Глибинний екологічний опір

13. 
    Мається на увазі влада, як фізично існуючий апарат гноблення, насильства над слабкими і бідними. Автори завжди вкладають в слово «влада» саме цей сенс. Отже, ліберали «не бачать» ні гноблення, ні його системних причин.
    

• 
  мільйонів людей, які беруть участь в цій жорстокості, нехай навіть не активно, але з вигодою. Одна моя подруга, яка виросла в тотальній убогості, згадувала свою політизацію в перший рік коледжу – рік нестерпного болю від усвідомлення простого факту, що «є бідні і багаті, і між ними є зв’язок». Мож-ливо, і вам доведеться випробувати хворобливі переживання, яких ви уникали, щоб вижити, і навіть приниження від своєї власної таємної згоди. Але розуміння гноблення починається з повного усві-домлення того, що пригнічення – це погано, а опір є можливим. Отриманий досвід аналізу допоможе звільнитися психологічно і навіть духовно.
  

Як тільки приходить розуміння факту гноблення, у більшості людей з’являється спонукальний мо-тив до дії. В цілому, існують чотири види дії: юридичні рішення, пряма дія, неучасть і духовність. Ці категорії можуть поєднуватися в сприятливий або навіть визначальний для руху опору спосіб. Але та-кож вони можуть стати і глухими кутами відчаю. Дуже важливий момент: всі ці види дії можуть бути як ліберальними, так і радикальними.

як рабами, а конституція була потрібна їм як спосіб захисту своєї влади. У нас немає ніяких моральних зобов’язань поважати її, скоріше навпаки. Я також певна, що нам потрібно скинути всю цю будову

• 
  книзі «Ендшпіль» Деррік 900 сторінок присвятив спростуванню пацифістських аргументів, ши-роко поширених серед лівих сил, та й більша частина цієї книги написана, щоб надихнути читача на серйозний мілітаризований підхід. Але ми повинні піддати заклики до насильства ретельному аналізу фемінізму, який критично ставиться до маскулінності. Багато войовничих груп є лише виправданням, коли чоловіки насолоджуються дешевим адреналіном, який годує чоловіче его, звільнене від соціаль-них обмежень наявністю великих і потужних «гармат» для справжніх чоловіків. У поєднанні з неефек-тивною стратегією, а часто і з несамовито маскулінною поведінкою, такі групи «захлопуються» в ході перестрілок між її членами. Майкла Колінза вбили свої ж ірландські націоналісти, Троцького – сталін-ські найманці, а Малькольма Ікса – чорні мусульмани.
  

• 
  егоїстична близькість». В результаті почалася насильницька ротація статевих партнерів, що визна-чалася лідерами здебільшого з ідеологічних підстав, але, як підозрювали, були присутні і особисті мо-тиви (звинувачення полягало в тому, що чоловіки–лідери переводили окремих жінок з групи в групу, щоб спати з ними), траплялися і спалахи групового сексу, під час яких на тлі лібідної наснаги пору-шувалися різні табу. Для кого вони були натхненними – ось питання, на яке Варон відповідає надмір-но акуратним спостереженням: «життя в колективі могло бути дуже важким для жінок ... і також сприяло сексуальній експлуатації жінок в організації». Колективи «Підпілля Погоди» були «психологіч-но жорсткими і винагороджували самовпевнених і навіть агресивних, при цьому з’їдали з нутрощами менш впевнених в собі і більш беззахисних». Навіть професійні активістки «пізнали вимушену муж-ність мачизму», що, як і очікувалось, «не сприяло ні істинній автономії, ні солідарності між жінками».
  

Підпільні газети типу Free Press, Berkeley Barb і Rat заробляли на рекламі із застосуванням зобра-жень жінок як об’єктів, продавали жіночу зовнішність як товар. Уже в 1969 році на конференції Син-дикату Підпільної Преси жінки запропонували підтримати резолюцію, згідно з якою газетам забо-ронялося використовувати зображення упредметнених жінок для продажу аудіозаписів та інших товарів, а також реклами сексу, оскільки використання сексу як товару сильно пригнічує жінок. В результаті особливо відвертий у своїй жорстокості і повний порнографії випуск Rat зі статтями, що зневажають жінок, настільки розлютив співробітниць видання, що вони, об’єднавшись з іншими гру-пами феміністів, взяли журнал під свій контроль. Робін Морган була учасницею перевороту в редак-ції. Її фундаментальна стаття «Прощавай все це», повна обґрунтованої люті і розчарування, була опу-блікована в оновленому Rat. Нові ліві сили виглядали як зовсім новий патріархат, що, по суті, лише

• 
  нами». Жінки почали проводити свої зібрання окремо від чоловіків і виступили зі списком вимог. Він включав в себе підвищення статусу для жінок, догляд за дітьми на зустрічах і їх участь в міністер-стві оборони. Жінки отримали підтримку найбільш прогресивних чоловіків, тому що ті «розуміли, що революція без жінок неможлива». Протягом приголомшливих шести місяців були задоволені всі їхні вимоги і навіть прийняте гасло «Геть мачизм!». Фемінізм був сприйнятий настільки серйозно, що «майже всі члени центрального комітету були понижені на посаді за шовінізм і їм довелося змінити спосіб життя, навіть голові організації». Для обговорення проблеми мачизму чоловіки навіть заснува-ли своє окреме зібрання. Ця трансформація була задокументована в фільмі Моралеса «Паланте, знову Паланте».
  

Моралес також розповідає і про «сумну сторінку в історії руху», яка розбила серця у безлічі рухів. «Були одна-дві жінки, які всіх старанно уникали, а пізніше нахабно скористалися рухом, за який ми так боролися. Це важливий урок, тому що не кожна жінка мені сестра, не кожна пуерториканка моя се-стра». Солідарність між людьми – це дуже цінна річ, і трапляється вона набагато рідше, ніж загальний опір проти гнобителів. Внутрішня ворожнеча в русі перемагає рух без зусиль гнобителя. Вираз «ре-акційний чорний націоналізм» належить Норму Р. Аллену. Він використовував його для опису «фана-тизму, нетерпимості, ненависті, сексизму та гомофобії», відкинути які він просив товариство чорних. Марк Антоні Ніл написав працю «Новий чорний чоловік», яка представляє собою захоплювальний зразок моральної місії і побудови спільноти в умовах гноблення (він афроамериканець) і привілеї (він також гетеросексуал і чоловік). Навіть в настільки короткій дискусії складність проблеми насильства стає очевидною. Зрозуміло, що люди, для яких важлива справедливість, хочуть відкинути насильст-во, і багато хто з нас пережив його. Всі ми дуже добре знаємо, наскільки привілейованими вважають себе чоловіки і як вони використовують таку свою психологію проти жінок. Яким би не був життєвий досвід кожного з нас, ми все ж бачимо жорстокість як плід імперіалізму, расизму і жінконенависницт-ва, що призвели до бездумного знищення і травмування протягом нескінченних, виснажливих тися-чоліть. Багато людей усвідомлено дотримуються етики ненасильства з дуже вагомих причин.

• 
  насильство в політичному опорі. Важко зустріти людину, яка була б противником всіх і кожного з цих явищ. Якщо чітко роз’яснити в контексті, то абстрактне поняття «насильство» розпадається на конкретні дії, що різняться між собою. Можливо, деякі люди колись відкинуть всі види насильства, це наша прерогатива, оскільки у нас є моральність. Але солідарність все ж можлива і навіть є необхідніс-тю, з огляду на серйозність і невідкладність проблеми. Кожного разу, коли стикаєшся з проблемою на-сильства, вкрай важливо розуміти і приймати його потенційну користь у досягненні наших спільних радикальних і феміністських цілей.
  

• 
  влади є армії, суди, в’язниці та зручне оподаткування. Вони також володіють світовими ЗМІ, а тому контролюють не тільки інформацію, але і саме інформаційне поле. У привілейованих свої «зручності і витонченості» (як висловився один із захисників рабства), якими вони в тій чи іншій мірі наділені богом, і розкішшю невідання. Вся структура глобального капіталізму побудована на насильстві (на-сильство – ще один вид викопного палива?). Насильство, яке використовується владою для збережен-ня ієрархії, – це одне з тих явищ, які ми, можливо, разом вважатимемо неправильними.
  

Протилежністю можна вважати насильство самозахисту, тобто набір дій, які використовуються, коли завдали болю - проти агресора. Кожен має право захищати своє життя від нападника. Бага-то лівих розширюють поняття самозахисту до права цілого народу на оборону. Наприклад, багато політичних активістів підтримували сандиністів в Нікарагуа, навіть ризикуючи собою, співпрацю-ючи в будівництві шкіл або зборі кави. Деякі люди навіть відмовляються називати цей колективний самозахист «насильством», вважаючи насильством тільки ті жорстокі дії, які підтримують ієрархію. Вважаю, що буде чесніше назвати це насильством і прийняти, що не всяке насильство однакове або однаково погано.