Глибинний екологічний опір



Сторінка5/33
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.85 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

НАСИЛЛЯ ЯК САМОРЕАЛІЗАЦІЯ І НАСИЛЛЯ В ПОЛІТИЧНОМУ СПРОТИВІ
Соціалізація чоловіків – це виховання в них військової ієрархії. Психологія маскулінності – це пси-хологія, обов’язкова для солдатів. Вона припускає підконтрольність, емоційне відчуження, прагнення


  • здатність домінувати. Об’єктом такого домінування є якась референтна група, «інші», «нижчі» люди. У патріархаті, перша зневажена група – дівчатка. Франц Фенон (Franz Fanon), звичайно ж не критику-ючи, цитує молодого алжирського бійця, який наспівував: «Я не боягуз, я не жінка, я не зрадник». Але більш страшна образа, ніж щось на зразок «дівчинки», зазвичай, – назва жіночих статевих органів у висловленні сповненому ненависті.

38


Разом з привілеями у чоловіків обов’язково з’являється прагнення порушувати кордон, чи це сексу-альні кордони жінок, культурні кордони інших народів, фізичні кордони інших країн, генетичні кор-дони інших істот або біологічні межі екосистем. Для психіки привілейованих єдиний сенс існування обмежень – це еротичне збудження від їх насильницького подолання. Робін Морган гранично уїдливо описує ситуацію жінок Таміла: «Для жінок прихід партизан або армії – це катастрофа. Вони скаржать-ся, що і ті, й інші грабують, мародерствують, ґвалтують жінок і дівчаток. Вони ненавидять армію уряду за те, що вони так чинять, але їх не менше лякає і прихід повстанців, які на смерть б’ються за їх свободу. Про своїх тамільських чоловіків вони стомлено кажуть, що якщо наші хлопці повернуться, то принесуть з собою те ж саме. Ми хочемо, щоб нас залишили в спокої». Як заявив Елдрідж Клівер, «ми або отримаємо наше чоловіче, або зітремо планету в пил, намагаючись». Для планети це програшна ситуація, так само як і для жінок і дітей, що стоять на шляху потреб маскулінності. В’єтнамці про це говорять: “Коли б’ються слони — страждає трава”.


  • прикладів видно, що як з погляду феміністок, так і з погляду світу, виникає виправдана закло-потаність з приводу того, що, вдавшись до насильства, ми потенційно піддаємо себе і нашу культуру небезпеці. Багатьох солдатів війна скалічила. Притулки для бездомних наповнені солдатами минулих воєн, які занадто травмовані, щоб бути частиною соціуму. Ситуації, що загрожують життю, залиша-ють шрами, як у тих, хто поводився жорстоко, так і у тих, хто пережив це.

Але насильство дуже широке поняття, його можна застосовувати мудро. Ми можемо вирішити, в яких ситуаціях воно прийнятне, проти яких фізичних об’єктів його можна застосувати, і які ризики понесуть цивільні особи. Ми можемо вирішити, чи прийнятне пряме насильство проти людей. Ми можемо побудувати такий рух і культуру опору, де жорстокість буде завжди неприйнятною, де пока-рання за жорстокість буде швидким і суворим, де насильство не прославляється як поняття, а буде розумітися як конкретні дії, до яких нам доведеться вдатися і які ми можемо прописати як правила на-ших спільнот. Саме ці моменти ми можемо включити в культуру нашого опору. Така культура повинна включати в себе феміністську критику маскулінності, серйозне розуміння основ образливої поведінки




  • розуміння посттравматичного синдрому. Нам доведеться встановити норми поведінки, які будуть зупиняти жорстоких, а не наділяти їх владою, надавати мережеву підтримку в’язням і воїнам, які стра-ждають від посттравматичного синдрому, а всі, за ким помічена жорстока і насильницька поведінка, повинні усуватися від серйозної підпільної діяльності.

Підпільні групи повинні перевіряти нових рекрутів на наявність значних емоційних інцидентів в їх минулому. Як зловживання наркотичними речовинами, так і насильство в суспільстві і в сім’ї повинні стати підставою для відмови такому новобранцю. По-перше, дуже важливо з самого початку формува-ти рух з людей, характер яких не залишить місця в русі ґвалтівникам. По–друге, сама суть жорстокого поводження – в привілеї. Людина з такою структурою особистості майже напевно стане джерелом проблем там, де активістам потрібна самопожертва, дисципліна і надійність. Люди, що до такої міри наділяють себе привілеями, здатні виправдати будь-які вчинки. Їм комфортно жорстоко поводитися зі своїми близькими і рідними. Так що маючи озброєння або будь-яку іншу форму влади, вони з го-товністю підуть на зґвалтування, тортури і грабіж. Нам потрібні бійці з непогрішним іміджем, для ефективності наших підпільних осередків і для нового суспільства, яке ми намагаємося побудувати. «Нашу війну ми ведемо не заради грабунку, не заради задоволення наших пристрастей, це боротьба за свободу», – так Нет Тернер говорив своїм новобранцям, які не здійснювали жорстокі вчинки і брали тільки те, що їм було потрібно. До насильства можна допускати тільки тих людей, які його ненавидять. Наділення владою психопатів чи відновлення могутності маскулінізму в глобальному патріархаті – це помилки, яких нам треба уникати за будь-яку ціну.


Нам потрібно всім разом і кожному окремо вирішити для себе питання про руйнування власності з точки зору тактичної доцільності. Чи сприяє таке руйнування справі порятунку життя на планеті? Або ми просто хочемо щось робити, щоб відчувати себе краще? Я бувала на демонстраціях, де молоді люди розбивали вітрини сімейних магазинів і підпалювали випадково вибрані машини в кварталі.

39


Це, по суті, насильство заради самовираження, наділеного привілеями его. Такі спорадичні акти руй-нування проти людей, які не є ворогами, не повинні мати місця в нашій стратегії і в нашій культурі. По суті, це справа чоловіків – виховувати в чоловіках наше колективне неприйняття маскулінного насильства.
САМОУСУНЕННЯ АБО НЕУЧАСТЬ
Ще одним видом реакції на умови гноблення є неучасть. Вона включає в себе широкий спектр мож-ливих дій. На одному кінці спектра – акти індивідуального самовідчуження або відмови від участі з боку окремих людей. Цілі соціальні анклави – спадкоємці богемної традиції – повні таких людей. Їхня мета – не привести до значущих соціальних або політичних змін, а жити «автентично». Потенційні проблеми такої стратегії в деяких синонімах слова «неучасть»: покидання, зречення, самоусунення, відлюдництво, відмова, відставка.
На іншому кінці спектру – неучасть, як частина політичної тактики, що впливає на конкретні еконо-мічні, політичні або соціальні процеси, або установи. Як і у випадку з юридичними заходами і прямою дією, неучасть може бути радикальною і успішною в прагненні завоювати свободу. Вона також може бути і глухим кутом політичної марності і ворожості всередині організації (горизонтальної ворожо-сті – horizontal hostility). Поняття горизонтальної ворожості було введене Флорінс Кеннеді (Florynce Kennedy) в 1970 році й описує той руйнівний ефект, який має місце всередині пригноблених груп, коли вони починають боротися між собою, а не з гнобителем (див. Рис 3-1). Це передбачувана поведінка і нам варто її побоюватися. Якщо не скористатися можливістю вести боротьбу з владною верхівкою ієрархічної піраміди, то така тенденція стає дуже сильною, оскільки людям тільки і залишається, що воювати один з одним.
Якщо неучасть тісно пов’язана з політичною боротьбою, то вона є частиною успішної стратегії, а якщо вона сприймається, як щось самодостатнє, то це провальна стратегія. І це найголовніша відмінна ознака. Часто різниця між радикалізмом і лібералізмом може проявлятися глибинно. Пам’ятайте, що лібералізм ідеалістичний: він виходить з розуміння суспільства, що складається нібито з ідей, а не фі-зично існуючих установ. Перш за все, стратегія простої неприхильності домінуючій системі, особистої психологічної, інтелектуальної позиції, вважається лібералами революційною. І хоча проблеми (само) ідентифікації і прихильності життєво важливі для побудови класової свідомості, необхідної для руху опору, лише цього недостатньо. Неучасть має йти далі емоційного, інтелектуального, психологічного,


  • вона повинна означати, що її мета – фактична перемога справедливості. «Світи всередині світів» мо-жуть втішати, але в результаті нічого не змінюється. Нам потрібно бути обережними з такими рухами, якими б привабливими вони не здавалися. Проста ідея про те, що всі ми можемо повністю зануритися в себе і свою спільноту, може бути дуже привабливою, але такі дії результату не дадуть. Якщо відмови-тися від глобальної мети – свободи, і стратегії – прямої конфронтації з владою, то «самоусунені» спіль-ноти в кращому випадку виявляться безглуздими, а в гіршому – стануть збіговиськом чвар і культів.

Часто «неучасники» бачать неучасть і пряму конфронтацію з владою як дві протилежності, а не перше як важливий елемент другого. Але життя в оточенні небагатьох навернених – це слабка аль-тернатива свободі, і такий мир не врятує планету. Різниця між просто альтернативною культурою і культурою опору є настільки важливою, що ми присвячуємо цьому цілий розділ.


Наразі позитивним прикладом для вивчення є Американська Революція (Війна за Незалежність). Початкова стратегія колоністів була в тому, щоб не брати участі у формуванні індивідуальних вподо-бань на користь американських колоній, проти британської корони. Економічна неучасть і бойкоти усього на світі – від чаю до шерсті; культурна неучасть і надання переваги американському суспільст-ву; політична неучасть, побудована навколо колоніальної судової системи і керуючих конгресів штатів і колоній.

40





Рис. 3.1 Горизонтальна ворожість




Наразі позитивним прикладом для вивчення є Американська Революція (Війна за Незалежність).




Початкова стратегія колоністів була в тому, щоб не брати участі у формуванні індивідуальних вподо-




бань на користь американських колоній, проти британської корони. Економічна неучасть і бойкоти




усього на світі – від чаю до шерсті; культурна неучасть і надання переваги американському суспільст-




ву; політична неучасть, побудована навколо колоніальної судової системи і керуючих конгресів штатів




і колоній.




Всі ці форми неучасті злилися в культуру опору, яка бачила, надихала і підтримувала революцію.




Люди почали розуміти, що вони громадяни своєї власної країни, і в результаті штати об’єдналися.




Вони також стали новою політичною одиницею як патріоти, як «Сини свободи», а не як сини і доньки




Англії. Ці політичні самовизначення злились з культурними і економічними бойкотами. З усіх колиш-




ніх британських колоній тільки в США п’ють більше кави, ніж чаю. Це результат опору колонії податку




на чай, який став новою міфологією, увічненою у вигляді Бостонського чаювання. Жоден з патріотів не




пив чай, а сини свободи були готові на все, аби решта приєднались до бойкоту.




Наше дослідження, можливо, потрібно супроводити поясненням тієї епохи. Британська консти-




туція стверджувала, що податки з британських підданих могли збирати тільки зі згоди народу. Така




згода, як вважалось, давалась Парламентом, як органом-представником народу. Це й же принцип був




перенесений і в конституцію США, яка стверджувала, що тільки Конгрес США має владу накладати




податок, а не президент. Семюел Адамс писав, що сплата податків без представництва – це перетво-




рення вільних громадян на податкових рабів. Британські податки все більше сприймалися як образа,




тому що колоністи мали представництво в асамблеях своїх штатів, які, вважалося, мали право на збір




податків. Локальні повстання – те, що сьогодні вважають вуличними заворушеннями, – були звичай-




ною справою як в Англії, так і в колоніях, так як в XVIII столітті поліції не було. З Середніх віків




«поліція» успадкувала звичаї типу «Тримайте злодія» (жителі повинні були голосно кричати, щоб на




них не переклали завданої шкоди від злочину), що, по суті, передбачало, що злочинця ловили самі




громадяни. До XVIII сторіччя було заборонено використання мілітаризованих сил для правозастосу-




вання (затвердження закону на практиці), вважали за краще, щоб магістрат або шериф мав право за-




кликати на службу будь-яку потрібну кількість придатних чоловіків. Наступним рубежем була міліція.




Історик Полін Майєр пояснює:




«Як шерифи, так і міліція розраховували на місцевих, в тому числі на тих, хто брав участь у вулич-




них заворушеннях. Це означало, що повстання могли самі собою ставати законними явищами, оскіль-




ки повстанці за звичкою діяли з відносною стриманістю і відповідальністю».

41

По суті, це означало, що якщо більшість населення симпатизувало повстанню, або прямо брало в ньо-му участь, то місцевий магістрат був практично безпомічним». Такі події регулярно повторювалися перед війною за незалежність паралельно з тим, як політика імперської Британії викликала все більше обурення населення.
Початком організованого опору став податок на марки. Відповідний закон був прийнятий парла-ментом в 1765 році для полегшення фінансового тягаря Семирічної війни. Велика частина офіційних документів, таких як судові записи та земельні документи, а також друковані матеріали, такі як газети


  • плакати, повинні були мати марку, а марки коштували грошей. Цей акт ненавиділи в колоніях і ко-лоніальні уряди відправляли свої ноти протесту в Англію. Але більш значущою подією став конгрес з цього приводу. Це була перша спроба цілої колонії зробити спільні зусилля проти Британії. Групи активістів на місцях створили «комітети кореспонденції» – мережа, що охопила всі 13 колоній. Ці ко-мітети і стали життєво важливою структурою для політичної діяльності і руху революційного опору, який переріс в наступну революцію. За словами Річарда Бушмана, «існування мережі активістів озна-чало, що до 1773 році революційна мова звучала у вухах кожного дорослого жителя Массачусетса і мав місце безперервний діалог в бостонській пресі і в міських зборах, на зустрічах і в тавернах по всьому штату».

Податок на марки так і не був введений через опір рядових громадян. Опір зазвичай виявлявся як у руйнуванні власності та і в загрозах тяжких каліцтв. Для продажу марок були потрібні продавці, тобто офіційні дистриб’ютори. Такі люди були точками впливу, а для охочих зупинити навалу ненависних марок – цілями. Вуличні протести почалися в Бостоні, а потім швидко поширилися сусідніми колонія-ми. Опудала дистриб’юторів вішали на шибениці, спалювали або обезголовлювали. Потім натовп при-ходив до дому дистриб’ютора, мешканців виганяли, забирали з дому все цінне або розбирали будинок на шматки. Часто дистриб’ютору доводилося публічно відмовлятися від посади. Як результат, ніхто не погоджувався виконувати цю роботу. На думку Майєр, таке вирішення проблеми поширилося так само швидко, як інфекційне захворювання. Без дистриб’юторів податок на марки не міг вступити в силу, так що тиск на «марочників» здавався раціональним, навіть ефективним. Дистриб’ютор марок в Массачусетсі пішов з посади 15 серпня 1765 року. 29 серпня те саме сталося в Род–Айленді, а ефектив-на стратегія була з готовністю підхоплена в інших колоніях. Останнім був дистриб’ютор з Джорджії


– його довелося вислати до Англії. З часу приїзду з Англії він встиг лише публічно відмовитися від посади. До березня 1766 року податок був скасований через неможливість його стягувати.
Бойкоти проти британських товарів трансформувалися в офіційну Континентальну асоціацію, яка запам’яталася своїм документом з 14 пунктів, статей асоціації. Цей документ був, по суті, угодою між колоніями по опору проти порушення Британією колоніальних прав. Основною метою був широко-масштабний бойкот. Наведемо цитату: «Угода про не-імпортування, не-споживання, не-експорт, якщо


  • благородно дотримуватися, виявиться найбільш швидким, ефективним і мирним фактором». Осо-бливо це стосувалося заборони на чай.

«Дивно те, що угода асоціації не мала законодавчої сили. На відміну від Британської Корони, вони не могли заарештувати, оштрафувати або позбавити волі порушників порядку. Їх можна було тільки оголосити порушниками бойкоту і піддати публічному остракізму, як ворогів американської свободи » – Вальтер Х. Консер та інші.


Якщо колоніальні торговці йшли проти настроїв народу і продовжували імпортувати бойкотовані товари, то люди не просто відмовлялися купувати їх, але і розмовляти з торговцями, сидіти поруч з ними в церкві, продавати їм будь-які товари. Часом колоніальні активісти вели звичайний бізнес з по-рушенням британських законів, використовуючи документи без обов’язкових марок, налагоджуючи юридичні суперечки поза судом, посилаючи апеляції до Англії без дозволу королівського губернатора. Вони організовували місцеві комітети, комітети графств і штатів, і служили в цих комітетах, заснова-них для розширення, підтримки і зміцнення опору законодавчо. У 1774–1775 роках багато з цих ор-ганів взяли на себе функції уряду, виступаючи в ролі позаправових органів влади з повноваженнями 42

Континентальна Асоціація намагалася протистояти економічним труднощам, які могли виникнути




  • колоніях в результаті бойкоту. Для цього члени асоціації прагнули «заохочувати ощадливість, еко-номію, промисловість, сільське господарство, мистецтво і мануфактури своєї країни, особливо шер-стяну мануфактуру». У деяких районах народні збори обмірковували економічні наслідки і навмисно заохочували місцеве виробництво таких товарів: «шерсть, бавовна, фланель, простирадла, килимки, панчохи, мішковина, фарби, льон, конопля, сіль, селітра, порох, цвяхи, дріт, сталь, папір, скло, мідні вироби, спиртні напої на основі солоду». Массачусетс додав «олов’яний посуд, зброю і ґудзики» – Консер та інші. Часто справжня робота опору велася в селах і містах, куди не заглядали патріоти. Безвісні Не-відомі люди, які приєднувалися до бойкоту британських товарів, пряли, ткали і носили саморобний одяг і мотивували своїх сусідів чинити так само і робити це неухильно. Багато хто збиралися на ма-сові акції і мітинги, працювали в комітетах опору або підтримували їх. Вони відмовлялися коритися указам і представникам Британської Корони, які незадовго до того мали всю повноту влади. Саме ці різноманітні акти опору і співпраці найбільше вдарили по королівській владі.

Патріоти також відмовлялися розміщувати у себе солдатів, друкували газети без необхідних марок, продовжували працювати в урядових установах, які британці оголошували скасованими. У Массачу-сетсі ситуація загострилася до краю. Парламент прийняв “Акт про уряд Массачусетса”, яким, по суті, позбавив громадян контролю як над судами, так і над урядом. Згідно з першою статтею суддів призна-чав губернатор, а його – король, а не підконтрольна населенню рада. Постанова мала набути чинності




1 серпня 1774 року, але сталося те, що називають Першою Американською Революцією.




Патріоти Піттсфілд, штат Массачусетс, столиці беркширського графства, «запропонували новий і




більш прямий спосіб опору політиці Британії: чому б не закрити суди? Оскільки прямий гніт влади




уряду відчувався найчастіше через судову систему, то закриття судів звело б до нуля дію Акту про




уряд Массачусетса». Комітет зв’язку Піттсфілд поширив інформацію про стратегію. Незабаром Бо-




стон відповів: «визнаємо, що ми в нескінченному боргу у вашій мудрості... ніщо, на нашу думку, не може




бути задумано краще, ніж такі заходи по перешкоджанню засідання суду». Суд округу Беркшир так і не




відкрився, поки США не стали незалежною нацією. 16 серпня півтори тисячі беззбройних патріотів –




фермери, ремісники, дрібні бізнесмени – взяли будівлю суду під контроль.




За описом одного зі свідків, «шериф наказав пропустити суд, але вони дали йому зрозуміти, що




не визнають ніякий суд, крім стародавніх законів і звичаїв їх країни, і тільки їм вони підкоряться і




тільки це допустять». Те ж відбувалося по всьому штату. Будь–хто, хто погодився на посаду судді




або магістрату, стикався із загрозами і моральним тиском в церкві, вдома, на вулиці, де натовп міг




досягати тисяч, і в результаті йшов з посади, причому часто робив це публічно і письмово. Ці зустрічі




були, здебільшого, стриманими і поважними. За словами історика Рея Рафаеля, громадяни на вулицях




особливо прагнули дистанціюватися від будь–яких натяків, що вони нібито є «натовпом». На їхню




думку, вони вели себе як зразкові громадяни. Натовп проводив збори згідно з суворим демократич-




ним принципом: делегати для переговорів обиралися на місці, всі рішення виносилися на голосування




присутніх. Не було жодного «лідера», уповноваженого спускати накази зверху. Люди були дуже органі-




зованими, часом навіть голосували, чи не варто збиратися в суботу, – писав спостерігач подій Абігейл




Адамс, «а то в неділю ввечері всі проходили в поганому настрої».




Їх стратегія неучасті – економічної, політичної, – невідношення себе до Британії, створили справж-




ню культуру опору, яка стала основою подальших дій. Рафаель пише: «У той час як група відомих ад-




вокатів, торговців і рабовласників обговорювали на зустрічі Континентального конгресу у Філадельфії




можливий опір британському правлінню, звичайні фермери і ремісники Массачусетса, ревно оберігаючи




свої свободи та голосуючи за будь-якої можливості, вирвали владу у найпотужнішої імперії на пла-




неті». До того моменту, коли постріл був почутий у всьому світі, Корона вже втратила контроль над




колонією. Марш Червоних сюртуків в Лексінгтоні був останньою спробою відновити контроль над




озброєнням. А тепер порівняйте революційний рух колонії з нинішньої стратегією, яку пропонують




багато лідерів радикальних екологічних рухів. У цих людей можна багато чому повчитися. Деякі з них




добрі і дбайливі, і всі вони мужні у своїй завзятості, коли говорять правду масам людей, які не є

43

поінформованими. Ми погоджуємося з ними в таких базових цінностях, як справедливість, співчуття, екостійкість, зниження населення, неминучість кінця промислової цивілізації.


  • ось в чому у нас немає згоди, так це у питанні опору. Деніел Квін, наприклад, дуже доступно по-яснює, чому цивілізація нестійка (не екологічна) і ґрунтується на експлуатації. Він чітко заявляє, що ми, люди, приречені на важкі випробування вже в найближчі десятиліття, а для 200 видів живих істот, що зникають щодня, часу не залишилося зовсім. Однак, в основі пропонованої їм ним стратегії – неу-часть, яку він називає «йти геть». Куди? Взагалі-то, він мав на увазі не якесь конкретне місце, а швидше стан розуму. Це те саме, якби патріоти з Массачусетса вирішили, що вони будуть вільні всередині, а реальна свобода (від несправедливих податків і продажних судів, недемократичного уряду, розкварти-рованих солдат, призову в армію, економічного рабства) була б не важлива і навіть недосяжна. Люди в колоніальній Америці уникали участі, але їх неучасть виходила далеко за рамки розумового і емоцій-ного переорієнтування своїх переваг. Вони брали участь в акціях прямої конфронтації з владою, щоб піти від економічних і політичних установ, які ставили їх в підпорядкування. В результаті їх неучасть була настільки успішною, що вона привела до війни, хоча деякі історики вважають, що незалежність можна було знайти, продовжуючи застосовувати ненасильницькі техніки, які були так успішно випро-бувані в Массачусетсі.

Квіна варто цитувати, тому що його точка зору широко поширена серед лівих: «Оскільки револю-ція в нашому суспільстві завжди представляла собою атаку на ієрархію, вона завжди мала на ува-зі повстання – буквально рух знизу-вгору. Але повстання не має ніякого значення для виходу за межі цивілізації. Якщо з літаком проблеми, то не потрібно стріляти в пілота, потрібно хапати парашут і стрибати. Немає сенсу в поваленні ієрархії, ми просто хочемо залишити її в минулому».


Метафора несправного літака погано підходить до ситуації, з якою зіткнулася наша планета. Біль-ше схоже на те, що маніяк ось-ось дотягнеться своїми пальцями до червоної кнопки. Невже хтось вважає, що в цій ситуації найкраще піти? Щоб перетворити образ літака з урахуванням нинішньої кризи, потрібно включити в рівняння планету. А Квін викреслює її з рівняння: «Коли ми говоримо про порятунок світу, то про який світ ми говоримо? Не про блакитну кулю, звісно. Але і не про світ живого, біологічний світ. Світу живого, на подив, нічого не загрожує (хоча тисячам і, можливо, мільйонам видів загрожує). Творячи жахливе і руйнівне, ми виявилися б нездатні позбавити планету життя. Зараз вва-жається, що цілих 200 видів живих істот зникають щодня в результаті нашої діяльності. Якщо ми продовжимо вбивати наших сусідів з такою ж швидкістю, то обов’язково настане день, коли одним з 200 буде наш вид... Порятунок світу може означати лише порятунок світу як середовища проживання людини».
По-перше, люди дійсно можуть позбавити планету життя. За допомогою ядерної війни. А викиди метану у «вічній» мерзлоті Арктики, яка тане, приведуть до такого розігріву планети, що вона не змо-же підтримувати життя.
По-друге, і це ще важливіше: хіба не варто боротися за ті 200 видів, що вмирають щодня? Від ма-леньких равликів, що створюють свої ідеальні будинки у вигляді логарифмічних спіралей, до великих ведмедів, величних в материнській люті. Чому життя цих створінь не викликає шалену ніжність єдно-сті та захисту? Їх цінність лише в тому, що вони – «середовище проживання» людини?


    • чула варіації на цю тему всюди: ми не здатні знищити планету; втрачених видів шкода, але це не-минуче; ми максимум можемо вчитися пермакультурі і забезпечувати себе і своїх близьких їжею, коли прийде криза. Я вважаю таку позицію настільки морально ганебною, що нічого доводити не потрібно,




  • тільки оплакувати. Десь в серці людини все ще живе співчуття, вірність, любов. У чому ще сенс на-шого існування? Ми ж не просто насос, який качає кисень. Давайте, навпаки, уявімо, що літак Квіна наповнений ядерною зброєю, якої достатньо, щоб знищити все до останньої живої істоти на планеті, і що пілот має намір цією зброєю скористатися. У такому уявному експерименті вбивство пілота стає




невідкладним моральним зобов’язанням.

44

  • нас є приклади недавніх подій. Люди на борту четвертого літака в день атак 11 вересня розуміли, що літак мали намір використовувати як зброю. Вони так чи інакше померли б. Тоді їх обов’язком став крах їх літака до того, перш ніж він завдав би шкоди комусь ще. Саме в такій ситуації знаходимося ми, але тільки в набагато більшому масштабі: на кону життя на Землі, 200 видів, що зникають щодня. Па-рашутування з метою свого порятунку не повинно бути метою політичного руху, гідного називатися політичним рухом, навіть якщо б безпечне місце, куди можливо втекти, існувало.

Єдина, крім цієї, стратегія Квіна – інформування людей про природу цивілізації: «Навчи сотню людей того, що ти дізнався, і проси кожного з них навчити сотню». Як ми вже зрозуміли, це глибоко ліберальне розуміння соціальних змін. Звичайно ж, радикали розуміють стратегічну важливість на-вчання, але навчання заради реального перетворення фізичних умов соціально обумовленого підпо-рядкування в фізично, матеріально обумовлену справедливість. Ця книга, наприклад, спроба передати знання, але вона ж, врешті–решт, є закликом до прямої конфронтації з владою. Квін продовжує: «Я знаю, що нічого не зміниться, поки не зміняться думки людей, поки люди не побачать необхідність у нових законах».


Це твердження ґрунтується на такому глибокому незнанні, що воно межує з божевіллям. Почина-ючи з Тринадцятої поправки, Акту про громадянські права і закінчуючи законами проти приставань, зґвалтувань і Актом про чисту воду, закони кардинально змінювали суспільство, змушуючи людей змінювати свою поведінку і відповідати за наслідки при непокорі законам. Крім того, повністю ігнору-ючи закони, Георг Ельзер один майже зупинив Другу світову війну. Він зробив це, не навчаючи людей


  • не змінюючи закони, а зробивши замах на Гітлера. Він намагався змінити реальні (фізичні) умови, а не душу і розум людей, і майже врятував мільйони життів.

Схожа ідея «рятувальної шлюпки» належить Річарду Хайнбергу. Він, можливо, зробив найбільший внесок в підвищення інформованості людей про нафтову кризу і вичерпання ресурсів. Робота Хайн-берга безперечна і переконлива, сповнена співчуття. Однак ми розходимося з ним в питанні необхід-ності опору. Він пропонує «рятувальну шлюпку» як план дій, який він визначає, як «шлях солідарності громад і збереження». Передбачається, що частинами плану стануть освоєння базових навичок ви-рощування їжі та забезпечення інших потреб, збереження наукових, історичних і культурних знань, розвиток нових суспільних норм демократичного прийняття рішень. Всі ці завдання дуже актуальні




  • багато в чому відповідають нашому розумінню культури опору, є нашою надією на кращі варіанти розвитку подій. Але також, як і в випадку з Квіном, цього мало. Ці дії повинні бути пов’язані з тео-ретичним і публічним захистом опору, матеріальною підтримкою активістів. Якщо повернутися до прикладу колоніального Массачусетса, у фермерів вже були базові навички виживання, вони вже були носіями знань свого часу і вже жили в умовах розвинутого місцевого народовладдя. Однак все це не допомагало їм позбутися гніту Британії.

Щоб стати вільними, потрібен опір. Втім, Хайнберг не вважає, що опір промисловій культурі мож-ливий і розумний. Він пише: «Спроби передчасного повалення індустріалізму здаються наполегливими




  • безглуздими помилками: смерть сама прийде незабаром. Краще вкладати сили і час в підготовку свою




  • громади». Я не знаю, з якої причини він вважає порятунок нашого зв’язку з нашими стародавніми предками рослинами і грибами, з нашими рідними і двоюрідними птахами і ссавцями, безглуздою завзятістю. І справді, що у всій історії людських звершень може мати більшу цінність, ніж збережен-ня самого життя? А смерть вже стала долею східного Білого носорога і Каролінського довгохвостого папуги. Скільки ще видів пішли за ними в темряву небуття з того моменту, як ви почали читати цю книгу? Ми також можемо порівняти фаталістичну позицію і позицію членів німецького опору Гітлеру. Після вторгнення Союзних військ до Франції члени Опору міркували про можливу відмову від актив-них дій проти нацистів: війна для них була програна і їх режим очікував неминучий крах. І все ж вони вирішили ризикнути своїми життями, сотні з них зазнали тортур за їх вчинки. Вони йшли на ризик, тому що, як писав Хеннінг фон Трешков, «кожен день [німці] вбивали по 16 тисяч людей».

Це була не математика, а скоріше нещадне рівняння моралі, і Опір вибрав спробу врятувати ці жит-




тя.

45

Добре запам’ятайте ще одне висловлювання фон Трешкова: «Як історія оцінить німецький народ, якщо навіть у жменьки людей не вистачило мужності покінчити з цим злочинцем?» Історія буде су-дити про нас точно так само, особливо якщо хоч щось, що можна назвати майбутнім, переживе наш недолік мужності в боротьбі проти цієї злочинної культури.


  • буду першою, хто визнає, що ми протистоїмо системі з величезною владою, глобальною в своєму масштабі, і не можемо розраховувати на симпатії населення в плані бійців і підтримки. І все ж, якщо безграмотні фермери, озброєні вилами, змогли повстати проти найпотужнішої в історії імперії і пере-могли, ми точно так само можемо націлитися на щось більше, ніж створення чудових садів.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

Схожі:

Глибинний екологічний опір iconЛекція №1 Тема Наука про опір матеріалів. Основні гіпотези І передумови. Предмет І завдання науки про опір матеріалів
Опір матеріалів – це наука про інженерні методи розрахунку на міцність, жорсткість І стійкість елементів машин І споруд
Глибинний екологічний опір iconТема. Культура І духовне життя в Україні в роки непу
Політика більшовиків у царині культури. “Українізація”. Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Опір “українізації”
Глибинний екологічний опір iconЖиття, віддане словесності
Максима Рильського нсп україни. Подвижник Франківського взірця, всеосяжний гуманітарій, науковець, перекладач, критик та історик...
Глибинний екологічний опір iconКурс лекцій до виконання самостійної роботи студентів з кредитного модуля «екологічний моніторинг»
«Комп'ютерні науки та інформаційні технології» спеціалізації «Інформаційні технології моніторингу довкілля»
Глибинний екологічний опір iconВиховний захід «планета захворіла» (екологічний журнал) Мета
Землі, плакати «Природа – наш спільний дім»; вислів М. Пришвіна про природу «Рибі – вода, птиці – повітря, звірю ліси, степи, гори....
Глибинний екологічний опір iconК. Д. Ушинського “шхуна “колумб”: поетика закритого твору
Лахтак”, “Шхуна Колумб”, “Мандрівники”, згодом роман “Глибинний шлях”. Молодого письменника насамперед турбувало питання якісного...
Глибинний екологічний опір iconНаказ №1072 Про проведення міського освітнього проекту «Екологічний марафон»
На виконання Програми охорони навколишнього природного середовища м. Суми на 2016-2018 роки, з метою проведення освітньо-інформаційних...
Глибинний екологічний опір iconОсвітній проект «в світі дерев»
Представляємо до вашої уваги освітній екологічний проект «В світі дерев» алгоритм роботи щодо ознайомлення з деревами найближчого...
Глибинний екологічний опір iconЗалишенець. Чорний ворон
Армія унр опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на...
Глибинний екологічний опір iconЗалишенець. Чорний ворон Василь Шкляр
Армія унр опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка