Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни



Сторінка10/14
Дата конвертації16.03.2018
Розмір2.61 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

http://gefter.ru/archive/9540


  1. Соломина И. Ю. Социальная память: структура и феномены : автореф. дисс. на соиск. науч. степени канд. филос. наук : спец. 09.00.11 «Социальная философия» [Електронний ресурс] / И. Ю. Соломина.  – Режим доступа :

http://www.dissercat.com/content/sotsialnaya-pamyat-struktura-i-fenomeny

  1. Федорів Х. І. Український інститут національної пам’яті як механізм формування колективної пам’яті суспільства / Христина Іванівна Федорів // Прикарпатський вісник Наукового товариства ім. Шевченка. – 2013. –
    № 3 (23). – С. 145–154.

УДК 327.39



Пашковський П. І.
«КОНФЛІКТ ПОКОЛІНЬ» В КОНТЕКСТІ

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОГО ВИБОРУ УКРАЇНИ
У статті розглянуто проблему «конфлікту поколінь» в контексті зовнішньополітичного вибору України. Подано результати соціологічних досліджень.

Ключові слова: «конфлікт поколінь», зовнішньополітичний вибір, Україна.
Пашковский П. И. «Конфликт поколений» в контексте внешнеполитического выбора Украины.

В статье рассмотрена проблема «конфликта поколений» в контексте внешнеполитического выбора Украины. Представлены результаты социологических исследований.

Ключевые слова: «конфликт поколений», внешнеполитический выбор, Украина.
Pashkovsky P. I. «Conflict of generations» in the context of Ukraine's foreign policy choice.

The article considers the problem of «generational conflict» in the context of Ukraine's foreign policy choice. Results of sociological researches have been presented.

Ukrainian political realities of the end of 2013 – the beginning of 2014, in addition to the regular confirmation regional «split» of society in terms of worldview and geopolitical orientations, have enhanced the debate on the aggravation of «conflict of generations» in the field of meanings. Indeed, during the events in different regions of the country as never clearly we have observed differences in the perception of its domestic political reality and foreign policy perspective by different age groups – generations.

Modern aggravation of «generational conflict» in the interpretation of foreign policy choice of Ukraine introduces a further imbalance to its «split» in terms of worldview society. People of different generations, with different systems of values and mental peculiarities, have emphasized different understanding of foreign policy perspectives of the state. These contradictions are exacerbated by external and internal factors in political crisis.

One possible way of consensus seems the emergence of new functional meanings, which can try to unite representatives of different age groups, regardless of their ethnicity, social status, life experience and political preferences. But the events of the past two decades show that the development and implementation of ideas, which unite Ukrainian society, is faced with opposition from both local elites and external actors, which play their «party» on the geopolitical «chessboard» that destructively affects on the processes of social consolidation.

Key words: «conflict of generations», foreign policy choice, Ukraine.
Українські політичні реалії кінця 2013 – початку 2014 р., крім чергового підтвердження регіональної «розколотості» суспільства в плані світоглядних установок і геополітичних орієнтацій [9, с. 25], сприяли активізації дискусій щодо загострення «конфлікту поколінь» у сфері сенсів [3; 6; 12]. Дійсно, в ході відомих подій у різних регіонах країни як ніколи чітко спостерігалися відмінності у сприйнятті її внутрішньополітичної реальності та зовнішньополітичної перспективи представниками різних вікових категорій – поколінь.

Один з найбільш переконливих прикладів обґрунтування ідеї впливу «історичного досвіду поколінь» на формування зовнішньополітичного курсу держав був представлений в рамках концепції «циклів американської історії». Її автор, американський дослідник А. Шлезінгер-молодший, приводить важливі в теоретико-методологічному аспекті положення: «...протягом свого життя люди схильні формуватися під впливом подій та ідей, що переважають на момент набуття ними політичної самосвідомості». Згодом, прийшовши до влади, кожне нове покоління «схильне відкидати труди покоління, яке воно змістило, і відроджувати власні юнацькі ідеали тридцятирічної давнини» [11, с. 52]. При цьому період «політичного життя» покоління визначається приблизно в тридцять років. Першу половину цього терміну покоління політиків йде до влади, а в період другої – утримує її, реалізуючи свій політичний курс [13, с. 96]. Дані твердження та механізм «зміни поколінь» доводять свою обґрунтованість на прикладі політичних процесів низки сучасних держав.

Що стосується ситуації в Україні, то аж до недавнього часу тут спостерігалася загальна для країн пострадянського простору тенденція «відтворення» культурно-психологічних установлень «радянської епохи», носієм яких було покоління «homo soveticus» [4; 10]. Це визнавали і західні фахівці, узагальнюючи думки яких відносно колишніх радянських республік російський вчений-американіст А. Уткін у 2006 р. зазначав: «У соціально-психологічному сенсі Радянський Союз нікуди не подівся, він існує по сю пору. І не слід переоцінювати значимість п'ятнадцяти столиць, урядів, парламентів. Американські фахівці підкреслюють той факт, що політична система, яка рухнула в одну мить, залишила 70 млн. чоловік, що живуть за межами своїх республік. Помножте на три це число, і це буде загальне число родичів, що знаходяться на території п'ятнадцяти республік. Соціальні цінності не гинуть протягом декількох місяців або років. Історичні особливості не затушовуються за кілька сезонів. Все це залишилося в п'ятнадцяти новонароджених державах і, як «невидима рука» історії, підводить загальний знаменник під п'ятнадцять суверенних держав» [8, с. 415].

Проявом збереження «духу епохи» виступає шанування суспільством її символів – пам'ятників і назв вулиць, музичних творів, найважливіших історичних подій, особливого «пантеону героїв» – які мають значення, що консолідує. Поки вони стоять на своїх постаментах, живуть у назвах, свідомості та голосі, на сторінках підручників і газет, екранах телевізорів і в радіоефірах, поки вони викликають повагу і гордість за «наше спільне минуле» – колишня епоха, втілена в менталітеті покоління, продовжує існувати. Коли вони руйнуються, заперечуються, переглядаються, стираючись з пам'яті – на зміну одним епохам, і сформованим ними поколінням, приходять інші.

Докази того, що подібне відбувається в Україні, мали місце протягом більше, ніж двох останніх десятиліть. Однак цей процес протікав більшою чи меншою мірою плавно, без очевидних «перегинів» і явного радикалізму, що стали практично повсюдним явищем в останні місяці. Символами зміни епох і поколінь сьогодні є навіть неспрямовані проти політики влади масові виступи (соціальний склад, рушійні сили і механізми організації яких викликають масу питань). Такими символами стають показові акти, на тлі яких відбуваються ці події. Йдеться, насамперед, про повалення «пантеону героїв» минулого: небачену за своєю масовістю низку руйнувань «рукотворних архетипів» радянської епохи – пам'ятників Леніну. Зокрема, за інформацією українських ЗМІ, тільки 21 лютого поточного року були знесені близько 10 пам'ятників «вождю світового пролетаріату», серед них: 2 монумента в Хмельницькому, 4 на Вінниччині та 1 в Білій Церкві [5]. Всього ж у період з початку грудня 2013 р. по кінець лютого 2014 р. було зруйновано кілька десятків подібних пам'ятників, переважно в центральних і деяких південних областях України, а також у Криму [14].

На цьому тлі спостерігається посилення «конфлікту поколінь» у площині зовнішньополітичного вибору нашої країни, що підтверджують соціологічні дослідження. Так , за даними Інституту соціології НАН України, на листопад 2013 р., відповідаючи на питання про те, «кого Ви вважаєте головним союзником України в найближчі 5 років», думки респондентів значно відрізнялися залежно від їхнього віку. В якості головного союзника нашої країни Росію і країни СНД називає більшість – 48 % опитаних. З них: 55,6 % – люди, старші 55 років, 47,4 % – від 30 до 54 років і 37 % – до 30 років. Європейський союз (ЄС) до «головних союзників» України відносять 29,6 % респондентів: 37 % – люди віком до 30 років, 31,1 % – від 30 до 54 років, 22,6 % – старші 55 років [1, с. 145–146].

Примітно, що в останні роки спостерігається загальне падіння популярності східного напряму інтеграції, особливо серед представників молодшої та середньої вікових груп. Про це свідчить порівняльний аналіз досліджень Інституту соціології НАН України за 2008 і 2013 рр. [1; 2]. Наприкінці 2013 р. ідею приєднання нашої країни до союзу Росії і Білорусі «скоріше позитивно» оцінювали 48,9 % усіх опитаних (у 2008 р. – 60,3 %), «скоріше негативно» – 28,5 % (у 2008 р. – 24,3 %), «важко визначитися» – 22,4 % (у 2008 р. – 15,4 %). Крім того, у віковій групі до 30 років цю ідею підтримували 36,7 % (у 2008 р. – 51 %), приблизно стільки ж – 37,3 % (у 2008 р. – 28 %) – не підтримували та 26 % (у 2008 р. – 21 %) – вагалися з відповіддю. Серед респондентів у віці від 30 до 54 років «скоріше позитивно» ідею приєднання України до союзу Росії і Білорусі оцінювали 48,5 % (у 2008 р. – 60,5 %), «скоріше негативно» – 29 % (у 2008 р. – 25,8 %), вагалися з відповіддю – 22,5 % (у 2008 р. – 14,5 %). Представники старшої вікової групи (від 55 років) у 2013 р. у переважній більшості оцінювали цю ідею «скоріше позитивно» – 57,1 % (у 2008 р. – 66,9 %), значно менша їх частина (22,6 %) – «скоріше негативно» (у 2008 р. – 20,3 %). Ті, хто не визначився – 20,3 % (у 2008 р. – 12,8 % ) [1, с. 148; 2, с. 56].

У свою чергу, у 2013 р. ідею вступу України до ЄС «скоріше позитивно» оцінювали 41,6 % опитаних (у 2008 р. – 44,1 %), «скоріше негативно» – 27,9 % (у 2008 р. – 18,8 %), тих, кому було «важко відповісти» – 30,3 % (у 2008 р. – 37,7 %). Це демонструє тенденцію деякого падіння популярності і європейського напряму інтеграції в загальнодержавному масштабі. Однак у сфері вікових відмінностей «конфлікт поколінь» в контексті зовнішньополітичного вибору простежується повною мірою. У 2013 р. ідея вступу України до ЄС у віковій групі до 30 років користувалася підтримкою 48,8 % (у 2008 р. – 48,4 %), не підтримувало дану ідею 21,6 % (у 2008 р. – 14,5 %), «важко визначитися» було 29,6 % (у 2008 р. – 37 %). Вікова група від 30 до 54 років у плані ставлення до цієї проблеми демонструє такі показники: «скоріше позитивно» – 43,7 % (у 2008 р. – 44,5 %), «скоріше негативно» – 26,1 % (у 2008 р. – 18,3 %), «важко сказати» – 30,3 % (у 2008 р. – 37,2 %). Серед представників старшої вікової групи (від 55 років) у 2013 р. підтримувало дану ідею 34,2 % (у 2008 р. – 40,6 %), не підтримувало – 34,9 % (у 2008 р. – 22,7 %), не визначилися зі своєю позицією – 30,8 % (у 2008 р. – 36,7 %) [1, с. 153; 2, с. 56]. Отже, за п'ять років відбулося зниження позитивного сприйняття ідеї європейської інтеграції України у середній і старшій віковій групі та незначне збільшення – у молодшій.

Відмінності зовнішньополітичних пріоритетів різних вікових груп населення також проявляються в оцінці ідеї вступу України до Митного союзу (МС). За даними на листопад 2013 р., позитивно до цієї ідеї ставилися 45,1 % опитаних, у тому числі: 36,4 % – у віковій групі до 30 років, 44,9 % – від 30 до 54 років, 51,2 % – від 55 років. «Скоріше негативно» дану ідею оцінювали 25,5 %: у віковій групі до 30 років – 29,9 %, респонденти 30–54 років – 26,6 %, люди у віці від 55 років – 21,4 %. Тих, хто не визначився у своєму ставленні, значилося 29,1 %, з них: 33,7 % – у віковій групі до 30 років, 38,6 % – від 30 до 55 років, 27,5 % – від 55 років [1, с. 150]. Певно, що базою соціальної підтримки євразійського напряму інтеграції України є представники середньої та старшої вікових груп, вступаючи у протиріччя з молодшою групою, в лавах якої спостерігається найбільше число супротивників цього зовнішньополітичного вектора.

Для розуміння витоків і чинників позначених протиріч необхідно ідентифікувати соціальний склад вказаних вікових груп, уточнивши особливості їх світогляду і мотивації. Допомогу в цьому можуть надати експерти Центру Разумкова, які за участю колег з Центру НОМОС та Центру політико-правових реформ опублікували у 2013 р. дослідження «Україна: час вибору» [7]. Згідно з їх даними, серед прихильників ЄС дві третини – люди, молодші 50 років. 65 % з них – виборці партій «Батьківщина», УДАР і «Свобода»; 40 % мають вищу або неповну вищу освіту (що майже вдвічі більше, ніж серед прихильників МС). Більшість (57 %) – люди з відносно високим рівнем доходів: ті, кому, за власною оцінкою, або «в цілому на життя вистачає», або «живеться забезпечено»; 62 % відносять себе до середнього класу, третина – до нижчого. Прихильники європейської інтеграції мають набагато більший досвід відвідування країн ЄС (там бували більше 34 %), ніж прихильники МС (лише 13 %) і ті, хто не визначився (16 %), хоча країни МС вони відвідували частіше (44 %). Свій рівень інформованості щодо ЄС представники цієї групи частіше оцінюють як середній (48 %), а щодо МС – однаково часто як середній (42 %) і низький (42 %). Серед переваг ЄС вони, як правило, називають високий рівень соціального захисту громадян (70 %), верховенство права (43 %) та розвинену демократію (41 %). 94 % вважають, що саме в ЄС існують кращі умови для розвитку України. А в МС найбільш часто бачать такі недоліки, як корупція (64 %), домінування Росії (41 %), дефіцит демократії (41 %) та тіньова економіка (40 %). Більшість прихильників європейської інтеграції думають, що у країнах ЄС живуть більш соціально активні, культурні, моральні люди, з більшим почуттям власної гідності, ніж у країнах МС [7, с. 28].

Прихильники МС – у переважній більшості люди від 50 років і старші. Найбільшу соціальну групу (40 %) складають пенсіонери. Більшість (58 %) – громадяни з низьким рівнем доходів, які відзначають, що коштів вистачає лише на харчування та придбання необхідних недорогих речей або не вистачає навіть на харчування; 50 % відносять себе до середнього класу, 46 % – до нижчого. 70 % – жителі Півдня і Сходу України, 46 % – виборці Партії регіонів. 61 % прихильників МС відвідували країни, які до нього входять, тоді як країни ЄС – тільки 13 %. Свій рівень інформованості про ЄС представники цієї групи частіше оцінюють як низький (46 %), а щодо МС – однаково часто як середній (42 %) і низький (42 %). У числі головних переваг МС вони називають спільну історію, культуру, схожий менталітет громадян країн, що входять до нього (86 %), наявність природних ресурсів, енергоносіїв (69 %), стабільну економічну ситуацію (34 %). А головними недоліками ЄС – домінування провідних держав над іншими країнами Союзу (46 %), нестабільну економічну ситуацію в низці держав ЄС (39 %), нерівномірний економічний розвиток країн-членів (39 %), різницю культур, цінностей та менталітету їх громадян (34 %), дефіцит природних ресурсів (30 %). 80 % вважають, що саме у МС існують кращі умови для розвитку України. Більшість (57 %) переконані, що в країнах МС живуть більш доброзичливі, відкриті, привітні люди, а відносна більшість (48 %) – більш моральні, ніж у країнах ЄС [7, с. 29].

Таким чином, твердження про значні відмінності у зовнішньополітичних прагненнях представників різних поколінь українського суспільства виглядають обґрунтованими. Причини сучасного загострення подібних протиріч роз'яснює заступник директора Інституту соціології НАН України Є. Головаха, який, за власним визнанням, ще у 1991 р. (явно використовуючи описані вище підходи А. Шлезінгера-молодшого) підрахував, що на зміну масової свідомості українського суспільства «піде близько 30 років». «Радянські традиції і радянський спосіб ставлення людей зберігаються, – зазначав він у лютому 2014 р. – Але є ще механізм зміни поколінь. Покоління, що вже не бачило Радянський Союз, більше орієнтовано на зразки сьогодення. А в сьогоденні очевидно, що на Заході люди живуть краще. І нинішня молодь вже більшою мірою, ніж 20 років тому, бачить для себе європейське майбутнє» [3].

Український політичний публіцист Е. Середа, підкреслюючи наявність «конфлікту поколінь» у сфері сенсів, у лютому 2014 р. акцентував, що громадяни нашої країни у віці від 18 до 29 років «більшою мірою, ніж інші вікові групи <...> почуваються європейцями, відчувають свою приналежність до історії і культури європейського співтовариства і вважають, що Україна має приєднатися до ЄС». Його прогнози щодо майбутнього даної тенденції такі: «Через 15-30 років у нашому суспільстві, по всій видимості, ще помітніше зміцніє «євроукраїнська» модель патріотизму. А все, що пов'язано з прорадянським і проросійським, поступово буде скочуватися на узбіччя політико-ідеологічної реальності. Цьому мають сприяти подальші процеси глобалізації та вестернізації» [6].

Сучасне загострення «конфлікту поколінь» в інтерпретації зовнішньополітичного вибору України вносить додатковий дисбаланс в її «розколоте» у світоглядному плані суспільство. Люди різних поколінь, ведені системами цінностей і ментальними особливостями, що розходяться, публічно акцентують відмінне розуміння зовнішньополітичних перспектив держави. В умовах політичної кризи під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників дані протиріччя загострюються. Одним з можливих шляхів консенсусу уявляється поява нових функціональних сенсів, здатних примирити та об'єднати на загальнозначущих засадах представників різних вікових груп незалежно від їх національної приналежності, соціального статусу, життєвого досвіду та політичних уподобань. Але події останніх двох десятиліть показують, що розроблення і впровадження ідей, які об'єднують українське суспільство, стикається з протидією як з боку місцевих еліт, так і зовнішніх суб'єктів, що розігрують свої «партії» на геополітичній «шахівниці», деструктивно впливаючи на процеси суспільної консолідації.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

  1. Арсеєнко А. Зовнішньополітичні орієнтації населення України / А. Арсеєнко, Є. Суїменко // Українське суспільство 1992–2013. Стан та динаміка змін. Соціологічний моніторинг / За ред. В. Ворони, М. Шульги. – К. : Інститут соціології НАН України, 2013. – С. 141–154.

  2. Геополитические ориентации населения и безопасность Украины. По данным социологов / А. А. Беленок, А. И. Вишняк, А. А. Зоткин и др. ; сост. Н. А. Шульга. – К. : ТОВ «Друкарня «Бізнесполіграф», 2009. – 88 с.

  3. Головаха Е. В Украине две угрозы – авторитарная и шовинистическая [Електронний ресурс] / Е. В. Головаха. – Режим доступу :

http://focus.ua/society/296745/

  1. Кара-Мурза С. Г. Советская цивилизация / С. Г. Кара-Мурза. – К. : Оріяни, 2004. – 800 с.

  2. На Украине протестующие разрушили несколько памятников Ленину [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.km.ru/world/2014/02/22/protivostoyanie-na-ukraine-2013-14/733017-na-ukraine-protestuyushchie-razrushili-ne

  1. Середа Е. С какими проблемами столкнётся Украина после смены поколений? [Електронний ресурс] / Е. С. Середа. – Режим доступу :

http://polemika.com.ua/news-138191.html.

  1. Україна: час вибору / Центр Разумкова, Центр НОМОС, Центр політико-правових реформ. – К. : Фонд «Відродження», 2013. – 40 с.

  2. Уткин А. И. Большая восьмёрка: цена вхождения / А. И. Уткин. – М. : Алгоритм, 2006. – 480 с.

  3. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / С. Хантингтон ; пер. с англ. Т. Велимеева, Ю. Новикова. – М. : АСТ, 2005. – 603 с.

  4. Шевченко М. Постсоветский человек: становление новой ментальности [Електронний ресурс] / М. Шевченко. – Режим доступу :

http://www.archipelag.ru/authors/shevchenko/?library=2187.

  1. Шлезингер-младший А. М. Циклы американской истории / А. М. Шлезингер-младший ; пер. с англ. П. А. Развина, Е. И. Бухаровой. – М. : Прогресс; Прогресс-Академия, 1992. – 685 с.

  2. Юрченко Н. «Евромайдан» – бунт поколения, выросшего на компьютерных играх [Електронний ресурс] / Н. Юрченко. – Режим доступу :

http://nk.org.ua/politika/74565-evromaydan--bunt-pokoleniya-vyrosshego-na-kompyuternykh-igrakh?id=74565&print=true.

  1. Юрченко С. В. Історичний досвіт поколінь і проблема формування нової системи міжнародних відносин / С. В. Юрченко // Культура народов Причерноморья. – 2003. – № 38. – С. 95–98.

  2. Good Bye Lenin: В городах Украины сносят памятники Ленину [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://delo.ua/ukraine/v-dnepropetrovske-snesli-pamjatnik-leninu-227971/

УДК 323.23



Медведовська А. Ф.
МЕМОРІАЛІЗАЦІЯ ГОЛОКОСТУ В УКРАЇНІ

ПРОТЯГОМ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.
У статті розглядаються умови та обставини, суспільно-політичні контексти, у яких проходило увіковічення пам’яті жертв Голокосту в Україні, виокремлюються фактори впливу на характер меморіалізації в різні проміжки часу протягом другої половини ХХ ст.

Ключові слова: меморіалізація Голокосту, меморіальна діяльність, Голокост в Україні, пам’ятні знаки, колективна пам’ять, політика пам’яті.
Медведовская А. Ф. Мемориализация Холокоста в Украине на протяжении второй половины ХХ ст.

В статье рассматриваются условия и обстоятельства, общественно-политические контексты, в которых проходило увековечивание памяти жертв Холокоста в Украине, выделяются основные факторы влияния на характер мемориализации в разные промежутки времени на протяжении второй половины ХХ ст.

Ключевые слова: мемориализация Холокоста, мемориальная деятельность, Холокост в Украине, памятные знаки, коллективная память, политика памяти.
Medvedovska A. F. Memorialization of the Holocaust in Ukraine during the second half of the 20th с.

The article presents conditions and circumstances as well as social-political contexts of memorialization of the Holocaust victims in Ukraine, distinguishes the main factors which had significant impact on the character of memorialization in different periods during the second half of 20th c. It describes the process of involving the most remarkable sites of mass killing the Jews and other civil population in Ukraine to official and not official public discussions in the Soviet and post-Soviet time, shows the dynamic of these discussions and their dependence on political changes in the estate.

The author does an attempt to give a historical background and to explain the reasons of official memory policy which communist power conducted toward the Holocaust in the context of general ideological doctrine and the attitude to the Great Patriotic War. The article also deals with complexity of the social conditions in area of historical memory of Ukrainian society after the collapse of USSR, putting the Jewish community’s needs and endeavours to the context of creating Ukrainian national estate and ideological contradictions connected with that.

Key words: memorialization of the Holocaust, memorial activity, Holocaust in Ukraine, memorial signs, collective memory, memory policy.
Політика вшанування пам’яті жертв нацизму в Україні неодноразово змінювалась у зв’язку з внутрішніми та зовнішньополітичними обставинами, зміною політичної системи та іншими факторами, які мали місце протягом другої половини ХХ ст. З-поміж багатьох інших, окрему майже 1,5-мільйонну категорію цих жертв становило цивільне єврейське населення. Дослідник, який вивчає Голокост як предмет суспільних рефлексій у післявоєнному соціумі, стикається зі складностями, що пов’язані з браком джерел. Ця проблема особливо характерна для більшої частини радянського періоду, коли публічні дискусії з приводу Голокосту були табуйовані. Таким чином, встановлення меморіальних знаків на місцях знищення та контекст, яким воно супроводжувалося, є одним з небагатьох індикаторів сприйняття цих подій у суспільстві. Меморіальні практики визначають здатність суспільства зберігати та відтворювати події, які мають для нього суттєве значення. Тому їхнє детальне вивчення і контекстуалізація дозволяють зрозуміти, наскільки означені події були інтегровані до суспільної свідомості та яку мали інтерпретацію.

Тема меморіалізації Голокосту вже має певні історіографічні напрацювання і розроблялася такими дослідниками, як І-П. Химка, В. Гриневич, В. Нахманович, Т. Євстаф’ева [5] та ін. Двоє останніх є відомими фахівцями з історії та пам’яті про трагедію Бабиного Яру і упорядниками першого в Україні зібрання документів та матеріалів про Бабин Яр [1]. Не випадково, що саме це місце пам’яті про Голокост є першим у рейтингу на обговорення в сучасних дискусіях та привертає увагу як науковців, так і публіцистів та суспільних діячів. Це відбувається не лише через масштаби розстрілів та кількість жертв. Водночас Бабин Яр є і показовим, і унікальним прикладом. Показовим він є з точки зору ставлення з боку влади та реалізації офіційної політики пам’яті за радянських часів, а унікальним є через те, що там також знищена значна кількість українців, зокрема українських націоналістів, що робить це місце сакральним в контексті ідеї незалежної України. Таким чином, це є місце конфлікту та конкуренції пам’ятей, що повною мірою відображено у меморіальній діяльності (по встановленню пам’ятних знаків). Питання щодо компромісного варіанту меморіалізації, який задовольнив би потреби різних національних пам’ятей, все ще залишається відкритим, і, вірогідно, пошук цього рішення обумовлює підвищену увагу до відповідного об’єкту.

У 2010 р. була перекладена на українську та видана ще одна піонерська для україномовної історіографії книжка О. Бартова «Стерті» [2]. Монографія присвячена дослідженню матеріальних залишків єврейської спадщини в цілому та обмежена географічно територією Галичини. Мандруючи містами і містечками цього регіону, автор фіксує та аналізує зокрема меморіальні знаки (або їх відсутність) на місцях, пов’язаних з Голокостом.

Окрім фундаментальних праць, існують також і невеликі нариси, які виражають роздуми щодо одного (декількох) конкретного проекту меморіалізації [9]. Часто ця тема фігурує в ширших контекстах, наприклад Другої світової / Великої Вітчизняної війни, пам’яті про Голокост, радянської політики пам’яті тощо [4, 6, 10, 11].

Автор даної публікації має на меті проаналізувати умови та обставини, за яких відбувалася увіковічення пам’яті про Голокост в радянській Україні та в перше десятиліття після отримання нею незалежності, вивчити основні контексти і фактори впливу на меморіальну діяльність та визначити її роль у формуванні суспільної свідомості.

Протягом півстоліття радянське та пострадянське суспільство у більшості своїй сприймало війну 1941–45 рр. як центральну історичну подію та найвиразніший колективний спогад. Цьому чимало посприяла офіційна політика пам’яті в СРСР, вміло використовуючи грандіозний ідеологічний потенціал війни. Одним з найпопулярніших інструментів глорифікації героїв Великої Вітчизняної війни було спорудження пам’ятників та меморіалів. Тисячами воєнні пам’ятні знаки встановлювалися скрізь, не лише на місцях, які мали певне подієве навантаження, але й просто в центрі міста та у найбільш публічних місцях.

Тим не менш, така всеохоплююча меморіалізація мала певні пріоритети, оскільки в радянському суспільному дискурсі ще з 1930-х рр. домінував жанр історичної героїки, в якому головна увага віддавалася активним учасникам подій – в даному випадку ними вважалися фронтовики, партизани, підпільники. У той час як військовополонені, цивільні громадяни, які знаходилися під окупацією, завжди підпадали під підозру в співробітництві з гітлерівцями, а ті, що загинули від їх рук, займали далеко не першу позицію в черзі на вшановування пам’яті. Часто місця масового знищення навіть у великих містах, не кажучи вже про містечка та села, ігнорувалися протягом кількох десятків років після війни, а встановлення пам’ятників в тих місцях багато в чому залежало від місцевої ініціативи, яка схвалювалася чи не схвалювалася органами влади тощо.

Відносно відображення єврейських жертв у формулюванні написів на меморіальних об’єктах можна сказати, що для радянського періоду характерна так звана «непряма меморіалізація», коли євреї не існували як окрема категорія постраждалих від нацистських переслідувань, розчиняючись в узагальненому визначенні – «мирні радянські громадяни». Це було абсолютно типово для того простору, в якому декларувалася ідея інтернаціоналізму, тому будь-які національні акценти якщо і допускалися, то вкрай рідко стосувалися національних меншин, тим паче єврейської. За припущенням В. Гриневича, «акцент на євреях як головних жертвах нацизму міг, з точки зору влади, актуалізувати в свідомості мас старий антисемітський міф часів Громадянської війни про те, що «радянська влада – єврейська влада», так само як і нацистський міф про «жидобільшовизм», від якого німці нібито визволяли українців» [4].

Аналогічно табуйованим було наголошення на національності репресованих народів (німців, кримських татар), які за принципом колективної відповідальності за колабораціонізм підлягали масовим депортаціям.

Тож, замовчування етнічної приналежності в процесі меморіалізації, з одного боку, диктувалося доктриною інтернаціоналізму, з іншого – обумовлювалося прихованою політикою державного антисемітизму та обережним ставленням радянської влади до все ще відчутних міжетнічних антагонізмів минулого. Це не означає, що національність жертв у такий спосіб заперечувалась, просто для них обиралася інша форма ідентичності.

Найбільш активними періодами відкриття воєнних пам’ятників, меморіалів та музеїв були ювілеї перемоги [6]. Масово починають споруджувати пам’ятники загиблому цивільному населенню у 1960-х рр. Одним з перших було встановлено обеліск у Харкові, на місці масового розстрілу в Дробицькому Ярі, це відбулося у 1962 р. Це сталося завдяки наполегливим зусиллям харків’янина Олександра Кагана, який добивався перепоховання загиблих з 1951 р. До того там була лише металева меморіальна дошка з традиційним написом «жертвам фашистського режиму». Цей позитивний досвід хоча і не отримав широкого суспільного розголосу, до певної міри дав поштовх іншим подібним процесам.

У те ж саме десятиріччя, у 1965 р. у зв’язку з 20-тою річницею перемоги ЦК КПУ видало постанову про спорудження двох пам’ятників-монументів у Бабиному Яру: в’язням Сирецького концтабору і мирним громадянам та військовополоненим. Радою Міністрів СРСР практично одразу був даний відповідний дозвіл та було оголошено закритий конкурс на проект пам’ятника, але ні на 25-ту, ні на 30-ту річниці перемоги пам’ятники в Києві зведені так і не були [5, с. 25–26]. Причиною тому стала нездатність знайти консенсус в ході обговорення проектів монументів. Присутність єврейських мотивів не влаштовувала офіційних осіб, які вважали, що тему загибелі громадянського населення з меморіалу взагалі треба вилучити. Цей та наступний конкурси були закриті «за безпідставністю робіт». Але вже в 1966 р. під натиском громадськості відбувся несанкціонований мітинг пам’яті жертв нацизму, вплив якого підсилювали виступи відомих діячів культури, і це змусило органи влади реагувати. У результаті цього в Бабиному Яру з’явився пам’ятний закладний камінь [5, с. 26–27]. І лише в 1976 р. було відкрито пам’ятник.

Взагалі Бабин Яр має надзвичайно тривалу історію меморіалізації, яка почалася задовго до 1965 р. Вперше питання про увіковічення пам’яті загиблих там людей стало ще у 1945 р., і навіть був розроблений ескіз пам’ятника архітектором А. Власовим, планували почати будівництво [5, с. 22]. Але в другій половині 1940-х рр. змінюється зовнішня політики Радянського Союзу, зокрема відносно щойно створеної держави Ізраїль. У внутрішній політиці це майже відразу відбивається розгортанням боротьби з космополітизмом, репресіями проти членів Антифашистського комітету, які власне бачили одну зі своїх провідних місій у післявоєнні роки саме у збиранні матеріалів та увіковіченні пам’яті про трагедію радянських євреїв. У зв’язку з цим будівництво монументу заморожується, натомість у керівництва з’являються інші, більш практичні ідеї щодо використання цієї місцевості, наприклад облаштування стадіону. Для цього ще з 1950 р. рельєф яру починають вирівнювати шляхом намивання ґрунту, що й стало причиною Куренівської трагедії 1961 р., яка забрала життя сотень, а за неофіційними даними більше тисячі місцевих мешканців.

У Бабиному Яру процес меморіалізації супроводжувався високим рівнем залучення інтелектуалів, зокрема неєврейського походження (А. Кузнєцов, Є. Євтушенко, В. Некрасов, І. Дзюба). У 1959 р. в «Літературній газеті» опублікували звернення В. Некрасова з закликом встановити пам’ятник, у 1961 р., через півроку після Куренівської трагедії, розгорнувся скандал навколо поеми Є. Євтушенка «Бабин Яр», публікація якої в «Літературній газеті» призвела до звільнення головного редактора. Натхненний цією поемою А. Кузнєцов пише свій роман-документ «Бабин Яр», який, хоча і в урізаному вигляді, все ж таки вийшов у 1966 р. в журналі «Юність». Таким чином, непоодинокі випадки втручання творчої інтелігенції, заява їхньої позиції з приводу необхідності меморіального знаку в Бабиному Яру зіграли не останню роль у тому, що цей складний та тернистий шлях у 1976 р. все ж таки привів до встановлення пам’ятника.

Певними змінами позначилися контексти меморіальної політики на хвилі «перебудови», яка принесла лібералізацію радянського суспільства. З початку 1987 р. М. Горбачов почав розглядати «усунення білих плям» в історіографії як невід’ємну частину політики перетворень. Як наслідок, глобальні дискусії охопили всі сфери публічного життя, які можна було спостерігати в наукових та літературних журналах, газетах, телевізійних програмах тощо. Як зазначає І. Хьослер, вже «з середини 1988 р. керівництво КПРС було не в змозі контролювати публічні дебати, які вирізнялися захоплюючою детабуїзацією всіх раніше заборонених тем, реперсоналізацією історії та суттєвими імпульсами з боку літератури, кіно та суспільних ініціатив…» [10]. Наприкінці 1980-х рр. єврейські теми стають все помітнішими в контексті національного питання, яке отримує незвичайно велику увагу в суспільних дискусіях. У той же час проходить реабілітація декількох кінокартин, які містили сюжети Голокосту, що свого часу слугувало причиною для їх багаторічного забуття. Громадські єврейські організації, які виникають вже на легальній основі, ініціюють проведення перших санкціонованих мітингів та церемоній вшанування пам’яті жертв Голокосту в місцях масового розстрілу євреїв у річницю трагедії. В 1989 р. такі церемонії були проведені в Дніпропетровському ботанічному саду, біля радянського пам’ятника «жертвам фашизму», в Харківському Дробицькому Яру за участю відомого поета Є. Євтушенка та інших представників єврейської та неєврейської інтелігенції. Ці події порушили довготривале мовчання про національність основної маси нацистських жертв, зробили публічним те, що десятиліттями зберігалося лише останками єврейської громади, і таким чином створили підґрунтя для подальших меморіальних практик Голокосту в майбутньому.

Після розпаду Радянського Союзу в Україні постає необхідність вибудовування нової ідентичності, в тому числі національної, і така потреба і можливість з’являється не лише в українців, але і в національних меншин. А ідентичність, як відомо, підтримується через пам’ять. За висловом П. Нора, «після зникнення Радянського союзу настав момент «здобуття пам’яті» у Східній Європі» [8]. Наріжним каменем конструювання єврейської колективної пам’яті та інструментом консолідації громади у пострадянський період, безумовно, стає концепція спільної травми, а центральною історичною подією – відповідно Голокост. Практика створення культурних ідентичностей за допомогою травматизації минулого є дуже характерним прикладом того, як на базі соціально визнаних суспільних катастроф конструюється образ пам’яті [3, с. 68].

У перше десятиріччя незалежності України в сприйнятті Голокосту як євреями, так і неєвреями ще дуже відчутна інерція радянської моделі пам’яті. Це проявляється у стійкості міфів. Як зазначає дослідник В. Нахманович, «основна відмінність радянської та єврейської моделі пам’яті про війну була лише в питанні про жертви» [7]. У радянському образі Великої Вітчизняної війни не було місця для національного забарвлення страждань жертв, єврейський же наполягає на тому, що саме євреї були основним об’єктом нацистського терору. Саме цей підхід відбивається і в сфері меморіалізації наприкінці ХХ ст., ініційованої єврейською стороною, яка має на меті виокремити саме своїх одноплемінників в абстрактній купі «радянських громадян – жертв фашизму». Органи державної влади займають відносно цього нейтральну позицію: вони не чинять перешкод єврейським громадам у прагненні створити окремі пам’ятники, але й, за дуже незначними винятками, не фінансують їх.

Стосовно публічного сприйняття меморіалізації жертв Голокосту знову в авангарді суспільних дискусій знаходиться Бабин Яр. У 1991 р., до 50-тиріччя трагедії там було встановлено перший єврейський меморіальний знак – Менору, і цим було покладено початок великому «меморіальному марафону» вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру, який є матеріалізованим вираженням конфронтації різних ідентичностей, які претендують на приватизацію певної «ділянки» цього меморіального простору. В результаті цього встановлюються десятки пам’ятних знаків – українським націоналістам та православним священикам, циганам та жертвам трагедії на Куренівці, загиблим дітям, футболістам, в’язям концтабору, і дійсно складається враження, що суспільство намагається і фізично, і ментально подробити це місце пам’яті. Це є ілюстрацією типового посткомуністичного суспільства, в якому триває процес творення нових ідентичностей, а колективна травма перетворилася на дефіцитний ресурс, за який активно змагаються творці цих ідентичностей.



Підбиваючи підсумки, слід відзначити, що за означений півстолітній період історії України місця безпосереднього втілення Голокосту пройшли досить тривалий і часто тернистий шлях до того, щоб врешті стати місцями пам’яті про Голокост. На початковому етапі меморіалізація цих місць була, перш за все, наслідком прагнення певної частини суспільства, переважно єврейської, зберігати цю пам’ять, нехай і опосередковано, через іншу ідентичність (радянську). Наприкінці ж ХХ ст., коли суспільство вже знаходилося в інших політичних та ідеологічних реаліях, змінилося не одне покоління, час поставити питання: як продукти тої меморіалізації впливають на суспільну свідомість? Чи стали ці пям’ятні знаки викликати рефлексії насамперед у молодого покоління, чи всього лише є фактом сатисфакції внутрішніх єврейських духовних потреб, які сучасне суспільство просто толерує? Це питання є предметом подальших наукових студій, які, вірогідно, вийдуть за межі історичної науки та будуть потребувати міждисциплінарного підходу.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

  1. Бабий Яр: человек, власть, история. Документы и материалы. В 5 книгах. Книга 1. Историческая топография. Хронология событий / Составители: Т. Евстафьева, В. Нахманович. – К. : Внешторгиздат, 2004. – 597 с.

  2. Бартов О. Стерті. Зникаючі сліди євреїв Галичини в сучасній Україні / О. Бартов ; пер. з англ. С. Коломієць. – К., 2010. – 300 с.

  3. Васильев А. Мемориализация и забвение как механизмы производства культурного единства и разнообразия / А. Васильев // Фундаментальные проблемы культурологии: Сб. ст. по материалам конгресса. – М. : Новый хронограф: Эйдос. – Т. 6.: Культурное наследие: От прошлого к будущему. – 2009. – С. 56–68.

  4. Гриневич В. Расколотая память: Вторая мировая война в сознании украинского общества / В. Гриневич // Неприкосновенный запас. – 2005. – № 2–3 (40–41).

  5. Евстафьева Т. Бабий Яр: послевоенная история местности / Т. Евстафьева // Бабин Яр: масове вбивство та пам’ять про нього: Матеріали міжнародної наукової конференції, 24–25 жовтня 2011 р., м. Київ: Укр. Центр вивчення історії Голокосту, Громад. к-т для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру. – К., 2012. – С. 21–31.

  6. Конрадова Н. Герои и жертвы. Мемориалы Великой Отечественной / Н. Конрадова, А. Рылева // Неприкосновенный запас. – 2005. – № 2–3 (40–41).

  7. Нахманович В. До питання про склад учасників каральних акцій в окупованому Києві (1941–43) / В. Нахманович // Друга світова війна і доля народів України: Матеріали 2-ї Всеукраїнської наукової конференції (м. Київ, 30–31 жовтня 2006 р.). – К. : Зовнішторгвидав, 2007. – С. 227–262.

  8. Нора П. Всемирное торжество памяти [Електронний ресурс] / П. Нора. – Режим доступу :

http://philosophy.mipt.ru/centerphilandhist/seminars/seminar-structure/sem110216/nora2-arph7asf0vy.pdf

  1. Портнов А. О трех памятниках жертвам Холокоста. Размышления к 9-му мая [Електронний ресурс] / А. Портнов. – Режим доступу :

http://www.urokiistorii.ru/blogs/andrei-portnov/1547

  1. Хеслер И. Что значит «Проработка прошлого»? Об историографии Великой отечественной войны в СССР и России / И. Хеслер // Неприкосновенный запас. – 2005. – №2–3 (40–41).

  2. Химка Дж. П. Рецепція Голокосту в посткомуністичній Україні [Електронний ресурс] / Дж. П. Химка. – Режим доступу :

http://www.uamoderna.com/md/223-223

УДК 379.85 – 323.1



Синчук Р. А.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Схожі:

Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconУ нашій пам’яті вони назавжди залишились Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні Прапор України, надписи «Герої не вмирають»
Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ...
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconКнига пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р....
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconУрок «Кантата пам’яті»
Музично-літературний урок «Кантата пам’яті» до 175 річчя від дня народження М. Лисенка для 5-7 класів
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconМузично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові Матеріальні пам’ятки музичної культури України: аспекти дослідження, збереження І популяризації Матеріали Наукових читань до Дня пам’яті Соломії Крушельницької, Львів
Матеріальні пам’ятки музичної культури України: аспекти дослідження, збереження І популяризації : Матеріали Наукових читань до Дня...
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconУрок пам'яті В. А. Чабаненка «Про сина вірного шумить Великий Луг»
Чабаненка українського мовознавця, лексикографа, фольклориста, доктора філологічних наук, професора, заслуженого діяча науки І техніки...
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconРекомендаційний пізнавально-довідковий матеріал, присвячений Дню пам’яті Героїв Небесної Сотні
Указ №69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні»
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconВони назавжди залишились у нашій пам’яті
Мета: вшанувати пам'ять героїв Небесної сотні, прищеплювати любов до Батьківщини, виховати патріотичну свідомість, розвивати бажання...
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconРозпорядження обласної державної адміністрації Про проведення у Чернівецькій області заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів
...
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconНаказ №18 м. Олександрія Про вшанування пам’яті Івана Яковича Франка
Кіровоградської обласної державної адміністрації від 12. 01. 2016 року №6 «Про вшанування пам’яті Івана Франка у навчальних закладах...
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconСценарій мітингу пам’яті «Велика Перемога»
Сценарій мітингу пам’яті «Велика Перемога», присвяченого 65 річчю Перемоги у роки Великої Вітчизняної війни


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка