Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни



Сторінка7/14
Дата конвертації16.03.2018
Розмір2.61 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

КОНСТРУЮВАННЯ ОБРАЗІВ МИНУЛОГО

ЯК ІНСТРУМЕНТ ІРЕДЕНТИСТСЬКОЇ ПОЛІТИКИ
У статті досліджуються особливості конструювання образів минулого як засобу легітимації іредентистської політики і мобілізації розділеного народу на її підтримку. Суб’єктами створення образів минулого виступають держава, політичні партії, громадські рухи. Історичні уявлення, які обґрунтовують іредентистську політику, є міфологізованими і засновуються на ідеї «Великої держави». Наведено приклади конструювання образів минулого з політичної практики Румунії, Угорщини, Росії.

Ключові слова: конструювання образів минулого, розділений народ, іредентистська політика, держава, політичні партії, ідея «Великої держави».
Горло Н. В. Конструирование образов прошлого как инструмент ирредентистской политики.

В статье исследуются особенности конструирования образов прошлого как средства легитимации ирредентистской политики и мобилизации разделенного народа на ее поддержку. Субъектами создания образов прошлого выступают государство, политические партии, общественные движения. Исторические представления, которые обосновывают ирредентистскую политику, являются мифологизированными и основываются на идее «Великого государства». Приводятся примеры конструирования образов прошлого из политической практики Румынии, Венгрии, России.

Ключевые слова: конструирование образов прошлого, разделенный народ, государство, политические партии, ирредентистская политика, идея «Большого государства».
Gorlo N. V. Constructive images of the past as a tool of irredentist policy.

The article examines irredentism as ethno-political movement, the aim of which is to unite all the groups of the divided nation within one state. The initiator of irredentism may be a state which pursues the irredentist policy with the aim to work for the rights of ethnic kin. For statement of reasons of this policy we need to appeal to the historical past.

The conceptual substantiation of irredentist policy provides ethnic ideology; its core is the idea of «Great Power», which establishes the extortion of the state on the territory inhabited by one ethnic group. Parts of the divided nation keep in historical memory the common images and ideas, that’s why they positively accept irredentist intentions of the state. The ruling groups construct images of the past, offering the society their own interpretation of the historical process. Knowledge of the past is filled with myth –- illusory beliefs about antiquity of the history of an ethnic group and sustainability of traditions of a state. The myths serve a constructive role because they create a positive emotional attitude and consolidate individuals.

The study examines separate aspects of construction of the images of the past and the means for their implementation in the public mind at the example of political practice of neighbouring countries of Ukraine – Romania, Hungary and Russia. To justify the impact on members of their ethnic groups in Ukraine the idea of «Great Power» is masked by the desire to protect ethnic families from oppression – real or fictional. The subjects of construction of the images of the past are political leaders, political parties and non-governmental organizations. Each state implements its own vision of the historical process in all the parts of the divided nation through propaganda and information work, education and the media.

The construction of images of the past performs the functions of substantiation of irredentist state policy, mobilization of members of the ethnic group in support of political goals and legitimization of irredentist policy.

Key words: constructive images of the past, divided nation, irredentist policy, state, political parties, idea of «Great Power».
«Національне питання» так само актуальне для сьогодення, як і в попередні історичні періоди, однак держави випрацьовують відмінні підходи до його вирішення, обираючи різні варіанти етнополітики. В умовах багатонаціональності сучасних держав виникає потреба у формуванні толерантних міжетнічних відносин і утворенні політичної нації, хоча у світі непоодинокими є випадки етнократії та етноциду. Особливим видом міжетнічних відносин є об’єднувальні іредентистські рухи представників однієї етнічної групи, які перебувають у складі різних держав. Виникає потреба в обґрунтуванні доцільності об’єднання частин етносу, що неможливе без апелювання до спільного історичного минулого. «Політика пам’яті» як конструювання образів історичного минулого спрямована на мобілізацію етнічної групи на досягнення цілей, декларованих політиками, та легітимізацію іредентистських намірів учасників об’єднавчого процесу.

Актуальність проблеми обумовлена також тим, що іредентизм створює проблеми для багатьох сучасних держав, не винятком стала й Україна, для якої іредентизм з потенційної, певною мірою латентної проблеми, пов’язаної з існуванням проросійських настроїв у Криму та східних регіонах України, в умовах загальнонаціональної політичної кризи на початку 2014 р. перетворився на реальну загрозу територіальній цілісності держави.

Іредентизм є явищем, що перебуває постійно у центрі уваги дослідників, оскільки конкретні прояви іредентистських рухів у сучасному світі мають відмінності, які не завжди вкладаються у вже відомі схеми. У дослідженні іредентизму найбільш активними є зарубіжні науковці Е. Гелнер, Дж. Гоксек, Д. Горовіц, Д. Ландау, Е. Сміт, Н. Чейзен, а також російські вчені А. Аклаєв, Р. Бараш, С. Голунов, О. Садохін, В. Тураєв, В. Шабаєв та інші. Українські дослідники розглядають іредентизм як одну з форм етнополітичної поведінки (В. Євтух, Р. Коршук та ін.). Однак спеціальних наукових праць, присвячених аналізу ідейних засад іредентизму, обмаль, що актуалізує проведення даного дослідження. Особливу увагу привертає політика пам’яті як цілеспрямоване створення особливого образу минулого, яке виступає ідейним підґрунтям іредентистських намірів. Доцільним буде звернення до досвіду різних держав, що допоможе виокремити певні загальні риси досліджуваного явища.

Вперше іредентизм виник у ХІХ ст. і був пов’язаний з діяльністю італійської партії, яка вимагала приєднання до Італії всіх територій, що перебували під іноземним владарюванням і населення яких розмовляло італійською мовою. Партія, що називалася «Іtalia irredenta» («Незвільнена Італія»), застосовувала досить радикальні засоби боротьби, через що зазнавала переслідувань. З того часу ставлення до іредентистів у цілому залишається більшою мірою негативним. У світі обмаль мононаціональних держав, а явище так званих розділених етнонаціональних груп – тих, чия територія проживання розділена кордонами двох чи більше держав, є повсюдно поширеним, тому намагання об’єднати розділений народ потребує зміни кордонів і через це створює загрози для територіальної цілісності держав.

У прагненні визначити сутність іредентизму спостерігається плюралізм, що, проте, пояснюється багатоаспектністю самого явища. У наукових працях наявні різні погляди щодо сутності іредентизму, який розглядається і як ідеологія, що обґрунтовує об’єднувальні рухи, і як самі об’єднувальні рухи. Р. Бараш, називаючи ініціатором іредентизму етнічну меншість, визначає його як спробу конкретної етнічної групи, яка проживає на території деякої держави, возз’єднатися зі спорідненим їй етнічно (або таким, що розуміється спорідненим за деякими ознаками) населенням іншої (однієї чи більше) держав. Важливим аспектом іредентизму є прагнення до об’єднання не тільки етнічно споріднених груп, але й територій їх проживання [1, с. 156–157]. Вдале визначення дає В. Євтух: «Іредентизм у сучасному світі розглядається як політика тієї чи іншої держави, політичного руху, спрямованих на об’єднання народу, етносу, нації у рамках одного етнополітичного організму (держави). Іредентизм є формою етнічної мобілізації, яка передбачає возз’єднання території, на якій проживають члени іреденти, з територією титульного етносу» [4, с. 165]. На нашу думку, з врахуванням сучасних реалій, коли під гаслами іредентизму відбувається анексування територій, доцільно розглядати іредентизм також як напрям зовнішньої політики держави, який, мотивований боротьбою за права етнічно спорідненого населення, виправдовує здійснення територіальних захоплень. Очевидно, що у цьому випадку ініціатором є держава-іредентист. Проте таке розуміння іредентизму лише доповнює попередні визначення, підтверджуючи тезу про багатоплановість явища, адже у різних обставинах наявні різні ініціатори, засоби досягнення мети, політична риторика.



Іредентизм є етнополітичним процесом, у якому бере участь декілька учасників. По-перше, власне іредента, яка компактно проживає на території, що межує з її історичною батьківщиною. Хоча є й винятки, наприклад, росіяни у Криму, які територіально віддалені від РФ. Іредента може бути ініціатором об’єднувального руху, але за відсутності підтримки з боку сусідньої держави ініціатива залишається лише наміром, що не переростає в реальний процес. По-друге, держава, у якій проживає іредента. Якщо вона проводить виважену етнонаціональну політику, не чинить утисків етнічної меншості (іреденти), а, навпаки, надає їй автономію (політичну, економічну, культурну), то можливість появи іредентистських настроїв зменшується. У випадку іредентизму виникає загроза територіальній цілісності держави. По-третє, держава-іредентист, яка прагне приєднати частину свого народу. З огляду на важливість територіального фактору передбачається приєднання території, тому варіант переселення не прийнятний. Як свідчить практика, саме третій учасник у більшості випадків виступає ініціатором іредентизму, у той же час вміло «підігріваючи» настрої іреденти. Класичний приклад агресивного іредентизму як напряму зовнішньої політики держави мав місце у ХХ ст., коли Німеччина у 1938 р. здійснила аншлюс Австрії і анексію області Судет від Чехословаччини під приводом об’єднання в одній державі усіх етнічних німців.

Іредентизм як стратегія і політичний рух виникає на основі етнічного націоналізму, адже прагнення об’єднати розділений народ якнайкраще корелює з ідеєю соціальної інтеграції на базі спільної історії, мови, культури. На цьому ж наголошує Р. Бараш: «Розцінювати іредентизм як прояв етнічного націоналізму можна, в першу чергу, виходячи з його мети – об’єднання всіх членів етнічної/національної групи в єдиний політичний союз, з інтеграцією у нього проживаючих за її номінальними межами» [1, с. 165]. Концептуальне обґрунтування іредентизму здійснює етнічна ідеологія, ядром якої є ідея «Великої держави». Ця ідея виникла у ХІХ ст. – на початку ХХ ст. у багатьох народів і до сьогодні залишається актуальною та живить іредентистську політику багатьох держав. В основі ідеї лежить твердження про необхідність «збирання» земель і відновлення кордонів держави, які вона мала у період найбільшої могутності. Появі великодержавницьких ідей сприяє закріплення у колективній історичній пам’яті кожного народу уявлень про «золотий вік» як період найбільшої політичної сили, культурного розквіту і економічного процвітання. Л. Нагорна визначає історичну пам’ять як «складний феномен суспільної свідомості, що входить як у сферу суспільної психології, так і в царину ідеології. Вона включає в себе і матеріальні залишки минулого, і відповідні образи, символи, міфи, ритуали, історіографічні уявлення» [8, с. 21].

Для розділених народів характерне явище розділеної етнічної пам’яті, яка реалізується у кількох етнічних полях, утворених у результаті поділу етнічної спільноти й перебування її частин у різних етнополітичних організмах [4, с. 245]. Проте представники одного народу, попри розділеність, зберігають в історичній пам’яті деякі спільні образи і уявлення, саме тому найчастіше іредента позитивно сприймає іредентистські наміри сусідньої держави, чому сприяє проведена правлячими групами обох сторін політика актуалізації історичної пам’яті.

Ю. Шаповал визначає політику пам’яті як процес вибудовування співзвучних настроям епохи (і певних політичних сил) образів минулого [11]. Дійсно, кожна правляча група пропонує суспільству власне тлумачення історичних процесів, спираючись на прагматичні цілі, формує таке бачення минулого, яке здатне легітимізувати найбільш важливі політичні дії. Л. Нагорна з цього приводу зазначає, що «доки політичний простір структуруватимуть держави, кожна з них мусить дбати про політику пам’яті як засіб закріплення у свідомості громадян тих цінностей, які вона вважає для себе важливими» [8, с. 17]. Найчастіше політика пам’яті розглядається як засіб внутрішньої консолідації суспільства, але у той же час вона вкрай важлива і для легітимізації зовнішньополітичних акцій держави.

Конструювання образів минулого забезпечує колективну солідарність індивідів, однак минуле висвітлюється селективно, тобто значення окремих історичних подій і роль окремих політичних лідерів гіперболізується, інших – применшується. «Політика пам’яті» як складова іредентистської політики держави характеризується наявністю міфів, які виконують конструктивну роль. На думку Г. Касьянова, «міф є обов’язковим, невід’ємним елементом націоналістичного світогляду, він виконує цілу низку важливих ідеологічних функцій, передусім, функцію об’єднання, інтеграції етнічної групи чи нації» [5, с. 151]. На прагматичній функції міфів наголошує В. Шнірельман: «Люди вибудовують і конструюють минуле, по-перше, виходячи з оточуючої їх соціополітичної дійсності, а по-друге, для того, щоб, спираючись на це інтерпретоване відповідним чином минуле, висувати проекти на майбутнє» [12, с. 161]. Національні міфи несуть позитивне навантаження і свідчать про давність історії етносу і сталість традицій державотворення. Виникають міфи про минулий «золотий вік» і особливу історичну місію етносу. Результатом політики актуалізації історичної пам’яті є стійке закріплення у суспільній свідомості міфологізованих уявлень про історичне минуле народу. Політичні лідери, які проголошують іредентистські гасла, намагаються шляхом міфологізації історичної пам’яті мобілізувати етнічну групу на підтримку свого курсу і легітимізувати іредентистську політику.



Доцільно розглянути окремі аспекти конструювання образу минулого у політичній практиці трьох держав-сусідів України, з боку яких є прояви (відкриті або потенційно можливі) іредентистських намірів: Росії, Румунії і Угорщини. У цілому увага з боку історичних батьківщин до національних меншин у сусідніх державах закономірна, але, як слушно зауважив В. Котигоренко, «зацікавлення таких суб’єктів, як правило, не позбавлене прагнення досягти певного власного політичного або іншого інтересу» [6, с. 445]. Етнічні групи росіян, румунів і угорців проживають в Україні досить компактно, біля кордонів названих держав, що робить можливим навіть надання громадянства шляхом видачі паспортів. Намагаючись виправдати свій вплив, влади цих держав апелюють до історичного минулого, у якому мав місце досвід тривалого спільного проживання народу. Щоправда, мотиви «великодержавництва» досить часто завуальовані і замасковуються прагненням захистити представників своєї етнічної групи від утисків, реальних або ж вигаданих. Перебування частини народу в Українській Державі може тлумачитися як факт історичної несправедливості, який потребує виправлення. Такі уявлення культивуються як всередині самих держав-іредентистів, так і пропонуються для споріднених етнічних груп. Україна є багатонаціональною державою, яка проводить виважену етнополітику, спрямовану на формування політичної нації, тому іредентистські прагнення сусідніх держав перешкоджають суспільному консенсусу і досягненню гармонійних міжетнічних відносин.

Найбільш активними провідниками великодержавницьких ідей у суспільну свідомість є урядовці, політичні лідери, політичні партії і рухи. Оскільки принцип територіальної цілісності держави має більший пріоритет, ніж самовизначення етнічних груп, в офіційних державних документах іредентистські наміри відкрито не декларуються, але знаходять втілення у програмних документах партій, де мотив відновлення держави в її історичних кордонах і об’єднання народу виступає одним з провідних. І якщо в державах-іредентистах обґрунтування іредентистських прагнень здійснюється через прямі засоби впливу на суспільну свідомість – систему освіти або ЗМІ, то формування бажаних уявлень серед своїх етнічних родичів в Україні здійснюється опосередковано, через заходи пропагандистсько-агітаційного характеру.

Досить потужною є великодержавницька ідея у Румунії, яка спирається на той історичний факт, що Румунія мала найбільшу територію у період 1918-1940 рр., коли включала в себе також Молдову, Буковину і Бессарабію. Найбільш активно Румунія заявила про свої наміри повернути українські землі після проголошення незалежності України. 24 червня 1991 р. було ухвалено «Декларацію Парламенту Румунії щодо пакту Молотова-Ріббентропа та його наслідків для країни», яка містила заклики до президента, уряду і політичних сил країни щодо задоволення законних прагнень народу повернути румунські землі, анексовані внаслідок цього пакту, у тому числі Південну Бессарабію, округ Герца і Північну Буковину. Верховна Рада УРСР у заяві від 5 липня 1991 р. розцінила дії румунської сторони як висування територіальних претензій до України, підкресливши, що це суперечить принципам міжнародного права.

У період соціальної кризи кінця 1990-х рр. у країні посилилися націоналістичні настрої, внаслідок чого виникла партія «Велика Румунія». У листопаді 2000 р. у другий тур президентських виборів вийшов лідер ультранаціоналістичної партії «Велика Румунія» К. В. Тудор, а на парламентських виборах того ж року партія отримала частину мандатів.

Великодержавницька політика Румунії відносно Молдови, Північної Буковини (Чернівецька область) й частини Бессарабії (Хотинський район Чернівецької області і південна частина Одеської області) триває й дотепер, отримавши підтримку президента Траяна Бесеску. Причому румунська влада намагається створити у населення бажане уявлення про минуле для виправдання своєї нинішньої політики, використовуючи механізм символізації. У жовтні 2013 р. румунський парламент постановив святкувати 28 жовтня нове державне свято – День Буковини – на згадку про те, що цього дня у 1918 р. Румунія приєднала Північну Буковину до «Великої Румунії» (нинішню Чернівецьку область). Зрозуміло, що українці розглядають цей факт як окупацію. У серпні 2013 р. румунські ЗМІ повідомили про те, що у преамбулі нової редакції Конституції Румунії з’явилися слова про внесок короля Фердинанда і королеви Марії у приєднання Бессарабії, Трансільванії і Буковини до румунської монархії у 1918 р. [3].

Вплив на суспільство здійснюють і румунські радикальні організації. Наприклад, у 2011 р. в Чернівцях з’явилися листівки із написом румунською мовою «Тут Румунія» та «Бесарабія – це Румунія». Авторство належить Громадській платформі «Акція-2012», створеній за підтримки уряду Румунії, у рамках якої об’єднано 33 неурядові організації різних країн для здійснення діяльності з відновлення «Великої Румунії», у тому числі за рахунок територій Республіки Молдови та України (Одеської, Закарпатської та Чернівецької областей). Відповідно до задумів лідерів об’єднання, протягом 2011–2012 рр. в інформаційному просторі вказаних регіонів планувалося проведення низки пропагандистських акцій, спрямованих на формування в середовищі румуномовних громад думки про необхідність повернення Румунії територій сусідніх країн, які були окуповані нею у 1918 р. Ці заходи передбачалося здійснити через розповсюдження інформаційних матеріалів, телевізійні та радіопрограми, проведення масових акцій в рамках пропаганди серед студентських рухів ідеї побудови «Великої Румунії» [10].

В Угорщині ідея «Великої держави» досить активно реалізовувалася у 1920–1930-ті рр. Закарпаття, де поряд з русинами і українцями проживали й угорці, було прилучене до Угорщини у березні 1939 р., але вже у 1945 р. воно увійшло до складу України. У другій половині ХХ ст. Угорщина відмовилася від іредентистської політики, після війни лише окремі науковці і письменники (Д. Сароз, Ф. Глац, І. Чурка) відкрито шукали підстави для втілення національно-державницьких ідей угорців у нових умовах [9].

З новою силою ідея «Великої Угорщини» відродилася у кінці 1990-х – на початку 2000-х рр., коли її намагалися використати у передвиборчій боротьбі угорські націоналістичні сили. Лідер правоцентристської коаліції ФІДЕС (Союз молодих демократів – Угорський демократичний форум) В. Орбан на парламентських виборах 2002 р. сформував образ «батька нації», який піклується про відродження духу «Великої Угорщини».

Сучасна Угорщина захищає права на національний і культурний розвиток усіх угорців, які проживають у сусідніх країнах, однак іредентистська політика більш активна відносно Румунії, що пов’язане з наявністю територіальних претензій до неї з приводу Трансільванії, більшість населення якої складають угорці. Щодо України іредентистські наміри менш активні, чому сприяє повноцінне угорсько-українське співробітництво, яке базується на умовах Договору про основи добросусідства і співробітництва (1991 р.), що зумовлене більш сприятливим становищем угорської національної меншини в Закарпатті, ніж в інших країнах – Румунії, Сербії, Словаччині. У цілому у порівнянні з румунським і російським іредентизмом угорський менш потужний.

Вочевидь, найбільших успіхів у конструюванні образу минулого для обґрунтування іредентистських прагнень держави досягла Росія, де тривалий час формувалося зверхнє ставлення до всього українського. Російська історична наука заперечувала окремішність українського народу і української мови та культури. У сучасній Росії у свідомість кожного нового покоління через шкільні підручники послідовно впроваджується великоімперська ідеологія. Простежується розуміння українських земель як території, підвладної Росії, а українського народу – як частини «русского народа» (поряд з росіянами і білорусами). Змістовне наповнення російських підручників проаналізував Ф. Турченко, який зазначив: «Складається враження, що усі країни, національні регіони і області, що входили до складу Російської імперії, – це не просто приєднані у свій час до неї країни з власною багатовіковою історією і власним етнічним складом, а власне – Росія» [7, с. 424]. У висловлюваннях політиків непоодинокими є вживання щодо України та її частин назв «Малоросія» і «Новоросія», що повинне викликати асоціації про них як частину «Великої Росії». Крім того, Росія застосовує масований інформаційний вплив через ЗМІ на російське населення України, а близькість культурного простору забезпечує постійну присутність російського чинника навіть у повсякденному житті індивіда.

Дуже активно виробляються міфи, які обґрунтовують іредентистську політику Росії щодо Криму. Л. Нагорна з цього приводу пише: «Від тези про росіян як нібито споконвічне населення Криму й зображення непримиренності між росіянами і кримськими татарами як одвічного антагонізму між осілими землеробами й кочовиками до вихваляння консолідуючої, цивілізаторської місії Росії в Криму прокладається шлях до явного чи прихованого обґрунтування «прав» Росії на Крим» [8, с. 192]. Однак навряд чи наміри держави-іредентиста досягли б мети без підтримки з боку численної іреденти, яка теж ініціює аналогічні наміри. Ностальгія за радянським минулим, притаманна частині населення Південно-Східної України, спрацьовує як каталізатор іредентистських настроїв в умовах політичної кризи.

Конструювання власного бачення минулого усіх народів багатонаціональної України з боку сусідніх держав – практика не нова. Слушно зазначив І. Гирич, що «…саме Росія та інші власники українських теренів розпочали проти українців послідовну політику нав’язування своєї історичної пам’яті, прищеплювання свого розуміння української історії, давали своє – російське, польське, румунське, угорське – бачення українського історичного процесу» [2].

Отже, конструювання образу історичного минулого в іредентистській політиці держави, наповнене уявленнями про колишню могутність «великої держави», містить заклики щодо відновлення «історичної справедливості» і необхідності об’єднання усіх частин народу і усіх територій в одній державі. Міфологізація історичних уявлень посилює емоційний відгук з боку громадян. Впровадження відповідних уявлень у суспільну свідомість покликане обґрунтувати і легітимізувати іредентистську політику держави, мобілізувати людей на підтримку політичних цілей, проголошених елітами. Хоча наявний парадокс: навіть якщо усі частини розділеної етнонаціональної групи сприймуть запропоновану інтерпретацію історії і докладатимуть зусиль заради досягнення мети, навряд чи інші актори світової політики визнають цей процес легальним і легітимним, оскільки пріоритет має саме принцип територіальної цілісності держави, а не самовизначення народу.

Дане дослідження окреслює основні контури проблеми, подальшого вивчення потребують конкретні механізми конструювання минулого, а також ті версії «політики пам’яті», яку може запропонувати іреденті держава, територіальній цілісності якої загрожують іредентистські наміри сусідніх держав.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Бараш Р. Ирредентизм как категория дискурса и политической практики / Р. Бараш // Вестник российской нации. – 2012. – № 2–3. – С. 151–171.

2. Гирич І. Чим займається політика пам’яті. Мета політики пам’яті [Електронний ресурс] / І. Гирич. – Режим доступу :

http://www.i-hyrych.name/Misc/Rethinking/Politics.html

3. Державна влада Румунії веде окупаційну політику [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://politicalgeographer.wordpress.com/2013/11/18.

4. Євтух В. Б. Етнічність: енциклопедичний довідник / В. Б. Євтух; Нац. пед. ун-т імені М. П. Драгоманова, Центр етноглобалістики. – К. : Фенікс, 2012. –
396 с.


5. Касьянов Г. В. Теорії націй та націоналізму: монографія / Г. В. Касьянов. – К. : Либідь, 1999. – 352 с.

6. Котигоренко В. О. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: політологічний концепт / В. О. Котигоренко. – К. : Світогляд, 2004. – 722 с.

7. Культура історичної пам’яті: європейський та український досвід / [Ю. Шаповал, Л. Нагорна, О. Бойко та ін.] ; за заг. ред. Ю. Шаповала. – К. : ІПІЕНД, 2013. – 600 с.

8. Нагорна Л. П. Історична пам’ять: теорії, дискурси, рефлексії / Л. П. Нагорна. – К. : ІПіЕНД ім. І.Ф.Кураса НАН України, 2012. – 328 с.

9. Україна в концепціях і доктринах Угорщини [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://litopys.org.ua/ukrxx/r09.htm

10. Хорошун Ю. У Чернівцях з’явилися румуномовні листівки із написом «Тут Румунія» [Електронний ресурс] / Ю. Хорошун. – Режим доступу :

http://vidido.ua/index.php/pogliad/article/u_chernivcjah_zjavilisja_rumunomovni_listivki_iz_napisom_tut_rumunija/

11. Шаповал Ю. Політика пам’яті в сучасній Україні [Електронний ресурс] / Ю. Шаповал. – Режим доступу :

http://khpg.org/index.php?id=1230112797.

12. Шнирельман В. А. Ценности прошлого: этноцентрические исторические мифы, идентичность и этнополитика / В. А. Шнирельман // Collegium. – 2005. – № 19. – С. 160–186.


УДК [316.62:32]-057.875

Дідук І. А.
ТЕМПОРАЛЬНА ФУНКЦІЯ НАРАТИВУ МИНУЛОГО

В ОСМИСЛЕННІ МОЛОДДЮ ІСТОРІЇ СВОЄЇ КРАЇНИ
У статті вивчається темпоральна метафора як механізм когнітивного конструювання дійсності. Показано, що історична пам’ять виконує темпоральну функцію, тобто функцію часового співвіднесення результатів попередніх і наступних дій. Інтенціональна та реконструктивна властивість пам’яті вибудовують у молодого покоління власну особливу модель світобачення, яка конструює новий образ політичного світу.

Ключові слова: історична пам'ять, наратив минулого, темпоральність, когнітивне конструювання дійсності.
Дидук И. А. Темпоральная функция наратива прошлого в осмыслении молодежью истории своей страны.

В статье изучается темпоральная метафора как механизм когнитивного конструирования действительности. Показано, что историческая память выполняет темпоральную функцию, то есть функцию пространственного соотношения результатов прошлых и будущих действий. Интенцианальные и реконструктивные особенности памяти выстраивают у молодого поколения собственную модель мировоззрения, которая конструирует новый образ политического мира.

Ключевые слова: историческая память, нарратив прошлого, темпоральность, когнитивное конструирования действительности.
Diduk I. A. Temporal function of narrative of the past in understanding the history of own country by youth.

The article substantiates the nature of concepts such as historical narrative and temporality, analyzes the text reality of narrative as a form of being of historical memory. It is established that historical memory is the result of social construction, and temporality – its cognitive mechanism. According narrative interpretations are presented as ways of thinking of the past. It is concluded that the historical narrative is the ability of the individual to understand and interpret the external world and its significant meanings. It is a mean of transmission of human experience.

It is shown that the historical memory performs temporal function, i.e. a function of time correlation of the results of previous and following. One of the criteria for classification of individual narratives is the temporal orientation of the text. The main temporal function of historical metaphor is in the birth of new information.

Intentionality of memory refers to its orientation to the future. According to the reconstructive trend, in memory nothing is stored in unchanged, and this variability is the law of memory functioning. Intentional and reconstructive memory property of the younger generation are building their own particular world view model, which constructs a new image of the political world.

The main narrative interpretations expressed in such ways of thinking as narrative justice, narrative order, tolerance narrative, narrative responsibility, freedom narrative, a narrative of hope, narrative performance, narrative welfare.

Three basic blocks of semantic understanding of narrative of past are defined in the article. These are: the constructs of peace, spirituality constructs, constructs of state. It is established that coherence of narrative models has a powerful consolidating potential of sense-creating of world political prospects in the state.

Key words: historical memory, narrative of the past, temporality, cognitive construction of reality.
Актуальність проведеного дослідження зумовлена потребою проаналізувати основні інтерпретаційні схеми історичної пам’яті як важливого чинника конструювання молоддю політичної картини світу. Оскільки історична пам’ять є як результатом розвитку спільноти, так і механізмом конструювання майбутнього, то вона постає потужним дискурсом, текстом, що відображає здатність спільноти до когнітивного моделювання дійсності. Сьогодні ми спостерігаємо «народження» нової генерації, тому актуально з’ясувати наповненість образу країни в її уявленнях.

Ідентичність громадсько-політичної спільноти підтримується, перш за все, вкоріненими в політичну культуру етично-правовими принципами. Однак час не переносить їх як «під копірку» – відбувається темпоральна узгодженість – переінтерпретація набутого досвіду за параметрами зрозумілості, несуперечливості та корисності. Уявлення, образи, які створюються історією, цілком і повністю залежать від тієї позиції, яку ми самі займаємо у нашому сучасному.

У сучасній вітчизняній та зарубіжній психологічній науці з’являються численні спроби знайти нові інстанції, що здатні організувати в єдине ціле суб’єктивний досвід людини. Однією з основних таких інстанцій багато дослідників визнають розповідь, наратив (І. Брокмейер, Дж. Брунер, І. П. Ільїн, Є. С. Калмикова, В. В. Нуркова, Н. В. Чепелєва, Р. Харре). Історичний досвід відповідно представляється як наратив минулого. У дискурсивній психології акцентується, що людина є, водночас, і продуктом дискурсу, і – його творцем у певних контекстах взаємодії. Усе це дає змогу підкреслити актуальність вивчення темпоральних метафор наративу минулого як механізму когнітивного конструювання соціально-політичної картини світу.

Мета статті полягає у вивченні конструктів темпоральних метафор минулого. Об’єктом дослідження є образ країни в уявленнях молоді. Предметом – механізм осмислення молоддю історичного минулого.

На основі досліджень М. Хальбвакса, П. Рікера, П. Нора, Ф. Йейтс, Ф. Арієса зроблено висновок, що як історична, так і колективна пам’ять взаємно не заперечують одна одну, а є тісно пов’язаними складовими соціальної пам’яті, яка одночасно є історичною та колективною. Обидві вони – результат розвитку суспільства. Підкреслюється, що історична й колективна пам’ять є «втіленням» соціальної пам’яті, своєрідними «місцями» соціальної пам’яті [2; 6; 11].

М. Хальбвакс цілковито заперечує саму можливість існування індивідуальної пам’яті незалежно від соціальних контекстів, якими вона цілковито детермінована на усіх етапах формування – від селекції образів, що запам’ятовує індивід, і аж до форм та способів їх репрезентації. Кожна соціальна група (і навіть суспільство чи нація) формує загальне уявлення про власне минуле, яке відображає та легітимізує ідентичність цієї групи, і лише в цих заданих межах формується та функціонує індивідуальна пам’ять членів цієї спільноти. Важливою складовою теорії колективної пам’яті М. Хальбвакса є ідея про те, що колективна пам’ять виходить за межі індивідуальної біографії та забезпечує трансляцію значущих знань про минуле між поколіннями. Тривкість у часі колективної пам’яті групи залежить від ефективності її зусиль, спрямованих на підтримання цієї пам’яті (комемораційних практик), а зміст цієї пам’яті може змінюватися залежно від зміни панівних ідеологій [11].

Узагальнюючи численні соціологічні теорії колективної пам’яті, Б. Міштал пропонує розглядати пам’ять як репрезентацію минулого, при якій емоції та реконструкції минулого досвіду слугують для надання йому значення у сучасному контексті. При цьому дослідниця пропонує розмежовувати три різновиди пам’яті: офіційну, масову та громадську (цит. за [13]). Офіційна пам’ять – панівний історичний наратив, що його політичні еліти застосовують стратегічно, переглядаючи національну історію заради самолегітимації та збереження status quo. Масова пам’ять – це дискурсивні практики, підпорядковані панівним політичним дискурсам, які репродукують усталене та узгоджене бачення минулого. Громадська пам’ять охоплює уявлення та ідеї про минуле, які допомагають суспільству інтерпретувати своє минуле та сучасне, а також мати візію майбутнього. У межах громадської пам’яті відбувається змагання конкуруючих версій минулого, хоча часто деякі з них мають привілейоване становище [4].

Розмежовують також культурну та комунікативну форми пам’яті (Я. Ассман, [1]). Культурна пам’ять крокує через епохи і підтримується нормативними текстами, а комунікативна пам’ять зв’язує покоління через усні спогади. Концепт комунікативної пам’яті охоплює ту частину колективної пам’яті, яка ґрунтується винятково на щоденному спілкуванні [1].

Г. К. Середою було виокремлено специфічні функції пам’яті: часової організації елементів досвіду й оціночно-змістовного фільтру, який організує елементи досвіду згідно їх значимості для людини [9]. Висунута ним експериментально доведена гіпотеза про футурогенну природу пам’яті полягає в наступних положеннях: пам’ять виконує в діяльності «темпоральну функцію», тобто функцію часового співвіднесення результатів попередніх і наступних дій; у всякій системі дій мнемічний відбір результатів (принцип фільтра) здійснюється, виходячи з наступної дії та стратегічної задачі. Такий фільтр регулюється мотивами і цілями діяльності: наступні цілі детермінують закріплення тих результатів, які будуть потрібними для подальшого перебігу діяльності. Отже, визначальною умовою запам’ятовування є мотиваційно-потребова настанова, спрямована у майбутнє, а мнемічна продуктивність дії залежить від організації системи дій, в якій вона здійснюється. У запропонованій Г. К. Середою теоретичній моделі пам’яті були реалізовані дві тенденції: інтенціональна й реконструктивна. Під інтенціональністю пам’яті розумілась спрямованість її в майбутнє, оскільки саме майбутнє визначає, що буде закріплено в пам’яті. Згідно з реконструктивною тенденцією в пам’яті нічого не зберігається в незмінному виді, і ця мінливість пам’яті і є законом її функціонування [9].

На основі теоретичного аналізу дослідження встановлено, що наратив минулого – це здатність особистості зрозуміти та проінтерпретувати зовнішній світ та його значимі смисли. Він є засобом організації, осмислення та упорядкування особистого досвіду, який крім відображення розуміння та інтерпретації людиною дійсності та самої себе включає також й світ значимих переживань та індивідуально-авторське ставлення до дійсності. Він є досить гнучкою моделлю, яка дозволяє осмислювати реальність, пристосовуючись до неї, оскільки сам є частиною цієї реальності. Крім того, наратив минулого надає узгодженості та впорядкованості людського досвіду, а також змінює цю впорядкованість, коли досвід або його осмислення змінюються. Л. Ваховський пише, що в площині наративного підходу історія – «це не те, що було насправді в минулому, а те, що ми про це минуле розповідаємо» (цит. за [12]).

Наратив минулого представлено замкненою завершеною структурою, що включає такі характеристики, як послідовність і завершеність дій, події, що змінюють одна одну і розміщені у хронологічному або ж іншому, підпорядкованому якійсь єдиній логіці, порядку, оцінки найбільш значимих подій, афективне ставлення до них оповідача. Він є трансформацією неупорядкованих життєвих подій у певну послідовність, вибудовану, виходячи із загальної історичної концепції, історичного міфу, що й визначає внутрішню логіку породжуваного тексту. «Наративне розуміння», занурене у життєвий контекст, є найкращим засобом для передачі людського досвіду», – зазначає Н. В. Чепелєва [12].

Наративний підхід – це область понять, де об’єкт є тотожним його інтерпретації, реальність, відносно якої різниця між інтерпретацією та зовнішнім по відношенню до неї об’єктом не має сенсу. У методологічному плані ми долучаємося до так званої енергійної парадигми, яка описує динамічні системи, що знаходяться в стані стійкої нерівноваги, безперервного вибору себе [12]. Наративний підхід долає дистанцію між реально існуючим та віртуально-минулим. Він звертається до особливого трактування категорії часу – в основі логіки оповідання як розуміння досвіду лежить не просто час, а час, насичений подіями. Час, який не містить подій, вочевидь втрачає для людини сенс. Події пов’язуються між собою і утворюють інтригу, на основі якої виникає історія (оповідь). На базі одних тих самих подій може бути “написано” нескінченне число історій, різнити їх будуть пояснювальні конструкції, обрані особистістю як засоби інтерпретації власного досвіду. Ці конструкції отримали назву “інтерпретаційних схем” [8]. Відповідно когнітивно-дискурсної парадигми дослідження наративні інтерпретації представлено як способи осмислення молоддю історичного минулого. Актуалізовані ідентичності репрезентуються завдяки власним інтерпретаціям суб’єкта взаємодії.

Актуалізація історії полягає в тому, що ми не можемо вибудувати себе, не переосмислюючи свого минулого й не плануючи майбутнього. Людина співпрацює з історичним часом не тільки завдяки «вживанню в атмосферу минулих епох»: власною активністю, історичними ініціативами вона може впливати на хід історії, започатковуючи певні соціальні процеси, рухи та інститути [13].

На думку К. Манхейма, не кожне покоління вибудовує власну, особливу модель світобачення та впливу на світ [4]. Чи виникне новий образ політичного світу у наступного покоління, залежить від того, чи спрацює механізм індивідуальної міфотворчості, який допомагає адаптуватися до соціальних та культурних трансформацій. Важливо розглядати культурно-історичний багаж молоді як її ресурсний потенціал життєздійснення.

Отже, важливим чинником упорядкування та конструювання психічної реальності є наративні структури (текст) [8]. Останній є спрощеним відображенням соціальної реальності, якою він породжений. Такі тексти будуються навколо «сильних», системоутворюючих смислів людського буття. Множинність варіантів, втілених у певних сюжетах, є узагальненими «інтерпретаційними матрицями», які зафіксовані у певних смислах. Текст постає фундаментальним компонентом соціальної взаємодії, поєднуючи суб’єкта з культурою та іншими.

На наш погляд, аналіз наративу минулого дозволить виділити колективні уявлення людей як форму класифікації соціального світу, інтерпретаційної схеми та оцінки життєвих явищ. Дискурс-аналіз полягає у виділені в гіпертекстах історії смислових блоків, сценаріїв поведінки та певних інструкцій. Наративна психологія робить наголос на тих метафорах, яким особистість з тих чи інших причин надає перевагу, саме вони є проектами «ментальної моделі світу» [7]. Саме в їхній площині особистість шукає себе та визначається.

Особливу увагу когнітивісти приділяють вивченню метафори, вважаючи, що вона займає центральне місце у ментальних моделях [3; 4]. Водночас вона є знаряддям формування нових ментальних категорій. У такий спосіб метафора розглядається робочим інструментом способу переходу від одного значення до іншого. Життєва метафора є результатом когнітивного накладання культурного прототипу на певні події, які відбуваються з суб’єктом. Створюючи метафору для себе, суб’єкт актуалізує вектор «вперед» і у такий спосіб відкриває простір нового досвіду.

Фундаментальною характеристикою буття є його темпоральність (перебіг), в якій виокремлюють два аспекти екзистенційності (буттєвості) часу людини – переживання і проживання, які взаємопереходять, створюючи сфери переходу. Переживається час у свідомості, а його проживання відбувається в реальному житті як екзистенційний, здійснюваний, фактичний час. Темпоральність – відчуття того, що актуальне, цілісність буття в єдності минулого, сьогодення і майбутнього. Темпоральна функція метафори полягає у народженні нової інформації. Вона працює через соціальні механізми конструювання [3]

За допомогою контент-аналізу гіпертекстів минулого, а саме праць істориків, політологів та культурологів, було відібрано основні смисли, які характеризують образ країни. Їх аналіз дав інформацію про домінування конкретних філософських, політичних та соціальних констант – це певний зріз зовнішніх уявлень, смислів та образів. Так виділено конструкти, які було згруповано, та визначено фактори, що структурують політичну картину світу.

Встановлено, що образ – багаторівневий, має знакову-символічну модель, яка відтворюється у свідомості особистості. Виявлені константи є такими, що домінують. З одного боку вони походять від колективного безсвідомого, архетипічного, а з іншого – є результатом соціального конструювання.

Визначено основні темпоральні метафори, а саме етнічно-міфологічні, світоглядні, суспільно-політичні, правові та моральні. Вони складають базовий зміст поняття та є складним переплетеним набором настанов та орієнтацій. Етнічно-міфологічний підхід до образу країни фактично розуміє її географічно (через поселення) та культурно – завдяки спільності мови, звичаїв і традицій. Моральні та правові засади стали смисловими центрами психологічного простору політичного світу.

Такі характеристики образу країни відображають об’єктивну реальність. Вони є стимулами і мотивами поведінки людини. Це певні міфи, які конструює для себе особистість. Це своєрідні смислові пласти, кожен з яких відсилає особистість до відповідного контексту. І завдання особистості віднайти ті «смислові ключі», які дозволять їй відтворити його зміст як цілісний, зрозумілий, прийнятний, безпечний та, що важливо, авторський. Передбачається, що непроробленість чи застрявання на хоч одному з них ускладнює ідентичність особистості.

Також вони є наслідком певної міфологізації свідомості. Образ країни представлений складним комплексом наративів, які найчастіше є пов’язаними з міфологічною стороною свідомості. Деякі з них є результатом символічної реальності функціонування психологічного образу. Та насамперед сприймаються як такі, що забезпечують задоволення базових потреб особистості. До них відносяться потреби в соціальній самореалізації, в безпеці, а також в екзистенційній виправданості власного існування. Водночас саме такі константи «відповідають» за входження у майбутню інтеграцію.

Виділено такі основні метафори: наратив справедливості, наратив впорядкованості, наратив толерантності, наратив відповідальності, наратив свободи, наратив надії, наратив ефективності. Їх сукупність визначає наратив як цілісний, узгоджений та значимий. Тобто такий, що визначає рівень темпоральної узгодженості.

На думку О. О. Сапогової, у реконструюванні минулого кожен обирає між двома типами соціального аналізу: реалістичним і міфологічним [8]. Носії першого оцінюють світоустрій як сферу практичних дій, в якій надзвичайно багато залежить від самої людини. Як правило, це прибічники ініціативного типу поведінки, індивідуалістичних орієнтацій, універсалістських цінностей, пріоритетів свободи й демократії. Притаманний їм погляд на суспільство як на самоусвідомлювану, саморефлектовану структуру зумовлює підвищену увагу до проблем типологізації масової свідомості. Притаманні йому відмітні риси – потяг до зрівняльної справедливості, простих рішень («забрати й поділити»), комплекси жертви, невисока цінність людського життя.

Міфологічний тип масової свідомості відзначається максималізмом і позірною революційністю. Його носії прагнуть дістати «все і відразу». Компенсаторними механізмами виступають утопічні марення, месіаністські ілюзії, пошук зовнішніх ворогів, ксенофобія. Такому типу свідомості більшою мірою, ніж раціоналістичному, притаманна амбівалентність: невисокий рівень довіри до владних інститутів сполучається не тільки із завищеними соціальними очікуваннями, але й з підсвідомим прагненням до авторитарної влади. У такий спосіб міф початково об’єднує етнос, ідеалізовано передає дійсність та досвід попередніх поколінь, не допускаючи ніякої іншої можливості досвіду, окрім тієї, яка була отримана завдяки ньому. Міфологічне світосприйняття закцентоване на позачасове зберігання минулого. Людина, яка існує у просторі міфу, по суті відокремлюється від власної особистості задля віднайдення себе в інших, втрачає індивідуальність мислення, перетворюючись на частку маси, натовпу. В кінцевому рахунку свідомість такої людини спирається лише на колективний досвід предків, їхню міфологію. Ритуали, традиції, побут визнаються найкращими, та окрім цього, священними та незмінними. Головною добродійною рисою стає індивідуальна покірливість та визнання єдино вірними історично сформовані стереотипи соціалізації та світосприйняття. Інтегрована таким чином нація не володіє державною організацією, яка об’єднувала б її політично, як зазначає В. В. Зінченко.

У такий спосіб, за результатами дослідження, образ країни:


  • є результатом символічної реальності функціонування психологічного образу, тобто є знаково-символічною моделлю;

  • складається з етнічно-міфологічних, світоглядних, суспільно-політичних, правових та моральних конструктів;

  • виражений через такі основні ментальні інтерпретаційні моделі, як наратив справедливості, наратив впорядкованості, наратив толерантності, наратив відповідальності, наратив свободи, наратив надії, наратив ефективності, наратив добробуту;

  • через узгодженість ментальних моделей має потужний консолідуючий потенціал смислотворення картини світу в перспективах державотворення.

Таке бачення відкриває простір для подальшого дослідження, спрямованого на визначення семантичної представленості даних конструктів у автонаративах молоді. Характер їхньої інтерпретації у контексті толерантності чи, навпаки, нетерпимості має всі шанси визначити подальший розвиток країни.

Таким чином, ментальні інтерпретації є способом ставлення до внутрішнього та оточуючого світу, в основі якого знаходяться психічні процеси, які формуються під впливом історично сформованих норм, цінностей і традицій, що є спільними для даної спільноти і сформованих ними суспільно-державних утворень.

Узагальнені результати дослідження дозволяють говорити про базові блоки смислового розуміння. Це:

1) конструкти миру; принципи свободи, справедливості, рівності і солідарності лежать в основі прагнення мирного співіснування; культура миру передбачає сприйняття суспільством загальнолюдських цінностей, що утверджують недоторканість основних прав і свобод особистості, принципи поваги, суспільної солідарності, згуртованості та толерантності;

2) конструкти духовності; здатність переводити універсум зовнішнього боку у внутрішній всесвіт особистості на етичній основі в інтерпретації Т. П. Скрипіної визначається як духовність [10];

3) конструкти державності; потреба у захисті та безпеці пов’язана з готовністю жити за певними нормами та принципами.

Таким чином, історичний досвід попередніх поколінь, їх образи світу складають основу психіки кожного з нас. Емоційні прояви, імпульси досить часто відображають їхнє колективно-родове несвідоме начало. Особисті ж образи, судження є здобутком індивідуального досвіду певної людини. Але в основі їх лежать системи наративів цілих народів, відображаючи прожиті ними історичні епохи. Історична пам’ять – це перш за все психічні явища колективної історії, до яких спільнотою пристосовуються усі зовнішні явища реальності. Індивідуальна історія є часткою історичного життя того чи іншого співтовариства, а вже потім етносу чи людства. Індивідуальна авторська міфотворчість розкриває для особистості як суб’єкта історичного досвіду трансформаційний сенс екзистенціального проектування. Інтенціональна властивість пам’яті спрямовує її у теперішнє та конструює майбутнє.

Вивчення даної проблеми засвідчує важливість використання темпоральної функції наративу минулого в психологічних практиках, що є завданням подальшого дослідження.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

  1. Ассман Я. Культурная память / Я. Ассман. – М. : Наука, 1992 – 218 с.

  2. Брокмейер Й. Нарратив: проблемы и обещания одной альтернативной парадигмы / Й. Брокмейер, Р. Харре // Вопросы психологии. – 2000. – № 3. – С. 36–27.

  3. Воробьев А. Е. Темпоральная метафора как механизм когнитивного моделирования действительности / А. Е. Воробьев // Психологический журнал. – 2009. – № 2 – С. 58–71.

  4. Гудков Д. Д. Метафора и рациональность как проблема социальной эпистологии / Д. Д. Гудков. – М. : Русина, 1994. – 177 с.

  5. Зінченко В. В. Громадянська ідентичність, соціальна стратифікація та націотворення в перспективах державності / В. В. Зінченко // Філософський часопис: збірн. наук праць. – К. : Київськ. ун-т імені Бориса Грінченка, 2011. – № 1–2. – С. 35–41.

  6. Нора П. Всемирное торжество памяти [Електронний ресурс] / П. Нора // Неприкосновенный запас. Дебаты о политике и культуре. – 2005. – № 2–3 (40–41). – С. 37–51. – Pежим доступу :

http://magazines.russ.ru/ nz/2005/2/ nora22.html.

  1. Рикер П. Конфликт интерпритаций: Очерки о герменевтикою / П .Рикер. – М. : Медиум, 1995. – 415 с.

  2. Сапогова Е. Е. Psychocadabra: субєктивная «картина мира» как гипертекст / Е. Е. Сапогова // Известия Тул.Гу. Серия «Психология». – 2004. – Вып. 4. – С. 163–179.

  3. Середа В. В. Регіональні особливості історичних ідентичностей та їх вплив на формування сучасних політичних орієнтацій в Україні : дис. ... канд. соціолог. наук: 22.00.04. / В. В. Середа. – К., 2005. – 477 с.

  4. Скрипкина Т. П. Психология доверия: учеб. пособие студ. высш. пед. учеб. заведений / Т. П. Скрипкина. – М. : Академия, 2000. – 264 с.

  5. Хальбвакс М. Коллективная и историческая пам’ять [Електронний ресурс] / М. Хальбвакс // Неприкосновенный запас. Дебаты о политике и культуре. – 2005. – № 2–3 (40–41). – С. 12–35. – Pежим доступу :

http://magazines. russ.ru/nz/2005/2/ha2.html.

  1. Чепелєва Н. В. Психологічні механізми розуміння та інтерпретації особистого досвіду // Проблеми психологічної герменевтики / за ред. Н. В. Чепелєвої. – К. : Міленіум, 2004. – 156 с.

  2. Яремчук О. В. Проблема спадкоємності історичної традиції [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://forum.onu.edu.ua/index.php?topic=5084.0;wap2

УДК 316:323.159.953



Федорів Х. І.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

Схожі:

Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconУ нашій пам’яті вони назавжди залишились Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні Прапор України, надписи «Герої не вмирають»
Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ...
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconКнига пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р....
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconУрок «Кантата пам’яті»
Музично-літературний урок «Кантата пам’яті» до 175 річчя від дня народження М. Лисенка для 5-7 класів
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconМузично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові Матеріальні пам’ятки музичної культури України: аспекти дослідження, збереження І популяризації Матеріали Наукових читань до Дня пам’яті Соломії Крушельницької, Львів
Матеріальні пам’ятки музичної культури України: аспекти дослідження, збереження І популяризації : Матеріали Наукових читань до Дня...
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconУрок пам'яті В. А. Чабаненка «Про сина вірного шумить Великий Луг»
Чабаненка українського мовознавця, лексикографа, фольклориста, доктора філологічних наук, професора, заслуженого діяча науки І техніки...
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconРекомендаційний пізнавально-довідковий матеріал, присвячений Дню пам’яті Героїв Небесної Сотні
Указ №69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні»
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconВони назавжди залишились у нашій пам’яті
Мета: вшанувати пам'ять героїв Небесної сотні, прищеплювати любов до Батьківщини, виховати патріотичну свідомість, розвивати бажання...
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconРозпорядження обласної державної адміністрації Про проведення у Чернівецькій області заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів
...
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconНаказ №18 м. Олександрія Про вшанування пам’яті Івана Яковича Франка
Кіровоградської обласної державної адміністрації від 12. 01. 2016 року №6 «Про вшанування пам’яті Івана Франка у навчальних закладах...
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconСценарій мітингу пам’яті «Велика Перемога»
Сценарій мітингу пам’яті «Велика Перемога», присвяченого 65 річчю Перемоги у роки Великої Вітчизняної війни


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка