Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни



Сторінка9/14
Дата конвертації16.03.2018
Розмір2.61 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Класифікація меморіальних дощок Рівного

за критерієм меморативної політики

Пов’язані з історією міста

Позбавлені зв’язку з історією міста

Радянського характеру

Національного характеру

Символізують поліетнічне минуле міста

Національного характеру

Соціального характеру

19

30

3

7

2

52

9

61

Таблиця 2



Класифікація меморіальних дощок радянського семантичного звучання

Мілітарного характеру (присвячені воєначальникам, солдатам та іншим учасникам воєнних дій)

Робітничим страйкам

Космонавтам

17

1

1

19

Таблиця 3



Класифікація меморіальних дощок національного характеру

Мілітарного характеру (присвячені воєначальникам, солдатам та іншим учасникам воєнних дій)

Присвячені діячам культури, науки, мистецтва, освіти, медицини

Присвячені політичним та державним діячам, громадським активістам

8

23

6

37

Отримані результати, відображені у таблиці 1, засвідчують знакову особливість у контексті кількісного співвідношення знакових репрезентантів регіонального і загальнодержавного значення. На рівні системи меморіальних таблиць ми спостерігаємо значну регіональну домінанту: більшість з них присвячені історичним діячам та подіям, що пов’язані з історією Рівного (див. табл. 1). Такий стан речей, припускаємо, можна пояснити стихійним характером формування цієї сфери символічного простору Рівного, який довгий час залишався без цілеспрямованої опіки муніципальних органів влади. Тому цілком природно, що відсутність формально-юридичної інституціоналізації поведінки суб’єктів конструювання меморіальної архітектоніки міста обумовила фокусування ними головної уваги майже виключно на значущих для нього постатях і подіях. Але фіксація останніх у меморіальних таблицях не складає особливої системи, яка є конкуруючою домінантній національній візії минулого, оскільки лише доповнює її репрезентантами регіонального значення (30 із 52 меморіальних таблиць регіонального значення мають національну спрямованість).

Аналіз ідеологічного змісту меморіальних таблиць засвідчує двократну чисельну перевагу тих із них, що мають національний характер, над репрезентантами радянської візії минулого (37 проти 19). Це дає підстави висновувати про наявність на рівні меморіальних таблиць домінантної системи репрезентантів національного мета-наративу, на фоні якої радянська функціонує як конкуруюча альтернативна версія минулого. Символічна просторова візуалізація такої конкуренції має місце в самому серці міста неподалік від Театральної площі: на будинку поблизу театру (по вул. Соборній) розміщено меморіальну дошку, присвячену пам’яті страчених НКВС бійців УПА, а через кілька десятків метрів по діагоналі на іншому боці вулиці розміщена схожа меморіальна дошка радянських часів, присвячена пам’яті радянських партизанів, страчених нацистським окупаційним режимом. Вже відверто конкуруючу радянській версію про події Другої світової війни на території Рівного демонструє історія з меморіальною дошкою, розміщеною на місці розташування будівлі НКВС (вул. Соборна, 16). Її радянська попередниця постулювала таке: „Місце страти німецькими фашистами радянських громадян”. Але процеси ідеологічної деколонізації символічного простору міста призвели до заміни цієї таблиці на іншу з надписом „Тут за стінами Рівненської в’язниці у 40–50-х рр. більшовицьким та нацистським режимами було ув’язнено та замордовано тисячі українських патріотів”. Відверто цинічна політика муніципальної влади призвела до того, що сьогодні ця дошка розміщена на будівлі багатофункціонального розважального закладу, побудованого на місці колишнього НКВС [10]. Какофонія такої символічної композиції вражає.

Загалом національну систему символів на рівні меморіальних таблиць присвячено переважно діячам культури, науки та освіти (23 із 37), тоді як радянська позначена абсолютним домінуванням міліарної компоненти (17 із 19 таблиць присвячені воєначальникам, солдатам та іншим учасникам воєнних дій).

Мабуть, найбільшим колоритом серед радянських меморіальних таблиць вирізняється встановлена на залізничному вокзалі у 1977 р. дошка, присвячена робітничому страйку у Рівному 1905 р. (під час подій Першої російської революції). У цьому випадку меморіальна дошка є функціональною в контексті просторово-історичного континууму, чого не можна висновувати про розміщення більшості інших. Переважаюча їх кількість залишається частиною символічного простору міста ще з радянських часів. Серед нових меморіальних дощок, встановлених у період незалежності, варто відзначити ту, яка увіковічнює пам’ять про генерал-майора Л. Червонія (керівника армії, що брала участь у визволені Рівного від нацистського окупаційного режиму). Специфіка її розміщення (дошку встановлено на будівлі Рівненського інституту слов’янознавства) та щорічна комеморативна артикуляція у День Перемоги 9 травня дають підстави висновувати про бажання занепадаючого вишу використати меморативну політику в рекламних цілях напередодні вступної кампанії. Подібну тактику використав і Рівненський кооперативний економіко-гуманітарний коледж, який шляхом розміщення меморіальної дошки здійснив прижиттєву глорифікацію постаті першого Президента незалежної України Л. Кравчука, що свого часу навчався в його стінах.

Меморіальні таблиці досить часто мають пояснювальну функцію, інформуючи перехожих щодо того, ким був той чи інший видатний діяч, на честь якого названо вулицю. Це стосується меморіальних дощок на честь Т. Шевченка, В. Чорновола, Носаля, В. Кіквідзе, С. Бандери, Р. Шухевича, І. Павлюченка, С. Петлюри, Т. Бульби-Боровця тощо.

За роки незалежності у місті стала чітко простежуватися тенденція і до посмертного увіковічення імен національних політиків регіонального значення. Зокрема, посмертно меморіальні таблиці було встановлено В. Червонію (відомий рівненський політик-націоналіст) та О. Петриковій (місцева активістка Народного руху України).

Серед меморіальних таблиць національної спрямованості досить контроверсійним характером позначена дошка на честь газети „Волинь”. Це один із тих випадків символізації історії міста, який поєднує в собі багатолику сутність націоналізму: з одного боку, означена газета виконувала функцію національно-патріотичного виховання населення, а з іншого – була інструментом антисемітської пропаганди в руках німецьких окупаційних органів влади [5]. Розміщена на Театральній площі меморіальна таблиця у поєднанні з відсутністю будь-яких інших вербальних маркерів про Голокост на вулицях Рівного (за поодинокими винятками, як-то меморіал в урочищі Сосонки) засвідчує його амнезію трагедії єврейської громади міста в умовах Другої світової війни.

Варто відзначити, що серед усіх меморіальних таблиць лише три присвячено етнічним меншинам, які мешкали в Рівному. Це стосується таких меморіальних дощок, як „Євангельсько-Лютеранська Церква” (німці), „Пам’яті 1864 в’язнів, серед них багатьох поляків, розстріляних гестапо у Рівному” і „Пам’яті офіцерів Війська Польського, духовенства, поліцейських та решті в’язнів з Волині, закатованих НКВД весною 1940 р. у Катині, Медному, Харкові”. Першу з них розміщено на будівлі, яка свого часу належала Євангельсько-Лютеранській Церкві, а дві наступні – на подвір’ї римо-католицького храму, де сформовано Меморіальний комплекс подіям волинської історії (такий собі острівець польської історії у м. Рівне) [15]. На фоні домінування радянських і національних артикуляторів минулого означені його репрезентанти виглядають поодинокими маркерами, що протистоять історичній амнезії міста на полікультурність, таким собі несвідомим сновидінням, що намагається порушити довершену есенціалістську конструкцію символічного виразу національної свідомості. Тому можемо висновувати про те, що стихійний характер формування меморативного тексту міста на рівні меморіальних таблиць не призвів до правдивішого відображення його поліетнічного характеру у минулому. Моноетнічність Рівного за реалій сьогодення і швидкість процесів „забування” у ході реалізації радянського та націотворчого проектів справили значний вплив на колективну пам’ять його мешканців, які сьогодні не демонструють рефлексивної взаємодії із символічним простором шляхом внесення поліетнічної складової до монотонної системи репрезентантів минулого (навіть вищезгадані поодинокі меморіальні дошки було встановлено зусиллями дипломатичних представництв Німеччини та Польщі, а не міської громади). На користь цієї думки свідчить той факт, що міська громада до сьогодні не спромоглася позначити хоча б якимись вербальними маркерами поодинокі старовинні будівлі Рівного, які пов’язані з його іноетнічним минулим. Це, зокрема, чи не найбільше стосується колишньої синагоги, розміщеної у центральній частині міста на розі вулиць Шкільної та Замкової. Побудоване наприкінці ХІХ ст., сьогодні це ідеальне приміщення для музею єврейської культури Рівного у функціональному контексті виконує роль спортивної зали. Найцікавішим є те, що міська громада не спромоглася хоча б якось вербально означити цю будівлю у вигляді меморіальної таблиці, і вона залишається однією з багатьох безмовних пам’яток минулого.

Чи не єдиний маркер польського минулого міста на рівні меморіальних таблиць, що є місцевою ініціативою, розміщено на будинку нинішнього Палацу культури у парку ім. Шевченка. Однак його вербальний вираз вражає своєю інтолерантністю і навіть ворожістю до польської історії Рівного. Надпис на цій меморіальній дошці постулює таке: „У цьому будинку 22–26 травня 1939 р. відбулася розправа польського окупаційного режиму відома як „Процес 22-х” над кращими синами й дочками українського народу. Це діячі ОУН”. Таке таврування польського минулого міста як нетривкого окупаційного періоду є свідомим викривленням історії в кращих традиціях національної самовіктимізації. Отже, навіть епізодичні згадування поліетнічного характеру Рівного ангажуються домінуючою парадигмою національної історії, що схильна розглядати його як нетривкий і шкідливий для нації період.

Поодиноким проявом внутрішньої деколонізації символічного простору міста на рівні меморіальних таблиць є дошка соціально-релігійного контексту „Пам’яті ненародженим дітям”, спрямована проти абортів, яку встановлено на подвір’ї римо-католицького храму. Вона колоритно вирізняється серед усіх інших своїм оригінальним художнім виконанням, яке створює їй особливий символізм: на барельєфі Мати Божа тримає тіло мертвого малюка, дещо нижче розміщено імітований образ урни без землі. Ця разюча композиція супроводжується не менш приголомшливим надписом: „Вони не мають могили”.

Соціальну функцію також могли б виконувати більшість меморіальних таблиць, встановлених на честь загиблих в Афганістані воїнів-інтернаціоналістів. Однак можливість символічної антивоєнної маніфестації шляхом констатації безглуздого характеру афганської військової кампанії втрачається через зміст тексту цих вербальних маркерів міста, які, інформуючи про посмертні радянські військові нагороди героїв, тим самим перетворюються у політизовані артикулятори міліарної потуги СРСР. Це, зокрема, стосується меморіальних таблиць на честь С. Баженова (надпис гласить: загинув у Афганістані, нагороджений орденом „Червона Зірка” посмертно), М. Веремчука (загинув у Афганістані, нагороджений орденом „Леніна” посмертно), О. Завранчука (загинув у Афганістані, нагороджений орденом „Червона Зірка” посмертно) [15]. Таке однотипне вербальне наповнення цих меморіальних таблиць свідчить про відображення в них радянської методології героїзації минулого.

Підсумовуючи аналіз системи меморіальних таблиць, висновуємо про значну схожість парадигми її конструювання із символічним простором на рівні адресних урбанонімів: переважаюча домінанта національних та радянських знакових репрезентантів минулого, поодинокий характер фіксації його поліетнічної складової, доповнюючий до топонімічних вербальних маркерів простору характер, що стосується тих дощок, які коротко інформують про людину чи подію, на честь яких названо вулицю. Єдиним наслідком стихійного характеру формування цієї складової символічного простору Рівного стало домінування знакової системи артикуляторів місцевого значення над загальнодержавними, які, однак, не складають їм конкуренцію, доповнюючи національну парадигму домінуючого мета-наративу на нижчому ієрархічному рівні регіональних репрезентантів великого націоналізаційного проекту „Україна”.

Переходячи до наступної системи наймасивніших репрезентантів символічного простору міста – його пам’ятників та меморіальних комплексів, – застосуємо аналогічну методику їхньої тематичної класифікації. При цьому оминаємо типологізацію пам’ятників радянського характеру, оскільки всі вони мають героїчно-мілітарне звучання і присвячені у переважній більшості подіям Другої світової та, лише частково, громадянської війн.

Таблиця 4

Пам’ятники і меморіальні комплекси Рівного


Пов’язані з історією міста

Позбавлені зв’язку з історією міста

Радянсь-кого характеру

Національ-ного характеру

Символізують поліетнічне минуле міста

Іншого характеру

Націо-нального характеру

Радянсь-кого характеру

Соціаль-ного характеру

21

8

3

2

8

3

1

34

12

46

Таблиця 5



Класифікація пам’ятників, які забезпечують інтерналізацію

національної візії історії

Мілітарного характеру

Присвячені діячам культури, науки, мистецтва, освіти, медицини

Присвячені політичним та державним діячам

Жертвам депортації та голодомору

На честь стародавнього українського роду Рівненщини

7

5

1

2

1

16

Одразу привертає до себе увагу значна чисельна перевага пам’ятників, що пов’язані з історією міста над тими, які її не стосуються. Але варто звернути увагу на те, що переважна більшість їх, як і більшість пам’ятників у цілому, має радянський характер та була побудована в місті ще у складі СРСР (21 із 34, які символізують просторово-історичний континуум розвитку міста, та 24 із 46 загалом). У минулому вони не складали жодної конкуренції загальнодержавній парадигмі конструювання меморіального тексту міст, а лише доповнювали символи республіканського значення регіональними (частина яких, до речі, мала першорядне значення і на рівні республіканської глорифікації минулого, як, наприклад, героїзація М. Кузнєцова). При цьому процеси ідеологічної деколонізації символічного простору Рівного, що супроводжувалися демонтажем старих пам’ятників та встановленням нових, жодним чином не призвели до зміни кількісної переваги радянських об’єктів над національними (маємо абсолютну чисельну перевагу радянських символів: 24 із 46 усіх пам’ятників та меморіальних комплексів). Це було обумовлено переважанням у системі радянських меморіалів Рівного символів часів Другої світової війни, щодо канонічності яких сьогодні у середовищі національно зорієнтованого істеблішменту панує загальний консенсус.

Саме тому серед демонтованих у Рівному виявилися лише кілька пам’ятників. Одним із перших постраждав Ленін, який знаходився на центральному майдані міста. У дусі кращих традицій націоналізаційного переозначення минулого його було замінено пам’ятником українському Кобзареві. Не витримав випробовування політичних трансформацій і пам’ятник партизанському герою Великої Вітчизняної – Д. Медведєву, який було „експортовано” до російського міста Бежиця Брянської області (батьківщина радянського героя) [6]. Не менш цікава історія трапилася із М. Кузнєцовим, монумент якому спочатку було перенесено на вулицю Ясну (на місце розташування музею-квартири радянського розвідника) [20]. Але за рішенням міської ради у 2003 р. погруддя було перенесене на окраїну міста і там символічно „похоронене” на меморіалі слави поблизу кладовища на вулиці Дубенській [14]. Під час політичних дискусій навколо чергового „переїзду” М. Кузнєцова представники фракції „Наша Україна” у міській раді пропонували йому ту ж саму долю, що й Д. Медведєву. Однак погруддя Кузнєцову врешті залишилося у Рівному, не переїхавши до рідного російського міста розвідника – Свердловська. Таким чином кардинальних змін у вигляді демонтажу зазнали лише ті монументи радянської епохи, які виявилися найбільш суперечливими під оглядом нової концепції політики пам’яті (Медведєв і Кузнєцов відзначилися не лише боротьбою з нацистським режимом, але й із націоналістичним підпіллям). Розбудова ж нових монументів національної спрямованості, припускаємо, не змогла перевершити чисельну перевагу радянських у зв’язку із надто дорогою вартістю меморативної політики у цій сфері та відносно обмеженим фінансовим ресурсом муніципальної влади далеко не найрозвинутішого під економічним оглядом міста.

Знесення старих монументів, за твердженням З. Баумана, часто призводить до появи символічних пустот, які вчений позначає категорією „немісця” [18, с. 79]. Однак у Рівному демонтаж пам’ятника Кузнєцову не призвів до формування такої порожнечі, оскільки був замінений іншим – пам’ятником „Загиблим за Україну”. Оскільки парк позаду приміщення міської ради є місцем поховання жертв тоталітаризму різних періодів, то відповідне нововведення у меморіальному просторі Рівного виявилося доречним у контексті просторово-історичного континууму. Оригінальним є і художнє виконання монументу: встановлені на високому постаменті два крила та отвір між ними у формі хреста із вміщеним бутоном розквітаючої троянди сьогодні деякою мірою нагадують модифікований у мініатюрі пам’ятник Незалежності на однойменному майдані у Києві (хоча встановлений він був у 2001 р., тоді як рівненський „Загиблим за Україну” – у 1994 р.). Не зважаючи на свою деперсоніфіковану сутність, цей монумент у віддаленій перспективі все ж нагадує образ Берегині з крилами завдяки вміщеному по центру схожому на силует бутону троянди. Такий підхід до персонфікації образу республіки (держави) перегукується із французькою традицією спорудження пам’ятників Маріанні [4, с. 314]. При цьому монумент чудово вписується у ландшафт майдану Магдебурського Права як своєю кольоровою гамою (темно-коричневі тони гармонічно поєднуються із відповідними кольоровими вкрапленнями будинку міської ради на задньому фоні), так і специфікою розміщення (розташування навпроти центрального входу до приміщення міської ради у віддаленій перспективі створює враження нависаючого над пам’ятником тризубу та синьо-жовтого стягу, який постійно майорить над адміністративною будівлею, що чудово довершує уявну композицію образу „Республіки”).

Менш вдалою у контексті художнього виконання виявилася зміна монументу вождю світового пролетаріату. У дусі радянської гігантоманії, розміщений на високому постаменті у центрі просторого майдану Незалежності, пам’ятник українському Кобзареві став стилістичною копією свого попередника. Окрім того, цей пам’ятник повторює „недоліки” більшості своїх аналогів в інших містах України: відображає портрет вже немолодого, величного і одночасно понурого, стомленого життям героя, який несе на своїх плечах ношу всіх тягарів цього світу. Подібна інтерпретація образу Шевченка у сучасній політиці пам’яті лише віктимізує національну ідентичність, додаючи українській історії надто багато мучеництва. Значно живішим та привабливішим був би образ сповненого сил та енергії юного Кобзаря. Яскраво-жовта кольорова гама розміщеного на задньому фоні монументу кінотеатру „Україна” суттєво дисонує із його похмурими тонами, вносячи певну дисгармонію в архітектурний ландшафт центральної частини міста.

Будучи розміщеним на головному майдані Рівного, пам’ятник Шевченку закономірно зазнав контекстуальної баналізації, про яку постулює П. Нора, щоденно виконуючи роль природного ландшафтного маркеру для призначення більшості романтичних побачень та вечірніх зустрічей друзів у Рівному [11, с. 49]. Його затребуваність під оглядом комеморативних практик виникає лише у дні національних свят. У недавніх подіях Євромайдану Кобзар переживав черговий сплеск комеморації: у періоди активізації протестних акцій йому до рук навіть символічно вручали синьо-жовтий стяг, активізуючи його функціональну роль у контексті сучасних політичних процесів.

Що ж стосується демонтованого пам’ятника Д. Медведєву біля приміщення нинішньої СБУ, то на його місці не було споруджено національного відповідника. Однак, припускаємо, його нетривале перебування (встановлений наприкінці 1980-х рр.) не призвело до перетворення в органічну частину символічного простору, а тому знесення монументу не може вважатися таким, що породило „немісце”. Чи не єдине повноцінне „немісце” у Рівному було породжене меморативною політикою В. Ющенка, спрямованою на канонізацію жертв Голодомору. До сьогодні на перетині вулиць Відінської та С. Бандери знаходиться кам’яна стела із надписом: „На цьому місці буде встановлено пам’ятник жертвам Голодоморів”. При цьому привертає увагу вже типове для меморативної політики країни вживання цього терміну у множині з метою констатації геноцидної сутності не лише історично доведеного факту Голодомору 1932–1933 рр., але й інших двох періодів масового голоду, які мали місце на території України у складі СРСР і в академічних колах не трактуються спланованими радянською владою антиукраїнськими акціями. Відсутність коштів та зміна влади у 2012 р. призвели до зволікання із запланованим спорудженням у місті монументу жертвам Голодоморів, що й породило поодиноку в ньому символічну порожнечу.

Безперечно, одним із найрезонансніших монументів, споруджених у Рівному за період незалежної України, є пам’ятник Климу Савуру (Дмитру Клячківському) – одному із лідерів УПА, який, окрім боротьби за незалежність, „прославився” етнічною чисткою поляків на Волині у 1943 році [7]. Під цим оглядом символічний простір Рівного викликає особливий міжнародний резонанс. При цьому пристрасті навколо меморіалу Климу Савуру стосуються не лише українсько-польських відносин. Його встановлено на вулиці Соборній перед будівлею вже згадуваного вище розважального центру, на якому розміщено меморіальну таблицю жертвам нацизму та комунізму. Споруджений у 2002 р. до 60-річчя з дня заснування УПА, монумент є головним елементом у ландшафті цього резонансного й неоднозначного місця пам’яті. При цьому символічного дисонансу означеному місцю додає і те, що його значна антиросійська спрямованість доповнюється досить суперечливою назвою вулиці, яка йому передує – вулиця Пушкіна (у минулому символізувала велич російської культурної експансії).

Ще одним новим резонансним монументом вже під оглядом українсько-ізраїльських взаємин є споруджений у центрі міста пам’ятник рівненській княжні Марії Несвицькій, яка здобула для міста самоврядний статус в рамках магдебурзького права. Відмінне художнє виконання монумента, який чудово вписується у модерний ландшафтний ансамбль нового підземного торгового центру Рівного, співпадає із настільки ж невдалим його просторовим розміщенням: пам’ятник представниці старовинного волинського князівського роду, який за сучасних реалій забезпечує тяглість української історії міста, символічно зневажає її пізніший єврейський період, оскільки княжна обернена спиною до вже згадуваного приміщення колишньої синагоги. Подібний просторовий конфуз чудово виражає націоналізаційну сутність процесу переозначення символічного простору міста, який в усіх відношенням змагає до остаточного витіснення будь-яких маркерів, що символізують поліетнічне минуле.

У контексті художнього виконання одним із найбільш вдалих модерних монументів національного характеру є пам’ятник рівненському письменникові Уласові Самчуку, встановлений на просторій Театральній площі Рівного. Під класифікаційним оглядом він є досить популярним у модерному скульптурному стилі типом пам’ятника, до якого можна приєднатися: розміщений на лаві, занурений у роздуми, але, одночасно, досить привітний та відкритий письменник залишає значний вільний простір, ніби запрошуючи перехожих присісти біля нього. Зручність такого запрошення частково порушується хіба дещо високим розміщенням пам’ятника на постаменті, що спонукає усіх бажаючих сфотографуватися докласти певні зусилля аби втілити свій задум. Елітний ресторан „Мармелад”, що знаходиться на задньому фоні, лише додає пікантності символічному образу корифея літературної творчості, досить часто невіддільної від тривалих дискусій у подібного роду закладах. Не менш гармонічно до цієї скульптурної композиції вписується і будівля головного театру міста, яка супроводжує монумент на його вигляді з профілю.

Ще одним пам’ятником новітньої доби у місті є встановлений поблизу Народного дому на однойменній вулиці бюст Симона Петлюри. Його розташування на фоні розфарбованої у блакитно-жовту символіку із тризубом старенької, зіпсованої часом будівлі є більш ніж символічним, адже пам’ятник вождю національної революції 1917–1920 рр. у такій ландшафтній композиції і без жодних вербальних маркерів здатен промовляти за себе: пофарбувати у національні кольори осколок старенької імперської будівлі – це все, на що спромігся Петлюра у процесі державного будівництва. На користь такого контексту національного символізму діють і відносно скромні у порівнянні з Климом Савуром, Уласом Самчуком та Тарасом Шевченком розміри бюсту.

Процес націоналізаційного переозначення простору призвів і до встановлення на розі вулиць Чорновола та Драгоманова монументу жертвам „…депортації українців Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини зі своїх етнічних земель”. Незважаючи на значну польську домінанту у минулому Рівного та той факт, що поляки постраждали від тодішніх сталінських депортацій не менше за українців, „егоїзм болю” не дав можливість міській громаді вийти на рівень надетнічного контексту, встановивши пам’ятник, який вшановував би жертв депортацій у цілому. Тому маємо все той же націоналізаційний контекст монументу.

Оригінальним і незвичним як під оглядом символізму, так і художнього виконання серед нових монументальних символів національного значення є „Знак роду Лимич” на вулиці 24 Серпня (стародавнього роду, що мешкає в різних містах України). „Пам’ятний знак складається з трикутної триметрової стели зі стилізованим зображенням вгорі Всевидючого ока та трикутного п’єдесталу, на який піднято каміння. На зворотному боці стели – родовий герб. Дивовижна бетонна споруда ніби зависла над землею і символізує одночасно і Божу волю, і силу духу предковічного єднання” [13]. „Від родини – до роду, від роду – до нації!” – гласить надпис на пам’ятному знакові, акцентуючи увагу на значущості родинних цінностей для українців. Певного ренесансного містицизму цьому знаку додає і той факт, що, з’єднавши його на карті з двома іншими аналогами (у галицькому с. Лікоть і подільському с. Гарячівка), отримаємо рівнобедрений трикутник з вершиною у Рівному.

Поодиноким монументом національного характеру, що був встановлений у Рівному ще в радянську епоху (1953 р.), є пам’ятник Богдану Хмельницькому, розміщений на однойменному бульварі. Навряд чи суб’єкти меморативної політики УРСР тоді задумувалися над тим, що, формуючи його просторовий образ, наражають себе на небезпеку репресій з боку каральної системи тоталітарної держави. Адже особливістю рівненського пам’ятника Богдану Хмельницькому є його просторова спрямованість у бік Польщі, а не Росії, що робить монумент перш за все символом української визвольної війни та державотворення, а не єднання двох „братній народів”. Художнє ж виконання монументу вже є типовим для радянської епохи: величний образ могутнього полководця, який стоїть на високому постаменті із піднятою вверх булавою, символізує небувалу величну харизму військово-політичного лідера.

Але пам’ятник одному з національних героїв, споруджений у радянському Рівному, є радше винятком, оскільки більшість монументів у ті часи були присвячені перемозі над нацизмом. Типово радянською квінтесенцією гігантоманії у цій сфері є Меморіал слави в районі головного автовокзалу міста, який має вигляд величної споруди героям на значному підвищенні із височезним шпилем, спрямованим в небо, до якої веде довжелезна алея. Викладена старенькими вже понівеченими часом та оброслими травою плитами алея, яка сьогодні перетворилася на місце відпочинку та заняття спортом для мешканців міста, символізує занедбаність у місті радянської меморативної політики вшанування героїв перемоги над нацистською Німеччиною. Абсолютно протилежний доглянутий вигляд має інший Меморіал слави Рівного, споруджений на вулиці Дубенській. Він дійсно справляє вигляд місця функціональних дисциплінованих практик комеморації. Саме це місце стало новою домівкою для погруддя героя Великої Вітчизняної війни – М. Кузнєцова. Щорічно 9 травня тут відбувається урочиста частина святкування Дня перемоги у місті.

Цікаво, що однойменну назву – Меморіал слави – носить зупинка громадського транспорту поряд, але її контекст є досить неоднозначним, оскільки вона розміщена навпроти іншого, значно скромнішого меморіалу, присвяченого зовсім іншій події – торжеству радянської влади у громадянській війні. На центральній частині меморіалу розміщена зірка та кінні вершники з шаблями, окремо, дещо лівіше, встановлено невеличкий монумент із шаблею та шапкою-будьоновкою, а справа, при вході – стела із надписом: „Гражданской войны боевые походы мы в наших сердцах бережем навсегда”. Розбудова навколишнього простору призвела до того, що сьогодні цей меморіал героям громадянської війни розміщений на фоні православного храму, і кожної неділі віруючі мешканці мікрорайону, аби потрапити до нього, змушені перетинати символ торжества войовничо атеїстичної влади. Це місце пам’яті могло б стати об’єктом паломництва для нинішніх російських владних еліт, адже його символічна какофонія дивовижним чином у мініатюрі відображає сутність ідеологічної політики Російської Федерації, яка намагається поєднати символи комуністичної епохи із цінностями православної цивілізації.

Серед інших монументальних споруд на честь громадянської війни у Рівному варто відзначити такі: Братська могила воїнів Першої Кінної армії (вул. Дубенська, громадське кладовище), яка брала участь у захопленні Рівного; могила комдива М. М. Богомолова (вул. П. Могили) – брав участь у відвоюванні Рівного більшовицькими військами; могила О. Дундича (парк культури імені Т. Г. Шевченка). При цьому розташування останнього в умовах незалежності зазнало суттєвої ресимволізації: оскільки постать Шевченка було перетворено із відомого національно-культурного діяча у героя-націотворця, а події 1917–1920-х рр. реінтерпретовано як національно-демократичну революцію – ми маємо приклад просторового втілення конкуренції альтернативних візій історії міста (учасник проросійських більшовицьких загонів, що відвойовували місто у Центральної Ради, ніби складає конкуренцію ініціатору академічної фази націотворчих процесів на теренах України у складі Російської імперії, яка врешті й призвела до виникнення Центральної Ради). Більш яскраво виражена у просторі символічна конкуренція простежується і на громадському кладовищі, що на вулиці Дубенській: окрім Братської могили воїнам Першої Кінної армії тут розміщено і могилу полковника армії УНР В. Тютюника. Саме такі символічні втілення суперечностей у просторі і надають репрезентації історичного процесу більш правдивого характеру, відображають його в усій фрагментарності та поліваріантності.

Більшість же монументальних символів радянської епохи у Рівному присвячені подіям Другої світової війни. До таких, зокрема, належать: братська могила радянських воїнів (вул. Київська, кладовище „Грабник”), братська могила радянських партизан (кладовище „Грабник”), братська могила радянських воїнів (поблизу вул. Київська, 71), братська могила радянських воїнів, партизан та Героя Радянського Союзу Г. М. Шевченка (парк ім. Т. Г. Шевченка), пам’ятний знак на місці бою радянських танкістів П. І. Абрамова та О. О. Голікова з фашистськими загарбниками (поблизу вул. Островського, 36), пам’ятник жертвам фашизму (вул. Біла), пам’ятний знак на місці бою артилеристів під командуванням лейтенанта П. Г. Гончарова (на розі вулиць Соборної та Млинівської), пам’ятник жертвам фашизму (поблизу вул. Соборної, 366), стела Героїв Радянського Союзу (Театральна площа), пам’ятник радянським воїнам, партизанам і підпільникам (Площа перемоги), пам’ятник Гулі Корольовій (на розі вулиць Чорновола та Котляревського) тощо.

Завершуючи характеристику радянських монументальних символів, сфокусуємо увагу на ще кількох осколках попередньої епохи, які хоча й не є складовою меморативної політики, але, будучи частиною міського ландшафту, входять до його ідеологічного тексту. Рухаючись із центру міста в бік мікрорайону „Ювілейний”, на мосту через р. Устя можна помітити металеві колони, що є спадщиною радянського ландшафтного дизайну Рівного. Якщо зупинити на них свій прискіпливий погляд, помічаємо візерунки, оздоблені у вигляді серпа та молота із правого боку та радянських зірок із лівого. Це наочний приклад непослідовності здійснюваного процесу дерадянізації міського ландшафту. Цілком ймовірно, що це радянське оздоблення декоративних металевих конструкцій мосту залишається частиною ландшафту центру міста через свої малі розміри, а, отже, – непомітність. Рухаючись у бік центру із мікрорайону „Ювілейний”? зустрічаємо ще один символ міліарної потуги СРСР – встановлений на постаменті танк, який ніби стоїть на сторожі міста. Він, однак, дисонує із яскравою жовто-коричневою кольоровою гамою будівлі на задньому фоні, що вносить певну дисгармонію до міського ландшафту вже при в’їзді у центральну частину Рівного. Ці епізодичні острівці комуністичного Рівного увінчує барельєф, який мешканці міста кожного дня можуть спостерігати на будівлі поштамту, перебуваючи на зупинці біля центрального універмагу. Виконаний у яскравій різнобарвній гаммі барельєф на честь відзначення 700-літнього ювілею міста у нижній частині інформує про час його заснування (1283 р.) та рік нанесення самого візерунку (1983 р.), а зверху оздоблений великим серпом та молотом. Ці острівці комунізму ще раз засвідчують значну тяглість та інерцію минулого на рівні символічного простору міста.

Як і у випадку з системами адресних урбанонімів та меморіальних таблиць, монументальний простір Рівного лише епізодично репрезентує пам’ять про поліетнічне минуле. Лише три монументальні споруди міста присвячено його етнічним меншинам: Меморіальний комплекс в урочищі Сосонки (місце масового вбивства євреїв, на шляху до якого навіть відсутні вказівні дорожні знаки), Могили воїнів польських легіонерів (північна частина громадського кладовища на вул. Дубенській) та Пам’ятний знак волинським чехам, які загинули у роки Другої світової війни. Розташування останнього на фоні диско-бару „Стадіо-паб” вносить певну дисгармонію в ландшафтну організацію простору. Якихось інших контекстів внутрішньої деколонізації пам’яті на рівні монументальних знаків у Рівному не простежується.

Отже, маємо всі підстави констатувати, що монументальна складова символічного простору Рівного, як і його система меморіальних таблиць, характеризується надмірною ідеологізованістю і свідчить про незавершеність процесу ідеологічної деколонізації пам’яті. Особливістю цієї сфери є й значна чисельна перевага радянських символів-репрезентантів минулого над їхніми відповідниками націоналізаційної спрямованості.

Складне поєднання суперечливих і взаємовиключних символів Рівного, подекуди ландшафтний дисонанс і какофонія є невід’ємними рисами організації символічного простору міста. Можливими шляхами вдосконалення його організації у контексті європеїзації є: усунення ландшафтних дисонансів в організації простору; переозначення просторових маркерів минулого у контексті його внутрішньої деколонізації шляхом повернення пам’яті про поліетнічну історію Рівного (часткове переозначення назв вулиць, встановлення нових монументів, створення музеїв єврейської та польської культур Рівного, усунення тих просторових суперечностей, що у функціональному контексті виконують роль відвертої зневаги до поліетнічного минулого); відмова від гігантоманії у подальшому монументальному творенні; часткова деполітизація надміру ідеологізованого символічного простору через звернення більшої уваги на регіональні меморативні ресурси міста; недопущення знесення нині існуючих символів радянської доби, що є невід’ємною частиною історії Рівного і має право бути презентованою у його символічному просторі. Коригування політики муніципальної влади Рівного у такому напрямі призведе до надання символічному простору Рівного європейськості, гармонійної єдності у різноманітті, що є невід’ємним аспектом формування позитивного психологічного мікроклімату для мешканців.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

  1. Амар Т. С. What you Get is What you See / Тарік Сиріл Амар // Страсті за Бандерою: статті та есеї. – К. : Грані-Т, 2010. – С. 9–16.

  2. Амар Т. С. Інакша, але подібна, чи подібна, але інакша? Публічна пам’ять про Другу світову війну у пострадянському Львові [Електронний ресурс] / Тарік Сиріл Амар. – Режим доступу :

http://historians.in.ua/index.php/istoriya-i-pamyat-vazhki-pitannya/183-taryk-syril-amar-inaksha-ale-podibna-chy-podibna-ale-inaksha-publichna-pamyat-pro-druhu-svitovu-viynu-u-postradyanskomu-lvovi

  1. Бауман З. Город страхов, город надежд / З. Бауман // Логос. – 2008. – № 3 (66). – С. 24–53.

  2. Гобсбаум Е. Масове традиціє творення: Європа 1870–1914 рр. / Е. Гобсбаум // Винайдення традиції / За ред. Е. Гобсбаума та Т. Рейнджера ; пер. з англ. М. Климчука. – 2-ге вид. – К. : Ніка-Центр, 2010. – С. 303–352.

  3. Гон М. Деперсоніфікація жертв: образ євреїв на шпальтах газети „Волинь” (1941–1943 рр.) / М. Гон // Наукові записки. Збірник. Серія “Політологія і етнологія”. – К. : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2006. – Вип. 31. – С. 113–121.

  4. Демедюк Н. Рівненський пам’ятник Медведєву „прописаний” у Брянську [Електронний ресурс] / Н. Демедюк // ERVEUA. – Режим доступу :

http://erve.ua/focus/interview/r_vnenskiy_memory_yatnik_medv_d_vu_propisaniy_in_bryansku/

  1. Кулаковскі Т. Ґжеґож Мотика: Наші не завжди добрі [Електронний ресурс] / Т. Кулаковскі, П. Пєньонжек // ZAHID.NET. – Режим доступу :

http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?zheozh_motika_nashi__ne_zavzhdi_dobri&objectId=1236409

  1. Наконечний В. Символічний простір міста: психологічна та соціокультурна інтерпретація [Електронний ресурс] / В. Наконечний // Держава та суспільство. – Режим доступу :

http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/putp/2012-2/doc/5/04.pdf.

  1. Ничипорук І. У Рівному на меморіальні дошки потрібні будуть дозволи [Електронний ресурс] / І. Ничипорук // Рівненський інформаційний портал „ОГО”. – 2012, 19 квітня. – Режим доступу :

http://www.ogo.ua/articles/view/2012-04-19/33030.html

  1. Ні розвагам у катівні! У Рівному пікетували кафе та більярдну у приміщенні колишньої в’язниці НКВС [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.0362.ua/article/399307

  1. Нора П. Проблематика мест памяти / П. Нора // Франция-память / П. Нора, М. Озуф, Ж. де Пюимеж, М. Винок. – СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1999. – С. 17–50.

  2. Обухова Н. О. Структура символічного простору в образі великого міста (на прикладі м. Донецьк) / Н. О. Обухова // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія „Соціологія”. – 2010. – Вип. 1–2. – С. 84–87.

  3. Пам’ятний знак роду Лимич [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.yunilibr.rv.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1206:---&catid=46:2014-01-02-13-10-12&Itemid=248

  1. Пам’ятники Рівного: від УПА до княгині [Електронний ресурс] // Все. Сайт чесних новин. – Режим доступу :

http://vse.rv.ua/istoriya/1389091124-pamyatniki-rivnogo-vid-upa-do-knyagini.html

  1. Пащук І. Меморіальні дошки у Рівному / І. Пащук. – Рівне : ВАТ „Рівненська друкарня”, 2008. – 76 с.

  2. Положення про порядок встановлення пам’ятних знаків, меморіальних, анотаційних дощок на території міста Рівного” від 13.03.2012 р. управління культури і туризму виконавчого комітету Рівненської міської ради [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://cultura-city.rv.ua/index.php/heritage-protection/porjadok-vstanovlennja-pamjatnih-znakv.html

  1. Россолінскі-Ліебе Г. Історія міста Львова в його політичних пам’ятниках [Електронний ресурс] / Гжегож Россолінскі-Ліебе // Серія он-лайн публікацій Центру міської історії Центрально-Східної Європи. – Серія номер: 6. – Львів, жовтень 2009. – Режим доступу :

http://www.academia.edu/530732/_

  1. Середа В. В. Місто як lieu de mémoire: спільна чи поділена пам’ять? Приклад Львова / В. В. Середа // Вісник Львівського університету. Серія „Соціологія”. – 2008. – Вип. 2. – С. 73–99.

  2. Симоненко І. М. Меморіальний простір України: кризовий стан та шляхи оздоровлення / І. М. Симоненко // Стратегічні пріоритети. – 2009. – № 4 (13). – С. 53–63.

  3. Федас С. Пристрасті навколо пам’ятників тривають [Електронний ресурс] / С. Федас // Рівне вечірнє. – 2003. – № 31. – Режим доступу :

http://www.rivnepost.rv.ua/showarticle.php?art=004204.

УДК 323.3



Івчик Н. С.
СЛОГАНИ Й НАСТІННІ НАПИСИ У МЕХАНІЗМІ

ФУНКЦІОНУВАННЯ КОМУНІКАТИВНОЇ ПАМ’ЯТІ ГРУПИ

(НА ПРИКЛАДІ М. РІВНЕ)
У статті розкрито роль комунікативної пам’яті в формуванні пам’яті колективної. Враховуючи те, що перша постає в результаті повсякденного «спілкування» членів соціальної групи, автор стверджує, що в формуванні комунікативної пам’яті активну участь беруть окремі громадяни.

Настінні написи й слогани, які формують символічний простір міста, оцінено як новітню форму політичної участі, один із видів особистісної комунікації їх авторів з іншими громадянами / соціальними групами. В цьому процесі відбувається відбір тих суджень, які потенційно мають шанс стати компонентами колективної пам’яті. Їх включення в останню здійснюється завдяки дієвості механізму пам’яті комунікативної.

Ці теоретичні гіпотези проаналізовано на прикладі символічного простору міста Рівне.

Ключові слова: комунікативна пам’ять, колективна пам’ять, слогани, настінні написи, комунікація.
Ивчик Н. С. Слоганы и настенные надписи в механизме функционирования коммуникативной памяти группы (на примере г. Ровно).

В статье раскрыта роль коммуникативной памяти в формировании памяти коллективной. Учитывая то, что первая возникает в результате ежедневного «общения» членов социальной группы, автор утверждает, что в формировании коллективной памяти активное участие принимают отдельные граждане.

Настенные надписи и слоганы, которые формируют символическое пространство города, трактуются современной формой политического участия, одним из видов личностной коммуникации их авторов с другими гражданами / социальными группами. В этом процессе происходит отбор тех мнений, которые потенциально имеют шанс стать составляющими коллективной памяти. Их включение в неё происходит благодаря действенности механизма памяти коммуникативной.

Эти теоретические гипотезы проанализированы на примере символического пространства города Ровно.

Ключевые слова: коммуникативная память, коллективная память, слоганы, настенные надписи, коммуникация.
Ivchyk N. S. Slogans and wall inscriptions in the mechanism of communicative memory group functioning (using the example of Rivne).

The author interprets the communicative memory as a component of the collective memory. According to her position, communicative memory appears from the everyday «dialogue» of members of the social group. So N. Ivchyk argues that individual citizens are involved in the formation of communicative memory.

She interprets slogans and inscriptions on the walls as one of the modern types of messages, new form of political participation of citizens. They are their own reaction to the most resonant events of public and political life, and thanks to the representation the content of such inscriptions gets into collective memory.

According to the author’s opinion wall letterings create certain symbolic space. It appears as a combination of geographical and physical space. The last one is defined by various components, especially by meaning of ideological postulate and temporal factors (the synchronicity of the emergence of political messages or their appearance in a more or less slight temporary space).

N. Ivchyk has identified the facts that at one time the inscriptions on the buildings are active means of communication with other inhabitants of urban centers: the suddenness of emergence and novelty. Because of it at particular time, they do not merge with the landscape of the city. In its turn, this provides public’s attention to verbal messages and images, so it means its forcible involment into the communication process. This causes the selection of citizents’ opinions which could potentially become components of collective memory. Their inclusion is done due to the efficiency of memory communication mechanism.

These theoretical hypotheses are illustrated by the example of wall inscriptions in Rivne. N. Ivchyk affirms that almost all slogans are reaction of townspeople not to the events which are connected with local government but those which occur at the macro level – in the state.

Key words: communicative memory, collective memory, slogan, wall inscriptions, communication.
Крах СРСР і постання на його руїнах суверенних національних держав, процеси демократизації в них, ліквідація т. зв. «білих плям» історії, а відтак – знайомство з найтрагічнішими сторінками «своїх» (зокрема, осмислення Голодомору) тощо зумовило суттєві зміни у світоглядних горизонтах символічних еліт, а згодом і громадськості окремо взятих держав. Цьому, зрозуміло, сприяло й активне вивчення науковцями тих теоретико-методологічних засад, які були сформульовані західними вченими. З-поміж проблем, які стали предметом роздумів інтелігенції на пострадянському просторі – та, яку можна визначити за назвою однієї з книг П. Коннертона: «Як суспільства пам’ятають». Відтак у спектрі проблем, які стали об’єктом уваги вітчизняних дослідників, опинилася соціальна пам’ять.

Аналіз наукового доробку зарубіжних і вітчизняних учених засвідчує, що вона досліджується представниками різних наук. Йдеться, зокрема, про працю німецької вченої А. Ассман [1], російської дослідниці І. Соломіної [7], представника вітчизняного академічного середовища А. Киридон [5] тощо.

Проблеми різних аспектів пам’яттєвої політики привертають все більшу увагу вітчизняних дослідників. Як приклад студій молодої генерації з-поміж останніх назвемо розвідки Л. Венгринюк [3] та Х. Федорів [8].

Завданнями, які намагаємося розв’язати в даній статті, є з’ясування місця слоганів й настінних написів у структурі комунікативної пам’яті на сучасному етапі, її місця в українській колективній пам’яті.

Колективну пам’ять правомірно сприймати як живий організм. Про це свідчить той факт, що вона є сукупністю тих компонентів, які в різний час стали її складовими. Таким чином йдеться про динамічну природу пам’яті групи, котра й є одним із тих конструктів, що об’єднує її.

Спроби осмислити механізми формування автоуяви про минуле «своїх» спонукають звернути особливу увагу на категорію комунікативної пам’яті, якою оперують німецькі дослідники Ян та Аляйда Ассмани [1, с. 11]. Тобто такої, що виникає внаслідок повсякденного «спілкування».

Таким чином, комунікативна пам’ять є продуктом обміну міркуваннями, новинами, чутками, меседжами тощо. За визначеннями теоретиків цього соціального явища, вона характеризується нестійкістю, неформальністю, «…оскільки в рамках цієї пам’яті відбувається не тільки обмін інформацією, а й постійна зміна сфер її використання» [6].

Доволі широкий категоріальний ряд, що використовується вченими для осмислення феномену пам’яті, – індивідуальна й групова пам’ять, соціальна й колективна пам’ять тощо – спонукає визначити місце в ньому комунікативної пам’яті, її «підпорядковуваність» чи навпаки – «домінування». Реалізація цього завдання дає підстави стверджувати, що остання є складовою частиною колективної пам’яті. Вона, як і політика пам’яті, котра здійснюється різними суб’єктами, є тим механізмом діалогу поміж «своїми», який дозволяє окремим громадянам чи колективам, що об’єднані спільними ідеалами, пропонувати іншим індивідам власну оцінку, бачення минулого чи нинішнього політичного процесу. Зауважимо, що специфікою механізму комунікативної пам’яті є активна участь в її функціонуванні, а відтак – і формуванні окремих громадян.

Широке поле імовірних форм комунікації дозволяє припускати, що надзвичайно важливим його «інструментом» як у межах конкретних соціальних груп, так і представників останніх із зовнішнім щодо них «середовищем» є слово, знак. В умовах технологічного прориву в механізмах передачі інформації будь-які семіотичні знаки, отже – й слово, а також зображення отримали новий імпульс для поширення.

На цьому тлі, враховуючи вже усталені форми й технології передачі інформації (розповсюдження партійної преси, флаєрів, білбордів тощо) активізація появи настінних написів, яка стала очевидною в час останньої внутрішньополітичної кризи в Україні, бачиться своєрідним рудиментом. Якщо з початку 1990-х рр. фасади будинків зазвичай слугували «полотнами» для графіті, то останніми двома-трьома роками вони стали, скажемо так, дошками оголошень для оприлюднення політичних суджень і висновків. Враховуючи такий статус-кво, можемо стверджувати, що настінні написи політичного штибу доповнили складові, за К. Дойчем, компліментарності або комунікативної ефективності [4, с. 556].

Така форма політичної активності, як оприлюднення слоганів тощо на стінах будинків властива чи не винятково мешканцям урбанізованих центрів. Відтак постає питання про простір міста (чи то іншої адміністративної одиниці) в його політологічному прочитанні – категорії, яка є до певної міри абстрактною. Адже, враховуючи стрімку інтенсифікацію поширення телекомунікаційних систем, інших сучасних форм розповсюдження інформації, інтенсивність поширювання останньої в міських анклавах і на селі нерідко є тотожною. Інтернет, факсимільний зв’язок тощо фактично мінімізували різницю в темпах розповсюдження політичних меседжів поміж мешканцями міста й села. За таких умов категорія «простору міста» як «чогось особливого», домінантного в динаміці політичного процесу є похідною кількох складових: демографічного фактору, місцезнаходження в містах ретрансляторів суспільної думки (теле- радіокомпаній, редакцій друкованих засобів масової інформації) та «виконанням» ними авангардної ролі в суспільно-політичному житті – результат розміщення в них регіональних (а відтак і міських) осередків політичних акторів, значного зосередження (за критерієм чисельності) партійного представництва, наявності в останніх необхідних засобів і ресурсів для здійснення партійного брендінгу тощо. Домінантна роль міста визначається й тим, що саме в них зосереджуються і функціонують символічні еліти – представники тих соціальних верств, чиї навіть непублічні промови є предметом обговорення громадськістю, а відтак – роздумів щонайменше більш-менш значної аудиторії, котра визначається в своїй позитивній чи негативній реакції на них.

Подібні аргументи на користь констатації особливої ролі міст у суспільно-політичному житті є очевидними. А відтак ми зосереджуємо увагу саме на них, власне – одному з обласних центрів України, визнаючи при цьому важливість вивчення проблеми репрезентації змісту політичних меседжів засобами слоганів і настінних малюнків як механізмів політичної мобілізації громадськості на селі.

Ведучи мову про види комунікації, оперуємо її класифікацією за К. Дойчем. Він, поруч із тією, яка здійснюється організаціями, тією комунікацією, котра реалізовується засобами друкованих та електронних ЗМІ, визначає комунікації особисті – персональні та неформальні. За такою їх класифікацією очевидно, що настінні надписи слід відносити саме до них.

Слогани, що розміщуються на стінах будинків, як, зрозуміло, й малюнки трактуємо одним із сучасних видів повідомлень. Їх особливістю є спонтанність, яка, водночас, «маркує» той чи інший меседж як реакцію громадськості на найбільш резонансні події суспільно-політичного життя. Відтак вони до певної міри є індикатором рефлексій тих чи інших громадян на політичний процес у конкретній ситуації. При цьому важливо враховувати, що завдяки репрезентації зміст потрапляє до пам’яті [1, с. 278].

Настінні написи, як можна припустити, створюють певний символічний простір. Його фізичний вимір визначається географією поширення вербальних меседжів і графіті. При цьому фізичний обшир пропонуємо визначати за двома показниками: темпоральним – з одного боку, концептуальної схожості більш-менш тотожних змістів, котрі передаються завдяки використанню семіотичних знаків і зображень, – з іншого. Таким чином простір ідейного постулату визначатиметься за критерієм повторюваності основних меседжів незалежно від форм їх вираження / репрезентації. Він «ідентифікуватиметься» також за критерієм появи у відносно короткому часовому просторі.

Фізичний вимір символічного простору доповнюється власне географічним ракурсом. На мікрорівні простір політичного меседжу / зображень може визначатися теренами, скажімо, центру міста і / чи його «спальних» районів. На макрорівні в рамках одного етнополітичного організму (держави), з одного боку, чи його складових (регіонів, окремих міст), з іншого, простір послання можна визначати в залежності від синхронності чи то послідовності його появи в конкретній політичній ситуації.

Висловлені міркування щодо компонентів фізичного простору настінних надписів і зображень можна схематизувати таким чином:

Таблиця 1



Компоненти фізичного простору

настінних написів і зображень

Ідейний постулат:

концептуальна схожість / тотожність, їх взаємодоповнюваність



Темпоральний фактор

Географічний ракурс

повторюваність тотожних за змістом політичних меседжів

синхронність появи політичних меседжів

мікрорівень (мікрорайони міст, місто, адміністративно-географічний ареал)

взаємодоповнення політичних меседжів

поява політичних меседжів у більш-менш незначному часовому просторі

макрорівень

(регіон, країна)


Слогани й настінні малюнки правомірно трактувати одним із видів візуалізації інформації. Остання ж, спільно з мисленням, визначає свідомість [5, с. 78]. Відтак відображена на стінах інформація політичного штибу оцінюється нами як намагання сучасників суспільно-політичних процесів транслювати свої судження, переконання, висновки «зовнішній аудиторії», громадськості завдяки їх візуалізації. Ця практика, припускаємо, є свідомою чи несвідомою спробою авторів настінних «публікацій» прилучитися до числа тих, хто є учасником формування пам’яті завдяки «членству» в процесі комунікації з мешканцями окремих населених пунктів.

Цей діалог здійснюється в різний спосіб. Найбільш очевидні його проекції – промови лідерів політичних партій, громадських діячів, подекуди – представників інтелектуального середовища й церкви тощо. Одним із каналів формування комунікативної пам’яті є те поле імпульсів, котре адресується громадськості творчою інтелігенцією засобами мистецтва (зокрема – кінематографу), а в час суспільних екстрем – навіть музикантами (згадаймо, наприклад, музичну візитку «Помаранчевої революції» від «Гринджоли» («Разом нас багато») чи кліп, який у час «Євромайдану» – в лютому 2014 р. – був створений польськими музикантами й завдяки оприлюдненню в соціальних мережах сколихнув громадськість України).

Зрозуміло, промови лідерів політичних акторів, представників символічних еліт тощо не можна вважати тим безпосереднім «продуктом», який формує поле комунікативної пам’яті. Проте її латентний «сюжет» полягає в тому, що меседжі, котрі в той чи інший спосіб адресуються громадськості, є тією безпосередньою «сировиною», в процесі «переробки» якої й постає колективна пам’ять про ті чи інші події. Спробуємо аргументувати логіку наших припущень таким прикладом: відоме гасло «Слава нації!» й загальновідома відповідь було сформульоване в конкретній політичній ситуації, слугувало інструментом «розпізнання» прибічників конкретних політичних ідеалів, пережило десятиліття заборон і вже в XXI ст., у час стрімкої політичної мобілізації противників режиму В. Януковича, стало одним із засобів їх самоідентифікації.

Наведений приклад (а таких, ясна річ, чимало) спонукає до постановки питання про роль темпорального фактору в структурі колективної пам’яті. Ми бачимо її такою:

Таблиця 2



Функціональна роль суб’єктів, котрі формують колективну пам’ять

Функціональна роль

Суб’єкти

(за часовою ознакою)



Формулювання політичного слогану, меседжу тощо

Сучасники тих чи інших подій

Відбір (перспектива включеності в колективну пам’ять)

Сучасники подій та їхні нащадки

Оперування

Сучасники та нащадки5

Відображені в таблиці міркування дають привід вести мову про те, що сформульований і в той чи інший спосіб оприлюднений продукт політичного змісту є таким, на який потенційно очікує дві біполярні за своєю суттю перспективи: неприйняття / нехтування (отже – забуття) чи сприйняття (а відтак – використання сучасниками і / або нащадками). Останнє відкриває перед запропонованими авторами політичними меседжами, малюнками тощо перспективу включеності в комунікативну пам’ять. Отже, вони функціонуватимуть у ній, а відтак відіграватимуть роль одного із численних маркерів, що визначатимуть оцінку конкретної події сучасниками (бодай на індивідуальному рівні) і майбутніми поколіннями. За певних умов такий елемент комунікативної пам’яті може стати тим, що встановлюватиме той чи інший конструкт політики пам’яті.

Ведучи мову про слогани й іншого роду «настінну творчість» політичного лейтмотиву, мусимо констатувати одну з її специфічних ознак: відносну помітність. На відміну від пам’ятників, меморіальних дощок чи вуличних номенів, котрі здебільшого зливаються із загальним ландшафтом настільки, що поступово стають непомітними для переважної більшості мешканці міст, зображення на будинках певний час є активним засобом комунікації з іншими мешканцями урбанізованих центрів. Це зумовлюється передусім фактором несподіваності появи та, скажемо так, новизни. Завдяки цьому вони певний час не зливаються з ландшафтом міста, а це, в свою чергу, забезпечує вербальним меседжам і зображенням увагу громадськості, отже – її насильне залучення до процесу комунікації.

Звернемо увагу й на технічну сторону оприлюднення інформації політичного ґатунку на стінах будинків. Вони здійснюються фарбою, що свідчить про надії їх авторів на довготривалість сформульованих ними постулатів і суджень. Таку творчість можна трактувати символічним насильством, адже оприлюднені меседжі є такими, що внаслідок ініціативи окремих містян нав’язані іншим. Зазвичай такі написи «розміщуються» не в т. зв. спальних районах, а на фасадах будинків у центральній частині міста. Це опосередковано відображає прагнення їх авторів якщо не нав’язати сучасникам свою оцінку політичного процесу, то, принаймні, шляхом візуальної «присутності» спонукати знайомство з ними, їх осмислення.

Зміст настінних написів засвідчує, що практично всі слогани є реакцію містян не на ті події, які пов’язані з місцевим самоврядуванням, а ті, що відбуваються на макрорівні – в державі. Тому їхня поява може трактуватися як продукт вертикального за характером комунікативного процесу: каталізатором появи настінної «творчості» політичного штибу є інформація, котра почерпнута її авторами із засобів масової інформації та соціальних мереж. Слоган, зображення бачиться нам одним із заключних акордів такої комунікації, її безпосереднім продуктом.

Ще одна специфіка – локальність дії, адже такі надписи є здебільшого поодинокими та територіально обмеженими за критерієм циркуляції в політичному просторі. Водночас очевидно, що найбільш влучні слогани поширюються завдяки переказуванню, а відтак, за умов суттєвої уваги громадськості до роботи влади на сучасному етапі, перетворюються в своєрідні оціночні модулі її діяльності. Разом з тим можна припустити, що вони стають осердям чуток (власне тих, які є спонтанними за критерієм походження [2, с. 3]).

Осмислення циркуляції суджень, що висловлені конкретним індивідом, дозволяє стверджувати, що завдяки можливості ретрансляції й поширенню сучасними технологічними методами просторовий ракурс тих із них, що оприлюднюється на стінах, трансформується: вони поширюються в СМС-повідомленнях і соціальних мережах.

Оскільки настінні написи не є численними, то таку «творчість мас» правомірно оцінити як спонтанний прояв нею своєї політичної активності (напр., заклик «Рівне, вставай!»). Вона є однією з нових форм політичної участі, котра використовує застарілий за характером інформаційний ресурс.

Застосовуючи інструментарій політичної психології, зауважимо, що ефективність настінних написів визначається головним чином двома факторами: їх візуалізацією (що забезпечує роботу зорової пам’яті), а також лаконічністю та емоційністю. Як приклад, назвемо заклик «Зека геть!». У цьому слогані яскраво прочитуються два контексти: по-перше, кепкування з життєвої біографії Президента України В. Януковича, по-друге, вимога усунення його з політичного евересту держави.

Не можна оминути увагою ще одного аспекту: з-поміж організованих політичних акторів, які беруть участь у комунікації з громадянами завдяки нанесенню трафаретів на стіни будинків, – здебільшого представники правого політичного спектру. Очевидно це пояснюється їхньою соціальною базою – молодь, культура якої, як можна судити, визнає припустимість символічного насильства.

Специфіка вербальних написів і трафаретних відбитків, що фіксувалися нами на мікрорівні (м. Рівне), визначається намаганням сучасників суспільно-політичних процесів транслювати свої судження, переконання, висновки «зовнішній аудиторії», громадськості. Аналіз змісту таких меседжів дозволяє стверджувати, що «мистецький простір» міста є продуктом, з одного боку, творчості окремих громадян, з іншого – тих чи інших політичних акторів (чи не винятково представників правового політичного спектру). «Творчості» перших характерна негативна оцінка політичних процесів у державі, часто-густо обігрування персональних якостей представників владної політичної еліти (напр., недолугості української мови колишнього прем’єр-міністра України М. Азарова).

Неприйняття влади, її критика виявляється засобами відкритих висловів або ж у формі іронії, інколи – сарказму. Подекуди в таких політичних меседжах використовується лайка або ж абревіатура загальновідомих образливих висловів. Зміст настінних написів здебільшого є таким, що критикує діючу владу, отже – протестним за своїм характером.

Настінна «мистецька палітра» міста доповнюється численними трафаретними відбитками, котрі закликають до здорового способу життя: «Пиво – пойло для дебіла!», «Пити кидай, залізо качай!» тощо. Окремі з таких слоганів – напр., «Наші герої не пили!» – поєднують заклик відмовитись від згубних звичок із покликанням до пантеону національних героїв. Час від часу такі надписи супроводжуються наведенням адрес електронних ресурсів комунікаторів. А відтак стає очевидним, що «настінна творчість», яка базується передусім на покликанні до соціальних питань, є засобом налагодження зв’язку між громадянами й конкретним політичним актором. Припускаємо, така риторика Автономних націоналістів України є тактикою, яка зумовлена їх незначними матеріальними ресурсами, а водночас прагненням розширити свою соціальну базу за рахунок інтеграції до їх складу молоді.

Особливістю вербалізованої присутності представників правового політичного спектру є агресивність, яку трактуємо однією з ознак її настінної «творчості». Так, скажімо, вони пропагують засади соціального дарвінізму («Вовкам слава – шавкам смерть!»). Окремі судження є поєднанням закликів до самовдосконалення з максималістськими оцінками на кшталт «Алкоголь дорівнює геноцид».

Отже, слогани й настінні написи є не тільки новітньою формою політичної участі, а й одним із видів особистісної комунікації їх авторів з іншими громадянами / соціальними групами, адже є своєрідними «інструментами» передачі інформації першими другим. У процесі відбору окремих суджень, що оприлюднюються в формі «настінної творчості», формується символічний простір міста (який визначаємо як сукупність фізичного і географічного ракурсів), відбувається процес відбору тих суджень, котрі потенційно можуть стати компонентами колективної пам’яті. Їх включення в неї здійснюється завдяки дієвості механізму пам’яті комунікативної.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ


  1. Ассман А. Простори спогаду. Форми та трансформації культурної пам’яті / Аляйда Ассман ; пер. з нім. – К. : Ніка-Центр, 2012. – 440 с.

  2. Бойко О. Д. Чутка як інструмент формування та корегування колективної пам’яті / О. Д. Бойко // Національна та історична пам’ять: Зб. наук. праць. – Вип. 6. – К. : НВЦ «Пріоритети», 2013. – С. 3–13.

  3. Венгринюк Л. Я. Громадські організації у сфері політики пам’яті : регіональний вимір (порівняльний аналіз Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської областей) / Лідія Ярославівна Венгринюк // Прикарпатський вісник Наукового товариства ім. Шевченка. – 2013. – № 3 (23). – С. 49–70.

  4. Дойч К. Народи, нації та комунікація / Карл Дойч // Націоналізм : Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К. : Смолоскип, 2000. – С. 546–566.

  5. Киридон А. М. Ландшафт пам’яті: візуалізація поняття / Алла Миколаївна Киридон // Національна та історична пам’ять: Зб. наук. праць. – Вип. 6. – К. : НВЦ «Пріоритети», 2013. – С. 77–85.

  6. Маттиас Э. Воспоминания пространства [Електронний ресурс] / Экман Маттиас. – Режим доступу :



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Схожі:

Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconУ нашій пам’яті вони назавжди залишились Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні Прапор України, надписи «Герої не вмирають»
Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ...
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconКнига пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р....
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconУрок «Кантата пам’яті»
Музично-літературний урок «Кантата пам’яті» до 175 річчя від дня народження М. Лисенка для 5-7 класів
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconМузично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові Матеріальні пам’ятки музичної культури України: аспекти дослідження, збереження І популяризації Матеріали Наукових читань до Дня пам’яті Соломії Крушельницької, Львів
Матеріальні пам’ятки музичної культури України: аспекти дослідження, збереження І популяризації : Матеріали Наукових читань до Дня...
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconУрок пам'яті В. А. Чабаненка «Про сина вірного шумить Великий Луг»
Чабаненка українського мовознавця, лексикографа, фольклориста, доктора філологічних наук, професора, заслуженого діяча науки І техніки...
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconРекомендаційний пізнавально-довідковий матеріал, присвячений Дню пам’яті Героїв Небесної Сотні
Указ №69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні»
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconВони назавжди залишились у нашій пам’яті
Мета: вшанувати пам'ять героїв Небесної сотні, прищеплювати любов до Батьківщини, виховати патріотичну свідомість, розвивати бажання...
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconРозпорядження обласної державної адміністрації Про проведення у Чернівецькій області заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів
...
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconНаказ №18 м. Олександрія Про вшанування пам’яті Івана Яковича Франка
Кіровоградської обласної державної адміністрації від 12. 01. 2016 року №6 «Про вшанування пам’яті Івана Франка у навчальних закладах...
Гон М. М. Голодомор, голокост І пораймос у політиці пам’яті україни iconСценарій мітингу пам’яті «Велика Перемога»
Сценарій мітингу пам’яті «Велика Перемога», присвяченого 65 річчю Перемоги у роки Великої Вітчизняної війни


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка