Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський



Сторінка1/5
Дата конвертації16.03.2018
Розмір0.69 Mb.
  1   2   3   4   5

Готуємось до ЗНО

Персоналії

Алімпій Печерський (бл. 1050-1114) — київський мозаїст, живописець, монах Києво-Печерського мо­настиря. Брав участь в оздобленні Успенського со­бору Києво-Печерської лаври та Михайлівського Золотоверхого собору в Києві.

Антонович Володимир Боніфатійович (-1830 (1834)-1908) — видатний український історик, археолог, етнограф. Один з організаторів і голова Київської громади, належав до т. зв. хлопоманів. Майже півстоліття перебував на чолі українсько­го громадсько-політичного життя: був головним редактором Тимчасової комісії для розгляду дав­ніх актів у Києві, очолював Історичне товариство Нестора-літописця при Київському університеті. Створив київську школу істориків до складу якої входили Д. Багалій,. М. Грушевський, П. Голубов-ський та ін.

Антонов-Овсієнко Володимир Олександрович (1883—1938) — революціонер, радянський держав­ний і військовий діяч. Із 1905 р. бере участь у рево­люційній діяльності, 1906 р. засуджений до страти за підготовку збройного виступу, яку було замінено 20-річною каторгою. Один із керівників Жовтневої революції 1917 р., у роки Громадянської війни керу­вав військами у боротьбі проти отамана О. Каледіна та Української Центральної Ради. У березні—травні 1918 р. обіймав посаду народного секретаря з вій­ськових питань УСРР, верховного головнокоманду­вача революційних військ України, у 1919 р. — ко­мандувач Українського фронту. Із 1924 р. перебував на дипломатичній роботі. 1937 року заарештований за сфабрикованою справою та страчений.

Апостол Данило Павлович (1654-1734) — вій­ськовий та державний діяч, гетьман Лівобережної України протягом 1727-1734 рр. Обирався га­лицьким і миргородським полковником, наказним гетьманом. В умовах обмеження автономних прав України з боку російського уряду дбав про впоряд­кування державного життя Гетьманщини. Провів' генеральне слідство з використання рангових зе­мель; реорганізував фінансову систему; видав «Ін­струкцію українським судам» про встановлення порядку^ апеляції у судових справах, захищав ін­тереси українських купців; обмежив кількість ро­сіян у своїй адміністрації та заборонив їм купувати землі в Україні; домігся заснування 1734 р. Нової Січі та повернення козаків, які з 1708 р. мешкали на території Кримського ханства.

Бандера Степан Андрійович (1909-1959) — укра­їнський політичний діяч, один з лідерів україн­ського національно-визвольного руху. Народився на Станіславщині в родині греко-католицького свя­щеника. Був членом Української військової органі­зації, групи Української націоналістичної молоді. 1929 року вступив до Організації українських наці­оналістів, з червня 1933 р. — крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях. Брав участь у підготовці та проведенні замахів на державних діячів СРСР та Польщі. Бандера був засуджений до страти, яку згодом польський суд замінив на довіч­не ув'язнення. Із початком Другої світової війни С. Бандера був звільнений із в'язниці. 1940 року він очолив радикальну течію в ОУН, яка протисто­яла поміркованому напрямку в ОУН, лідером якої був А. Мельник. Після нападу Німеччини на Радян­ський Союз С. Бандера розпочав активну боротьбу за відновлення української державності. ЗО червня 1941 р., після вступу німців до Львова, ОУН під проводом Бандери на урочистих зборах проголо­сила відновлення Української Держави на чолі з Я. Стецьком. За відмову скасувати Акт відновлен­ня Української держави Бандера був ув'язнений німцями в концентраційному таборі Заксенхаузен. У 1944 р. він був звільнений союзними військами, жив в еміграції. 15 жовтня 1959 р. С. Бандера був убитий у Мюнхені агентом КДБ Б. Сташинським.

Бачинський Юліан Олександрович (1870-1940) — громадський і політичний діяч, публіцист. На­родився в с. Новосілка (сучасної Тернопільської області). Навчався у Львівському та Берлінсько­му університетах. Один із засновників Русько-української радикальної партії та Української соціал-демократичної партії, головою якої був до 1914 р. Автор праці «Україна іггесіепіа», у якій об­ґрунтував необхідність створення Української не­залежної держави. Наприкінці 1933 р. приїхав до Харкова. У листопаді 1934 р. був заарештований. Загинув у концтаборі.

Березовський Максим Созонтович (1745-1777) — композитор. Народився на Сумщині, вчився у Ки­ївській академії, у 13 років був запрошений до придворної капели в Петербурзі. Упродовж 1765-1774 рр. жив і навчався в Італії, де склав іспит на звання академіка Болонської філармонічної акаде­мії. Після повернення до Петербурга потрапив у не­стерпні умови і покінчив життя самогубством. На­писав опери «Демофонт», «Іфігенія» та ряд інших музичних творів. Березовський відіграв важливу роль у становленні української та російської кла­сичної музики.

Боберський Іван (1873-1947) — педагог, перший популяризатор української фізичної культури як засобу пробудження національної свідомості наро­ду. Народився в селі Доброгостів (сучасна Львівська область). Закінчив Львівський університет, продо­вжив навчання в Австрії. Із 1900 р.— учитель Ака­демічної гімназії у Львові, у 1908-1914 рр. — голова спортивного товариства «Сокіл». У роки Першої сві­тової війни — скарбник легіону Українськиї січових стрільців, 1918 р. — голова відділу преси Державно­го секретаріату ЗУНР, 1920 р. — на дипломатичній роботі у СИІА та Канаді. Із 1932 р. жив у Югославії.

Бобринський Георгій Олександрович (1863-1928) — граф, генерал-ад'ютант російської армії. У жовтні 1914 р. був призначений генерал-губер­натором на окупованій російйськими військами Га­личині. Заборонив діяльність українських громад­ських організацій, здійснював русифікацію освіти у краї, сприяв поширенню православ'я.

Бобринський Олексій Олександрович (1852-1927) — археолог та політичний діяч, цукро-заводчик, мав в Україні 5 цукроварень. Народився в Санкт-Петербурзі. Починаючи з 1879 року здій­снив власним коштом розкопки близько 1000 мо­гил і селищ, переважно поблизу містечка Сміла на Київщині та в Криму, результати яких опублікував у тритомнику «О курганах близ местечка Смельї», «ХерсонесТаврический», «Киевскаяминиатюра» та ін. Винайдені речі О. Боберський передав Київсько­му міському музею. Із 1886 р. очолив Імператорську археологічну комісію, 1889 р. — віце-президент Петербурзької Академії мистецтва, 1912 р. — сена­тором, член Державної думи від Київської губернії. Із 1919 р. проживає в еміграції в Німеччині, Туреч­чині, помер у м. Грас (Франція).

Богун Іван Теодорович (р. н. невід. — 1664) — ви­датний український військовий та державний діяч; подільський, вінницький полковник. Походив з української шляхти. Брав участь у повстаннях 1637-1638 рр., у всіх битвах Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Особливо відзначився у Берестецькій битві 1651 р., коли після втечі та­тар, що полонили Б. Хмельницького, був обраний наказним гетьманом, організував оборону козаць­кого табору, а згодом зумів вивести військо з поль­ського оточення. Відмовився присягнути на вірність

московському царю в січні 1654 р., виступаючи за збереження української державності. 1658 р. брав участь у придушенні повстання Пушкаря і Бара-баша; перебував в ув'язненні, згодом — на службі у польського короля. Звинувачений у підготовці по­встання був страчений поляками поблизу Новгород-Сіверського.



Бойчук Михайло Львович (1882-1937) — худож-ник-монументаліст. Народився на Тернопільщині. Навчався у Віденській Академії мистецтв, продов­жив освіту у Краківській та Мюнхенській акаде­міях, вдосконалював свою майстерність в Італії. М. Бойчук очолив групу молодих художників, що ставила на меті відродити візантійське мистецтво на українському ґрунті. Художник багато часу при­святив реставраційній роботі в Національному му­зеї у Львові. Був одним із засновників Української Академії мистецтв у 1917 р., став професором май­стерні монументального живопису. Із 1924 р. — професор Київського художнього інституту. Ство­рив школу художників-монументалістів, так зва­них «бойчукістів». Репресований 1937 року.

Борецький Іов (р. н. невід. — 1631) — церковний, політичний та культурно-освітній діяч. Походив із шляхетної родини з Галичини. Був ректором Львів­ської братської, з 1615 р. — Київської братської шкіл. 1620 р. єрусалимський патріарх Феофан за сприяння гетьмана П. Сагайдачного висвятив І. Бо­рецького київським православним митрополитом.

Брюховецький Іван Мартинович (р. н. не­від. — 1668) — гетьман Лівобережної України у 1663-1668 рр. Народився на Полтавщині. Упро­довж 1661-1663 рр. — кошовий отаман. 1663 р. на Чорній Раді у Ніжині селяни, міщани та запорожці обрали його гетьманом Лівобережної України. Про­водив відверто промосковську політику, уклавши Батуринські (1663 р.), а згодом Московські (1665 р.) статті, які посилювали адміністративну та фінан­сову залежність Гетьманщини від Московського царства. Збільшив кількість російських військ в українських містах, утримання яких здійсню­валося місцевим коштом; царські воєводи почали самі збирати кошти до царської казни. 1666 р. було проведено перепис населення Лівобережжя з ме­тою визначення розмірів оподаткування. Все це, а також укладення між Польщею та Московською державою Андрусівського перемир'я призвело до виступів проти московських залог у містах. Брюхо-вецький поділяв це невдоволення й 1668 р. очолив повстання проти московської влади. Проти І. Брю-ховецького виступили лівобережні козаки, які схо­пили і стратили його.



Вагилевич Іван Миколайович (1811-1866) — український громадський діяч, фольклорист. На­родився на Станіславщині в родині священика. Закінчив Львівську духовну семінарію. У 30-х рр. брав участь у заснуванні та діяльності демократич­ної просвітницької організації «Руська трійця», у випуску 1837 р. першого українського часопису «Русалка Дністровая»; переклав українською мо­вою «Слово о полку Ігоревім». Під час революції 1848-1849 рр. стає прихильником ідеї польсько-українського союзу під зверхністю Польщі.
Васильківський Сергій Іванович (1854-1917) — видатний український живописець. Народився на Харківщині. Малярству навчався в Петербурзькій Академії мистецтв, у Франції, Італії, Великобри­танії. Після повернення до Харкова стає провідним членом Українського архітектурно-мистецького то­вариства, яке відіграло значну роль у мистецькому житті Слобідської України. Більшість творів Ва­сильківського оспівували героїчне минуле україн­ського народу («Сутичка запорожців з татарами», «Козак в степу», «Запорожець на розвідці»). Значне місце в його творчості посідають українські пейза­жі («Козача левада», «Дніпровські плавні») та ін.

Вітовський Дмитро (1887-1919) — визначний український військовий і державний діяч, полков­ник УГА. Народився в с. Медуха (сучасна Івано-Франківська обл.). Закінчив правничий факультет Львівського університету, юридичний факультет Краківського університету. У роки Першої світо­вої війни — сотник Легіону Українських січових стрільців, учасник боїв на російському фронті у Кар­патах і на Поділлі, визначний ідеолог галицького стрілецтва. Восени 1918 р. став організатором і ке­рівником Листопадової національно-демократичної революції в Галичині, першим командиром УГА, Державним секретарем з військових справ уряду ЗУНР. 1919 р. ініціював об'єднання з УНР, пред­ставляв ЗУНР на Паризькій мирній конференції. Загинув у авіакатастрофі.

Виговський Іван Остапович (р. н. невід. — 1664) — видатний український державний, політичний та вій­ськовий діяч, гетьман Війська Запорозького у 1657-1659 рр. Народився в шляхетській родині на Київщи­ні, закінчив Києво-Могилянський колегіум. Служив юристом, намісником старости Луцька, у польському війську. 1648 р., під час битви під Жовтими Водами потрапив у полон до татар, з якого його викупив геть­ман Б. Хмельницький. Невдовзі Виговського було призначено генеральним писарем, він стає довіреною

особою гетьмана у міжнародних справах. По смер­ті Б. Хмельницького 1657 р. Виговського обирають гетьманом. Продовжуючи політику Б. Хмельницько­го, він відстоював державну незалежність Гетьман­щини. Уклав угоди зі Швецією, відновив союз із Кри­мом. Московський уряд, невдоволений незалежною політикою гетьмана, спровокував проти нього виступ селян, козаків на чолі з полтавським полковником М. Пушкарем і запорозьким кошовим Я. Барабашем. Боротьба із заколотниками, загроза агресії з боку Московщини змусили Виговського укласти 1658 р. Гадяцький договір з Польщею. У відповідь 150-ти-сячна армія росіян під керівництвом Трубецького ру­шила на Україну. 1659 р. під Конотопом українська армія під проводом Виговського повністю знищила російські війська. Промосковська козацька старши­на виступила проти гетьмана, їй на підтримку знову прийшла російська армія. За цих умов Виговський склав булаву і виїхав до Польщі, де був призначений Київським воєводою і отримав Барське та Люблін­ське староства. За наклепом був звинувачений у зраді і розстріляний поляками.



Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951) — видатний український громадсько-політичний та державний діяч, визначний письменник, драма­тург. Народився на Херсонщині, після закінчення гімназії вступив до Київського університету, де од­разу включився до українського визвольного руху, ставши членом Київської громади. 1900 р. брав участь у створенні Революційної української пар­тії, 1904 р. увійшов до складу Української соціал-демократичної робітничої партії. Після створення 1917 р. Української Центральної Ради В. Винничен-ка обирають заступником голови Центральної Ради М. Грушевського. З 16 червня 1917 р. він очолює перший український уряд — Генеральний Секрета­ріат. Був автором чотирьох Універсалів Централь­ної Ради. У січні 1918 р. через партійні суперечки подає у відставку. За часів гетьманату Винниченко очолював опозиційну організацію «Український на­ціональний союз», брав участь у повстанні проти П. П. Скоропадського. У листопаді 1918 р. Винни-ченка обрали головою Директорії. Через суперечки між членами Директорії вийшлов з її складу і виїхав до Австрії, де створив закордонну групу Української комуністичної партії. 1920 р. Винниченко приїхав до України, щоб обговорити з урядом умови свого повернення, але оскільки його не влаштували умови співпраці з більшовиками, він назавжди залишив Україну й оселився у Франції. У роки Другої світо­вої війни був заарештований німцями й ув'язнений у концтаборі. Автор роману «Записки Кирпатого Мефістофеля», п'єс «Щаблі життя», «Чужі люди», драми «Чорна Пантера та Білий Медвідь», спогадів «Відродження нації» та ін.

Вишневецький Дмитро (1516 — 1563) — україн­ський князь, якого було обрано першим козацьким гетьманом. Походив з литовської родини Гедимі-новичів. У 1550—1553 рр. — Черкаський та Канів­ський староста. У першій половині 50-х рр. XVI ст. збудував на о. Мала Хортиця першу Запорозьку Січ, яка стала центром згуртування сил для бо­ротьби з татарами. Здобув турецьку фортецю Іслам-Кермен, здійснив вдалий похід у Крим. Під час по­ходу в Молдавію зазнав поразки, потрапив у полон до турецького султана. Після жорстоких катувань був скинутий на гаки, на яких і помер. Події з жит­тя Вишневецького було покладено в основу народ­ної думи про Байду.

Волобуев (Артемов) Михайло Симонович (1903-1972) — харківський вчений-економіст, який 1928 р. у журналі «Більшовик України» надруку­вав статтю «До проблеми української економіки» і ще низку публикацій, де доводив, що економі­ка України за своїм характером була й залиша­ється колоніальною, забезпечуючи в першу чергу інтереси російської економіки. Обґрунтував дум­ку про те, що Україна має свої шляхи розвитку, мусить готуватися до вступу у світове господарство. 1933 року був заарештований і засуджений до 5 ро­ків таборів. Під час війни з нацистською Німеччи­ною був розвідником. По війні працював виклада­чем фінансово-економічного інституту у Ростові-на-Дону. 1957 року був реабілітований і переїхав до Донецька, де викладав у торговому інституті.

Володимир І Святославич (Святий, Великий, Чер­воне Сонечко) (р. н. невід. — 1015) — визначний державний діяч доби Київської Русі, Син Святосла­ва Ігоровеча, у 969-978 рр. — князював у Новгоро­ді. З 980 р. — став великим князем київським. Дбав про розширення і зміцнення кордонів Русі, приєд­нав Закарпатську Русь і Тмутороканське князівство. Провів адміністративну та військову реформи, які обмежили владу місцевих князів і посилили владу київського князя. З метою подальшого зміцнення держави у 988 р. запровадив християнство як дер­жавну релігію Київської Русі. За часів Володимира Великого Київська Русь досягла значної могутнос­ті. По смерті князя Володимира було канонізовано церквою.

Володимир II Всеволодович Мономах (1053-1125) — видатний державний і політичний діяч Київської Русі, у 1113-1125 рр. великий князь київський, полководець і письменник. Був Перея­славським князем, виступав за припинення кня­зівських усобиць, згуртування сил для боротьби з половцями. У 1097 р. став ініціатором проведен­ня Любецького з'їзду князів, що ставив на меті ор­ганізацію спільних походів князів проти половців. Запрошений на князювання на київський престол під час повстання в Києві 1113 р. Видав ряд зако­нів («Статут Володимира Святославовича»), у яких було скасовано холопство за борги й обмежено лихварські проценти на позики. Мономах тимча­сово об'єднав під своєю владою більшу частину зе­мель Київської держави, що дозволило припинити князівські усобиці. Автор «Повчання дітям», де засудив усобиці та закликав до єдності всі руські землі.

Волошин Августин Іванович (1874-1945) — ви­значний український громадсько-політичний і дер­жавний діяч. Народився на Закарпатті у родині священика. Закінчив богословську семінарію, тео­логічний факультет Будапештського університету, там же — Вищу педагогічну школу. Здобув звання професора математики й фізики. Вчителював, зго­дом став директором учительської семінарії в Ужго­роді. Одночасно вів активну громадсько-політичну роботу: став співзасновником Руської Народної Ради Закарпаття, Християнсько-народної партії, був обраний депутатом чехословацького парламен­ту. Після надання 26 жовтня 1938 р. чехословаць­кою владою автономії Карпатській Україні стає її

прем'єр-міністром. Перший з'їзд щойно обраного сейму проголосив незалежність Карпатської Укра­їни, прийняв її Конституцію. Президентом цієї держави було обрано А. Волошина. Після окупації Угорщиною Карпатської України А. Волошин ра­зом із членами свого уряду емігрував. У Празі він працював викладачем, а згодом — ректором Україн­ського Вільного університету. Автор численних пе­дагогічних праць і драматичних творів. 1945 року був заарештований радянською контррозвідкою і помер у в'язниці. 2002 року за вичзначну особис­ту роль за утвердження української державності посмертно удостоєний звання Герой України.



Головацький Яків Федорович (1814-1888) — укра­їнський поет, етнограф, педагог. Професор, згодом ректор Львівського університету. Один із засновни­ків «Руської трійці», брав участь у підготовці та ви­данні альманаху «Руська трійця». Згодом перейшов на позиції москвофільства і переїхав до Росії.

Гончар Олесь (Олександр) Терентійович (1918-1995) — письменник, громадський діяч. Народився в с. Сухе на Полтавщині, навчався у Харківському університеті. 1941 року добровільно пішов на фронт у складі Харківського студентського батальйону. 1946 року закінчив Дніпропетровський університет. Протягом 1959-1971 рр. був головою Спілки пись­менників України. Автор трилогії «Прапороносці», у якій оспівував подвиг народу в роки Великої Віт­чизняної війни. У романах «Тронка», «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря» викривав культ особи та виклав власне бачення шляхів розвитку сучасної цивілізації. У романі «Собор» розглянув проблеми збереження історико-культурної спадщини укра­їнського народу. О. Гончар був одним з ініціаторів увічнення історії українського козацтва, опіку­вався поширенням та популяризацією української мови, активно виступав проти політики русифіка­ції. У роки перебудови підтримав створення Народ­ного руху України. Помер у Києві.

Горська Алла Олександрівна (1929-1970) — відо­ма українська художниця, учасник правозахисного руху. Народилася в Ялті, під час війни пережила блокаду Ленінграда. Навчалася в художньому ін­ституті в Кисві. У 1961-1965 рр. разом з В. Стусом, В. Симоненком, І. Світличним була організатором та активним членом Клубу творчої молоді в Києві, за що зазнала переслідувань. Вітраж вестибюля Ки­ївського університету, присвячений Т. Шевченку, автором якого була А. Горська, 1964 р. був знище­ний за наказом влади, сама вона була виключена зі Спілки художників. 1968 р. поставила свій підпис під листом-протестом 139 діячів науки і культури до керівників СРСР у зв'язку з незаконними аре­штами та закритими судами над дисидентами. Тра­гічно загинула за нез'ясованих обставин у Василь­кові біля Києва.

Грінченко Борис Дмитрович (1863-1910) — ви­датний український письменник, громадсько-полі­тичний діяч, учений-мовознавець. Народився в ро­дині дрібного поміщика на Харківщині. Після за­кінчення реального училища працював учителем. 1892 р. взяв участь у заснуванні Братства тарасівців, 1904 р. був серед організаторів Української радикаль­ної партії, стояв на чолі київської «Просвіти». Упро­довж 1907-1909 рр. упорядкував і видав «Словарь української мови», у його письменницькій спадщині близько 50 оповідань. Написав шкільні підручники: «Українська граматика», «Рідне слово».

Григорович-Барський Іван Григорович (1713-1785) — видатний архітектор, представник укра­їнського барокко. Навчався в Києво-Могилянській академії. Побудував міський водогін на київському Подолі з павільйоном-фонтаном «Феліціан», над-брамну церкву Кирилівського монастиря, церк­ви — Покровську та Миколи Набережного на По­долі, будинок бурси Києво-Могилянської академії. Разом з А. Квасовим споруджував Трьохсвятитель­ський собор у Лемешах (Чернігівська обл.).

Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) — видатний історик, визначний політичний і держав­ний діяч. Народився в м. Холм у родиш педагога. Закінчив гімназію у Тифлісі, згодом навчався у Ки­ївському університеті. Захистивши дисертацію, здо­був ступінь магістра. Грушевський одразу ж вклю­чився в діяльність Київської Громади. 1894 року переїхав до Львова, де очолив щойно створену ка­федру української історії Львівського університету. Невдовзі Грушевський став на чолі Наукового това­риства ім. Т. Шевченка, протягом 18 років редагу­вав «Записки наукового товариства ім. Т. Шевчен­ка», почав видання своєї монументальної 10-томної роботи «Історія України-Руси». 1899 р. у Львові став одним із співзасновників Української демо­кратичної партії. Повернувшись до Києва, 1907 р. організував й очолив Українське наукове това­риство, 1908 р. був обраний головою Товариства українських поступовців, яке об'єднало більшість українських партій. На початку Першої світової війни був заарештований за підозрою у шпигунстві на користь Австрії, засуджений російським урядом на заслання. 7 березня 1917 р. Грушевський був обраний головою Центральної Ради, яка підтриму­вала шлях від автономізму до визнання необхід­ності проголошення повної незалежності України. За часів Гетьманату виїхав за кордон і повернувся в Україну в 1923 р. Був обраний академіком ВУАН, згодом — академіком АН СРСР. 1931 року його за­арештувало ДПУ, звинувачуючи у керівництві ор­ганізацією «Український національний центр». Після звільнення змушений був працювати в Моск­ві. Помер у Кисловодську.

ГулакМикола Іванович (1821-1899) — громадсько-політичний діяч, педагог, учений. Походив з дав­нього козацького роду на Полтавщині. Закінчив Дерптський університет, здобув ступінь кандидата правознавства. Упродовж 1845-1847 рр. працював у Києві в канцелярії генерал-губернатора. У грудні 1845 р. — січні 1846 р. брав участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства. Арештований 1847 р,, перебував в ув'язненні у Шліссельбурзькій фортеці. Після звільнення 1850 р. працював викла­дачем.

Гулак-Артемовський Петро Петрович (1790-1865) — український письменник та діяч у галузі освіти та культури. Протягом 1841-1849 рр. був ректором Харківського університету, автор байки «Пан та собака», балад, ліричних віршів.

Гулак-Артемовський Семен Степанович (1813-1873) — композитор, співак, драматичний артист, драматург. Народився на Черкащині в сім'ї свяще­ника. Закінчив Київську духовну семінарію. Вока­лу навчався в Петербурзі, Парижі, Італії. Співав на оперній сцені у Флоренції, після повернення до Росії працював солістом імператорської опери в Петербур­зі, а також на сцені Великого театру в Москві. Гулак-Артемовський 1862 р. написав першу українську лірико-комічну оперу «Запорожець за Дунаєм», сю­жет якої композитору підказав історик М. Костома­ров, українські пісні «Стоїть явір над водою» (при­свячена Т. Шевченку, з яким автор дружив з 1838 р.), «Спать мені не хочеться» та ін. Захоплювався народ­ною медициною, статистикою, уклав «Статистично-географічні таблиці міст Російської імперії».


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5

Схожі:

Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconКиєво-Печерський патерик

Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconГотуємось до контрольної роботи. Перевір себе на знання тексту та біографії письменника

Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconПроблеми зно та практичні поради щодо якісної підготовки до іспитів
Адже дорослі повинні бути психологами, щоб допомогти своїм дітям обрати правильний шлях. Перед сином чи донькою необхідно поставити...
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconЛітература першої половини ХХ століття: тенденції розвитку, персоналії

Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconКозацтво на Миколаївщині
Персоналії: Дмитро Вишневецький (Байда), Б. Хмельницький, Іван Сірко, П. Конашевич- сагайдачний
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconНавчальний посібник для підготовки до зно для слухачів системи довузівської підготовки Харків Видавництво нуа 2010
Українська мова : навч посіб для підготов до зно для слухачів системи довуз підготов. / Нар укр акад., [каф українознав.; авт упоряд....
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconРішення іменем україни 19 червня 2008 року Печерський районний суд м. Кигва в складі: головуючої судді Супрун Г. Б
Києві цивільну справу за позовом Авдакова Сергія Вікторовича до го комітет протидії корупції та організованої
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconУкраїна під час Другої світової війни (1939-1945) учениця 11-а класу
Персоналії: С. Тимошенко, М. Кирпонос, С. Ковпак, О. Федоров, О. Сабуров, Р. Шухевич, О. Теліга
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconРозповіді про українських письменників сьогодення Київ 2013
Михайло Булгаков, Павло Тичина, Олесь Гончар, Максим Рильський, Андрій Малишко; художники Алімпій, Володимир Боровиковський, Микола...
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconЗміст Вступ І. Уроки літератури рідного краю
Галицька Г. П. Літературні персоналії громади. Людмила Бурдейна. «Народилося слово – ластівка. Проросло на папері віршами.» Життєвий...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка