Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський



Сторінка2/5
Дата конвертації16.03.2018
Розмір0.69 Mb.
1   2   3   4   5

Данило Романович Галицький (бл. 1201-1264) — видатний політичний діяч, полководець, галицько-волинський князь. Старший син засновника Галицько-Волинської держави Романа Мстислави-ча. Після його смерті 1205 р. разом з матір'ю і мо­лодшим братом Васильком виїхав до Польщі, ря­туючись від переслідувань галицьких бояр. Разом з іншими руськими князями 1223 р. брав участь у битві проти монголо-татар на р. Калці, пере­міг німецьких рицарів під Дорогочином 1238 р., а 1245 р. — угорське військо. Остаточно відновив свою владу в Галичі лише 1238 р., а 1239 р. поши­рив її на Київ. 1245 року змушений був відвідати Золоту Орду, щоб отримати ярлик на захоплене монголами Галицько-Волинське князівство. Одно­часно вів переговори про створення коаліції євро­пейських держав у боротьбі з Ордою, для чого при­йняв у 1253 р. коропу від папи Римського. Заснував міста Холм і Львів. Але досягти головної мети — позбутися зверхності ординського хана — не зміг.

Дзюба Іван Михайлович (1931) — літературозна­вець, академік НАН України, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Закінчив Донець­кий педінститут, аспірантуру Інститут літератури АН УРСР. Один з лідерів покоління шістдесятни­ків. За роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій І. Дзюба виступив проти політики русифіка­ції, зазнав переслідувань, протягом 1972-1973 рр. перебував в ув'язненні. Ініціював створення й очо­лював Республіканську асоціацію українознавців. Протягом 1992-1994 рр. обіймав посаду міністра культури України. Академік-секретар Відділен­ня літератури, мови і мистецтвознавства НАН України. Голова Комітету з Національних премій ім. Т. Шевченка. 2001 р. був удостоєний звання Ге­рой України із врученням ордена Держави, лауреат премії України ім. Т. Шевченка.

Довженко Олександр Петрович (1894-1956) — один із засновників українського кіномистецтва, письмен­ник і художник, заслужений діяч мистецтв УРСР, народний артист РРФСР (1950 р.), лауреат Ленін­ської, Державних премій СРСР. Народився 1894 р. в селянській родині на Чернігівщині. 1914 року закінчив Глухівський учительський інститут, на­вчався в Київському комерційному інституті й Ака­демії мистецтв. Працював на державній службі, був дипломатом, захоплювався живописом. У 1926 р. на Одеській кінофабриці зняв перші роботи — ко­роткометражні кінокомедії «Вася-реформатор», «Ягідка кохання» та фільм.«Сумка дипкур'єра», з 1936 р. — режисер Київської кіностудії. Довжен­ко увійшов в історію українського та світового кіно як творець художніх фільмів «Арсенал», «Земля, «Іван», «Щорс», «Поема про море». Під час війни працював фронтовим кореспондентом, публіцист, кінорежисер. 1943 р. Й. Сталін особисто заборонив друкування повісті «Україна в огні», яку було ви­знано антирадянською. У повоєнні роки працював викладачем, був професором Всесоюзного державно­го інституту кінематографії у Москві. Літературну славу Довженкові принесла книга «Зачарована Дес­на», видана після його смерті. Із 1995 р. встановлено Державну премію України ім. О. П. Довженка.

Донцов Дмитро Іванович (1883-1973) — ви­значний український публіцист, політичний діяч, літературний критик. Ідеолог українського націоналізму. Народився в м. Мелітополі, навчав­ся в Петербурзькому та Віденському університетах. Належав до Революційної української партії й Укра­їнської соціал-демократичної робітничої партії, за що двічі був заарештований царським урядом, зму­шений емігрувати. Упродовж 1914-1918 рр. — го­лова Союзу визволення України. Входив до складу гетьманського уряду. 1922 р. переїздить до Львова, де займається видавничою роботою. 1939 р. жив у еміграції у Німеччині, Чехословаччині, Франції. З 1947 р. оселився в Канаді, де викладав україн­ську літературу в Монреальському університеті. Донцов — автор багатьох праць, у яких обґрунтова­но необхідність політичної незалежності України, розробив ідейні засади українського націоналізму. Серед найважливіших праць — «Історія розвитку української державницької ідеї», «Націоналізм». Його ідеї мали значний вплив і стали ідеологічним обґрунтуванням діяльності ОУН.

Дорошенко Дмитро Іванович (1882-1951) — іс­торик, літературознавець, публіцист, бібліо­граф, державний і політичний діяч. Виходець із козацько-гетьманського роду. 1909 р. закінчив Ки­ївський університет. Був секретарем Українського наукового товариства в Києві, брав участь у робо­ті НТШ. Активний учасник національного руху. З квітня 1917 р. — крайовий комісар Тимчасового уряду в Галичині. Член Української Центральної Ради, губернський комісар у Чернігові, в уряді П. Скоропадського — міністр закордонних справ. З кінця 1919 р. перебував в еміграції. Автор близь­ко тисячі праць з історії України, української куль­тури, літератури, церкви.

Дорошенко Петро Дорофійович (1627-1698) — гетьман України протягом 1665-1676 рр. Народив­ся в Чигирині у козацькій родині. Активний учас­ник Визвольної війни українського народу, один із найближчих соратників Б. Хмельницького і про­довжувач його справи. Ставши гетьманом на Пра­вобережжі, рішуче виступав проти -умов Андрусів-ського договору, який зафіксував розподіл України на Правобережну та Лівобережну. 1668 р. домігся обрання гетьманом «обох берегів Дніпра». В умовах спровокованої Запорожжям і сусідніми з Україною державами політичної боротьби пішов у березні 1669 р. на прийняття турецького протекторату. Влітку 1672 р. взяв участь у поході турецької ар­мії проти Польщі, але, невдоволений укладеним між Туреччиною і Польщею Бучацьким договором, який перекреслив його політичні плани, переорі­єнтувався на Росію і Польщу. Склав гетьманські повноваження на користь І. Самойловича 1675 р. Протягом 1679-1692 рр. був воєводою у В'ятці.

Драгоманов Михайло Петрович (1841-1895) — український громадсько-політичний діяч, літера­турознавець, історик, письменник, драматург, пу­бліцист, фольклорист, економіст, філософ. Похо­див із збіднілої дворянської родини. За незалежні погляди був виключений з Полтавської гімназії. Закінчив історико-філологічний факультет Київ­ського університету. 1870 р. захистив дисертацію. Одночасно був одним із найбільш активних діячів Південно-Західного відділу Російського геогра­фічного товариства, «Старої громади». 1875 р. був звільнений з університету. З метою уникнення аре­шту виїхав за кордон для організації видання жур­налу «Громада». У Женеві познайомився із соціа­лістичним ученням, заснував перший український гурток соціалістичного спрямування. Невдовзі Драгоманов пориває з громадівським рухом, члени якого були незадоволені його надто радикальними поглядами. Виїхав до Софійського університету, де став професором кафедри загальної історії та продо­вжував активну громадсько-політичну діяльність. Драгоманов вважав себе соціалістом, але його со­ціалізм мав етичний характер. Він був прихильни­ком ідей демократизму та федералізму і намагався поєднати завдання українського визвольного руху з сучасним йому західноєвропейським ліберально-демократичним і соціалістичним рухом. Майбут­нє України бачив у складі федеративної держави, де національне питання можна було б розв'язати в межах культурної-національної автономії. Ідеа­лом у розв'язанні цих проблем вважав Швейцарію, США, Англію. Наголошував, що втрата Україною своєї державності негативно вплинула на подальшу долю її народу, одночасно не вірив у можливість відновлення національної державності. Вважав за необхідне спрямувати український суспільний рух на боротьбу за демократизацію та федералізацію в рамках Російської та Австро-Угорської імперій. Помер і похований у Софії.

Драч Іван Федорович (1936) — поет, критик, сце­нарист, громадський діяч, народний депутат Украї­ни. Народився в с. Теліжинці Тетіївського району на Київщині. По закінченні школи вчителював, всту­пив до Київського університету, який не зміг закін­чити через вільнодумство. Працював в редакції «Лі­тературної газети», видав добірку віршів «Соняш­ник», поему «Ніж у сонці». Закінчив вищі сценарні курси у Москві. Був обраний головою правління Спілки письменників України. За років перебудо­ви був співорганізатором Народного руху України, 1989-1992 рр. — член Центрального проводу НРУ, із 1992 року — голова Товариства «Україна-світ». Обирався депутатом Верховної Ради 1-4 скликань.

Дрогобич Юрій (Юрій Котермак, Георгій з Русі, Юрій зі Львова) (бл. 1450-1494) — учений-енцяк-лопедист, гуманіст, доктор медицини, ректор Бо­лонського університету. Народився в Дрогобичі, навчався у Львові, згодом у Краківському універ-. ситеті. У Болонському університеті завершив осві­ту і став доктором медицини і доктором філософії. Упродовж 1481-1482 рр. Ю. Дрогобич був ректором Болонського університету. Переїхавши до Кракова, читає в університеті астрономію, медицину. Ю. Дро­гобич був першим українським автором, який видав друковану книгу «Прогностична оцінка 1483 року», написану латиною. Його перу належать також сім трактатів та ряд віршових промов і послань. Серед учнів Юрія Дрогобича були поет-гумаїїіст Конрад Цельтіс та польський астроном Миколай Коперник.

Єфремов Сергій Олександрович (1876-1939) — політичний діяч, публіцист, літературний критик та історик культури. Походив із сім'ї священи­ка. Закінчив Київський університет, із середини 1890-х рр. займався літературною діяльністю. На­лежав до ліберального крила українського руху, був одним із лідерів ТУП, пізніше — головою УПСФ. 1.917 року був обраний заступником голо­ви Центральної Ради, редактором газети «НоваРада», генеральним секретарем з міжнаціональних питань. Засудив гетьманський переворот, співпра­цював з Українським національним союзом, проте був противником антигетьманського повстання. За часів Директорії працював в Українській Академії наук. У радянські часи — на науковій роботі, був обраний академіком, а згодом віце-президентом ВУАН. У липня 1929 р. заарештований і в берез­ні 1930 р. засуджений у «справі СВУ» до 10 років тюремного ув'язнення. Помер в одному з таборів ГУЛАГу. Реабілітований 1989 р.

Заболотний Данило Кирилович (1866-1929) — мікробіолог, епідеміолог. 1928 р. був обраний пре­зидентом ВУАН. Заснував Інститут мікробіоло­гії і епідеміології. Брав участь у експедиціях як до східних, так і західних країн, де вивчав інфек­ційні хвороби (чуму, холеру, висипний тиф, си­філіс), організовував бактеріологічні лабораторії, встановив шляхи передання інфекції, зокрема бу­бонної та легеневої чуми. Створив наукову школу.

Заньковецька Марія Костянтинівна (1854-1934) — актриса, громадська діячка, народна артистка Рес­публіки з 1923 р. Народилася у с. Заньки на Черні­гівщині в родині збіднілих поміщиків Адасовських. Закінчила жіночій пансіон у Чернігові. Познайо­мившись з актором М. Тобілевичем (Садовським), пов'язує своє життя зі сценою і вступає до першо­го професійного театру під керівництвом М. Кро-пивницького. Найбільш яскравими її ролями були Наталка («Наталка Полтавка» І. Котляревсько­го), Христина, Софія («Наймичка», «Безталанна» І. Карпенка-Карого), Оксана, Олена, Зінька («Поки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Па­вук», «Дві сім'ї» М. Кропивницького). У Львові М. Заньковецька разом із П. Саксаганським засну­вала Український драматичний театр, який сьогод­ні носить її ім'я.

Івашко Володимир Антонович (1932-1994) — дер­жавний та партійний діяч УРСР, СРСР та України. Народився в Полтаві. У червні 1990 р. був обраний Головою ВР УРСР 12-го скликання, але у зв'язку з переходом на роботу в ЦК КПРС у липні 1990 р. достроково склав повноваження глави українсько­го парламенту. Помер у Москві.



Ігор Рюрикович (р. н. невід. — 945) — великий київський князь у 912-945 рр. Засновник нової династії ки­ївських князів — Рюриковичів. Посів престол піс­ля Олега. Приборкав древлян, уличів, вів боротьбу з печенігами, з якими 915 р. уклав мирну угоду. Двічі, 941 та 944 рр. здійснив походи на Візантію. Загинув під час збирання данини з древлян.

Іларіон (роки нар. і см. невід.) — київський церковний діяч і письменник XI ст. За наказом Я. Мудрого, який прагнув звільнитися від прямо­го втручання Візантії в київські церковні справи, собор руських єпископів 1051 р. висвятив Іларі-она київським митрополитом. Автор церковно-богословського твору «Слово про закон і благо­дать».

Каганович Лазар Мойсейович (1893-1991) — ра­дянський партійний і державний діяч. Народився на Київщині. З 1907 р. працював шевцем на взуттє­вих підприємствах у Києві. У 1911 р. став членом РСДРП (б). Протягом 1925-1928 рр. Каганович пра­цював генеральним секретарем ЦК КП(б)У. 1947 р. Кагановича знову призначають першим секретарем ЦК КП(б)У. Продовжував політику репресій проти української інтелігенції, звинувачуючи її в «укра­їнському буржуазному націоналізмі». Брав актив­ну участь у ліквідації націоналістичного підпілля й особисто керував боротьбою проти частин Україн­ської повстанської армії.

Калнишевський Петро Іванович (1690-1803) — останній кошовий отаман Запорозької Січі. Похо­див з козацько-старшинського роду на Лубенщині. Після зруйнування царськими військами Нової Січі у 1775 р. був заарештований і засланий за наказом Катерини II у Соловецький монастир, де 25 років просидів в одиночній камері. Після звільнення у 1801 р. залишився у Соловецькому монастирі. Помер у віці 113 років.

Каразін Василь Назарович (1772-1842) — уче­ний, винахідник, просвітник, громадський діяч. Походив із шляхетського роду. Освіту здобув у хар­ківському приватному пансіоні та Гірничому інсти­туті в Петербурзі. У 1805 р. за його ініціативи був відкритий Харківський університет. Перу Каразіна належать наукові праці з кліматології, агрономії, метеорології, гірничої справи тощо. Він був вина­хідником парового опалення, сушильних апаратів, печі для сухої перегонки дерева, технології видо­бування селітри, конструктором сільськогосподар­ських машин та ін. Сучасники слушно називали його «українським Ломоносовим».

Карпенко-Карий (Тобілевич) Іван Карпович (1845-1907) — український драматург та актор, режисер, театральний діяч. Народився в с. Арсенівка Бобри-нецького повіту Херсонської губернії у родині збід­нілого шляхтича. З чотирнадцяти років перебував на державній службі. У 1883 р. звільнений зі служ­би за зв'язок із революційними гуртками. З 1888 р. вступив до трупи М. К. Садовського. Невдовзі ра­зом із П. К. Саксаганським створив «Товариство російсько-малоросійських артистів», яке згодом пе­ретвориться на найкращий український театраль­ний колектив. На базі цього колективу в 1900 р. буде створено «Малоросійську трупу М. Л. Кропив-ницького під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського, за участю М. К. Заньковецької».

Квітка-Основ'яненко Григорій Федорович (1778-1843) — видатний український прозаїк, громадсько-культурний діяч. Народився на Харківщині. Похо­див з козацько-старшинського роду. Чотири роки провів у Курязькому монастирі. Був комісаром у народному ополченні, дев'ять разів обирався по­вітовим предводителем дворянства, згодом — голо­вою Харківської палати кримінального суду. Брав активну участь у громадському і культурному житті Харкова. Виступив одним із засновників і директо­ром Харківського професійного театру. Автор коме­дій «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарів­ні»,«Конотопськ авідьма»,«Козир-дівка», «Жизнь и приключения'Столбикова», роману «Пан Халяв-ский», історико-художніх нарисів «Украинцьі», «История театра в Харькове».

Кириченко Олексій Іларіонович (1908-1975) — партійний і радянський діяч УРСР. Став першим українцем за походженням, який за всю історію Комуністичної партії України очолив її ЦК. Під­тримував М. Хрущова в справі повалення Л. Берія та в упровадженні курсу на десталінізацію.

Кирпоніс Михайло Петрович (1892-1941) — вій­ськовий діяч. На початку Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу 1941-1945 рр. був ко­мандувачем військ Південно-Західного фронту. За­гинув у бою під час Київської оборонної операції 1941 р. у гаю Шумейкове на Полтавщині. Перепохований у Києві в парку Вічної Слави.

Кобилиця Лук'ян (1812-1851) — український громадсько-політичний діяч, керівник селянського руху на Буковині в 40-х рр. XIX ст. Походив з ро­дини селянина-кріпака. 1839 р. був обраний селя­нами уповноваженим із захисту їхніх інтересів. Всі спроби розв'язати проблеми українського селян­ства на офіційному рівні зазнали невдачі. Протя­гом 1843-1844 рр. Кобилиця очолював повстання, що охопило 22 громади, на території яких селяни відмовлялися відробляти панщину, вимагали від­криття українських шкіл. Повстання було приду­шено військами, Кобилицю було ув'язнено. Під час революції 1848-1849 рр. селяни Буковини обрали його депутатом Віденського парламенту, де він про­довжив виступати за надання автономії Буковині та приєднання її до Галичини, вимагав скасування кріпацтва. Восени 1848 р. знову став на чолі селян­ського повстання, яке тривало до літа 1849 р. Невдо­взі Л. Кобилицю заарештували. Помер у засланні.

Ковпак Сидір Артемович (1887-1967) — військо­вий, державний і громадський діяч, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор. Народився на Полтавщині, учасник Першої світової війни. У роки Великої Вітчизняної війни — командир Путивльського партизанського загону. На чолі партизанського з'єднання здійснив рейди: у 1941-

1942 рр. — по Сумській, Курській, Брянській областях, у 1942-1943 рр. — на Правобережну Укра­


їну, 1943 р. в Карпати. Під час цих рейдів було знищено ЗО ворожих гарнізонів, 20 тис. солдат.
У Карпатах ковпаківцгвели бої проти Української повстанської армії. Після війни був міністром обо­
рони УРСР, згодом — Головою Верховної Ради УРСР.

Коновалець Євген Михайлович (1891-1938) — ви­значний український політичний і військовий діяч. Народився-у Львівській обл. Навчався у Львівсько­му університеті, був учасником студентського руху, секретарем львівської філії «Просвіти». Вступив до УНДП. Брав участь у Першій світовій війні, по­трапив до російського полону. 191.8 року очолив курінь Січових стрільців — національної гвардії Центральної Ради. Підтримав антигетьманське по­встання і разом із загоном січовиків перейшов на бік Директорії. Після саморозпуску Січових стрільців у грудні 1919 р. перебував у польському таборі. Ви­їхавши в еміграцію, в 1921 р. ініціював створення Української військової організації, а 1929 р. — Ор­ганізації українських націоналістів, яку очолював до 1938 р. Був убитий у Роттердамі агентом НКВС.

Костенко Ліна Василівна (1930) — українська пое­теса, сценарист, лауреат Державної премії УРСР та премії ім. Т. Г. Шевченка. Народилася в містечку Ржищеві на Київщині в учительській сім'ї. Навча­лася у Київському педагогічному та Московському літературному інститутах. У літературу Л. Костен­ко прийшла на хвилі «хрущовської відлиги» ра­зом з іншими поетами-«шістдесятниками». За під­тримку дисидентського руху зазнала переслідувань з боку радянських властей. Автор збірок поезій «Промені землі», «Вітрила», «Над берегами вічної ріки», Нескореність», «Мандрівка серця», історич­них романів у віршах «Маруся Чурай» та «Берес­течко».

Костомаров Микола Іванович (1817-1885) — гро­мадсько-політичний діяч, історик, письменник і публіцист, археограф, фольклорист і етнограф. Народився в Ольховатському районі Воронезької області в сім'ї поміщика та українки-кріпачки. За­кінчив гімназію, Харківський університет. 1844 р. здобув ступінь магістра історичних наук, вчите­лював. З 1846 р. — ад'юнкт-професор Київсько­го університету. Один із засновників та ідеологів Кирило-Мефодіївського братства, автор програми «Книги буття українського народу». 1847 р. був заарештований і ув'язнений у Петропавлівській фортеці, сім років перебував у засланні в Сарато­ві. Після повернення із заслання з 1859 р. працює професором Петербурзького університету. Наукова спадщина Костомарова складає 21 том історичних досліджень, серед яких — «Бунт Стеньки Разина», «Богдан Хмельницкий», «Последние годьі Речи По-сполитой».

Косіор Станіслав Вікентійович (1889-1939) — біль­шовицький партійний і радянський діяч. Поляк за походженням. З 18 років брав участь у революцій­ній діяльності, 1918 р. був одним із засновників КП(б)У. Упродовж 1928-1938 рр. — генеральний секретар (з 1934 р. — перший) ЦК КП(б)У. Брав активну участь у проведенні колективізації та ін­дустріалізації в Україні, за його ініціативою було вилучено колгоспні фонди зерна в рахунок хлібоза­готівель, що стало однією з причин штучного голо­домору 1932-1933 рр. За його участі відбувалися ліквідація «українізації», переслідування націо­нальної інтелігенції, масове розкуркулення укра­їнського селянства. Зарештований 1939 року, був звинувачений у створенні терористичного центру в Україні і розстріляний.

Котляревський Іван Петрович (1769-1838) — письменник, перший класик нової української лі­тератури. Народився у Полтаві в сім'ї дрібного дво­рянина. Навчався в Полтавській духовній семіна­рії, після закінчення якої перебував на державній службі в Полтаві, вчителював. 1796 р. вступив на військову службу, брав участь у поході на Туреччи­ну. Після виходу у відставку працював наглядачем Полтавського будинку виховання бідних дворян­ських дітей. Був членом масонської ложі «Любов до істини». Залишивши службу, зайнявся літера­турною діяльністю. Написана ним поема «Енеї-да», яка вийшла 1798 р., започаткувала нову добу в українській літературі — вона була написана не старою книжною, а живою народною мовою. 1819 р. створив п'єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», які стали основою для розвитку україн­ського національного театру.

Коцюбинський Юрій Михайлович (1896-1937) — партійний, державний і військовий діяч. Син ви­датного українського письменника М. Коцюбин­ського. Член партії більшовиків з 1913 р. Учасник Жовтневої революції 1917 р. у Петрограді. У січні 1918 р. — головнокомандувач військ радянської Української Народної Республіки, що вели наступ проти військ Центральної Ради. Активний учасник встановлення радянської влади в Україні. З 1920 р. на дипломатичній роботі, з 1933 р. —- голова Держ-плану і заступник голови РНК УРСР. 1934 року звільнений з усіх посад, виключений з партії, ре­пресований НКВС як ініціатор створення в Украї­ні контрреволюційної терористичної організації та троцькістського центру. Розстріляний 1937, реабі­літований 1955 року.

Кравчук Леонід Макарович (1934) — відомий український політичний діяч, перший Президент України, обраний у грудні 1991 р. Народився у с. Великий Житин Рівненської області. Закінчив тех­нікум, економічний факультет Київського універ­ситету. Був членом Комуністичної партії з 1958 р. Працював викладачем Чернівецького фінансового технікуму. З 1960 р. — працівник апарату Черні­вецького обкому КПРС. Закінчив академію суспіль­них наук у Москві, кандидат економічних наук. З 1970 р. працював в апараті ЦК КПУ. З 1989 р. — секретар ЦК КП України з питань ідеології. 1990 р. його обрано Головою Верховної Ради України. 1 грудня 1991 р. Л. Кравчук став першим всенарод­но обраним Президентом України. З 1994 р. — де­путат Верховної Ради України, очолює Всеукраїн­ське об'єднання «Порозуміння», президент Фонду сприяння розвитку мистецтв України.

Кримський Агатангел Юхимович (1871-1942) — філолог, історик, сходознавець, письменник, пе­рекладач. Академік УАН, заслужений діяч на­уки УРСР. Народився в сім'ї вчителя. Закінчив інститут східних мов. Московський університет. У 1896-1898 рр. відбув у наукове відрядження до Сирії та Лівану. Один із засновників УАН і до 1928 р. — її неодмінний секретар. Досліджував іс­торію та літературу Персії, Туреччини, арабських країн переважно доби середньовіччя. Здійснив ряд перекладів з арабської, перської, тюркських мов, у т. ч. подорожніх нотаток Павла Алеппського. Ав­тор багатьох досліджень української мови, фоль­клору, літератури. У 1941 р. був вивезений органа­ми НКВС до Казахстану, де помер у Кустанайській в'язниці.

Кропивницький Марко Лукич (1840-1910) — дра­матург, актор, режисер, композитор. Народився у с. Бежбайраки Бобринецького повіту Херсонської губернії. Закінчивши 4-класне училище, почав пра­цювати у повітовому суді. Після виходу у відставку переїхав до Одеси, де працював актором у трупі на­родного російського театру графів Маркових і Чернишова. Згодом перейшов до Харківського театру Александрова. 1882 р. заснував театральне товари­ство, до якого приєдналися кращі тогочасні україн­ські актори. З 1890 р. оселився на хуторі Затишок під Харковом.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconКиєво-Печерський патерик

Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconГотуємось до контрольної роботи. Перевір себе на знання тексту та біографії письменника

Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconПроблеми зно та практичні поради щодо якісної підготовки до іспитів
Адже дорослі повинні бути психологами, щоб допомогти своїм дітям обрати правильний шлях. Перед сином чи донькою необхідно поставити...
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconЛітература першої половини ХХ століття: тенденції розвитку, персоналії

Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconКозацтво на Миколаївщині
Персоналії: Дмитро Вишневецький (Байда), Б. Хмельницький, Іван Сірко, П. Конашевич- сагайдачний
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconНавчальний посібник для підготовки до зно для слухачів системи довузівської підготовки Харків Видавництво нуа 2010
Українська мова : навч посіб для підготов до зно для слухачів системи довуз підготов. / Нар укр акад., [каф українознав.; авт упоряд....
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconРішення іменем україни 19 червня 2008 року Печерський районний суд м. Кигва в складі: головуючої судді Супрун Г. Б
Києві цивільну справу за позовом Авдакова Сергія Вікторовича до го комітет протидії корупції та організованої
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconУкраїна під час Другої світової війни (1939-1945) учениця 11-а класу
Персоналії: С. Тимошенко, М. Кирпонос, С. Ковпак, О. Федоров, О. Сабуров, Р. Шухевич, О. Теліга
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconРозповіді про українських письменників сьогодення Київ 2013
Михайло Булгаков, Павло Тичина, Олесь Гончар, Максим Рильський, Андрій Малишко; художники Алімпій, Володимир Боровиковський, Микола...
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconЗміст Вступ І. Уроки літератури рідного краю
Галицька Г. П. Літературні персоналії громади. Людмила Бурдейна. «Народилося слово – ластівка. Проросло на папері віршами.» Життєвий...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка