Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський



Сторінка3/5
Дата конвертації16.03.2018
Розмір0.69 Mb.
1   2   3   4   5

Крушельницька Соломія Амвросіївна (1872-1952) — співачка, заслужений діяч мистецтв УРСР. Народилася в с. Білявинцях на Тернопільщині в родині священика. Закінчивши консерваторію, працювала у Львівському оперному театрі. Багато гастролювала, виступала на сцені оперних театрів у Кракові, Кремоні, Трієсті, Америці, Пармі, Вар­шаві, Петербурзі, Парижі, неодноразово співала вона у всесвітньо відомій Міланській «Ла Скала». Неодноразово виступала на сценах України. Друга світова війна застала її у Львові. З 1946 р. працюва­ла професором у Львівській консерваторії.

Куліш Пантелеймон Олександрович (1819-1897) — відомий український письменник, істо­рик, етнограф, літературний критик і перекладач. Народився на Чернігівщині. Після закінчення гім­назії вступив до щойно відкритого Київського уні­верситету. 1845 р. став одним із співзасновників Кирило-Мефодіївського братства. Після розгрому товариства був ув'язнений у Петропавлівській фор­теці, згодом засланий до Тули. Звільнений Олексан­дром II, повернувся до Петербурга, де розгорнув ак­тивну літературну та видавничу діяльність. 1857 р. опублікував перший український історичний ро­ман «Чорна рада», «Граматику». Після виходу Ва-луєвського указу переїхав до Варшави. У Галичині співпрацював з народовцями, разом з українським фізиком І. Пулюсм перекладав українською мовою Біблію. Повернувшись 1871 р. з-за кордону, працю­вав у журналі міністерства шляхів.

Курбас Лесь (Олександр-Зенон Степанович; 1887-1937) — актор і режисер, педагог і теоретик театру, народний артист Республіки. Народився у м. Самбор у родині актора. Навчався у Віденському та Львівському університетах. Найповніше творча індивідуальність Л. Курбаса виявилася в організо­ваному і керованому ним у 1922-1933 рр. театрі «Березіль» (згодом перейменований у Харківський український драматичний театр ім. Т. Шевченка). Під час боротьби з «націоналізмом» і «націонал-ухильництвом» був звинувачений у націоналізмі та формалізмі, відриві від радянської дійсності. Ре­пресований і засланий на Північ, де й закінчив свос життя. В історію українського театрального мисте­цтва Курбас увійшов як реформатор і сміливий екс­периментатор.

Кучма Леонід Данилович (1938) — український політичний і державний діяч, кандидат технічних наук, академік інженерної академії України Пре­зидент України з 1994 р. Народився у с. Чайкине Чернігівської області. 1960 р. закінчив Дніпропе­тровський університет. За фахом інженер-механік. Протягом 1960—1975 рр. працював старшим ін­женером, провідним конструктором, помічником головного конструктора конструкторського бюро «Південне», з 1986 р. — генеральний директор ракетно-будівельного концерну «Південний маши­нобудівний завод». Із жовтня 1992 р. до вересня 1993 р. — Прем'єр-міністр України. Із 1993 р. — президент Українського союзу промисловців і під­приємців. 1994 року всенародним голосуванням обраний Президентом України. Переобраний на цю посаду на другий строк у жовтні 1999 року.

Левицький Євген Йосипович (1870-1925) — укра­їнський громадсько-політичний діяч. У 1890 р. був серед ініціаторів створення першої української по­літичної партії — Русько-української радикаль­ної партії. Разом з В. Охримовичем та І. Фран­ком 1899 року заснував Українську національно-демократичну партію. Із початком Першої світової війни увійшов до складу Союзу визволення Украї­ни. Був обраний членом уряду Західноукраїнської Народної Республіки. Після поразки ЗУНР прожи­вав у Берліні, Празі, Відні.

Левицький Кость Антонович (1859-1941) — полі­тичний діяч. Освіту здобув у Львівському універси­теті. Був співзасновником Української національно-демократичної партії, згодом її голова. Обирався послом до австрійського парламенту і польського сейму. Відіграв важливу роль у боротьбі за націо­нальне визволення західноукраїнських земель. Був президентом створеної у Львові 1914 року Україн­ської Головної ради та віденської Заграничної укра­їнської ради, в листопаді 1918 р. очолив перший уряд ЗУНР. За часів польської окупації Галичини був членом центрального уряду у Відні. Після по­вернення до Львова займався громадською діяль­ністю. 1939 р. після вступу радянських військ у Га­личину був заарештований, звільнений напередодні радянсько-німецької війни. У липні 1941 р. став за­сновником і головою Української Національної Ради у Львові. Його перу належать історико-політичні та правознавчі праці, серед них «Історія політичної думки галицьких українців, 1848-1914», «Історія визвольних змагань галицьких українців в часі сві­тової війни, 1914-1918», «Великий зрив» таін.

Леонтович Микола Дмитрович (1877-1921) — композитор, хоровий диригент, педагог та громад­ський діяч. Народився у с. Монастирьок (Він­ницька обл.) у родині священика. Закінчив духовну школу, семі­нарію у Кам'янець-По-дільському. Вчителював. Здобував музичну освіту, навчаючись на регент­ських курсах у Петер­бурзі. Славу молодому композитору приніс його твір «Щедрик», викона­ний у 1916 р. хором Ки­ївського університету.

М. Леонтович здійснив обробку близько двохсот народних пісень. За часів Української Народної Республіки викладав у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка. Створив симфонічний твір — народно-фантастичну оперу «На русалчин Великдень».



Липинський В'ячеспав Казимирович (1882-1931) — український історик, громадсько-полі­тичний діяч, філософ і публіцист, член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. Народився у Затурцях Володимир-Волинського повіту на Волині у поль­ській шляхетській родині. Закінчив Київську гім­назію. Деякий час служив у драгунському полку в Кременці. Вивчав агрономію, філософію та істо­рію у Ягеллонському університеті у Кракові, зго­дом — у Женевському університеті. 1908 року по­вернувся до України, оселився поблизу Умані. Тут виходять його праці «Данило Братковеький», «Ге­нерал артилерії Великого Князівства Литовсько­го», «Шляхта на Україні». Під час Першої світової війни 1914-1918 рр. був мобілізований до росій­ської армії. У червні 1917 р. взяв участь у створен­ні Української хліборобсько-демократичної партії. 1918 р. був призначений гетьманом П. Скоропад­ським послом Української Держави в Австрії. Цю посаду він обіймав також за часів Директорії УНР. В еміграції жив в Австрії та Німеччині. 1920 року вийшла книга Липинського «Україна на переломі 1657-69 рр.». 1926-1927 рр. очолював кафедру іс­торії української державності в заснованому геть­маном П. Скоропадським Українському науковому інституті в Берліні. На думку Липинського, забез­печити єдність українського руху мала легітимна фігура українського монарха. Спадкова монархія, вважав Липинський, була б найкращою формою політичного устрою України.

Лисенко Микола Віталійович (1842-1912) — ви­датний український композитор, етнограф, ди­ригент, піаніст, громадський діяч. Народився

у с. Гриньках на Полтавщині. Походив з козацько-старшинського роду Лисенків. Навчався у Харків­ському та Київському університетах, мав звання кандидата природничих наук. Становлення Лисен­ка як громадського діяча відбувалося у Київській Громаді. У 1869 р. завершив музичне навчання у Лейпцігу, а впродовж 1874-1875 рр. вдоскона­лював майстерність у Петербурзі в М. Римського-Корсакова. Брав участь в організації недільної школи для хлопців-селян, пізніше — у підготовці «Словника української мови», у переписі населен­ня Києва. Організовував щорічні шевченківські концерти. Важливе місце в його музичній спадщи­ні посідають твори на тексти Т. Шевченка «Музика к Кобзарю», «Радуйся, нивонеполитая», «Гайдама­ки». Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч», «Утоп­лена», «Тарас Бульба», «Енеїда», «Коза-дереза», «Чорноморці», які стали основою українського на­ціонального оперного мистецтва. Помер і похова­ний у Києві.



Лук'яненко Левко Григорович (1928) — україн­ський дисидент, громадський діяч. 1961 року за створення Української робітничо-селянської спілки був засуджений до страти, яку згодом було заміне­но тривалим строком ув'язнення. Після повернення з табору одразу ж включився в діяльність УГГ, за що знову був повторно засуджений і засланий у Си­бір. 1989 р., звільнившись, очолив УГС, згодом став головою Української республіканської партії, посол України в Канаді, депутат Верховної Ради України упродовж 1990-1998 рр., 2002-2007 рр.

Мазепа Іван Степанович (бл. 1640-1709) — видат­ний український державний, політичний, військо­вий діяч, гетьман України у 1687—1709 рр. Наро­дився в с. Мазепинцях поблизу Білої Церкви в сім'ї шляхтича. Освіту здобув у Київському колегіумі та у варшавській єзуїтській школі, в університетах За­хідної Європи. Служив при дворі польського коро­ля Яна Казимира. 1663 р. був генеральним писарем у правобережного гетьмана П. Дорошенка, згодом перейшов на службу до гетьмана Лівобережної України І. Самойловича. Ставши гетьманом 1687 р., проводив політику зі збереження української дер­жавності, постійно піклувався про розвиток освіти, науки, культури, через що відмовився від промос-ковського курсу. 1705 р. встановив зв'язки з поль­ським королем Станіславом Лещинським, а пізні­ше — зі шведським королем. У жовтні 1708 р. перей­шов на бік Карла XII. Між сторонами була укладена відповідна угода, що передбачала статус України як незалежної держави. Однак плани Мазепи не під­тримала основна маса козацтва. Після поразки шве­дів у Полтавській битві 1709 р. був змушений від­ступити в турецькі володіння. Помер у с. Варниці поблизу Бендер. Похований у кафедральній церкві святого Юрія у м. Галаці (Румунія).

Максимович Михайло Олександрович (1804-1873) — вчений-природознавець, історик, фолькло­рист і літературознавець, громадський діяч, перший ректор Київського університету, член-кореспондент Петербурзької Академії наук. Народився на Черка­щині. Освіту здобув у новгород-сівсрській гімна­зії та Московському університеті, де згодом став професором. В історичних дослідженнях «Отку-да пошла русская земля...», «О происхождении варягов-русов» висловив думку про спільні корені російського, українського та білоруського народів, піддавав критиці норманську теорію походження давньоруської держави. Став фундатором україн­ської фольклористики.

Мануїльський Дмитро Захарович (1883-1959) — радянський державний та партійний діяч, акаде­мік АН УРСР. З 1903 р. займався революційною діяльністю. 1918 р. призначений заступником голови радянської делегації на мирних перегово­рах з Україною, 1923 р. працював у керівних ор­ганах Комінтерну, був одним із провідників ста­лінської політики терору в апараті Комінтерну та

закордонних комуністичних партіях. Протягом 1944-1952 рр. — нарком (з 1946 р. — міністр) за­кордонних справ УСРС. Очолював українську де­легацію на конференції у Сан-Франциско 1945 р., яка оформила створення ООН, та на конференції в Парижі 1946 р. Брав участь у роботі перших се­сій Генеральної Асамблеї ООН, на яких виступав с промовами, спрямованими проти української емі­грації. У 1945-1946 рр. виступив ініціатором, ідео­логом, керівником кампанії боротьби проти «укра­їнського буржуазного націоналізму», розгорнув широкомасштабну акцію переслідування та цьку­вання української інтелігенції, зокрема істориків М. Петровського та І. Крип'якевича, письменників О. Довженка, В. Сосюри, Ю. Яновського, М. Риль­ського та інших.



Марченко Валерій Веніамінович (1947-1984) — правозахисник, журналіст, перекладач, учений-сходознавець. Викрив політику влади, спрямовану проти украйнської культури («Київський діалог»), внаслідок чого став однією з жертв маланчукіз-му. 1973 року був заарештований та засуджений до 6 років таборів суворого режиму та 2 років за­слання. Спільне перебування в таборі зі старшими за нього й досвідченішими в'язнями — вояками Української повстанської армії, українськими гро­мадськими й політичними діячами завершило його формування як особистості. 1981 р. повернувся із заслання до Києва. 1983 р. його, смертельно хворо­го, було засуджено на 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання. Помер у тюремній лі­карні в Ленінграді.

Махно Нестор Іванович (1888-1934) — провідник повсталого революційного селянства Півдня Украї­ни в роки революції та громадянської війни. Наро­дився у селянській родині в с. Гуляй поле на Катери-нославщині. Закінчив два класи початкової школи. Працював у поміщиків, потім робітником. Упро­довж 1906-1908 рр. — член організації анархістів- комуністів «Спілка бідних хліборобів», у складі якої брав участь в експропріаціях. 1910 р. засудже­ний до смерті, але плутанина у даті народження (в усіх документах фігурував 1889 р.) дала змогу «не­повнолітньому» Несторові Махно замінити її дові­чною каторгою. Протягом 1911—1917 рр. перебував в ув'язненні. Після Лютневої революції 1917 р. по­вернувся до Гуляй-Поля, де почав власні революцій­ні перетворення: розподілив поміщицьку землю між селянами, створив військовий загін. Не визнавав влади ні Тимчасового уряду, ні Центральної Ради. Влітку 1918 р. очолив боротьбу селян проти німець­ких окупантів та П. Скоропадського, потім — проти Директорії УНР і денікінців на боці більшовиків. Ідейно стояв осторонь більшовизму. Махно виступив проти політики воєнного комунізму (1919 р.), за що був оголошений радянською владою поза законом. У період денікінської окупації України вів актив­ну боротьбу в білогвардійському тилу, створивши 35-тисячну Революційну повстанську армію Украї­ни (махновців). 1920 р. уклав угоду з більшовиками для розгрому Врангеля. Перемігши, більшовики по­чали масове знищення махновців. 1921 р. Махно був змушений емігрувати до Румунії. Жив у Польщі, з 1926 р. — у Парижі. В останні роки життя займав­ся літературною діяльністю, користувався популяр­ністю серед анархістів, які надавали йому всіляку підтримку.

Мельник Андрій Атанасович (1890-1964) — вій­ськовий і політичний діяч українського національ­но-визвольного руху. Народився в с. Воля Якубова (сучасна Львівська область). 1914 року вступив до­бровольцем до легіону Українських січових стріль­ців, брав участь у боях на горах Маківка і Лисоня. Упродовж 1916-1917 р. перебував у російському по­лоні. Втік з полону та разом з Є. Коновальцем напри­кінці 1917 р. сформував Галицько-Буковинський курінь січових стрільців. Із 1922 р. проживав у Галичині, де став крайовим командантом УВО.

У лютому 1924 був заарештований польською по­ліцією за участь в українському русі і засуджений до п'яти років ув'язнення. 1929 року взяв участь у створенні Організації українських націоналістів. Після загибелі Є. Коновальця в травні 1938 р. став головою Проводу українських націоналістів. Під час Другої світової війни з 1941 р. перебував під німецьким арештом, з 1944 р. утримувався в конц­таборі Заксенгаузен. У повоєнні роки з 1945 р. про­живав у Люксембурзі. Виступив ініціатором ство­рення 1948 р. Української національної ради, яка об'єднала представників різних партій і рухів. Іні­ціював початок роботи зі створення Світового кон­гресу вільних українців.



Мечников Ілля Ілліч (1845-1916) — біолог, ембріо­лог, мікробіолог, імунолог, почесний член Петер­бурзької Академії наук, лауреат Нобелівської премії (1908 р.). Народився в с. Іванівка на Харківщині. Здо­бувши освіту в Харківському університеті, працював викладачем у Новоросійському університеті в Одесі. Разом з О. Ковалевським займався розробкою учення про загальні закономірності розвитку безхребетних і хребетних тварин. 1886 р. разом з М. Гамалією за­снував і очолив періпу в Росії бактеріологічну стан­цію в Одесі, займався проблемами боротьби зі сказом, чумою та іншими інфекційними хворобами. Створив першу вітчизняну школу мікробіологів, імунологів, патологів. За відкриття фагоцитарної теорії імунітету І. Мечникову було присуджено Нобелівську премію. Останні роки жив і працював у Франції в інституті Л. Пастера, де досліджував збудників інфекційних захворювань, проблеми довголіття.

Міхновський Микола Іванович (1873-1924) — ви­датний діяч українського національно-визвольного руху. Народився в с. Турівка на Київщині. Навчав­ся в Київському університеті. Став одним з ініціа­торів створення таємного гуртка Братство тарасів-ців (1892 р.). Його брошура «Самостійна Україна», виголошена 1900 р., стала програмою Революційної української партії в перший період її діяльнос­ті. Був одним з оргаїїізаторів і лідерів створеної у 1901-1902 рр. Української народної партії, для якої написав «Десять заповідей» та «Програму», що обстоювала ідею самостійності української дер­жави. Після Лютневої революції 1917 р. — ініціа­тор створення українського національного війська. Під час Гетьманщини зблизився з Українською демократично-хліборобською партією, але після проголошення гетьманом П. Скоропадським феде­рації з Росією взяв активну участь у поваленні його режиму. Після встановлення більшовицької влади зазнав переслідувань.

Многогрішний Дем'ян Гнатович (бл. 1630 — р. см. невід.) — гетьман Лівобережної України у 1668— 1672 рр. Походив з родини посполитих селян. Ак­тивний учасник Визвольної війни українського на­роду під кервництвом Б. Хмельницького. Учасник повстання гетьмана І. Брюховецького проти Мос­ковщини у 1668 р. Того ж року на козацькій раді був обраний гетьманом Лівобережної України. Дома­гався виведення московських воєвод з українських міст, уклав Глухівські статті з царем Олексієм. Вів боротьбу проти П. Дорошенка, але згодом пішов на зближення з ним. 1670 р. брав участь у придушен­ні козацько-селянського повстання І. Дзиковського на Слобожанщині. 1672 р. внаслідок старшинської змови усунений з посади гетьмана та ув'язнений в Іркутській тюрмі. Через 16 років звільнений, пе­ребував на військовій службі у Забайкаллі. 1696 р. постригся в ченці.

Могила Петро Симеонович (1596-1647) — полі­тичний та культурний діяч України, Молдавії та Румунії. Походив із давнього і знатного молдавсько­го роду. Освіту здобув у Львівській братській школі та Західній Європі. 1625 р. прийняв чернецький по­стриг. З 1627 р. — архімандрит Києво-Печерської лаври, з 1631 р. — митрополит київський і га­лицький. Активний борець з уніатством. Домігся

визнання прав православної церкви в Україні, а та­кож повернення їй ряду маєтків і культових споруд (Софійського собору, Києво-Видубицького монасти­ря та ін.). За його участі 1632 р. створено Київський колегіум та його філії у Вінниці, Кременці, Гощі. Понад 20 років очолював книговидавничу справу в Україні, Румунії та Молдавії. Його перу належить ряд книг, написаних слов'янською, польською мо­вами і латиною. Діяльність П. Могили сприяла формуванню національної свідомості українського суспільства, визріванню в його надрах ідей бороть­би проти іноземного і релігійного гноблення. Кано­нізований УПЦ у грудні 1996 року.



Могильницький Іван (1777-1831) — культурно-освітній та церковний діяч. Як греко-католицький канонік керував шкільною справою у Перемишль­ській єпархії. Разом з митрополитом М. Левицьким організував 1816 р. «Товариство греко-католицьких священиків для поширення письма, просвіти і куль­тури серед вірних на основі християнської релігії». Могильницький у своїй роботі «Відомість о руськом язиці» стверджував, що українська мова започатко­вана ще в Київській Русі. Заслугою Могильницького є те, що він домігся від австрійського уряду засну­вання у Східній Галичині початкових шкіл з укра­їнською мовою викладання.

Нестор (р. н. невід. — після 1113) — чернець Києво-Печерського монастиря, письменник, літо­писець. Прийняв постриг 1073 р. Вважається авто­ром житій Бориса і Гліба та Феодосія Печерського (обидва твори належать до кращих зразків давньо­руської літератури), а також автором і укладачем першої редакції літописного зведення «Повість ми­нулих літ». Похований у Києво-Печерському мо­настирі.

Олег (р. н. невід. — бл. 912) — напівлегендарний київський князь. Він прийшов разом з Рюриком зі Скандинавії. За «Повістю минулих літ», 882 р. обманом захопив Київ, убивши князів Аскольда та Діра. За його князювання відбулося збирання східнослов'янських земель, що ознаменувало ство­рення давньоруської держави. Проводив активну зовнішню політику. 907 року здійснив похід на Константинополь і підписав вигідний для Русі мир­ний договір.

Ольга (бл. 910-969) — київська княгиня. За­ступила на престол загибелі свого чоловіка Ігоря з 944 р. і правила Руссю до змужніння сина Свя­тослава, тобто до 964 р. Придушила повстання древлян, провела державну реформу, впорядкувала збирання данини, організувала опорні пункти цент­ральної влади на місцях, що розцінюється як важ­ливий крок у створенні давньоруської державності. Проводила традиційну політику стосовно Візантії. 946 р. (або 957 р.) здійснила візит до Константи­нополя, уклавши угоду з імператором Константа­ном VII Багрянородним. Під час візиту прийня­ла християнство, але запровадити його в Києві не спромоглася. Канонізована православною церквою. Християнське ім'я Єлена.

Орлик Пилип (1672-1742) — український ко­зацький діяч, гетьман Правобережної України про­тягом 1710-1714 рр., з 1714 р. гетьман України в еміграції. Народився на Віленщині у шляхетській родині. Навчався в єзуїтській Віленській академії, 1694 р. закінчив Києво-Могилянську академію. Піс­ля поразки шведсько-українських військ у Полтав­ській битві обраний гетьманом Війська Запорозько­го. Уклав конституцію «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького». 1714 р. пере­їхав до Швеції, згодом — до Австрії, Чехії, Франції. Жив у Салоніках (Греція), у Молдавії. Перебуваючи у політичній еміграції, шукав підтримки провідних європейських країн для відновлення самостійної Української держави. Помер у м. Яссах.

Остроградський Михайло Васильович (1801-1866) — видатний український математик і педа­гог, академік Петербурзької, Паризької, Римської

й Туринської академій наук. Походив з козацько-старшинського роду на Полтавщині. Закінчив Хар­ківський університет, продовжив навчання у Фран­ції. Працював професором у ряді вишів Росії. Автор понад 40 наукових праць з матаналізу, механіки, математичної фізики.



Острозький Костянтин (Василь) Костянтинович (бл. 1526-1608) — князь, магнат, культурний діяч. Найбільший (після короля) землевласник Речі По­сполитої. З 1559 р. — київський воєвода. 1572 року у Турові, 1577 р. у Володимирі-Волинському і на­прикінці 70-х рр. в Острозі та Слуцьку заснував початкові школи. Відкрив друкарні в Острозі, Дерманському, а потім Києво-Печерському монас­тирях. Був прихильником культурно-релігійної автономії українського та білоруського народів, створення європейської антитурецької ліги. Висту­пав проти церковної унії, прийнятої Берестейським собором 1596 р.

Острозький Костянтин Іванович (1460-1530) — князь, великий гетьман литовський у 1497-1500 та 1507-1530 рр., луцький староста та маршалок Во­линської землі у 1507—1530 рр., батько Костянти­на (Василя) Острозького. Брав участь в успішних війнах проти татар та Московської держави, за що не раз був обдарований величезними земельни­ми наділами, ставши наприкінці життя одним із найбільших землевласників Великого Князівства Литовського. 1500 р. литовсько-польське військо під його керівництвом зазнало поразки від москов­ського війська, а князь потрапив у полон, і лише 1507 р. йому вдалося втекти до Литви. Опікувався справами православної церкви, жалував на храми і монастирі.

Павлик Михайло Іванович (1853-1915) — укра­їнський громадський і культурно-освітній діяч, лі­тератор. Народився на Станіславщині в селянській родині. Закінчив гімназію у Львові і 1874 р. всту­пив до Львівського університету. 1878 року разом з І. Франком почав видавати місячник «Громад­ський друг», після закриття якого видавав збірни­ки «Дзвін» і «Молот». 1879 р. у зв'язку з політич­ними переслідуваннями виїхав до Женеви. Там ра­зом з М. Драгомановим і С. Иодолинським з 1882 р. видавав журнал «Громада». 1890 р. став одним із фундаторів Української радикальної партії і ре­дактором її органів «Хлібороб» і «Народ». 1914 р. став заступником голови Головної Української Ради. Павлик — автор ряду художніх творів, пере­кладів та наукових робіт: «Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині», «Про русько-українські народні читальні», «Михайло Петрович Драгоманов, 1841-1894» та ін.

Параджанов Сергій Йосипович (1924-1990) — ви­значний вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР, лауреат Державної пре­мії України ім. Т. Шевченка. Народився у Тбілі­сі. Закінчив Всесоюзний державний інститут кі­нематографії. В Україні створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка», «Перший хло­пець», «Українська рапсодія», «Квітка на камені». 1964 року зняв фільм за повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Упродовж 1965-68 рр. Па­раджанов разом з іншими відомими діячами україн­ської науки та культури брав участь у виступах про­ти масових політичних арештів в Україні. Зазнавши переслідувань, був змушений виїхати до Вірменії. 1971 р. повернувся до Києва. 17 березня 1973 р. був заарештований і засуджений до ув'язнення. Після звільнення 1977 р. оселився у Тбілісі. Помер 1990 р. у Єревані.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconКиєво-Печерський патерик

Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconГотуємось до контрольної роботи. Перевір себе на знання тексту та біографії письменника

Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconПроблеми зно та практичні поради щодо якісної підготовки до іспитів
Адже дорослі повинні бути психологами, щоб допомогти своїм дітям обрати правильний шлях. Перед сином чи донькою необхідно поставити...
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconЛітература першої половини ХХ століття: тенденції розвитку, персоналії

Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconКозацтво на Миколаївщині
Персоналії: Дмитро Вишневецький (Байда), Б. Хмельницький, Іван Сірко, П. Конашевич- сагайдачний
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconНавчальний посібник для підготовки до зно для слухачів системи довузівської підготовки Харків Видавництво нуа 2010
Українська мова : навч посіб для підготов до зно для слухачів системи довуз підготов. / Нар укр акад., [каф українознав.; авт упоряд....
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconРішення іменем україни 19 червня 2008 року Печерський районний суд м. Кигва в складі: головуючої судді Супрун Г. Б
Києві цивільну справу за позовом Авдакова Сергія Вікторовича до го комітет протидії корупції та організованої
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconУкраїна під час Другої світової війни (1939-1945) учениця 11-а класу
Персоналії: С. Тимошенко, М. Кирпонос, С. Ковпак, О. Федоров, О. Сабуров, Р. Шухевич, О. Теліга
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconРозповіді про українських письменників сьогодення Київ 2013
Михайло Булгаков, Павло Тичина, Олесь Гончар, Максим Рильський, Андрій Малишко; художники Алімпій, Володимир Боровиковський, Микола...
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconЗміст Вступ І. Уроки літератури рідного краю
Галицька Г. П. Літературні персоналії громади. Людмила Бурдейна. «Народилося слово – ластівка. Проросло на папері віршами.» Життєвий...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка