Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський



Сторінка4/5
Дата конвертації16.03.2018
Розмір0.69 Mb.
1   2   3   4   5

Петлюра Симон Васильович (1879-1926) — ви­значний український громадсько-політичний та державний діяч, публіцист. Народився у перед­місті Полтави, походив з козацько-священицької родини. Навчався у духовній семінарії, з якої був виключений за прояв революційних настроїв. З 1900 р. — член Революційної української пар­тії, яка у 1905 р. була реорганізована в Українську соціал-демократичиу робітничу партію. Вчителю­вав, редагував ряд українських видань у Петербур­зі, Москві. У роки Першої світової війни — пра­цівник Союзу земств і міст, голова Українського військового комітету Західного фронту. У березні 1917 р. він —член Української Центральної Ради, з травня — голова Української військової ради, з червня — генеральний секретар військових справ. За часів Гетьманату входить до складу Директорії, яка очолила боротьбу проти П. Скоропадського. З листопада 1918 р. він — Головний отаман армії УНР, з лютого 1919 р. — голова Директорії, вихо­дить зі складу УСДРП. У кінці 1919 р. виїхав до Польщі, де у квітні 1920 р. уклав Варшавську угоду про спільну з поляками боротьбу проти більшовиз­му. Після закінчення радянсько-польської війни емігрував за кордон. У Парижі видавав щотижне­вик «Тризуб». У травні 1926 р. був підступно вби­тий С. ПІ. Шварцбартом.

Петрушевич Євген Омелянович (1863-1940) — державний і політичний діяч. Народився в сім'ї священика на Львівщині. Освіту здобув на прав­ничому факультеті Львівського університету, доктор права. У 1907-1918 р. — голова Україн­ського парламентського представництва. 19 жов­тня 1918 як президент Української Національної Ради проголосив створення ЗУНР. 4 січня 1919 р. обраний президентом Західноукраїнської Націо­нальної Республіки. Після проголошення 22 січня 1919 р. Акта 3луки УНР і ЗУНР став членом Ди­ректорії УНР. Політичні суперечності, що виникли між С. Петлюрою і Петрушевичем щодо союзу УНР з Польщею, змусили останнього виїхати за кордон до Відня. Помер у Берліні.

Пимоненко Микола Корнилович (1862-1912) — український живописець, академік Петербурзької Академії мистецтв. Став співзасновником Київсько­го художнього училища. Автор картин «По воду», «Ворожіння», «Проводи рекрутів» та ін.

Полуботок Павло Леонтійович (1660-1723) — на­казний гетьман України. Родом з Чернігівщини. Навчався в Київській академії. Упродовж 1706-1722 рр. — чернігівський полковник, 1722 р. об­раний наказним гетьманом Лівобережної України. Домагався відновлення виборів гетьмана України, ліквідації Малоросійської колегії, виступав проти зловживань російської адміністрації в Україні. Ви­кликаний до Петербурга разом з іншими старшина­ми, був ув'язнений у Петропавловській в'язниці, де незабаром і помер.

Постишев Павло Петрович (1887-1939) — радян­ський партійний діяч. Член більшовицької партії з 1904 р. Учасник революції 1905—1907 рр., за­знав переслідувань з боку царської влади. Один з організаторів боротьби за владу Рад у Сибіру й на Далекому Сході. З 1923 р. на партійній роботі в Україні. Працював у Київському губкомі КП(б)У, головою губернської контрольної комісії, з вересня 1924 р. — секретарем губкому, згодом — окружко­му КП(б)У, У 1930-1933 — член бюро і секретар ЦК КП(б)У. У 1933 р. посланий Й. Сталіним в Україну особистим представником з необмеженими повно­важеннями, був обраний членом Політбюро ЦК КП(б)У, одночасно — першим секретарем Харків­ського, згодом Київського обкому партії. Був при­хильником ідеї загострення класової боротьби, заохочував репресивну політику, особисто керував розгромом національного відродження, політики «українізації». Виступав за примусове проведення колективізації і виконання плану хлібозаготівель. З 1937 р. починаються переслідування П. Пости-шева, його виключають з партії, заарештовують. Був розстріляний в лютому 1939 р.

Потій Іпатій (1541-1613).— один із організаторів Берестейської унії 1596 р., з 1599 р. київський мит­рополит греко-католицької церкви. Активно діяв у напрямку утвердження уніатської церкви в Речі Посполитій, був автором публіцистичних творів на захист унії, зокрема «Унія, або виклад... артику­лів до об'єднання», «Антиризис», «Оборона собору Флорентійського» та інших.



Прокопович Феофан (1681-1736) — видатний український церковний і громадський діяч, пись­менник, учений-енциклопєдист. Народився у Києві, закінчив Києво-Могилянську академію. Здобував освіту також у Римському єзуїтському колегіумі. 1702 р. прийняв православ'я і постригся у ченці. Викладав у Києво-Могилянській академії. На честь І. Мазепи написав драму «Володимир». Протягом 1711-1716 рр.. був ректором академії. За наказом царя Петра І переїхав до Петербурга, ставши радни­ком царя з питань церковної реформи. Написав ряд творів, розвиваючи ідею освіченого абсолютизму: «Слово про власть і честь царську», «Правда волі мо­наршої». Сприяв створенню в Росії Академії наук.

Раковський Християн Георгійович (1878-1941) — радянський партійний, державний діяч. Народився в Болгарії. Один із зачинателів соціал-демократії в Болгарії та Румунії, видатний діяч міжнародного соціалістичного руху, входив до складу Централь­ного бюро антивоєнної революційної Балканської соціал-демократичної федерації. 1918 р. вступив до партії більшовиків і переїхав до Росії, де перебував на партійних і державних посадах. Упродовж 1919-1923 рр. очолював український радянський уряд.

Через суперечки, що виникли між Раковським і Сталіним у процесі утворення СРСР, був переве­дений на дипломатичну роботу. 1927 р. був виклю­чений з лав партії, відкликаний до Москви. 1936 р. заарештований у справі т. зв. «антирадянського правотроцькістського блоку». На початку Великої Вітчизняної війни Раковського було страчено.



Розумовський Кирило Григорович (1728-1803) — останній гетьман України протягом 1750-1764 рр., граф з 1744 р. Народився в с. Лемещі на Чернігів­щини в сім'ї козака. Брат Олексія Розумовсько-го, фаворита цариці Єлизавети Петрівни. Завдяки сприянню брата був направлений на навчання до Європи. 1746 р. у 18-річному віці стає президентом Петербурзької Академії наук. 1750 р., у зв'язку з відновленням в Україні гетьманства, обраний гетьманом. Проводив судову реформу, намагався обмежити вплив російської адміністрації на збиран­ня податків в Україні, прагнув вести самостійну за­кордонну політику, запровадив обов'язкове навчан­ня козацьких дітей, планував відкрити університет у Батурині. Брав участь у підготовці державного перевороту в Росії, що привів до влади Катерину II. 1864 р. був підвищений у генерал-фельдмаршали, а впродовж 1768-1771 рр. входив до Дер­жавної ради. З 1764 р., коли Катериною II було остаточно скасовано по­саду гетьмана, К. Розу-мовський жив у Петер­бурзі та за кордоном. Помер у Батурині.

Роман Мстиславо­вич (бл. 1152-1205) — засновник Галицько-Волинського князівства, сучасники вважали най-могутнішим з усіх князів кінця XII — початку XIII ст. Після смерті батька, Мстислава II Ізяславовича, одержав Володимир-Волинський, але невдовзі, завдяки особистим якос­тям досяг домінуючого положення у волинських землях. 1199 р. приєднав Галичину до Волині, ство­ривши Галицько-Волинську державу. У походах 1201-1204 рр. розбив половців та захопив Київ. За­гинув влітку 1205 р. в битві під Завихостом.

Романюк Василь Омелянович (1925-1995) — ви­датний православний релігійний діяч, богослов, Патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ-КП протягом 1993—1995 рр. Брав участь у національно-визвольній боротьбі. 1944 р. був засуджений радян­ським режимом до 10 років ув'язнення. Перебував на Колимі, зокрема у копальні Холодній Магадан­ської обл. до серпня 1953 р. 1959 року закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську, зго­дом — Московську духовну семінарію. Із 1964 р. до 1972 р. — священик у парафіях Івано-Франківської і Коломийської єпархії Руської Православної Церкви. За активну діяльність із захисту прав лю­дини і, зокрема, прав православних вірян України 1972 р. був засуджений до 7 років позбавлення волі і трьох років заслання. Покарання відбував у табо­рах Мордовії та Якутії. У листопаді 1979 р. став членом Української Гельсінської Групи. Після по­вернення в Україну був пострижений у чернецтво і возведений у сан архімандрита з ім'ям Володи­мир, а наступного дня висвячений на єпископа з титулом єпископа Ужгородського і Виноградів-ського. Виступав за створення незалежної Україн­ської Православної Церкви з центром у Києві, що мала б статус Патріархату. Став одним із фундато­рів УПЦ-Київського Патріархату. На Всеукраїн­ському Православному Соборі 21 жовтня 1993 р. обраний Патріархом. Похований біля брами св. Со­фії у Києві.

Руденко Микола Данилович (1920-2004) — пись­менник, філософ, громадський діяч, один із засновників Української Гельсінської Групи у 1976 р. 1977 р. був заарештований та засуджений до 7 років таборів суворого режиму і 5 років "заслання. 1987 р. був звільнений під тиском громадськості, емігру­вав. 1990 р. повернувся в Україну.

Сабуров Олександр Миколайович (1908-1974) — радянський військовий діяч, Герой Радянського Союзу, з 1943 р. генерал-майор військ НКВС. У жовтні 1941 р. очолив радянський партизанський загін. Із березня 1942 р. до квітня 1944 р. коман­дував партизанським з'єднанням, яке діяло у Сум­ській, Житомирській, Волинській, Рівненській та інших областях України. У жовтні 1942 р. став начальником штабу з керівництва партизанського руху Житомирської області. Влітку 1944 р. очолив управління НКВС Дрогобицької області. Був безпо­середнім організатором військових операцій проти Української повстанської армії і підпілля ОУН. У 1950-ті рр. перебував на керівній роботі в орга­нах внутрішніх справ УРСР і СРСР. Був депутатом Верховної Ради СРСР.

Сагайдачний Петро Кононович (Конашевич-Сагай-дачний; р. н. невід. — 1622) — видатний політич­ний діяч, полководець, меценат. Народився у с. Кульчинцях поблизу Самбора у шляхетській роди­ні. Навчався в Острозькій школі, згодом пішов на Запоріжжя. Був гетьманом реєстрового козацтва у період 1614-1616 і 1620-1622 рр. Завдяки йому козацьке військо перетворилося на регулярну, до­бре навчену й озброєну силу. Очолив ряд успішних походів на Оттоманську Порту і Кримське хан­ство. З його ім'ям пов'язане взяття Варни у 1605 р. і Кафи у 1616 р. На чолі 20-тисячного козацького війська брав участь у поході військ польського ко­ролевича Владислава на Москву. У своїй діяльнос­ті спирався на тверезий розрахунок, але не уникав компромісів. Відомий як меценат і палкий при­хильник братського руху. За його участі 1620 р. було відновлено православну ієрархію (не було з 1596 р.) — єрусалимський патріарх Феофана ви­святив у київські митрополити Іова Борецького та п'ятьох спископів. Разом з усім Військом Запорозь­ким записався до Київського братства і забезпечив йому захист і підтримку. 1621 р. очолив козацьке військо у битві під Хотином, яке відіграло в ньому вирішальну роль. Тоді ж дістав тяжке поранення, що прискорило його смерть. Похований у Братсько­му монастирі в Києві.

Садовський (Тобілевич) Микола Карпович (1856-1933) — український актор, режисер, один із зас­новників українського професійного театру. Брат І. К. Карпенка-Карого та П. К. Саксагансько-го. 1888 р. організував власну трупу, яка 1898 р. об'єдналася з «Товариством російсько-малоросій­ських артистів під керівництвом П. Саксагансько-го». 1906 р, заснував перший український стаціо­нарний театр у Полтаві, а згодом у Києві.

Самойлович Іван Самійлович (р. н. невід. — 1690) — гетьман Лівобережної України. Наро­дився на Житомирщині, походив із духівництва. Навчався в Київському колегіумі. Служив писа­рем у козацькому війську, був сотником, чернігів­ським полковником. 1669 р. був обраний генераль­ним суддею лівобережного козацького війська, 1672 р. — гетьманом Лівобережної України, вів боротьбу з П. Дорошенком, керував козацьки­ми полками у війні проти Туреччини. 1674 р. об­раний гетьманом Лівобережної і Правобережної України. Відстоював державні інтереси України у взаємовідносинах з Московщиною. За його геть­манування налагодилося господарське життя, він сприяв розвиткові культури, опікувався церков­ними справами. 1687 р. очолював козацькі полки в першому Кримському поході і був звинувачений у його невдачі. Засланий до Тобольська, де й скін­чив життя.

Сверсткж Євген Олександрович (1928) — шістде­сятник, дисидент, автор одного з найважливіших творів українського самвидаву «З приводу проце­су над Погружальським» про навмисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР 24 трав­ня 1964 р. її співробітником В. Погружальським. Заарештований 1972 р. та засуджений 1973 р. до 7 років таборів та 5 років заслання. Нині головний редактор газети «Наша віра», президент Україн­ського пен-клубу, нагороджений у 2008 р. орденом Свободи.

Світличний Іван Олексійович (1929-1993) — поет, перекладач, літературознавець, ідеолог націо­нально-демократичного руху 1960-1970-х рр., лауреат премії ім. В. Стуса, Державної премії ім. Т. Г. Шевченка. Народився в с. Половинкине на Луганщині в родині колгоспників. Закінчив україн­ське відділення філологічного факультету Харків­ського університету. Згодом вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН України. Займався перекладами з французької, польської, турецької, сербської мов. Один із засновників Клу­бу творчої молоді у Києві. Уперше І. Світличний був заарештований 1965 р. Звинувачений в антира-дянській пропаганді та виготовленні й поширенні самвидаву. У таборі він написав поезії: «Ґратовані сонети», «Поезія — свобода серця».

Святослав Ігоревич (бл. 931-972) — великий ки­ївський князь. Син Ігоря і княгині Ольги. Більшу частину свого життя князь Святослав провів у вій­нах, намагаючись розширити володіння своєї дер­жави. У 60-х рр. X ст. він здійснив кілька вдалих походів проти Хозарського каганату, зруйнував хозарську столицю, підкорив Києву племена ясів і касогів. 968 р. брав участь у поході на Болгарію, 971 р. здійснив похід проти Візантії, однак зазнав поразки і змушений був укласти з імператором мирну угоду. Під час повернення до Києва непода­лік дніпровських порогів потрапив у засідку, вла­штовану печенізьким ханом Курею, якого намови­ли візантійці, і загинув у бою.

Сірко Іван Дмитрович (між 1605 і 1610-1680) — кошовий отаман Запорозької Січі. Родом з м. Ме-рефа на Харківщині. Брав участь у Визвольній війні українського народу під проводом гетьмана Б. Хмельницького. У" 1658-1660 рр. був вінниць­ким полковником, виступив проти І. Виговського. З 1663 р. Сірка вісім разів обирали кошовим ота­маном Запорозької Січі, був також полковником Ніжинського та Харківського полків. Успішно ке­рував численними походами проти турків і татар. До підписання Андрусівського договору 1667 р. вів промосковську політику, потім посів виразну анти-московську позицію. Безуспішно претендував на об­рання гетьманом України. 1672 р. заарештований царською владою і засланий у Сибір, але на прохан­ня козаків і польського уряду через кілька місяців звільнений. Обстоював автономію Запорозької Січі. Похований неподалік Чортомлицької Січі.

Симоненко Василь Андрійович (1935-1963) — поет і журналіст, лауреат Державної премії •ім. Т. Г. Шевченка. Народився на Полтавщині в се­лянській родині. Навчався на факультеті журна­лістики Київського університету, працював журна­лістом у Черкасах. Створив поетичні збірки «Тиша і грім», «Земне тяжіння», «Лебеді материнства», збірки новел «Вино з троянд» та «Півні на рушни­ках». 1963 р. був жорстоко побитий невідомими на вокзалі в Черкасах, після чого В. Симоненко по­мер. Удостоєний Державної премії ім. Т. Шевченка 1995 р. (посмертно).

Сковорода Григорій Савич(1722-1794) — видатний український просвітитель, філософ і поет. Народив­ся на Полтавщині в сім'ї козака. Закінчив полкову школу, Києво-Могилянську академію. Перервавши навчання, співав у придворній капелі в Петербурзі. Побував у кількох європейських країнах. Викладав поетику й етику в колегіумах Переяслава та Харко­ва. Залишив педагогічну діяльність і з 1769 р. і до кінця життя мандрував Україною і проповідував свої філософські погляди. Саме на цей час припадає ство­рення ним найголовніших філософських праць і по­езій. Сповідував філософську концепцію «двох на­тур» — видимої (створеної Богом) і невидимої (Бог). Світ він поділяв на три частини: великий (Всесвіт), малий (людина) і символічний (Біблія). Серед лі­тературних творів найпопулярнішими були збірка «Сад божественних пісень» і «Байки Харківські», що були створені переважно у 60-70-х рр. XVIII ст. Твори Сковороди справили значний вплив на розви­ток літератури пізнішого часу. Похований у с. Ско-вородинівка на Харківщині.

Скоропадський Іван Ілліч (1646-1722) — гетьман Лівобережної України. Родом з Умані, із старшин­ської сім'ї. З 1675 р. служив військовим канце­ляристом у гетьмана І. Самойловича, був писарем Чернігівського полку, з 1698 р. — генеральний бун­чужний, з 1701 р. — генеральний осавул. Очолював дипломатичні місії до Польщі, Росії та інших кра­їн. 1706 р. призначений стародубським полковни­ком. Після усунення від влади гетьмана І. Мазепи 1708 р. на старшинській раді в Глухові за рекомен­дацією царя Петра І був обраний гетьманом. За його правління були значно обмежені права Гетьманщи­ни, збільшена присутність російських військ на 'її території. 1720 р. за розпорядженням Петра І за­боронено друкувати книжки українською мовою. 1722 р. запроваджено Малоросійську колегію, якій підпорядковувалися адміністративні та судові орга­ни Гетьманщини. Похований у Глухові.

Скоропадський Павло Петрович (1873-1945) — державний і політичний діяч, воєначальник, геть­ман України 1918 р. Походив зі старовинного арис­тократичного роду. Закінчив Пажеський корпус у Петербурзі. Генерал-лейтенант, брав безпосеред­ню участь у Першій світовій війні. 1917 р. очолив 1-й Український корпус, був обраний Отаманом Вільного козацтва. 29 квітня 1918 р. за згодою ні­мецької окупаційної влади здійснив державний переворот. УНР було ліквідовано і проголошено Українську Державу. Дбаючи про збереження дер­жавності, одночасно проводив політику обмеження громадянських свобод. Після поразки країн Чет­верного союзу проголосив союз з майбутньою не-більшовицькою Росією, що призвело до антигеть-манського повстання, очолюваного Директорією. 14 грудня 1918 р. гетьман підписав зречення від влади і виїхав до Німеччини. Загинув в кінці Дру­гої світової війни під час бомбардування.

Скрипник Микола Олексійович (1872-1933) — радянський партійний, державний і громадський діяч. Народився на Катеринославщині, навчав­ся у Петербурзькому технологічному інституті. З 1901 р. включився до революційної діяльності, був неодноразово ув'язнений. Активний учасник боротьби за встановлення радянської влади в Укра­їні, один з організаторів створення КП(б)У. Обіймав провідні державні посади: наркома внутрішніх справ, наркома юстиції, генерального прокурора та наркома освіти України, чимало зробив для роз­витку українських шкіл. З 1927 р. — голова Ради Національностей СРСР. Звинувачений у «націона­лістичному ухилі» в роки «українізації», покінчив життя самогубством.

Сліпий Йосип (1892-1984) — визначний церков­ний діяч, патріарх Української греко-католицької церкви, кардинал. Народився на Тернопільщині. Освіту здобував у ряді університетів Європи. Був ректором Львівської греко-католицької духовної семінарії. Після смерті А. Шептицького 1944 р. стає главою УГКЦ. Був ув'язнений радянською владою і засланий на каторжні роботи на 18 років. 1963 р. за наполяганням світової громадськості був звільнений, висланий за межі СРСР.

Смотрицький Герасим Данилович (р. н. невід. — 1594) — письменник і педагог, один із передових діячів вченого Острозького гуртка, перший ректор Острозької школи, один із видавців «Острозької Біблії», до якої написав передмову і віршовану по­святу князю Костянтину Острозькому, автор поле­мічних творів проти відступників-від православ'я, з яких збереглася лише його книга «Ключ царства небесного», перша друкована пам'ятка української полемічної літератури. .



Смотрицький Мелетій Герасимович (1577-1633) — письменник-полеміст, філолог, церковний і культурно-освітній діяч. Народився в с. Смотрич, син Г. Смотрицького. Навчався в Острозькій школі, Віленському єзуїтському колегіумі, слухав лекції в ряді європейських університетів. Викладав у Віден­ській братській школі. У 1617 р. прийняв чернечий постриг, згодом став ректором Київської братської школи, 1620 р. висвятився на архієпископа полоць­кого. Уподовж 1623-1625 рр. перебував на Сході. 1627 р. став настоятелем Дерманського монастиря (Волинь) — перейшов в уніатство. Автор полеміч­ного трактату «Тренос, або Плач східної церкви...», «Букваря» та «Грамматіки славенскія правилное синтагма...», у якій досліджував питання ритори­ки, синтаксису та етимології церковнослов'янської мови. Тривалий час в Україні, Білорусії та Росії це був єдиний підручник з мови.

Сталін (Джугашвілі) Йосиф Віссаріонович (1879-1953) — радянський державний, політичний і вій­ськовий (генералісимус з 1945 р.) діяч, керівник більшовицької партії з 1926 до 1953 рр. Народився в грузинській селянській родині, за революційну ді­яльність був виключений з духовної семінарії. Член РСДРП з 1898 р., з 1912 р. — член ЦК РСДРП. Пі«-ля Жовтневої революції перебував на відповідаль­них партійних і державних посадах, 1918 р. уве­дений до складу ЦК КП(б)У як представник РКП (б) для зв'язків з Україною. З квітня 1922 р. став генеральним секретарем ЦК РКП (б). Проводив по­літику згортання непу, примусової колективізації, форсованої індустріалізації. Сталін безпосередньо був причетним до фізичного знищення опозиції, масового терору. В роки Великої Вітчизняної війни обіймав посаду Голови Державного комітету оборо­ни, де виявив блискучий організаторський талант, у результаті чого економіка країни в дуже стислі строки була перебудована для потреб фронту. Ро­зуміючи ту важливу роль, яку відіграла Україна у цій війні, Сталін наважився надати їй атрибути державності (міністерство оборони, закордонних справ, членство в ООН), частково відродити україн­ський патріотизм.

Сгаханов Олексій Григорович (1906-1977) — за­чинатель стахановського руху в промисловос­ті й сільському господарстві. У ніч на 31 серпня 1935 р. за 6-годинну зміну він нарубав відбійним молотком 102 т вугілля, виконавши 14,5 норми.

Стус Василь Семенович (1938—1985) —- поет, один із видатних представників руху «шістдесятників», лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка. На­родився на Вінниччині в родині колгоспників. За­кінчив Донецький педінститут. У період «відлиги» став активним учасником руху за українське на­ціональне відродження, проти тоталітарної сис­теми, зазнав переслідувань з боку влади. 1972 р. вперше був засуджений до ув'язнення за участь у діяльності Української групи сприяння виконан­ню Гельсінських угод (УІТ). 1980 р. був визнаний особливо небезпечним рецидивістом і засуджений до 10 років таборів і заслання. У серпні 1985 р. на знак протесту оголосив безстрокове голодування і невдовзі помер у карцері. 1989 р. перепохований на Байковому кладовищі м. Києва. В. Стус — автор поетичних збірок: «Зимові дерева», «Веселий цвин­тар», «Під тягарем хреста».

Теліга Олена Іванівна (1907-1942) — поетеса і гро­мадська діячка. Народилася в Петербурзі в родині професора І. Шовгенова. 1920 року родина О. Телі-ги емігрувала до Польщі. Освіту здобула в Україн­ському педагогічному інституті у Празі. Працювала викладачкою, видавала свої поетичні твори. Всту­пила до ОУН. Під час німецької окупації органі­зувала у Києві Спілку українських письменників. Розстріляна у Бабиному Яру 1942 року.

Тетеря (Моржковський, Мошковський) Павло Іва­нович (р. н. невід. — 1670) — український держав­ний діяч, гетьман України. Народився на Переяс­лавщині, походив з реєстрових козаків. Навчався у Києво-Могилянській академії. Служив писарем міського суду, полковим писарем, 1653 р. був об­раний переяславським полковником. Брав участь у підписанні Березневих статей у Москві 1654 року. Згодом став генеральним писарем, брав безпосеред­ню участь у підготовці Гадяцької угоди та Слободи-щенського трактату. 1663 р. був обраний гетьманом Правобережної України. Зазнавши поразки під час придушення народного повстання на Правобереж­жі, втік до Польщі, прийняв католицизм. Невдовзі через непорозуміння з польським урядом перейшов на бік Туреччини.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconКиєво-Печерський патерик

Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconГотуємось до контрольної роботи. Перевір себе на знання тексту та біографії письменника

Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconПроблеми зно та практичні поради щодо якісної підготовки до іспитів
Адже дорослі повинні бути психологами, щоб допомогти своїм дітям обрати правильний шлях. Перед сином чи донькою необхідно поставити...
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconЛітература першої половини ХХ століття: тенденції розвитку, персоналії

Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconКозацтво на Миколаївщині
Персоналії: Дмитро Вишневецький (Байда), Б. Хмельницький, Іван Сірко, П. Конашевич- сагайдачний
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconНавчальний посібник для підготовки до зно для слухачів системи довузівської підготовки Харків Видавництво нуа 2010
Українська мова : навч посіб для підготов до зно для слухачів системи довуз підготов. / Нар укр акад., [каф українознав.; авт упоряд....
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconРішення іменем україни 19 червня 2008 року Печерський районний суд м. Кигва в складі: головуючої судді Супрун Г. Б
Києві цивільну справу за позовом Авдакова Сергія Вікторовича до го комітет протидії корупції та організованої
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconУкраїна під час Другої світової війни (1939-1945) учениця 11-а класу
Персоналії: С. Тимошенко, М. Кирпонос, С. Ковпак, О. Федоров, О. Сабуров, Р. Шухевич, О. Теліга
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconРозповіді про українських письменників сьогодення Київ 2013
Михайло Булгаков, Павло Тичина, Олесь Гончар, Максим Рильський, Андрій Малишко; художники Алімпій, Володимир Боровиковський, Микола...
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconЗміст Вступ І. Уроки літератури рідного краю
Галицька Г. П. Літературні персоналії громади. Людмила Бурдейна. «Народилося слово – ластівка. Проросло на папері віршами.» Життєвий...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка