Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський



Сторінка5/5
Дата конвертації16.03.2018
Розмір0.69 Mb.
1   2   3   4   5

Тимошенко Семен Костянтинович (1895-1970) — радянський воєначальник, Маршал Радянського Со­юзу, двічі Герой Радянського Союзу. Народився в селі Фурманівка (сучасна Одеська область). Брав участь у Першій світовій війні. Із 1918 р. служив у Червоній армії. Упродовж 1935-1937 рр. командував Харків­ським військовим округом. Із лютого 1938 р. — ко­мандувач Київського особливого воєнного округу. У вересні 1939 р. очолював Польський похід Черво­ної армії, в результаті якого Західна Україна була приєднана до СРСР. Під час радянсько-фінської ві­йни командував військами Північно-Західного фрон­ту. Із 7 травня 1940 р. Маршал Радянського Союзу, нарком оборони СРСР. На початку Великої Вітчиз­няної війни був призначений заступником нарко­ма оборони, головнокомандувачем військ Західно­го, згодом — Південно-Західного стратегічного на­пряму, був головнокомандувачем кількох фронтів, упродовж 1943-1945 рр. був представником Ставки Верховного головнокомандування з координації дій військ ряду фронтів і Чорноморського флоту. Протя­гом 1961-1970 рр. — голова Ради комітету ветерани* війни. Помер і похований у Москві. -

Трильовський Кирило Йосипович (1864-1941) — громадсько-політичний діяч, основоположник і один із засновників Української радикальної пар­тії, засновник спортивно-пожежно-руханкове това­риства «Січ», голова Бойової управи УСС, член На­ціональної Ради ЗУНР.

Тютюнник Юрій Йосипович (1891-1929) — укра­їнський військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. У роки Першої світової війни перебував на фронті. Після утворення Центральної Ради брав активну участь в українізації частин російської ар­мії, сформував український полк ім. Дорошенка. На II Всеукраїнському військовому з'їзді був обра­ний членом Української Центральної Ради. У черв­ні 1918 р. очолив Звенигородсько-Таращанське повстання проти німецьких військ. Брав участь у 1-му та 2-му Зимових походах. Після поразки національно-визвольних змагань перебував в емі­грації і у 1924 р. повернувся в УСРР. Працював ви­кладачем у Харківській школі червоних старшин. 1929 р. заарештований і розстріляний.

Українка Леся (Лариса Петрівна Косач-Квітка, 1871-1913) — видатна українська поетеса, пись­менниця, перекладач, культурний діяч. Народи­лася 25 лютого 1871 р. у м. Новоград-Волинський. Батько, Петро Антонович Косач, був високоосвіче­ним поміщиком, мати, Ольга Петрівна, — письмен­ницею, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка. 1881 р. дівчина тяжко захворіла на туберкульоз кісток, вимушена була самостійно здобувати освіту, Леся вивчила багато європейських мов, а також дав­ньогрецьку та латинську. 1893 р. у Львові вийшла перша збірка її віршів «На крилах пісень». Після цього Леся написала ще понад сто віршів, з яких більшість не була надрукована за її життя. У другій половині 1890-х рр. вона звертається до драматургії («Блакитна троянда»), розвиває жанр драматичної поеми («Одержима», 1901 р.; «Кассандра», 1907 р. та інші). До найвизначніших творів Лесі Українки належать драма-феєрія «Лісова пісня» (1911 р.) та драматична поема «Камінний господар» (1912 р.). Померла Леся Українка 1 серпня 1913 р. у грузин­ському містечку Сурамі.

Федорович (Федоров) Іван (бл. 1525-1583) — український першодрукар. Навчався у Краківській

академії. Першу книгу видав у Москві 1564 р., про­тягом 1565-1572 рр. працював у князя Ходкевича, з 1574 р. — у Львівській друкарні, де видав перші в Україні книги «Апостол» та «Буквар». Продо­вжив свою справу у друкарні князя Острозького, у якій 1581 р. видав «Острозьку Біблію».



Федоров Олексій Федорович (1901-1989) — генерал-майор, двічі Герой Радянського Союзу, ра­дянський партійний і державний діяч. На початку Великої Вітчизняної війни був залишений у підпіл­лі, організував партизанський загін, який до берез­ня 1942 р. провів 16 боїв, убивши близько тисячі німецьких військовослужбовців, проводив інші систематичні диверсії на території України: зруй­нував 33 шосейних і залізничних мости, пошкодив 5 ешелонів на залізниці, підірвав 5 складів, 2 заво­ди. Взимку 1942 р. і навесні 1943 р. провів низку нових диверсій. 1943 р. перемістив партизанські за­гони на територію правобережної України і далі, на Волинь. Наприкінці березня 1944 р. партизанське з'єднання, яким керував Федоров, під час зустрічі з передовими частинами Червоної армії налічувало 5257 осіб. З наближенням лінії фронту вони були уведені до складу діючих армій.

Франко Іван Якович (1856-1916) — видатний український поет, учений, громадський діяч. На­родився в с. Нагуєвичі на Львівщині в родині селянина-коваля. Вчився в гімназії, продовжив освіту у Львівському, Чернівецькому та Віденсько­му університетах. У 1893 р. захистив докторську дисертацію. Працював у Науковому товаристві ім. Т. Г. Шевченка, видавав журнали «Друг», «Гро­мадський друг», «Хлібороб» та ін. За свої радикаль­ні погляди неодноразово зазнавав переслідувань з боку влади. Стояв біля витоків Української ради­кальної партії (спочатку РУРП). Автор бл. 4000 лі­тературних, публіцистичних і наукових творів, які писав українською, польською, німецькою мовами, робив переклади з 14 мов. Найбільш відомі його вірші «Каменяр», «Вічний революціонер», поема «Мойсей», поетичні збірки «З вершин і низин», «Смерть Каїна», «Іван Вишенський», прозові тво­ри — цикл «Борислав сміється», історична повість «Захар Беркут», драматичні — «Украдене щастя», «Кам'яна душа» та ін. Протягом 1966-1986 рр. було видане повне зібрання творів І. Франка у 50 томах. 1979 р. Академія Наук України встановила премію ім. І. Я. Франка за видатні праці у філоло­гії, етнографії та мистецтвознавстві.

Хаджі Гірей (р. н. невід. — 1466) — татарський хан, родоначальник династії Гіреїв, Посів престол Кримського уділу Золотої Орди і, скориставшись її розпадом, 1449 року проголосив незалежність, вна­слідок чого сформувалася нова держава — Крим­ське ханство.

Хвильовий (Фітільов) Микола Григорович (1893-1933) — український прозаїк, поет, публіцист. Народився в селищі Тростянець на Харківщині. Брав участь у Першій світовій та громадянській війнах. 1919 р. вступив до КП(б)У. 1921 р. почав друкуватися. Був одним із засновників багатьох літературних організацій — «Гарт», «ВАПЛІТЕ», «Пролітфронт». Активно підтримував політику «українізації», у памфлетах виступав проти руси­фікаторського та «просвітянського» векторів роз­витку української культури, висунув гасло «Геть від Москви!», за що був підданий нищівній критиці («боротьба із хвильовизмом»). Був вимушений пу­блічно засудити свої погляди. Ізольований від літе­ратурного життя, 13 травня 1933 р. покінчив жит­тя самогубством.

Хмельницький Богдан-Зиновій Михайлович (1595-1657) — видатний український державний діяч, полководець, дипломат, гетьман України у 1648-1657 рр. Син чигиринського підстарости. Освіту здо­був у єзуїтському колегіумі у Львові та православ­ній школі. Був людиною різнобічних знань, володів латиною, турецькою, татарською, польською та ще кількома слов'янськими мовами. У складі козаць­кого війська брав участь у польеько-турецькій війні 1620-1621 рр., де потрапив у полон. Через два роки повернувся в Україну, воював проти татар і турків, брав участь у козацько-селянських повстаннях 1630, 1632 та 1637 рр. 1645 р. на чолі 2,5-тисячного за­гону запорожців воював на прохання французького короля проти Іспанії, здобувши перемогу під Дюн­керком. З 1647 р. почав підготовку повстання проти польсько-шляхетської влади, яке вибухнуло в січні 1648 р. і поклало початок Визвольній війні україн­ського народу. Того ж року Б. Хмельницького було •обрано гетьманом України. Під його керівництвом українські війська здобули перемогу над поляка­ми під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Зборовом, Батогом, Жванцем тощо. У ході війни за безпосередньої участі Б. Хмельницького в Україні сформувалася держава Гетьманщина, або Військо Запорозьке Низове. 8 січня 1654 р. Б. Хмельниць­кий, виходячи зі стратегічних міркувань, підписав у Переяславі угоду з Росією про входження Украї­ни до її складу. Умови міждержавного союзу були закріплені у т. зв. Березневих статтях. Помер піс­ля тяжкої хвороби 1657 р. Похований у Суботові в церкві святого Іллі Громовержця, збудованій за проектом самого Б. Хмельницького.

Хмельницький Юрій Богданович (1641-1685) — молодший син Б. Хмельницького, гетьман Украї­ни у 1657, 1659-1663, 1677-1681,1685 рр. Наро­дився в Суботові, виховувався при батькові, за ха­рактером був людиною нерішучою і слабкодухою, перебував під впливом старшинського оточення. По смерті батька у 1657 р. шістнадцятирічного Ю. Хмельницького обрали гетьманом, але вже че­рез місяць він передав владу І. Виговському і поїхав на навчання до Київського колегіуму. 1659 р. його знову обирають гетьманом, під тиском російського уряду підписав Переяславські статті, за якими зна­чно обмежувалися автономні права Гетьманщини.

1660 р. російські війська, до складу яких входили полки Ю. Хмельницького, були розбиті на Право­бережжі поляками. Тоді ж він змушений був під­писати з польською стороною Слободищенський трактат, за яким Лівобережна Україна залишалася під владою Росії, а Правобережна — Польщі. Під­писання цієї угоди призвело до спалаху громадян­ської війни в Україні. Ю. Хмельницький 1663 р. склав булаву і постригся в ченці, але поляки зааре­штували й ув'язнили його в Марієнбурзькій форте­ці. Вийшовши на волю, жив у монастирі. Під час нападу татар у 1673 р. потрапив до них у полон. Турецький султан, прагнучи завоювати Україну, проголосив 1677 р. Ю. Хмельницького гетьманом. Його союз з султаном не мав популярності в народі, і 1681 р. турки позбавляють його булави і відправ­ляють до Царьграда. 1685 р. турки знову поставили Ю. Хмельницького гетьманом, а наприкінці того ж року стратили його в Кам'янці.



Чикаленко Євген Харламович (1861-1929) — ук­раїнський громадський діяч, меценат. Народився на Херсонщині, закінчив Харківський університет, де вступив до української студентської «Громади». Був одним із провідних членів «Старої громади», Загальної української позапартійної демокра­тичної організації й Української демократично-радикальної партії, засновником і фактичним голо­вою Товариства українських поступовців. За його фінансової підтримки вийшов словник М. Косто­марова, видавалася газета «Селянин» у Львові. Він підтримував видання єдиної україномовної газети в Російській імперії «Громадська думка». 1919 р. виїхав до Галичини, з 1920 р. мешкав за кордоном.

Чорновіл В'ячеслав Максимович (1937-1999) — політичний і державний діяч, публіцист, лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, Міжнарод­ної журналістської премії, нагороджений відзна­кою «Герой України» із врученням ордена Держа­ви (1999, посмертно). Народився на Черкащині, закінчив Київський, університет. Працював на радіо, телебаченні, займався літературною крити­кою. З 1960-х рр. брав участь в українському пра-возахисному русі. На Заході були опубліковані його публіцистичні твори «Лихо з розуму», «Правосуддя чи рецидиви тероризму», за що був заарештований. Вийшовши з ув'язнення, поновив випуск «Україн­ського вісника» за що був звинувачений в «анти-радянській агітації» і 1972р. засуджений на шість років ув'язнення. 1987 р. був засуджений втретє. Із 1987 р., повернувшись в Україну, одразу включив­ся в діяльність Української Гельсінської спілки, поновив випуск «Українського вісника». 1990 р. В. Чорновола обирають народним депутатом Укра­їни, головою Львівської обласної ради та облвикон­кому. Висунув свою кандидатуру під час проведен­ня перших президентських виборів 1991 р. і посів друге місце після Л. М. Кравчука. В. Чорновіл від­дав багато сил організації Народного Руху України (НРУ), був його співголовою. Із 1993 р. В. Чорновіл очолював депутатську фракцію НРУ у Верховній Раді України. Загинув в автокатастрофі.

Чубинський Павло Платонович (1839-1884) — етнограф, поет. Народився в Борисполі, закінчив гімназію в Києві. Навчався у Петербурзькому уні­верситеті. 1861 р. повернувшись в Україну, став членом Київської Громади, працював у журналі «Основа». За звинуваченням в антидержавній ді­яльності засланий царським урядом до Архангель­ської губ. Там займався науковою працею, вивчав історію та побут північних народів. Написав ряд наукових праць. Російська Академія наук визнала П. Чубинського найкращим тогочасним етнографом і народознавцем. У 1870-ті рр. брав участь у дослі­дженні народного життя на Правобережжі. 1863 р. в журналі «Зоря» опублікував вірш «Ще не вмерла Україна», який згодом був покладений на музику М. Вербицьким. Цей твір став національним гім­ном незалежної України.

Шашкевич Маркіян Семенович (1811-1843) — український громадський та культурно-освітній діяч, письменник. Походив з родини священика. Найактивніший діяч «Руської трійці», ініціатор та автор альманаху «Русалка Дністровая». Навчався у Львові. Був священиком у селах Львівщини. Ви­ступав за єдність населення Галичини та Наддні­прянщини, проти латинізації української абетки, уклав українську граматику та словник української мови, написав і підготував до друку «Читанку для діточок в народних училах руських».

Шевченко Тарас Григорович (1814-1861) — кла­сик української літератури, художник, діяч ви­звольного руху. Народився в сім'ї кріпака в с. Мо-ринці на Черкащині. Рано осиротів. Грамоти учив­ся у дяка. «Козачком» потрапив до Петербурга, де вчився малярства у художника В. Ширяєва. 1838 р. зусиллями К. Брюллова, В. Жуковського, О. Вене-ціанова та ін. Шевченка було викуплено з кріпацтва. Того ж року він став слухачем Російської Академії мистецтв. 1840 р. в Петербурзі вийшла його перша поетична збірка «Кобзар», яка зробила ім'я Шев­ченка відомим по всій Україні. У лютому 1847 р. став учителем малювання в Київському університе­ті, а вже через місяць був заарештований за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства і за­сланий солдатом до Орської фортеці в Оренбург із забороною писати та малювати. Лише через 10 років завдяки клопотанням друзів Шевченка було звіль­нено із заслання, але він був змушений жити в Пе­тербурзі, де невдовзі помер. У травні 1861 р., згідно із заповітом Т. Г. Шевченка, його було перевезено з Петербурга до Канева і поховано на Чернечій горі. Серед творів поета було чимало таких, що відтворю­вали сторінки історії українського народу, — «Гай­дамаки», «Чигирине, Чигирине», «Розрита моги­ла» та ін. Шевченко був видатним художником, написав понад тисячу живописних полотен, здобув звання академіка гравірування. В Україні з 1961 р. запроваджено Державну премію ім. Т. Г. Шевченка за кращі твори у літературі та мистецтві.

Шелест Петро Юхимович (1908-1996) — партій­ний та державний діяч. Народився на Харківщині. Закінчивши інститут, працював на заводах Ма­ріуполя та Харкова. Був секретарем Харківсько­го міськкому КП(б)У, протягом 1957-1962 рр. — першим секретарем Київського обкому, а у 1968-1972 рр. — першим секретарем ЦК Компартії України. Прагнув рівноправних стосунків в еконо­мічних питаннях із союзними відомствами, наголо­шував на необхідності розширення прав України у внутрішній та зовнішній економічній політиці. Виступав на захист прав української мови у шкіль­ній освіти, друкуванні газет, захищав окремих ді­ячів культури, звинувачених у націоналізмі. Після виходу його книги «Україна наша Радянська» був звинувачений у надмірній ідеалізації минулого України. Усунутий з посади у 1973 р.

Шептицький Андрей (1865-1944) — громадсько-політичний, церковний діяч, просвітник, митропо­лит Української греко-католицької церкви протя­гом 1901-1944 рр., доктор теології. Освіту здобув у Краківському університеті, там же закінчив єзуїт­ську семінарію. Відстоював ідею незалежної Укра­їни. Підтримував розвиток освітньо-культурного життя у західноукраїнських землях, чим сприяв пробудженню національної свідомості населення. Заснував церковний музей, поклав початок збиран­ню іконописних творів, відкрив на власні кошти художню школу, шпиталь. Засуджував політику польського уряду, вимагаючи припинення «паци-фікацій», видав послання, де звинуватив більшови­ків в організації штучного голоду в Україні. Віта­ючи прагнення ОУН-УПА вибороти незалежність України, засуджував крайні форми боротьби. Був засновником національного музею у Львові, Бого­словського наукового товариства, релігійних ви­дань. Похований у соборі Святого Юра у Львові.

Шумський Олександр Якович (1890-1946) — партійний та державний діяч. Народився у Волин­ській губ. в бідній селянській родині. Навчався у Московському ветеринарному інституті, вступив до УПСР. Був членом Центральної Ради. В складі лівої течії УПСР увійшов до УКП (б), після само­розпуску якої вступив до КП(б)У. Упродовж 1924-1927 рр. — нарком освіти УСРР. Як активний при­хильник політики «українізації» на пленумі ЦК КП(б)У був звинувачений у «націоналістичному ухилі» (т. зв. «шумськізм»). 1933 р. засуджений до 10 років виправно-трудових таборів, протягом 1935-1946 рр. перебував на засланні. Загинув за нез'ясованих обставин.

Шухевич Роман (псевдонім Тарас Чупринка; 1907-1950) — військовий діяч, член УВО. Після розколу ОУН приєднався до бандерівської фракції, увійшов до проводу ОУН-Б. 1941 р. очолив баталь­йон «Нахтігаль», після роззброєння якого перей­шов на нелегальне становище. Восени 1943 р. став Головним командиром У ПА, у липні 1944 р. — го­ловою Генерального секретаріату й головним секре­тарем військових справ УГВР. Кілька років очолю­вав партизанську боротьбу ОУН-УПА із загонами НКВС після вступу Червоної армії у західні області України. Загинув у боях біля Львова, після чого рух УПА занепав.

Щербицький Володимир Васильович (1918-1990) — партійний і державний діяч. Народився на Дніпропетровщині. Здобув вищу освіту, був на фронті. 1955 р. став першим секретарем Дніпропе­тровського обкому партії, через два роки — секре­тарем ЦК Компартії України. Тривалий час очолю­вав Раду Міністрів УРСР. Після усунення ПІелеста Щербицького обрано першим секретарем ЦК КПУ. Був прихильником централізованої партійно-державної влади, підпорядкованості республік цен­тру, орієнтації економіки України на союзний на­родногосподарський комплекс. Сприяв подальшій русифікації в галузі освіти, культури, видавничої справи.

Юра Гнат Петрович (1888-1966) — театраль­ний режисер, актор театру і кіно, народний артист УРСР, народний артист СРСР. Народився в с. Фед-вар (сучасна Кіровоградська обл.). Із 1920 р. до 1961 р. працював у Театрі ім. Івана Франка як мис­тецький керівник і режисер, підготувавши близь­ко 100 вистав з західноєвропейського, радянсько-українського та російського репертуару.

Юрій І Львович (1252 (за іншими даними 1257) — 1308 (за іншими, даними 1315)) — галицько-волинський князь. Син Лева І Даниловича та Кон-станції, дочки угорського короля Бели IV. Протя­гом 1269-1301 рр. правив на Холмщині, був князем белзьким. По смерті батька об'єднав усі землі Галицько-Волинської держави під своєю владою. Переніс столицю до Володимира-Волинського. За його правління Польща захопила Люблінську зем­лю у 1302 р., а Угорщина — частину Закарпаття. 1303 року домігся утворення Галицької митрополії, до складу якої увійшли: Галицька, Володимирська, Перемиська, Луцька, Холмська, Турівська єпархії. Намагаючись наголосити на могутності Галицько-Волинської держави і наслідуючи свого діда Дани­ла Романовича Галицького, прийняв титул «короля Русі».

Юрій II БолеславТройденович (бл. 1306 — 1340) — галицько-волинський князь. Син мазовецького кня­зя Тройдена П і Марії, дочки Юрія І Львовича. Бу­дучи католиком, прийняв православну віру й ім'я Юрій. Намагаючись протистояти експансії Польщі й Угорщини, підтримував союзні відносини а Тев­тонським орденом і Литвою. Робив спробу поверну­ти Люблінщину, захоплену Польщею. Юрій II був одружений з донькою Великого князя Литовського Гедиміна. Прагнучи зміцнити князівську владу, вів боротьбу проти бояр, у якій спирався на міщан. Підтримував розселення німецьких колоністів. задумав запровадити католицтво. Проте ці заходи Юрія II підривали значення місцевої аристократії, тому 1340 р. бояри організували проти нього змову й отруїли. Невдовзі після смерті Юлія II, Галицько-Волинське князівство як незалежна держава при­пинило існування.

Ющенко Віктор Андрійович (1954) — політик, го­лова Національного банку України у 1993-2000 рр., прем'єр-міністр України протягом 1999-2001 рр., лідер Помаранчевої революції 2004 р., третій Пре­зидент України 2005-2010 рр.

Яворницький Дмитро Іванович (1855-1940) — український історик, археолог, етнограф, академік АН УРСР. Народився на Харківщині. Закінчивши Харківський університет, працював викладачем у чоловічій гімназії. Досліджував історію запорозь­кого козацтва, результати якого виклав у тритом­ній однойменній праці. Майже тридцять років очо­лював Катеринославський їсторико^краєзнавчий музей. Брав участь у численних розкопках на Запо­ріжжі. Опублікував праці «Сборник материалов по истории запорожских козаков», «До історії степо­вої України», «На порогах Дніпра» таін.

Янукович Віктор Федорович (1950) — український політик, прем'єр-міністр України протягом 2002-2005, 2006-2007 рр., четвертий Президент України з 2010 р.

Ярослав Володимирович Мудрий (християнське ім'я Георгій; 976-1054) — великий князь київський. Син князя Володимира Великого. Після смерті бать­ка чотири роки боровся з братами за владу й утвер­дився ари владі 1119 р. Вів успішну боротьбу з пече­нігами, яких остаточно розгромив 1036 р. Зміцнив міжнародний авторитет Київської Русі, поріднив­шись через своїх дітей з правлячими династіями Франції, Швеції, Польщі, Норвегії, Візантії. За його князювання було укладено перше зведення письмо­вих законів «Руська Правда», побудовано Софій­ський собор, відкрито школу, засновано бібліотеку.

За часів правління Ярослава Мудрого Київська дер­жава досягла вершин своєї могутності.



Ярослав Осмомисл (1130-ті рр. — 1187) — князь галицький упродовж 1153-1187 рр. Син Володи-мирка Володаровича. Прагнучи зміцнити кня­зівську владу, Ярослав Осмомисл боровся проти боярської опозиції. За його правління Галицьке князівство значно розширило свою територію, приєднавши землі між Карпатами і Дністром, по­низзям Дунаю. Уклав союзницькі договори з Угор­щиною і Польщею, підтримував дружні відносини з Візантією та імператором Священної Римської ім­перії Фрідріхом І Барбароссою. За правління Ярос­лава Осмомисла у Галицькому князівстві збудовано й укріплено багато міст, а 1153-1157 рр. у Галичі споруджено Успенський собор.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconКиєво-Печерський патерик

Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconГотуємось до контрольної роботи. Перевір себе на знання тексту та біографії письменника

Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconПроблеми зно та практичні поради щодо якісної підготовки до іспитів
Адже дорослі повинні бути психологами, щоб допомогти своїм дітям обрати правильний шлях. Перед сином чи донькою необхідно поставити...
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconЛітература першої половини ХХ століття: тенденції розвитку, персоналії

Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconКозацтво на Миколаївщині
Персоналії: Дмитро Вишневецький (Байда), Б. Хмельницький, Іван Сірко, П. Конашевич- сагайдачний
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconНавчальний посібник для підготовки до зно для слухачів системи довузівської підготовки Харків Видавництво нуа 2010
Українська мова : навч посіб для підготов до зно для слухачів системи довуз підготов. / Нар укр акад., [каф українознав.; авт упоряд....
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconРішення іменем україни 19 червня 2008 року Печерський районний суд м. Кигва в складі: головуючої судді Супрун Г. Б
Києві цивільну справу за позовом Авдакова Сергія Вікторовича до го комітет протидії корупції та організованої
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconУкраїна під час Другої світової війни (1939-1945) учениця 11-а класу
Персоналії: С. Тимошенко, М. Кирпонос, С. Ковпак, О. Федоров, О. Сабуров, Р. Шухевич, О. Теліга
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconРозповіді про українських письменників сьогодення Київ 2013
Михайло Булгаков, Павло Тичина, Олесь Гончар, Максим Рильський, Андрій Малишко; художники Алімпій, Володимир Боровиковський, Микола...
Готуємось до зно персоналії Алімпій Печерський iconЗміст Вступ І. Уроки літератури рідного краю
Галицька Г. П. Літературні персоналії громади. Людмила Бурдейна. «Народилося слово – ластівка. Проросло на папері віршами.» Життєвий...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка