Григорій михайлович курас



Сторінка2/6
Дата конвертації29.01.2018
Розмір0.74 Mb.
1   2   3   4   5   6

Іменний покажчик


Аркас М. 25, 32

Архипенко Є. 92

Бем А.Л. 73

Білокінь С. 45, 50

Бородіна З.В. 2

Борщак І. 84

Василенко-Полонська Н. 79

Верба І. 108

Верзілов А. 10,18

Вернадський Г. 96

Вовк Ф.К. 47

Гофман М. 66

Грушевський М. 52, 64, 108

Демченко Т.П. 31, 37, 41, 49, 59, 65, 68 – 70, 75, 76, 81, 82

Добровольський П.М. 2, 43

Дорошенко Д. 22, 59, 62, 64, 67, 80, 99, 100, 101, 104, 105

Дорошенко Н. 56, 86, 94, 103

Дорошенко П. 27, 36, 38, 42, 46, 77

Дубровський В. 54, 55, 70, 97, 107

Жданович Я.М. 17, 26

Казка А. 81

Калинович І. 102

Келлер-Чикаленко Г. 80

Коваленко Г. 21

Коваленко О.Б. 1, 17, 22, 52

Колодницький В. 106

Корноухов Є.О. 19

Коцюбинський М.М. 15

Курас род. 48

Лазаревський Г. 65

Лазаревський О. 72

Маліневська В.М. 1, 4

Марголин А. 60, 61, 75

Мельгунов С.П. 73

Міяковський В. 58, 73, 83, 95, 96

Могилянська Л. 78

Могилянська О. 87

Могилянський М. 14 – 16, 49, 58, 95, 102

Модзалевський В. 63, 66, 99

Оглоблин О. 56, 86, 94

Онацький Є. 59

Орлик П. 25

Раев М. 96

Сарбей В.Г. 14, 15, 25

Симоненко І. 110

Скоропадський П. 36, 42

Степанець Г.П. 15

Ткаченко В.В. 17

Токаржевський-Карошевич І. 85

Шаповал Ю. 108

Шептицький А. 57

Шраг І. 9, 28, 41, 68, 75, 76

Шраг М. 31, 37, 41, 68, 82

Шугаєвський В.А. 29, 33, 35, 39, 53, 71

Яушева-Омельянчик Р. 33
ГЕОГРАФІЧНИЙ ПОКАЖЧИК
Галичина 100

Глухівщина 38

Нью-Йорк 71

Україна 13, 85

Харків 74, 89

Чернігів 44, 52, 65

Чернігівщина 1, 12, 49, 90, 91

м.Щорс 23, 34, 48, 93

Щорсівщина 109



Вибрані праці Г.М.Кураса, опубліковані у часописах США



ДРУГ ЕВРЕЙСКОГО НАРОДА

23 августа нынешнего года исполняется 150 лет со дня рождения «славного украинского деятеля» (по высказыванию М. Грушевского) Ильи Людвиговича Шрага. Широкоизвестный в Украине борец за свободу и демократию, земец, адвокат, в советское время, по вполне понятным причём, он был «персоной нон-грата» в научной литературе и публицистике. В последнее время о нём написаны статьи (в том числе и авторами данного очерка), раскрывающие жизненный путь и дела выдающегося сына украинского народа.

Приведём выдержку из воспоминаний одного из лидеров украинского движения В. Чикаленко: «Монументального роста, с громовым голосом, с бисмарковской головой, усами и лицом, Шраг с первого взгляда вызывал уважение к себе. А кто знал его ближе, тот не мог не полюбить за милый, мягкий и тактичный характер и за ум, отзывчивое сердце». Его высокая культура и толерантность к чужим взглядам и убеждениям притягивали к нему людей разного образования, национальности и положения в обществе. Известный украинский общественный и политический деятель А. Лотоцкий писал, что Шраг был центральной личностью местного украинства и вообще наиболее популярным человеком в Чернигове и далеко за его пределами. Крестьяне называли его «велика Шрага». Не случайно, что именно Илью Людвиговича избрали депутатом I Государственной Думы, где он стал признанным лидером созданной в ней украинской фракции.

Следует отметить, что И. Шраг, несмотря на полунемецкое происхождение, с детства чувствовал себя украинцем. Работая в земских учреждениях адвокатом, видел несправедливое отношение властей к так называемым «инородцам», в числе коих были и евреи. В конце XIX в. по Российской империи прокотилась волна погромов, формальным поводом к которым было убийство народовольцами 1 марта 1881 г. царя Александра II. Правящая верхушка не только не препятствовала этим варварским актам, а и поощряла погромные силы. Написано по этому вопросу немало. Приведём лишь достаточно откровенное высказывание министра внутренних дел России Игнатьева: «западная граница для евреев открыта».

С началом 1-й российской революции положение еврейского населения становится всё более опасным. После опубликования манифеста 17 октября 1905 г. нападения на евреев участились. В газетах появились специальные рубрики: «Еврейские погромы». Даже там, где их не было, люди жили в постоянном страхе. Не была исключением в этом плане и одна из самых отсталых губерний России Черниговская. Самыми крупными были погромы в Нежине и Чернигове. Нежинские события были освещены на страницах журнала «Историчесский вестник». К сожалению, одним из прямых организаторов их был профессор Нежинского историко-филологического института М.И. Лилеев, опубликовавший в указанном издании статью «Нежинская революция и контрреволюция (18-24 октября 1905 г.)». Будучи городским головой, он не только не пытался остановить погромные элементы, но и сам способствовал тем гнусным вещам, которые творились в городе. В статье тенденциозно описаны события, происходившие в Нежине после получения известия о царском манифесте. Его симпатии не на стороне студенческой молодёжи и интеллигенции, а тёмных «истинно православных» сил. Вину за погром он перекладывал на евреев, которые «держали себя крайне вызывающе». Лилеев приводил примеры речей, якобы произнесённых евреями: «погодите, придёт время, будут ключи от ваших церквей у нашего раввина; будете нам кланятся, а царь ваш будет у нас под ногами». Автор отмечал верноподданные чувства крестьян, которые заставляли студентов и многих евреев демонстрировать свою любовь к царю. С удовлетворением писал, что многие демократы бежали из города, так как боялись попасться в руки народной толпы, «в сущности весьма добродушной». Вместе с тем, эти «добродушные люди» ставили на колени своих противников перед портретом государя и только потом отпускали. Нежинский голова с возмущением писал, что евреи-революционеры всё ещё носятся с мыслью о своём равноправии и вместе с русским революционерами настаивают на требовании Учредительного собрания.

Одним из первых, кто осудил черносотенного профессора, был И.Л. Шраг. Выступая 29 июня 1906 г. на заседани Государственной Думы, он открыто обвинил среди иных покровителей погромов и городского голову Нежина Лилеева. Конечно это был страшный удар по репутации последнего, и он попытался обвинить Шрага в оскорблении, через правые газеты заявив, что Шраг допустил «дифамацию» (бесчестие) и вызвал его на дуэль. Дуэль, конечно, не состоялась, но Илье Людвиговичу грозили серьёзные неприятности, поскольку Лилеев пожаловался самому царю и дело было передано в первый департамент Государственного Совета для рассмотрения и дальнейшей передачи в Верховный уголовный суд. Опытному юристу пришлось защищать самого себя. Шраг не допустил, чтобы дело было передано в суд.

Должным образом прореагировали и студенты Нежинского историко-филологического института. Газета «Рідний край» (Полтава) 29 сентября 1906 г. сообщала, что на первой студенческой сходке было принято постановление бойкотировать Лилеева, который читал на 3-м и 4-м курсах «Педагогику». Решено было, чтобы «истинно русский человек» Лилеев прекратил читать лекции студентам. Резолюцию о бойкоте студенты послала в киевские газеты.

Самым решительным образом действовал И. Шраг и во время трагических событий 24-25 октября 1905 г. в Чернигове. В ответ на еврейский погром, который начался в городе при попустительстве губернатора, он отправил телеграмму председателю правительства России С.Ю. Витте с требованием вмешаться и прекратить погром. Вечером, вместе с несколькими соратниками, послал вторую телеграмму. Неизвестно, что сыграло решающую роль, но в городе был наведён порядок. Черносотенцы не могли простить ему заступничества и угрожали смертью. В автобиографии Шраг писал, что хранит 2 письма с угрозами смерти ему и всей его семье. Кстати, супруга его, Елизавета Исааковна, была еврейка.

И. Шраг не упускал ни одного проявления антисемитизма или угрозы еврейскому населению. Газета «Утренняя заря» (Чернигов) за 16 июня 1905 г. сообщала о попытке тёмных сил вызвать погром в Козельце. Суть грубой провокации заключалась в следующем. Некая Марфа Шипова, порезав стёклами руки, вымазала кровью лицо и кричала, что евреи проливают русскую кровь и убили её дитя. Рабочие и подмастерья готовы были начать погромные действия, если бы не старик С. Струцкий, который всё видел и убедил их, что это провокация. Когда прибыла полиция и осмотрела убитого ребёнка, оказалось, что это кукла из платков и юбок. Составленный в мягкой форме протокол свидетельствовал только о нарушении тишины. В публике циркулировали слухи, что Шипова созналась в полиции, как её две недели подготавливали устроить провокацию, и, вероятно, указала устроителей. В заметке сказано, что член Госдумы от Черниговщины И. Шраг, получивший и сообщение из Сновска такого же характера, посетил по этому поводу черниговского губернатора, от которого получил уверения, что будут приняты все меры к предотвращению всяких насилий.

В личном архиве И. Л. Шрага сохраняются телеграммы, направленные депутатам Думы от Черниговщины из различных населённых пунктов губернии с просьбой о помощи.

Наиболее полно раскрыл отношение правительства к евреям И. Шраг во время своего третьего выступления в Думе в дебатах по поводу погрома в Белостоке. Это страшное событие поразило всю прогрессивную Россию. На протяжении нескольких дней июня 1906 г. по-зверски было убито почти 100 человек. Сотни раненых и искалеченных людей остались без средств к существованию. Верный правилу быть на стороне обиженных и обездоленных, Шраг, как и подавляющее большинство русских и украинских интеллигентов, стал на защиту жертв погрома. Он считал антисемитизм разрушительной силой, а погромщиков – преступниками. Как юрист, он заметил ту большую опасность, которую имеет для страны потакание насильникам. Готовясь к своему выступлению в Думе, Илья Людвигович писал в черновике: «дело… идёт уже об интересах не одного еврейства, а об интересах всего государства: беззаконие и насилие, против кого бы оно ни было направлено, не может быть допустимым в цивилизованном государстве».

Выступая 29 июня 1906 г., И. Шраг открыто обвинил правительство в потакании тёмным элементам и подстрекании их на погромы. «Я твёрдо держусь того – говорил Шраг, - что вина за все это падает на центральное правительство, которое воспитало и вскормило эту клику истинно русских людей». Черниговский депутат считал, что правительство создало специальную погромную атмосферу, направленную на возбуждение национальной розни и национальной травли, что все погромы инсценированы совершенно одинаково. Говоря о событиях в Чернигове, И. Шраг раскрыл гнусную роль «Черниговских губернских ведомостей», которые наполнялись статьями, возбуждающими ненависть и презрение к еврейскому населению. Причём этот официоз издавался на казённые средства. Крестьяне заранее приглашались в Чернигов на определённый день, чтобы бить «жидов», а в процессии вместе с черносотенцами шёл губернатор. Называя среди иных вдохновителей погромов пресловутого М. Лилеева, Шраг отмечал, что он не только не привлечён к ответственности, но и теперь «персона грата» у местной администрации. В Новозыбкове же знак к погрому был дан помощником исправника, и этот помощник и теперь процветает.

И.Шраг указывал на положительную роль самообороны в предотвращении погромов и подчёркивал, что полиция путём проведения арестов и отобрания оружия уничтожила её. Депутат высказал уверенность, что, пока существует старый режим и его защитники, Россия не ограждена от погромов, ибо создалась такая атмосфера, которая может быть уничтожена только радикальными изменениями. Это смелое выступление было встречено аплодисментами.

Февральская революция 1917 г. дала мощный импульс национально-освободительному движению. Несмотря на возраст и слабое здоровье, Шраг проявлял кипучую энергию и инициативу в общественных делах. Его назначили председателем Черниговского окружного суда, избрали руководителем местного комитета партии украинских социалистов-федералистов. Он работал в «Просвите», стал членом Центральной Рады. Выступая на заседании городской думы, куда его избрали гласным, он выразил удовлетворение тем, что рухнул старый порядок, прекратился гнет.

Настоящий патриот Украины с уважением относился к деятелям еврейского национального движения. 30 декабря 1918 г. в Чернигове состоялось траурное собрание, устроенное местной сионистской организацией, посвящённое памяти известного общественного еврейского деятеля, члена сионистской организации Н.С. Сыркина. Почтить его память пришли Илья Людвигович Шраг и его сын Николай – бывший заместитель председателя Центральной Рады.

Умер И.Л. Шраг 11 апреля 1919 г. в Чернигове. Организм старого человека не преодолел простуду. Память Шрага почтили панихидой во Владимирском соборе в Киеве. Сюда прибыли посланцы Чернигова, известные украинские деятели, пригласили украинский хор. Безусловно, это была огромная утрата не только для украинского народа, но и для еврейского, настоящим другом и защитником которого был Илья Людвигович Шраг.



Еврейские вести (Киев). – 1997. – № 17 – 18.
ВАДИМ ПРЕКРАСНИЙ

До 120-річчя з дня народження Вадима Львовича Модзалевського.



Саме так назвав В. Модза­левського в некролозі Павло Зайцев, вражений звісткою про пе­редчасну смерть друга. Останнім часом про найкращого українського генеалога, як справед­ливо назвав його Сергій Білокінь, написано чимало. На підставі маловідомих і невідомих матеріалів автор цих рядків спро­бує змалювати яскраву постать цієї людини.

Вадим Львович Модзалевський народився 28 березня 1882 р. у Тифлісі. Він походив зі старого ук­раїнського козацького ро­ду, предки якого відігра­вали видатну ролю в житті Стародубщини ХVII-ХVIII ст. Неабияку роль в становленні моло­дої людини відіграло родинне виховання.

Батько - Лев Мико­лайович був відомим російським педагогом кінця XIX ст., мати похо­дила зі старого ук­раїнського шляхетського роду Константиновичів. Старший Вадимів брат, Борис Львович, був видатним російським літературознавцем, засновником Пушкінського До­му в Петербурзі. Інший брат, Все­волод, захоплювався нумізмати­кою і разом з Вадимом зібрав чи­маленьку колекцію монет.

Навчався юнак в Петер­бурзі, в Першому Кадетському Корпусі. За згадками сучасників був улюбленцем всього Корпусу, мав різнобічні інтереси та запити духу. Зовнішній вигляд його за­пам'ятався назавжди видатному російському пушкіністу, емігран­ту Модесту Гофману: "червоно­щокий, повний, з рум'янцем і ду­же красивий". Він любив музику, товаришував з майбутнім відо­мим композитором М. М’яс­ковським, сам грав на флейті.

Три роки навчання в Мико­лаївському Інженерному Учи­лищі (1899-1902) зробили з даровитого хлопчика гармонічно роз­винену людину, м'яку, чутливу й прекрасно освічену. Вже тоді він почав свої історичні студії, пере­важно в галузі генеалогії. Через багато років М. Гофман зізнавав­ся в приватному листі, що благо­говів перед В. Модзалевським і той мав на нього дуже великий вплив. Підкреслимо, що таке вра­ження справляла на людей зовсім ще молода людина. Восени 1902 р. В. Модзалевський обрав місцем служби Київ, який був центром українського наукового життя. Саме там остаточно виз­начилися його українські сим­патії, почали з'являтися одна за одною статті - плоди серй­озних архівних студій. За участь в гуртку офіцерів-саперів він був заарешто­ваний в 1906 р., але недов­го пробув за ґратами і по звільненні мусив поверну­тися до Петербурга. Ні тоді, ні в майбутньому політика не приваблювала його. Впродовж 1906-1911 рр. В. Модзалевський пра­цював офіцером-виховате­лем у Першому Кадетсь­кому Корпусі - своїй аlma matег. І хоча дослідники вважають, що ця робота не задовольняла В. Модза­левського, перешкоджала його науковій діяльності, все ж таки це не зовсім так. Не­довга педагогічна кар'єра моло­дого історика залишила довгу і світлу пам'ять в сірих казенних стінах дореволюційного Корпу­су. Вадим Львович любив дітей і постійно приділяв їм увагу. Вихо­ванці в свою чергу ставились до нього не як до офіцера-виховате­ля, а як до рідного, старшого дру­га, на котрого вони дивились з захопленням і любов'ю.

Звичайно, замилування ук­раїнською старовиною було го­ловним захопленням молодого Історика. В ці роки він готує до друку і видає перші томи "Малороссийского Родословника" - капітальної праці, яка забезпечи­ла його авторові почесне місце в українській історіографії. В 1911 р. здійснилася мрія В. Модзалевського. Він переїхав до Чернігова, де обійняв посаду завідувача Му­зею Тарновського та обраний був на посаду керуючого справа­ми Чернігівської архівної комісії, а водночас дістав посаду секрета­ря Чернігівського дворянства. Як у Петербурзі, де навколо нього було артистичне оточення - гур­ток видавництва "Сиріус", так і в Чернігові він став центром місце­вих молодих мистців, поетів і на­уковців. Згодом імена цих людей посіли визначне місце в ук­раїнській науці, літературі, мис­тецтві. Назвемо хоча б Є. Онацького, П.Федоренка, А. Казку, П. Савицького, В. Шугаєвського, П. Тичину. В своїх недрукованих спогадах відомий чернігівський археолог і краєзнавець Юрій Виноградський писав на схилі віку, що Вадим Львович був лю­диною спокійного характеру, ніколи не виявляв почуття пере­ваги в знаннях історичних ма­теріалів і художніх цінностей, але своїми знаннями без будь-якого натяку на цю перевагу, допома­гав молоді, яка до нього тягнулася. Старий дослідник згадував як вразила його чудова бібліотека і зібрання рідкісних виробів місце­вих гут. І сам власник цих скарбів, красивий, спокійний і лагідний, він чарував усіх, хто з ним зустрічався. Кожний, хто звертався до нього, відчував теп­лоту й світло, що йшли від нього, від його розумних і привітних очей.

Через багато років, в при­ватному листі Євген Онацький згадував: "Про Вадима Львовича зберігаю найкращі спогади, - це була золота, надзвичайно мила й хороша людина! Занадто рано нас покинула..." Один з друзів і колег Модзалевського Воло­димир Міяковський в своїх чер­неткових записах відзначав, що Вадим Львович легко й швидко сходився з людьми, а з ким він сходився, легко ставали його ве­ликими друзями, що здатні були "за честь его принять оковы". А яка щира дружба в'язала В. Мод­залевського й Ю. Нарбута! Як відзначав видатний український історик Олександр Оглоблин, бурхливий і нестримний дух Нар­бута шукав тихої й відданої, гли­бокої й "умної" дружби. Він ста­вив великі вимоги до неї і навряд чи в його оточенні знайшлася інша людина, яка більше, або так само відповідала б цим вимогам, ніж Вадим Модзалевський. О. Оглоблин високо цінив вченого, а згодом полюбив заочно і як лю­дину. Хоча він ніколи не бачив В. Модзалевського, одначе дав яск­раву стислу характеристику, яку дозволимо собі тут навести: "тон­ка, вразлива, аристократична на­тура, він поєднував у собі високу, рафіновану культуру вченого й естета з чарівними рисами сер­дечної й милої людини".

Навесні 1918 р. В. Модза­левський переїздить до Києва і активно включається в розбудо­ву української національної куль­тури. Багато чого встиг він зро­бити в ці останні роки, але все це позначилося на його слабкому організмі. М.Гофман писав, що в нього стали траплятися припад­ки анемії головного мозку, які кілька разів заставляли друзів ду­мати про близький кінець. Тяжка була для В. Модзалевського осінь 1919 р., коли в Київ прийш­ли добровольці. Він зазнав не­справедливих звинувачень у ро­боті "на большевиків", друку­ванні українських прокламацій, бездіяльності, бюрократизмі. Історик гостро переживав ці ата­ки і відставку. Відомий мистець Георгій Лукомський в одному з своїх еміграційних видань зазна­чав, що люди ті сприяли смерті Модзалевського. Однак і в ці важкі часи він не замкнувся в собі, в одних лише справах. Його гостинна кімнатка в помешканні Нарбута стала притулком для всіх київських художників, пись­менників, учених і журналістів. П.Зайцев згадував, що там збира­лися люди, які тримали в своїх руках нерви культурного життя Києва. Відбувалися дискусії, об­говорювалися літературні плани. Відпочивали душі, дотепи й сміх чергувалися з музикою й співами, з декламаціями нових поезій. Там повстала й "Асаdemia vegabunda" – жартовливе об'єднання київської літературної й мистецької богеми, що прибрала собі форму й стиль XVII ст. "Згадую ту любов, - писав П.Зайцев, - ту по­вагу велику, яку всі, хто знав В. Л-ча і мав щастя з ним зблизити­ся, виявляли до нього". В червні 1920 р. В. Модзалевський за­хворів дизентерією і з перших днів хвороби друзі його очікували близького, неминучого кінця. Слабкий і змучений організм не витримав, і 3 серпня 1920 р. не стало великого знавця й людини, якої не забути. Подиву гідний внесок В. Модзалевського в га­лузі історії, генеалогії, архівоз­навства, археографії, мистецтва, охорони пам'яток старовини. І можна цілком погодитися з М. Гофманом, який вважав, що якби інакше склались умови його осо­бистого існування - життя Вади­ма Львовича Модзалевського бу­ло б життям і діяльністю виключ­но видатної людини.



Наш голос (Нью – Йорк). – 2002. – № 7 – 9. – С.8 – 9.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6

Схожі:

Григорій михайлович курас iconКосинка Григорій Михайлович (1899 1934)
Григо́рій Миха́йлович Стрілець- український письменник-новеліст. Перекладач. Жертва сталінізму
Григорій михайлович курас iconАндрій Михайлович Патрус-Карпатський – поет, прозаїк
Андрій Михайлович Патрус-Карпатськпй (справжнє прізвище Патрус) народився 29 березня 1917 р в с. Тереблі на Закарпатті
Григорій михайлович курас iconГригорій Квітка-Основ’яненко – основоположник української прози
Григорій Квітка народився 29 листопада 1778 р під Харковом у родовому маєтку Основа
Григорій михайлович курас iconГригорій Квітка-Основ’яненко – основоположник української прози
Григорій Квітка народився 29 листопада 1778 р під Харковом у родовому маєтку Основа
Григорій михайлович курас iconГригорій Савич Сковорода 1722-1794
Григорій Сковорода народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, у небагатій козацькій родині
Григорій михайлович курас icon18 лютого 1890 р. – у м. Катеринославі народився Володимир Михайлович Корецький
Катеринославі народився Володимир Михайлович Корецький, видатний український вчений-юрист, Герой Соціалістичної праці. Помер 25 липня...
Григорій михайлович курас iconМ. В. Коваль (головний редактор), В. М. Вол­ковинський
С. В. Кульчицький, І. Ф. Курас, Ю. О. Курносов, О. О. Кучер, Л. О. Лещенко, М. Б. Озерова (відлов, секре­­тар), В. Ф. Панібудьласка,...
Григорій михайлович курас iconСковорода Григорій (1722—1794)
Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р в селі Чорнухах на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака
Григорій михайлович курас icon16 травня 1885 р. – (4 травня – за ст ст.) у Катеринославі народився Микола Михайлович Стасюк
Катеринославі народився Микола Михайлович Стасюк – член першого українського уряду та Центральної ради, видатний кооператор, письменник...
Григорій михайлович курас iconГригорій Квітка-Основ’яненко Григорій Квітка-Основ'яненко
Через діатез у п'ятирічному віці хлопчик осліп. Зір повернувся до нього знов після відвідування Озерянського храму. Юний Квітка побачив...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка