Григорій михайлович курас



Сторінка5/6
Дата конвертації29.01.2018
Розмір0.74 Mb.
1   2   3   4   5   6

“МНОГАЯ ЛІТА” ОЛЕНИ МОГИЛЯНСЬКОЇ

До 100 – ліття від дня народження


11 серпня 1905 р. в Чернігові в старій українській дворянській родині Михайла Могилянського народилася третя дитина, яку назвали Оленою. Дитинство її та брата і сестер було овіяно глибокою та ніжною дружбою з батьками. Тата вони бачили не часто, але коли у нього з’являлася вільна година, він садовив дітей біля себе і читав їм. На схилі віку Олена Могилянська писала, що їй важко передати значення цих читань в колі сім’ї. Тато читав їм Дікенса, Шекспіра, Шевченка, Л.Толстого, Коцюбинського, якого він дуже любив і перекладав на російську, інших класиків світової літератури. Діти дуже любили ці свята-читання. Вони занурювались в якусь особливу атмосферу начебто участі в творчості великих людей, отримували насолоду, як від гарної музики. Олена згадувала, що все це, звичайно, підносило в їх очах образ батька, міцніше об’єднувало родину. На її думку, самі ці читання виростили в її сестри і брата творчі початки. Цей вплив мав неабияке значення і для формування творчої особистості самої Олени. Освіту дівчина отримала в петербурзькій та чернігівській гімназіях, які на той час давали грунтовні знання.

У 1921-22 рр. Олена жила з батьком в Петрограді, де навчалась в балетній школі. До кінця життя вона зберегла особливу, “балетну” ходу – красиву, легку, пружну. Але, очевидно, на вибір професії вплинуло знайомство з журналістом Борисом Ісаєвим.Олена Могилянська вийшла за нього заміж у 1924 р. і переїхала до нього до Москви. Поступово вона “втягнулась” в журналістику і впродовж 20-30-х рр. працювала в різних виданнях, довший час в “Торгівельній газеті”. Молода журналістка зі своїм чоловіком знали багатьох літераторів, художників, композиторів, політичних діячів, декого навіть близько, але ніколи, навіть на схилі віку, не любила “сипати” гучними іменами, хоча колись спостерігала їх зблизька.

Влітку 1938 р., через місяць-півтора після арешту чоловіка, прийшли і за Оленою Могилянською. Посадили в сумнозвісну Бутирку. У листі до автора цих рядків вона писала, що її протримали у в’язниці біля двох років, а потім як “соціально-небезпечний елемент” вислали до Красноярського краю. На цей час були розстріляні її старша сестра Ладя і брат Дмитро. На “волі” залишилась молодша сестра Ірина. Саме вона ранньою осінню 1941 р. привезла до селища Велика Мурта до Олени вже тяжко хворого батька. 22 березня 1942 р. М.Могилянського вже не стало. Великою душевною травмою для Олени та її сестри було те, що не збереглась могила улюбленого тата. “Це моє велике горе”, – зізнавалась вона мені в одному з листів. 1943 р. закінчився “строк” заслання, і Олена виїхала до Красноярська, де працювала бухгалтером.

В кінці війни був звільнений з ув’язнення її чоловік, але лише для того, щоб відбувати заслання в Норильську. Разом з ним поїхала і дружина. Під час заслання Б. Ісаєва двічі заарештовували, але через кілька місяців знову звільняли. Загалом же за 16 років позбавлення волі Олені Могилянській двічі повідомляли про те, що чоловіка розстріляли. А перші три роки – з 1938 до 1941-го – вона про чоловіка взагалі нічого не знала… На засланні Б. Ісаєв був позбавлений можливості працювати; працювала дружина, а йому доводилося займатися городом і хатнім господарством. У 1949 р. їм дозволили переїхати значно південніше, в село Сухобузим, в тому ж Красноярському краї. Олена Могилянська користувалась повагою співробітників і керівництва. Їй (засланій) постійно довіряли возити бухгалтерські звіти до Красноярська, а одного разу – у 1943 р. – навіть до Москви. Чесність, почуття обов’язку, надзвичайна порядність – ці риси кидались у вічі всім, хто мав нагоду працювати чи зустрічатись з цією жінкою. Слід відзначити особливі, безхмарно-любовні відносини Олени Могилянської та її чоловіка. І хоча в Б. Ісаєва це був другий шлюб, до того ж він був на дванадцять років старший за дружину, характер їх відносин був чи не найвищим ідеалом стосунків між чоловіком та жінкою. Племінник Олени Олександр Саф’ян з захопленням писав авторові цих рядків про незабутні враження від спостерігання взаємин між його тітонькою й дядьком. Взаємоповага, повне розуміння слів, справ, інтересів один одного, постійне прагнення догодити – це далеко не все, чим характеризувалась їх любов і взаємна повага. Олександр признався мені, що бачив у характері їх відносин справжній ідеал, і мріяв побудувати такі ж в своїй майбутній сім’ї. У Б. Ісаєва від першого шлюбу було двоє дітей, в яких були свої діти. Вони дуже поважали Олену. Взаємні відвідини були постійним, навіть через 20 років після смерті Б. Ісаєва. Цікаво, що питання про переїзд Олени до племінника вирішувався в Москві на сімейній “нараді” за участю дітей і онуків Б. Ісаєва!

Після реабілітації і переїзду до Москви у 1955 р. Олена Могилянська працювала в редакції “Піонерської правди”. Це був насичений період її життя: крім багатьох публікацій в різних виданнях, вона написала книжку казок, вела рубрику дитячих листів, зорганізувала дитячі виставки. Після виходу на пенсію, більше 30-ти років продовжувала активну співпрацю зі своєю газетою, була громадським літературним консультантом, виконувала різну редакторську роботу. Майже до самого виїзду з Москви відповідала на гори дитячих листів. О.Саф’ян згадував, що коли він приїздив до Москви, то допомагав тітоньці носити важкі торбини цих листів з редакції додому і в зворотному напрямку. Бачив, як її, майже 90-літню, чекали в редакції, раділи її появі. Вона була справжньою душевною подругою для порівняно молодих працівників.

Олена Могилянська ніколи не забувала про долю своїх рідних. У 50-ті роки почала клопотатись про реабілітацію сестри і брата. Мріяла про те, що будуть видані бодай окремі їх твори. З сумом повідомляла мені, що Микола Бажан ще у 1986 р. писав їй про книжку віршів брата Дмитра, яку планує видати Спілка письменників України. Але ні цей збірник, ні том вибраних творів батька, який десь у 1990 р. був готовий до друку, так і не побачили світ. “…Але все це зникло з життя і в мене вже недостатньо сил”, – писала мені Могилянська в своєму останньому листі. Разом з тим, наукові пошуки автора цих рядків і знахідки невідомих фактів з життя М. Могилянського, особливо його останнього рукопису, викликали в неї велике зацікавлення. Віддана дочка неодноразово дякувала за публікації про батька, цікавилася справою дисертації, яку хотіла прочитати. Вона раділа, що люди будуть, нарешті, знати щось про її незвичайного батька і на землі залишиться якийсь слід від її родини. Мене вразило те, як згадували Олена та її сестра Ірина невинно знищених сестру і брата. Вони говорили про них , як про …Живих. Начебто живуть вони в далекому місті. В розмовах траплялось, скажімо, таке: “М. Рильський – то великий друг Ладі”, або “Дімка написав вірш, який наша мама не схвалила, бо він їй показався хуліганським”. Розповідали про поїздки до Ладі в Дмитров, про богемне життя Дмитра в Харкові і інше. Але в цих споминах було тільки веселе і оптимістичне і майже нічого про трагедію, яка сталася. І чи не було це найвищим виявом любові до рідних, яких вже немає на світі? Перебуваючи в Москві у 1993 р., я мав щасливу нагоду зустрітися з Оленою Могилянською в її затишній квартирі. Горда постава сивої голови, з благородним і водночас простим обличчям одразу викликали велику симпатію і повагу до неї. Видно було, що перед тобою незвична людина. Упродовж кількох годин я мав незабутню бесіду з цією високоінтелігентною і такою цікавою жінкою. На прощання подарувала мені кілька фотографій свого батька.

Не дивно, що вона мала величезний вплив на формування особистості свого єдиного племінника. У споминах про улюблену тітоньку О. Саф’ян зізнавався, що йому завжди хотілося наслідувати їй, звіряти свої вчинки з тим, як вона діяла в подібних ситуаціях. Один з головних законів, згідно яких жила Олена Могилянська було: “Я ні на кого не ображаюсь”. Була людиною з високим почуттям самоповаги, гордою, і образливість в будь-яких виявах була для неї принизливою. О. Могилянська була надзвичайно доброю і чутливою жінкою. Один з прикладів – ніжні стосунки з молодшою сестрою Іриною. Вони постійно листувалися (навіть з Норильська, Красноярська), розмовляли по телефону, часто їздили одна до одної, зворушливо піклувалися одна одною навіть в життєвих дрібницях. О. Саф'ян писав, що в своєму житті не зустрічав іншої людини з таким сприйняттям динаміки життя. Звичайно, старші люди так чи інакше стають консервативними. У цьому сенсі О. Могилянська так і не стала старше 20-25 років. Постійно цікавилась всім, що відбувалося навколо: розвитком суспільства, модерністськими явищами в мистецтві, літературі. Завжди мала свіже, необтяжене закостенілими догмами сприйняття оточуючого світу. Не уявляла свого життя без книжок, завжди слідкувала за виходом новинок, читала до останнього дня життя. Можна говорити, що О. Могилянська мала веселий характер, ніколи не журилася, незалежно від настрою була душею будь-якої компанії, в тому числі і людей зовсім іншого віку.

Проживши майже все життя в Москві, О. Могилянська не забула української мови. Залюбки читала українські книжки, часом говорила мовою свого народу, вставляючи прислів’я і приказки. Часто згадувала рідний Чернігів, Київ. Упродовж 60-90-х років неодноразово відвідувала ці міста. За дорученням редакції їздила до Львова. Багато разів була у Дніпропетровську, де мешкала молодша сестра і улюблений племінник, який вважав її другою мамою.

Але невблаганний вік давав себе взнаки. В останньому листі до мене від 20 грудня 1997 р. Олена Могилянська з сумом писала, що “подарунок, надісланий мені долею –“многая літа” – не дуже завидний”. У 1995 р. вона погодилась переїхати з Москви до племінника до Дніпропетровська. Останні два з половиною роки вела активний спосіб життя, не було жодного дня, щоб вона, незалежно від погоди, не виходила на прогулянку. Пізньої осені 1997 р. було зорганізовано виступ Олени Могилянської в бібліотеці для дітей і юнацтва, який пройшов при переповненій залі з великим успіхом. Разом з племінником вона ще планувала поїхати автом до Чернігова. Не судилося. 8 лютого 1998 р. Олени Могилянської не стало. Сповіщаючи автора цих рядків про сумну звістку, О. Саф’ян писав: “Трапилося це 8 лютого цього року цілковито несподівано, впродовж кількох хвилин, і, гадаю, сама Олена Михайлівна не встигла нічого зрозуміти. Смерть її була легка, вона хотіла так піти, і Бог їй це дав. До цього вона вела активний спосіб життя, читала багато, цікавилась всіма подіями, котрі відбувались поруч і в оточуючому світі. Вікова нежить, певна річ, була присутня, але вона не була небезпечна, і ми вважали, що ще поживемо разом.” Упокоїлась разом з чоловіком на Новодєвічому кладовищі. На траурну церемонію прийшли її колишні співробітники. О. Саф’ян приїжджаючи до Москви, зауважив, що хтось постійно підтримує порядок на місці їх вічного спочинку.

Остання представниця славного роду Могилянських, Олена Могилянська прожила довге, але нелегке життя. В ньому вистачало всього: втрата рідних, арешт і заслання, голод і поневіряння, але не втратила людяність, теплоту, жагу до життя. Була надзвичайно скромною. Ніколи нічого не просила. Згадувала і писала про всіх, крім себе. І тому, користуючись нагодою ювілею, присвячую цю невелику статтю світлій пам’яті цієї незвичайної жінки – Олени Михайлівни Могилянської.

Сподіваюсь, що шановні читачі простять мені за те, що передам зміст напису на звороті фотографії, надісланій в останньому листі з 20 грудня 1997 р.:

На добру пам’ять Шановному і дорогому Григорію Михайловичу Курасу.

Безмежно вдячна за Ваші талановиті праці про мого батька – українського Письменника Мих.Мих. Могилянського.

З глибокою пошаною, його дочка, Олена Могилянська.



Наше життя (Нью – Йорк). – 2005. – №4 (квіт.). – С. 5 – 7.

М. МОГИЛЯНСЬКИЙ ТА В. МІЯКОВСЬКИЙ – ДВА ВЗІРЦІ ШЛЯХЕТНОСТИ:

З історії української інтелігенції
Серед видатних діячів науки та культури, які жили в минулому столітті, ці дві особистості вирізняються своєю неординарністю, неподібністю до інших. В них було багато спільного. Обидва були дворянського походження, отримали блискучу освіту. Інтелігенти в повному розумінні слова, вони жили високими духовними потребами, кохалися в літературі й мистецтві, мали спільні естетичні уподобання. Сповна скуштували сталінських репресій. І навіть смерть прийшла до них в один день – 22 березня, щоправда, з різницею в 30 років.

Коли відбулося їхнє знайомство, зараз встановити тяжко. Адже на початку XX ст. обидва мешкали в Петербурзі. І якщо вони не познайомилися особисто, не виключено, що чули один про одного. Напевно, відомо, що в липні 1923 р. М. Могилянський переїхав до Києва, і саме тоді й сталася його перша зустріч з В. Міяковським. Як видно з листа М. Могилянського з 25 липня 1936 р., цей липневий день був своєрідним ювілеєм початку його київського життя, що ознаменувався обідом у Міяковських. В цьому і наступних роках вони бачились часто. М. Могилянський був обраний на посаду керуючого справами Постійної комісії ВУАН зі складання “Біографічного словника діячів України”. У цій Комісії співпрацював і В. Міяковський. Але не тільки співпраця в Академії чи спільні естетичні смаки поєднали їх. Напевно, вони відчували духовну близькість один до одного. М. Могилянський часто відвідував родину Міяковських у їх казенному помешканні в будинку Архіву, який розташувався на території Софіївського собору. Про це мені розповідала дочка В. Міяковського О. Міяковська-Радиш. Не знаємо, про що йшлося в їх бесідах. Високоерудовані люди, вони, очевидно, не обмежувались обговоренням буденних справ або книжкових новинок. Ймовірно, не обійшли вони болючих для для М. Могилянського нагінок на нього з приводу оповідання “Вбивство” і заборони друкуватись. На мою думку, ніяких політичних розмов у них не було. На цьому місці слід зазначити, що і М. Могилянський і молодший за нього В. Міяковський належали до тієї частини старої демократичної інтелігенції, що не влилася в еміграцію, а обрала позицію формальної лояльності щодо радянської влади, хоч і з неоднаковою мірою її сприйняття. Проте вони використовували найменшу можливість для праці на користь свого народу.

Але настав трагічний для української культури 1929 рік. Почалися арешти української інтелігенції. 21 серпня цього року був ув’язнений і В. Міяковський. Після тривалого слідства його заслали на 5 років за Полярне коло, в Кандалакшу. Після повернення до Києва у 1933 р. В. Міяковський не міг і думати про наукову працю. Жив з дружиною і донькою у маленькій кімнаті. Але чи не найболючішим було те, що мало хто з колишніх друзів і співробітників мали бажання спілкуватись з колишнім зеком. Його уникали, боялися говорити. Повернувшись із заслання, В. Міяковський ще застав у Києві свого старшого друга і мав можливість з ним спілкуватись. Але вже в грудні 1933 р. М. Могилянського було звільнено з ВУАН з характеристикою, яка фактично свідчила, що він є “ворог народу”. Всі його спроби добитися справедливості були марні. Не маючи змоги жити в Києві, він змушений був поїхати на Ведмежу Гору, де в концтаборі відбувала покарання його старша дочка Ладя. Звідти, а трохи пізніше з Дмитрова, де Ладя працювала на будівництві каналу “Москва-Волга”, він почав писати другові. Слід наголосити, що М. Могилянський перебував у дочки як вільна людина, якщо взагалі можна говорити про “вільну людину” за тих часів. Звідти він їздив до Москви, Ленінграду. Тому неправильним є твердження історика І. Верби, який писав, що Н. Полонська-Василенко допомагала у з’ясуванні документами М.Могилянському, що відбував покарання в Карелії. Помилявся і визначний літературознавець П. Одарченко, який назвав М. Могилянського серед заарештованих, розстріляних і знищених каторжною працею в таборах і на засланнях видатних діячів України. Так, М. Могилянський був увільнений з Академії 2 грудня 1933 р. У звіті про діяльність соціяльно-економічного відділу ВУАН за 1933 р., між іншим, зазначалося: ”…М.М.Могилянський займався вивченням нацдемівських петлюрівських діячів, бандитів, отаманчиків (Ангел), українських князів, поміщиків, сахарозаводчиків і попів, і зовсім ігнорував вивчення революційних діячів, особливо доби пролетарської революції і соціялістичного будівництва (Артем Ф.О.), Антонов-Овсієнко й інші”. Справді, в ті часи звільнення з праці та ще такою характеристикою неминуче вели, як мінімум, до арешту. Але, виходить, були окремі виключення. Мабуть, каральні органи чогось вичікували, а потім, можливо, і забули про нього. Тим паче, що “роботи” в них ставало все більше. Так чи інакше, М.Могилянський не був ані заарештований, ані засланий.

Листів В. Міяковського зберіглось (і то дивом) лише кілька. А от листи М.Могилянського переховуються в дочки В. Міяковського. Вони мандрували з вченим шляхом Київ – Львів – Прага – Трасфельден – Авгсбург – Нью-Йорк. Один цей факт заслуговує на подив і велику повагу. З епістолярією вимальовується картина глибокої духовної і особистої близькости М.Могилянського та В.Міяковського. І це при тому, що вони були не зовсім подібні. Маю на увазі різницю в їхньому темпераменті та характері. Надзвичайно колоритна постать, з великим інтелектуальним потенціялом, М.Могилянський вирізнявся навіть серед славнозвісних імен київської інтелігенції тих часів. Відомий літературознавець Г.Костюк писав у споминах, що його вчитель проф.Б.Якубський, згадуючи про славетних людей, які бували в нього, говорив, що приходив “як патріярх Михайло Михайлович Могилянський”. Н.Полонська-Василенко, яка добре знала М.Могилянського і листувалася з ним, дуже влучно зауважила: “Могилянський був натура гаряча, він не міг взагалі розмовляти спокійно… не міг реагувати спокійно на те, що вважав шкідливим, непорядним”. В.Міяковський був більш врівноваженою людиною, надзвичайно принциповою, з чітко окресленими поняттями чести та гідности. Всім були відомі його високі моральні якості. В той же час український журналіст М.Кучер в статті про В.Міяковського писав, що з проф.Міяковським як з людиною нелегко було жити, не міг терпіти докорів, мав свої виразні симпатії та антипатії, від яких не хотів відмовитися.

Все листування просякнуто обміном думками про перевидання старих і вихід нових книжок, про публікації сучасних їм літераторів. М.Могилянський, який добре знав, скажімо, М.Рильського та П.Тичину, висловлював свої міркування щодо їхньої творчости. Вражає діяпазон інтересів цих людей. Їх цікавили різноманітні ділянки інтелектуального життя. М.Могилянський мав чудову бібліотеку ще в Петербурзі, а потім в Києві. Після звільнення з Академії, залишив в Києві багато видань. В листах до В.Міяковського пристрастний бібліофіл часто згадував свої книжки і все сподівався врятувати хоча б частину з них. Н.Полонська-Василенко свідчила, що М.Могилянський був настільки закоханий у книжки, що волів тижнями не обідати, не витрачати гроші на одяг, але купувати найдорожчі видання. Але в тяжкому для нього 1937 р. проза життя змусила його звернутися до свого друга з проханням продати, по-можливості, частину книжок, щоб придбати калоші.

Як відомо, М.Могилянський був другом і перекладачем М.Коцюбинського і все життя відстоював його світле ім’я. В листах він спростовував перекручення та відверті брехні стосовно М.Коцюбинського, його дружини Віри Устимівни, які появилися в літературних та наукових творах.

Але, очевидно, найголовнішим змістом листів є прояви особливої поваги та дружби до В.Міяковського. М.Могилянський не міг спокійно жити, коли не отримував хоча б коротеньких повідомлень від друга. Постійно просив, навіть благав писати, хоча б коротко. “Декілька слів від Вас – для мене бальзам цілющий”, - зізнавався він в листі з 1 вересня 1935 р. неодноразово згадував про зустрічі, товариські бесіди за кухлем пива. З присутньою йому емоційністю писав: “За півгодини візити до Вас, здається, віддав би півроку життя, хоч його вже, мабуть, небагато для мене лишилось”. Для Могилянського взагалі взаємини з людьми були найбільшим скарбом. Підкреслював, що серед людей, стосунками з якими особливо дорожив, В.Міяковський завжди незмінно стояв в перших лавах його численних друзів. Дуже переймався М.Могилянський здоров’ям родини В.Міяковського, хвилювався, коли хворіли його рідні. Він обурювався тим, що така творча людина повинна займатися не тим, до чого мала нахил і бажання з юнацьких років. З листів видно, що і В.Міяковський морально підтримував старшого за віком друга, заохочував до літературної праці.

В листах відчувається справжня любов до Києва, яка не полишала старого письменника до кінця життя. Відірваний від рідного міста, зізнавався другові: “Що стосується туги, то, знаєте, іноді ось здається достатньо мені пройтись по Володимирській горці, вдихнути наддніпрянського повітря, глянути на луки і ліси Чернігівщини, - розтаяла б моя туга безслідно і без залишку…”, – і водночас він розумів, що це є ілюзія.

Перед війною М.Могилянський відчував, що життя підходить до кінця, але листування було таке ж жваве, як у 1935-36 рр. Незважаючи на вік, тяжку хворобу, глибоку моральну травму, викликану втратою Ладі й Дмитра, він продовжував писати мемуари, підготував ще два романи, пробував себе в поезії, вивчав англійську мову. До речі, за думкою сучасного дослідника літературної творчости М.Могилянського С.Кривенка, якби романи Могилянського були опубліковані, неминуче стали б помітним явищем тогочасної прози, оскільки зачіпали гострі питання сучасности. Але якщо в попередніх листах М.Могилянський, як то кажуть, “виливаючи душу”, писав про неможливість друкуватися, боляче сприйняв той факт, що навіть не розглянули його спогад про цікаву бесіду з М.Коцюбинським тощо, то вже 5 серпня 1940 р. зізнався, що цінить становище невідомости і не хоче з ним розстватися. В цей час М.Могилянського, який на кілька місяців приїхав до Ленінграду, провідала пані О.Міяковська. Це сталося влітку 1940 р., бо 1 вересня цього ж року він писав В.Міяковському про радість від зустрічі з його донькою, яку пам’ятав маленькою дівчиною. Як розповідала мені пані Оксана, бесіда була, як то кажуть, “про погоду”. Друг її батька не зачіпав гострих тем, тим більше не згадував про долю дітей. Постарілий і посивілий письменник час від часу прикладав палець до уст і показував на стіни і стелю. Боявся, щоб їх не почули. В останніх листах яскраво відчуваються туга доживаючої свій вік людини. Скажімо, в листі від 12 березня 1941 р. з Дніпропетровська, повідомляв, що від тутешнього життя абсолютно ізольований. Тільки по неділях грав в преферанс з вдовою Д.І.Яворницького та двома її сестрами. “Це у мене називається “жити повним життям” – додавав він з гіркою іронією. Н.Полонська-Василенко згадувала, що дружина Д.Яворницького Серафіма писала їй, що іноді вечорами до них приходив М.Могилянський, і вони дуже полюбили цього милого, культурного й нещасливого чоловіка. Останню листівку В.Міяковському М.Могилянський відіслав 5 червня 1941 р. …

З початком війни старий та хворий письменник з молодшою дочкою Іриною в товарному вагоні був евакуйований до Красноярського краю. В останні місяці життя М.Могилянському довелося ще в 50-ті градусні морози заготовляти дрова в тайзі. Середня дочка письменника Олена згадувала, що батько ще щось писав, але, на жаль, ніяких записок після смерти не лишилось. Імовірно, то були листівки до друзів, в яких він цікавився їхнім здоров’ям, діяльністю Академії Наук УРСР. Деякі з них мені вдалося в свій час розшукати. Напівголодне існування і відсутність ліків прискорили кінець цієї змученої випробуваннями життя людини. Багато років тому племінник М.Могилянського, російський літературознавець О.Могилянський розповів авторові цих рядків, що причиною смерти було, як тоді казали, білокрів'я. М.Могилянський помер 22 березня 1942 р. в селищі Велика Мурта. На превеликий жаль, ще і зараз зустрічається хибна дата його смерти –1944 р. Могила М.Могилянського, на якій дочки одразу поставили дерев’яний хрест, не збереглася, про що з сумом мені писала О.Могилянська.

По іншому склалася доля В.Міяковського. Він залишився в окупованому німцями Києві. В неймовірно складних умовах війни і скитальщини продовжував займатися наукою. В 1945 р. разом з іншими вченми заснував УВАН. Був керівником Музею-Архіву Академії, віддаючи всі сили і час нагромадженню архівних і бібліотечних скарбів. “Висока постать зі шляхетним обличчям, відзеркалюючим такий же шляхетний характер, задумана й вічно зайнята – являлася одним із головних стовпів Академії. Це був направду без перебільшення живий, гідний наслідування примір жертвенної відданости вільній українській науці, достойний згадки в анналах тої ж науки”, – писав відомий історик О.Домбровський. Помер В.Міяковський в шпиталі св. Луки у Нью-Йорку 22 березня 1972 р. До кінця життя він не забував свого давнього друга. Й тому є свідчення. В одному з листів до О.Филиповича В.Міяковський писав, що на всі діла лишається мало часу, але треба виконати обов’язок перед пам’яттю деяких друзів, серед яких – Михайло Могилянський. Коли вийшла стаття – спомин про М.Могилянського Н.Полонської-Василенко, В.Міяковський написав їй розлогого й емоційного листа. В ньому він зізнався, що М.Могилянський є клаптиком його життя. “Ви розумієте тепер, – писав він, – як радісно мене схвилювало те, що Ви вперше згадали про Миха. Мабуть, багато людей, а з молодшого покоління ніхто не знає навіть імені цієї прекрасної людини”. Зазначав, що тепер, коли йому відомо про те, що друга нема на світі, можна писати про нього.

Авторові цих рядків пощастило отримати ще одне, і то дуже цінне, свідчення великої дружби М.Могилянського і В.Міяковського. В одному з листів визначний історик та громадський діяч М.Антонович писав мені про цих людей: “…Вони були душевними братами, як би це можна було висловити. Такої близькости душ мало хто міг зазначити… Пригадую, як Вол[одимир] Варл[амович] просто оживав, коли сходила мова на Мих Миха. Ту рідність душ можна було із слів В[олодимира] В[арламовича] дуже жваво вичути і пережити разом з ним”. І далі М.Антонович зазначав: “Я дуже вдячний, що мав нагоду говорити з В[олодимиром] В[арламовичем] про Мих Миха і через його призму “познайомитися” з Мих Михом”. На жаль, постійно зайнятий в УВАН, В.Міяковський не встиг написати спомини про друга. Про що залишається дуже шкодувати.

Насамкінець, висловлю думку, що дружба й долі М.Могилянського та В.Міяковського є цікавою і важливою сторінкою в науковому, духовному та повсякденному житті української гуманітарної інтелігенції 20-30-х рр. І з цього погляду, можливо, вона є цікавою не лише історикам та літературознавцям. Залишається висловити щиру вдячність пані Оксані Радиш за використані матеріяли з її родинного архіву та унікальні світлини, передані авторові.

Свобода (Нью – Джерсі). – 2006. – 1 верес.
ХОТІВ ОДНОГО - БУТИ ВІЛЬНИМ



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6

Схожі:

Григорій михайлович курас iconКосинка Григорій Михайлович (1899 1934)
Григо́рій Миха́йлович Стрілець- український письменник-новеліст. Перекладач. Жертва сталінізму
Григорій михайлович курас iconАндрій Михайлович Патрус-Карпатський – поет, прозаїк
Андрій Михайлович Патрус-Карпатськпй (справжнє прізвище Патрус) народився 29 березня 1917 р в с. Тереблі на Закарпатті
Григорій михайлович курас iconГригорій Квітка-Основ’яненко – основоположник української прози
Григорій Квітка народився 29 листопада 1778 р під Харковом у родовому маєтку Основа
Григорій михайлович курас iconГригорій Квітка-Основ’яненко – основоположник української прози
Григорій Квітка народився 29 листопада 1778 р під Харковом у родовому маєтку Основа
Григорій михайлович курас iconГригорій Савич Сковорода 1722-1794
Григорій Сковорода народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, у небагатій козацькій родині
Григорій михайлович курас icon18 лютого 1890 р. – у м. Катеринославі народився Володимир Михайлович Корецький
Катеринославі народився Володимир Михайлович Корецький, видатний український вчений-юрист, Герой Соціалістичної праці. Помер 25 липня...
Григорій михайлович курас iconМ. В. Коваль (головний редактор), В. М. Вол­ковинський
С. В. Кульчицький, І. Ф. Курас, Ю. О. Курносов, О. О. Кучер, Л. О. Лещенко, М. Б. Озерова (відлов, секре­­тар), В. Ф. Панібудьласка,...
Григорій михайлович курас iconСковорода Григорій (1722—1794)
Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р в селі Чорнухах на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака
Григорій михайлович курас icon16 травня 1885 р. – (4 травня – за ст ст.) у Катеринославі народився Микола Михайлович Стасюк
Катеринославі народився Микола Михайлович Стасюк – член першого українського уряду та Центральної ради, видатний кооператор, письменник...
Григорій михайлович курас iconГригорій Квітка-Основ’яненко Григорій Квітка-Основ'яненко
Через діатез у п'ятирічному віці хлопчик осліп. Зір повернувся до нього знов після відвідування Озерянського храму. Юний Квітка побачив...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка