Григорій михайлович курас



Сторінка6/6
Дата конвертації29.01.2018
Розмір0.74 Mb.
1   2   3   4   5   6

До 40-ліття від дня смерті проф.Василя Дубровського


Різнобічна діяльність видатного історика, тюрколога, архівіста, музеєзнавця, публіциста, редактора, громадсько-політичного та культурно-національного діяча ще чекає на вичерпну книгу. На цьому місці зупинюсь на особі вченого як людини й подвижника української ідеї.

В.Дубровський народився 19 травня 1897 року в Чернігові, в родині священника. Після навчання в Духовному училищі й Духовній семінарії в Чернігові вступив у 1915 році до Ніжинського історико-філологічного інституту. Незважаючи на скрутне матеріяльне становище, студент наполегливо й з великим інтересом вивчав історію України, виявляючи працездатність, акуратність, неабиякі здібності. Впродовж 1920-25 років викладав історію в Чернігові. Брав активну участь в науковому житті. Займаючи різні посади в радянських установах, змушений був писати антирелігійні статті, про революцію тощо. Все це, очевидно, дало підставу С. Єфремову в своїх щоденниках називати його не інакше, як «комуніст Дубровський». До речі під час інтерв’ю з американським еміграційним чиновником у 1951 році йому довелось спростувати цей факт. В.Дубровський не тільки ніколи не вступав до партії більшовиків, але, на мою думку, вже тоді в нього визрівав внутрішній протест проти совєтської влади. Не дивно, що пізніше в матеріялах ГПУ про Чернігівське наукове товариство було зафіксовано, що його діячі, в тому числі і В.Дубровський, працюють в ім’я Соборної України, а сам він названий “фашистом”.

У 1925 році В.Дубровський переїхав до Харкова. Плідна й різнопланова діяльність була перервана арештом у листопаді 1933 року. Вченого звинуватили в “контрреволюційності” й “буржуазному націоналізмі” й запроторили в концтабір на 5 років. Приниження під час допитів, а потім нелюдські умови праці на Забайкаллі зробили історика переконаним ворогом комунізму. Весною 1939 р. В.Дубровський був звільнений, але сумнозвісне правило “мінус 42” не дозволяло йому жити по великих містах. Не прийняли його й до докторантури. Колишньому “зекові” вдалося влаштуватися вчителем сільської школи на Полтавщині, проте не дозволили викладати не тільки історію, а й українську мову і літературу. Залишалось викладати російську мову та літературу. В.Дубровський остаточно зрозумів, що сталінська система ніколи не дасть йому змоги повернутися до наукової діяльности та й взагалі жити нормальним життям. Навіть побачитись з родиною, яка мешкала в Харкові, було неможливо.

З початком війни В.Дубровський нелегально дістався до Харкова і там дочекався приходу німців. Незабаром був відновлений на посаді професора університету й очолив місцеву “Просвіту”. Завдяки зусиллям історика ця інституція стала одним з найбільших осередків українського національного життя в окупованій німцями Україні. Одним із її заходів була організація виставки “Україна під більшовицьким ярмом”. Здається, в інших містах нічого подібного не було. Ця виставка з унікальними свідченнями більшовицького панування мала широкий розголос. За спогадом В.Дубровського, радянський літак в січні 1943 року спеціяльно скинув пару бомб на будинок “Просвіти”, бо більше їх нікуди не скидав. Очевидно, для червоних вона була не меншим ворогом, ніж німці. І в самого голову “Просвіти” одного разу стріляли агенти НКВД, залишені в місті. На цьому місці пошлюся на В.Доленка, який характеризуючи В.Дубровського, відзначав його велику мужність. В жахливі роки окупації голова “Просвіти” допомагав вижити людям, зокрема науковцям. Саме в цей час виявилися його неабиякі літературні здібності. На спір з літераторами, які вважали, що обставини життя не сприяють творчости, він написав за короткий час кілька оповідань, які були надруковані, а також комедію, яку з успіхом грав Кременчуцький театр. Спомин про В.Дубровського цього часу залишив Ю.Шевельов: “Був він організатором, упорядником нечисленних програм, адміністратором і – ентузіястом. Коротке волосся йоржиком, круглі вічка окулярів, короткі вусики, щось середнє між козаком Мамаєм і вчителем земської школи передреволюційних років”. В 1941-42 рр. в газеті «Нова Україна” історик почав друкувати спогади “На червоній каторзі”. Повністю вони вийшли окремою книжкою під назвою “2-й Відділ БАМлагу ГПУ-НКВД” у Ню-Йорку в 1965 році. Характеризуючи постать історика, не можна не зупинитися на одній болючій темі – ставленні його до німців. Відомо, що українські патріоти покладали великі надії на “визволителів”, очікували не тільки вільного розвитку національної культури, а й здобуття незалежности. Проте скоро переважна більшість з них зрозуміла, що новий “порядок” не кращий, ніж совєтська влада. В.Дубровському закидали, що він захоплювався німцями і йшов на всяку співпрацю з ними. Справді, в роки окупації Харкова та й пізніше вчений підтримував контакти з німецькими офіційними чинниками. Але стосувалось це в основному питань розбудови “Просвіти”, культурного й наукового життя. Гадаю, що ця розумна й далекоглядна людина не могла не зрозуміти тотожности двох тоталітарних режимів. Вже на схилі віку В.Дубровський опублікував цікавий спомин “Герренфольк і унтерменші”, в якому показав, що німці вважали українців “недолюдками”, а себе – “народом панів”. Разом з тим, на прикладах зі свого життя довів культурну вищість українців.

В кінці літа 1943 року В.Дубровський емігрував з родиною на Захід. Незважаючи на тяжкі умови скитальщини, постійні переїзди (жив у 15 таборах Ді-Пі), брав дуже активну участь в громадському, науковому та культурному житті. Був членом всіх наукових товариств, редагував часописи, в тому числі – перший український часопис на еміграції – “Короткі Вісті”. Відігравав неабияку ролю у справах УАПЦ. Виступав на різних зборах з доповідями. Не можна не згадати його керівництва такою інституцією, як ДОБРУС. Розшукував колишніх репресованих і залучав до участи в цій організації, намагався зібрати свідчення про злочини більшовиків і зберегти їх для історії. Сучасники згадували його велику діловитість, працездатність, уважність до всіх, з ким мав до діла. Особливо діяльним був В.Дубровський в боротьбі з акцією совєтів “повернення на родіну”. Його протести проти репатріяції не всім подобалися. А брошюра “Хочемо одного – бути вільними!”, видана у 1947 році, на думку Л.Биковського, позбавила автора на довший час права виїзду до США. В.Дубровський добре усвідомлював загрозу близькости “залізної куртини”, себто більшовиків, і хотів бути подалі від неї. В листі до свого колеги й приятеля Л.Биковського від 9 квітня 1949 року він зізнався, що не має жодних ілюзій щодо США, але за океан його спрямовує інстинкт саморятування. Писав, що “готовий доїти кіз абощо. Але хочу відчувати себе вільним. Принаймні так, як відчуваю себе в Західній Європі, – знати, що так –“за здорово живеш” ніхто не має права садовити, тортурувати, стріляти. Це велике благо, задля якого я хочу за океан”.

Лише у вересні 1956 року завдяки Церкві Св.Стефана вчений з родиною дістався Америки. Вони оселились в Річмонді, в стейті Вірджінія. Його приїзд не залишився непоміченим. Газета “The Richmond News Leader” 21 вересня 1956 року вмістила статтю з світлиною про закінчення довгого екзилю д-ра Дубровського. Невдовзі історик почав працювати доглядачем в Вірджінському Музеї мистецтв. І хоча не полишав думки про працю за фахом, писав Н.Полонській-Василенко: “Посада не адвантажна, але є вигода та, що це дуже близько від нашої квартири і що на цій праці дуже приємно бути серед старовинних речей і картин, у чистоті й холодку… Платня невелика, а за великою я й не женуся”. Для душі вчений працював у Вірджінському Історичному Товаристві, розробляв теми перших українських поселенців в цьому стейті в XVII ст. та Громадянської війни в США 1861-1865 рр. І дописував до українських часописів. Дуже цікавими є уривки зі спогадів, які він надсилав до газети “Наш Клич”. В.Дубровський став одним із засновників Українського Історичного Товариства.

До кінця життя залишився непримиренним ворогом совєтської влади. Викривав брехні радянської пропаганди, звинувачував представників науки й культури, які слугували режимові. Особливо гостро й влучно вдалося це історику в “Одвертому листі до Павла Григоровича Тичини” з 20 серпня 1964 року. Спростовуючи закиди до українців США, як “буржуазних націоналістів”, колишній співучень поета в Духовній семінарії гнівно засудив пробольшевицьку позицію Тичини, його славословства Сталінові. Стосовно бажання Тичини приїхати на відкриття пам’ятника Т.Шевченку, то В.Дубровський зазначав, що його ніхто не затримав би і не ув’язнив, бо “це – вільна країна, а не СРСР”. В кінці він закликав колишнього земляка приїхати до США і тут зголоситися, як “неповоротець”, з проханням надати право азилю у вільній країні. І якби той розкаявся, то його б вільні люди зрозуміли і похвалили. Очевидно, не тільки Тичина, але й мало хто в діяспорі читав цього листа.

В.Дубровський відзначався прямолінійністю, принциповістю, мав свої переконання. До кінця життя залишився релігійною людиною. Після його смерти вдова О.Дубровська писала Л.Биковському: “Василь Васильович вірив у Бога, вірив у Божу правду, вірив у перемогу добра над злом. Дуже часто Василь Васильович молився. За вісім днів до смерти, коли я запропонувала йому голосно почитати Аксакова, він сказав мені: “Зараз я молюся – пізніш”. Над ліжком В[асиля] В[асильовича] висіла ікона Св.Архистр[атига] Михаїла”. Крім того, вона повідомила про одну із сторін життя чоловіка, яка майже нікому не була відома. В.Дубровський був ще й музикантом. Мав закінчену освіту за клясою скрипки і гарно грав на ній. У Сибіру, куди його заслав “батько Сталін”, останні два роки він грав у симфонічній оркестрі, створеній з таких же політв’язнів, як і він. І ця скрипка інколи давала йому змогу забувати жахливу дійсність.

Помер В.Дубровський 23 квітня 1966 року від пістряка нирки. Ф.Бульбенко повідомляв д-ра Л.Винара 2 травня 1966 р., що В.Дубровський став широко відомим серед американців завдяки рідкісним й незнаним матеріялам з історії Громадянської війни в США, які містив в пресі. Тому понад 200 американців з сумом і жалем проводили його в “далеку дорогу”, а відтак активно допомогли родині небіжчика.

Багато чого не встиг зробити проф.В.Дубровський. Але його мрія мати право на спокійну смерть, а дітям спокійного життя – здійснилась.



Свобода (Нью – Джерсі). – 2006. – 27 жовт.



Наталія Дорошенко: в житті і на сцені


В одному з приватних листів Дмитро Дорошенко з сумом писав, що в усіх статтях про його приїзд до Канади згадувалося, що “проф. Дорошенко приїхав з дружиною”, а те, що ця дружина є заслуженою діячкою на полі українського мистецтва, ніхто не згадав ані словом. Наш видатний історик мав рацію, але лише до певної міри. За життя Н.Дорошенко користувалася чималою популярністю. Але також є правдою, що її ім’я з плином часу майже забулося…

Наталія Михайлівна Дорошенко (з дому Васильченко) народилася 1 вересня 1888 р. в Ніжині на Чернігівщині. Це невелике повітове місто здавна славилося своїм культурним рівнем. Тут існував Історично-Філологічний Інститут ім. князя Безбородька, в якому навчався Микола Гоголь. В цій атмосфері зростала майбутня артистка.

З ранньої молодості її приваблювала музика, народне мистецтво, театр. Згодом закінчила Київську Музично-драматичну школу М. Лисенка і почала виступати на сцені. Становлення Н.Дорошенко як артистки відбувалося під впливом таких визначних митців, як М.Заньковецька, П.Саксаганський, М.Кропивницький, М.Садовський.

Артистка придбала собі амплуа драматичної героїні.За згадками сучасників, вона повністю віддавалася ролі, справжні, не вдавані переживання завжди захоплювали глядачів. У 1906 році Наталія вийшла заміж за Д.Дорошенка. Її шлюб з видатною людиною не завадив кар’єрі, проте з цього часу Н.Дорошенко присвятила себе чоловікові. Непроминальні заслуги видатного історика були можливі багато в чому завдяки вірній дружині.

Оселившись у 1910 р. в Катеринославі, Н.Дорошенко разом з чоловіком брала активну участь в національно-культурному житті міста. Зокрема допомагала створювати аматорські театральні гуртки. Мало відомо про її діяльність в Товаристві українських поступовців (ТУП). Доволі часто члени цієї таємної організації збирались вдома у Дорошенків. Повернувшись у 1913 р. до Києва. Н.Дорошенко активно включилася у мистецьке життя. Стала членом “Українського клубу”, творчо допомагала аматорам театрального мистецтва в Лук’янівському Народному Домі. Визначний український діяч П.Феденко писав, що Н.Дорошенко не раз казала йому, що про цю працю серед українського робітництва мала найкращі спомини. В часи Першої світової війни працювала в українському лазареті. Особливу увагу й теплоту виявила, разом з іншими свідомими українками, в справі допомоги постраждалому населенню Галичини. В Києві вони збирали гроші, одежу, харчі для всіх, хто потерпів від дій обох воюючих сторін.

З початком української національної революції подружжя Дорошенків поринуло у розбудову української державности. Н.Дорошенко була активним членом Театральної Ради в Києві і значною мірою спричинилася до заснування Державного Українського драматичного театру. Саме на сцені цього театру відбулася прем’єра “Лісової Пісні” Л.Українки. Вперше Мавку грала саме Н.Дорошенко, і ця роля стала однією з найулюбленіших в її творчості. Крім участи в п’єсах В.Винниченка, Л.Старицької-Черняхівської, Л.Українки, грала у драмах Ібсена, Гавптмана та інших єврогпейських авторів.

Після повстання проти Гетьмана П.Скоропадського Н.Дорошенко ще деякий час перебувала в Києві, виступала в театрі. Але з відступом уряду Української Народної Республіки (УНР) змушена була покинути місто. Долаючи неймовірні труднощі, пішки (!) артистка дісталася Кам’янця-Подільського, де на той час була столиця УНР.

Цікавим є факт ставлення Головного Отамана С.Петлюри до артистки. В одному зі споминів вона згадувала: “Несподівано для мене Петлюра мене дуже сердечно привітав і ставився з великою повагою. Пишу це для того, бо він політично з моїм чоловіком розійшовся, і вони при зустрічі навіть не вітались”. Принагідно зауважу, що С.Петлюра добре розумів ролю театру у вихованні національної свідомости. Високо оцінював він і талант Н.Дорошенко, про що написав в одній зі своїх рецензій. В цей час в місті працювала театральна трупа М.Садовського, в діяльності якої й взяла участь артистка. Проте, скоро фронт української армії впав, залишки військ УНР мусіли відійти за Збруч. Разом з ними стали політичними емігрантами й Дорошенки.

З 1920 р. почалося скитальське життя цих двох визначних людей. Відень, Прага, Берлін, Варшава, потім знов Прага. Не всі витримували матеріяльні й моральні випробування. Дехто повертався, як от М.Садовський. Туга за Україною не полишала Дмитра і Наталію Дорошенків до кінця їх життя , але ніколи не виникало навіть думки покаятись і повернутись до совєтів. Вони не тільки не заломились, але використовували будь-яку можливість для продовження всього того, для чого були призначені в житті. Н.Дорошенко з успіхом виступала в головних осередках української еміграції. У 1923 р. взяла участь у великому віче-концерті, скликаному на протест проти Антанти, яка віддала Галичину Польщі. Наприкінці 20-х років артистка заходилася організувати театральну студію для молоді. Про це, зокрема, вона писала знаній українській громадській діячці Г.Келлер-Чикаленко. Зі сумом сповіщала, що справа йде “як мокре горить”, бо молоде покоління зовсім не цікавиться своєю минувшиною. Не було і грошей на цю справу. В цьому листі Н.Дорошенко повідомляла про своє давнє зацікавлення історичним та побутовим одягом, як їздила по селах та ярмарках, скуповуючи старий одяг. Її дорадником в цьому питанні був визначний художник В.Кричевський.

Актриса була привабливою жінкою, завжди слідкувала за своєю зовнішністю. Зрозуміло, що увесь час мала бути “в формі”. Один цікавий епізод оповів авторові заслужений громадсько-політичний діяч і історик М.Антонович. Було це в Празі, коли Н.Дорошенко захворіла і лікувалась в шпиталі. Він з товаришами знали, що в шпиталях крейдою на чорній табличці вказували вік пацієнта. “Прийшовши великою громадою, – згадував М.Антонович, – всі в першу чергу звернули очі на табличку і – повне розчарування: хоч вона була хвора на очі рік був змазаний. Чи це вона наказала Дмитрові Івановичу, чи сама рукою стерла, але ми так і не довідалися її вік”. Зрозуміло, як і будь-який поважаючий себе діяч мистецтва, з приємністю відчувала постійну увагу численних шанувальників.

Пишався своєю дружиною й чоловік. О.Міяковська-Радиш розповідала мені, що якось під час виступу Н.Дорошенко Дмитро Іванович шепотом просив присутніх, щоб після концерту піднесли квіти його жінці. Проте, славетна артистка і дружина видатного діяча і вченого була скромною впродовж всього життя. Лише на схилі віку в приватному листі до близького друга О.Оглоблина згадувала про свій успіх на концертах в таборах перед виїздом до Канади. “В одному таборі, – писала вона, – обступили мене харківські студентки. “Ми думали, що більшої від Ужвій нема артистки, та куди Ужвій до Вас – Ви в сто раз сильніша!” В часи Другої світової війни Н.Дорошенко часто виступала з нагоди національних свят в українських громадах в Европі. З великим успіхом декламувала "“Пролог” до поеми Івана Франка “Мойсей”, Шевченкові переспіви “Псальмів Давидових”, поезії Олеся, Лесі Українки. Неодноразово в пресі з’являлися захоплюючі відгуки на її виступи.

З квітня 1945 р. подружжя Дорошенків перебувало в новій еміграції в Баварії. І там по таборах вона виступала на концертах, з відчитами про українське народне мистецтво. У 1947 р. переїхали до Канади, сподіваючись на спокійну й забезпечену старість. Але того не сталося. Нестача грошей, особливо після звільнення Д.Дорошенка з праці, незвично холодний клімат, відсутність наукових та й взагалі людських контактів негативно позначились на їхньому здоров’ї. Попри все, Н.Дорошенко далі служила високому мистецтву, їздила по провінції з деклямаціями. У 1948 р. її запросили до Дітройту для відчитів про Л.Старицьку-Черняхівську, про народне мистецтво. Вертаючи мала виступати в Торонто й Віндзорі. Д.Дорошенко в листі до свого колеги В.Міяковського повідомляв про її подорож: “Це все доволі далеко, до Торонта їзди день і дві ночі. Але для Н[аталії] М[ихайлівни] це велика розвага … А вже за 5 день потому має їхати до Саскатуну на жіночий з’їзд з відчитом про народний театр. Тут же на курсах вона викладатиме театральне мистецтво”. Але поважні хвороби чоловіка змушували все більше часу проводити біля нього. У 1950 р. Дорошенки повернулися до Європи.

Особливо тяжкими були для Н.Дорошенко останні місяці життя чоловіка. Злиденне й принизливе становище в Парижі, нарешті смерть Д.Дорошенка в Мюнхені 19 березня 1951 р. Змученій і немолодій уже жінці довелось бачити і переживати не тільки страждання найдорожчої людини, а й недбале ставлення в клініці, безгрошів’я і, що особливо болюче, майже повну відсутність опіки й уваги з боку української громади.

Після смерти чоловіка Н.Дорошенко заходилася встановити йому пам’ятник, бо боялася, що серце не витримає, а більше ніхто не встановить хреста. З цією метою продала два золоті годинники Д.Дорошенка. Вірна дружина повністю присвятила себе збереженню пам’яті про чоловіка, опікувалася виданням рукописів історика і перевиданням тих його праць, що стали бібліографічною рідкістю. Головним її дорадником в цій справі був О.Оглоблин, з яким листувалася до кінця своїх днів. Не могла спокійно знести виявів неповаги до Д.Дорошенка. Скажімо, коли в Малій енциклопедії Є.Онацького не знайшлося місця для довідки про видатного історика й громадсько-політичного діяча, Н.Дорошенко вмістила протест проти Є.Онацького в деяких українських часописах. Майже за рік до смерти з болем писала О.Оглоблинові про різні прикрощі, які мав за життя чоловік, а тепер ”…Скрипник друкує щороку молитовник в якому єсть: Мельник, Шухевич, Бандера та ін., а Дмитра Івановича нема … Бідний, бідний! Він! Для кого він віддав все своє життя?! Серце моє кров’ю обливається за цією ідеальної чесноти людиною – за найкращим між кращими. Так його прозвали в Катеринославі”.

Сумними й нелегкими були останні роки її життя. Недуги й матеріяльні нестачі, а найгірше – самітність в маленькій невигідній кімнаті в околицях Мюнхену. Звичайно, були подруги й знайомі, які час від часу відвідували її, листувалася з давніми друзями: родиною Міяковських, О.Оглоблиним. Останній наполягав на тому, щоб Н.Дорошенко написала докладні спогади. Але з різних причин вона спромоглася лише на уривки, в яких в основному згадувала життя й справи свого чоловіка. Про себе Н.Дорошенко, на жаль, нічого не писала. І це, до речі, головна причина того, що ми практично нічого не знаємо про її батьків, дитинство, становлення особистости, захоплення й т.ін.

Померла Н.Дорошенко 17 жовтня 1970 р. й була похована на цвинтарі Вальдфрідгоф, в одній могилі з чоловіком, як і заповідала. Діяспорні видання відгукнулися некрологами, в яких відзначалися заслуги артистки перед українським мистецтвом. Але, як не прикро, з плином часу пам’ять про Н.Дорошенко згасала. Переконаний, що історична справедливість вимагає належним чином вивчити життя та діяльність славетної артистки, патріотки, вірної дружини й супутниці Д.Дорошенка – Наталії Дорошенко.



Свобода (Нью – Джерсі). – 2007. – 2 лют.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6

Схожі:

Григорій михайлович курас iconКосинка Григорій Михайлович (1899 1934)
Григо́рій Миха́йлович Стрілець- український письменник-новеліст. Перекладач. Жертва сталінізму
Григорій михайлович курас iconАндрій Михайлович Патрус-Карпатський – поет, прозаїк
Андрій Михайлович Патрус-Карпатськпй (справжнє прізвище Патрус) народився 29 березня 1917 р в с. Тереблі на Закарпатті
Григорій михайлович курас iconГригорій Квітка-Основ’яненко – основоположник української прози
Григорій Квітка народився 29 листопада 1778 р під Харковом у родовому маєтку Основа
Григорій михайлович курас iconГригорій Квітка-Основ’яненко – основоположник української прози
Григорій Квітка народився 29 листопада 1778 р під Харковом у родовому маєтку Основа
Григорій михайлович курас iconГригорій Савич Сковорода 1722-1794
Григорій Сковорода народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, у небагатій козацькій родині
Григорій михайлович курас icon18 лютого 1890 р. – у м. Катеринославі народився Володимир Михайлович Корецький
Катеринославі народився Володимир Михайлович Корецький, видатний український вчений-юрист, Герой Соціалістичної праці. Помер 25 липня...
Григорій михайлович курас iconМ. В. Коваль (головний редактор), В. М. Вол­ковинський
С. В. Кульчицький, І. Ф. Курас, Ю. О. Курносов, О. О. Кучер, Л. О. Лещенко, М. Б. Озерова (відлов, секре­­тар), В. Ф. Панібудьласка,...
Григорій михайлович курас iconСковорода Григорій (1722—1794)
Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р в селі Чорнухах на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака
Григорій михайлович курас icon16 травня 1885 р. – (4 травня – за ст ст.) у Катеринославі народився Микола Михайлович Стасюк
Катеринославі народився Микола Михайлович Стасюк – член першого українського уряду та Центральної ради, видатний кооператор, письменник...
Григорій михайлович курас iconГригорій Квітка-Основ’яненко Григорій Квітка-Основ'яненко
Через діатез у п'ятирічному віці хлопчик осліп. Зір повернувся до нього знов після відвідування Озерянського храму. Юний Квітка побачив...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка