Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка11/18
Дата конвертації18.04.2017
Розмір3.67 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   18

Малікова Олена, учениця 11-Б класу Харківської спеціалізованої

школи I-IІІ ступенів №85 Харківської міської ради

Керівник: Антонюк Тетяна Петрівна вчитель історії
25 років тому радянські війська вийшли з Афганістану. У воєних діях брали участь понад 160 тис. українців. . Понад 3 тисячі з них загинули. Ще 8 тисяч наших співгромадян повернулися пораненими та інвалідами, і половини з них уже немає серед живих… Але пам’ять — категорія вічна, тож держава мусить не забувати про кожного свого воїна-інтернаціоналіста.

Таким воїном є ветеран прокуратури Харківської області,кавалер ордена Червоної Зірки Сергій Вовнянко. В Афганістані він служив розвідником.

Сам він у свої 18 мріяв стати лікарем. Закінчив Красноградське медичне училище, але так уже склалася доля, що молодого фельдшера призвали до лав Радянської армії. Направлення до Афганістану, де йшла війна, сприйняв належно, як і тисячі його однолітків.

Якось у ході виконання бойової операції в горах у Сергія… відмовили ноги. Таке траплялося — від перевтоми і психологічного перевантаження. Тим часом роті треба було рухатися вперед, причому швидко, щоб не помітили душмани. Тоді його разом із Сергієм Педоричем з Бєлгорода і старшиною роти Валентином Гаврилюком з Бердичева залишили чекати БМП. Сергій і сам часто, ризикуючи, залишався біля поранених. Цього разу знову обійшлося — через сім годин їх підібрали наші. Але особливо врізалось у пам’ять сержанта Вовнянка останнє бойове завдання.

Перед самісіньким «дембелем», за спогадами ветерана, 22 квітня 1985 року, йому знову довелося зазирнути в обличчя смерті. Так трапилося, що напередодні в районі Саланга його дивізія зазнала відчутних утрат в боях з добре підготовленими китайськими найманцями. Останні зуміли зайняти вигідну позицію на висоті 4100 метрів, звідки й поливали масованим вогнем нашу колону.

Перед розвідниками Вовнянка поставили завдання ліквідувати точку. Втрьох вони знищили п’ятьох найманців, після чого душмани уже не мали такої маневреності у цьому районі. Але в тому бою загинув ще один бойовий друг, сапер Петро Комогоров з Кемеровської області, якому до завершення служби залишалося півроку… За цю операцію Сергій Вовнянко був представлений до високої урядової нагороди — ордена Бойового Червоного Прапора. І то був останній його бій у тій війні, бо вже за п’ять днів він повернувся додому у рідну Мар’ївкуСахновщинського району, що на Харківщині, живий і здоровий, та ще й з орденом Червоної Зірки на грудях.

Пізніше він дізнався від однополчан, що БМП-2, на якій він не раз виїздив на бойові завдання, невдовзі після його демобілізації потрапила під обстріл душманів і була спалена. Загинули двоє солдатів.

Після армії Сергій лікарем не став. По закінченні Харківського юридичного інституту працював у Первомайській міжрайонній прокуратурі, пройшов шлях від стажера до заступника прокурора. Працював також прокурором відділу нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства прокуратури Харківської області. В 2004 році звільнився з органів прокуратури у зв’язку з виходом на пенсію за вислугою років. Майже шість років був першим заступником голови Первомайської районної держадміністрації. Нині займається адвокатською практикою. Його опорою, як і тоді, залишається сім’я. Доросла донька пішла стопами батька, стала юристом, син-старшокласник через кілька років досягне призовного віку. Але його на службу вже не призвуть — інша Україна, інші закони.

Щороку 9 травня Сергій та його бойові друзі зустрічаються, аби пом’янути загиблих, підтримати їх рідних і вкотре згадати фронтове минуле. На ці зустрічі приїздять однополчани з багатьох міст колишнього Союзу і навіть з-за кордону. Цього року вони знову планують зустрітися, як завжди, — на 9 Травня.
Ти - вічний біль, Афганістан…
Маник Ілона, Бухтатий Богдан, вихованці гуртка «Основи учнівського самоврядування»

Близнюківського Будинку дитячої та юнацької творчості

Близнюківської районної державної адміністрації

Керівник: Маник І.В.


Доля тих, хто воював в Афганістані, дуже непроста. Після повернення додому в їхню честь не гриміли салюти, але зустріч з Батьківщиною, з рідними була для них довгоочікуваною і радісною.

Завданням молодого покоління є збереження пам’яті про героїзм воїнів – афганців, виховання почуття патріотизму, гордості за своїх земляків, усвідомлення уроків життя у процесі нерозривного зв’язку поколінь.

Так було оформлено куточки бойової слави, проведено зустрічі з воїнами-інтернаціоналістами, літературні читання, велась пошукова робота.

На території Близнюківського району зареєстровано 88 воїнів-інтернаціоналістів із них: 71 - воїни – афганці (12-стали інвалідами); 17 - учасники інших локальних воєн (Чехословаччина, Угорщина, Куба, Югославія). Всі вони виконали чесно і до кінця військовий обов’язок перед Батьківщиною.

В результаті пошукової роботи зібрано матеріал про воїнів – земляків, які виконували свій інтернаціональний обов’язок в республіці Афганістан. Серед них Віктор Вовк, який служив в окремому розвідницькому батальйоні десантної роти в Шинданді; Ігор Шабельник - служба, якого проходила в місті Ташкурган; Володимир Купрін - служив у Джелалабаді, був молодшим сержантом, охороняв колони з бойовою та продовольчою технікою; Олександр Черненко, який служив командиром відділення протитанкового взводу у провінції Талукан, нині голова Близнюківської районної спілки інвалідів - афганців; Станіслав Подереча - проходив службу у провінції Кандагар.

Хочеться зупинитися на спогадах одного із наших земляків-афганців, як тепер називають тих, хто побував у пеклі війни в мирні для нашого народу часи, Станіслава Олексійовича Подеречі, нині голови Близнюківської районної організації Української спілки ветеранів Афганістану, а тоді - зовсім молодим хлопцем.

Він тільки закінчив перший курс інституту про який так мріяв. З його розповіді ми дізналися, що війна в Афганістані для молодих юнаків, які туди потрапили, стала тяжким випробуванням на мужність і стійкість. Навряд чи молодий Станіслав та тисячі подібних йому юнаків задумувались, як змінять їхнє життя повістки з воєнкомату, але після певної спеціальної підготовки було зрозуміло - готують на війну.

Те, що побачив Станіслав та його побратими в Афганістані перевершило всі знання, почерпнуті з фільмів та книжок про війну.

Бригаду до складу якої увійшов і розвідник – сержант Подереча розташували прямо в пустелі , серед нескінченних пісків. Спека понад 70 градусів в день, а пити воду небезпечно - в ній стільки всяких заразних бактерій. Хворіло багато солдат, у тому числі і Станіслав (захворів на черевний тиф), в результаті чого 10 днів був без свідомості.

Та найстрашніше на тій війні для молодих солдат було вперше вбити людину. В багатьох не витримували нерви, траплялися сильні зриви. Та, коли своїми очима бачили загибель друзів - тільки секунду був поряд,а вже від нього лишилося тільки (страшно вдаватися в подробиці), то з’являлася така злість, що, навіть, про своє молоде життя вже ніхто не думав у ті хвилини. Але відчуття друзів поряд, які в будь-яку хвилину прикриють тебе, або ти їх, не буває таким гострим і справжнім у мирному житті. Це тільки воно і допомогло молодим воїнам вижити і не зламатися на тій війні в чужій країні.

В одному з боїв, як згадує С.Подереча, коли за якусь мить спалахнуло 9 одиниць потужної техніки, загинули офіцери, і комусь треба було скорегувати воєнні дії, цю місію командира, до речі не властиву старшому солдату, сержант Станіслав Подереча взяв на себе. За цей подвиг його було нагороджено орденом Червоної Зірки.

Ми, молоде покоління, пам’ятаємо тих, хто побував на тій війні, вижив у страшенному пеклі. Для них є одна правда: вони захисники Вітчизни, які чесно виконали свій інтернаціональний обов’язок, не схибили, не злякалися, дивились смерті прямо в очі. І - перемогли.

Ми пам’ятаємо Куликова Віктора Петровича, Бакая Миколу Миколайовича, наших земляків, які не повернулися з поля бою. Їм було всього по 20 років! .Вони проживали в нашому Близнюківському районі, навчалися в наших школах, ходили по нашій рідній землі, а залишили своє молоде життя на чужині. І тільки вічна пам’ять, рядки пісні «Черный тюльпан» та вірші пам’яті про героїзм воїнів - інтернаціоналістів, написані нашими поетами- земляками Н. Літвіновою та Ю. Грищук, повертають нас у ті страшні часи афганської війни.

Давайте ми будемо пам’ятати ветеранів – афганців, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває і досі. У спогадах, снах і думках. Вони цього заслуговують.


Афганістан болить в моїй душі…
Микитенко Ольга, учениця 9 класу Зіньківщинської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник : Микитенко Майя Миколаївна, учитель історії
Афганістан – гірська країна. Високі гірські пасма розділяють її: з півночі на південь Афганістану можна дістатися лише гірськими стежинами.

Афганістан – багатонаціональна країна: таджики, узбеки, хазарійці (прямі нащадки воїнів Чінгізхана), нуристанці, пуштуни. Столицею Афганістану є місто Кабул, розташований у долині річки Кабул.

Афганістан – ісламська країна, тому роль ісламу в цій країні дуже велика. Високим авторитетом користується духівництво. Населення Афганістану, сповідуючи іслам, представляє два важливих напрями цієї релігії – сунізм і шиїзм.

3 жовтня 1979 року під час бесіди з головним військовим радником генералом-полковником С.К.Магометовим він сказав: «Ми готові прийняти будь-які ваші пропозиції і плани. Ми пропонуємо вам сміливіше брати участь в усіх наших справах… 12 грудня 1979 року за пропозицією комісії Політбюро ЦК КПРС по Афганістану, Л.І.Брежнєв прийняв рішення про надання ДРА військової допомоги на основі підписаного 5 грудня 1978 року радянсько-афганського Договору про дружбу, добросусідство і співпрацю «шляхом введення на його територію контингенту радянських військ».

27 грудня 1979 року до Кабула ввійшли радянські війська.

Введення до Афганістану радянських військ призвело до розгортання руху опору афганського народу, який потім переріс у кровопролитну війну.

Не обминула ця війна і наші села. Двоє молодих хлопців потрапили до тієї страшної м’ясорубки, де нікого не щадили. Радянська ідеологічна пропаганда говорила про інтернаціональний обов’язок кожного громадянина країни. І ніхто не задумувався над тим чи потрібна нам ця війна.

Голуб Федір Григорович - 1964 року народження, призваний на військову службу 25 жовтня 1982 року. Учбову підготовку проходив у в/ч 2088 КСАПО в смт. Каахка Туркменської РСР, по спеціальності стрілок-кавалерист. Після закінчення навчання був направлений для проходження служби на прикордонну заставу Караул-Хана, Тахта – Базарського прикордонного загону. На заставі проходив прикордонну службу до кінця 1983 року і був направлений на курси водіїв бронетранспортерів. Після закінчення курсів отримав бронетранспортер БТР – 70ПБ та разом з товаришами приєдналися до бойової колони. У складі колони перейшли на територію ДРА і приймали участь в операції по ліквідації бант – формувань на шляху до місця призначення. Шлях до місця призначення виявився тривалим і зайняв близько двох місяців.

Після закінчення операції прибув у розташування на місце постійної дислокації. Подальшу службу проходив у складі РММГ – 2 «Кайсар» в провінції Герат.



В складі своєї частини приймав участь у різноманітних військових операціях. Головним завданням частини було запобігання проникненню банд на територію СРСР, а також затримання можливих порушників з «нашої» території. З цією метою мотоманеврова група організувала засідки на шляхах проходження банд або караванів зі зброєю. Нерідко засідки супроводжувалися перестрілками, обстрілами, переслідуваннями. Приймали участь у спільних діях з афганськими силами безпеки по ліквідації банд, місцезнаходження яких вказувала розвідка. Бійці нашого підрозділу воювали у складі десантно-штурмових груп під час спільної великої військової операції по зачистці місцевості (зелена зона). В ході цієї операції було знищено більше 1,5 тис. вогневих точок, та захоплено багато зброї у ворога. 10 квітня 1984 року на шляху до розташування, після виконання бойового завдання, наша колона була обстріляна і довелося приймати бій. Під час пересування БТР під мої управлінням підірвався на міні і я отримав контузію. Мені вдалося за допомогою екіпажу вивести машину з під обстрілу, за це я був представлений до нагородження медаллю «За боевые заслуги». Крам всього вище сказаного наш підрозділ виконував завдання супроводу транспортних колон з продовольством, боєприпасами, пальним та іншим. І дуже часто ці колони обстрілювали ся, чи потрапляли в пастки. Наше завдання було охороняти і проводити колони з найменшими втратами. При проведенні однієї з таких операцій підірвалася машина з нашими товаришами. Тяжкопораненим товаришам була надана перша допомога, після чого вони були евакуйовані гелікоптером. Та, на жаль, врятувати їх життя не вдалося. Один з них помер по дорозі в госпіталь, а інший у госпіталі. Так ми втратили командира і механіка-водія БМП. Це була єдина, але тяжка втрата за час проходження моєї служби. Перед самим кінцем служби також при проведенні колони 20 лютого 1985 року мій бронетранспортер знову підірвався на міні, і я отримав другу контузію та осколкові поранення. Після успішного завершення завдання по супроводу колони, я і група товаришів були доставлені у прикордонний загін, де нам надали медичну допомогу. 24 лютого 1985 року я разом із своїми товаришами був звільнений із лав Збройних Сил в запас.

Бабенко Олександр Анатолійович народився в селі Зіньківщина. 15 квітня 1986 року мені прийшла повістка до армії. Спочатку я був направлений в Артемівськ – де знаходився один місяць. Потім шість місяців у Ашхабаді. Там мене і моїх товаришів вчили виживати в бойових умовах. Після учбової частини мені присвоїли звання молодшого сержанта і відправили до військового аеродрому в місто Мари. На літаку мене переправили в Афганістан, місто Шиндант. Після висадки перше що я побачив – вантаж 200 (цинкові труни). Потрапив я в артилерійський полк. Мені дали машину УАЗ, якою я возив зам. техніка. Возив його три місяці, потім, добровільно став водієм КАМАЗу. Дороги були поганими – з гірськими перевалами. Служив у роті матеріального забезпечення: возив снаряди та продукти. Закінчив службу старшим сержантом. Повернувся додому 20 серпня 1988 року. В зв’язку з військовим положенням переслужив три з половиною місяці.
«Музей Бойового братерства»
Миргород Софія, вихованка гуртка «Історичне краєзнавство»

Зміївського ЦДЮТ Зміївської районної ради Харківської області,

Керівник: Хименко Любов Павлівна – керівник гуртка «Історичнекраєзнавство»
В 1944 році після визволення села,все доросле населення звозило вбитих солдат в братські могили. В 1948 році біля братських могил відкрили перший (дерев’яний ) пам’ятник.

В 1958 році біля братських могил був відкритий новий пам’ятник радянським та чехословацьким воїнам. На відкритті виступила учитель молодших класів. депутат Верховної Ради Української РСР,заслужена вчителька України А.М. Крамарчук.

В 1953 році до села вперше приїздять студенти із ЧССР. В 1958році в с. Соколів приїхали працівники заводу ЧКД – Локомотивка - Соколово та чехословацькі художники, в тому числі Володимир Шолта, Яромир Схорж, який неділю жив в селі. За цей час він написав картини: „Не пройдуть”,”Останній бій Яроша”,”Соколово” і передав музею, де до цього часу експонуються.

10вересня 1958 року о 12 годині відбулося відкриття музею історії села. Відкрив мітинг голова виконкому Соколівської сільської Ради Яковенко Олексій Тимофійович. На урочистому мітингу виступив директор школи Хардіков Іван Григорович,який оголосив рішення Харківської обласної Ради депутатів трудящих про присвоєння школі ім’я Героя Радянського Союзу Отакара Яроша та постанову РК ЛКСМУ про присвоєння піонерській дружині ім’я Героя Радянського Союзу Григорія Степановича Посохова. Музей мав краєзнавчо-історичну направленість.

В 1961 році відвідав Харківщину Людвік Свобода, побував на місцях боїв в с. Соколове, відвідав музей радянсько-чехословацької дружби,де ознайомився діорамою про тяжкі бої 1943 року.

В 1963 році до с. Соколове приїздив Міністр Національної оборони ЧССР Богумир Ломський, який воював у с. Соколові в березні 1943 року.

6 жовтня 1964 року в Соколові біля братських могил був урочисто відкритий Обеліск на честь бойової співдружності радянських і чехословацьких воїнів.

7березня 1968 рік,став знаменитим в житті соколян. В селі було відкрито Будинок культури з сільською бібліотекою,а в лівому крилі – Музей радянсько-чехословацької дружби. Директором Будинку культури став Обозний Іван Миколайович, завідуючою бібліотеки – Шалімова Катерина Іванівна, директором музею – Коваленко Клавдія Миколаївна.

В травні 1970року директор музею радянсько-чехословацької дружби Коваленко Клавдія Миколаївна була членом партійно-урядової делегації в ЧССР, під час якої зустрілася з Президентом ЧССР Л. Свободою.

В 1973 році знову гриміли бої. Ішли зйомки кінофільму „Соколово”, режисера , народного художника ЧССР Отакара Ваври.

Наказом міністра рибного господарства СРСР великому траулеру було присвоєно назву „ Соколово”.

Традиційним став приїзд поїздів „Дружба” в кінці серпня,який очолював Форантішек Нємец - учасник бою за Соколове.

8 квітня 1987 року відбулася зустріч громадськості села і району з двох міліонним відвідувачем Музею радянсько-чехословацької дружби. Ним став представник ЧССР підполковник Вацлав Дрнек - син учасників бою за Соколове Данути та Вацлава Дрнеків.

Після „бархатної „ революції 1989 року в період перебудови значно зменшився потік відвідувачів. Не приїздили гості із Чехословаччини Туристичні шляхи, які проходили Харківщиною,а значить і через Соколів, було скасовано. Тому на де - який час екскурсійна робота в музеї завмерла. Але поступово відроджується музейна справа. Все більше набуває нового змісту бойова співдружність в роки війни. Сьогодні потік відвідувачів збільшується.

Під час святкування 70 - річчя бою в Соколове проводиться воєнно – історичні реконструкції бою. Соколяни свято шанують пам’ять радянських і чехословацьких воїнів.
БРАННИЙ МАРШРУТ МОГО ДЯДЬКА ЛЯШЕНКА ВОЛОДИМИРА ІВАНОВИЧА
Місько Олександра, учениця 11-А класу Куп’янського НВК

«Школа-гімназія №3» Куп’янської міської ради Харківської області

Керівник: Мельнікова Р.С., вчитель історії, спеціаліст вищої категорії, вчитель – методист
Дана робота – спогади і розповідь одного із учасників бойових дій афганської війни 1979-1989 року – Ляшенка Володимира Івановича.

Автор роботи – племінниця учасника, описаного в даній роботі. Через багато років воїн, з болем в душі, згадував жахливі події, трагедію Радянського Союзу, тієї кривавої війни, яка забрала багато життів не тільки друзів і саратників героя, а й мирного населення Афганістану, і велику рану тих матерів, які так і не побачили своїх синів після, здавалося б, дворічної служби в армії, яку повинен пройти кожен хлопець нашого часу.

Ця розповідь про воєнні дії, про період життя переможця-ветерана, яку не можна описати якщо ти не пройшов цей бойовий шлях. Це і осмислення того, що треба пам’ятати та бути вдячними героям афганської війни, треба бути схожими на них.
ПАМ'ЯТЬ – НАЙВИЩА НАГОРОДА
Мовчан Валерій, учень 11-го класу Дворічанського ліцею

Дворічанської районної ради, голова районної ради старшокласників

Керівник: Бабай Л.В., методист Дворічанського ЦДЮТ
15 лютого 2014 року – знаменна дата: 25 років виведення військ з Афганістану.

Пам'ять – частина духовного життя народу, його найсвятіша істина. Той, хто пам'ятає, завжди сильніший, бо озброєний досвідом минулого.

Лідери учнівського самоврядування Дворічанського району активно включились в пошукову роботу по збору матеріалів про воїнів-афганців наших земляків. Відбулося засідання районної ради старшокласників, де було поставлено конкретне завдання: активізувати пошукову роботу та оновити експозиції в шкільних музеях, яких у нас 11.

Шкільні краєзнавці працюють над збором матеріалу для музею пам’яті воїнів-інтернаціоналістів, яких по району налічується 127. Музей буде відкрито на базі Дворічанської школи, на парадному вході якої прикріплені меморіальні дошки двом її випускникам: Звягінцеву Валерію Петровичу та Єфімову Олександру Володимировичу, які загинули в Афганістані. Не повернувся до рідного села Водяне і Медяник Олександр Володимирович.

Тема війни в Афганістані для мене дуже близька насамперед тому, що Звягінцев Валерій Петрович – це мій дідусь, який загинув, коли моїй мамі було 10 років. Мене назвали саме в його честь. Похований він у Дворічній, але достеменно про те, як саме він загинув невідомо.

За зібраними матеріалами для увічнення пам'яті загиблих воїнів-афганців та учасників локальних війн по школах району створені музейні експозиції, краєзнавчі куточки. В Дворічанському ліцеї над цим питанням працюють члени клубу ЦДЮТ «Юний прикордонник» та орган учнівського самоврядування «Молодіжний центр». Було проведено відкрите заняття гуртка на тему: «Цей одвічний біль – Афганістан».

За зібраними документальними даними нами було нанесено на контурну карту Дворічанського району місця, пов'язані з життям та діяльністю воїнів-інтернаціоналістів.

Багато масових заходів учнівської молоді проходить за співпраці зі спілкою ветеранів Афганістану – це волейбольні турніри пам'яті, змагання з футболу, гра «Зірниця». Грамоти переможцям цих турнірів вручають їх організатори: керівник районної Спілки ветеранів Афганістану Лебединський Віктор Іванович, Кондратенко Микола Миколайович та ін.

В роботі волонтерів закладів освіти району, вже стало традицією відвідувати сім'ї воїнів-інтернаціоналістів та надавати їм допомогу за потребами по господарству.

Нас всіх зворушила історія, про яку дізналися краєзнавці Пристанційної школи про героїв війни в Афганістані, які сьогодні живуть серед нас.

…Віктора Леонідовича Кочо вразив Афганістан. Це була чужа, невідома, незвичайна країна, зі своєю культурою, звичаями. Особливо вражала природа. На відміну від зеленої, квітучої України хлопець побачив напівпустелі, вкриті полинем. А гори… Безлісі, кам’янисті… Все таке незвичне, чуже.

Отак і розпочалися два довгих небезпечних роки в Афганістані. В розвідувальній роті Віктор був розвідником-кулеметником. В його обов’язки входило: супровід радянських колон зі зброєю та продуктами харчування, перехват афганських колон, так звані «зачистки», розвідувальні операції.

У 1986 році за 8 місяців до закінчення служби розвідувальна група Віктора Леонідовича вирушила на прикриття радянської колони. Але під час руху бронетранспортер попав на міну і перекинувся. Дим розсіявся і стало зрозуміло, що двоє солдат загинуло. Коли ж товариші по службі знайшли Віктора Леонідовича з’ясувалося, що його ноги опинилися під бронетранспортером, що перевернувся. Підняти таку велетенську машину, вагою близько 16 тонн і визволити товариша двом хлопцям було не під силу. До того ж було зрозуміло, що душмани десь поблизу і скоро дадуть про себе знати. Було прийнято нелегке рішення: Віктора залишили лежати під бронетранспортером і відстрілюватися від душманів, прикриваючи хлопців, що відступали. А двоє хлопців, забравши з собою тіла загиблих товаришів, поверталися в роту. Все, що могли залишити Віктору – це п’ять ріжків з патронами, кулемет і маленьку надію на життя…

Страшно уявити, про що думав цей молодий чоловік у свої 24 роки, залишаючись там сам, на одинці з бандою душманів. З розповіді Віктора Леонідовича, перше про кого подумав була мама, найближча, найрідніша людина. Як вона переживе втрату єдиного сина? Адже вирушаючи до Афганістану, Віктор попросив товариша, що залишився в Термезі, пересилати матері листи, які він буде присилати. Щоб на конверті стояв поштовий штемпель міста Термез і мама не здогадалася, де її син служить насправді. Не хотів її засмучувати, беріг. Та й сім'ю ще не створив… І ось він дивиться в очі смерті… Моторошно…

Все, що міг робити хлопець, коли на горизонті з'явилися душмани – відстрілюватися. Душманів було багато, а він зовсім один. І в цей час Віктор, якого виховували у комуністичному дусі, який жив у державі, яка заперечувала існування Бога, чомусь подумки почав говорити слова, які невідомо звідки взялися в пам'яті. «За другі своя, за другі своя…» невпинно повторював він.

Пройшло багато часу, Віктор Леонідович вже давно повернувся додому і тільки тоді з'ясував, що це відома цитата з Євангеліє від Іоанна…

І коли надії на порятунок вже практично не було, у небі з'явився радянський вертоліт, пілот якого і помітив Віктора, що лежав під бронетранспортером. Хлопцям з вертольоту вдалося відбити душманів і за допомогою «залізного птаха» підняти бронетранспортер.

От такий щасливий порятунок… А з п'яти залишених ріжків з патронами залишилося півтора…

За час служби в Афганістані Віктор Леонідович отримав багато нагород: медалі «За бойові заслуги» та «За відвагу», Орден Червоної зірки.

На даний час він проживає в м. Харків.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   18

Схожі:

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна івано-франківська обласна державна адміністрація департамент освіти, науки, сім’Ї, молоді та спорту

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна чернігівська обласна державна адміністрація департамент економічного розвитку
Департамент економічного розвитку облдержадміністрації повідомляє про конкурс талантів видавництва
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти Харківської обласної державної адміністрації комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів»
Комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка