Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка12/18
Дата конвертації18.04.2017
Розмір3.67 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18

МИНУЛЕ, ЯКЕ ТРИВОЖИТЬ ДУШУ
Назарова Альона, Федорова Оксана, вихованці гуртка «Юні екскурсоводи» та «Історичне краєзнавство» Золочівського будинку дитячої та юнацької творчості

Золочівської районної ради Харківської області

Керівник: Федорова К. О., керівник гуртків
У всі часи людської історії найголовнішим було й залишається особливе ставлення суспільства до захисників Вітчизни. Взірцем чесно виконаного громадського обов’язку перед батьківщиною для нашого покоління стали воїни, котрі пройшли криваве горно Афганістану. Всього за період з 25 лютого 1979 по 15 лютого 1989 року на землі Демократичної Республіки Афганістан пройшли службу 620 тисяч громадян Союзу РСР. 102 жителі Золочівщини виконали свій військовий обов’язок на чужій землі далекої країни. Історія кожного солдата, що побували в Афганістані в ті страшні роки повинна бути донесена до людей, до молодшого покоління українців, адже ми повинні пам’ятати, яке зло несе за собою війна, не забувати, що справжня сміливість, мужність наших воїнів афганців врятувала сотні, тисячі людських життів…

Наш земляк Сергій Миколайович Скрипка, на собі відчув всю тяжкість війни. На початку серпня полк, в якому служив Сергій Скрипка із Золочева, перетнув кордон, де сходилися три держави: Афганістан, Індія і Пакистан. «Полк зупинився приблизно в 40 км від цієї точки. Ночували в місті Баграм. Тут наші солдати вперше почули вдалині стрілянину, грім вибухів. Наступного дня вертоліт доставив їх у Руфу. Летіли низько над землею, ледь не торкаючись гір. З ілюмінаторів машин було видно на дорогах густу пилюку. Все тут було чужим, незрозумілим» - згадує Сергій Миколайович. Сергія направили до розвідувального взводу, де він і служив. Зі святом 1 Травня їх «привітали» душмани, обстрілявши з усіх боків. Один із осколків уцілив і в Сергія Скрипку. Два тижні його лікували в санітарній частині, а потім він зв’язався по рації зі своїми хлопцями і «втік» від медиків до них – служити далі. Він і зараз чітко бачить в своїй уяві обличчя бойових друзів, дорожчих від кого тоді не було в цілому світі. Щоразу відчуває незмінний біль у серці, коли згадує жахливу картину загибелі командира взводу Володі Ісмаїлова з Куйбишева. Він так і не встиг побачити свого маленького сина, який народився без нього. Загинув і їх кулеметник Вася із Фергани. Все це було на очах Сергія – хіба можна про таке не пам’ятати? Батьки чекали сина додому у серпні 1987 року: писав, що прийде. А він повернувся у травні, коли весь Золочів потопав у весняному цвіті, а в хащах густої зелені захлиналися співом невгомонні солов’ї.

9 лютого 2004 року медаль «Захисника Вітчизни» було вручено жителю села Петрівки Золочівського району - Сергію Петровичу Обіднику. Сергій Петрович – один з тих, хто був призваний за комсомольською путівкою. Після трьохмісячного навчання в Киркинському Середньоазіатському військовому окрузі, його у складі мотоманеврової групи було направлено в Афганістан. Та через деякий час він був «перекинутий» до десантно-штурмової маневр-групи, стрільцем-гранатометником.

Про свою участь в першому бою з душманами він розповідає так: - На операцію в кишлак Балабакан наш транспортно-бойовий вертоліт «Мі-8» вилетів на світанку. Далеко внизу під нами виднілися сопки, протікали арики. Десант висадився о 5-й ранку. Нам відразу пощастило взяти в оточення вороже банд-угрупування. Тривалий час душманів тут ніхто не турбував, тому вони на подібний поворот справи аж ніяк не чекали. Ми висадилися їм просто «на голову». Члени бандитської групи навіть не встигли привести в дію американське обладнання – 12-ствольні установки на колесах, «Стрінгери» та інше. Таким чином, ми швидко впоралися з завданням свого командування. Своїм батькам у село Петрівку Сергій писав, що служить на кордоні , про Афганістан навіть не згадував. А сам тим часом захищав у чужій країні честь своєї Вітчизни, не раз віч-на-віч стрічався зі смертю. За рік і два місяці загинуло 8 і 60 було поранено його воєнних побратимів. Сергій Обідник повернувся додому в 1987 році з медаллю «За охорону державного кордону СРСР», багатьма грамотами та подяками.

Цінними і насправді хвилюючими є спогади ще одного нашого співвітчизника, воїна-афганця – Євгена Цилюрика. Перше, що відчув Євген Цилюрик, як тільки зіскочив з вертольота на території полку, розташованого в провінції Парван (за 40 кілометрів від Пакистану), так це – не знане раніше почуття, ніби попав під приціл. Та так, що холод за коміром… Висота близько 1000 метрів над рівнем моря. І майже з усіх боків – височенні гори, з яких як розповідали хлопці, котрі вже воювали, не жди добра. Пройшло декілька днів і от після кількох тренувальних поїздок Євген займає місце механіка водія бойової машини піхоти. Трохи пізніше пізнав і великий біль втрати. Відпочинку, практично майже не було. В основному: то супровід колон, то взяття каравану, то пішим порядком виходи (досить часто) в гори на точки охорони (в основному - вночі). Йшла справжня війна, з усіма її атрибутами: боями, втратами і психологічним навантаженням. Допомагали витримати усе це листи від батьків Миколи Олексійовича та Ганни Іванівни та коханої дівчини Вікторії (котра дочекалась його і стала дружиною). Повернувся Євген до Золочева 28 листопада 1987 року, дивився на найдорожчих людей і не міг не помітити: Афганістан додав років не лише йому, а ще більше – батькам…

Не обминула війна і Юрія Спиридоновича Чекалова – сміливого золочівця, льотчика найвищого рівня. Його було послано туди як людину з великим досвідом роботи, як льотчика високого класу. Він летів до чужої країни вертольотом «МІ - 8» через Астрахань, Ашхабад, Мари, Кушку (в Кушці проживає багато українських старовірів). В Афганістані підполковник прикордонної авіації надавав бойову й вогневу підтримку тим, хто вів на землі військові дії. Також супроводжував польоти бойової та іншої техніки. – Ми стріляли, в нас стріляли, - згадує Ю. С. Чекалов. – Нерідко з польотів поверталися з порешеченим корпусом машини. Вночі, серед скелястих гір, я підбирав на борт вертольота своїх поранених солдатів. На його рахунку – 188 тільки бойових вильотів, і безліч – цивільних, коли доводилося транспортувати й продукти харчування, й дрова, і демобілізованих армійців. Запам’яталося Юрію Спиридоновому день, коли група прикордонників вела бойові дії в горах на висоті 3 км 100 м. там були поранені і їх, під охороною бойових вертольотів «МІ - 24», вивозив він особисто. Ніч була темною, тому поранених солдатів довелося забирати на борт під світлом бомби, що світиться.

На жаль, у Афганській війні загинуло двоє наших земляків – це Володимир Олійник та Сергій Сухопаров. В мирний час від отриманих ран, хвороб і контузій уже померло 27 людей. 15 лютого воїни-афганці відзначили 25-ту річницю виведення військ із Афганістану. Та гірке відлуння тієї війни ще довго нагадуватиме про себе. У той урочистий і водночас скорботний день ми віддали шану героям, яких немає з нами. Вони до кінця виконали свій військовий обов’язок. Вічна їх пам'ять і слава!
КВИТОК ДО РІДНОЇ ДОМІВКИ
Наказненко Ольга, учениця 10 класу, учасник літературного об’єднання «Світлиця»

Люботинської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 3

Люботинської міської ради Харківської області

Керівник: Баранік Світлана Петрівна, учитель української мови


Афганістан – для тих, хто йшов через нього, скоріше молитва. Молитва, звернена навіть не до Бога… до самого себе… Боже, дай нам сили змінити те, що в силі змінити, і змиритися з тим, із чим суджено жити до віку.

Кожен солдат, який пройшов ту війну, став частиною Афганістану, яка так і не змогла увібрати всієї пролитої на ній крові.

Що ми знаємо про афганську війну?

Про неї, страшну, що розтяглася на довгих десять років, можна розповісти мовою цифр… Моторошних і страшних.

620 тисяч військових у складі 40-ї армії обмеженого контингенту Радянських військ; 21 тисяча робітників і службовців; 14453 особи загинуло; 70 % усього особового складу перенесли контузії, поранення, тяжкі захворювання…

За всіма цими цифрами материнські, удовині і сирітські сльози.

Закінчилась страшна війна 15 лютого. Саме цього дня 25 років тому було виведено радянські війська з Афганістану. Війна забрала життя 3280 українців, зокрема, 343 жителів Харківської області, 264 харків’ян залишилися інвалідами, 268 уже після війни померли від ран.

15 лютого 2014 року Україна відзначила День пам’яті воїнів-інтернаціоналістів. Саме цього дня 25 років тому із землі Афганістану вийшов останній солдат. Війна тривала 9 років, 1 місяць і 19 днів. Із 1979 року до 1989…

274 особи досі вважаються зниклими без вісті. Майже кожний ветеран Афганістану втратив на війні когось близького: друга, товариша по службі, брата. Кожному є що згадати, кого пом’янути…

Для тих, хто повернувся із війни живими, війна ще досі не закінчилася. Часто душу тривожать сумні спогади, і сняться важні тривожні сни.

Люботинець Микола Скрипиця згадує про те, як він був призваний до війська, як служив у Афганістані.

Був призначений водієм бойової машини. Завдання було вчасно доставляти боєприпаси. Колона їде, машина за машиною, серце колотиться. І раптом - вибух! У бокове вікно бачу чорний дим, пил, і руки німіють від того, як стискаєш «баранку».

Далі Микола Іванович згадує, що всі були згуртованими й дружними, жили, як одна родина. Умови для проживання запам’ятались надовго: спали в боксах, в яких мала б зберігатись військова техніка, все було в пилюці. Там, на цементованій підлозі, ставили двохярусні ліжка, поряд лежав автомат, а замість подушки - підсумок з боєприпасами. Півроку українських солдат майже не забезпечували продуктами. Тож поки налагодили їх постачання, обходилися тим, що могли роздобути на місці. Вчилися їсти місцеві рослини, наприклад, дику цибульку. Іноді привозили хліб, що був чорним, сирим і з нього текла вода. Такий харч викликав у солдатів печію, і його ніхто не споживав, лише іноді намагались здерти верхню підсмажену шкірочку. Проте згодом почали годувати непогано...

Жили в однакових умовах, дружили, допомагали один одному...

До сьогоднішнього дня Микола Іванович зв’язок із Іваном Крупкою, з яким служили в одному полку.

Звичайно, мали час і на відпочинок. У частину приїжджав Йосип Кобзон, Олександр Розенбаум.

Навкруги пил і вітер, та все ж намагався зробити декілька знімків ( у частині був фотоапарат). Коли повернувся додому, то зробив фотоальбом. Часто переглядаю світлини…

Микола Іванович має подяку від командира військової частини, але хіба вона зможе залікувати ті рубці, що залишились у пам’яті та серці вже до кінця його життя…? Квиток на літак, який відкрив перед ним дорогу до рідної домівки Микола Іванович зберігає і до цього часу. І молиться Богу, щоб його синові не довелося пройти цей жахливий шлях – шлях війни.

У лютому набагато більше говорять про свято Валентина, аніж про річницю закінчення афганської трагедії... Дорого заплатила Україна та й інші держави - колишні республіки колишнього Союзу - за помилки і прорахунки радянського керівництва. Живі завжди є в боргу перед мертвими. І наші діти чи онуки мають знати своє історичне минуле, якнайбільше правди, нехай гіркої, але правди...

Герої не вмирають. Їхні подвиги, прекрасне життя віддане за мир на землі – то шлях у безсмертя, вони завжди живі в серцях людей.


А СЕРЦЕ СПОКОЮ НЕ ЗНАЄ

Нечмоглод Анастасія, учениця 8 класу Новоселівського навчально-виховного комплексу (загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад)

Нововодолазької районної ради Харківської області

Керівник: Науменко О.Ф., вчитель світової літератури
СПОГАДИ БУШКА ВОЛОДИМИРА МИХАЙЛОВИЧА, ЯКИЙ СЛУЖИВ В АФГАНІСТАНІ

З 21.11.1986 - 23.02.1989 РІК, А НИНІ ПРОЖИВАЄ В СЕЛІ НОВОСЕЛІВКА ПО ВУЛИЦІ ДЗЕРЖИНСЬКОГО, 285

Тоді про Афганістан намагалися не говорити. Про ту неоголошену війну із холодними очима, яка уже вела свій рахунок, свою безжальну арифметику навіть зайвий раз не згадували. Ті, чиї сини проходили тоді військову службу, з болем у серці кожен день починали із молитви, благали вберегти їх дітей. А ті, хто ще тільки збирався виряджати сина на військову службу, як заклинання пошепки повторювали:

Тільки не Афганістан…

Володимир Бушко, 09.11.1968 року народження, відчував, що йому доведеться пройти тими гарячими дорогами. І вже тоді, коли 21 листопада 1986 року сідав у автобус біля Нововодолазького райвійськкомату, був переконаний, що для нього починається новий відлік часу. І не помилився..

Півроку, що спочатку довелося прослужити неподалік міста Октембірян, нічим не відрізнялися від звичайної служби. Крокував по плацу, відточував військову майстерність, писав додому листи і з нетерпінням чекав відповіді. А потім були два місяці особливої підготовки у Пянжі, куди вже долинали звуки пострілів. Мандатна комісія і… Ярхаджу, що загубилася в горах Афганістану, навряд чи знайдеш на карті, але для Володимира Бушка стала вона на рік і 8 місяців справжньою школою життя, випробовуванням на міцність сили і духу. Спочатку він і його військові побратими до всього придивлялися і тривожно вслухалися у постріли, що все частіше і частіше лунали неподалік. Їх ще не брали на бойові завдання, але усім своїм єством, кожною своєю клітинкою вони відчували ту напругу, що витала навколо.

Про свою службу в Афганістані Володимир згадує не дуже охоче. А розповісти йому є про що. Не кожен повертається з того пекла із медаллю «За бойові заслуги», не кожному звідти і відпустку давали. А йому дали. Додому В.Бушко повернувся 23 лютого 1989 року, відслуживши в армії два з половиною роки. Тепер уже його груди прикрашає і орден «Слава і честь». І хоч відразу влився в мирне життя, все ж, вночі йому довго снився Афганістан, снилися ті жахіття, про які він намагався не згадувати. Час і досі не загоїв рани на душі, і досі щемить серце за тих військових побратимів, світло душ яких лине тільки з небес. Ні, не пішла афганська війна у небуття. Вона і досі живе, вона і досі болить…

На запрошення учнів Новоселівського навчально-виховного комплексу Володимир Михайлович завжди відгукується. Неодноразово під час влаштованих зустрічей із старшокласниками він розповідав про ті, нелегкі спогади років, проведених в Афганістані. Ось і в цьому році, коли 11 лютого у закладі проходив вечір спогадів «А серце не знає спокою» із 18 запрошених афганців з’явилося 5 чоловік: Яковенко Сергій Миколайович, Рибалка Віктор Пилипович, Мерчанський Віктор Іванович, Бушко Володимир Михайлович та учасник бойових дій на території Чехословаччини Сосонний Петро Миколайович. Саме Бушко В.М. погодився виступити перед учнями закладу. Він говорив небагато: подякував школярам за приємну зустріч, за чудову презентацію «Афганці Новоселівки», створену Петько Аліною, ученицею 11 класу, за тепло і вдячність сердець, коротко розповів про бойових товаришів і … не витримав, непрохані сльози накотилися йому на очі.

Нам було цікаво побачити справжніх героїв поруч, дізнатися про їхні нагороди, про їхні мрії та сподівання, сфотографуватися усім разом біля стендів, виготовлених учнівським колективом «Воїни-інтернаціоналісти» та «Афганістан – наш біль».


Интервью с Александром Голубом
Ніколаєва Крістіна, учениця 9 – Б класу Ізюмської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів №4 Ізюмської міської ради Харківської області

Керівник:Юрчук Дмитро Васильович, вчитель історії вчитель І категорії
Ветеран афганской войны, чемпион мира по бодибилдингу среди спортсменов с ограниченными физическими возможностями – все это о нашем собеседнике Александре Голубе.

Вот что он нам поведал:

«Это был 1987 год. Мне тогда было восемнадцать лет, как и большинству моих сослуживцев в учебном центре. Отмечу, что, как правило, это были дети представителей среднего класса, т.е. рабочих и крестьян. Ни одного «сыночка» директора завода или работников исполкомов среди нас не было. Высокопоставленные родители уже в то время без проблем откупали своих детей от армии… 

После школы пошел в ДОСААФ, а уже оттуда по разнарядке был направлен в учебный центр города Термез (Узбекистан). Там я спрятал документы о том, что являюсь водителем-механиком, ведь эта профессия меня тогда не прельщала. Тем более, что на тот момент у меня уже был спортивный разряд по гиревому и второй по стрельбе и, благодаря этому, я был зачислен в десантное разведывательное подразделение. Перед командировкой в Афганистан нашу группу тренировали полгода. Обучение было очень серьезным и проходило, как на пустынной местности, так и в горах. В Афгане же наше подразделение было направлено в город Шиндандт. Это там уже я проходил десятидневный курс молодого бойца, а позже участвовал в боевых заданиях. В общей сложности в Афганистане пробыл более одного года…….»


ВІДЛУННЯ АФГАНСЬКИХ ГІР.

Ніколаєнко Руслан, учень 11 класу Караванської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Люботинської міської ради Харківськох області

Керівник: Цехмістер В.Б., учитель історії


Дана робота - розповідь воїна інтернаціоналіста Панова Анатолія Федоровича, про військову службу у Афганістані.

Автор роботи, онук Анатолія Федоровича, передає розповідь про виконання військового обов’язку в лавах радянської армії його діда, яка вразила хлопця. Це розповідь про шлях від молодого бійця до старшини роти, про відвагу та самопожертву, про почуття інтернаціоналізму, про чоловічу дружбу.



АФГАНСЬКА ВІЙНА В ІСТОРІЇ ПЕРШОЇ ШКОЛИ
Овер’янова Ганна, учениця 9-А класу, член гуртка «Юні музеєзнавці», Куп’янської загальноосвітньої школи I-III ступенів №1 Куп’янської міської ради Харківської області

Керівник: Обушко Світлана Яківна, учитель української мови та літератури, керівник гуртка

«Юні музеєзнавці»
У 2005 році в Куп'янській ЗОШ №1 було створено музей історії школи. У процесі створення шкільного музею учні залучалися до краєзнавчої роботи, вивчали історію народу, його традиції, культуру, історію свого міста, школи. Основна діяльність музею полягає у збиранні величезної кількості матеріалу про минуле нашого навчального закладу. Учні разом із вчителями відновлюють пам’ять про давно минулі роки та зберігає відновлені сторінки історії для майбутніх поколінь.

Серед експозицій шкільного музею є зібрані матеріали й про вчителів, колишніх випускників, що виконували інтернаціональний обов’язок в Афганістані, розповідь про яких і вміщено в цій роботі. Назавжди вписано в історію рідної школи імена воїнів-інтернаціоналістів Щирого Олега Віталійовича, Манакова Олега Івановича, Віктора Дьомкіна та Віктора Знови.

Автор роботи розмірковує над страшними наслідками Афганської війни не лише в Україні, а й в рідному місті та школі. Протягом певного часу учні разом із вчителями досліджували військовий та трудовий шлях воїнів-інтернаціоналістів, зустрічалися з колишніми воїнами, збирали документи, фотографії, спілкувалися з рідними та друзями загиблих, відновлювали пам’ять про них. На сторінках роботи учениця знайомить читачів із вчителем школи Щирим Олегом Віталійовичем та колишнім випускником школи Манаковим Олегом Івановичем, які пройшли нелегкими шляхами Афганістану й повернулись на Батьківщину живими, з незагоєними ранами та спогадами, що ятритимуть душу ще не один рік. Автор розповідає про їхнє життя та трудові будні.

Окреме місце в роботі ученицею відведено спогадам про колишніх випускників школи Віктора Дьомкіна та Віктора Знову, які загинули в Афганістані, виконуючи інтернаціональний обов’язок. Кожен із них здійснив подвиг на цій неоголошеній війні, назавжди вписавши свої імена в список героїв. Обидва посмертно були нагороджені орденом Червоної Зірки. Пам’ять про них та їхні вчинки зберігається свято усіма учнями та вчителями навчального закладу.

Ця робота є узагальненням зібраних матеріалів про Афганську війну та долю воїнів-інтернаціоналістів, що навчалися в нашому закладі. Вона стала частиною літопису Куп’янської загальноосвітньої школи I-III ступенів №1. Такі дослідження дають можливість глибше пізнати історію, осягнути невід’ємність історії свого міста, школи від долі українського народу, відчувати себе його часткою. Лише той, хто пам’ятає про минуле, може побудувати щасливе майбутнє.
«…МИ ВІЗЬМЕМО УСЕ НАЙКРАЩЕ В СЕБЕ…»
Овчеренко Максим, учень 11-го класу Топільської ЗОШ I-III ступенів

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Базарний О.О., вчитель історії, завідувач шкільного історичного музею
В далекому дитинстві мене зацікавив знімок у сімейному альбомі дорослого чоловіка у військовій формі. Я прийшов до батька, щоб дізнатися хто це. Тато розповів мені історію старшого брата Володимира.

У більш свідомому віці я зрозумів, наскільки це важливі сторінки у літописі родини Овчеренків. Сьогодні я розумію, чому на цьому знімку мій дядько виглядає надто дорослим: засмагла шкіра, зосереджений погляд, міцна статура. Мені хотілося почути від самого дядька історію тих подій…

Народився Овчеренко Володимир Михайлович 16 червня 1966 року в селі Лиман Другий в родині колгоспників. У 1983 році він закінчив Топільську середню школу. Деякий час працював трактористом, водієм у колгоспі «Топільський».

10 жовтня 1984 року був призваний до лав Радянської армії. З 21 лютого 1985 по 03 грудня 1986 року проходив службу в Афганістані у Тахорській провінції. Був водієм БТРу інженерно-саперного взводу. Брав участь у бойових операціях.

В період з 10 по 13 березня 1985 року проводилася окружна спецоперація по ліквідації бандформувань за маршрутом між містами Кундус та Арходжа. За наказом командира в їхнє завдання входило дібратися до парома «Шерхан», забрати обоз (взвод забезпечення) і прослідувати до міста Імам-Сахіб та приєднати до своєї колони бойові машини. Дібрались до сопки біля Імам-Сахіба, виконали своє завдання і поверталися до міжгір’я. 12 березня під час проїзду між ариками, не доїжджаючи один кілометр до місця розташування, БТР натрапив на протитранспортну міну. Розпочався обстріл обозу. Атаку моджахедів було відбито. Екіпаж з семи чоловік зазнав поранень та контузій. Спочатку поранених доправили до санітарної частини, а потім до загальновійськового шпиталю міста Душанбе.

Серед товаришів єфрейтор Овчеренко користувався повагою. Завжди допомагав друзям у біді. За доблесну службу, за виконання інтернаціонального обов’язку в Афганістані був нагороджений медалями «За отвагу», «От благодарного Афганского народа», «70 лет Вооруженных сил СССР», «Захиснику Вітчизни» і медаллю «Участник локальных войн», знаками військової доблесті «Отличник Погранвойск» І и ІІ степени, «Отличник Советской армии», а також двома грамотами від командування військової частини та грамотою Верховної Ради СРСР. Він чесно, як належить радянському солдату, виконав свій обов’язок і повернувся додому.

Сторінки життя мого дядька та юнаків його покоління змушують мене замислитися не тільки над питанням, що таке військова присяга, обов’язок, честь, доблесть, відвага, але й над тим, що є громадська позиція, патріотизм будь-кого не тільки в складних умовах війни, а й у повсякденному житті людини. Активна позиція громадянина чи просто погляд збоку, коли «моя хата скраю», наштовхує на роздуми… Адже треба пам’ятати, що в цій «хаті» вікна бувають на всі боки і вона може опинитися у центрі подій.

Для мене дядько – приклад мужності, патріотизму, гідності. І сьогодні я вже чітко знаю, що в майбутньому це допоможе мені обрати і життєвий шлях, і взірець поведінки, і мужність та стійкість характеру не тільки в години військового лиха, а й у буденному житті, коли щодня крок за кроком ми, молодь, будуємо свою долю і майбутнє своєї держави.

Ми візьмемо усе найкраще в себе,

Пронесемо нащадкам крізь віки.

І щоб вони сказали нам «Спасибі»

За державу, яку побудувати ми змогли.


БІЛЬ АФГАНСЬКОЇ ВІЙНИ
Одерій Ангеліна, учениця 7 класу, Блудова Аліна, учениця 10 класу

Вербівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник:Проценко Н.І., вчитель української мови та літератури


Дана робота – спогад учасника бойових дій в Афганістані Одерій Олександра Миколайовича. Молоді люди свято вірили, що виконують інтернаціональний обов’язок, вони вірили, що несуть визволення приниженим та поневоленим, що йдуть не вбивати, а захищати життя…

Автори роботи висловили власні враження і переживання, які виникли у них під час зустрічі з Одерій О.М.

Учениці розповіли про події далекої афганської війни. Бо будь-яка війна – це катастрофа для людства, вона нехтує найбільшою цінністю на Землі – життям.

І ніхто і ніщо не зможе применшити героїзму наших воїнів там, в афганському пеклі,бо саме вони добре знали ціну життю, ціну дружби, єдності.З гідністю і честю зберегли військову відданість і військове братерство.

Ми з вами теж маємо право знати про страшні події тієї війни.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18

Схожі:

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна івано-франківська обласна державна адміністрація департамент освіти, науки, сім’Ї, молоді та спорту

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна чернігівська обласна державна адміністрація департамент економічного розвитку
Департамент економічного розвитку облдержадміністрації повідомляє про конкурс талантів видавництва
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти Харківської обласної державної адміністрації комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів»
Комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка