Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка13/18
Дата конвертації18.04.2017
Розмір3.67 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

ПРАЗЬКА ВЕСНА
Осика Ірина, учениця 9-го класу Токарівської ЗОШ I-II ступенів

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Ковальова З.Є., вчитель української мови та літератури вищої категорії
2014 рік Указом Президента був оголошений роком учасників бойових дій на території інших держав. Тому постало природне питання: а чи мої земляки були серед них? Шукаючи відповіді на ці питання, я звернулася до тих часів, коли Україна була у складі СРСР, а отже, українці були солдатами Радянської Армії і виконували свій обов'язок там, куди їх посилали. Про учасників війни в Афганістані, наших земляків (їх було 10, на жаль, уже немає серед нас трьох), основний матеріал зібраний, проведена зустріч з деякими з них. А де ще вони були? Для чого? Що захищали, ризикуючи власним життям?

Далекий 1968 рік – рік, який увібрав у себе глобальні визвольні повстання у найрізноманітніших частинах світової системи. До них належать і Чехословацькі події, відомі під назвою «Празька весна». Вони ознаменували велику кризу соціалістичної системи XX ст. Чехословаччина перебувала тоді в соціалістичному таборі під великим впливом Радянського Союзу. Її керівник Александр Дубчек виступив на захист концепції «соціалізму з людським обличчям», дійшовши висновку, що необхідно створити принципово нову модель соціалістичної демократії, що було співзвучно суспільним настроям, які вимагали радикальної демократизації, свободи слова і друку.

Головним рупором опозиції стала Спілка письменників. У листопаді 1967 року невелика група празьких студентів вирішила вийти на демонстрацію через незадовільні умови життя в гуртожитках. У країні розгорталися дискусії про відродження справжнього, гуманістичного соціалізму. Були зняті цензурні обмеження; з’являлися нові ЗМІ та громадські об’єднання, актуалізувалося питання про відновлення Соціал-демократичної партії Чехословаччини. «Празька весна» набирала обертів. У квітні 1968-го група «реформаторів» із керівництва КПЧ запропонували свою «Програму дій».

Керівництво держав Організації Варшавського договору (ОВД) побачило в цьому загрозу всьому соцтабору. 18 серпня 1968 року нарада п’яти членів ОВД (СРСР, Польщі, Угорщини, Болгарії і НДР), засудила чехословацьке керівництво, і під приводом запобігання контрреволюційному перевороту, заручившись підтримкою низки чехословацьких громадських діячів, 20 серпня 1968 року перетнули межу країни з метою змістити реформаторів у її керівництві.

Розпочалася операція «Дунай». За лічені години 124-тисячний контингент «дружніх держав» із 4 500 танками зайняв усі ключові пункти Чехії і Словаччини. Дубчек наказав не чинити опору, це вберегло країну від долі Угорщини 1956 року і дозволило уникнути зайвих жертв. Громадяни Чехословаччини його послухалися, але без жертв не обійшлося – їх кількість сягала 72 людей (за деякими даними більше) і ще сім сотень поранених. Та все ж пасивний опір чинився. Люди скрізь протестували проти окупації Чехословаччини, навіть вдавалися до самоспалення.

Окупація Чехословаччини була засуджена урядами багатьох країн світу, у тому числі й соціалістичними. У середині жовтня 1968 р. у Празі був підписаний договір про «тимчасове перебування» в ЧССР 70-тисячного контингенту радянських військ. Вони пішли лише через 23 роки, 21 червня 1991 року, залишивши серйозно пошкодженими 60 із 73 об’єктів.

У цих військових діях брали участь і наші земляки. Своїми спогадами поділилася мій керівник Ковальова З.Є. Виявляється, у неї двоюрідний брат, мешканець Шевченківського району, теж служив тоді у Чехословаччині. Та родичі мало про це знали, мало розуміли ті події. Як і те, що він був там поранений у руку. Лише у 2000-их роках дізналися більше.

Як я довідалася, з Дворічанського району у чехословацьких подіях у складі Радянської Армії брали участь 11 чоловік. Це: Беззубов В.К., Вербицький Л. Д., Вербицький М.Д., Долгий С.М., Колісник В.Г., Круподеря В.П., Куценко А.І., Манько Д.М., Мирошниченко Ю.Ф., Шеховцов М.Г., Юр'єв В.П.

Один з них, Куценко А.І., надав і фото тих подій, які допомагають нам краще уявити ті часи, настрій солдат і мирних чехів. З села Токарівка на території Чехословаччини проходив свою службу Шеховцов Микола Григорович. Сьогодні їм надано статус учасників бойових дій. Та тільки вони зовсім неохоче діляться спогадами. Але дещо все ж таки розказав при зустрічі наш односельчанин Микола Григорович.

«Проходив я службу у Німеччині (м. Кьотен). Був водієм спецмашини з 1966 по 1969рр. Наш 1946-й рік народження був останнім, хто служив по 3 роки. Уже зменшувався термін служби, і нас вже майже демобілізованих, затримали на невизначений термін, як було сказано «до особливого розпорядження». Наказ є наказ, і нам довелося розійтися по підрозділах, знову прийняти техніку. 18 серпня по бойовій тривозі наш батальйон був дислокований до кордону Чехословаччини (м. Карл-Маркс-Штадт). У бойовій готовності ми чекали на особливе розпорядження. Наш окремий військовий батальйон обслуговував авіаційний полк (МІГ-21), який захищав західні рубежі СРСР.

20 серпня 1968 року вже ввечері нашій передовій комендатурі зачитали наказ про проведення операції «Дунай». Перед нами поставили завдання: перейти кордон Чехословаччини і зайняти аеродром у м. Празі до 1 години ночі. 21 серпня нашу автомобільну комендатуру супроводжували 8 танків дивізії.

Через обмеження часу ми рухалися навпростець через пшеничні поля. Всі таблички з назвами міст, сіл були зняті місцевими жителями, щоб ускладнити нам рух. Всі паркани і дороги були списані антирадянськими висловлюваннями, наприклад «Фашисты, оккупанты – уходите домой!» Але ми вчасно заїхали на територію війського Празького аеродрому.

Чехословацькі льотчики перебували в повній бойовій готовності. Літаки заряджені бойовими ракетами, відкриті ліхтарі. Танки блокували злітну смугу, щоб позбавити їх можливості розпочати військові дії. Наші літаки стали сідати на захоплений аеродром, Їх ми обслуговували до вересня місяця. Потім повернулися у свою військову частину. Багатьох солдат, в тому числі і мене, нагороджено подякою та грамотою. Демобілізувався 16 січня 1969 року».

На згадку дідусь нам подарував своє солдатське фото .

Мені здається, що ці колишні воїни сьогодні, згадуючи і переосмислюючи минуле, не зовсім розуміють, кому ж допомагали, що захищали. Просто були солдатами і виконували поставлене керівництвом завдання.
ЙОГО ВІТАВ ПАРИЖ
Пахомов Владислав, учень 11-А класу, Лобунець Костянтин, учень 5-Б классу

Чапаєвської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Кегичівської районної ради Харківської області

Керівник роботи Романська Катерина Іванівна, вчитель історії, спеціаліст вищої категорії
Війна ввірвалась в серце нашого народу як осколок. Затьмарила сонячне небо димом пожеж, стала болем нестерпним від чорних похоронок, що тисячами приходили щодня. Так раптово ввірвалося це лихо і в мою родину. Наш прадідусь Фомічов Іван Федорович за місяць до початку Великої Вітчизняної війни був призваний до лав Червоної Армії. Служив Іван Федорович в Прибалтиці, де дислокувалась його частина. Уже 22 червня 1941 року він відчув на собі, що таке фашизм, бо сюди, в Прибалтику, увірвались полчища німецьких солдатів. 6 листопада 1941року назавжди вкарбувалося в пам'ять воїна:

- Снаряд ворожого танку в одну мить розкидав обслугу гармати. Половина з моїх бойових товаришів назавжди залишилась в цій землі, останні були тяжко поранені і лежали в окопі… Іван Федорович був тяжко поранений і контужений.

Всі ми добре знаємо, що й на територіях інших окупованих держав теж активно діяли бійці антифашистського опору, завдаючи по ворогові відчутних ударів. І серед безстрашних партизанів, які діяли на територіях інших держав, важливу роль відігравали колишні радянські військовополонені, які втекли із таборів, продовжували зі зброєю в руках громити ворога далеко від рідної землі. Наш дідусь, Іван Федорович Фомічев, потрапив у полон, опинився в військовому госпіталі на півночі Франції, потім потрапив до табору для військовополонених у Нормандії. Та Іван Федорович не скорився долі, разом із товаришем вирвались на волю, через багато днів поневірянь натрапили сміливці на учасників підпільного Руху Опору. Нові товариші переправили втікачів у Париж, поселили на конспіративній квартирі. Іван віртуозно володів зброєю: ні вдень, ні вночі не було спокою фашистам від партизанів. Підривали ешелони з технікою, розвінчували рейки на стиках. В числі найдосвідченіших месників Іван Фомічев очолив один із новостворених партизанських загонів, який назвали іменем Чапаєва. Діяв цей невеличкий, але мобільний загін у передмісті столиці Франції. Командування Руху Опору доручило загонові Фомічева звільнити приміщення колишнього радянського посольства, що було розташоване у центрі столиці. Шестеро партизанів швиденько впоралися із вартою будинку, автоматними чергами прошили високих фашистських чинів, які спокійно засідали собі в одній із кімнат, а потім підняли над будинком посольства червоне полотнище.

Про героїзм командира загону Фомічева, нашого прадідуся, можна багато розповідати, але найповніше може характеризувати його діяльність офіційний документ-посвідчення, видане Союзом радянських патріотів у Франції: «Пред’явник цього, радянський військовополонений Фомічов Жан, брав участь в опорі як командир партизанського загону…з 1943 року до визволення. Він вів себе мужньо і стійко, його діяльність була вище будь-яких похвал».

Настали вирішальні дні взяття Парижа. Штаб доручив Івану Фомічеву очистити від гітлерівців Рю Гренель і захопити будинок радянського посольства, що знаходився на цій вулиці…

«В кімнатах розгром. З великого залу на другий поверх ведуть сходи. В кутку велика шафа. Я підхожу і за нею бачу древко і шматок червоної тканини. Витягаю велике червоне полотнище! Прапор Радянського Союзу! Забувши навіть виставити варту, всі вибігаємо на балкон. Тремтячими руками закріплюємо прапор. Вітер підхоплює його увись.», - пригадував дідусь.

На вулиці Гренель в голубому небі Парижа вітер розвівав червоне полотнище. Партизани заспівали «Інтернаціонал». Французи, що спостерігали за подіями із сусідніх будинків, кричали «Браво!» і оплесками вітали появу червоного полотнища над спорудою радянського посольства. У дверях споруди, на вулиці стояли люди – трудовий Париж. Зняли головні убори і співають разом з героями…

Для учасників такої незвичайної події це була дійсно урочиста хвилина, що нагороджувала їх за чотири роки боротьби, повної небезпеки і страждань.

Невеличкий загін Фомічева прямує по площі Бастилії. Нові бої, нові перемоги.

Столиця Франції святкує визволення…

За цей подвиг наш дідусь був нагороджений вищою солдатською нагородою – медаллю «За відвагу».

Спливали роки…Щороку добавлялось сивини у кроні ветеранів та не знала старості солдатська дружба. Довгий час підтримували фронтові побратими зв’язок. І куди б не летіли листи – в міста колишнього Радянського Союзу чи за кордон, всі вони починалися словами: « Бонжур, камарад!». Це як пароль вірності, незламної сили, це хвилюючі спогади про Париж і червоний прапор у чистому небі.

На сьогодні вже немає разом з нами найближчої людини. Але пам’ять про прадідуся живе у нашій сім’ї. Ми часто приходимо до могили Івана Федоровича. А коли в нас будуть свої діти ми теж приведемо їх до могили рідної людини і передамо естафету пам’яті їм.

Ми, нащадки захисників Батьківщини, шануємо пам’ять про загиблих воїнів, про померлих від ран вже після війни і вшановуємо тих, хто ще залишився жити, щоб донести нам пам'ять про ті страхіття війни. Кожний з нас повинен відчути відповідальність не тільки за себе, а й за всю планету.

Лише тоді ми матимемо Майбутнє.

Люди! Зупиніться, зважте кожен свій крок, свій рух, бо він може принести біль іншим людям. Пам’ятайте про тих хто вже ніколи не повернеться до нас.


СПОГАДИ
Попова Вікторія, учениця 10-Б класу Зміївського ліцею №1

Зміївської районної ради Харківської області

імені двічі Героя Радянського СроюзуЗ. К. Слюсаренка

Керівник: Неоніла Миколаївна Комишанченко, директор музейного комплексуЗміївського ліцею №1 Зміївської районної ради Харківської області іені двічі Героя Радянського

Сорюзу.З. К. Слюсаренка
У нашому уявленні Афганістан міцно і нерозривно пов'язаний зі словом «війна», що тривала не одне десятиліття. Ця війна перекреслила і скалічила долі цілого покоління - суворі випробування, рани і загибель товаришів, чоловіків, синів…

Метою цієї роботи було висвітлення інтернаціонального обов,язку Поповим Ігорем Вікторовичем у 1983-1985 рр.,а також Юрієм Олександровичем Кочурою у 1985 році.

Новизна представленої роботи та внесок автора полягають в тому, що вперше зібрані та опубліковані спогади солдатів, яким випала честь захищати країну Афганістан. Також, зібрані фотокопії та документи.

Мійтато , Попов ІгорВікторовичнародився 17 серпня 1965 року.

У 1982 роцізакінчивЗміївську СШ № 1 івступив у ХарківськийДержавнийФармацевтичнийінститут..Закінчивши1 курс, 27 жовтня 1983 був призваний до лав збройних сил СРСР. «Нас посадили в ешелон і як виявилося,їхали ми 5 діб до Республіки Таджикистан на кордон зАфганістаном, за 5000 км від дому. ВпершепобачилиСереднюАзіюзісвоєю природою: посушливийклімат і велика частинатериторії - пустелі.Приїхали в Душанбе, столицю Таджикистану , відкуди автобусами вирушили в прикордоннемісто Пяндж»..

Ставленнямісцевихжителів до наших солдатів (шураві) булосвоєрідним, очікувати кулю в спину можнабуло коли і де завгодно.

На озброєннімангрупибулиБТРи, БМП та мінометнібатареї. Поручрозташовувався вертолітниймайданчик, кудиприземлялисявертоліти МІ- 8 і МІ -24. Бойовачастина ММГ співпрацювала з розвідниками регулярної афганської армії (Сарбози), які виявляли банди душманів в сусідніх кишлаках .

Залежно від чисельності банди, формувалася бойова колона, і прямувала в кишлак для знищення моджахедів . « Запам'яталася одна з перших операцій в кишлак Мармоль. Колона вийшла вдень, і до ранку ми булина місці. На під'їзді до кишлакапочавсяобстрілмоджахедами колони. Кишлак захопили в коло і почавсябій ,якийтривавцілий день. Були значні втрати з нашого боку, де загинув мій товариш Костянтин Морозов. Це був перший шок від втрати бойового друга».Ближче до вечора було взято в полон шість душманів, яких потім передали афганському руху ХАД . Вночі бій затих, іноді чулися постріли, але напруга спала . Вранці почалася зачистка кишлаку, пошук зброї та боєприпасів.Через пару днів повернулися на точку».

«Одного разу кілька банд зайшло в містоІмам - Сахібі почалася атака на нашу точку.Прийшладопомога з інших ММГ і вертолітного полку Пянджского загону. 3 днітривавбій, земля здригаласявід куль і вибухів. Здавалося, що це останні хвилини нашого життя. Завдяки нашій згуртованості і мужності, атаку було відбито »

«Багато було ще бойових походів, але думка про рідну домівку завжди супроводжувала кожного з нас. У вільний час писали листи додому рідним і близьким, друзям і подругам. Дуже чекали вертольотів з Союзу з листами .Мої батьки дізналися , що я служив в Афганістані, тільки коли вже прийшов додому. 27 грудня 1985 я обійняв своїх тата й маму»

Я пишаюся своїм татом, він у мене справжній герой !

Юрій Кочура -герой, якийзагинув у Афганістані.

Народився 16 вересня 1967 . Запам'ятався в школі , як активний, доброзичливий , відповідальнийучень . Захоплювавсяавтомобілями–післяшколинавчався на курсах водіїв. 15 жовтня 1985 був покликаний для проходження військової лужби в Афганістані. У листах мамі описував свою службу.

29 квітня 1986, під час військової операції, Юрій загинув. У той час у місті Змієві проводилися репетиції до параду юноармійців. І тут, дзвінком з військкомату повідомили про загибель Юрія. Наступного дня всі старшокласники, у формі юноармійців, з приспущеним шкільним прапором, проводжали Юру .

Події цієї страшної трагедії назавжди залишаться в пам'яті, як учнів так і вчителів нашої школи.

У нашому шкільному музеї є відділ, присвячений випускникам школи воїнам–інтернаціоналістам. Завжди під час екскурсії присутні вшановують пам'ять загиблого солдата, Юрія Кочуру, хвилиною мовчання .

З ініціативи районної ради, воїнів–афганців та членів шкільного клубу, відремонтована меморіальна дошка присвячена пам'яті Кочури, яка знаходиться біля входу у ліцей.

Подвиг Юрія є прикладом для сучасної молоді.

Кожен з нас повинен мати патріотизм у своєму серці. І боронити не тільки свою країну, а й допомагати іншим країнам - сусідам! Це є нашим обов’язком!
ПОБАЧИТИ САЛАНГ І ... ПОМЕРТИ
Пошукова група учнів Новопокровського навчально-виховного комплексу, вихованців гуртка «Тревел-журналістика» Чугуївського районного Центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Чугуївської районної ради Харківської області.

Керівник: Іскандарова Оксана Олексіївна - керівник гуртків Чугуївського районного Центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Чугуївської районної ради Харківської області


Знаменитий тунель Саланг в Панджшерській ущелині Демократичної Республіки Афганістан – унікальний об’єкт, побудований радянськими метробудівниками ще в 1964 році. Через Саланг пройшли всі радянські військові частини, що увійшли до Афганістану в ніч з 3 на 4 січня 1980 року. За роки війни не раз у військових зведеннях прозвучить слово «Саланг».

Чим примітний цей перевал, крім того, що він є одним з найбільш високогірних?

Саланг сумно відомий ще за введення радянських військ у грудні 1979 року: тут загинули 12 військовослужбовців. Це були перші жертви війни, яка тільки починалася. Правда, в той час ніхто про війну і не думав, вважалося, що наші частини тільки допоможуть місцевій армії охороняти урядові об’єкти, склади, пункти дислокації.

Так і стала Пенджшерська ущелина з перевалом Саланг однією з ключових точок Афганської війни, тяжким головним болем радянського командування. Протяжністю 120 кілометрів, вона одним кінцем виходила на територію Пакистану, іншим - до перевалу, до стратегічно важливої дороги з Союзу до центру Афганістану. 70% вантажу зброї та спорядження для повстанців йшло через дорогу в ущелині, більша частина навчальних таборів «духів» перебувала теж там. Душмани з Пакистану, іноземні найманці і інструктори, як правило, проникали в країну через Панджшер.

А скільки людських життів забрав Саланг - не відомо нікому. Взагалі, скільки життів забрала нікому не потрібна війна? Війна на чужій землі…

Кількість загиблих учасників бойових дій в 1979-1989 рр. в Афганістані різними джерелами оцінюється приблизно в 15 тисяч осіб. Молодих, повних сил та надій людей! Але війні наплювати, хто на ній і скільки вбито! Цей монстр жив за своїми законами. Офіцери й рядові віддали свої життя .... за що? Навіть зараз, через багато років після вторгнення, на це питання ніхто не знає відповідь.

Багато епізодів та фактів Афганської війни викликають суперечки. Багато чого вкрито таємницями, які ми вже не зможемо відкрити. Такими таємницями є трагедії у тунелі Саланг. Дуже мало офіційних фактів… Тільки спогади… Спогади тих, хто виконував свій інтернаціональний обов’язок.

Під час Афганської війни в тунелі сталися два відомих випадки масової загибелі радянських військовослужбовців: 24 лютого 1980 р. та 3 листопада 1982 р.

Після початку бойових дій тунель Саланг був найважливішою артерією війни. Перерізавши її, можна було поставити радянські війська у важке становище.

24 лютого 1980 року в результаті отруєння чадним газом в тунелі на перевалі Саланг загинуло 18 військовослужбовців. Ніяких заходів після цього першого випадку масової загибелі людей прийнято не було. У тунелі, за результатами подібних заторів, протягом всієї війни від отруєння вихлопними газами гинули радянські солдати і офіцери. Практично всі ці трагедії стали наслідком нехлюйства і недолугості, що обернулося ще страшнішою трагедією.

3 листопада 1982 року. Через отруєння чадним газом в тунелі на перевалі Саланг загинуло 68 радянських військовослужбовців. Радянське командування засекретило всі документи, пов'язані з трагедією на Саланзі, що породило багато чуток. Тільки в 1989 році було визнано, що інцидент мав місце, але і тоді сором’язливо промовчали про справжню причину.

Афганська війна - одна з найтрагічніших сторінок нашої історії. Це наша біль ... але і наша слава ... Наша історія ...Солдати, які воювали в Афганістані, не змінили присяги, з честю і гідністю виконали свій обов’язок. Численні приклади стійкості, героїзму і самовідданості на афганській землі радянських військовослужбовців - яскраве свідчення вірності Батьківщині та військовій присязі.

Минуло досить багато часу після завершення виведення радянських військ з Афганістану, але й досі немає конкретних цифр та точних фактів про трагедію Саланга. Ніби вже і факт визнали, але все одно всі якось обходять незграбним мовчанням цю тему. Чи дізнаємося ми колись, як все було насправді?….
ВІДЛУННЯ АФГАНІСТАНУ ЯК ПАМ'ЯТЬ ТА БІЛЬ СЕРЦЯ
Рижикова Таїсія, член гуртка КУ «Вовчанський будинок

дитячої та юнацької творчості» Вовчанської районної ради Харківської області

Керівник Ковальова Г.О., керівник гуртка
Зберегти для потомків пам'ять про Афганську війну, загиблих на ній воїнів поставили за мету гуртківці гуртка «Юні музеєзнавці». 15 лютого 2014 року виповнилось 25 років з дня виведення радянських військ з Афганістану. Для більшості наших співвітчизників Афганська війна – справа далекого минулого, але для тих, хто воював на перевалах, хто тримав на руках помираючого товариша, по кому Афган пройшов вогнем, скалічив душу і тіло, це – кровоточива мітка пам’яті.

Політична оцінка рішення про ввід Радянських військ до Афганістану, дана Другим з’їздом народних депутатів СРСР, оцінка сурова. Але це оцінка дій керівництва країни того часу. Вона не поширюється на воїнів, котрі виконали наказ Батьківщини і звершили справжній інтернаціональний подвиг. Учасники Афганської війни виявили масовий героїзм, мужність і вірність бойовій дружбі.

Мета даної роботи – донести до всіх нас пам'ять про наших земляків-вовчан, які загинули в Афганістані. Основні завдання – це збір матеріалів про воїнів-афганців, які загинули в Афганській війні, та проаналізувати, як Вовчанщина вшановує пам'ять про них.

За даними офіційних джерел під час афганської війни загинули понад п'ятнадцять тисяч солдатів, з них – більше трьох тисяч українців. Крізь горнило Афганської війни пройшло більше двохсот жителів Вовчанщини, а життя чотирьох з них без жалю забрала ця війна.

Олександр Лобанов родом із села Старий Салтів. Вчився у місцевій середній школі. На афганській землі опинився через декілька місяців, під Кабулом. У бойовому підрозділі зайняв місце гранатометника. Під час проведення однієї із бойових операцій загинув. Похований у Старому Салтові поряд з братською могилою часів Великої Вітчизняної війни. Ім'я Олександра Лобанова пам'ятають у місцевій школі. Рядовий Олександр Васильович Лобанов народився 24 березня 1969 року, загинув 19 грудня 1987 року. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 червня 1988 року посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.

Микола Соловйов - син фронтовика, зростав і вчився в селі Молодова Вовчанського району. В армії навчався в спеціальному підрозділі для дій на території Афганістану. Микола успішно пройшов відповідну підготовку і став стрільцем десантно-штурмової групи, яка незабаром розпочала бойові дії північніше Кундуза. Стрімкі марші по гірському плато, засади на шляху бандитських зграй, бойова служба в місцях розміщення підрозділу для подальших дій… 19 листопада 1985 року спецпідрозділ діяв у районі кишлака Дельшот: забезпечуючи роботу радиста, рядовий Микола Соловйов загинув від бандитських куль.

Могила воїна в селі Молодова біля братської могили воїнів Великої Вітчизняної війни. Сільська вулиця названа іменем Миколи Соловйова.

Рядовий Микола Володимирович Соловйов народився вересня 1966 року, загинув – 19 листопада 1985 року. 21 березня 1986 року Указом Президії Верховної Ради СРСР посмертно нагороджений Орденом Червоної Зірки.

Леонід Тройченков народився в селі Українське Вовчанського району. Восьмирічну школу закінчував Леонід у сусідній Пільній.

В Афганській війні під бронею танка Леонід Тройченков провів десять бойових операцій. Останнім часом його бойова машина ввійшла до складу сторожевої застави біля кишлака Ходжа. Бійці пильно охороняли свій відрізок дороги. Обстановка вимагала бойової настороги і рішучості. Коли бандити вчинили напад на заставу, рядовий Леонід Тройченков відкрив вогонь з автомата. Перед самим укриттям був скошений осколком бандитської міни. Похований, у селі Пільна. Ім'я відважного танкіста пам'ятають у Пільнянській школі.

Рядовий Леонід Леонідович Тройченков народився 25 лютого 1968 року, загинув 10 серпня 1987 року. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 серпня 1988 року він посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.

Василь Галич після закінчення восьмирічки в с. Революційному їде вчитися до СПТУ-25 в Харкові, набуває професії маляра-альфрейщика по живописних справах.

В березні 1983-го року почалася його бойова служба в Афганістані. Добре служив, мужньо воював воїн-комсомолець Василь Галич, на другому році служби став членом Комуністичної партії. Загинув смертю хоробрих на посту, захищаючи від ворогів табір де знаходились радянські солдати. Могила воїна знаходиться в селі Революційне.

Єфрейтор Василь Федорович Галич народився 22 листопада 1964 року, загинув 24 квітня 1984 року. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 листопада 1984 року нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно).

Минуле назавжди залишається з нами. Тому жодна війна не може бути забутою, навіть та, яка засуджена суспільством. Рядові солдати воїн не починають, вони гинуть на цих війнах, виконуючи свій обов’язок до кінця.

Вовчанщина пам’ятає своїх героїв. Вони прожила коротке життя, але слід на землі залишили вічний. В центральному сквері міста встановлено пам’ятник «Воїнам-інтернаціоналістам – і живим, і тим, які загинули». На постаменті – солдат тримає на руках свого помираючого товариша. На цьому священому місці щороку збираються воїни-інтернаціоналісти, відзначаються всі пам’ятні дати, пов’язані ратним подвигом воїнів-інтернаціоналістів. На батьківщині воїнів-афганців, які загинули під час бойових дій, в центрі кожного села біля братських могил встановлено обеліски. Щороку 15 лютого делегація воїнів-афганців району разом з керівництвом району відвідує місця захоронення своїх бойових побратимів, покладає квіти, проводить урочисті мітинги разом з жителями села і учнями шкіл. В навчальних закладах району проходять урочисті лінійки, уроки мужності, тематичні виставки в бібліотеках, організовані куточки Афганської слави в музеях шкіл, Будинку дитячої та юнацької творчості, проходять зустрічі з воїнами Афганської війни, тематичні вечори «Відлуння Афганістану», «Афганська пісня – бойовий свідок Афганської війни».

Закінчилася Афганська війна, але живе вона в душі тих, хто був її учасником. Так нехай ніколи не затьмариться війною небо над нашими головами, щоб війна жила лише в спогадах. Ми будемо завжди пам’ятати подвиг героїв-земляків, але ми проти війни. Молодь за мирне майбутнє своєї країни.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Схожі:

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна івано-франківська обласна державна адміністрація департамент освіти, науки, сім’Ї, молоді та спорту

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна чернігівська обласна державна адміністрація департамент економічного розвитку
Департамент економічного розвитку облдержадміністрації повідомляє про конкурс талантів видавництва
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти Харківської обласної державної адміністрації комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів»
Комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка