Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка14/18
Дата конвертації18.04.2017
Розмір3.67 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

ЗБЕРЕЖЕМО ПАМ'ЯТЬ ПРО АФГАНІСТАН
Рищенко Дарина, учениця 3 класу, Чугуївської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 8 з поглибленим вивченням іноземних мов Чугуївської міської ради Харківської області

Керівник: Походенко Т.І., вчитель початкових класів


Дана робота – це спроба побачити події афганської війни очима дітей. Козубенко Анатолій Олександрович – учасник бойових дій в Афганістані.

Автори роботи зустрілися з Анатолієм Олександровичем і передали враження від цієї зустрічі, яка дає право зробити висновок: нинішнє покоління молоді не має права забувати героїв, які віддали своє життя заради миру, справедливості, добра.

Анатолій Олександрович Козубенко народився 1 квітня 1945 року в сім`ї фронтовика. Батько Олександр Козубенко пройшов шляхами війни з перших її днів у Білорусії, аж до Курської дуги, де влітку 1943 року точилися жорстокі бої. О.Козубенко був тяжко поранений. Батька Анатолія Олександровича як людину, що має великий бойовий досвід, відправили на Забайкальський фронт для організації бойових дій проти японців. Там він і познайомився із своєю майбутньою дружиною. У молодого подружжя народився син Анатолій.

У 1963 році Анатолій Козубенко він вступив до Харківського танкового гвардійського училища. Після закінчення у 1969 р. командував ротою. Працював у комітеті комсомолу. Відтоді він працював на військово-політичній роботі. Після закінчення академії імені Леніна, обіймав посаду заступника командира полку з політичної частини.

У 1981 році військова рада рекомендувала підполковника Анатолія Олександровича Козубенка для відправки до Афганістану. На той час він обіймав посаду радника політвідділу 4 танкової бригади Афганської армії, яка пересувалася від Кабулу, Гардезу, Газні, Кандагару… аж до Геррату. В Афганістані він пробув до початку 1984 року.

Анатолій Олександрович був скромною людиною, не любив розповідати про свої поранення. Він брав участь у багатьох боях. Найбільше йому запам`ятався перший бій: бачив кров, безліч смертей. Ветеран розповідає: «Були люди, душмани, які обманом входили до складу бригади. Під час того бою душман, думаючи, що в бойовій машині знаходиться керівний склад 4 бригади, із гранатомета розстріляв її. А там були солдати, юнаки. Для когось із них цей бій теж був першим, а командний склад перебував в іншому місці».

До Анатолія Олександровича зверталися за допомогою. Він допомагав, чим міг, бачив, як гинуло багато людей, там, де вони не мали гинути.

Розповів таку історію. В кишлаку було декілька угрупувань, які ворогували між собою. Але всі представники цих угрупувань слухалися старійшину, який міг запобігти ворожнечі у селищі. Погано жили люди. Панувала система стрільби й убивства невідомих людей. Якщо селянин уб`є «шураві», так називали росіян, він отримував гроші. Іншого джерела доходу не було. За вбивство офіцера отримували 50000 афгані, за солдата 10000 афгані, за танк півмільйона. Це були дуже великі гроші. Не зважаючи на те, що в кишлаку було 57% чоловіків, жінок – 43%. За мусульманськими законами, їм було дозволено мати чотирьох дружин. Багаті мали, а бідні не могли мати. В них дуже цікаві закони, які й зараз інколи згадуєш. У них тоді був 1361 рік. Козубенку А.О. з багатьма довелося разом вести ідеологічну роботу серед місцевого населення. Їм також пропагувалися досягнення Радянського Союзу, звідки Афганістан отримував допомогу продуктами та матеріалами.

Солдати Радянської Армії допомагали будувати їм греблі, встановлювати системи поливу полів, від яких залежав майбутній урожай. Вони були вдячні за допомогу. Вдень вели мирний спосіб життя, а вночі ми бачили деяких із них серед душманів, в такий спосіб афганці заробляли гроші. Це були люди, які вдень вели з нами мирні переговори, були членами урядових організацій, партій, а вночі зраджували нам.

Анатолій Олександрович згадував бесіду з афганським офіцером, у якого питав, чи досягнуть вони того рівня, який є в розвинених країнах. Той відповів йому, що за традиціями їхнього народу це недосяжно. Соціалістична революція тут ніколи не переможе.

Козубенко пояснював, що уряд Радянського Союзу послав їх в Афганістан для того, щоб не допустити завоювання цієї країни Китаєм тому, що китайці доклали зусиль до ослаблення Радянського Союзу. Чому? В Пакистані були цілі табори. Їх очолював Тірабані. Це був наставник мусульманської діаспори. В цих таборах готували справжніх бойовиків. Вони мали мету заробити на цій війні гроші. І їм це вдавалося.

Був такий випадок. Один із хазарійців, заступивши на заставу, розповідав: «У нас віра мусульманська. Два напрямки: одні - суніти, інші - шиїти. Хазарійці – це шиїти. Суніти та шиїти визнавали пророка Мухамеда, але по-різному. На цьому грунті побудована вся боротьба між ними. Наприклад, в Афганістані суніти при владі, в Персії – шиїти, в Саудовській Аравії – суніти. В Іраку були суніти, зараз шиїти. Боротьба характерна для цих народів».

Анатолію Олександровичу доводилося бувати в Нагорному Карабасі. Землетрус в Арменії відчув практично на собі. Бачив, як гинули люди, повністю зруйнувало місто Спетак. Поштовхи були вертикальні. Дах на маленьких будинках піднімався вгору і падав на людей».

Анатолій Олександрович має двоє дітей, сина та доньку. Син пішов по батьковій лінії. Нині мешкає у м. Києві. Донька живе у м. Чугуєві.

Нагороджений двома орденами Червоної зірки, медаллю «За трудову доблесть», має багато інших орденів та медалей. Перший орден Анатолію Олександровичу вручив Маршал Радянського Союзу Соколов Сергій Леонідович за операцію по визволенню міста. Також він був нагороджений другим орденом Червоної зірки. Ця нагорода пов’язана із закінченням проведеної операції, по наданню допомоги інтернаціонального обов`язку.
ЙОГО ПАМЯТАЄ НЕБО АФГАНУ
Роженко Катерина, учениця 8-Б класу Валківського ліцею імені О.Масельського,

член гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Губська Наталія Віталіївна, вчитель історії, спеціаліст І категорії,

керівник Зразкового Музею Бойової Слави Валківського ліцею імені Олександра Масельського, керівник гуртка «Юні музеєзнавці»


Серед тих наших земляків,чию молодість нещадним вогнем обпалила афганська війна,був і валківчанин Олексій Володимирович Дараган. Щоправда ,в Афганістан він потрапив не солдатом строкової служби - вже мав і військову спеціальність, і певний досвід.

Після закінчення Валківської середньої школи вступив до 1-го Харківського авіаційного військово-технічного училища. На той час воно було популярним серед молоді, багато валківчан навчалося там. І Олексій теж вважав ,що військова професія- для справжніх чоловіків.  Спеціальність бортового техніка бойових вертольотів МІ-24 він отримав 1976 року, був направлений на службу спершу до Закарпатського військового округу, а через рік- до Монголії. В навчальний, тренувальних польотах набував досвід,досконало вивчав сучасну техніку. Все це неабияк знадобилося йому потім, в Афганістані. За наказом штабу округу Олексій разом з іншими вертольотчиками їх військового підрозділу потрапив туди в жовтні 1980-го. Воював у складі першої з трьох ескадрилій окремого вертольотного полку,до складу її входило 20 вертольотів МІ-24. Був старшим бортовим техніком-інструктором. Їх база містилася в Джелалабаді. За природніми факторами це місто схоже на своєрідний оазис серед гір і пустельних рівнин. Річка, в якій можна купатися, грейпфрутові сади - все це вабило погляд, здавалося таким мирним. Але-тільки на перший погляд. Сади були заміновані. територію постійно обстрілювали з мінометів душмани. Вони ж підривали опори електромереж,і база часто залишалася без світла. Охороняли базу вертольотнчика радянські десантники та піхотинці, довкруг були викопані окопи. Але це, згадує Олексій Володимирович, не рятувало від мінометного вогню душманів. Через це місце щоденного вечірнього шикування полку доводилося постійно змінювати.На завдання-супровід наших колон зі зброєю та пальним, підтримку наземних військ під час бойових дій - вилітали ланками по чотири вертольоти позмінно, через кожні три дні. З метою безпеки вилітати дозволялося при температури не вище 40 градусів. Польоти здійснювали в Баграм, Асадабад, Кабул, Кандагар, Шиндант. Коли ж назрівала бойова операція, в небо піднімалася вся ескадрилья. На базу ж нерідко поверталися не всі.

Назавжди залишилася в пам'яті Олексія Володимировича одна з таких операцій в горах біля Джелалабаду, де засіла банда душманів. На його очах загинув екіпаж вертольоту з трьох однополчан. Був серед них і його однокурсник з училища Олександр Козінов, з яким вони жили в одній кімнаті в гуртожитку під час навчання та на базі в Афганістані.

Вертольотчикам їх полку доводилося також перепиняти доставку зброї та боєприпасів з-за кордону. Під час виконання одного такого завдання 5 червня 1981 року Олексія було поранено. Розбомбивши склади зі зброєю на кордоні з Пакистаном,їх ескадрилья вже поверталася на базу,як його вертоліт наздогнала ворожа куля. Олексію пощастило,він відбувся легким пораненням, лікувався в Джелалабаді і знову став у стрій. Дуже жорстокими,згадує наш земляк, були сутички з душманами в Панджшерському міжгір'ї. Радянським солдатам протистояли військові угрупування польового командира моджахедів Ахмада Шаха Массуда на прізвисько Панджшерський лев. У 1981 році під його керівництвом воювало 2200 бойовиків. Кілька разів збройні угрупування тікали з гір до кишлаків або ховалися в підземних руслах пересохлих річок. Банду Массуда тоді так і не вдалося знищити. Разом з Олексієм Володимировичем через Афганістан у різний час пройшли наші земляки валківчани, теж випускники першого Харківського авіаційного училища, Валентин Катрич( в Афганістані був двічі), Олександр Хавроня, Станіслав Сидоренко( нині нажаль покійний).

За бойову майстерність, мужність і відвагу особливого складу полк, у якому служив Олексій Дараган, був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора. Вручати нагороду приїздили генерали з Міністерства оборони СРСР. Олексій Володимирович особисто бачив і Бабрака Кармаля, який приїздив у Джелалаюад вручати орден воїнам афганської армії. Після Афганістану О.В. Дараган до 1986 року служив у Закавказькому військовому окрузі в піденній Осетії.

В газеті Червонопрапорного Закавказького військового округу "Ленінський прапор" за 8 липня 1984 року а матеріалі про представників інженерно-авіаційної служби так розповідається про Олексія Дарагана: " Це висококласний спеціаліст, знавець тонкощів інженерно-технічної справи. З його думкою рахуються в ескадрильї. А запорукою цього є висока технічна грамотність офіцера, чітке розуміння ним свого військового обов'язку". Після Осетії О.В. Драган ще шість з половиною років служив у Німеччині , виконував планові польоти.

На пенсію він вийшов у званні капітана 1992 року. Повернувся у рідні Валки, де й мешкає нині з родиною. Давно живе мирним, спокійним життям, тож, здавалося б давно пора забути ту далеку, чужу війну. А вона все приходить у сни, і ніяким літами не стерти її з пам'яті, як і сивини зі скронь.
ВЖЕ ДАЛЕКО АФГАН…
Севост’янова Аліса, учениця 7-го класу Пристанційної ЗОШ I-II ступенів

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Сомова Ю.М., вчитель географії, спеціаліст I категорії
Марчак Олександр Юзефович народився в 1965 році в селищі Дворічне. У 1973 році пішов навчатися до Пристанційної восьмирічної школи, а по її закінченню продовжив навчання у Дворічанській середній школі. У вересні 1983 року був призваний до лав Радянської армії. Служити йому випала доля в прикордонних військах КДБ СРСР в Червонопрапорному Середньоазіатському прикордонному окрузі.

Після прибуття на місце служби, Олександра було відправлено до навчального пункту Термезського прикордонного загону (Узбецька РСР). Три місяці юнак оволодівав спеціальністю «наводчик 120-міліметрового міномета». Служити Олександра направили до Демократичної Республіки Афганістан, в зону відповідальності Хорогського прикордонного загону.

В цей час війна в Афганістані тривала вже майже 4 роки…

Служити хлопцю довелося в районі Куфабської ущелини, провінція Файзабад, на Памірі. Це − високогір’я, висота над рівнем моря більш ніж 1500 м. Більша частина року – це сніг та низькі температури. Дістатися до кордону з Радянським Союзом можна було тільки авіацією, використовувалися гелікоптери МІ-8. Віддаленість від кордону складала 15 кілометрів. Річка Куфаб через Куфабську ущелину впадала в річку Пяндж вже на території СРСР і була дуже зручним виходом на кордон з Радянським Союзом. Завданням «точки Пашар», де проходив службу Олександр, було недопущення проходу бандитських угрупувань до кордону СРСР, контроль оточуючих населених пунктів, забезпечення польотів авіації, боротьба з незаконними військовими формуваннями. Тобто, завдань було дуже багато. Відповідальність величезна. І все це лягло на плечі молодих юнаків, яким було трохи за 20…

Як і більшість юнаків, що проходили службу в Афганістані, Олександр не хотів засмучувати своїх батьків і писав, що служить на кордоні. Про Афганістан – ні слова…Листи до Радянського Союзу перевозили його друзі та знайомі, і там їх відправляли Олександровим батькам. Звичайно ж хлопець дуже чекав і вісточки з дому. Завжди в своїх листах просив батьків відправити йому номер районної газети, яка тоді називалася «Колгоспний ранок». Ввечері перечитував цю частинку Батьківщини по декілька разів, шукав знайомі обличчя та прізвища, мріяв як повернеться додому…

На території Республіки Афганістан Олександр Марчак служив з січня 1984 по грудень 1985 року. Всього 22 місяці. Демобілізувався в званні молодшого сержанта. Був нагороджений знаками «Відмінник Прикордонних військ» 1-го та 2-го ступенів, грамотою Верховної Ради СРСР, медалями «Від вдячного афганського народу», «Захиснику Вітчизни», «За вірність обов’язку і присязі».

Після звільнення з рядів прикордонних військ Марчак О.Ю. вступив на навчання до Харківського державного університету ім. М. Горького, який закінчив з «червоним» дипломом в 1991 році. І розпочав свій мирний трудовий життєвий шлях.
ЇМ БУЛО У СЕРЕДНЬОМУ ПО ДВАДЦЯТЬ…
Севост’янова Аліса, учениця 7-го класу Пристанційної ЗОШ I-II ступенів

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Сомова Ю.М., вчитель географії,

керівник історико-краєзнавчого гуртка Дворічанського ЦДЮТ


Віктора Леонідовича Кочо вразив Афганістан. Це була чужа, невідома, незвичайна країна, зі своєю культурою, звичаями. Особливо вражала природа. На відміну від зеленої, квітучої України хлопець побачив напівпустелі, вкриті полинем. А гори… Безлісі, кам’янисті… Все таке незвичне, чуже.

Отак і розпочалися два довгих небезпечних роки в Афганістані. В розвідувальній роті Віктор був розвідником-кулеметником. В його обов’язки входило: супровід радянських колон зі зброєю та продуктами харчування, перехват афганських колон, так звані «зачистки», розвідувальні операції.

У 1986 році за 8 місяців до закінчення служби розвідувальна група Віктора Леонідовича вирушила на прикриття радянської колони. Але під час руху бронетранспортер попав на міну. Бронетранспортер перекинувся. Дим розсіявся і стало зрозуміло, що двоє солдат загинуло. Коли ж товариші по службі знайшли Віктора Леонідовича з’ясувалося, що його ноги опинилися під бронетранспортером, що перевернувся. Підняти таку велетенську машину, вагою близько 16 тонн і визволити товариша двом хлопцям було не під силу. До того ж було зрозуміло, що душмани десь поблизу і скоро дадуть про себе знати. Було прийнято нелегке рішення: Віктора залишили лежати під бронетранспортером і відстрілюватися від душманів, прикриваючи хлопців, що відступали. А двоє хлопців, забравши з собою тіла загиблих товаришів, поверталися в роту. Все, що могли залишити Віктору – це п’ять ріжків з патронами, кулемет і маленьку надію на життя…

Страшно уявити, про що думав цей молодий чоловік у свої 24 роки, залишаючись там сам, на одинці з бандою душманів. З розповіді Віктора Леонідовича, перше про кого подумав: була мама, найближча, найрідніша людина. Як вона переживе втрату єдиного сина? Адже вирушаючи до Афганістану, Віктор попросив товариша, що залишився в Термезі, пересилати матері листи, які він буде присилати. Щоб на конверті стояв поштовий штемпель міста Термез і мама не здогадалася, де її син служить насправді. Не хотів її засмучувати, беріг. Та й сім'ю ще не створив, дітей не народив, не побудував будинок… І ось він дивиться в очі смерті… Моторошно…

Все, що міг робити хлопець, коли на горизонті з'явилися душмани-відстрілюватися. Душманів було багато, а він зовсім один. І в цей час Віктор, якого виховували у комуністичному дусі, який жив у державі, яка заперечувала існування Бога, чомусь подумки почав говорити слова, які невідомо звідки взялися в пам'яті. «За другі своя, за другі своя…» невпинно повторював він.

Пройшло багато часу, Віктор Леонідович вже давно повернувся додому і тільки тоді з'ясував, що це відома цитата з Євангеліє від Іоанна…



«Нет больше той любви, а ще кто положит душу свою за други своя» (Евангелие от Иоанна 15: 13.)

І коли надії на порятунок вже практично не було, у небі з'явився радянський гелікоптер, пілот якого і помітив Віктора, що лежав під бронетранспортером.

Хлопцям з гелікоптеру вдалося відбити душманів і за допомогою «залізного птаха» підняти бронетранспортер. От такий щасливий порятунок… А з п'яти залишених ріжків з патронами залишилося півтора…

За час служби в Афганістані Віктор Леонідович отримав багато нагород: медалі «За бойові заслуги» та «За відвагу», Орден Червоної зірки.


«ВІЙНА У СПОГАДАХ ОЧЕВИДЦІВ»

(до 25-ї річниці виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан)
Семченко Віталій, учень 10 класу Нововодолазького НВК

Нововодолазької районної ради Харківської області

Керівник: Трегубова Оксана Анатоліївна, вчитель історії
Афганістан... Він увійшов якщо не в кожне серце, то в кожне місто, далеке село. І хоча відлунала мідь військових оркестрів, відшуміла на південному кордоні радість зустрічі воїнів-інтернаціоналістів, які поверталися додому, його Вічний вогонь пломеніє для нас і сьогодні. І палатиме завжди… Відблиск цього вогню на обличчях тих, хто обпалений жорстокою війною, сьогодні живе мирним життям, він — в їхніх справах. Його відблиск — в нашій пам'яті про земляків, які, пішовши воювати хлопчаками, не повернуться більше ніколи...

15 лютого ми відзначаємо скорботний День пам'яті воїнів-афганців. Саме 15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишив назавжди пекельну землю Афганістану, де протягом 10 років палахкотіла справжня війна. Неоголошена, безглузда, страшна.

Ми маємо знати про страшні події Афганської війни і пам’ ятати, що серед нас живуть люди, які в 20-30 років стали свідками і учасниками воєнних подій… І ми маємо пишатись їхньою мужністю, героїзмом, подвигом.

Мій тато Семченко Віктор Михайлович навчався у Нововодолазькій ЗОШ І – ІІІ ступенів №2. Після закінчення школи вступив до Харківського автотранспортного технікуму, а потім був призваний у 1983р. на службу в прикордонні війська до учбового центру. Він виконував свій інтернаціональний обов’язок в Демократичній Республіці Афганістан з 1983 по 1985 рік для надання допомоги, тоді ще братньому афганському народу. Після трьохмісячного навчального центру тато був призначений до бойової роти підвозу. Ця рота мала такі обов’язки: доставка боєприпасів, паливно-мастильних матеріалів, продуктів харчування та перевозка різних вантажів. Коли він сидів за кермом вантажівки, мав бути завжди напоготові. Бувало часто так, що міни кидали на дорогу. Траплялося, що триста кілометрів проїжджали за шість діб. Пригадує, як доставляли вантаж в м. Маймене, коли переїхали перевал, то потрапили під обстріл, де душмани вели бойові дії між собою, а коли побачили колону радянських солдат - всі бойові дії перекинули на них. Постріли лунали з усіх сторін на наших військових. Розпочались бойові дії. Вони почали захищатись від душманів. Під час цієї операції було поранено трьох молодих радянських солдат з роти мого тата. Вертольотами їх доставляли до госпіталю. Через п’ять годин колона рушила далі. З виїздом роти підвозу на бойові операції такі напади траплялися дуже часто. За ці бойові дії молоді хлопці були нагороджені орденами і медалями. Про те, що тато знаходився в Афганістані, повідомляти рідним і близьким не дозволялося. Було страшно, але хлопці з честю і мужністю виконували свій інтернаціональний обов’язок.

За два роки служби спогадів дуже багато, але важко їх пригадувати. З розповіді тата я зрозумів , що він виконував багато різних бойових операцій : визволення наших побратимів з окупованих кишлаків, перекриття колон караванів моджахедів , які перевозили зброю , щоб воювати з радянськими військами . За цю службу , мій тато був нагороджений медаллю « За охорону державного кордону » , медаллю « Від вдячного афганського народу », а також грамотою за мужність і військовий героїзм , проявлені при виконанні інтернаціонального обов’язку в Республіці Афганістан.

Я дуже пишаюсь мужністю і хоробрістю, проявлені моїм татком!


«ВІЙНА У СПОГАДАХ ОЧЕВИДЦІВ»

(до 25-ї річниці виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан)
Сендецький Андрій, учень 10 класу Нововодолазького НВК

Нововодолазької районної ради Харківської області

Керівник: Трегубова Оксана Анатоліївна, вчитель історії
Афганська війна – це не тільки трагедія , це доблесть і мужність тих , хто на собі відчув її пекельне полум’я. Безперечно, хто б які не мав сьогодні політичні погляди , для нас минуле – це святе. Це частина нашого життя, яка не забудеться ніколи. 15 лютого ми вшановуємо учасників бойових дій на території інших держав. Саме цього дня 1989 року останній радянський солдат покинув територію Афганістану. Не з власної волі йшли наші співвітчизники на ту війну й не свою землю боронили , але інтернаціональний обов'язок виконували чесно, з гідністю.

Війна в Афганістані — повномасштабний збройний конфлікт, у якому брали участь урядові війська Афганістану і Радянського Союзу проти повстанських груп моджахедів.

У мого тата є однокласники, які виконували інтернаціональний обов`язок в Афганістані, про одного з них я і розповім, щоб не тільки я знав, а й інші пишалися такими людьми. Один з друзів тата там загинув, виконуючи інтернаціональний обов`язок.

Афганськими дорогами довелося пройти і Денисову Валерію Михайловичу. В армію ішов з задоволенням, бо служити тоді було почесно й відповідально. В той час вони ще нічого не знали про бойові дії, що відбуваються у цій країні. А там йшла справжня війна і гинули наші героїчні хлопці.

Денисов Валерій Михайлович, виконував свій інтернаціональний обов’язок в Демократичній Республіці Афганістан з 6 травня 1986 по червень 1988 років. Строкову службу розпочав на Далекому Сході. Через чотири місяці був перекинутий у місто Ташкент ,через десять днів відправлений був у Кабул. З Кабула відправили в Баграм, провінція Парван, недалеко від ущелини Паншера, в триденний термін навчений зенітником батальйону. Це була колона ім. Кавалера Ордена Червоної Зірки рядового Балакирева А.Л.

Багато колон носили імена своїх героїв, деякі були позначені цифрами, наприклад колона Миколи Прокопенка була "157". Колоною, обмовці позначалися 1313.1312,1311. Гарнізон Баграм, стоянка «коробочок» в частині Валерія Михайловича.

Що запам'яталось з тих часів найбільше, так це гори, холодні і німі. Прямовисні скелі та урвища, дороги завалені камінням, сонце, яке розпікало повітря так, що й дихати важко, пальці обпечені об гарячий метал машини. Було страшно, але хлопці з честю і мужністю виконували свій інтернаціональний обов’язок. Їхня рота мала такі обов’язки: охороняти гарнізони і супроводжувати доставку боєприпасів, паливно-мастильних матеріалів, продуктів харчування. Валерій мав бути завжди напоготові. Траплялося, що триста кілометрів проїжджали за шість діб. Пригадує, як доставляли вантаж через перевал Террі. Був такий випадок: на перевалі Тері (цей перевал веде до Хосту), перед підйомом праворуч від дороги є гори, звідти долинали постріли, де душмани вели бойові дії між собою, а коли побачили колону радянських солдат - всі бойові дії перекинули на них. Звідти почався обстріл колони з боєприпасами, які доставлялися їхньому гарнізону, що знаходиться в Хості. Розпочались бойові дії. Тоді зібрали зенітників з усіх колон і обстрілювали ці печери, доки не пішла остання наша машина, як їх називали(коробочка) з вантажем. Вони почали захищатись від душманів. Після вивантаження "коробочок" колона гірськими дорогами поверталася через Барики і Кабул додому у Баграм.

Зі своїм шкільним товаришем Миколою Прокопенко Валерій зустрічався в 1987 році в м. Пулі-Хумрі, радості від зустрічі було дуже багато, потім неодноразово зустрічався в різних куточках Афганістану: на Перевалі Саланг, Хостер, Кабул.

Нині, гортаючи альбом із пожовклими фотографіями, не можна без сліз згадати своїх товаришів. Деякі з них повернулися живі і неушкоджені,деяких-переправили на Батьківщину у холодних домовинах. Неоголошена війна в Афганістані породила нових "ветеранів". Не схожих на тих, хто йшов на Берлін... Зі своїм розумінням "бойового братерства", обов'язку перед Батьківщиною і боргів Батьківщини перед "ними" - "афганцями". Ветерани часто називають себе ізгоями, потреби яких ігнорує державу. Але у них точно є повага співвітчизників.

Проходять роки, і та далека війна поволі забувається новими поколіннями. В реальності вивести людей з війни виявилося легше, ніж вивести війну з людей. Сьогодні афганці, як були, так і залишилися спадкоємцями бойової слави і є носіями непідкупного, справжнього патріотизму.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Схожі:

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна івано-франківська обласна державна адміністрація департамент освіти, науки, сім’Ї, молоді та спорту

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна чернігівська обласна державна адміністрація департамент економічного розвитку
Департамент економічного розвитку облдержадміністрації повідомляє про конкурс талантів видавництва
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти Харківської обласної державної адміністрації комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів»
Комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка