Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка15/18
Дата конвертації18.04.2017
Розмір3.67 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

«Я ВЕРНУТЬСЯ ХОТЕЛ, НО УЗНАТЬ НЕ УСПЕЛ, ЧЕМ ЗАКОНЧИТСЯ ЭТА ЧУЖАЯ ВОЙНА…»
Сидора Алёна, ученица 10 класса Староверовской общеобразовательной школы І-ІІІ ступеней Нововодолажского районного совета Харьковской области

Руководитель: Соловьёв Г.М., учитель истории, спеціаліст вищої категорії, старший вчитель


Долгие годы после гибели Апалькова Владимира наша школа вела переписку с дядей Володи – Зиновьевым Сергеем Демьяновичем. Сергей Демьянович всю свою жизнь посвятил освоению Заполярья. Окончив Кременчугское лётное училище, работал в Колымо-Индигирском авиаотряде. Будучи в школе, он встречался с учениками и учительским коллективом, и оставил нам воспоминания о своём племяннике. Что же рассказал нам наш гость?

«Дорогие ребята! Самое большое богатство человека – жизнь! Дороже жизни может быть только долг перед Родиной.

Во все времена в лихую пору русский человек никогда не колебался в выборе, принося свою жизнь на алтарь Отечества. Многими жестокими испытаниями завоёвано Ваше право – самим распоряжаться своей жизнью. Миллионы соотечественников в разных местах сложили головы, отстаивая это право. Один из них - бывший ученик Староверовской школы Апальков Владимир Викторович, который погиб смертью храбрых 16 февраля 1984 года на дальних подступах к нашим границам.

Ему и его друзьям, молодым воинам переднего края, я посвящаю эти строки…

Мы внимательно следили, испытывая радостное чувство гордости, как из скромного мальчишки вырастает чуткий, заботливый и трудолюбивый юноша-сын, надёжная опора родителей, будущая защита от жизненных бурь и невзгод, как в нём крепнут черты настоящего мужского характера: высокое чувство гражданского, общественного и семейного долга, верность дружбе, спокойствие и уравновешенность, честность, обязательность во всём.

Володя считал себя обязанным всем! Государству, давшему ему образование, -он платил прилежной учёбой и честным трудом, родителям – постоянной заботой и помощью. Он успевал всюду, где требовалась его помощь, оставаясь, тем не менее, скромным и незаметным. Все порывы его юношеской души были подчинены цели – стать настоящим человеком, нужным Родине и её народу.

Совершенно особое место в своей жизни в последние годы Володя отводил службе в рядах Советской Армии. В ней он видел не только гражданский долг, но и необходимый инструмент для проверки крепости своего характера, смелости, мужества, окончательного утверждения своей готовности к самостоятельной жизни. Для него служба была делом чести. Ради неё не захотел поступать в институт: а вдруг тогда не возьмут в армию?

При прохождении медицинской комиссии перед призывом потребовалось лечение нескольких зубов, с которыми он не смог управиться к указанному сроку, за что врач призывной комиссии (возможно в шутку) назвал его дезертиром. Надо было видеть глубину обиды и возмущения несправедливым оскорблением! Он отпросился на работе, приехал в Староверовку, упросил зубного врача удалить временные пломбы и за один сеанс, как-нибудь, отремонтировать все зубы, чтобы не допустить и тени сомнения в своей готовности к выполнению долга перед Родиной.

Аналогично Володя поступил, заболев желтухой при прохождении курса молодого бойца. Зная, что имеет право на получение годовой отсрочки на отправку в Афганистан, он настоял на выписке из госпиталя, чтобы не отстать от своих товарищей, с которыми успел подружиться за месяц службы. Он, судя по письмам, хорошо себе представлял, что такое служба в Афганистане. Уже оттуда, став бойцом десантно-штурмового батальона, в ответ на просьбу матери обратиться в соответствующие военное инстанции с просьбой о возвращении его в Союз, как перенесшего тяжёлое инфекционное заболевание, он писал: «Мама, ты спрашиваешь у меня разрешения написать письмо в Министерство обороны. Так вот, я не разрешаю! Не стоит этого делать!...».

Ни тени сожаления, ни малейшего намёка на душевное смятение не проскользнуло в его письмах. Наоборот, они были полны непреклонной решимости и уверенности в правильности своего выбора. Мужской строгостью наполнены слова немногочисленных Володиных писем, которыми он старался успокоить родителей:

«Я вам написал правду, я вас не обманываю, но требую, настаиваю, чтобы не было никаких переживаний, служба в Афганистане такая же, как и в Союзе, различия почти нет. Папа! Обращаюсь к тебе, ты мужчина, должен успокоить маму, я знаю, она всё равно будет сильно переживать и плакать. Я вас очень прошу…», а в следующем письме: «Я в своих письмах уже объяснял вам, что ничего страшного здесь нет, что служба такая же, как в Союзе, но мама не верит. Просто я уже не знаю, как можно вас, мои дорогие родители, успокоить, как ещё объяснить, что всё хорошо и здоровье моё нормальное после болезни, я уже выздоровел».

Володя был убит в бою с бандой осколком гранаты, выпущенной из гранатомёта бандитской рукой через 10 дней после того, как были написаны эти строки.

Мир раскололся, белый свет померк в глазах матери. Всё выстраданное, построенное за 19 лет, отданное родителями и воплощённое в сыне, рухнуло, перечёркнутое неумолимой строкой извещения: «Погиб смертью храбрых в бою 16 февраля 1984 года», оставив в сердце страшную, приторную, давящую своей безысходностью пустоту.

Люди ещё не придумали слов, которыми можно было бы выразить горе отца и матери, потерявших любимого сына. Оно непосильно для материнского сердца. Горе протекло людской рекой от порога родительского дома до кладбища, разлилось траурным митингом, прозвучало в оружейном салюте, застыло мраморным обелиском, но не ушло и никогда не уйдёт сердца матери и отца.

Володя, их сын, достиг своей цели – он ушёл из жизни настоящим человеком, солдатом, похороненным со всеми воинскими почестями. А матери, несмотря на потускневшие краски, несмотря на то, что писем от сына уже никогда не будет и сам он никогда не вернётся, несмотря на страшную пустоту под сердцем, нужно жить, работать и твёрдо знать, что гибель сына не напрасна, что вы, молодые люди, читающие эти строки, полностью используете возможность в мирных условиях стать достойными гражданами нашей великой Родины, ради которой её сын Апальков Владимир Викторович отдал жизнь на самых далёких подступах к Родине.

Ребята! Помните солдата!

И берегите матерей!»
Спогади Гомана Олександра Миколайовича, учасника бойових дій на території Демократичної Республіки Афганістан
Синицький Євген, учень 10 класу Підлиманської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Борівської районної ради Харківської області

Керівник. Вакула Л. О., вчитель початкових класів
Найбільш масштабною і трагічною з локальних воєн була війна в Афганістані. Війна в Афганістані тривала 3340 пекучих днів і холодних ночей. У цей період кожної доби гинув один і отримували поранення два вихідці з України. Близько 160 тисяч призваних з України, а всього більш, ніж 600 тисяч радянських воїнів пройшло через афганське пекло.

З честю виконували свій інтернаціональний обов’язок і прикордонники. Під час бойових дій, незважаючи на те, що відбувалося довкола, “зелені кашкети” залишалися вірними солдатами своєї Батьківщини, проявляли мужність, хоробрість, відвагу та героїзм.

Перші прикордонні частини , в тому числі і в/ч 2072, були введені до Афганістану ще в 1979 році . Саме у в/ч 2072 проходив службу і наш односельчанин, Гоман Олександр Миколайович.

Гоман Олександр Миколайович народився в с. Підвисоке Борівського району Харківської області у 1960 році. Після закінчення школи вступив до Ізюмського професійно-технічного училища, звідки у1978 році був призваний до лав Радянської армії.

Служити молодий солдат Олександр Гоман потрапив до Туркменістану в селище Тахта-Базар Марийської області .Служив у прикордонних військах у в/ч 2072 , яка знаходилася на крайній точці тодішнього Радянського Союзу -Кушці. Війська контролювали пропуск військ до Афганістану через річку Амудар’ю.

У цих краях нерідко спостерігались порушення кордону з боку Афганістану, а під час війни вони почастішали. І ось настав момент, коли керівництво  прийняло рішення зупинити моджахедів силами прикордонників, - зсередини Афганістану.

Для цього у північній афганській провінції були введені штатні підрозділи прикордонних військ . На початковому етапі вони були представлені шістьма ММГ –мотоманевреними групами.

02.03.1979 року мотоманеврена  група ,у складі якої і перебував наш земляк, зайшла до селища Деломурган провінції Герат,що знаходиться на території Афганістану. До складу групи входило близько 200 військовослужбовців, із техніки було 2 вертольоти та 8 БТРів.

Умови для проживання запам’ятались надовго: спали в палатках по 40 чоловік. Там ставили двоярусні ліжка, поряд лежав автомат, а замість подушки - підсумок з боєприпасами. Довго звикали до зміни температурних умов:вдень дуже жарко, вночі- під двома матрасами лежиш.

Продукти, одяг, медикаменти та боєприпаси повинні були доставляти вертольоти, але через складні метеорологічні умови вони прилітали дуже рідко. Отож, і доводилося прикордонникам на “малій землі” відчувати їх нестачу. Про баню навіть смішно казати за тих умов.Одягалися в маскхалати, мабуть часів ВВв, які линяли дуже. Бронежилетів не було.

Поряд з нашою частиною знаходилась афганська танкова частина. Одного разу навіть командир нашої частини просив допомоги у афганських військових. Потрібно було розібрати розвалені будівлі. Але чомусь так сталось, що після цієї співпраці через деякий час із 20 солдатів, які нам допомагали, 15 солдатів дезертирували і пішли воювати в гори.

Місцеве населення до нас ставилось з самого початку – неприязно. Щоправда, деякі з місцевих співробітничали з нами, навіть вказували місця переховування бандитів. Коли дізналися, що у нас є бензин, то часто можна було спостерігати таку картину: місцевий чоловік, або хлопець під’їжджав до нас на своєму мопеді, потім зупинявся і демонстративно тягнучи за собою мопеда викрикував «Шураві, дай бензин!»

Поряд з частиною було селище і нам цікаво було спостерігати за місцевими жителями. Було враження, що ми з двадцятого століття перенеслися в середньовіччя. На полях всю роботу виконували вручну та за допомогою тварин. Колоски зрізали вручну, складали на купу, топтали коровами і віяли на вітрі.

Уже навесні 1980 року почали активно діяти озброєні загони душманів, які спочатку займались бандитизмом, грабували місцеве населення і убивали тих, хто підтримував нову владу. Але пізніше почалися напади і на прикордонників. Під час одного такого нападу загинув мій друг – Ріка Анатолій, житель міста Харкова.

5 червня 1980 року група бандитів перейшла державний кордон на ділянці 9-ї застави Тахта-Базарського прикордонного загону. Їх рух помітив прикордонний наряд єфрейтора Анатолія Ріки. Бійців було всього двоє, а душманів більше десятка, прикордонники прийняли бій.Бандити відступили, але старший наряду був тяжко поранений і помер, не дочекавшись допомоги із застави.

У цьому році, перебуваючи на лікуванні в госпіталі в місті Харкові , я відвідав могилу свого військового побратима.

Моя служба в Афганістані закінчилася 10.07.80 року. Але я до сих пір підтримую зв'язок з воїнами-інтернаціоналістами, з якими приходив разом службу. Це Віктор Малишев, Алєксєйчик Віктор .

За свою службу має нагороди:медаль «Воинская доблесть», «За ратную доблесть», юбилейная медаль « 70 лет Вооруженных сил СССР», памятная медаль «Афганистан», орден «Звитяга-честь-мужність», «За безупречную службу», медаль» 20 років з дня виведення військ з Афганістану», медаль «25 лет со дня окончания боевых действий в Афганистане», медаль «Воину-интернационалісту от благодарного афганского народа».


ПО СЛІДАХ ПАМ’ЯТІ АФГАНІСТАНУ
Ситник Максим, учень 10-го класу Мечниківського НВК

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Усенко В.С., вчитель історії
Своїми спогадами про службу в Афганістані поділився зі мною Ситник Юрій Михайлович. Ось його розповідь.

«Моя служба проходила в лавах Радянської армії з1983 по 1985 рр. Мені, як і багатьом моїм одноліткам, довелось віддати свій інтернаціональний обов’язок, як тоді говорили, дружній нам державі Демократичній Республіці Афганістан. Туди і потрапили ми, хлопці, що тільки встали від шкільних парт. Багато можна розповісти про свою службу в мотоманевреній групі (ММГ-3), куди я потрапив після навчання в місті Керки. Основна задача нашої групи, в якій було близько 200 військовослужбовців, це охорона газопроводу. Я б хотів розповісти один епізод зі служби.

Нашій групі було поставлено бойове завдання, згідно якого ми мали непомітно рухатись опівночі в сторону міста Андхой і простежити за тим щоб пройшла колона з декількома десятками вантажних афганських автомобілів, які повинні були доставити продукти харчування, паливо, підручники для шкіл, одяг і т. ін. За даними нашої розвідки по цьому маршруту в декількох кишлаках були зосереджені бандитські угрупування, які не давали пройти колоні з вантажем через так звану «зеленку» (це зелена зона в долині гір по якій проходила одна єдина дорога, яку ще називали «дорогою життя»).

Так як я проходив службу в інженерно-саперному взводі в звані сержанта на посаді командира відділення саперного взводу і наводчиком на БТР-60 під № 202, наша коробочка (це позивні наших БТР і БМП) завжди йшла попереду і обстежувала дорогу на наявність протитанкових та протипіхотних мін. Крім екіпажу БТР-а, а це – командир, водій і оператор-наводчик (в якості якого на даний момент був я), був ще десант із шести саперів, в склад якого входив незамінний друг – мінопошуковий пес породи німецька вівчарка по кличці Фред.

На вказане місце ми прибули о 5-й годині ранку. Вночі їхали за приладами нічного бачення. Був густий туман, ранній ранок, коли ми почули спів півнів, тоді зрозуміли, що стали на блок якогось кишлака. Частина десанту і екіпажу відразу почали готувати позицію, копати великий капонір під БТР і кулеметний окоп. БТР від БТР-а на позиціях знаходились на відстані 200-300 метрів. І так по всьому периметру кишлаку, не доходячи до його кордону близько 300 метрів. В тилу у нас знаходився командний пункт і мінометна батарея в складі якої було п'ять-шість 120 міліметрових мінометів і три-чотири – 80 міліметрових.

Після того, як трішки розсіявся туман, наші сапери пішли розставляти на позиції нашої групи сигнальні і бойові міни, щоб попередити підхід душманів. День минав як завжди, де-не-де були чутні постріли, на які уже давно не звертали уваги. Ближче до вечора я з своїм другом Данильченко Борисом несли службу в кулеметному окопі на позиції, інші хлопці, повечерявши розігрітим сухим пайком, пішли в БТР відпочивати.

Наш чотирилапий друг Фред був з нами біля окопу і став себе дивно поводити. Нашорошував вуха і трохи скавулів, ніби його щось хвилювало, але ми не придали цьому великої уваги, оскільки його міг налякати вуж. За розмовою час швидко минув і стало уже темніти. Але темноту і тишу раптом на сусідній позиції порушила сигнальна міна. Спочатку ми подумали, що пес чи лисиця зачепили розтяжку, але менше як за хвилину спрацювала бойова міна і в той же час по рації, яка завжди знаходилась в командно-наглядовому окопі, ми почули крик про допомогу. По схвильованому голосу ми зрозуміли, що наших хлопців, які знаходились через одну коробочку, почали обстрілювати з гранатометів і брати в оточення з криками «Аллах - Агбар».

Довго не думаючи та залишивши на позиції всі продукти і речі, окрім зброї, ми рушили на своєму БТР- і їм на допомогу. Під час руху до них, бій все більше розгорався і ось тьму освітив палаючий сусідній БТР. По нашій коробочці уже вівся вогонь з гранатометів і було чути звук від пуль, що врізалися в броню. Вдивляючись в приціл, будучи в БТР-і лише вдвох з водієм, я розрізав позиції духів безперервним кулеметним вогнем намагаючись таким чином відрізати їм шлях до нашого сусіднього палаючого БТР- а. Під час бою, коли наводчик веде вогонь з БТР-у, водій має допомагати йому перезаряджати кулемет, тобто, подавати коробки з патронами. Десант уже вів бій на вулиці і в БТР-і залишалося тільки двоє: водій і наводчик.

Коли у мене закінчились патрони, я голосно закричав звертаючись до водія Павла, щоб він передав мені коробку із зарядженою стрічкою патронів. Коли я ще раз повторив це все уже в більш жорсткій формі, то водій мені сказав: «Я не можу підняти коробку, щось рука не працює». Після цих слів я зрозумів, що з Павлом щось сталось. Добравшись до нього поміж сидіннями і знявши бушлат, побачив закривавлене плече. Все зрозуміло, Паша був поранений. Я зробив йому укол і перев’язав, як зміг, плече, щоб зупинити кров і знову став відбивати атаки духів.

Проти палаючого БТР-а, в прицілі було видно силуети, що наближалися. Перша моя думка, що це духи і хотів відкрити по них вогонь, але, на щастя, наш командир встиг мене зупинити. Як виявилось, це пересувались наші хлопці, що вирвались з оточення. Ми, просуваючись вперед своєю коробочкою, закрили їх від обстрілу.

Бій тривав всю ніч, ми не допускали їх до наших позицій, а коли стало світати, ми побачили згорівший БТР і декілька баранів, які лежали на наших мінах, коней і кілька трупів духів. Зазвичай вони ніколи по мірі можливості не залишали тіла своїх загиблих і вперед проганяли тварин, щоб спрацювали міни, в даному випадку це були барани.

З нашої сторони було декілька чоловік тяжко поранених і, на жаль, були вбиті, але не з нашої групи. Незабаром прибули «борти» (так ми називали вертольоти) і підвезли продукти, ліки і забрали поранених, в тому числі і мого водія. Після цієї битви ми супроводжували колону ще близько 20 днів. Я виконував функцію водія замість Паші і наводчика, за що і було мене нагороджено медаллю «За бойові заслуги».

Ось такий один із епізодів моєї служби в Демократичній республіці Афганістан».

МІЙ ДЯДЯ – ВОЇН-ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТ
Скотаренко Олена, учениця 8-А класу Зачепилівського ліцею,

вихованка гуртка «Юний ерудит» Зачепилівського районного Будинку дитячої

та юнацької творчості Зачепилівської районної радиХарківської області

Керівник: Буланов Юрій Іванович, методист Зачепилівського районного БДЮТ


Бондаренко Микола Миколайович народився 1 серпня 1967 року у селі Скалонівці Зачепилівського району Харківської області. У вересні 1974 року пішов до першого класу Скалонівської початкової школи, у стінах якої навчався три роки. А потім продовжив навчання у Зачепилівській середній школі, де вчився по восьмий клас включно. Великого потягу до наук не мав, тому після закінчення восьмого класу вступив до Дніпропетровського професійно-технічного училища, щоб здобути професію електрогазозварника, правда, його не закінчив і повернувся до рідного села, де працював помічником механізатора у місцевому колгоспі імені ХVІІ партз’їзду, одночасно навчаючись у Зачепилівській вечірній школі, щоб отримати середню освіту.

Восени 1985 року, коли виповнилося вісімнадцять років, отримав повістку до армії. Наступні два роки його життя були регламентовані армійською службою.

На той час вже майже шість років Радянський Союз втягнувся у громадянську війну в Демократичній Республіці Афганістан, де радянські воїни виконували так званий «інтернаціональний обов’язок» по відношенню до революційного афганського народу. Тому батьки, проводжаючи своїх синів до армії, благали Бога, щоб він вберіг їхніх дітей від Афганістану.

Довелося й Миколі Бондаренку відслужити шість місяців на землі Афганістану, воювати проти афганських моджахедів або душманів (саме душманами у Радянській Армії називали членів нерегулярних збройних формувань Афганістану, які вели боротьбу проти військової присутності СРСР у їхній країні. Радянські солдати у розмові між собою називали їх коротким словом – «духи». Душмани нічим не відрізнялися від місцевого населення, носили традиційний афганський одяг – сорочку на випуск, чорну жилетку, чалму.

Коли я запитувала дядю, як місцеве населення ставилося до радянських солдат, то чула у відповідь: «Вороже. У весняний період – працюють на своїх полях, а потім беруть зброю і йдуть убивати наших воїнів». Коли згадує про службу в Афганістані, його обличчя темніє, мабуть, сумні спогади насуваються на колишнього солдата. «Про що там говорити? Нічого там такого не було», - тільки й відповідає він на моє прохання розповісти про афганську війну.

Службу проходив в афганських провінціях Лошкаргах та Гільменд.

Під час однієї із збройних сутичок мій дядя отримав поранення – осколками гранати, що розірвалася поблизу нього, йому відірвало пальці на правій руці. А було це так. Колона радянських військ потрапила у засідку, організовану душманами. Солдати відстрілювалися від нападників. БТР (бронетранспортер), водієм якого був рядовий Бондаренко підбили, солдати поспіхом залишили уражену машину. Саме тоді його й поранило. Далі лікування в армійських госпіталях у Кандагарі та Кабулі, а потім продовжував службу у межах Радянського Союзу – Туркменській Радянській Соціалістичні Республіці, пустелі Кара-Кум, про яку він чув з назви цукерок «Кара-Кум».

Після служби у лавах Радянської Армії повернувся додому, працював у місцевому колгоспі імені ХVІІ партз’їзду.

Зараз проживає з родиною у селі Скалонівці, має двох дітей - Анатолій (16 років) та Володимир (21 рік).
НАШ ЗЕМЛЯК НА АФГАНСЬКІЙ ЗЕМЛІ
Смірнова Юлія, Майдан Світлана, учениці 6 класу Залінійнівської філії

Руновщинської ЗОШ І-ІІІ ступенів Зачепилівської районної ради Хаоківської області

Керівник: Мотринець Світлана Миколаївна, учитель історії
В селі Малий Орчик в сім'ї колгоспників, Олексія та Ольги Потьомкіних 04 серпня 1967 року народився син Юрій.

Ріс хлопчик веселим і допитливим, в кожній грі був першим. Мав багато друзів. Щасливим було дитинство простого радянського хлопчика.

Закінчив 8 класів Орчицької восьмирічної школи і продовжив навчання в 9-10 класі вечірньої школи. Після закінчення школи навчався у філії Кегичівського ПТУ, яка на той час знаходилось в смт. Зачепилівка.

Після закінчення училища, як і всі хлопці пішов працювати трактористом в колгосп ім. Карла Маркса.

Служити в лави Радянської Армії Юрій Олексійович Потьомкін був призваний восени 1985 року. Спочатку потрапив в навчальну частину м. Ашхабада. Там він прослужив 5 місяців. З набутою професією оператора-наводчика БМП - 2 був направлений в Демократичну республіку Афганістан в м. Джелалабад. Війна була в розпалі.

Афганістан... Його безмежні пустелі, сиві гори, які схожі на мовчазних шановних аксакалів, приховували в собі ворожість і небезпеку. Смерть підстерігала наших воїнів на кожному кроці, навіть зустрічі із місцевим населенням, на перший погляд дружні, завжди насторожували.

Запам'ятався Афганістан хоробрістю і мужністю, загибеллю друзів, вірною чоловічою дружбою.

Служив Юрій у розвідці ДШБ - десантно-штурмовий батальйон. Виїжджали на бойові завдання в гори, перехоплювали каравани душманів, які везли зброю, наркотики. В одній із таких сутичок, загинув товариш із Ташкента. Раною в серці залишається смерть друга. Сидячи на БМП, їхав і сміявся, розповідаючи жарти. Раптом сміх його перервався кулею снайпера.

Минуло багато років, але голоси товаришів, крики від болю, рів моторів танків, відлуння снарядів сняться ночами.

25 травня 1987 року відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР Юрій Потьомкін був нагороджений медаллю «За боевые заслуги». Батьківщина відмітила мужність і доблесть воїна-афганця.

В грудні 1987 року після демобілізації повернувся додому. На даний момент живе в селі Малий Орчик, має сім'ю.

Нагороджений ювілейною медаллю «70 лет Вооруженных сил СССР», 28 лютого 1990 - медаллю «Воину-интернационалисту от благодарного афганского народа» (згідно Указу Президента Республіки Афганістан від 15 травня 1988 року нею нагороджувалися радянські військовослужбовці, які брали участь у збройному конфлікті в Афганістані), 14 жовтня 1999 року - медаллю « Захиснику Вітчизни».


СТЕЖКАМИ АФГАНСЬКОЇ ВІЙНИ

(ПРО ВОЇНІВ-ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТІВ БОРІВЩИНИ)
Стародубова Аліна, учениця 10 класу Борівської ЗОШ І – ІІІ ступенів № 2

Борівської районної ради Харківської області

Керівник: Жорнік С.П., вчитель історії
Дана робота – спроба висвітлити відомості про жителів Борівського району, що стали учасниками Афганської війни, використовуючи доступні джерела інформації.

Автор роботи висвітлює відомості про бойовий шлях борівчан, що загинули виконуючи інтернаціональний обов’язок та наводить кілька спогадів афганців, що повернулися додому.

У вересені 1983-го року під час бойової операції в горах загинув Руслан Косарєв, що протягом трьох днів разом з бойовими товаришами стримував натиск бандитів. Руслан, винісши з поля бою пораненого товариша, сам на зворотному шляху дістав смертельне поранення. Могила відважного солдата в с. Загризове.

Як кращого медпрацівника прапорщика Олександра Приходченка з Київського військового округу в жовтні 1985-го року направляють  в Афганістан. Служба Олександра Приходченка в Афганістані носила мирний характер — він був фельдшером підрозділу. Але хіба в країні, де йшла неоголошена війна, були оті мирні сподівання?! Ні, небезпека, як міна уповільненої дії, підстерігала будь-де..Загинув Олександр в автомобільній катастрофі на вулиці Кабула. Похований у с. Калинове. На могилі прапорщика Приходченка — обеліск.

Микола Скляров був призваний до лав збройних сил СРСР 29 жовтня 1985 року. У навчальному підрозділі за час навчання став навідником-оператором БМП і, ясна річ, — у піхоту. Дислокація полку під Газні — це десь посередині між Кандагаром і Джелалабадом: і географічно, і за складністю обстановки. Високі гори, круті перевали, глибокі ущелини — надивився на цю всю «екзотику» рядовий Скляров: 11 бойових операцій, 9 супроводів колон. 20 липня 1987-го БМП, в екіпажі якої був Микола Скляров, проїжджаючи по місту Газні, підірвалась на бандитській міні, навідник-оператор Микола Скляров загинув. Могила воїна в селі Підвисоке.

Віктор Титаренко народився і закінчив 8-мирічку в с.Нижче Солоне Борівського району. В Краматорське профтехучилище вивчився на слюсаря і став працювати на Краматорському заводі імені С. Орджонікідзе. З донецького краю відбув Віктор Титаренко на військову службу 31 березня 1982 року. Команда його визначилась ще у військкоматі: Афганістан, а гірську підготовку протягом протягом двох місяців солдат пройшов у прикордонному гарнізоні. В   Афганістані   — мотострілецька рота, кулеметник. Баграм, Джабаль-Уссарадж, Сурубі, Баглан — у цих та багатьох інших населених пунктах побував воїн за два роки бойової служби. Дванадцять бойових операцій і рейдів, виходи на отримання розвідданих.  Побував   Віктор   і   в   тактичних   десантах. От і того березневого дня теж було десантування на гору біля населеного пункту Сурубі для прикриття підходів до греблі і ГЕС. Тут кулеметник Віктор Титаренко у   перестрілці   дістав  смертельне поранення.      Могила відважного воїна-комсомольця знаходитьсяв його рідному с. Нижче Солоне. Ім’я Віктора Титаренка носить сільська вулиця.

З воїнів-афганців на Борівщині проживають нині Володимир Шерстюк, Володимир Хиленко, Олександр Титаренко, Ігор Сухоручко, Віктор Неня, Роман Галуза, Юрій Синицький, Анатолй Шевченко, Віктор Синицький, Олександр Гомон, Сергій Дорошенко, Микола Болгарський, Володимир Волков, Микола Голованік, Олександр Голуб, Ігор Літвінов, Віктор Рябуха,Володимир Гелуненко, Сергій Білоусов.

Тане всі учасники афганської війни, що повернулись додому, живуть поряд з нами. Зокрема, серед живих вже немає Севрюка Віктора.

Лисенко Віктор Іванович  про Афганістан знає не з чуток.

Він один із тих воїнів-афганців, яким пощастило повернутись із того пекла до рідної домівки. Та біль Афгану і досі живе в його серці...

Родом Віктор з Росії, Красноярського краю. Виховувався в сімї, де було п’ятеро дітей: дві старші сестри та два менших брата. У 1978 році вся родина переїхала до села Першотравневе Борівського району, де батькові запропонували роботу. Після закінчення восьми класів у 1979 році вступив до Харківського РПТУ № 8, здобув спеціальність штукатура, а  через три роки – в ДОСААФ вивчився на механіка-водія.

 29 вересня 1983 року пройшов курс молодого бійця. І от – проводи в армію, добрі напуття рідних і друзів, а вже 24 грудня – на літак, і разом із ще такими хлопцями  з Борівського району - до Афганістану. Про подробиці служби розповідати не став.

Віктор Григорович Харченко теж відчув на собі відчув усі жахи воєнних часів. Він і гадки не мав, що на його долю випаде випробування Афганістаном.13 травня 1987 року його призвали в армію. Служба проходила в Туркменії у секретній ракетній частині. Віктор із товаришами спочатку не здогадувався, для чого їх готують. Вже промайнуло майже півтора роки служби. Настав кінець жовтня 1988 року. І ось знадобилися ракети, які обслуговувала військова частина. Ракети були класу «земля – земля», за термінологією НАТО мали назву СКАД. Їхній радіус дії складав 60-360 км. СКАДи при потраплянні в ціль руйнували все в діаметрі 800 метрів.

Розпочалася військова операція, що мала назву «Відрядження». Вона тривала з 29 жовтня 1988 року по 2 лютого 1989-го. Реакцією моджахедів були слова: «Нас покарав Аллах», адже вороги і гадки не мали, що ці вибухи спричинені ракетами. Віктор Григорович згадує: «Офіцери нам говорили, що ми – перші на той час в СРСР, хто запустив таку велику кількість ракет». Ворога було знищено і відкрито шлях для виведення радянських частин з глибини Афганістану.

За службу в Афганістані Віктора було нагороджено медалями «За відвагу»,  «Від вдячного афганського народу». Суворі уроки життя, які отримали наші бійці в тій війні, залишили в їхніх душах глибокі рани.

Майже всі, хто брав участь у військових діях в Афганістані, стверджують: «То була жорстока і брудна війна».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Схожі:

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна івано-франківська обласна державна адміністрація департамент освіти, науки, сім’Ї, молоді та спорту

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна чернігівська обласна державна адміністрація департамент економічного розвитку
Департамент економічного розвитку облдержадміністрації повідомляє про конкурс талантів видавництва
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти Харківської обласної державної адміністрації комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів»
Комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка