Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка16/18
Дата конвертації18.04.2017
Розмір3.67 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

АФГАНІСТАН БОЛИТЬ В МОЇЙ ДУШІ

Супруненко Анастасія, Багрич Анастасія, Пінчунова Юлія, Тіхонова Юлія, Жилін Олексій, Жилін Анатолій, Тарасенко Владислав, Нестеренко Артем, Бутнік Анна, учні 8-А класу, вихованці гуртків « Юні музеєзнавці» Дергачівського Будинку дитячої та юнацької творчості Дергачівської районної ради Харківської області при Дергачівському ліцеї №2

Керівники гуртків: Кологойда С. П., вчитель української мови та літератури, голова шкільного художнього музею «Промінь»; Маслій С. І., керівник гуртка «Юні музеєзнавці»


Афганістан завжди був країною проблем. Країною, на території якій, як на шаховій дошці інші країни мірялися між собою силою, залучаючи до бойових дій ті чи інші сторони місцевого населення.

Дана робота оформлена учнями до 25-річча виведення радянських військ з Афганістану. Бої закінчилися, а історія – вічна. Афганська війна в пам’яті людства ще буде жити довго, тому, що її історія написана кров’ю солдатів і слізьми матерів. Про історію розповідає вступна частина учнівської роботи. А далі учні розмістили спогади воїнів – інтернаціоналістів, які були учасниками бойових дій на території Афганістану (мешканці мікрорайону Дергачівського ліцею №2): Кузьміна О. С., Головіна І. П., Губки І. В., Хижняка Ю. А., Ткаченка О. І., Гужви О. В., Книженка А. М., Пащенка І. Б., Лукашова П. П., Диханова В. В., які зазначили, що у війни холодні очі. Але вони мають надію, що в майбутньому на всій землі владарюватиме мир і злагода, що люди забудуть навіть значення слова «війна». Героїв треба пам’ятати вічно і передавати пам’ять про них своїм нащадкам.


НИКТО НЕ СОЗДАН ДЛЯ ВОЙНЫ
Телечкун Дмитрий, почетный член краеведческой группы «Чайка» Харьковского детско-юношеского клуба моряков Харьковского городского совета Харьковской области,

курсант Одесского мореходного училища им. А.И. Маринеско

Руководитель: Кудлай Л.К., руководитель краеведческой группы «Чайка»

Харьковского детско-юношеского клуба моряков Харьковского городского совета

Харьковской области
В Музее Клуба юных моряков в научно-вспомогательном фонде хранятся фотографии моего дяди Телечкуна Дмитрия Александровича, которые рассказывают о его службе в Демократической Республике Афганистан с 1987 г. Сейчас, когда так часто молодые люди стали вспоминать войну в этом государстве, мне захотелось рассказать о переживаниях молодых бойцов той необычной современной войны.

Мой дядя – Телечкун Дмитрий Александрович пошел служить в армию не потому, что очень хотел. Просто служба в рядах Советской армии тогда считалась нормой и воспринималась как дополнительная ступень к взрослению и обретению нового жизненного опыта. Ему и другим молодым призывникам уже на призывном пункте сказали, что они точно будут служить за границей. Через пять суток в поезде через весь СССР Дмитрий Александрович оказался в учебной воинской части, которая готовила командиров артиллеристских расчетов, и ближайшие полгода его заботой стало овладение премудростями работы и командования расчетом автоматического 82 мм. миномета, попросту нежно называемого «Васильком». В ноябре 1987 г. судьба забросила его в мотострелковую часть, которая дислоцировалась в провинции Боглан, в долине р. Панджшер, что в переводе означает долина пяти львов. Здесь с 16 мая по июнь 1982 г. проводилась крупномасштабная операция с целью разгрома опасной группировки моджахедов во главе с Ахмад Шахом Масудом, принадлежащей Исламскому обществу Афганистана. Молодым, только что прибывшим солдатам рассказывали, что тогда в 1982 г. несмотря на успешные действия авиации и артиллерии, моджахеды при поддержке местного населения продолжали оказывать упорное сопротивление. Конечно, после такого рассказа советским солдатам стало понятно, почему местное население, которое поддерживало боевиков, вынуждено было покинуть это самое живописное место Афганистана.

Часть, в которой служил мой дядя, контролировала караванные тропы, которые использовались для передвижения «духовских» караванов из Пакистана. Со складов в Пакистане вооружение и боеприпасы на автотранспорте доставлялись к государственной границе. Там, затем осуществлялось формирование караванов, которые уже доставляли различные грузы до места назначения. Обычно, незадолго до выхода каравана мятежники под видом беженцев или мелких торговцев проверяли маршруты и уточняли проходимость рек, ущелий и отдельных участков. Методом опроса местных жителей выявляли наличие участков минирования и устройства засад правительственными и советскими подразделениями. Еще в 1984 г. советским военным командованием был разработан план под кодовым названием «Завеса», согласно которому предполагалось перекрыть все маршруты, по которым мятежники получали вооружение. Для этого в горах были организованы «посты», с которых осуществлялось круглосуточное наблюдение за караванными тропами. При необходимости эти посты могли обеспечить огневую преграду на пути нежелательных передвижений. Так как мирных жителей в этом районе не было, то, как рассказывал мой дядя, - «с точки зрения совести, здесь «все было по-честному» - духи (моджахеды) обстреливают наши части, а наши обстреливают духов и мирные жители при этом не страдают». Во время одной из таких перестрелок, расчет моего дяди своевременно подавил огневую точку противника и, после проверки разведывательных данных, Телечкуна Дмитрия Александровича представили к медали «За отвагу».

Военные будни выглядели одинаково обыденно: завтрак, развод, дежурство, ужин, сон. Два-три раза в неделю служба оживлялась обстрелом позиций советских подразделений и ответным огнем с их стороны. Периодически в полк, где служил мой дядя, через опасные районы, шли наши караваны с едой, оборудованием, боеприпасами и прочими вещами, так необходимыми для жизнеобеспечения полка и задача артиллерийского расчета состояла в обеспечении безопасности таких караванов. Ребята с контрольных пунктов выезжали на организацию «блокировок» - взятие под контроль наиболее опасных участков, где моджахеды периодически минировали дороги. Службу на контрольном посту мой дядя описывает так: «Так как наши «Посты» организовались в горах на подходах к караванным тропам, то их необходимо было снабжать едой, водой и прочим. Тогда в полку организовались маленькие караваны, которые «на себе» заносили все необходимое на «посты». Посты или заставы были разными по количеству солдат, в среднем это было от 15 до 30-ти человек. Иногда вес, который поднимали на себе в горы солдаты, составлял 70 кг. Служба на постах мало, чем отличалась от службы в полку. На постах было организовано не менее трех выносных постов с огневыми точками. Периодически они при оживлении на тропах постреливали, так же периодически обстреливались и посты. И самое главное в этом однообразии было найти себе занятость или некий смысл. Так как развлечений, кроме чтения Устава в армии не предусмотрено, солдаты пытались устраивать анимацию самостоятельно, но без профессионального режиссера «спектакли» получались неказистыми и порой трагичными».

С принятием Горбачевского решения о выводе войск из Афганистана, жизнь в полку, где служил Дмитрий Александрович, изменилась. Ребята готовились к операции по выходу из Панджшера, оставляя его законным владельцам. Вскоре местом дислокации полка стал Джабаль-Уссарадж. Ребята выкопали себе казармы в земле, обустроили их, как могли и стали продолжать службу. Теперь у них появилась возможность много ездить и много видеть. Вскоре начался вывод войск из дальних точек Афганистана. Задачей полка, где служил мой дядя, была организация блок-постов на Южном Саланге и обеспечение беспрепятственного прохождения колон. «Меня, - вспоминает мой дядя, - еще не раз представляли к наградам, но уже тогда я понял, что главное не то, чем ты награжден, а главное какой ты есть на самом деле. И сейчас, я могу с уверенностью сказать, что не приемлю войну. Да, нужно уметь защищать свою семью, себя, своих соседей, родных, свою Родину. Но я до сих пор не знаю, кого я защищал тогда. А в таких ситуациях весь героизм замешан на культивировании ненависти к другим и на крови твоих товарищей. Когда это происходит, тебя уже трудно остановить. И ты становишься другим. Мы, восемнадцатилетние, воспринимали эту войну как новое приключение, только цена за такое приключение порой была слишком высокой».
ДОЛЯ ВІДВЕЛА ЙОМУ 19 РОКІВ ЖИТТЯ…

ПАМ’ЯТІ ВОЇНА-АФГАНЦЯ ВІТАЛІЯ ГАЛЕВСЬКОГО.
Тищенко Галина, учениця 10 класу Бесарабівького навчально-виховного

комплексу (загальноосвітній заклад І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад)

Кегичівської районної ради Харківської області



Керівник: Юсова І.В, вчитель історії та правознавства Бесарабівького навчально-виховного комплексу, вища кваліфікаційна категорія, старший вчитель
Афганістан… Для тисяч українських родин це слово назавжди стало грізним знаменом біди, символом невгамовних душевних мук і невтішного горя. Не відболить це горе, не виплачеться і не відпечалиться на нашій землі допоки житимуть батьки, брати і сестри, вдови і діти підступно видублених в горах і долах Афганістану синів України.

Село Бесарабівка Кегичівського району. Колись тут був маєток пана Бесараба. Ставки, цегляний завод, річка Багата. Тут народився Герой Радянського союзу, мінер – підривник, Степаненко Григорій Іванович та Герой Соціалістичної Праці, ланкова–буряковод, Рилик Ганна Миколаївна.

Саме тут, у селі Бесарабівка, жила родина Галевських, у якій ріс один син - Віталій. Батько – Василь Микитович працював трактористом, плотником, мати – Ольга Дмитрівна була дояркою, обліковцем.

26 жовтня 1983 року Галевський Віталій Васильович призваний до лав Радянської армії.

Сільські проводи до армії – це особлива річ. Зібралось все село. Бажали щасливої служби, співали танцювали. Родичі проводжали Віталія на службу за настановою: ти , мовляв, тільки до Афганістану не потрап….

Віталій Галевський сам вибрав службу в Афганістані. З листопада 1983 року пройшов підготовку у спеціальному таборі Пянджського прикордонного загону. Важко було пристосуватися до нових природних умов, захворів на малярію, потрапив до госпіталю в Душанбе, та мамі писав, що все добре, перебуває у відрядженні.

Березень 1984 року – Афганістан, країна де вже п’ятий рік точилась жорстока війна. Перші враження Віталія від Афганістану – гарячий струмінь повітря, який ударив в обличчя коли вийшов з літака.

Службу проходив в загоні КСАПО 48 Пянджського прикордонного загону, військова частина 2066, мінер – підривник підрозділу ДШМГ. Основними завданнями групи були оборона прикордонних рубежів Батьківщини, здійснення десантно-штурмових зачисток душманських угрупувань. В систематичних планових висадках на територію Демократичної Республіки Афганістан Віталій приймав участь протягом 1984 року. Яким же довгим був цей рік, скільки сліз пролила мати, жила чеканням листа від сина. Вона молилась, просила молитися за нього всіх, кого знала. Батьки чекали єдиного сина, єдину дитину....

Земляк Віталія Галевського кегичанин Володимир Носач розповів про їх останню зустріч перед черговою операцією в Афганістані, коли Віталій хотів відправити додому вітальні листівки, щоб привітати маму, подруг, кохану з 8 Березня, але в нього кількох не вистачало. Володимир запропонував відправити листівки після вилазки до Афгану, та все ж Віталій вмовив земляка поділитися листівками. Він привітав своїх рідних і близьких, неначе відчував, що востаннє.

На сайті Пянджського прикордонного загону я знайшла інформацію про місце і особливості загибелі Віталія Галевського. Сталося це поблизу кишлака Хазарбаг під час ліквідації угрупувань душманів на чолі з Кариаміром.

Ось як ці події описує Лінник Валерій:

«Высадка производилась несколькими группами в средине квадрата. Сначала было тихо и мы рассредоточились по территории. Затем со стороны кишлака открыли огонь из дегтяря (он стоял на крыше дома напротив). Офицер дал команду на подавление, а затем и взятие этого пулемета. Андрюша Ковтун был одним из первых. Виталику Галевскому прошло четыре пули в живот, он умер сразу. Андрюша, когда вытянули из-под шквала огня, еще жил минут 40 (хотя, когда сняли каску, была полная каска мозгов). Вертушки не могли к нам сесть до самого вечера, покуда не подошли на помощь ребята из мангруппы на коробочках. Это была самая жесткая операция за все время моей службы».

Віталій загинув. Доля відвела йому тільки 19 років життя, але він прожив їх достойно справжньої людини і чоловіка. Віталій Галевський посмертно нагороджений орденом Червоної зірки. Пам'ять про Віталія, його бойового побратима Андрія Ковтуна і тисяч воїнів-афганців жива. Вона живе в серцях матерів, рідних, однополчан.

Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями, а свято вірячи, що виконують інтернаціональний обов’язок. Неправду кажуть, що нема незамінних людей. Кожна людина – незамінна. І ніхто, ніколи й нічим не замінить народу нашому молодих хлопців, чиї імена з цвинтарних надгробків болем волають до всього цивілізованого світу: досить уже воєн, під якими б гаслами вони не проходили! Як хочеться, щоб так воно було.

Що б там не говорили про ті афганські роки, як би не оцінювали їх у нашій історії, вони залишаються не стільки славною сторінкою, стільки болючою раною, і тим, хто з якихось причин захоче якнайшвидше забути про неї, закрити політичними та дипломатичними бинтами, невідпорно стане на заваді людська пам'ять. Пам'ять тисяч молодих життів, що згасли у задушливих афганських ущелинах чи на гірських перевалах, пам'ять тисяч материнських сердець, що болітимуть вічно синами своїми, незважаючи на те, яким високим інтернаціональним обов’язком благословлялась їхня смерть. Афганських подій ніколи і нікому не викреслити з календаря. І скільки б ми не поверталися до тих подій, встановлюючи все нові й нові факти, змінюючи цифри, все переосмислюючи, істина залишається одна – незмінно житиме пам'ять про Афганістан.


«МИ СЛАВИМ ХОРОБРІСТЬ І МУЖНІСТЬ БАТЬКІВ,

ЇХ ПОДВИГ БЕЗСМЕРТНИЙ НА ВІКИ ВІКІВ!»
Тімченко Інна, учениця 11 класу Леб’язької ЗОШ І-ІІІ ступенів

Зачепилівської районної ради Харківської області.

Керівник: Буряк Ольга Василівна, вчитель історії
Інколи я починаю думати: а навіщо люди воюють, чому їм не живеться у мирі і злагоді? Війна руйнує все: життя, кохання, домівки. Заради чого? Відповіді, на жаль, я не знайшла.

Один із тисячі..

Щудро Віктор Іванович народився 15 жовтня 1960 р. в с. Чернещина.

До лав Червоної Армії був призваний 1978 р. Перший рік служби пройшов у південній групі військ в Угорщині, мотострілкові війська.



191-й окремий мотострілецький полк, сформований на базі двох полків з радянської групи військ в Угорщині, в жовтні був виведений в Союз, поповнено бойовою технікою і в листопаді перекинутий в Узбекистан, щоб через місяць увійти в Афганістан.

15 січня 1980 р. на трьох літаках нас перекинули на кордон з Демократичною Республікою Афганістан у м. Термез (Узбецька РСР).

23 січня прибули до Афганістану, на той час ми були там першими з регулярних військ.

...Майже всю війну основним місцем дислокації 191-го окремого полку в Афганістані було місто Газні, центр однойменної провінції, але спочатку, після перетину в грудні 1979 року кордону, полк базувався поблизу міста Пулі-Хумрі, прикриваючи трасу Хайратон - Кабул аж до перевалу Саланг. Так кулеметник рядовий Щудро, подолавши пів країни, знову опинився за кордоном, в екзотичному гірничому Афганістані, чий народ вів свій відлік часу, химерно поєднуючи користування сучасною технікою з дрімучим середньовічним укладом побуту і господарювання.

Місцеві жителі ставилися до нас добре, пригощали національними стравами.

Служив, у мотострілкових військах кулеметником. Військова частина пп 39676. Полк охороняв від банд душманів кишлаки та дороги.

7 квітня  полк маршем пройшов через Саланг, Чарікар, Кабул і розташувався в 25 км на південний схід від міста Газні, на місці своєї майбутньої постійної дислокації в Афганістані.

Брав участь у багатьох операціях по ліквідації банд душманів.

14 січня 1981 р. нас доправляли додому на вертольотах, в яких доставлялася зброя радянськими військами. З першу нас доправляли до Кабульського аеродрому, звідти до Ташкенту, а потім до Харкова.

З нашої роти загинуло 8 чоловік та більше 30 ранених.

Що найбільше Вам запам’яталося?

Жахливі пилові бурі, котрі тривали по дві-три доби. Видимість була на відстані витягнутої руки.

А ще, колодязі-пастки. Місцеві жителі щоб забезпечити себе водою копали колодязі на глибину 30 м. і на відстані 500-1000 м. один від одного, з’єднуючи їх тунелем. По цих лабіринтах вільно пересувалися душмани зі зброєю, котрі вилазили через верх і вбивали наших солдатів.

Також, пам’ятаю бій в якому був тяжко поранений командир. Солдати намагалися відплатити за поранення нашого командира. В хатці-мазанці, в котрій переховувалися душмани, на перший погляд похмурій та маленькій змогли пробити стіну лише танковим снарядом. Глиняна стіна була шириною в 1м. Закидавши її гранатами та пустивши сльозогінний газ, змогли знищити душманів та відплатити за смерть командира.

У запас був звільнений 16 листопада 1980 р.

Війна тривала…Лише для цього звичайного хлопця вона скінчилася, тільки ось залишаться рубці на тілі та в душі.

Попереду ціле життя, віра в краще майбутнє. З’явиться дружина та три чудових сина.



Молоді хлопці чесно виконували військовий обов'язок в Афганістані, свято вірячи, що забезпечують безпеку своєї країни.  Юні, сповнені амбіцій чоловіки поплатилися великою ціною..

Я, як і всі мої однолітки, не знаю війни. Не знаю і не хочу війни.

Нехай мирно ростуть нащадки, не лякаючись вибуху бомб, щоб матерям не довелося плакати за загиблими дітьми. А від нас залежить збереження пам’яті про загиблих. Вона священна.

Ми схиляємо голову перед вашим подвигом, перед мужністю та витримкою. Самопожертва та героїзм, виявлені вами під час участі у бойових діях, є прикладом служіння Батьківщині.
«ВІЙНА У СПОГАДАХ ОЧЕВИДЦІВ»

(до 25-ї річниці виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан)
Трегубов Ілля, учень 7 класу Нововодолазького НВК

Нововодолазької районної ради Харківської області

Керівник: Трегубова Оксана Анатоліївна, вчитель історії
Чимало літ минуло відтоді, як вивели із Афганістану радянські війська, але рани цієї війни кровоточать і досі. Дорогою ціною розплачувались наші юнаки за все. А ціною було життя. І понесли чорні птахи смерті похоронки в Україну, не минули і нашого краю. 123 юнаки нашого Нововодолазького району виконували інтернаціональний обов’ язок. Хлопці поверталися додому, але не всі. Не повернулися додому: Сергій Мотика, Павло Нерубацький, Володимир Апальков, Анатолій Шеховцов.

Сергій Миколайович Мотика народився 24 листопада 1967 року. В сім’ ї був наймолодшим. Був слухняний і Сергій з радістю виконував домашню роботу. З 1975 по 1985 рік навчався у Нововодолазькій загальноосвітній школі №2. За роки навчання запам’ятався однокласникам і вчителям людиною зі спокійним, врівноваженим характером, працелюбним, доброзичливим. Євдокія Іванівна, мама Сергія, згадувала, що син дуже любив техніку, ремонтував машини. Після закінчення школи він навчався шість місяців в Краснограді на водія.

8 травня 1986 року Сергія призвали на дійсну військову службу. Міг взяти з собою права водія і, можливо, служба була б легшою. Але не захотів цього робити, щоб не відрізнятися від інших. Три місяці Сергій служив у Душанбе, а потім його було відправлено до Афганістану, де він звикав вже до умов гірської застави на півночі країни. Немало гірських стежок виходив Сергій Мотика, в бойовій обстановці друзі могли завжди покластися на нього ...

Додому він писав, що служить на нашій території, бо не хотів, щоб батьки хвилювалися. Правду ж знали сестра та близькі друзі. Та на жаль, з різних причин листів не залишилося ні в кого. Залишилися спогади. Писав про те, що дуже хотілося холодної криничної води, бо було жарко, температура до + 40 градусів. Вільно, спокійно ходити не можна було, бо «духи» могли вбити в будь – який момент. Доводилось навіть спати з автоматом. Декілька місяців Сергію довелось навіть бути пекарем, але у вільний від боїв час.

А взагалі був кулеметником... 15 травня 1987 -го року спецпідрозділ отримав бойове завдання на ліквідацію банди заколотників в кишлаку Дхсорф. Сергій Мотика і ще один боєць пішли в головному дозорі . У руках Сергія був кулемет. На підході до кишлака назустріч бійцям полетіли бандитські кулі.

Одна з них потрапила Сергію в ногу, але він, не звертаючи уваги на поранення, відкрив вогонь з кулемета по бандитської точці. Коли ворожий автоматник замовк, Сергій став бинтувати рану, потім поранили і товариша. Сергій намагався врятувати його, але інша куля обірвала молоде життя самого Сергія, оскільки ворожа черга вдарила його в голову і груди ... Ціною свого життя Сергій Мотика врятував бойових товаришів. Вони пішли вперед і розгромили банду заколотників.

Через три дні страшна звістка про смерть сина прийшла до батьків.

Сергій любив життя, своїх батьків, своє селище. Був вірним другом, жив щасливо і мріяв про майбутнє. Та не судилося йому повернутися живим до рідного дому. Сергія Миколайовича Мотику посмертно нагородили орденом Червоного Прапору і медаллю «Воїну – інтернаціоналісту від вдячного афганського народу» та вручили нагороди батькам.

На фасаді Нововодолазького НВК 15 травня було 2006 року встановлено меморіальну дошку. Ім'ям Сергія Мотики названа площа. 14 вересня 2013 року у день визволення нашого селища від нацистських загарбників було відкрито пам’ятник воїнам-афганцям та учасникам локальних війн.

Ми не повинні забувати жертв Афганістану, як і всіх інших жертв, які поніс наш народ.


ТІ СПОГАДИ - ТО ВІЧНИЙ СЕРЦЯ БІЛЬ
Тур Катерина, учениця 8 класу Куп’янської гімназії №2

Куп’янської міської ради Харківської області

Керівник: Закопайло Олександр Вікторович, учитель історії та правознавства
У роботі відображені спогади Тур Сергія Миколайовича, воїна-інтернаціоналіста, учасника бойових дій в Афганістані

Автором роботи є його донька – Тур Катерина, яка записала спогади батька про його пекельний Афганський шлях, який він пройшов з лютого 1984 року по грудень 1986 року.

Донька небагато чула про війну від свого батька. Ця тема у їхній родині не розповсюджувалася.

Сергій Миколайович народився у 1964 році в селі Прокопівка Куп’янського району Харківської області. Він був старшим сином у родині.

Його призвали до армії, коли йому виповнилося 20 років. Він потрапив служити в прикордонні війська Червонопрапорного Середньоазіатського Прикордонного округу, у Пянджський прикордонний загін. Спочатку він закінчив навчальний пункт у місті Пяндж, а потім за розподілом Мандатної комісії потрапив служити до Афганістану в місто Імам-Сахіб у1985 році.

Перше враження від того, що їде служити до Афганстану, Сергій Миколайович ніколи не забуде. Він відчував і гордість, і цікавість, і страх…

Дуже часто він пригадує своїх однополчан, які знаходилися пліч-о-пліч. Він згадує: «Колектив у нас був дружній. У своєму подальшому житті я такого не зустрічав. Щодня усі хлопці нашого взводу мужньо дивилися в очі смерті, ризикуючи своїм життям, ціну якого добре знали. Над нашими головами свистіли кулі. Кожна хвилинка нашого життя могла стати останньою, але ніхто з хлопців не зраджував, усі підтримували одне одного. Кожен із нас пішов би за друга і в вогонь, і в воду, незалежно, офіцер ти чи солдат. Але як жахливо відчувати гіркоту втрати своїх друзів! Це відчуття було для мене найстрашніше.

Та ми розуміли, що життя продовжується, незважаючи на всілякі труднощі. Війна не змогла вбити в нас почуття гумору, оптимізму, веселощі, бо гуртом співали, відзначали свята, згадували своїх рідних.»

Цікаво, а про що були листи з армії і що писав своїм батькам Сергій Миколайович, якщо тема Афганістану була в СРСР забороненою? Щоб не хвилювати своїх батьків, він близько трьох місяців писав, що продовжує служити у прикордонних військах, що почуває себе гарно, годують добре, відділення дружне, служити не важко. А що було писати? Як чоловіки плачуть, як навіть атеїсти хрестяться, як після кожного обстрілу доводиться підбирати поранених і загиблих? Але серце матері постійно відчувало тривогу, це підштовхнуло мене написати правду, бо кожний бій з ворогом для мене міг стати останнім. І батьки б не знали, де загинув їх син.

«Найбільше мучила спека, а ще дуже хотілося додому, побачити співвітчизників, почути рідну мову. Страшно було тільки на початку і в кінці служби. Спочатку, коли ще не обстріляний, і здається, що кожна куля летить саме в тебе. А перед «дембелем» не хочеться помирати, тягне додому і не хочеться ніяких сюрпризів.

Найстрашніше було проводжати на Батьківщину загиблих. Солдати виконували будь-яке бойове завдання, але тільки не це. Їм не забути «чорний тюльпан», цинковий ящик, запах формаліну і соснових дощок, чорні від крові брезентові носилки».

Для написання роботи Катерина питала батька про події в Афганістані, та він відповідав: «Просто служив». Але їй вдалося дізнатися про останні дні після «демобілізації», про один із найстрашніших спогадів: «15 грудня 1986 року був підписаний наказ про демобілізацію і нас готували до повернення у Союз. Ранок був раннім та холодним, відчували душею і серцем, що сьогодні це останній день страшного пекла, ті півтора роки, які пройшли в Імам-Сахіб не хотілося згадувати. Мені здавалося, що 476 діб - це ціле життя. Ми збирали всі свої речі, хоча речами це важко назвати. Багато хто з хлопців уже складав меню святкової вечері, хтось мріяв про створення сім’ї, хтось планував, як буде зустрічати Новий рік зі своєю родиною. Мрії були земними.

Гул моторів нашої колони віддаляв нас від військової частини. Раптом з’явилися ворожі гвинтокрили та обстріляли автоколону. Поки відбувався обстріл, нам здавалося, що це ніколи не закінчиться. Вибухи… Кров… Крики… Нескінченна автоматна черга… Утрачені мрії…

Та раптом все скінчилося, ворожі війська відступили, і коли я озирнувся навколо, повсюди були трупи і кров, я побачив нерухоме тіло мого друга Андрія, з яким майже рік ділив навпіл солдатський пайок. Я тримав його на руках, сльози заливали моє обличчя. Ми майже дійшли додому, залишалося тільки переступити поріг, але деякі з нас так і не змогли цього зробити, залишившись навічно в пеклі Афганістану… Мені пощастило, і я зміг врятуватися, доля зберегла мені найдорожче - життя.»

Сергій Миколайович покинув афганську землю у грудні 1986 році.

Нинішнє покоління не повинно забувати трагедії афганських подій, ми повинні пам’ятати про тих, хто чесно виконав свій військовий обов’язок, ризикував життям заради великої мети - заради життя на землі. Саме тому Тур Сергій Миколайович, є членом об’єднання воїнів інтернаціоналістів міста Куп’янська і бере активну участь у громадському житті міста, допомагаючи ростити справжніх патріотів і захисників Вітчизни.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Схожі:

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна івано-франківська обласна державна адміністрація департамент освіти, науки, сім’Ї, молоді та спорту

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна чернігівська обласна державна адміністрація департамент економічного розвитку
Департамент економічного розвитку облдержадміністрації повідомляє про конкурс талантів видавництва
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти Харківської обласної державної адміністрації комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів»
Комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка