Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка17/18
Дата конвертації18.04.2017
Розмір3.67 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

ПАМ’ЯТІ ВАЛЕРІЯ ДАВИДОВА ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ…
Тучкова Анастасія, учениця 10-а класу Люботинської гімназії №1

Люботинської міської ради Харківської області

Керівник: Смородько В.А., вчитель історії, вищої категорії, старший вчитель
Дана робота присвячується учню нашої гімназії Валерію Давидову, який не повернувся із служби в Афганістані. В роботі використано спогади класного керівника, директора та однокласників, матеріали шкільного музею. В результаті пошукової роботи знайдені фотокартки шкільного життя та служби в армії, які використані в роботі.

Тема афганськоївійнисуперечливатаболючадлянашоїдержави. Вона є актуальною i сьогодні, бобеззнаньминулогонеможназбудуватимайбутнє. Ценашаicторія, яка нагадує про страшну трагедію війни, зламавши людську долю, серця матерів. Цей подвиг синів країни викликає велику повагу та вдячність до воїнів-афганців, за високе відчуття патріотизму iвійськового обов'язку та попереджає про її наслідки сьогодні.

Рішення провведення радянських військ до Афганістану було ухвалено 12 грудня 1979 року на засіданні Політбюро ЦККПРС i оформлено секретною ухвалою ЦККПРС.

Афганська війна продовжувалася з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року, тобто 2.238 днів.

До складу радянського контингенту входили : управління 40-ї apмii з частинами забезпечення i обслуговування, чотири дивізії, п'ять окремих бригад, чотири окремі полки, чотири полки бойової авіації, три вертолітні полки, одна трубопровідна бригада, одна бригада матеріального забезпечення та деякі інші частини та установи.

Середучасниківбойовихдійбулинашілюботинці. Нажаль, невci вони повернулисяв ріднемісто. Серед них - випускник 1983 рокуДавидов ВалерійІванович, якийзагинувуАфганістані, виконуючиінтернаціональнийобов'язок.

НародивсяВалерій 14 вересня 1966 рокувciм'їзвичайнихробітників, бувмолодшим таулюбленимсиномi братом. Picзвичайнимхлопцем, якогоцікавиловсе: iриболовляна світанку, iтехніка, i спорт. Алебільшезавсецінувавчоловічудружбу, боцьогонавчив старшийбрат. Допершогокласуприйшовв 1973 роцізнадзвичайнимбажаннямвчитися. Початковушколузавершивмайжена«відмінно»,а в старших класах «взявгору» спорт i військова підготовка. Колишній директор гімназії ЧеркаскоТетяна Іванівназгадує: «Коли Валеріюдокорялизавідставанняунавчанні, вінзавжди говорив, щовінздобуваєпершi місцяна змаганнях зарозбирання та збір автомата, увcix спортивних змаганнях». «Встаршихкласах, - повідомляє класний керівник БобловськаЗояІванівна, - Валерій був великим розбишакою, але мав почуття гумору, завжди виконував обов'язки учня, відповідально ставився додоручень, поважав старших iприслухався до їхніх порад. Він мав акторський хист (завжди брав участь у вcix шкільних виставах) i був улюбленцем дівчат. Активний член піонерської та комсомольської організації. У 1983 році закінчив 10-аклас Люботинської школи№1. Мріяв про щасливе майбутнє».

Восени 1985 року, як i інших юнаків, Валерія призвали до лав Збройних силСРСР. Прослуживши piк у Таджикистані, був переведений до частини, яка брала участь у бойових діях на території Афганістану, в Пархарі.Саме там Валерій загинув 27 лютого 1986 року. За справжній героїзм був нагороджений Указом Президента Верховної Ради СРСР орденом Червоної Зірки посмертно.

Випускники та учні нашої гімназії пам'ятають про героїзм Валерія Давидова. 14 вересня оголошено днемпам'яті. Кожного року його друзі та однокласники згадують хвилюючі моменти такого короткого, але відважного життя. Випускники школи створили Книгу Пам'яті. Щорічно у лютому проходять виховні заходи, присвячені героїчним подвигам воїнам - афганців. На цих сумних урочистих уроках ми разомі з учасниками тих трагічних подій вшановуємо пам'ять загиблих героїв. Частим гостем нашої гімназії є випускник Люботинської СШ№ 1 1985 року, учасник бойових дій уАфганістані ЧерняковС.В.

14 квітня 1988 року при посередництві ООН у Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану i Пакистану були підписані Женевські угоди про політичне врегулювання положення навколо ситуації' в ДРА. Радянський Союз зобов'язався вивестис вій контингент у дев'ятимісячний термін, починаючи з 15 травня. США i Пакистан, зi свого боку, повинні були припинити підтримувати моджахедів.

Відповідно доугод, виведення радянських військ з території Афганістану почалося 15 травня 1988 року. 15 лютого 1989 року з Афганістану повністю виведені радянські війська. Війна для нашої держави закінчилась, а пам'ять нескінченна...

Ця війна тривала майже 10 років, давно канула в історію. Її учасниками були понад 150 тисяч українців, 8 тисяч отримали поранення, 3500 стали інвалідами, 3660 загинули. 46 наших земляків повернулися додому в цинкових трунах, двоє пропали безвісти. Однак усі понад 600 тисяч радянських військовослужбовців, котрі побували в жорнах Афгану, виконували свій військовий обов’язок, були вірними присязі. Вони, без сумніву, герої. Пам’ятаймо їх, загиблих, шануймо живих.

На подвір'їгімназії – меморіальна дошка, біля якої квіти. Ми пам'ятаємо про вас, назавжди, наші герої. Ми, навіть, співаємо вашу недоспівану пісню. Але ми незд атні повернути ваші вкрадені війною життя, мине в змозі вгамувати біль у серцях ваших матерів...
Ніхто не забутий, ніщо не забуте
Удовиченко Владлена, ученица 8-в класса Харьковской

Гимназий №12 Харьковского городского совета

Руководитель: Белименко А. А., руководитель кружков юных археологов
Даная работа – является описанием жизни Безкоровайного Андрея Михайловича с 16 августа 1984 г. проходившего службу в войсковой части, находящейся на территории Демократической Республики Афганистан. Выполняя боевое задание, оставшегося верным военной присяги, проявив стойкость и мужество,  погибшего 7 декабря 1985 года.

Основным источником для написания данной работой послужила информация, полученная от старшей сестры Безкоровайного Андрея Михайловича, Маи Михайловны Безкоровайной, с дополнением оставшихся документов и воспоминаний его друзей и близких.

Воспоминания Безкоровайной Маи Михайловны: «Безкоровайный  Андрей Михайлович родился  20 февраля 1962 г. в г. Северодвинск, Архангельской  обл. Мать - Безкоровайная (Дух) Анастасия Пантелеевна - учитель ( географич. фак-т ХГУ),  отец -Безкоровайный Михаил Трофимович- военнослужащий, офицер СФ (Военно-Политич. Академия им. Ленина).

Андрей пошёл в 1 класс в 1969 г в пос. Островная (Гремиха). В 1971 году,  весной наша семья переехала в пос. Видяево. Андрей с 1971 года учился в Видяевской средней школе. Учился хорошо. В табеле обычно было две- три четвёрки, остальные все - пятёрки. Активно участвовал в общественной жизни школы. Был Председателем Совета Дружины Видяевской школы.  Был награждён поездкой в п/л "Орлёнок". Окончил школу в 1979 году. Поступил в Харьковский Институт Радиоэлектроники на ф-т Радиотехнический. Успешно его окончил. защитил диплом. Студентом был способным, в радиотехнике разбирался хорошо. Учился на Военной Кафедре, получил звание лейтенанта. Окончив Институт, весь поток РТ факультета написали заявления, что хотят отслужить в армии, так как им (ребятам с потока РТ-79) не понравились распределения, которые им предлагались после окончания института. Андрей призывался  в Ташкент. Наша семья не знала ничего о том. что он направлен в Афганистан. Нам он ничего не сказал и не писал. Знаю, что летел он из Ташкента в Афганистан, как гражданское лицо. Все военные документы (и фото) оформлялись в Афганистане. Не думаю, что он туда, на войну стремился. Наша семья, да и сам Андрей  не хотели, чтобы он стал военным. Мама чувствовала (сердце матери не обманешь), часто плакала... Мы узнали о его службе в Афганистане в августе 1985 года, когда он приехал в отпуск с подарками.. В середине сентября Андрей уехал на службу в Афганистан. Я поняла, что его часть была под Кабулом. После отпуска Андрея почти сразу отправили в Баграм (часть его вещей и наши письма (с сентября) были в его части, не в Баграме. В подчинении Андрея было 5-6 таджиков, у одного из них родной дед жил в Кабуле. Андрей внешне (особенно там) тоже был похож на местное население (афганцев). У него была мечта - поступить и учиться в МИМО. Я , как старшая сестра. была очень удивлена, что Андрей после года службы в Афганистане не озлобился, а стал более человечным и более мудрым.  Он стал как бы старше, и старше  меня ( а я старше на 2 года). Он был очень способный, умный и красивый. Его смерть оказалась для нашей семьи и наших родственников -сильным  ПОТРЯСЕНИЕМ и УДАРОМ !  Родителей уже нет... Родственники  и друзья помнят его... ОН  В  НАШИХ  СЕРДЦАХ ...

Нашей семье О смерти Андрея сообщили 14 декабря 1985 года ( а 13 декабря у мамы было день рождения), 16 декабря его хоронили,  гроб был закрыт, его не открывали ( мы не знаем был ли там Андрей, или хоть что-либо от него). А 17 декабря получили от Андрея письмо и поздравление мамы с днём рождения. У неё настоящий день рождения 13.12 (день Андрея Первозванного,  поэтому и брата назвали Андреем), а по паспорту 17.12.

О смерти Андрея нам рассказали так: Он был в БТР-е, их обстреляли душманы, его ранило осколком. Это случилось в районе Пандшерское ущелье, перевал, река Саланг.  Эту же историю - я слышала  ещё два раза (Саша Секретарёв, корреспондент Комсомольской Правды погиб в этом же месте). Моя мама знала как он погиб. Но это было по-другому»...  

Известно, что с точки зрения исторической перспективы, в любой стране не могут быть бесполезными жизни, положенные на алтарь служению Отечеству, для того, чтобы оно укреплялось и процветало. Хочется верить, что в «Афгане» ребята умирали именно за это. С течением времени, многие историки давали этим событиям свою оценку. Да, история не имеет сослагательного наклонения, и случилось то, что случилось. Но, хочется верить, что она рано или поздно, все расставит по своим местам. И по заслугам воздастся как героям, так и подлецам.

У їх серцях відлунює війна…
Устиченко Анастасія, учениця 9 класу, Зінченко Юлія, учениця 10 класу

Пришибської ЗОШ І-ІІІ ступенів Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Зінченко Оксана Миколаївна, учитель української мови
Хай у вашім житті буде вічна весна,

хай ніколи війна вам не сниться.

Хай дорога в житті буде чиста й ясна,

І задумана мрія здійсниться.
15 лютого минає двадцять п’ять років від того дня, коли останній радянський солдат залишив територію Афганістану, зоставивши за спиною пекло боїв, виснажливе почуття постійної небезпеки, коли за кожним виступом скель на тебе чекала смерть. І хоча колишні двадцятилітні хлопчики-«афганці» - зараз уже солідні мужчини, котрі розміняли п’ятий десяток років, та в їхніх серцях і досі відлунює пронизливим болем афганська війна. Цей біль не лише від давніх ран, які ніяк не дають про себе забути, а й від пам’яті. Тому й досі, як тільки ці мужні, загартовані воєнним лихоліттям чоловіки поринають у спогади, знову на очах починає бриніти скупа чоловіча сльоза.

Так, Афганістан, мов та роз’ятрена незагойна рана, довго ще болітиме нашим людям.

Нам відомо, що з 1979-го по 1989-й рік 160 тисяч українців брали участь у бойових діях в Афганістані. Не обійшла ця трагедія і наше село. Своєю кров’ю поливали чужу землю сини нашої Батьківщини. Серед них наші односельці – Багацький Олександр Григорович, Луговий В’ячеслав Іванович, Татьянченко Юрій Іванович, Багацький Олександр Олексійович, Шевельов Михайло Михайлович, Зеленський Юрій Олексійович, Шаповал Василь Петрович, Нарожний Олександр Вікторович, Штанько Юрій Петрович, Мозговий Юрій Васильович, Денисенко Юрій Миколайович, Галецький Олексій Олександрович.

Що ж то за країна, що завдала нам стільки болю, горя, смутку? Афганістан – це держава, що знаходиться в Південно-Східній Азії, де проживають не лише афганці, а й таджики, туркмени, узбеки, хазарейці. До середини 70-х років це була одна з найвідсталіших країн світу.

Афганістан – це 70 % гірської місцевості з бідною рослинністю, гірський хребет Гіндукуш з висотою гір до 7-8 тисяч метрів. 86 тисяч населення проживають в аулах. Страшенна бідність, відсутність елементарної медичної допомоги, масова неписьменність серед населення, особливо серед жінок та дітей, висока смертність.

У квітні 1978 року афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя, скинув монарха, проголосив Афганістан республікою. Нова влада взяла курс на соціалізм. Було видано низку нових законів, запроваджено початкову освіту, надано права жінкам, знято з них паранджу.

У грудні 1978 року між колишнім СРСР і Афганістаном був підписаний договір, за яким Радянський Союз зобов’язувався переозброїти афганську армію. Виходячи з цього, керівництво СРСР на чолі з

Л. І. Брежнєвим продемонструвало готовність надати прокомуністичному режиму НДПА Бабрака Кармаля реальну військову підтримку. 27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втяглися у бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу.

Для тисяч наших солдат, їхніх батьків та матерів, дружин, дітей розпочалася жорстока, кривава війна в Афганістані. Тривожні дні чекання, безсонні ночі та тривоги. Посивіли батьки. Тривожними були ці роки і для тих батьків, сини яких служили не в Афганістані, а на території колишнього Радянського Союзу. Де б не служив солдат, він у будь-який момент міг потрапити до Афганістану. Тому й не було спокою в Україні всі 10 років афганської війни, яка тривала вдвічі довше, ніж Друга світова війна.

Виконував свій інтернаціональний обов’ язок і наш земляк Багацький Олександр Григорович.

Народився Олександр Григорович 28 квітня 1958 року. Після Пришибської восьмирічки, яку закінчив у 1973 році, працював у колгоспі слюсарем, потім трактористом. Пізніше закінчив сільськогосподарські курси у селищі Андріївка та продовжував працювати у рідному селі аж до початку служби.

У липні 1979 року був призваний рядовим на службу у військову частину 54626, яка знаходилася у місті Іолотань Туркменської РСР .

31 грудня, вночі , їх частина перейшла кордон у районі Кушки і опинилася на території Афганістану. Про це зроблено записи у воєнному білеті. З 1 січня 1980 року по 9 липня 1981року Олександр Багацький був наводчиком військової частини 51931 Туркестанського 101 мотополку. Пробув в гарячих точках 1 рік і 6 місяців (провінція Герат). Пригадує страшні бої, окопи, землянки, сильну спеку: «Жили ми в палатках. В наш обов'язок входило контролювати дороги. З місцевим населенням намагалися завести добросусідські відносини, допомагали їм продуктами. Проте афганці нас, православних, вважали ворогами. Жодної години не було спокійно. Смерть підкрадалася з кожного боку. На очах в мене загинуло багато товаришів.

Особливо запам'ятався мені той день, коли вранці у сусідній палатці ми знайшли наших друзів – усіх їх зарізали душмани. А рідних заспокоював у листах, що все добре. Тоді усі так писали, але через тиждень листи поверталися, бо додому вони не доходили».

9 липня 1981 року був звільнений з рядів Радянської Армії у зв'язку із закінченням строку служби.

За вірну службу Батьківщині, високий рівень професійної та фізичної підготовки, військову товариськість Президія Верховної Ради СРСР нагородила Багацького О. Г. Почесною грамотою, медаллю "Воїну - інтернаціоналісту від вдячного афганського народу" , медаллю «Захиснику Вітчизни», медаллю «Учасник бойових дій».

Після демобілізації у 1981 році працював півроку на цементно – шиферному комбінаті, а пізніше повернувся у рідний радгосп, де працював трактористом. Працював старанно, наполегливо, отримав багато грамот як найкращий механізатор за високі показники при збиранні врожаю зернових та плодових культур.

23 січня 1982 року одружився, має двох синів Євгена та Віталія.

У даний момент не працює за станом здоров’я через інвалідність. Виховує ще двох онучок.

А Михайло Михайлович Шевельов пригадує, як школярем, затамувавши подих, слухав хвилюючі розповіді про війну ветеранів Великої Вітчизняної і гадки тоді не мав, що колись йому самому доведеться пережити всі почуття ветерана перед учнівською аудиторією.

Михайло Михайлович як ніхто, знає ціну життя, адже випробував на собі, що значить день при дні бути на межі життя і смерті. Побувавши у справжньому пеклі, він знає ціну земного раю, де батьківська криниця і заквітчана навесні калина.

Михайло Михайлович Шевельов народився 04 листопада 1966 року у селі Долинське Мелітопольського району Запорізької області. У 1967 родина переїхала у село Волоконське Курської області. Там закінчив школу, вступив до сільськогосподарського технікуму. Не довелося закінчити навчання, бо 2 листопада 1984 року надійшла повістка з військкомату. Тоді і почалася служба у військовій частині 2072 міста Тахта – Базар.

Через два тижні Михайла направили на півроку до школи саперів міста Волзького. У червні 1985 року переведено на службу у прикордонні війська у смт. Кирки, що на кордоні з Афганістаном. У складі бойової групи Михайло брав участь у засідці на караван душманів.

У ході жорстокого бою розірвалася граната, він був контужений і поранений у живіт. Після госпіталю служба тривала до 20 січня 1986 року. Після армії повернувся у село Волоконське.

За мужність і героїзм сержант Шевельов був нагороджений нагрудними знаками «Отличник погранвойск» І ступеня, «Отличник погранвойск» ІІ ступеня. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 травня 1987 року Михайло Михайлович нагороджений медаллю «За бойові заслуги», 22 лютого 1988 року – медаллю «70 років Збройним Силам СРСР», 28 грудня 1988 року - Грамотою за мужність і військову доблесть, проявлену при виконанні інтернаціонального обов’язку в Афганістані, 18 березня 1989 року – медаллю «Воину – интернационалисту от благодарного афганского народа», 14 жовтня 1999 року – медаллю «Захиснику Вітчизни».

«Коли йшла війна, - розповідає Михайло Михайлович,- у газетах дуже рідко з’являлися повідомлення про бойові дії радянських військ з моджахедами. Про такі бої «скромно» замовчувалось. Ми теж мовчали. Не хотілося повідомляти про це і батькам, та вони здогадувалися і тихо молилися за нас. Я написав по свою службу тільки сестрам».

У 1989 Михайло Шевельов приїхав до сестри, яка на той час жила у селі Пришибі Балаклійського району Харківської області. Село відразу сподобалося хлопцеві, та й робота швидко знайшлася. Почав працювати водієм у радгоспі «Орджонікідзевський». Наступного року одружився. Згодом народилася донька Катерина, яка завжди гордилася і гордиться своїм батьком. З 2000 року Михайло Михайлович працював на цементно – шиферному комбінаті, але за станом здоров’я у 2006 році був змушений покинути роботу на заводі. Зараз він виховує маленьку онуку, яка, на щастя, нічого ще не знає про ту страшну війну.

Україна пам’ятає і вшановує своїх синів. Ви були і залишаєтесь відданими і мужніми.

Хай же ніколи не доведеться пережити подібне вашим дітям і онукам. Хай спокійно

сплять матері, не хвилюються дружини, сміються діти. Миру вам і спокою, достатку і

благополуччя.

Вдячні учні Пришибської ЗОШ І - ІІІ супенів


АФГАНСЬКІ ГОРИ СНЯТЬСЯ НАМ…
Учнівський колектив старшокласників Федорівського навчально-виховного комплексу

Великобурлуцької районної ради Харківської області

Керівник: Кірієнко Володимир Іванович – педагог-організатор
Жили в нашому селі брати-двійники Олександр та Микола Лапіни. Вони завжди все робили разом: разом навчалися, разом бешкетували, і, коли прийшов час, разом призивалися до лав Радянської Армії. Разом в військкоматі отримали команду 20-А, Афганістан.

На даний момент у нас в селі проживає один з братів Олександр. Коли ми звернулися до нього з проханням розповісти про роки, проведені в Афганістані, він, людина за характером весела, похмурнів, зітхнув і сказав: «Що я можу розповісти про Афганістан? Та нічого. Гори, спека, гинуть люди - молоді хлопці, які ще не бачили життя. Війна… Просто була війна. Мені дуже важко згадувати ті роки. Історії? Та не було ніяких історій, були зламані людські долі.»

Ми дізналися з розповідей інших односельчан, що брати служили в Афганістані танкістами. Воювали пліч о пліч, завжди допомагали один одному, підтримували один одного. Одного разу, коли їх команда вела бій, Олександр побачив, що танка, в якому знаходиться його брат Микола підбито. Олександр кинувся до палаючого танку, щоб врятувати брата, адже ще хвилина - і Микола може загинути. Але командир схватив Олександра і тримав, не давав підійти до танку, кричав солдату: «Не врятуєш брата і сам загинеш!». Який же жах довелося пережити Олександру в ті хвилини! На очах гине рідний брат, а допомогти нічим не можеш. Чи то Господь Бог, чи то глибока братська любов допомогли урятуватися Миколі: під час вибуху його викинуло вибуховою хвилею, і він, хоча й поранений, залишився живий.

А ще згадують односельці, як до матері братів прийшла звістка, що хлопці пропали без вісті. Обоє. Пропали без вісті в Афганістані, це те ж саме, що загинули. Жінка дуже важко переживала цю страшну звістку, вона захворіла, заслабла. Що тільки допомогло їй заставити себе жити далі? Мабуть, діти, які були в неї вдома, адже про них теж треба було думати, годувати, одягати, лікувати від хвороб, давати освіту. Але цей біль завжди був з нею, з тих пір у неї почало сильно боліти серце. Звістка про те, що хлопці пропали, на щастя виявилася помилковою…

Пройшов деякий час, і брати повернулися додому. Це була зустріч з сльозами на очах, радість та щастя повернулося в дім, але не повернулося втрачене здоров’я матері.

Кощеєв Юрій Васильович – воїн-інтернаціоналіст, наш односелець, справжній герой і просто добра, чуйна людина. Зразу після закінчення школи 23 квітня 1985 року Юрій Васильович був призваний в армію. Він виявив добровільне бажання служити в Афганістані. Спочатку потрапив в м. Гермес, в учбову частину. Далі його переправили до Афганістану.

Юрій Васильович служив прикордонником, був в моно-маневреній групі. Такі групи супроводжували вантажі з Таджикистану в Афганістан. Учасники цієї групи переодягалися в звичайний цивільний одяг, щоб не привертати увагу ворога. Під час таких перевозок «духи» переховувалися в горах і намагалися не допустити, щоб вантаж був переправлений до місця призначення, обстрілювали з усіх боків колону. Юрій Васильович згадує:

«10 березня 1986 року наша колона з 25 машин прямувала в район м. Шиберга (Афганістан). На під’їзді до кишлаку Джангалі-колон (Великий ліс) ми потрапили під обстріл душманів. Спочатку було підбито першу машину, це спричинило зупинку руху всієї колони. Ми опинилися в облозі. Протягом 40 хвилин нашу колону обстрілювали з усіх боків. Я, як командир останньої машини прийняв рішення вести колону в обхід, щоб урятувати людей. Під час маневру був тяжко контужений. »

Після цього солдат потрапив до госпіталю. Мріяв про те, що скоро буде демобілізований додому, а тут поранення, важка контузія, госпіталь. Одного разу в цей госпіталь привезли хлопчика, який потрапив в автокатастрофу. Хлопчику була терміново необхідна кров, а така група була тільки у Юрія Васильовича, і він, ще не одужавши повністю, сам втративши багато крові під час поранення, надав свою кров помираючому хлопчику. Хлопчика прооперували і він видужав. А Юрій Васильович ще півроку провів у госпіталі…

Коли повернувся додому, ще довго не міг спати ночами, кричав уві сні, іноді здавалося божеволів від спогадів і болю. Але час лікує все…

Зараз Юрій Васильович проживає в Сумській області, працює вчителем, займається вихованням підростаючого покоління. Ми завжди будемо пишатися своїм земляком-героєм!
УЧАСНИКИ ПОДІЙ В АФГАНІСТАНІ – МОЇ ЗЕМЛЯКИ
Федяй Юрій, випускник Токарівської ЗОШ I-II ступенів Дворічанської районної ради

студент II-го курсу історичного факультету ХНУ ім. В. Каразіна

Керівник: Оранська О.В., вчитель історії
Афганістан. Він увійшов у кожне серце, кожне місто, далеке село. І хоча нас відділяє від цих подій декілька десятиріч, про ці сумні події український народ пам’ятатиме завжди.

Не минула війна в Афганістані і наше село. Дев’ять юнаків з села в різний період проходили там службу: Гряник М.В., Криворучко А.Ю., Приходько М.М., Онищук В.В., Оранський М.В., Сердюк В.А., Тулінцев М.І., Шевченко В.В., Федяй В.В. На велике щастя, всі хлопці повернулися додому. Але їм на афганській землі довелося пройти через справжнє пекло. Були поранення, контузії, хвороби. Тому повернулися додому з підірваним здоров’ям. І на сьогодні немає серед воїнів-афганців Онищука В.В., Приходька М.М. та Тулінцева М.І.

Першим на цю жахливу війну потрапив Приходько Микола. Народився він в 1961 році у багатодітній сім’ї. Дитинство пройшло у селі Добролюбівці. Здобув професію водія у профтехучилищі. Працював у рідному радгоспі. У 1980 році розпочав службу у Афганістані. Також був водієм. Для нього кожен рейс міг бути останнім, адже ворог мав сучасну зброю, яка стріляла далеко і мітко. У 1982 році повернувся Микола додому живий та без поранень. Але здоров’я було підірване. Знову влаштувався шофером у господарстві. Одружився. Мав двох синів. Але не довгим був його життєвий шлях. У 2003 році Миколи Миколайовича не стало.

У 1980-1982 роках проходить службу в Афганістані і Гряник М.В. Він народився в 1962 році. Після закінчення школи здобував професію будівельника. Закінчивши училище у 1980 році, пішов в армію. До Афганістану півроку служив в Середній Азії, потім переправили в Афганістан у піхотних військах, приймав участь у багатьох бойових операціях. Був поранений, одужував у Ашхабаді. Після закінчення служби у 1982 році повернувся в рідне село. Поступив у будівельний інститут на заочне відділення, здобув професію будівельника. Одружився. Має доньку, внуку. Останнім часом займається підприємницькою діяльністю.

У 1983 році розпочали службу в Афганістані Онищук Віктор, Криворучко Анатолій, Федяй Віктор, Оранський Микола.

Онищук Віктор народився в 1965 році в селі Петровському. Навчався в Токарівській восьмирічній школі, а потім у Вільшанській середній школі. Одержав права тракториста. Працював у рідному господарстві. У 1982 році навчався в Куп’янській школі ДОСААФ, отримав права водія. У 1983 році Віктор був мобілізований до лав Радянської Армії. Закінчив школу молодих сержантів, після чого його переправили в Середню Азію, в туркменське місто Марм. Мав військову спеціальність авіамеханік. Неодноразово на бойовому вертольоті виконував завдання на території Афганістану, кожного разу ризикуючи своїм життям. У 1985 році демобілізувався, продовжив навчання. Деякий час працював шофером у селі Токарівка, пізніше переїздить до міста Куп’янська, де працював водієм автобуса. Здоров’я у Віктора Володимировича було підірване і у січні 1999 року він помер.

Федяй Віктор народився у 1965 році в селі Петровському. Навчався в нашій школі, потім в училищі міста Куп’янська, здобув професію водія. У 1983 році був мобілізований до лав Армії. В Узбекистані, в місті Фергані навчався в учбовому пункті. Протягом 1984-1985 років служив в Афганістані, в місті Кабулі, у повітряно - десантних військах, у розвідроті. За героїзм та мужність Віктор Володимирович нагороджений медалями «За боевые заслуги», «От благодарного афганского народа», «Защитнику Отечества», «Воину-интернационалисту», «70 лет Вооружённых сил СССР». У 1985 році повернувся у рідне село, до сьогодні працює шофером. Одружений, має дорослого сина.

Оранський М.В. народився у 1964 році у багатодітній родині. Після закінчення нашої школи здобув професію токаря. Деякий час працював на Куп’янському ливарному заводі. Потім повернувся у рідне село, працював слюсарем у колгоспі «Дружба». У 1983 році був мобілізований. Після навчання в Ашхабаді розпочав службу в Афганістані, у Баграмському розвідувальному батальйоні у розвідувально-десантній роті. Батальйон приймав участь у бойових операціях в Черекарській та Каримовській долинах, в горах Саманга, Сурубях, в населених пунктах Джалалабад, Гульдара, Гордез, Ганза. Біля кишлака Гульдара батальйон потрапив в оточення. У грудні 1983 року у Черекарській долині був поранений. Після 2,5 місяців лікування повернувся з госпіталя в батальйон. Продовжив службу як оператор БМП-2. У травні 1985 року демобілізувався. Працював у селі слюсарем, тваринником. На сьогодні – інвалід ІІІ групи. Одружений, має дорослу доньку.

Криворучко А.Ю. народився в 1965 році у селі Зорянка Житомирської області. У 1970 році його сім’я переїздить до села Токарівка. Після закінчення школи у 1980 році продовжив навчатися у Куп’янському професійному училищі та здобув професію слюсаря по ремонту автомобілів. Восени 1983 року був призваний на службу в прикордонні війська. Після навчання був направлений в Афганістан у ІІІ мотоманеврену групу. З 16 лютого 1984 року по 10 грудня 1985 року виконував свій військовий обов’язок. Повернувся додому. У 1986 році почав працювати водієм автобуса Богодухів-Харків. Протягом 1986-1995 років жив у місті Богодухові. У 1995 році Анатолій Юрійович переїздить до м. Куп’янська, де протягом двох років працює водієм автобуса ВАТП «Авток». З 1997 року і до сьогодні працює в селі Токарівка. Одружений. Має двох синів.

Сердюк В.А. народився в 1966 році в с. Мечніково. Після закінчення Ново-Єгорівської школи навчався в Куп’янській школі ДОСААФ, де здобув професію шофера-електромеханіка. Восени 1984 року пішов в армію. Спочатку проходив навчання в учбовому пункті міста Халлояр, що знаходиться в 20 кілометрах від міста Пянджа. В лютому 1985 року Володимира зарахували в автороту шофером. І з цього часу перевозив бензин у Афганістан, що було дуже небезпечно. Кожен рейс міг виявитися останнім. Приймав участь у військових операціях на точці Архаджа, Імам-Сахиб та Тахс-Курганській операції, що знаходились на території Тармизького прикордонного загону. Службу закінчив у грудні 1986 року. Повернувся додому, пішов працювати в рідне господарство водієм. Володимир Анатолійович одружений, має двох дітей. Останні роки також працює в рідному господарстві.

Тулінцев М.І. народився в 1967 році в сім’ї колгоспників. Мати працювала дояркою, батько – трактористом. Навчався в Токарівській восьмирічній школі. У 1982 році став студентом Харківського технікуму залізничного транспорту, який закінчив у 1986 році по спеціальності технік-експлуатаційник, отримав червоний диплом. З жовтня 1986 року по грудень 1988 року проходив службу в лавах Збройних сил СРСР. З травня по листопад 1987 року проходив службу в республіці Афганістан у військовій частині 53701. Після служби працював на станції Куп’янськ-Сортировка. Навчався в Харківській академії залізничного транспорту, яку закінчив по спеціальності організація перевезень та управління залізничного транспорту. Микола Іванович нагороджений медаллю «Воину-интернационалисту от благородного афганского народа», «70 лет Вооружённых сил СССР». Був одружений, має дорослого сина. У Афганістані підірвав своє здоров’я. Багато хворів. Помер 31 травня 2008 року.

Шевченко В.В. народився в 1969 році в селі Добролюбівка. В 1984 році після закінчення нашої школи здобув професію водія в Дворічанському професійному училищі. Працював у рідному радгоспі. Восени 1987 року був мобілізований. Службу почав у місті Алма-Аті Казахської РСР. Навчався в школі сержантів, здобув професію зв’язківця. В квітні 1988 року потрапив у Афганістан. Мав військову професію командира відділення. Служив у Файзабаді. У зв’язку з виведенням радянських військ з Афганістану, у лютому 1989 року його відділення було виведене з Афганістану. Закінчував службу в місті Рига у Латвії. У 1989 році звільнився в запас. Вадим Вікторович за службу має нагороди і медалі: «От благодарного народа Афганистана» та ювілейну медаль, грамоту від Президента СРСР Горбачова, нагороджений іменним годинником. Після служби в армії повернувся в рідне село. Довгий час працював водієм. Одружений. Має двох доньок.

25 років відділяє нас від сумних подій в Афганістані. Там була війна. Війна зі всією її суворістю і жорстокістю. І як на всякій війні, і на цій по-різному виявляли себе люди… Життя підтвердило, що обмежений контингент радянських військ в Афганістані був у моральному відношенні високим. Вони показали масовий героїзм, мужність, вірність бойовій дружбі, вірність військовому обов’язку та Батьківщині.
Афганістан – біль наших сердець



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Схожі:

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна івано-франківська обласна державна адміністрація департамент освіти, науки, сім’Ї, молоді та спорту

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна чернігівська обласна державна адміністрація департамент економічного розвитку
Департамент економічного розвитку облдержадміністрації повідомляє про конкурс талантів видавництва
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти Харківської обласної державної адміністрації комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів»
Комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка