Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка18/18
Дата конвертації18.04.2017
Розмір3.67 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Філіппова Аліна, учениця 7 класу Березівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Харківської районної ради Харківської області

Керівник: Сахно Алла Борисівна, керівник гуртків, методист КЗ «Харківська обласна

станція юних туристів» Харківської обласної ради


Всім воїнам-інтернаціоналістам присвячується!
15 лютого – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.

Саме цього дня 1989 року з Афганістану були виведені Радянські війська, які протягом десяти років брали участь у війні на території цієї країни.



Афганістан...

Згадаймо ті дні, коли разом з світанком

Вставали ми всі і мчались на танках,

Або "БеТееРом", вперед на ті гори

Де ворог засів, що бив по колонах.

Афганістан...

Згадаймо бої. Згадаймо загиблих.

Шануймо батьків наших рідних. Пониклих

В журбі за синочком, що смерть там знайшов...

Геройски загинув! У вічність пішов!...

Це було так страшно, коли привозили до домівки цинкову труну люди у військовій формі і охвачена розпачем мати ридала над нею, де вічним сном спала єдина її радість, 19-річний син. На теріторії держави не було війни, а солдати гинули. І пішов поголос – Афганістан, душмани, війна…



Для чого нам хлопці чужа та війна?

Чому ми вмираєм у гарячим піску?

Присягу давали захищать свій народ..

Чому ми в Афгані? Де наш народ?

У процесі свого історичного розвитку держави, вирішуючи економічні, політичні, воєнні, територіальні, національно-релігійні та інші проблеми частіше всього вдаються до воєнної сили, тому локальні війни і збройні конфлікти відбуваються постійно. Так за 1945 по 2002 рік у світі відбулося більше 50 локальних воєн і 400 збройних конфліктів, в яких загинуло понад 30 млн. чоловік. Зокрема, з серпня 1945 року та до розпаду СРСР радянські військовослужбовці брали участь у 20 локальних війнах та конфліктах: Польща (громадянська війна 1944-1948 рр), Китай (громадянська війна 1946-1950 рр), Корея (1950-1953 рр), Угорські події (1956 р), Чехословаччина (1968 р), В’єтнам (1961-1974 рр), воєнна допомога країнам Африканського континенту (1962-1979 рр), Лівія, Марокко, Туніс, Ангола, Мозамбік, Єгипет, Єфіопія, Алжир, Гвінея, Заїр, Нігерія, Сомалійсько-ефіопська війна, Чадсько-Лівійський конфлікт і самий кривавий – Афганістан.

Такі коротенькі, лаконічні слова – локальний конфлікт, воїн-інтернаціоналіст, а за ними стоять зброя, смерть, горе і сльози тих, хто втратив батька, сина, брата, чоловіка, доньку, матір, сестру…

Плине час, проходять роки, стають сивими воїни-інтенаціоналісти, але й дотепер у своїх тривожних снах колишні солдати ведуть бій, затуляючи від куль своїх товаришів. Я особисто знаю декілька колишніх воїнів-інтернаціоналістів, спілкувалась і спілкуюсь з ними.

Це мій дідусь, рідний брат моєї бабусі, Григораш Микола Васильович, виконував свій інтернаціональний обовязок у Чехословаччині у 1968 році. Він розповідав, як їм заборонялося писати у листах, де вони проходять службу. Він повернувся додому живим, але декілька його однополчан повернулися додому у цинковій труні. Це мої дідусі, двоюрідні брати моєї бабусі, Козєлков Василь Васильович і Бубуйок Віктор Іванович, які виконували свій обовязок у Афганістані. Василь Васильович завжди, коли відзначають день виводу військ з Афганістану, бере гітару і співає пісні про тривожні, суворі афганські події. Віктор Іванович розповідає про сутички з душманами і кожен з них, згадуючи своїх загиблих товаришів, крадькома витирають сльози. Наш колишній сусід, Кас’янов Юрій Вікторович, воїн-афганець, який ніколи не дивиться фільми про події у Афганістані і завжди плаче, коли слухає пісні О.Розембаума. Коли плачуть чоловіки - це означає, що біль у душі випліскує через вінця, біль ятрить старі рани, біль не дає забути минуле. У нашій школі завжди урочисто відзначаються державні свята, свята, присвячені пам’ятним датам. У цьому році я і мої однокласники вперше узнали, що наш вчитель Кришталенко Володимир Олексійович теж приймав участь у локальному конфлікті, у складі обмеженого контингента військ в Алжирі, де радянські військовослужбовці виконували особливе урядове завдання, беручи участь в розмінуванні його території. Робота велась інтенсивно, іноді протягом одного дня сапери розміновували до 2500 мін. На бойовому рахунку кожного сапера було по 10-15 тисяч знешкоджених мін. Серед саперів виділявся наш земляк-українець з м. Шепетівки на Хмельниччині, єфрейтор Микола П’яскорський, який виявив і знищив понад 10 тисяч мін, у тому числі понад 300 дуже небезпечних.

Володимир Олексійович розповів нам, що таке локальні конфлікти, як радянські воїни виконували свій інтернаціональний обов’язок. Підкреслив, що тільки тепер, в наш час відкрито говорять про участь у локальних конфліктах радянських воїнів. Йдуть суперечки, чи правомірно було вступати Радянському Союзу у воєнні локальні конфлікти, але це не головне, головне, що тисячами гинули юнаки, які тільки почали жити, ставали інвалідами і жили далі з нестерпною думкою, що це ціна за чужу війну.

Йдучи вулицею, вдивляючись в обличчя крокуючого назустріч чоловіка, навіть і не дізнаєшся, що це людина, якій довелося народитися двічі, вдруге – повернутися з афганського чи іншого конфлікту. Цією людиною може бути наш сусід чи родич, друг чи знайомий, минуле якого – закрита книжка тільки його історії, яку розгорнути може не кожен. І не потрібно їм дорікати за це, бо найважче для них після всього пережитого – це байдужість оточуючих.

Так нехай попіл забуття ніколи не буде стукати в наші серця!


АФГАНІСТАН БОЛИТЬ В МОЇЙ ДУШІ
Чернуцька Анастасія, учениця 7 –Б класу

Люботинської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів № 4

Люботинської міської ради Харківської області

Керівник : Іванченко Олена Анатоліївна, вчитель історії та правознавства


Серед воїнів-інтернаціоналістів Радянського Союзу буди колишні учні Люботинської загальноосвітньої школи №4. Випускники нашої школи виконували свій обов’язок в ДемократичнійРеспубліці Афганістан (ДРА).Серед них : Гедзь Олександр Анатолійович, Чудан Олександр Вікторович, Велюханов Сергій Георгійович, Мацько Віталій Миколайович, Фесуненко Олександр Анатолійович, Куценко Ігор Гаврилович та інші.

Дану роботу я присвячую Омельченко Сергію Миколайовичу, який не повернувся з цієї війни. У роботі є спогади однокласників, біографія хлопця, а також лист командира підрозділу , в якому повідомляється про загибель Сергія в Афганістані.

Покоління воїнів-афганців пройшло кривавими дорогами афганської війни, залишаючи життя і біль втрат. Ми це пам'ятаємо. Ми не повинні забувати жертв Афганістану, як і всіх інших жертв, які поніс наш народ тільки через те, що не сам керував долею своїх громадян, а ними розпоряджався хтось інший. Це потрібно для того, щоб нові Афганістани не виникли більше на нашій землі. Давайте будемо завжди пам’ятати ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває й досі: у спогадах, у снах, у думках. Вони цього заслуговують!
АФГАНІСТАН – НАШ БІЛЬ ТА ПАМ’ЯТЬ СЕРЦЯ
Чуприна Світлана, учениця 11 класу Нечволодівського навчально-виховного комплексу Куп’янської районної ради Харківської області

Керівник: Дяченко Микола Олексійович, вчитель історії вищої категорії


Для більшості наших співвітчизників Афганська війна – справа далекого минулого. Але для тих, хто воював на перевалах, хто тримав на руках помираючого товариша, по кому Афган пройшов вогнем, скалічив душу й тіло це – кровоточива мітка пам’яті.

Народна оцінка подій, пов’язаних з війною в Афганістані, — оцінка сувора, несхвальна, небажана для тодішнього керівництва Радянського Союзу, але справедлива і виправдана. Та війна не потрібна була країні.

Немає чим виправдати наші втрати в Афганістані. Нам ніколи не повернути дев'ятнадцяти-двадцятилітніх, які назавжди залишаться молодшими за своїх однолітків. Але пам'ять людська не повинна бути втрачена.

Мета даного дослідження - донести до всіх нас пам'ять про наших земляків – куп’янчан, які загинули в Афганістані.

Основні завдання дослідження:


  • зібрати матеріали про воїнів-афганців;

  • проаналізувати як Куп’янщина вшановує пам’ять про них.

За даними офіційних джерел, під час афганської війни загинули понад п’ятнадцять тисяч солдатів, з них - більше трьох тисяч українців.

Як засвідчують цифри, зараз в Україні - понад 150 тисяч ветеранів афганської війни, з них близько 8 тисяч мають поранення, понад 6 тисяч є інвалідами, близько 4,6 тисячі членів сімей загиблих в Афганістані потребують допомоги.

Ці страшні події залишили по собі біль, сльози та гіркі спогади про тих, кого направили на цю чужу війну, а вона в свою чергу без жалю забрала життя...

Крізь горнило Афганської війни пройшло 326 воїнів - уродженців Куп’янщини. З них дев’ятеро не повернулися на рідну землю, на Батьківщину, згоріли в полум'ї тієї несправедливої і незрозумілої для них війни. Ось їх прізвища й імена:

Дьомкін Віктор Петрович

Знова Віктор Олександрович

Ківшар Микола Миколайович

Кривич Володимир Володимирович

Мінц Віктор Миколайович

Назаренко Леонід Миколайович

Реуцький Олексій Анатолійович

Тараканков Олег Валерійович

Ходак Юрій Валентинович

Минуле назавжди лишається з нами. Тому жодна війна не може бути забутою, навіть та, яку було засуджено суспільством. Рядові солдати воєн не починають – вони гинуть на цих війнах, виконуючи свій обов’язок до кінця.

Куп'янщина пам'ятає своїх героїв - на честь дев'яти воїнів- інтернаціоналістів, життя яких пов'язане з Куп'янщиною і було перерване Афганською війною, в центральному сквері Куп'янська навесні 2000-го року було встановлено пам'ятний знак.

Ще один пам’ятний знак на честь загиблих земляків у 2008 році встановлений у селищі Ківшарівка.

Щорічно 15 лютого та 15 травня біля цих пам’ятних знаків відбуваються урочисті мітинги на згадку про трагічні часи афганської війни. В навчальних закладах проходять урочисті лінійки, уроки мужності, тематичні виставки в бібліотеках.

В пам’ять про загиблих земляків на Куп’янщині проводяться цілий ряд спортивних змагань: міжнародний турнір з вільної боротьби, міські змагання з боксу та баскетболу. Щорічно проходить пісенний фестиваль «Живи і пам’ятай».

Для вирішення питань, пов’язаних із задоволенням запитів і побажань воїнів-інтернаціоналістів, які воювали в Афганістані, у 1986 році була створена рада ветеранів Афганістану, а з 1991 року на Куп’янщині діє об’єднання воїнів-інтернаціоналістів «Лазурит».

У 2007-08 роках в навчальних закладах міста, де навчалися загиблі воїни-афганці, були встановлені меморіальні дошки. Урочисті заходи на честь відкриття меморіальних дошок відбулися в медичному коледжі, ВПУ №27, НВК №7, ЗОШ №11, ЗОШ № 1.

Крім участі в Афганській війні, багато куп’янчан брали участь і в інших локальних, про які в радянські часи замовчувалося. За сприянням Куп’янської ради ветеранів у 2010 році в Куп’янську було встановлено пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам усіх часів, які надавали допомогу народам світу у їхній боротьбі за свободу, за встановлення соціальної справедливості.

Думки сучасників сходяться до однієї, що в Афганській війні не було ні переможців, ні переможених, тисячі українців вмирали на чужій землі, виконуючи незрозумілі вказівки тогочасного керівництва СРСР!

Вже немає наших військ в Афганістані. Та продовжують плакати очі материнські, продовжують серця їх любити і пам'ятати тих єдиних хлопчиків своїх, які загинули у далекій і чужій землі. Душа ж благає про одне: «Хай ніколи більше не проллється солдатська кров ні на чужині, ні вдома!»
ЗНАЄТЕ ЯКИМ ХЛОПЦЕМ ВІН БУВ…
Шелепова Дарина, учениця 10-Б класу Зачепилівського ліцею

Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Омельченко Л. Я., вчитель історії
Дана робота – це спроба показати короткий життєвий шлях мого земляка Володимира Кривошеї.

Робота виконана з розповідей матері героя-інтернаціоналіста Катерини Іванівни. Коли в вересні далекого 1984 року хлопець потрапив до Афганістану мати лише в грудні з листа від сина дізналася про ще. Він ріс хлопчиком міцним, жвавим, дуже рухливим. Високого зросту, чорнявий, підтягнутий, як картинка. Ах, Володя, Володя, стигне на губах рідне ім’я. Не пережитий біль знову заважає говорити, перехоплюють горло нестримні ридання. Скільки вже виплакано сліз! А не висохнути їм вже ніколи. Нічим особливим Володя не відрізнявся, на жаль, далеко не відмінними знаннями чи зразковою поведінкою. Навпаки, у школі більше, мабуть, зауважень одержував від вчителів, ніж похвал. Бешкетував траплялося. Але, знаєте, більше в ньому було доброго, чесного. Він ніколи не підводив товаришів, а тим більше не перекладав на чужі плечі своєї вини. Вмів постояти за себе у будь-якій ситуації. Із презирством ставився до боягузтва, зрадництва. Вважав це останнім ділом.

В одній з чергових атак Володимир був смертельно поранений. Він зберіг життя іншим, ціною власного життя. Це вершина можливого. За це йому висока нагорода Батьківщини — орден Червоної Зірки. За це народна пам’ять, її зберігає школа, в якій навчався Володя, і парта, за якою він сидів, вулиця, яка названа його іменем. Що можна ще сказати про юнака? Головне за себе він сказав сам. Своїм подвигом. З розповідей Катерини Іванівни можна зрозуміти, яким він був сином, другом, солдатом. Додому молодий хлопець повернувся в цинковій труні.

«БОЛЮЧИЙ СЛІД АФГАНСЬКОЇ ВІЙНИ»
Шелудько Сергій, учень 7 - А класу, член ради музею бойової слави

Андріївської ЗОШ І – ІІІ ступенів №1 Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Люта Анна Олексіївна, вчитель історії
15 лютого 2014 року Україна відзначає пам’ятну дату – двадцять п’ять років з дня виведення радянських військ з Афганістану. 15 травня 1988 року, відповідно до Женевської угоди, почався перший етап виводу військ із Афганістану. Останній, другий етап, закінчився 15 лютого 1989 року.

Спогади про цю війну особливо болючі: за 10 років бойових дій Радянський Союз втратив 3360 своїх синів, 72 пропали безвісти, пораненими із Афганістану повернулися близько 8 тисяч, інвалідами — 5 тисяч.

За двадцять п’ять років багато з тих, хто повернувся із тієї страшної війни, відійшли у вічність. На сьогоднішній день в Україні мешкає близько 150 тисяч учасників війни в Афганістані. З них було поранено понад 8000 і 3560 стали інвалідами. Залишились без підтримки синів 1982 батька і 2729 матерів здебільшого пенсійного віку. Стали вдовами 505 жінок і сиротами 711 дітей.
Афганська війна жорстоко зачепила усіх її учасників та їхні сім’ї. Це незагоєна рана, невідступний біль. Більше як 200 тисяч солдатів і офіцерів були нагороджені бойовими орденами та медалями, а 87 стали Героями Радянського Союзу.  

З Харківщини на цю страшну війну було відправлено 9026 чоловік, повернулось інвалідами – 220 чоловік, загинуло – 264 чоловіка.


Не залишилось осторонь і наше селище Андріївка: в Афганістані служили 43 чоловіки. З них: нагороджені орденом «Червоної зірки» випускники нашої школи Артамонов Олег Анатолійович, Задорожний Микола Іванович; медаллю «За бойові заслуги» нагороджені Власенко Віктор Леонідович, Гусак Олексій Іванович, Скільський Володимир Олександрович та Шовчко Віктор Дмитрович; медаллю «Від вдячного афганського народу» та грамотою Президії Верховної Ради СРСР Ягода Володимир Вікторович.

Виконуючи інтернаціональний обов’язок, під час бойових дій в Афганістані загинули троє наших односельців: Підченко Сергій Іванович, Коробка Сергій Петрович, Шеховцов Анатолій Іванович.

Сьогодні всі по-різному ставляться до ветеранів Афганської війни. Але хіба можна засуджувати  тих, хто скуштував пороху воєнних доріг, невлаштованого, вічно «на прицілі» похідного життя, зазнав втрат побратимів та не раз перевірив на міцність справжню чоловічу дружбу. Характери тодішніх ще зовсім юних воїнів «плавились і гартувалися» під час пекельних боїв. Війна, звичайно, сниться їм усім. Сниться - і так ще буде довго… Точніше, не війна, а молодість, обпечена нею. Сняться однополчани, з якими не раз переміряли гірські дороги. Сняться дороги, встелені курявою, засипані камінням, не раз «прошиті» ворожим обстрілом. На війні як на війні. Усе, що пережите,  назавжди у пам’яті і серці. Нагороди та медалі – це добре, але це не повне підтвердження бойових заслуг тих, хто пройшов Афган.

У нашому селищі Андріївка Балаклійського району Харківської області жив чудовий хлопець - Підченко Сергій Іванович. Народився він 11 травня 1967 року. Батьки Сергія, мати Ганна Денисівна та батько Іван Фірсович, окрім нього виховували ще двох старших синів - Василя та Анатолія. Сім’я жила скромно, без особливого достатку. У 1974 році Сергій пішов до першого класу Андріївської восьмирічної школи № 3, а 9-10 класи закінчував в Андріївській середній школі № 1. Сергій дуже любив спорт, брав участь у шкільних та районних спортивних змаганнях, отримував нагороди, грамоти, дипломи.

У 1984 році, отримавши атестат, Сергій не став продовжувати навчання у технікумі чи ВУЗі, а щоб допомогти батькам, пішов працювати на Шебелинське автотранспортне підприємство слюсарем. Окрім того на це рішення вплинуло те, що хлопець, перш ніж обрати свою майбутню життєву дорогу, вирішив спочатку відслужити строкову службу у армії. Тому згодом, 22 жовтня 1985 року він був призваний на службу до Збройних сил СРСР Балаклійським районним військовим комісаріатом.

Військова служба розпочалась у місті Лубни, а 1 листопада 1985 року Підченко Сергій Іванович прибув до Узбекської РСР у місто Термез. Його направили до другої мотострілецької ротиі.

Як і скрізь в армії - навчання, заняття з військової підготовки. 12 грудня 1985 року Сергія перевели на полігон, де він проходив службу в автомобільному батальйоні - тягачистом на медичному тягачі ГТ - МУ. На цьому тягачі перевозили поранених. Перед очима Сергія вже постали відголоски цієї війни. Адже полігон знаходився лише в трьох кілометрах від Афганістану.

2 лютого 1986 року Підченко Сергій Іванович був направлений для виконання військового обов’язку до Демократичної Республіки Афганістан. Він потрапив в артилерію механіком-водієм МТ-ЛБ. Під час військової служби брав участь у бойових операціях, в супроводженнях колон. В складних умовах діяв сміливо, проявляв відвагу і самовідданість.

2 липня 1986 року поблизу населеного пункту Коракан провінції Кандагар сторожова застава, в якій проходив службу гвардії рядовий Підченко Сергій Іванович, потрапила під обстріл мінометів з боку повстанців. Швидко оцінивши становище, Сергій почав вести прицільній вогонь з автомата, в результаті чого знищив одну вогневу точку ворога.

При подальшому веденні бою Сергій отримав смертельне поранення в груди і живіт, після чого помер.

За мужність і героїзм, проявлені при виконані інтернаціонального обов'язку на території Демократичної Республіки Афганістан, гвардії рядовий Підченко Сергій Іванович 9 липня 1986 року був представлений до нагороди орденом Червоної Зірки - посмертно. Також посмертно нагороджений медаллю «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу».

Не судилося справдитися мріям і надіям хлопця. Не побачили його батьки онуків, не доглянув він їх у старості. Сергія поховали на селищному кладовищі.

Коли у нашому закладі проходять вечори-зустрічі випускників, його однокласники завжди згадують Сергія, адже він був улюбленцем у класі. Вони заходять до музею бойової слави нашої школи, де діє експозиція, присвячена герою та зберігаються альбом з описом життя та бойового шляху, фотографії, особисті речі і згадують…

Не забула подвиг хлопця і селищна громада. Одна з трьох вулиць селища, названих на честь воїнів-афганців, що загинули під час виконання інтернаціонального обов’язку, названа на честь Сергія.

Ця війна назавжди залишиться в наших серцях і серцях воїнів, котрі пройшли тією чужою землею. Воїни-афганці живуть поміж нас, вони є символом незламного фронтового братства, самовідданості, мужності, гуманізму, самопожертви.

Забувати досвід історії - злочинно. Віддати забуттю сумний досвід афганської війни, означає знехтувати трагічним уроком історії, що неминуче призведе до нових війн, кровопролить і трагедій.
РОЗПОВІДЬ ПРО ВОЇНА-ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТА
Штепка Анастасія, вихованка гуртка «Юний ерудит»

Зачепилівського районного Будинку дитячої та юнацької творчості

Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Буланова Валентина Миколаївна, учитель Зачепилівського ліцею


Прокудін Олексій Іванович народився 26 листопада 1959 року у селі Орчик Зачепилівського району Харківської області. Він був єдиною дитиною в родині. Батько, Іван Іванович Прокудін, багато років очолював місцевий колгосп імені Калініна.

Після закінчення Орчицької восьмирічної школи навчався у Харківському радіотехнічному технікумі, який закінчив у червні 1979 року. У жовтні цього ж року був призваний до лав Радянської Армії для проходження дійсної військової служби у прикордонні війська КДБ СРСР. Службу проходив у Пянджзькому прикордонному загоні на радянсько-афганському кордоні на посаді старшого інструктора розвідувального відділу.

У 1981-1986 роках виконував інтернаціональний обов’язок у Демократичній Республіці Афганістан, перебуваючи у різних гарнізонах: Шерхан, Талукан, Імам-Сахіб, Карабаг. Брав участь у бойових операціях, рейдах, засадах.

Найбільше запам’яталась бойова операція влітку 1982 року по звільненню від душманів долини Калай-Зайль, де бойові дії безперервно відбувались протягом двох місяців. Разом з прикордонниками в операції брали участь мотострілецькі підрозділи Радянської Армії, а також афганські військовослужбовці.

У результаті цієї операції було звільнено значну територію родючих земель, багато афганських населених пунктів. Було захоплено велику кількість зброї, боєприпасів, військового спорядження та знищено багато душманів (бойовиків).

За роки служби було багато різних епізодів.

1986 року прапорщик Прокудін демобілізувався з лав Радянської Армії. На той час він вже одружився, в родині росли двоє синів.

Після служби Олексій Іванович повертається на рідну зачепилівську землю – працює в агропромисловому відділі Зачепилівського райвиконкому, обирається другим секретарем Зачепилівського райкому КПУ. Після проголошення незалежності України очолював районний відділ соціального захисту населення, а потім його призначили начальником новоутвореного Зачепилівського районного управління юстиції.

Афганський рубець залишив свій слід у серці Олексія Прокудіна – отримані рани далися взнаки, зараз він є інвалідом ІІ групи, перебуває на пенсії.
РУБЦОМ НА СЕРДЦЕ ЛЁГ АФГАН
Шульга Влада, ученица11 –А класса Малиновской ООШ I-III ступеней

Чугуевской районного совета Харьковской области

Руководитель: Харенко Ю.В., руководитель кружков Чугуевского районного Центра туризма, краеведения и экскурсий ученической молодежи Чугуевского районного совета Харьковской области, учитель физкультуры Малиновской ООШ I-III ступеней Чугуевского районного совета

Харьковской области


Многие слышали такие фразы “Он афганец”, “Он воевал в Афганистане”, “Он воин – интернационалист”. Что означают эти слова? Мы побывали в гостях у Виктора Васильевича Ткачева – участника боевых действий в Афганистане.

«Вот он сейчас сидит передо мною

Солдат. С войны живой вернулся он…»

Солдат Виктор Ткачев в 1983 году до последнего не знал, что его везут воевать в Афганистан. Сегодня участник Афганской войны в свои 48 лет не жалеет ни о чем. Ветеран боевых действий рассказал, каково это — в молодые годы выжить в боевых условиях, а потом жить с болью в душе и с памятью о погибших друзьях.

Виктор Васильевич, расскажите, как вы попали в Афганистан?

30 сентября 1983 г. я призван на срочную службу в Вооруженные силы Советской Армии. Нас отправили на пересылочный пункт в Харьков на Кацарской улице, затем – в Ворошиловград, там переодели в х/б, постригли на лысо и мы друг друга не узнали. Говорили, поедем служить в Афганистан, никто не говорил, что едем стрелять и убивать. Звезды на пилотках, эмблемы на петлицах, «бляха» на ремне, пуговицы были закрашены зеленой краской. Почему? - спросите вы. Да потому, что на блеск работали снайпера в Афганистане. В Ворошиловграде прошли КМБ (курс молодого бойца). Замполит проводил беседу о жизни мусульманских стран. За 2 недели собрали 1160 военнослужащих из Украины. Дальше нас отвезли в Азербайджан г. Кировабад на сборы водителей, где мы 3 месяца проходили 150-, 250-, 500-километровые марши на машинах и узнавали специфику вождения машин в горной местности и по песку, где стоит туман от пыли и перед глазами ничего не видно. Был даже случай, когда я еще не опытный сел за руль и чуть не провалился в пропасть. Это страшно - ехать вслепую. А марши проходили в колонне по 200 машин. Учили нас принципу «сопка ваша, сопка наша». Когда одна машина спустится и поднимется на следующую гору, только тогда можно ехать следующей. Иначе, бывало, одна машина едет вверх - глохнет двигатель, машина катится вниз и сбивает всю колонну. И машины застряют в ущелье. А снайперы только этого и ждут. Вот так и нарабатывали практику выживания в этой стране. А другого не дано: или ты, или тебя…

29 декабря в 4 утра садили в машину по одному и отправляли на аэродром. (А ночевали мы в закрытой казарме, чтобы никто не убежал.) Посадили в самолет
ТУ-154 и увезли всех водителей в Афганистан. И прилетели «покупатели» - наши советские офицеры и солдаты с мутным взглядом, сединой на голове, в выгоревшей форме и с затертой краской на автомате. И было ясно, что нас ждет несладкая жизнь.

О чем вы говорили с ребятами? О чем мы могли говорить. Не хотелось в 18 лет умирать. Жизнь ведь только начинается. Никто не знал, как нас там встретят. А встретили как раз гранатометным обстрелом. Когда мы приземлились в Шинданде для очередной выгрузки водителей, увидели надпись: «Добро пожаловать молодым воинам-интернационалистам», и в нас начали стрелять. А всем этим воинам-интернационалистам по 18-19 лет. Человек 10 погрузили в ГАЗ-66 накрытым брезентом, мы ехали и смотрели в щели от пуль (брезент был весь прострелянный). Изредка шли ишаки, мирные жители и ханумы - женщины в парандже. И для нас это было дико. Теперь это был Афганистан. Справа и слева по ущелью мы видели сгоревшие машины, танки, БТР, бензовозы-наливники. И мы поняли, что здесь идет война. Не на жизнь, а на смерть.

В течении часа мы прибыли в свою часть, где нас учили стрелять, обнаруживать мины, не поднимать мины-сюрпризы, которые делались из авторучек, зажигалок, фотоаппаратов, сапогов, красивых брелков и прочего другого. И вот нам объявили, что Кандагар, где была боевая точка от нашего полка, нуждается в пополнении молодых бойцов. Нас посадили в вертолет МИ-6, который вез бомбы 250 кг, 500 кг. Он не был предназначен для перевозки личного состава. В вертолете есть гермоотсек, но там полетели офицеры и вольнонаемные женщины. А мы летели сверху на бомбах. А по прибытии на аэродромы все потеряли слух: свист несущих винтов МИ-6 полностью оглушил нас. И мы потеряли слух на 3 дня. И это было страшно: «отпустит» или это на всю жизнь. Ты отрезан от мира…полностью…

По прибытию в Кандагар нас встретила машина ЗИЛ и отвезла на точку для прохождения дальнейшей службы. Вот так мы из юношей превратились в мужчин, взявши в руки автомат. Первое дежурство на запасном командном пункте я провел с Вовой-земляком. Начался обстрел. Мы выбежали из здания, падали вниз лицом, закрывали уши. Некоторые снаряды взрывались рядом, некоторые пролетали мимо, некоторые попадали в цель на другие позиции. Были раненые, убитые, обгоревшие. А мы с Вовчиком выжили.

Страшно, когда на глазах убивают товарищей. Вот, например, в 1984 году самолет-почтовик должен был перевозить только почту, но в тот день больше никакого самолета не было и командир экипажа взял на борт офицеров, прапорщиков, вольнонаемных советских граждан. Самолет на взлете должен был сделать 3 круга, чтобы набрать высоту. И на 2-м круге со стороны душманов «стрела» подбила самолет. Люди очень хотели попасть домой. Но видно не судьба… Наши солдаты насобирали 12 мешков «мяса». Это были фрагменты человеческого тела.

А мирные жители вам помогали? Это днем он мирный житель, а ночью он душман, ненавидящий неверных по мусульманским законам. А неверные – это мы. За каждого убитого шурави – советского солдата, за каждую сбитую боевую технику платились большие деньги. Были и наемные убийцы – афро-американцы.

А дети? А дети тоже бегали с автоматами. Им с малого прививают ненависть к неверным (к другой вере). Им на День рожденья дарят автомат, они с детства знают разборку, сборку, прицельную планку.

Что хотелось сделать в первую очередь по приходу домой? Прибыв в Советский Союз, в первую очередь хотелось мороженого. А уже по прибытию домой хотелось принять душ, одеть гражданскую форму и посмотреть на себя в большое зеркало. Конечно же хотелось увидеть всех своих родных, близких, обнять невесту, которая дождалась меня из армии и сходить на могилу к отцу, который не дождался моего возвращения домой.



Мы с честью выполнили свой интернациональный долг и наша дружба с ребятами уже длится более 30 лет, потому что солдатская дружба крепкая, закаленная в боевых условиях.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Схожі:

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна івано-франківська обласна державна адміністрація департамент освіти, науки, сім’Ї, молоді та спорту

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна чернігівська обласна державна адміністрація департамент економічного розвитку
Департамент економічного розвитку облдержадміністрації повідомляє про конкурс талантів видавництва
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти Харківської обласної державної адміністрації комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів»
Комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка