Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка2/18
Дата конвертації18.04.2017
Розмір3.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

АФГАНІСТАН - ЧИЯ У ТІМ ВИНА?
Бабай Валерій, Кривенко Інна, Пискун Інна, учні 7 класу

Чернещинського НВК «загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів –

дошкільний навчальний заклад» Дворічанської районної ради

Керівник: Четвертак Світлана Михайлівна, вчитель історії


2014 рік оголошено роком вшанування воїнів інтернаціоналістів. Воїнів, які брали участь у бойових діях на території інших держав.

На території Чернещинської сільської ради проживає 8 воїнів які брали участь в бойових діях у республіці Афганістан та Чехословацькій соціалістичній республіці.

У республіці Афганістан за період 1979-1989 років були й наші односельці:

Бакало Іван Григорович

Перерва Іван Якович

Печкін Володимир Іванович

Жура Юрій Іванович

Письмак Юрій Іванович

Ми записали розповіді наших односельчан про часи, коли їм довелося воювати на афганській землі.

Печкін Володимир Івановичпрагадує:

«…У своїх міцних дитячих снах я ніколи не бачив страхіть війни, ніколи не чув пострілів, ніколи не дивився у заплакані очі матерів, що чекають повернення своїх найрідніших – синів, чоловіків з обпалених порохом бойових місць, чи, в найкращому випадку, хоча б вістки від них.

На жаль, війни роблять не народи, а лише окремі постаті. Стільки історій існує про те, як із-за дрібниць починалися кровопролиття. Так легко підбурити на національну ворожнечу – і так важко зупинити кровопролиття.

…Щемно боліло серце, боляче було, коли сам дивився смерті у вічі у чужій нам країні – Афганістані.

Шість місяців навчання в Туркменії (тобто служби в Армії) дали багато: зробили мене сміливішим, витривалішим, вольовим, тут я навчився поводитись з автоматом. Не так уже й легко все давалось…

Та ось і осінь 1985 року у м. Баграм у Афганістані, який я на танкові Т-62 з'їздив і вздовж ,і впоперек. Спека до 60°, а в самому танкові – і всі 80.

Екіпаж – 3 чоловіки: Яблуков Іван (механік) із Вологди, Ігор Сухов (командир) із Москви. Всі три – одне ціле, кожен – у відповіді за життя двох, що поряд, і за всю колону, що супроводжували. Помилки бути не може, бо вартість її – життя. А смерть чаклувала на кожному кроці, три рази горіли, виходили із строю танки, три рази був « на тому світі”. Госпіталь – і знову в строю!

Коли ж в одному із боїв з душманами врятував життя командирові, виконав дане завдання, дивлячись смерті в очі, був відзначений високою нагородою Президії Верховної Ради СРСР– орденом „Червона Зірка”.

Скільки крові пролито, скільки життів покладено в Афганістані, скільки скалічено душ!

Думаєш, „Господи, чого людям треба? Адже світить в небі сонце, росте в полях хліб. Люди кохаються, народжують дітей, створюють симфонії і поеми, роблять наукові відкриття… Тільки б служили ці відкриття миру, а не справі знищення!»

А ось про що розповів Перерва Іван Якович:

«Народився я в селі Новоселівка Зачепилівського району Харківської області у звичайній сільській родині, де були батько, мати і старший брат. Коли прийшов час йти до лав Радянської армії, я не міг дочекатися у який же ж рід військ мене направлять служити. Спочатку я потрапив в учбовий підрозділ міста Баградіоновська Калінінградської області. Потім продовжував службу в Афганістані, виконуючи інтернаціональний обов'язок. Я брав участь у виводі радянських військ з Афганістану у місті Термез що в Узбекистані та в місті Мари що в Туркменістані.

Не дуже хочеться згадувати події тих давніх літ воїнам-інтернаціоналістам, так як погляди на політику змінилися, про себе дають знати хвороби. У кожного своя сім'я, життя продовжується.»

Бакало Іван Григорович

Дата народження - 07.10.1968

Термін перебування у ДР Афганістан - 1987-1989рр.

Місце проживання - с. Чернещина.

Хто із учнів нашої школи не знає шофера нашого шкільного автобуса Бакала Івана Григоровича, який береже шкільний автобус так, як наче то жива істота. Спокійний, врівноважений, відповідальний і скромний Іван Григорович. Восени 1987 року був призваний до лав Радянської Армії. Доля розпорядилася так, що служив він далеко від рідної Чернещини – спочатку у м. Степанакерт, Нагорно-Карабахської області, Азербайджанської РСР, а потім служба у Афганістані. Прибув до ДРА якраз під час військової операції «Удар» у провінції Кундуз. Там, у Кундузі служив водієм бойової машини, а потім водієм автобуса. « Найбільше мені запам’яталися афганські діти, яким було цікаво знаходитися біля радянських солдат, особливо цікаво їм було розглядати мій автобус. Де б я не зупинявся, як відразу біля автобуса збиралася ватага дітлахів. У нас були дуже добрі і дружні стосунки. Ми навіть сфотографувалися напам′ять».Коли 10 серпня 1989 року — душмани взяли Кундуз, його військова частина була відведена до кордону із Таджикістаном.

Жура Юрій Іванович, щоперебував у ДР Афганістан - 1987-1989 рр.,з Бакалом Іваном Григоровичем однокласники. І призивалися до лав радянської армії однієї осінньої пори. Свою службу Жура Юрій Іванович почав у місті КіроваканіАрмянської РСР. А потім служив у Кундузі, військові частини земляків були розташовані неподалік.

15 лютого 1989 року радянські війська були виведені із Афганістану. Цієї миті чекали мільйони. Перегорнуто останню сторінку героїчного і драматичного афганського літопису. Закінчилася війна. Летять, відлітають у вічність роки. Роки, скільки б їх не минуло не зітруть у народній пам'яті імена воїнів-афганців.
УКРАЇНСЬКА АРМІЯ В МИРОТВОРЧІЙ МІСІЇ В ІРАЦІ
Бакановський Євген, учень 11 класу Чугуївської загальноосвітньої

школи І – ІІІ ступенів № 7 Чугуївської міської ради

Керівник: Стафєєв С.А., учитель історії та правознавства
Дана робота – спроба оцінити значення для української армії участі в миротворчих місіях кінця 1990-х – початку 2000 років. Кривенець Андрій Анатолійович – учасник миротворчої місії на території республіки Ірак, де він проходив службу у 2004 році. Батальйон, до складу якого входила його рота, виконував місію в провінції Васід, в 140 км від Багдада.

За півроку, коли Андрій Анатолійович перебував у республіці Ірак, український батальйон миротворців не поніс жодної втрати. Ось що він згадує про один з боїв, який відбувся 6 квітня 2004 року: «Первый бой длился около суток, наша рота численностью 32 человека была окружена в центре города, отрезана от основной базы и не имела никаких преимуществ перед противником, армией Магди, численностью более 3000 человек. Рота выстояла, вывела из окружения американцев, британцев и поляков без единой потери и выполнила свои функциональные обязанности. Тогда коалиционные силы познакомились с нами. У американцев с британцами понятия не было, что такое Украина и где она находится, а после этого боя они сделали очень много выводов, и называли нас Ukraine solder crazy, «безбашенные солдаты». В первую очередь такое отношение к своим обязанностям дала подготовка, которую мы прошли на территории Башкировской части. На нашу подготовку было выделено очень много сил, средств, ограничений не было ни в чем, боеприпасы выделялись по необходимости. И это все сказалось на качестве боевых операций, которые мы выполняли на территории республики Ирак».

Пройшовши цей шлях, Кривенець А. А. змінив свій світогляд, своє ставлення до дійсності, до виконання своїх функціональних обов’язків. Досвід, що наші бійці отримали в боях в республіці Ірак, було узагальнено, затверджено міністерством оборони України і зараз передається молодим українським воїнам.
АФГАНСКАЯ ВОЙНА… СРОКА ДАВНОСТИ – НЕТ
Баранченко Алина, ученица 11 класса Чугуевской специализированной школы І-ІІІ ступеней №8

с углубленным изучением иностранных языков Чугуевского городского совета,

член военно – патриотического кружка «Свиточ»

Руководитель: Кривенко Т.В., педагог-организатор, руководитель кружка


Сегодня мы в учебниках истории постигаем события Афганской войны, которая по времени ближе к нам, чем Великая Отечественная, а наши отцы и братья стали участниками этой необъявленной войны.

Михаил Геннадьевич Беднов родился в 1960 году в Харькове.

Летал на вертолетах Ми-24. В 1984-1985г.г. принимал участие в боевых действиях в Афганистане. Награжден орденом «За службу Родине». По возвращению домой, в мае 1986-го, побывал в Чернобыле, участвуя в ликвидации последствий атомного взрыва на ЧАЭС. Закончил офицерский факультет при КВВИАУ, преподавал, с 1995 года вышел на пенсию, подполковник в отставке.

«Афганистан полностью изменил мою жизнь, мой характер и моё мировоззрение. Все, что было таким простым в обычной до афганской жизни, после стало выглядеть совсем по-другому. Я заново учился жить в мире, где нет войны, по-новому осознавал себя. После окончания Харьковского вертолетного училища попал служить в Чехословакию в Центральную группу войск. В это время как раз пошли разговоры об Афганистане, ведь многие из тех, кто там побывали, уже успели вернуться в Союз. Нас досрочно вернули домой, поскольку вертолетчиков на войне особенно не хватало. Как сейчас помню, каким образом нам предлагали поехать в Афганистан: мы заходили в аудиторию, где на столе с одной стороны лежало заявление о согласии отправиться служить в ДРА, с другой – при желании можно было оставить свой партийный или комсомольский билет. Что тогда для меня офицера значило лишиться этих документов? На военной карьере сразу же можно было ставить крест. Хотя были и такие, которые отказывались. А я хотел служить и заниматься любимым делом.

О том, что я еду в Афганистан, от родных я скрывал до последнего. У мамы были знакомства, и она могла меня «отмазать», но я этого не хотел, было неудобно перед собой и перед ребятами. Из 120 человек нашей бригады до места назначения доехали процентов сорок. Многие хватались за любой шанс вырваться оттуда.

Я служил в смешанной эскадрилье Ми-8 и Ми-24 при десантно-штурмовой бригаде. Мы работали вместе с десантниками, прикрывали колонны и перевозку грузов, оказывали поддержку с воздуха, разведывали районы. За время своей службы я видел весь Афган: Кандагар, Кабул, Фейзабад, Ханабад, Саланг. Чувство страха неотступно преследовало только в первые месяцы службы, когда приходилось переступать грань и решать: жить или умирать другому человеку. Через прицел видно в пятидесятикратном увеличении, можно даже родинки на лице разглядеть… Постепенно эта грань стиралась, и возникало чувство, очень похожее на выброс адреналина. Ты поминал погибших и жил дальше, воевал и уже не думал ни о себе, ни о других, было все равно, жив ты или нет. Этот же страх вновь появлялся в последние месяцы перед возвращением домой, когда каждый день с нетерпением ждешь замены и считаешь дни. Летний состав посылали в Афган на год, я пробыл там год и восемь месяцев, в Союзе уже просто не было нам замены. Тогда тоже возникало чувство страха, хотелось дожить и вернуться. В СССР мы за год должны были налетать 120-130 часов, там у меня было 900 летных часов и 720 боевых вылетов. Все дни сливались в один, не было ни праздников, ни выходных. Мы начинали вылеты с раннего утра и продолжали до позднего вечера. Летом ночь в Афганистане длиться всего 4-5 часов, иногда нам даже не хватало сил, да и не хотелось тратить время для того, чтобы добраться до базы, и мы спали прямо на вертолетах.

Я твердо знал, что, если меня собьют,- один патрон я оставлю для себя. В плену мало кто выживал, да и в Союзе за это ничего хорошего не предвиделось.

Самым ярким впечатление для меня стало возвращение домой, когда я получил свой первый отпуск. Добираясь к родным, я считал секунды до встречи, а потом вдруг почувствовал себя потерянным, мне был чужд этот спокойный мир наших городов, неспешность и размеренность, где люди улыбались и смеялись, никто друг в друга не стрелял и ничего не боялся. Я чувствовал себя, как во сне, и понимал, что втянулся в войну, она была уже внутри меня. В Афганистане мы только и мечтали о доме, а когда возвращались, то нас еще, долго тянуло назад. Афганистан стал для нас особым местом, где наряду с войной мы прошли испытание на прочность, верность, дружбу.


ДОЛЯ ВОЇНА-АФГАНЦЯ
Бєсєдіна Злата, учениця 8 класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №67

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Павленко Юлія Анатоліївна, учитель української мови

та літератури вищої категорії


Війна… чужа, неждана, непотрібна

Геройство. Біль. Дочасна сивина.

Прокляття чаша випита до дна…
15 лютого виповнилося 25 років з дня виведення військ колишнього СРСР з республіки Афганістан, а 25 грудня 2014 року виповниться 35 років від початку введення радянського військового контингенту в Демократичну Республіку Афганістан.

Не оминула ця війна і наших земляків. У числі перших «миротворців», точніше тих, що допомагали братському народу, були і наші земляки з міста та району. З початком війни переважна більшість радянських солдатів навіть не знала куди їх направляють, усі листи солдатів додому фільтрувалися, заборонялося згадувати про перебування в Афганістані.

Для тисяч радянських солдатів, їхніх батьків, матерів, братів, сестер розпочалася жорстока, кривава війна в Афганістані. Потрапивши на палаючу афганську землю, мужні воїни-інтернаціоналісти всім серцем прийняли її біль, як свій, і до останнього подиху захищали інтереси її багатостраждального народу. В ім’я волелюбного афганського народу, в ім’я миру, братерства на землі вони, не вагаючись, готові були віддати найдорожче - життя.

Мій дядько 9 травня 1986 року був призваний до лав армії мій рідний дядько Павленко Віталій Вікторович. З обласного військкомату, який знаходився у 1986 році на вулиці Коцарській у місті Харкові, призовників відправили літаком до ЧСАПО (Червонопрапорний середньоазіатський прикордонний округ Таджицької РСР у місто Пяндж).

У цьому місті Віталій був півроку в навчальній частині. До лав армії Віталій Вікторович прийшов водієм категорії С (керування вантажним транспортом). Після закінчення навчальної частини Віталій був водієм автомобіля «Урал-4320», підвозив боєприпаси з міста Пяндж на бойові позиції до Афганістану.

Пригадує, як під час проведення бойової операції БТР підірвався на міні. На руках помирали хлопці, адже поранення були несумісні з життям. Бій продовжувався, поранених виносили під обстрілами.

Павленко Віталій Вікторович був нагороджений 18 квітня 1988 року медаллю «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу»

Віталій Вікторович говорить, що вони йшли туди не по ордени і медалі, вони свято вірили, що виконують свій інтернаціональний обов’язок, вірили, що несуть визволення народу Афганістану, вірили, що йдуть не воювати, а захищати.

24 грудня 1988 року Павленко В.В. за зразкову службу був нагороджений медаллю «За отличие в охране государственной границы»

14 квітня 1988 року була прийнята спільна радянсько-американська угода

«Про взаємозв'язок для врегулювання положення, що відноситься до Афганістану». До 15 лютого 1989 року з Афганістану було виведено всі радянські війська.

Демобілізувався Павленко В.В. 27 травня 1988 року. Після повернення з армії пішов працювати до МВС. З 1988 року і до 2004 року чесно й гідно ніс службу в Жовтневому районі (а згодом Ленінському районі) нашого міста. Пішов на пенсію в званні старшого сержанта міліції. За відмінну службу також має нагороди.



Рівень життя в країні Афганістані сьогодні є одним з найнижчих у світі. У країні відбувається протистояння «цивілізованого світу» зокремими партизанськими угрупуваннями, які підтримуються арабськими силами. В свою чергу, втрачаючи живу силу, США успішно використовують нафтові ресурси Афганістану, продовжують грати роль «дбайливого демократа», який готовий зробити все для афганського народу та цілого світу (навіть зі зброєю в руках), щоб знищити «терористів», яких пригрів саме Афганістан. Скільки ще триватиме ця політична блюзнірська гра, покаже час. Єдине залишається незмінним: економічний та духовний занепад Афганістану, та незрозумілі перспективи для його населення, яке звикло десятиліттями відвойовувати своє право на існування.

Найстрашніше і найбезглуздіше у світі - це війна.Не злічити страшного невимовного горя у тих сім`ях, до яких прилетіла чорна звістка про загибель сина, брата, коханого, чоловіка. Жахлива трагедія, адже гинуло покоління, народжене у 60-х роках. Ніколи не повернути тих, хто навіки залишився на війні, для кого вона ніколи не закінчиться.Не одним сивим пасмом закосичена дата 15 лютого, день, коли нарешті в далекому 1989 році закінчилась для народів колишнього СРСР десятирічна кривава війна в Афганістані. Посивіли передчасно юні наречені і молоді дружини, чекання вибілило скроні батьків і коси матерів. І, здається, навіки крейдяний пил і пісок афганських гір осіли в молодих чубах воїнів-інтернаціоналістів.

Хочу звернутися до колишніх солдатів, воїнів-інтернаціоналістів, яким у той час було лише по вісімнадцять. Цієї війни ви не обирали, але через те, що були на ній, заслуговуєте на нашу повагу та шану.

Збираючи відомості про учасників війни в Афганістані, згадуємо тих, хто був приречений служити саме там, де смерть сіяла своє насіння у кам’яний ґрунт афганських гір. Літопис афганської війни містить безліч прикладів героїзму, які ми називаємо подвигом.

Я схиляю голову перед своїм дядьком Павленком Віталієм Вікторовичем, який пройшов це страшне афганське пекло, гідно ніс службу, виконував накази командування. Пишаюся ним і низько вклоняюся йому за мужність, відвагу та героїзм.
МИНАЮТЬ РОКИ, А ПАМ'ЯТЬ ВІЧНА…
Бєсєдіна Злата, учениця 8 класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №67 Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Павленко Юлія Анатоліївна, учитель української мови

та літератури вищої категорії
Мільйонам людей назавжди врізався в пам'ять перший день Великої Вітчизняної війни. Чорною тінню фашистської навали, димом пожеж, смертю і руїнами звалився він на наш народ. І враз неділя 22 червня 1941 року, мирний день відпочинку, обернувся довгими роками страждань.

Пам’ять про той час нетлінна й вічна. Вона дивиться на нас зі старих фронтових фотографій, із тих речей, які зберігають сім’ї колишніх фронтовиків, і не дає померкнути жодній героїчній сторінці історії перемоги над фашизмом. Про бойові подвиги колишніх солдат, про їхнє воєнне життя можемо сьогодні дізнатися тільки з розповідей наших бабусь та дідусів.

Мені подобається слухати спогади моєї бабусі про мого прадіда. Вона часто розповідає про його життя, ми разом розглядаємо фотокартки, прадідусеві нагороди. У моїй уяві вималювався його образ, ця людина стала мені близькою і дорогою.

На одній старенькій довоєнній фотокартці з сімейного альбому я бачу зовсім молоде обличчя 25-річного юнака. Це мій прадідусь Гришин Іван Фролович, 1915 року народження, мужня і героїчна людина. Відразу після Фінської, коли над країною нависла смертельна загроза фашизму, прадід пішов добровольцем на Велику Вітчизняну війну.

Пізніше прадідусь розповідав своїм рідним, якими тяжкими були перші дні війни. Фашисти, свято вірячи в те, що їм вдасться підкорити країну, оскаженіло проривались до столиці. Нашій армії не вистачало зброї, бійці були молоді та недосвідчені. Багато гинуло юнаків, молодих хлопців, що тільки-но закінчили школу. А ще того року прийшла холодна осінь, а потім - люта зима. У ту страшну зиму 41-го дідусь зі складним обмороженням потрапив до госпіталю. З якою безмежною вдячністю він згадував військових лікарів! Вони працювали цілодобово, часто-густо падаючи з ніг від перевтоми. Скільки життів рятували, врятували життя і мого прадідуся Івана.

Після госпіталю прадід повернувся на фронт, і знову довгі та тяжкі воєнні шляхи. Він з болем згадував, розповідала мені бабуся, що фашисти зробили з нашою країною. Міста і села зрівняли з землею; всюди пожежі, вибухи, стовпи диму. І жах… Жах, що був на обличчях мирних жителів, яких не встигли евакуювати.

А ще упродовж війни прадід пройшов страшне пекло - Сталінградську битву. Битву, яка стала поворотною подією Великої Вітчизняної, а також і Другої світової війни. Саме тут було взято в полон фельдмаршала Паулюса, цього звироднілого фашистського нелюда, а потім ще двадцятьох фашистських генералів. У цьому пеклі прадідусь отримав тяжке поранення, контузія вивела його зі строю. Довгі дні і ночі в госпіталі, але було бажання жити, бажання швидше вигнати оту фашистську погань з рідної землі. І знову прадід в лавах бійців. За героїчну оборону Сталінграда 22 грудня 1942 року червоноармієць Гришин Іван Фролович нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда».

Після 43-го воювати стало трохи легше. Почалося визволення країни. Яким безмежним було щастя прадідуся, коли звільнили Росію, адже там жили його мама Наталія Веденіївна і тато Фрол Васильович. Як він радів, коли звільнили Україну! Тут його чекали найрідніші люди - дружина Ганна Романівна і шестирічна донька Катруся.

Дійшов прадід Іван до Берліна, а навесні 45-го повернувся до рідної домівки.

Іван Фролович прожив шістдесят дев’ять років. Після війни у нього з моєю прабабусею ще народилися діти: син Сашко (1949 року) та донечка Ганна (1946 року) - моя бабуся.

Щороку дідусь з нетерпінням чекав Дня Перемоги. Величного свята, коли одягне піджак з нагородами, візьме за руки своїх трьох дітей, а згодом онуків, а їх у нього аж шість - Анатолій, Валентина, Маргарита, Сашко, Юлія (моя мама), Артур - і поведе до Братської могили вклонитися бійцям, які не дожили до цього радісного дня. А дорогою дідусь розповідав онукам, якою ціною була здобута Перемога, про це мені розказувала моя мама, вона п’ята онука мого прадіда.

А ще за роки війни прадідусь був нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю «За бойові заслуги», орденом Вітчизняної війни І ступеня.

Останнього прадідусевого ордена вручили прабабусі Гришиній Ганні Романівні до ювілею Перемоги 9 травня 1985 року, бо дідуся на той час вже не стало.

Була весна 85-го, як завжди оживала після зимового сну природа. Та не дочекався Іван Фролович 40-річчя Перемоги, помер за два місяці до свята. Пам’ять про прадідуся і досі живе в нашій родині. Бабуся і мама розповіли мені про славетного діда Івана, а я розповім своїм дітям та онукам. Так з покоління в покоління будемо свято зберігати пам'ять про рідну людину, адже це наша родинна гордість. Минають роки, а пам'ять вічна…


ОБПАЛЕНІ ВОГНЕМ ВІЙНИ ЧУЖОЇ
Білостоцька Юлія, учениця 8-Б класу Валківського ліцею імені О.Масельського,

член гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Губська Наталія Віталіївна, вчитель історії, спеціаліст І категорії,

керівник Зразкового Музею Бойової Слави Валківського ліцею імені Олександра Масельського, керівник гуртка «Юні музеєзнавці»


Зимового дня, 15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишив територію Афганістану. Символічно, що саме на християнське свято Стрітення зустрічала Вітчизна своїх синів з далекої, чужої землі, з війни, якої вони вже ніколи не зможуть забути. Більше дев’яти років тривала та війна, понад 600 тисяч солдатів і офіцерів пройшли її вогненними дорогами.

Були серед них і наші земляки – практично з усіх населених пунктів району. І на карті Афганістану теж не знайти місцевості, де б не проходили військову службу з Валківщини. У 18-19 років, після короткотермінового навчання, потрапляли вони в саме пекло війни. І там їм потрібно було не лише вцілити, вижити, перемагаючи противника, у багатьох випадках краще підготовленого, добре оснащеного, звичного до місцевих умов. Потрібно було при всьому цьому не зламатися, не втратити себе, перед лицем смерті ні на мить не забути про обов’язок і вірність присязі. Про те, що наші хлопці в найважчих обставинах залишалися вірними солдатському обов’язку, свідчать їх бойові відзнаки.

За мужність і героїзм, проявлені під час виконання інтернаціонального обов’язку в Афганістані, сім наших земляків нагороджені орденом Червоної Зірки, вісім – медаллю «За відвагу», п’ятнадцять відзначені медаллю «За бойові заслуги».

Нині на Валківщині проживає 124 учасники бойових дій в Афганістані, шість з них – інваліди війни. По-різному склалася післявоєнна доля афганців. Болючий слід залишило в їх душах пережите. Вони стали безкомпроміснішими, вимогливішими до себе й інших. А ще,навіть зустрівшись вперше в житті, афганці впізнають один одного за характерними для них рисами – загостреним почуттям справедливості, готовністю завжди прийти на виручку. Саме ця готовність змусила ще раз одягти військову форму Олега Лейбу, який вже після Афганістану служив у миротворчих військах на території колишньої Югославії, стати учасниками ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Миколу Михалка, Володимира Скрипника. І зараз районна організація Української Спілки ветеранів Афганістану – активний учасник громадського життя району. Тільки протягом останнього часу афганці безоплатно працювали на підготовці до сезону відпочинку дитячого оздоровчого табору «Ялинка», стели з фотографіями Героїв Валківщини. Торік вони своїми силами, завдяки матеріальній підтримці колишнього голови райдержадміністрації О.А. Нікітенка, зробили реконструкцію пам’ятника загиблим воїнам-афганцям. Старанно попрацювали тут В. Яроха, А. Огієнко, О. Лейба. Свій внесок в цю страву зробили воїн-інтернаціоліст О. Гордієнко та В. Черкашин. А ще - допомогли в облаштуванні музею бойової слави Валківському ліцею ім. О.С. Масельського (придбали жалюзі на два великих вікна в фойе), тісно працюють із Валківським краєзнавчим музеєм. Безвідмовно беруть участь у всіх потрібних і корисних акціях І. Прозор, М. Смірнов, П. Губський, І. Нізельковський, Ю. Груба, І.Соколов, І. Поляцьковий, А. Веселий. Завжди готові підтримати будь-яку добру страву О. Кадигріб, І. Гуцало, М. Любченко, М. Мілков, В. Більдій, В. Лісаєв, С.Губський, І.Журавський та багато інших колишніх воїнів-афганців. Всі вони в найважчих випробовуваннях, на вогненних дорогах чужої війни не загубили доброти и людяності, стали не жорстокішими-сильнішими.

І сьогодні, зустрічаючи своїх бойових побратимів, бажають всім завжди відчувати підтримку друзів і самим бути готовим допомагати тим, хто цього потребує.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Схожі:

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна івано-франківська обласна державна адміністрація департамент освіти, науки, сім’Ї, молоді та спорту

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна чернігівська обласна державна адміністрація департамент економічного розвитку
Департамент економічного розвитку облдержадміністрації повідомляє про конкурс талантів видавництва
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти Харківської обласної державної адміністрації комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів»
Комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка