Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка3/18
Дата конвертації18.04.2017
Розмір3.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

«НАШ ЗЕМЛЯК – УЧАСНИК БОЙОВИХ ДІЙ В АФГАНІСТАНІ»
Бондаренко Дар’я, Руденко Аліна, учениці 9 класу Шипуватської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів Великобурлуцької районної ради Харківської області

Керівник: Дерюгіна Світлана Петрівна, заступник директора з виховної роботи
2014 рік – рік вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Ми не забуваємо всіх, хто брав участь у бойових діях на афганській землі і чесно виконав свій солдатський обов»язок. Чимало часу сплило з тієї пори. Потихеньку зажили рани, змужніли, стали мудрішими , постаріли солдати і офіцери. Але пам»ять про далеку афганську війну жива і стерти її не зможуть ні роки, ні відстані. Чимало зовсім юних хлопчаків полягло на чужій скелястій землі, серед них і наші земляки Володимир Лузан, Петро Крюков, Юрій Мартинов, Іван Невара,Леонід Назаренко.

У неймовірно важких умовах бойового життя, далеко від дому , щогодини наражаючись на безпеку, часом смертельну, радянські воїни виявили кращі людські якості: мужність, стійкість, благородство – зберегли вірність військовій присязі, військовому і людському обов»язку. Серед них був і наш земляк, випускник нашої школи Колесник В»ячеслав Іванович.

Народився він у 1961 році, в сім»ї колгоспників. Маленька батьківщина – село Середній Бурлук , де босоніж бігав росяними стежинками, відкрила для нього світ, загартувала характер. Розпочинав шкільні роки у невеликій Середньобурлуцькій школі, атестат про середню освіти одержав у 1978 році після закінчення Шипуватської середньої школі .Навчався добре, був активним піонером та комсомольцем.

Члени краєзнавчого гуртка школи записали спогади воїна-інтернаціоналіста Колесника В.І. про участь у бойових діях.

«Після закінчення Шипуватської середньої школи у 1978 році навчався у Шипуватській автошколі, де одержав права водія. Працював трактористом у колгоспі ім. ХХУ з»їзду КПРС. Потім призвали на службу до лав Радянської Армії (4 липня 1979 року). Службу ніс у Туркменії, м.Іолотань, у 101-му мотострілковому полку. У нашому полку було 1200 солдат. Командував полком підполковник Коптяєв. Я був водієм на ЗИЛі. Мене у полку називали хохлом. З України нас було приблизно 800 чоловік. В армії навчання є навчанням – муштра на плацу зранку до вечора, фізична підготовка, від якої здоров»я не набираєшся, а навпаки – худнеш. Пройшло 4 місяці. 29 грудня 1979 року було оголошено наказ про введення військ до Афганістану. В цій країні відбулася революція і президент попросив підтримки. Наш полк перемістили до Каракумів, а потім через Кушку ми прибули до афганського міста Герат. Нас зустріли концертом. 31 грудня зустрічали Новий рік. Але таке свято було недовгим. Почалася стрілянина. І весь час десь стріляли – то у горах, то вдалині. Ставало трішки моторошно. Нашу військову частину одразу перевели в інше місце, поблизу аеродрому. І там ми знаходилися з1980 по 1981 рік. Наш батальйон був під командуванням Москви. Дуже часто виїжджали на бойові операції . Спочатку був страх, а потім таке почуття, що ти йдеш на війну. Потім мене перевели водієм у саперну роту. Одержав свій БТР (вага 13 тонн). Був сапером. І наші солдати мінували місцевість , і нас мінували. Були випадки, коли солдати підривались на мінах. Таке трапилось з моїм товаришем з с.Червона Хвиля Бредихіним Сашком, командиром розвідки. Він сильно поранився , на все життя він залишився інвалідом.

Військову техніку ми ретельно оберігали, маскували у пісках, рили для неї окопи.

Дуже важкими були природні умови. З третьої години ранку і до сімнадцятої години дув вітер «афганець». Це потужна піщана буря. Пісок був і в волоссях, і в очах, і в роті. Дуже велика жара у тих місцевостях, майже щоденно до 50-60 градусів. Ми навіть взимку купались у гірських річках. На гори там припадає до 70% рельєфу, відчувається нестача кисню, багато каміння. Ним часто травмували ноги, бо ходили по горах до 40 кілометрів на добу. Такий рельєф був благоприємним для місцевих жителів, для душманів, вони добре орієнтувалися у горах, а нам було важко. Жили ми у наметах по 10 чоловік, спали без матраців на земляній підлозі. Інколи були «чорні» дні. Їсти нічого, хоч пропадай . Їли суху картоплю, сухпайок. Був такий випадок, коли не їли 4 доби. Нам на цей час було виділено лише мішок сухарів.

Пам»ятаю, чим займалось населення : копали арики, спрямовували воду з гір на поля, де вирощували рис, пшеницю.

Афганці по-своєму рахують роки, у них тоді був 1380 рік. Разом зі мною служили також Костенко С. з Приколотного, Бражник В. з Новоолександрівки. Ми служили чесно, віддавали борг Батьківщині.

Майже щодня гинули воїни, але ніхто не знав, скільки загинуло. В Афганістані був до 23 червня 1981 року. Поверталися літаком до Алма- Ати, а потім до Харкова. Радість була неймовірною, як тільки пересікли кордон.

Після служби працював у колгоспі. Був начальником виробничої дільниці, завгоспом. Довгий час був комсоргом молодіжної організації колгоспу. Зараз працюю охоронцем у ТОВ «Зоря».

За виконання інтернаціонального обов»язку в Афганістані нагороджений медаллю «За бойові заслуги».

Колесник В»ячеслав Іванович, як і інші тисячі воїнів, учасників бойових дій на території інших держав, є гідним продовжувачем традицій батьків і дідів, які пройшли Велику Вітчизняну війну.
«АФГАНІСТАН БОЛИТЬ В МОЇЙ ДУШІ…»
Бублик Ірина, вихованка гуртка «Історичне краєзнавство» Зачепилівського

районного Будинку дитячої та юнацької творчості, учениця 7 класу Бердянського НВК

Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Бублик Оксана Олексіївна, учитель історії Бердянського НВК


Авдюнін Анатолій Миколайович

Авдюнін Анатолій Миколайович народився 24 серпня 1965 року в селі Бердянка Зачепилівського району Харківської області в сім’ї колгоспників.

1972 р. пішов до першого класу Бердянської СЗОШ.

1982 р. закінчивши школу, десять класів, працював водієм у місцевому колгоспі ім. Фрунзе.

11.11.1983 року був призваний до лав Радянської Армії – прикордонні війська, мото-маневрова група. Спочатку службу проходив на території СРСР, а потім Анатолія Миколайовича було направлено в Республіку Афганістан для подальшого проходження строкової служби. З 10.11.1984 по 19.12.1985 р. довилося служити в м. Кирки –Маймане.

Із спогадів Анатолія Миколайовича:

«Це була рівна пустеля не заселена людьми, де доводилось будувати все заново, з нуля. Рили землянки, будували і перевозили. П’ять місяців тривало будівництво під обстрілами і в жару +50С , коли при такій температурі торкалися капоту машини то отримували опік І ступеня. На підкріплення до нас було надіслано забайкальців.

Так як я служив в мото-маневровій групі, водієм, мені доводилось перевозити різні вантажі з Радянського Союзу до міста будівництва. Спочатку бензовозом бензин та солярку, а потім будівельні матеріали. На шляху перевезення були різні випадки обстрілів, під час яких гинули бойові друзі. Бо одним словом була війна. Їхали тільки колоною, по одному не можна в цілях безпеки.

Мирні жителі відносилися до нас добре. Був випадок, коли їхала колона, а на узбіччі дороги годувала мати своє дитя груддю. Колона зупинилась, завмерла, поки жінка не догодувавши не пішла з малям далі».

А на Батьківщині залишалася його кохана – Зоя. Пригадує Зоя Василівна, вчитель Бердянського НВК, дружина Анатолія Миколайовича: «Одного разу надіславши мені листа, Толик (так лагідно називає чоловіка) надіслав у листі пелюстки червоних маків, які я зберігаю і до цього часу. Це були найдорожчі квіти в моєму житті».

Нагороджений медалями: «Захисник Вітчизни», «ВОИНУ- ИНТЕРНАЦИОНАЛИСТУ ОТ БЛАГОДАРНОГО АФГАНСКОГО НАРОДА», «70 лет Вооруженных сил СССР», «65 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.», Грамотою Президії Верховної Ради СРСР.

Відслуживши в армії, повернувся на Батьківщину і відразу почав працювати. Спочатку з 1985 по 1986 рр. працював на заводі «Південмаш» у Дніпропетровську, але через рік, потягло додому в рідне село, на рідну землю. З 1986 року і до цього часу працює в сільськогосподарському підприємстві ім. Фрунзе.

Анатолій Миколайович Авдюнін був водієм, возив голову колгоспу, а потім і директора. Кмітливість його в селі відома,тож засиджуватися на одній роботі не став, а перейшов на посаду бригадира тракторної бригади, а в період збирання врожаю працює на комбайні «Клас мега», і ще не було такого, щоб його хтось «обставив» у намолочених тонах зерна. Йому і честь, і повага, тож слово його вагоме, як і результати праці.

17 серпня 2011 року Кабінет Міністрів України нагородив Почесною Грамотою Авдюніна Анатолія Миколайовича за вагомий особистий внесок у забезпечення розвитку сільського господарства, багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм.



НЕЗРИМІ СОЛДАТИ АФГАНСЬКОЇ ВІЙНИ

СЕКРЕТНА МІСІЯ «КОБАЛЬТА»
Буланова Анастасія, учениця 9 класу Безруківського навчально-виховного комплексу

«Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дошкільний заклад»

Дергачівської районної ради Харківської області

Керівник: Гаврішкевич І.В., заступник директора з виховної роботи,

учитель української мови та літератури
Дана робота – спроба відтворити правдиву історію війни в Афганістані на матеріалі спогадів учасника бойових дій на території Республіки Афганістан. Горський Юрій Вітольдович – учасник бойових дій, полковник міліції у відставці, який належав до одних з небагатьох харків'ян славної плеяди розшуковців-афганців, які виконували секретні завдання у складі «Кобальту». Літо 1982 р. виявилося для нього одним з найгарячіших в житті: за завданням уряду та МВС СРСР він був направлений на два роки в Афганістан.

Однією з найтрагічніших сторінок історії СРСР є Афганська війна. Участь у ній Радянського Союзу має неоднозначну оцінку, однак не можна заперечувати той факт, що солдати і офіцери, в тому числі і співробітники міліції, виконували там свій інтернаціональний обов'язок. Сьогодні ми намагаємося говорити правду про війну в Афганістані, якою б гіркою вона не була: стають відомі справжні герої, розвінчуються псевдогерої. Історикам ще належить дати їй об'єктивну оцінку, а поки її називають «чужою і безглуздою», знецінюючи подвиг хлопців, які залишилися на чужині назавжди. Пережили Афганістан, як і раніше у сні йдуть в останній і вирішальний бій з душманами. Над спекотними і тривожними землями цієї країни і понині, ніби гірська луна, розноситься чутка про непохитних «шураві » і їх стійкість.

До складу спецпідрозділів силових структур, відправлених на війну в Афганістан, входили оперативні загони «Каскад», «Каскад-2», «Каскад-3», «Каскад-4», «Карпати», «Альфа» і «Омега», безпосередні учасники найпершої військової операції радянських військ - штурму палацу Аміна, а також загін спеціального призначення МВС СРСР «Кобальт».

Війна в Афганістані була особливим етапом у розвитку органів внутрішніх справ. МВС СРСР вперше одержало можливість працювати на території іноземної держави. Існування сформованого влітку 1980 р. загону спеціального призначення «Кобальт» залишалося довгий час засекреченим, так як він не був штатним підрозділом МВС, мав розвідувальне призначення і створювався під потреби конкретної війни. У складі «Кобальту» спочатку налічувалося 600 співробітників карного розшуку, ОБХСС, виправно-трудових колоній, що мали достатній (не менше десяти років) досвід оперативної роботи з «негласним апаратом». Спочатку в Афганістан були відряджені оперативників на півроку, потім термін служби продовжили. Загін передали в оперативне підпорядкування командиру «Каскаду» А.І.Лазаренку. Одним із завдань «Кобальту» була організація царандоя (Міністерства внутрішніх справ Демократичної Республіки Афганістан ) і його органів. Радянський Союз, направляючи своїх радників та інструкторів, допомагав афганцям створювати полки міліції.

«Кобальт» складався з основних розвідгруп, дислокованих за афганськими провінціям, і резервного підрозділу в Кабулі. Базувалися вони на конспіративних віллах. У кожній розвідгрупі було по сім чоловік, БТР і радіостанція, за необхідності вони відправлялися із завданням у будь-яку точку Афганістану. Під час проведення бойових операцій кобальтовці працювали на блокпостах - своєрідних фільтрах міграції цивільного населення, де ними була широко розгорнута агентурно-оперативна робота зі збору інформації від населення.

Безпосередньо беручи участь у зборі та обробці розвідданих, співробітники «Кобальту» розробляли і допомагали проводити багатоходові операції із впровадження агентури в бандформування і табори біженців, отримували інформацію, яка дозволяла передбачити дії проти душманів, дізнатися місце збору ватажків. Для більшості кобальтовців робота з озброєними бандитськими угрупуваннями була звичною, своїм досвідом вони ділилися з бійцями з «Каскаду». Функції їх спецпідрозділів були дуже схожими: вони разом дислокувалися і воювали, мали однакове озброєння і оснащення. Ветерани «Каскаду» високо відгукувалися про рівень підготовки і бойовий дух співробітників «Кобальту».

Кобальт як хімічний елемент використовується для отримання надміцних сплавів, люди з «характером кобальту » надійні у будь-якій справі. Багато чудових майстрів розвідувальної справи виконували свій інтернаціональний обов'язок у складі цього спецзагону, за що були нагороджені високими урядовими нагородами, деякі з них стали Героями Радянського Союзу.
ВИПУСКНИКИ МОЄЇ ШКОЛИ – ВОЇНИ – ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТИ
Бутівченко Анна, Сорокін Валерій, Ляшенко Анжеліка, Хлівняк Євген, учні 10 класу Люботинської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №5 Люботинської міської ради

Керівники: Пахомова Н.М., класний керівник 10 класу, Чурілов Є.В., учитель історії


15 лютого — День пам’яті учасників бойових дій на території Афганістану, Алжиру, Анголи, Бангладеш, В’єтнаму, Ефіопії, Єгипту (ОАР), Ємену, Камбоджі, Куби, Лаосу, Мозамбіку, Сирії, Сомалі, Чехії, Югославії, острова Даманський та інших прихованих «гарячих точок». Сьогодні «прихованим» війнам даються неоднозначні оцінки, щоб назавше викреслити цю ганьбу з історії. Деякі зацікавлені особи прагнуть скоріше забути війни, що залишили свій слід у долях дуже багатьох людей, які виконували урядові завдання в «гарячих точках» планети. Проте ми не маємо права забувати про простих людей, які чесно і до кінця виконували свій військовий обов’язок. Складний із усіх поглядів феномен «неоголошених воєн» потребує ретельного, глибокого вивчення, осмислення всім людством.

У Люботині проживало 115 осіб, які пройшли службу в республіці Афганістан. П'ятеро люботинців загинуло на чужій афганській землі :

Давидов Валерій Іванович,

Омельченко Сергій Миколайович,

Хомич Сергій Олександрович,

Савченко Олександр Дмитрович,

Тижненко Сергій Володимирович. 23 люботинці - афганці вже померли за період до 2012 року. В даний час в Люботині проживає 86 учасників бойових дій у Демократичній Республіці Афганістан.

Загинули при виконанні інтернаціонального військового обов’язку у Афганістані два випускники нашої школи Хомич Сергій, випускник 1979 року та Савченко Олександр, випускник 1980 року.

Хомич Сергій Олександрович ( 07.09.1964 - 08.01.1983) Молодший сержант. Після закінчення школи (1980) працював слюсарем на заводі Бермінводи. Курс молодого бійця і гірську підготовку з жовтня 1982 року Сергій проходив у навчальному центрі на Північному Кавказі (м. Орджонікідзе). Разом з товаришами важким транспортним літаком був відправлений до Кандагару. Сергія Хомича відразу примітили командири і призначили старшим водієм роти. Останні листи додому були відправлені Сергієм 29 грудня 1982 року, а 31 грудня Сергій був тяжко поранений на бойовому посту. Помер від ран у шпиталі 8 січня 1983р. Нагороджений Сергій Хомич орденом Червоної Зірки (посмертно).

Савченко Олександр Дмитрович          (30.08.1965 - 18.07.1987). Гвардії рядовий. Після закінчення школи працював на заводі ім. Шевченка у м. Харкові. Службу в ДРА проходив у гвардійської частині у Кандагарі водієм «Чайки» (радіостанції на БТР) . 18 липня 1984 р. під час супроводження колони БТР Олександра був підбитий з душманського гранатомета. Рятуючи друзів, Олександр був поранений у голову. Це поранення стало причиною його загибелі. Нагороджений Савченко Олександр Дмитрович Орденом Червоної Зірки (посмертно).

Випускники нашої школи, які виконували інтернаціональний обов’язок у складі радянських військ у Афганістані, – це і кадрові військові, і солдати, серед них є і наші батьки, рідні, знайомі, вчителі.

Виконували інтернаціональний обов’язок у Афганістані під час строкової служби:

Глущенко Сергій Анатолійович (1969 р.н.) - у 1987-1989 р. - учасник бойових дій, нагороджений Орденом Червоної зірки. Отримав тяжке поранення під час рятування своїх товаришів – однополчан, втратив ногу.

Бутенко Володимир Володимирович (1962 р.н.) - у 1980-1983 р. в прикордонній військовій частині, нагороди: медаль “Захиснику Вітчизни”

Літвіненко Олександр Іванович (1961 р.н.) - проходив військову службу ГБАО м. Хорог в/ч 2022, рід військ ПВ, рядовий.

Король Борис Борисович, (1964 р.н.) – 1983-1986 р. - проходив військову службу у прикордонних військах, у ДРА, військове звання – рядовий.

Макаренко Валерій Ілліч (1963 р.н.) – 1981-1983 р. проходив військову службу у прикордонних військах ГБАО м. Хорог ( к.Колай-Хумб), військове звання – рядовий, старший водій.

Підченко Віктор Васильович - 1979-1981 р. проходив службу в Афганістані Провінція Газні, військове звання – старший сержант .

Лук’яненко Володимир Григорович - 1967 року народження, закінчив школу в 1984 році, з 1985 по 1987 рік проходив військову службу у в/ч 2042 у провінція Джаудзжан, військове звання – рядовий.

Малеєв Валерій - 1985- 1987 р. проходив військову службу в Узбецькій РСР м. Термез, у ДРА, військове звання – рядовий.

Службу у Демократичній республіці Афганістан проходили кадрові військові:

Білоковаленко Михайло Прокопович (1953 р.н.) закінчив Харківське військове училище в 1974 році, служив у прикордонних військах до 1992 року. Виконував інтернаціональний обов’язок у Афганістані у 1986 -1988 роках, служив у Кандагарі, Джалалабаді. Військове звання – підполковник. Нагороди : медаль “За бойові заслуги”, Орден «Зірка ДРА». Працював учителем трудового навчання та фізичної культури у ЗОШ І-ІІІ ст. №5 у 1992 – 2005 роках.

Білоковаленко Леонід Прокопович закінчив Свердловське вище танково-артилерійське політичне училище, служив у Свердловському ВО, виконував інтернаціональний обов’язок у Афганістані. Після тяжкого поранення служив у будівельних військах у м. Свердловську. Військове звання – майор. Кавалер Ордена Червоної зірки.

Гаєвський Станіслав Леонідович (1954 р.н.), закінчив школу в 1972 році, закінчив Чернігівське льотне училище. Могоче Читинської обл.., Кандагарі (Афганістан). Був членом загону космонавтів. З 1990 року працював інструктором парашутно – десантної підготовки Харківського інженерного училища, старший викладач Харківського інституту ВПС. Військове звання – полковник. Нагороди – орден “За службу Родине в Вооруженных силах» ІІІ ступеня

Волинець Володимир Євгенійович – (1952 р.н.), закінчив у 1973 році Харківське вище авіаційно – технічне училище. Військове звання - капітан.

Говор Микола Олександрович (1960 р.н.) закінчив Харківське вище авіаційно – технічне училищі. Військове звання – старший лейтенант.

Воїни – інтернаціоналісти сьогодні спілкуються з нами – молодшим поколінням, учителями, земляками, однополчанами. Але згадувати події війни важко для них, хоч пройшло більше 25 років від цих подій. Коли на цю тему говорять діти, коли перед очима слайди з фото, звучить пісня, набігає скупа чоловіча сльоза. І ми розуміємо ті сльози та дрижання голосу. Сьогодні в нашій школі вчаться онуки наших випускників, які служили в Афганістані.

Ми отримуємо від цих зустрічей найкращі відчуття – гордість за солдата, переживання за втрату бойових друзів. Ми отримуємо уроки мужності.



Спогади бойового офіцера
Варжеленко Валерія, учениця 11-А класу Нововодолазького НВК

Нововодолазької районної ради, член гуртка «Культура мови і спілкування»

Нововодолазького БДЮТ Нововодолазької районної ради Харківської області

Керівник: Коротецька В.В., учитель української мови та літератури

керівник гуртка «Культура мови і спілкування»
Кабул и Кундуз, изнурительный зной

Остались в далеком Афгане.

А нам повезло. И сегодня домой

Летим мы не в «черном тюльпане».

Валерий Веселков


Історія – це людська пам'ять. Як не можна уявити людину без пам’яті, так не існує народу без історії. Історія – це досвід поколінь. Вона вчить, що слід взяти з собою в майбутнє, а що залишити як спогад.

Історія українського народу сповнена трагічними сторінками. Але це наше минуле, наша пам'ять і нам є чим пишатися, переглядаючи поступ попередніх поколінь.

У Нововодолазькому НВК стало доброю традицією кожного року в лютому проводити зустрічі з воїнами-афганцями. Чому саме в лютому? Бо 15 лютого Україна відмічає День вшанування учасників бойових дій. Саме в цей день двадцять п’ять років потому землю Афганістану покинув останній радянський солдат.

Війна продовжувалась 9 років 1 місяць і 19 днів, з 1979 по 1989.

Лише з різних населених пунктів нашого району було призвано в Афганістан 190 чоловік:

с. Ватутіно – 10, с. Караван – 1, с. Мелихівка – 4, с.мт Нова Водолага – 70, с. Ордовка – 5,

с. Охоче – 2, с. Сосонівка – 3, с. Станичне – 8, с. Старовірівка – 9.

Якщо погортати сторінки історії війни в Афганістані, то знайдемо чорні, страшні цифри. За офіційними даними з війни не повернулись більше ніж 15 тисяч радянських солдат і офіцерів, серед них – 3682 – українців, 242 – з Харківської області, 3 – наші земляки: Сергій Мотика, Павло Нерубацький, Володимир Апальков. 274 воїни до сих пір вважаються зниклими без вісти.

За статистикою, кожен шостий, хто був на війні, вибрав навічно для себе Біблію чи Коран, тобто загинув. Хто не міг переховатися за широкими спинами своїх батьків, йшли в пекло війни, виконуючи священний обов’язок перед Батьківщиною, пам’ятаючи до останньої хвилини свого життя про присягу, яку вони дали народу.

І знову згадаємо статистику війни. Кожен восьмий воїн відзначений державою за свої подвиги, які вони вершили, не думаючи про нагороди. Солдати та офіцери виконували інтернаціональний обов’язок, тобто захищали братній народ. Ми звемо їх інтернаціоналістами.

Для нас, молоді, ці відважні люди є героями. І більшість з нас хотіли б мати такого старшого товариша, порадника. Але не кожен із моїх однолітків може похвалитися, що на його життєвому шляху відбулася зустріч зі справжнім наставником і старшим другом, який зміг запалити його душу іскрою людяності, гідності, доброти, порядності, милосердя.

А мені пощастило. Я хочу розповісти про порядну, чуйну, добру, відважну людину, голову Нововодолазької районної Спілки ветеранів Афганістану підполковника запасу, кавалера бойових орденів Червоної Зірки і Слави, Сергія Федоровича Воротняка.

Сергій Федорович згадує війну з легким смутком. Афганістан він пройшов офіцером. Служив з 1983 по 1985 рік. За цей час побачив і пережив чимало: і обстріли, і жорстокі бої, і нічні засідки, і смерть близьких… Ось деякі спогади підполковника запасу:

Война глазами офицера

«Я служил в 781 легендарном разведывательном батальоне, в населенном пункте Баграм. Командиром у нас тогда был один из знаменитых братьев Аушевых, Адам. Гордостью же батальона – Борис Соколов, Герой Советского Союза. Душманы нас очень боялись. Наш батальон и ночные вылазки совершал, и работал с агентурой. Всего на моем счету свыше 90 боевых операций. О нас даже «Голос Америки» передавал»

В Афганістан Сергій Федорович їхав не 18-річним юнаком. За плечима залишилось навчання у Далекосхідному вищому загальновійськовому командному училищі імені К.К.Рокосовського та служба на Уралі. 26-річний хлопець потрапив в Афганістан старшим лейтенантом, додому ж повернувся у званні капітана з орденом Червоної Зірки.

«Молодые надломленные души…»

«Офицерам в Афганистане было легче, чем простым солдатам. Мы шли на войну подготовленными, знали, что нас ждет. Ребятам же, которые попали под призыв, было гораздо труднее. Молодая надломленная душа… Конечно, все, кто попадал в Афганистан, проходили обучение. Два-три месяца готовили к тому, с чем придется столкнуться. Учили стрелять, вести наблюдение, маскироваться, передвигаться в горах. Необходима была большая физическая выносливость, потому что приходилось носить на себе 40-килограммовые боекомплекты. Так же надо было привыкнуть и к климатическим условиям Афганистана, где температура воздуха достигала свыше 55 градусов».

«Нас было трое»

«26 ноября 1983 года нашему батальону была поставлена задача блокировать одну из высот в районе ущелья Гульдара. Мы шли всю ночь по горам в указанное место, утром наткнулись на душманов. Завязалась перестрелка, которая длилась почти целый день. Мы лежали рядом: Адам Аушев, Ибрагим Тутаев и я. За десять метров от нас разорвалась мина. Аушев получил травмы спины и ног, Тутаев погиб, а меня контузило. После этого мы спустились с высоты, заблокировались в ближайшем доме и отстреливались до самого утра. Уже потом на помощь пришел горно-стрелковый батальон, и мы вышли из ущелья. За эту боевую операцию я был награжден орденом Красной Звезды».


«Писали письма…»

Всегда с нетерпением ждали весточки из дома. Это была самая большая радость, когда приходила почта, а это зависело и от погодных условий. Солдаты писали письма, однако ничего конкретного о войне сообщать нельзя было. В Советском Союзе тогда ничего не разглашалось об Афганистане, все было под секретом. Поэтому и существовала военная цензура, которая контролировала содержание любой переписки. Через границу не пропускали ничего, что вызывало хоть малейшее сомнение. Так, у меня однажды на таможне конфисковали кассеты с песнями».

«Афганский синдром»

Сегодня, пожалуй, не найдется ни одного «афганца», который не столкнулся с тем, что его или не понимают, или не хотят понять. Вернувшись с войны, сегодняшние ветераны стали совсем другими. Они видели смерть, должны были воевать, когда их соотечественники жили мирной жизнью, а по прибытии домой встретили оскорбление и клевету. После Афганистана нас превозносили, после распада Советского Союза все забылось, потом нас чуть не убийцами, палачами называли. Конечно, это неприятно, обидно. Не удивительно, что не все смогли выдержать. Кто уединялся, кто попал в тюрьму или окончил жизнь самоубийством. Никакой психологической поддержки от государства не было»

«Самое страшное…»

«Самое страшное, что было на войне – это смерть друзей. Видеть, как товарищ, с которым вы рядом спали, ели, ходили в разведку, подрывается на мине или падает от пули душмана – наибольшая боль»

Мабуть, Сергій Федорович народився у сорочці, і йшлося йому на життя, адже під час служби в Афганістані він отримав контузію і неодноразово бував на волосок від смерті.

Мій наставник має 38 заохочень за період служби, є чимало нагород за мирну працю – грамоти, подяки, медалі. Але найдорожчими для Воротняка Сергія Федоровича є орден Червоної Зірки, орден Слави Демократичної Республіки Афганістан за сміливість, мужність під час виконання завдань з надання інтернаціональної допомоги братньому народу.

Афганська війна залишила багато болю у душах наших співвітчизників і ми повинні пам’ятати: поки на Землі існують «гарячі точки» і порушується Біблійна заповідь «Не вбивай», ми не повинні заспокоюватися. Там, де проливається кров, виростає ненависть, а де виростає ненависть – сіється смерть.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Схожі:

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна івано-франківська обласна державна адміністрація департамент освіти, науки, сім’Ї, молоді та спорту

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна чернігівська обласна державна адміністрація департамент економічного розвитку
Департамент економічного розвитку облдержадміністрації повідомляє про конкурс талантів видавництва
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти Харківської обласної державної адміністрації комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів»
Комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка