Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка5/18
Дата конвертації18.04.2017
Розмір3.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

ТИ - ВІЧНИЙ БІЛЬ, АФГАНІСТАН…
Галайдич Дарина, учениця 10-А класу, Каракуця Вікторія,

учениця 9-Б класу, Хижняк Вікторія, учениця 9-А класу,



Потапенко Яна, учениця 10-Б класу Зачепилівського ліцею

Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівники: Тарасенко М.В., Сисоєва Л.О., педагоги-організатори
Ти – вічний біль, Афганістан,

Ти – наш неспокій.

І не злічить глибоких ран

В борні жорстокішій

І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –

Не всі вернулися сини із тих ночей…

Відгомін афганської війни. Такий далекий і такий болючий, такий жорстокий і такий близький.  На тій пекельній війні гинули юні солдати – кохані синочки, такі рідні, любі, милі, вчорашні випускники шкіл і училищ. Та, непотрібна моєму народові, війна забрала і скалічила юнь, яка стала б поетами і співаками, художниками і лікарями, будівельниками і хліборобами.  Будь-яка війна жахлива!

Ми схиляємо голови перед світлою пам’яттю полеглих воїнів, вшановуємо тих, кому довелося воювати. А також виявляємо розуміння до воїнів-ветеранів, які пройшли через війну, і для кого вона триває й досі у спогадах, у снах, у думках. Вони цього заслуговують.



Мягкоголов Віктор Анатолійович народився 5 листопада 1964 року в селищі Зачепилівка Зачепилівського району Харківської області. У 1982 році закінчив 10 класів Зачепилівської середньої школи, і в цьому ж році призвався до лав Радянської Армії. До квітня 1983 року проходив підготовку в школі молодших авіаційних спеціалістів. 5 травня 1983 року після закінчення учбового центру був направлений для подальшого проходження служби в Афганістан. Проходив службу на аеродромі в Баграмі , забезпечував безперебійну готовність аеродрому для вилетів авіації .

Коновод Юрій Миколайович народився 9 серпня 1964 року в родині службовця у місті Севередонецьк Луганської області. З першого вересня 1971 по травень 1981 року навчався в Ланнівській середній школі. Після закінчення школи Юрій Миколайович був признаний до лав Радянської Армії. Перші місяці служби проходили в Чернігівській області смт Десна і коли почався відбір групи солдат, які подальшу службу проходитимуть в Афганістані, Юрій Миколайович був одним із 150 добровольців. 15 грудня 1983 року на літаку рейсом Москва – Кабул група солдат потрапила на територію чужої держави. Отож з 1983 по 1984 роки проходив службу в афганській армії.

Злидень Сергій Іванович народився 16 листопада 1965 року в селищі Зачепилівка Зачепилівського району Харківської області. До лав Радянської Армії призвався 10 травня 1986 року і разом з іншими хлопцями був відправлений до міста Києва. Не думав і не гадав, що через декілька днів після призиву літаком дістанеться до задушливого Ашхабаду. Служив Сергій Олександрович на перевалі через який із Радянського союзу в Кабул доставляли військові грузи. Звільнився в запас 20 червня 1988 року.

Ми схиляємо голови перед світлою пам’яттю полеглих воїнів, вшановуємо тих, кому довелося воювати. А також виявляємо розуміння до воїнів-ветеранів, які пройшли через війну, і для кого вона триває й досі у спогадах, у снах, у думках. Вони цього заслуговують.



ВСЕМ СМЕРТЯМ НАЗЛО
Гиренко Карина, Любицкая Ольга, ученицы 9-Б класса Люботинской общеобразовательной школы І-ІІІ ступеней №4 Люботинского городского совета Харьковской области

Руководители: Трипольская О.А., учитель русского языка и литературы,

Каракаптан Л.Н., директор Люботинского краеведческого музея
Данная работа рассказывает о простом парне Владиславе Огиенко, которому довелось исполнять свой интернациональный долг на территории Афганистана.

Афганистан… Лучшие из лучших отправлялись туда, вынуждены были воевать, проявив образцы мужества и героизма, многие сложили свои головы в горах и долинах этой страны, многие пропали в этой войне без вести. На афганской земле шла самая настоящая, кровопролитная война, где свистели пули и взрывались гранаты, грохотали пушки и минометы.  Парни честно выполняли свой воинский долг.

Люботинец Владислав Огиенко в составе ограниченного контингента советских войск проходил службу в Афганистане. О своей тревожной, временами трудной и опасной службе он сейчас, спустя годы, часто вспоминает. А вспоминать есть что.

На счету Владислава Огиенко 14 боёв. Дважды его БТР прожигали из гранатомёта, пять раз он подрывался. Причем лишь один подрыв был под тралом. Остальные под днищем и гусеницами. Боевую машину после таких подрывов нужно капитально ремонтировать. Человек оказывается выносливее закованной в броню машины.

Ситуаций, в которых благодаря мгновенной реакции и отваге наших бойцов необходимо было спасти свою жизнь или жизнь товарищей, за время службы было множество.

До конца был верен воинской присяге Владислав Огиенко. За мужество и отвагу, проявленные при исполнении воинского долга, в условиях, сопряженных с риском для жизни, он был награждён Орденом «Красной Звезды».
ЦІНОЮ ЖИТТЯ
Гнатченко Валерія, учениця 8-А класу Куп’янської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 11

Куп’янської міської ради, Харківської області

Керівник: Мартовицька О.М., вчитель історії, вища категорія
Дана робота спроба осмислити Афганські події. Олег Валерійович Тараканков - учасник бойових дій у Афганістані, людина, яка нагороджена орденом Червоного Прапора (посмертно).

Автор роботи намагається критично розглянути події Афганської війни. Оцінює позицію Радянського уряду по відношенню до цих подій. Намагається пояснити, чому Радянський уряд офіційно переоцінив своє відношення до Афганських подій і визнав цю помилку. Аксіомою для автора роботи є твердження, що країна повинна пам’ятати воїнів, що загинули в ім’я виконання інтернаціонального обов’язку. Держава, яка піклується про постраждалих у боях, про їх сім’ї, буде мати солдатів, що готові любої миті стати на її захист. Державі, яка не проявляє такого піклування, не варто розраховувати на відвагу і військову доблесть своїх майбутніх захисників.


БИТВА ЗА ДЖАВАРУ
Гончаров Иван, ученик 10 класса Купянской

общеобразовательной школы І-ІІІ ступеней №4 Купянского городского совета

Руководитель: Силаичева Л.Н., учитель истории
Война – явление страшное, жестокое. Но пока существуют на Земле злоба, ненависть, будут существовать и войны, которые наносят раны людям, уносят из жизни сыновей. Война в Афганистане продолжалась девять лет. Память о погибших воинах свято хранят их товарищи по оружию, их семьи и близкие. И память эта будет жива, пока мы о них помним, пока мы о них говорим. Война будет жить в душах тех, кто в ней участвовал. А в памяти людской ей ещё жить долго, потому что её история написана кровью солдат и слезами матерей. 

Герой нашей работы – Лобанов Михаил Дмитриевич, участник боевых действий в Афганистане, командир десантно-штурмового взвода. Он с горечью вспоминает самую масштабную операцию, в которой ему довелось участвовать. Это битва за Джавару, за участие в которой он был награжден орденом Красной Звезды. А было все так...

В начале 1986 года в округе Хост провинции Пактия была проведена одна из крупнейших войсковых операций по разгрому мощного приграничного базового района душманов, включающего перевалочные базы Джавара ("Волчья яма") и расположенную немного восточнее Льмархауза. Через Джавару проходила пятая часть всех поставок снаряжения, вооружения и боеприпасов из Пакистана.

Джавара считалась неприступной. Лобанову М.Д. пришлось участвовать непосредственно в боях. В своих дневниках он отмечал:

«Рано утром 9 апреля 1986 года 4-й батальон на автомобилях под прикрытием бронетранспортеров совершил марш из кишлака Тани, где располагался командный пункт операции, до предгорий, где высадился в районе кишлака Ландай и в пешем порядке под дождем выдвинулся в район выполнения задачи



11 апреля. Снова "заработал" духовский танк. Его выстрелом был уничтожен находящийся рядом с позицией взвода командно-наблюдательный пункт афганской 8 пехотной дивизии. Погибли два наших советника (одного разорвало на куски), несколько афганцев ранено.

12 апреля. Пришел караван с водой. Теперь живем нормально, если не считать, что теперь кончился сухпаек. Весь день вместе с авианаводчиком выявляли духовские средства ПВО и наводили авиацию. Днем с перерывами шел дождь. Вечером за влажные салфетки выменяли у афганцев болгарских консервов и лепешек.

13 апреля. Снова вели наблюдение. Периодически идет дождь. Было совещание у начштаба бригады (позывной "Боржом"), который тоже на нашей горке. Приказано повысить активность, всем вести разведку, снайперам убить по два душмана. Дали наконец сухпай, правда один на двое суток. Вечером, уже в сумерках началась духовская атака. Все резко попрятались. В 19 часов наблюдал автоколонну в Джаваре. Ночью снова шел дождь.

16 апреля. С утра авиация бомбила приграничные кишлаки в Пакистане. Вечером "Боржом" поставил всем новые задачи. Завтра идем вперед. Получил боеприпасы для взвода и приданных средств.

17 апреля. Утром выдали по два сухпайка. Перед обедом уточнили задачу и пошли вперед. Мой взвод шел первым и идти нам дальше всех. Шли как всегда по хребтам гор. Афганская пехота угостила нас рисом (принесли в цинке из-под патронов) и душистым чаем. Познакомился с афганским офицером, командиром 3-й роты 32-го полка 8-й пехотной дивизии. Он коммунист, учился в Союзе, в Ташкенте. Проговорили до полуночи.

18 апреля. Утром послал бойцов за водой, благо она теперь рядом. Умылись первый раз за операцию, а то все обходились салфетками. Заняли оборону. Всю ночь авиация работала по высоте 1855.

19 апреля. Утром ходил старшим каравана на гору Дрангегар. Набрали боеприпасов и сухпайков на всю роту. У батальонного медика узнал, что в 10-й роте два раненых, в 11-й - 1 ранен и 1 убит. Под своей горкой помылись в ручье. Авиация весь день обрабатывает окрестные горы.

20 апреля. В 20 часов 40 минут внезапно началось представление. Со всех горок в небо полетели рои трассеров, сигнальных и осветительных ракет, сигнальных мин. От такого фейерверка стало светло, как днем. Очень красиво. Такого я больше никогда не видел. Афганцы праздновали победу и День апрельской революции.

22 апреля. Сегодня летим домой. Утром собрались и вышли на посадочную площадку. Пролежали там до полудня. В 13 часов 40 минут прилетели "борты", начали посадку. Я с ротным забросив оружие и снаряжение в вертолет, побежали руководить погрузкой боеприпасов, оставленных 11-й ротой. Да, Афганистан - это много крови и пота.»

Итак, 19 апреля 1986 года неприступная база Джавара была взята. Два дня афганские войска вывозили с нее захваченное вооружение, боеприпасы, различное имущество и оборудование. Все, что невозможно было вывезти (из-за отсутствия достаточного количества транспорта), взрывалось на месте. После окончательного разрушения базы в целях исключения ее восстановления остатки сооружений были заминированы советскими саперами.

Для того чтобы использовать взятие Джавары в политических целях, правительство ДРА направило туда большую группу журналистов. Вместе с ними прибыли и советские корреспонденты, аккредитованные в Кабуле. Афганским войскам, возвращавшимся из Джавары, была устроена торжественная встреча в Кабуле с митингом и парадом на центральном аэродроме, а также в тех гарнизонах, где они постоянно дислоцировались. Это имело большое значение для поднятия морального духа войск и населения. Перед народом и войсками выступил Президент Афганистана Наджибулла.

Через 48 часов после ухода афганских и советских войск в Джавару из Пакистана вернулись душманы.

Война продолжалась.
МОЙ ПАПА ГЕРОЙ
Григорян Валерий, ученик 9 класса Староверовской общеобразовательной школы I-III

ступеней Нововодолажского районного совета Харьковской области

Руководитель: Соловьёв Григорий Михайлович, учитель истории,

специалист высшей категории, старший учитель


Мой папа Григорян Карен Генрихович родился 26 марта 1968 года в городе Степанаване в республике Армения. В 1985г. закончил среднюю общеобразовательную русскую школу имени А.С Пушкина в родном городе.

14 апреля 1986 года был призван в ряды Вооруженных Сил СССР. Вначале проходил срочную учебную подготовку в городе Грозный по специальности «водитель бронемашины». После принятия присяги и сдачи нормативов по физической подготовке, стрельбе, вождению и тактике был переведён в Среднюю Азию в город Ташкент. Оттуда самолетом «новички» были отправлены в город Кабул - столицу Афганистана.

Из Кабула их роту сразу же переправили в провинцию Баграм - в автороту №2 особого батальона материального обеспечения. Папа был водителем БТРа. Его колонна занималась перевозкой всех видов боеприпасов, которые применялись для ведения боевых действий в Афганистане, кроме авиабомб. Их колонна прошла почти по всему Афганистану, везде, где только требовались боеприпасы. На своей боевой машине папа сопровождал вместе с двумя зенитными установками на машинах «КАМАЗ» колонну из 20-30 машин. Во время обстрелов колонны моджахедами наши солдаты вступали в боевые действия.

В июне 1988 года папа был демобилизован.

У меня есть старшая сестра Марине, которая в прошлом году закончила 11 классов и учится в Харьковском фармацевтическом университете. Каждый год 15 февраля Марина принимала активное участие в школьных мероприятиях, посвященных воинам-афганцам, а теперь пришла моя очередь приглашать папу в школу, проводить встречу старшеклассников с афганцами. И когда я вижу слезы на глазах учеников, учителей, меня охватывает чувство гордости: мой папа-герой!

Однажды папа рассказывал нам: «Мне особенно запомнился один из случаев, произошедший жарким майским днем 1987 года (точнее - 31мая). Колонна в составе 25 единиц автотехники двигалась из пункта загрузки боеприпасов в провинции Пол Хури в город Кабул. Путь наш предстоял через перевал Саванг. Этот перевал соединял северную и южную части Афганистана. Движение по перевалу, для предотвращения затора, было разрешено по четным дням в одну сторону, по нечетным – в другую.

Колонна медленно тянулась на перевал, груз был тяжелый и опасный. По периметрам дорог боевое дежурство несли братья-танкисты, они охраняли участки дорог. Жара и монотонность дает о себе знать, утомляет и, конечно, настораживает, неимоверная тишина, как перед бурей. И, как оказалось, не зря. Пройдя половину пути, мы попадаем под шквальный огонь моджахедов, которые стреляли из всех видов оружия, которое у них было. Этот обстрел напоминал проливной дождь из пуль, но мы были готовы к бою в любую минуту. По инструкции, начинаем, по возможности, прибавлять скорость движения, а зенитные установки и БРДМ прикрывают нашу колонну. Командир роты вызывает ещё воздушную помощь, т.е. вертолетчиков, и начинается ожесточенная перестрелка - до победного конца. В этой перестрелке пострадала половина нашей колонны от многочисленных пулевых отверстий, двое ребят были ранены, один погиб. Это был хороший, отличный молодой парень – пулеметчик, ему было 19 лет, кандидат в мастера спорта по борьбе. Его звали Карбонов Шукрат Нарминджанов. Он успел прослужить 6 месяцев - и душманские гранатомётчики не пожалели ни его самого, ни его молодость».

Мой папа, прошедший Афганистан, не хотел бы, чтобы я и сыновья других родителей брали в руки когда-нибудь оружие.

В общей сложности отец принимал участие в пяти всеармейских боевых операциях. Много раз он попадал в составе своей колонны под мелкие или более серьёзные обстрелы. Об этом он всегда помнит, но практически не рассказывает. Он свято чтит память о своих побратимах и учит меня быть верным данному мужчиною слову, присяге.

ПАМ’ЯТЬ БРАТСТВА БОЙОВОГО
Губська Анна, учениця 8-В класу Валківського ліцею імені О.Масельського,

член гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Валківської районної ради Харківської області.

Керівник: Губська Наталія Віталіївна,вчитель історії, спеціаліст І категорії, керівник Зразкового Музею Бойової Слави Валківського ліцею імені Олександра Масельського,керівник гуртка

«Юні музеєзнавці»


Коли кажуть - час не владен над пам'яттю, мають на увазі, напевно ж, не здатність людини протягом багатьох літ зберігати в спогадах якісь деталі тих чи інших подій особистого життя. Ця властивість людськоi пам'яті теж, звичайно, важлива, і кожен з нас дорожить нею. Але набагато важливіша пам'ять громадянська, яка об'єднує, рідннть багатьох людей. Спільно пережите воїни свято бережуть у душі, і його вже не стерти ні рокам, ні радощам чи незгодам, що випадають на долю кожного.

Ось i тi, кого називають "воюючим поколiнням", хлопцi, що в мирний час пройшли вci кола афганського пекла, назавжди стали членами великого бойового братства. I щоб там не говорили тепер про ту вiйну - для них то вже не мае значення. Бо всю правду про нei знають лише вони. Як знають, що не зрадили бойовiй присязi, чесно виконали солдатський обов'язок i зумiли живими повернутися додому.

Володимир Дмитрович Партола з Нового Мерчика - один iз членiв цього великого солдатського братства. На дiйсну службу його призвали в жовтнi 1981 року. Прикордонна застава в Туркменії, школа сержантiв у Термезi i нарештi - направлення на постiйне, як думалось, тоді, мiсце служби, в Гiрський Бадахшан в Таджикистанi. Прикордонна застава мiстилася високо в горах, на гiрськiй рiчцi Пяндж, за якою вже лежав Афганiстан.

Все було тут незвичним - денна спека i нiчний холод, гори, за якими не видно обрiю. Та найбiльше здивувало i, звичайно ж, порадувало те, що служило на заставi чимало українцiв, до того ж з Харківської областi. А як зрадiв він, коли зустрiв там земляка - Олексiя Орлова зi Снiжкова ...

Нелегка служба, неспокiйнi буднi кордону вчили хлопцiв вiйськовiй майстерностi, загартовували фiзично. Тож коли виникла потреба сформувати десантно-штурмову групу для виконання завдань на території Афганiстану, кандидатiв вибирали з прикордонникiв. Ось так Володимир став десантником, командиром вiддiлення. Згодом йому довiрили бойову групу, до складу якої входило 20 десантникiв.

Добре пам'ятає він першу бойову операцiю - лiквiдацiю бандформування пiд кишлаком Ташкурган. Бiй був жорстоким, але досвід офiцерiв i вiйськова удача допомогли - загiн успiшно виконав завдання, не зазнавши втрат.

Та на вiйнi, як на вiйнi, отож не раз доводилось друзiв бойових втрачати, та й сам контузiю отримав, дивом залишився в живих. Кiлькаденний бiй з душманами в Куфабськiй ущелинi - один з найважчих афганських спогадiв. Tоді загинули два його бiйцi, обидва українцi, один з Кіровограда, другий - з Черкас. А другого дня на міні біля ближнього кишлака підірвався сапер – щирий, доброзичливий хлопець з Удмуртії. Всю територію довкруг кишлаків душмани мінували, і розміновуючи її, наші солдати насамперед рятували життя місцевим мирним мешканцям.

Під час тієї операції над головою у Володимира розірвалася граната, і з контузією його відправили вертольотом у госпіталь в Душанбе.

Вiйськовi медики добре знали свою справу i невдовзi поставили хлопця на ноги. А потiм знову вiйськовий аеродром, "вертушка" i маршрут на Афган. Загалом протягом солдатськоi служби пiвтора року брав участь сержант Володимир Партола у воєнних дiях. Ще раз, крім лiкування в госпiталi, зовсiм ненадовго i за гiрких обставин довелося йому повертатися в мирне життя - прилiтав додому поховати матір ... Вона так i не знала, де служив її син. А ось батько знав. Та він – колишнiй фронтовик, тож добре розумiв, що таке вiйськовий обов'язок.

3 200 бiйцiв десантно-штурмової групи, в складi якої воював В.Д.Партола, загинув кожен п'ятий. Володимиру пощастило – він повернувся з війни живим. Мужнiсть i відвaгa його відзначені медаллю "За бойовi заслуги". Серед iнших вiдзнак - i медаль "Biд вдячного афганського народу".

Його сини в дитинствi дуже любили роздивлятися цi нагороди, пишалися й пишаються батьком. До речi, i трудова бiографiя в нього, як i вiйськова, бездоганна. Багато pоків працював Володимир Дмитрович на Харківському заводi iм. Малишева, не раз отримував подяки від кepiвництва. Нинi господарює вдома, має групу iнвалiдностi - вiйна не минула для нього безслiдно.

Щороку, на День прикордонника, їздить він у Xapків на традицiйну зустрiч i прикордонникiв, i афганцiв. Згадують службу, бойових друзiв, розповiдають про життя-буття, про дiтей, а хтось - вже й про онуків. У Володимира Дмитровича та його дружини Taїciї Анатолiївни два сини. I хоч вiйськова справа не ста АФГАНОМ ОБПАЛЕНІ


АФГАНОМ ОБПАЛЕНІ ДОЛІ
Губська Анастасія, учениця 11-В класу та Губський Євгеній, учень 6-Б класу

Валківського ліцею ім.О.Масельського, члени гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді

Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Губська Наталія Віталіївна,вчитель історії, спеціаліст

І категорії, керівник Зразкового Музею Бойової Слави Валківського ліцею імені Олександра Масельського, керівник гуртка «Юні музеєзнавці»
На свято Стрітення, 15 лютого 1989 року, останній радянський солдат залишив Афганістан. Так закінчилася майже десятилітня війна, яку колишній Радянський Союз вів на чужій землі, і яка стала вогненним випробуванням для тисяч і тисяч молодих людей.

Багатьом нашим землякам випало пройти те випробування. І кожен з них не зламався, навпаки – в тому вогні всі вони стали сильнішими. А ще – вимогливішими до себе і тих, хто поруч. Переживши втрату друзів, вирвавшись із лабер смерті після тяжких поранень, вони не могли й не хотіли миритися з найменшою несправедливістю, пристосовуватися. Можливо, тому так непросто було звикати їм до мирного життя, і так міцно ось уже більше двадцяти років тримаються вони один одного , дорожать своїм бойовим братством.

У валківчанина Івана Миколайовича Поляцькового таких найближчих, найдорожчих бойових друзів троє – москвич Володя, Олег з Лебедина, Микола з Луганська. І як би не складалися обставини, вони обов’язково зустрічаються хоча б раз у два-три роки. Зустрічаються, щоб знову відчути надійне плече друга, який прикривав тебе в бою, згадати обпалену війною молодість.

Восени далекого вже тепер 1986-го призвали Івана Поляцькового в армію. В навчальних підрозділ він потрапив аж у Фергану. Отримав там дві військові спеціальності – сапера та стрільця. Вже на початку навчання майже всі хлопці знали, що службу проходитимуть в Афганістані. Ставилися до нього нормально, страху не було – можливо тому, що війна для кожного була чимось далеким, нереальним.

У березні 1987-го вона стала для них реальністю. Літаком їх доставили до Кабула – в місце дислокації 350-го полку Вітебської повітряно-десантної дивізії, у складі якої вони мали проходити службу. Дивним здалося Івану те місто – столиця без жодної багатоповерхівки, з глиняними дувалами, з мереживом вузьких заплутаних вуличок. І хоча в самому місті боїв не було, та відчувалась в усьому - місто жило тривожним, напруженим життям. Наші солдати разом з загонами афганської міліції охороняли Кабул від банд душманів. Нічні патрулювання були небезпечними, та про те, що таке справжня небезпека, Іван дізнався пізніше. Через півроку, коли місцем його служби стала “точка” на перевалі високо в горах у провінції Пагман. Внизу лежали долина Чирікар, кишлаки, а головне - дороги, якими з Пакистану на територію Афганістану могли пройти каравани зі зброєю для банд. Наші солдати мали утримувати перевал і контролювати ці дороги.

Дислоковані на висоті чотири з половиною тисячі метрів, вони дуже часто в небезпечних ситуаціях мали розраховувати тільки на себе. За поганої погоди вертольоти до них дістатися не могли, а “вертушка” високо в горах – то єдиний транспорт зв’язує зі ствітом, єдина надія на підмогу, щоправда, нагадує Іван, нерідко банди, які ховалися в горах, обстрілювали, а іноді збивали вертольоти. Літали “вертушки” в горах низько і були хорошою мішенню. Тож тільки професіоналізм, майстерність рятували вертольотчиків від вірної смерті, адже на випадок падіння парашутом на такій висоті не скористаєшся.

Бої з бандитами, перехоплення і знешкодження ворожих караванів зі зброєю, засади і обстріли – все це випало на долю 19-20 річних хлопців. І вони пройшли цей шлях чесно, як і годиться справжнім солдатам – про це свідчать їх воїнські відзнаки. Є така відзнака – медаль “За бойові заслуги” – і в Івана Миколайовича Поляцькового.

Звільнитися в запас він мав 1988 року. Та ситуація …… заміну звільненим у запас солдатам молоде поповнення з Союзу вже не прибувало. Починалося виведення радянських військ з Афганістану.

Участь у цій операції брав й Іван Миколайович Поляцьковий. Їх Вітебська повітряно-десантна дивізія свої військові частини виводила останньою. У складі військового підрозділу дивізії Іван Миколайович забезпечував супровід наших військ. Жоден постріл не пролунав тоді з афганського боку. І це було так незвично після двох років війни, що солдати військ супроводу, ніби не вірячи цій тиші, міцніше стискали зброю. Попереду було мирне життя, але їм треба було ще до нього звикнути…

Серед тих, хто пройшов вогонь афганської війни, - і валківчанин Юрій Сергійович Груба. Він потрапив до Афганістану майже на початку цієї війни. Бойове хрещення довелося йому прийняти ще на шляху до місця служби. Їх автоколону в одній з вузьких ущелин “накрили” вогнем гранатометів душмани, що засіли вище в горах. Підбивши дві перших і останню автомашини, вони заблокували в ущелині. Зав’язався бій, в якому загинув їх командир.

Скільки потім було таких боїв – не пам’ятає достоту, а ось втрати бойових побратимів назавжди в пам’яті. Військовий підрозділ, де довелося йому служити, розташувався в горах поблизу проходила одна з стратегічно важливих доріг на Кабул, її охороняли солдати А ще – виїздили на знешкодження банд у кишлаках.

Суворе, небезпечне солдатське життя дарувало йому часом і приємні сюрпризи – зустрічі із земляками. Якось до них на “точку” прибув одноклассник Юрія Анатолій Павлій, який на БТРі супроводжував колону. Що везла боєприпаси. Скільки радості було в обох – не розказати. Потім таких зустрічей випало ще кілька, бо Анатолій супроводжував колони досить часто.

Давно для радянських солдат закінчилася та далека, чужа війна. Та з пам’яті її учасників не зітерти нічого з пережитого. І яку б оцінку тим подіям не давали історики сьогодні, незамінними залишаються такі поняття, як вірність обов’язку, військовій присязі. Ті, хто пройшов вогненними дорогами Афгану, зберегли цю вірність.

ТИЖДЕНЬ ІСТОРІЇ ТА ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ
Губська Наталія Віталіївна, вчитель історії, спеціаліст І категорії, керівник Зразкового Музею Бойової Слави Валківського ліцею імені Олександра Масельського,

керівник гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного центру туризму,

краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Валківської районної ради Харківської області
Тиждень історії та патріотичного виховання, який проходив в ліцеї імені О.С. Масельського з 10 по 15 лютого 2014 року, був повністю присвяченій 25-річчю остаточного виведення контингенту радянських військ з Афганістану.

Впродовж цього тижня в усіх класах проходили уроки мужності, перегляди фільмів, роботи ліцеїстів склали тематичні виставки стіннівок і малюнків “Роки, обпалені війною”. Для вчителів історії шкіл району проведено засідання райметодоб’єдняння, присвячене цій ювілейній даті.

Та найбільш емоційним, зворушливим і напрочуд теплим став виховний захід “Афганістан! Ти наш душевний біль…”, який підготували і провели вчителі історії О.С. Іллющенко, Н.В. Губська, Т.В. Губська, І.А. Бонь. Перед старшокласниками і гостями – воїнами-інтернаціоналістами, педагогами району – наче кадри вражаючої кінохроніки, розгорталися події Афганістанської війни в документальних і фотоматеріалах, у віршах і піснях, які виконували школярі.

Говорилося про значення цієї дати для воїнів-інтернаціоналістів і всіх нас, про людей, які гідно витримали випробування тією жорстокою війною, зберегли вірність своєму військовому обов’язку і досі залишаються вірними бойовому братерству, про важливість патріотичного виховання в школах.

Наголошували на цьому голова Валківської районної ради Ю.Д. Яцина, заступник голови райдержадміністрації С.В. Тижненко, представник районної спілки ветеранів Афганістану О.Г. Кадигріб, привітали воїнів – афганців зі святом.

Зі словами вдячності за життєвий приклад і велику дружбу з учнями звернулася до гостей директор ліцею В. І. Грєхова.

За станом здоров’я не всі запрошені воїни – афганці змогли побувати на цьому уроці мужності і пам’яті, хоч і дуже хотіли. Ті ж, хто прийшов, одержали добру можливість поспілкуватися зі школярами та своїми бойовими товаришами, а ще побувати в ролі журі і визначити переможців конкурсів дитячих художніх робіт, присвячених афганській тематиці.

На завершення зустрічі воїни-інтернаціоналісти Валківщини традиційно сфотографувалися з учнями та вчителями ліцею. А вже 15 лютого вони знову зустрілися на районному заході, присвяченому цій ювілейній даті: «афганці» та ліцеїсти були разом під час урочистих заходів і на покладанні квітів до пам’ятного знаку.



СПОГАДИ ЖИВУТЬ У НАШІЙ СІМ

Гурін Артем, учень 10-а класу Люботинської гімназії №1

Люботинської міської ради Харківської області

Керівник: Смородько В.А., вчитель історії, вища кваліфікаційна категорія,

старший вчитель


Дана робота – розповідь батькаГуріна Сергія Олександровича, учасника бойових дій в Афганістані, синові Артему про воєнну службу, про армійську дружбу та застереження від воєнних дій сьогодні.

15 февраля 2014 года. В этот день 25 лет тому назад солдаты и офицеры советской армии вернулись на Родину из Демократической Республики Афганистан. С 25 декабря 1979 по 15 февраля 1989 года там шла война. В боевых действиях на территории этой страны гибли воины, представители всех народов СССР. Свыше 15 000 человек живыми на Родину вернуться не смогли. А сколько раненых и изувеченных? И потом, «афган» догонял их и вычёркивал из жизненных списков. Война сентиментальности не признавала. Служба в чужой стране среди иных обычаев уклада жизни, неведомый и непонятный народ. Сложные климатические условия непривычные для нашихребят. Невыносимая жара летом и пронизывающие ветра. Горные ущелья и выжженные степи. И врагом, а зачастую так и было, на первый взгляд мирный дехканин.

Спрашивая отца о службе в Афганистане, слушая его скупые рассказы о том времени, невольно ловлю себя на мысли: «А кто лучше проявил себя - пехота, танкисты, летчики или саперы?». И ответа не находил. Все там воевали. Пехота постоянно была на ногах и ходила по горам. Армейская авиация – вертолетчики, подвозили личный состав и боеприпасы, а также эвакуировали раненых. Артиллерия – бог войны, без нее ни шагу, постоянно впереди. Автомобилисты, которые двигались в колоннах и подвозили боеприпасы, – они были живыми мишенями на дорогах. Их ждали минные поля, засады – и никакой защиты.

Мой отец, Гурин Сергей Александрович, 1964 годарождения, закончил Люботинскую школу №2 и, как все ребята его возраста, был призван в ряды Советской Армии в марте 1982 года. С апреля по ноябрь 1982 года он проходил службу в Ашхабадском учебном артиллерийском полку. После окончания учебки, в звании «сержант» (командир миномётного 76 мм расчета), был направлен для дальнейшего прохождения службы на границе с Республикой Афганистан. С мая 1983 года проходил службу в отряде боевого охранения для сопровождения боеприпасов и боевой техники на территории Афганистана на Мазари–Шериф.В июне 1983 года в составе артиллерийского дивизиона продолжил службу в должности командира боевой машины БМ-21 «Град» в составе 40 Армии. За отличную подготовку и моральный дух моему отцу было присвоено внеочередное звание «старшина».

Спрашиваю его о сослуживцах, о дружбе с мальчишками… Ончётко, по военномуотвечает: «В сложных боевых условиях на чужой территории вдали от Родины, вчерашние мальчишки становились мужчинами. Не на словах, а в суровых буднях армейской службы приходило чувство ответственности, взаимовыручки и боевого братства».

В июне 1984 года он закончил службу и вернулся к родным.

Мой отец не любит воспоминаний о войне. Он, как никто другой, понимает последствия войны – тысячи сломанных людских жизней. Он, один из тех, кто в сложный момент для нашей Украины – встанет на её защиту! Для меня мой отец – герой! Мне есть с кого брать пример!
АФГАНІСТАН: 10 РОКІВ ВІЙНИ
Гурток «Юні краєзнавці» Балаклійської станції юних натуралістів

Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Пурдя Ігор Миколайович, завідувач відділу краєзнавства

Балаклійської станції юних натуралістів


У квітні 1979 р., через рік після квітневої революції, одночасно в усіх провінціях почалося повстання проти комуністичного режиму. Уряд контролювало лише міста, але втратив владу над важкодоступною центральною частиною країни.

У травні 1979 р. прем'єр-міністром став Хафизулла Амін, який взявся жорстоко придушувати повстання. Вязниці були переповнені, але повстання розширювалося. Можна було очікувати швидкого падіння комуністичного режиму в Афганістані. У той час як на Заході ніхто на це не реагував, радянський уряд стурбувався такою перспективою. Падіння Кабула і прихід до влади ісламських фундаменталістів могли призвести до заворушень серед мусульманського населення радянських центрально-азіатських республік. Узбеки, туркмени і таджики географічно і по вірі близькі афганцям. Крім того, обстановка в регіоні серйозно ускладнилася через Іранську революцію і прихід там до влади Хомейні, який розірвав всі відносини з США. Радянські політики всерйозно побоювалися посилення впливу США в Афганістані, в т.ч. і прямої інтервенції американців, щоб хоч частково заповнити втрату Ірану. А перспектива отримати біля власних кордонів ще одну недружню державу, орієнтовану на захід, верйозно стурбувала Політбюро ЦК КПРС. Першою реакцією радянського керівництва була відправка кількох тисяч військових радників в Афганістан. Одночасно Таракі було запропоновано прибрати Аміна, якого радянське керівництво не без підстав підозрювало у зв'язках з ЦРУ. Але Амін реагував швидше. 14 вересня 1979 р. він штурмував президентський палац. Таракі був важко поранений і помер 17 вересня. Почалися приготування до радянського вторгнення в Афганістан. Розташовані в середньоазіатських республіках дивізії були поповнені і посилені, в основному узбеками і туркменами. У той же час радянське керівництво намагалося переконати Аміна до дня вступу радянських військ поступитися владою Бабраку Кармалю, однак Амін цьому чинив опір.

Радянське вторгнення було проведено за зразком вторгнення в Чехословаччину у 1968 р. Першими висадилися 24 грудня 1979 р. на аеродромі Баграм, в 50 км на північ від Кабула, частини 105-ої гвардійської повітряно-десантної дивізії. Одночасно радянські «радники» нейтралізували афганські частини: під приводом заміни озброєння були приведені до небоєздатного стану афганські танки, блоковані лінії зв'язку, а керівний склад афганської армії зібраний на свято з супроводжуючим його застіллям. 25 і 26 грудня вся 105-я дивізія прибула до Баграму за допомогою транспортних літаків Іл - 76, Ан - 22, і Ан - 12.

Критичним днем було 27 грудня 1979 р. У той час як частини 105-й дивізії в'їжджали на своїх БМД у Кабул і займали вузлові стратегічні точки, інші частини оточили палац Даруломан південніше Кабула. За кілька днів до цього генерал-лейтенант Папутін, що знаходився в Афганістані, під приводом безпеки порадив Аміну переїхати туди. Папутін намагався умовити Аміна офіційно звернутися до СРСР за військовою допомогою на підставі укладеного в грудні 1978 р. договору і подати у відставку на користь Кармаля. Амін не погодився. Після цього "Альфа" штурмувала палац і вбила Аміна. Таким чином, офіційний заклик про допомогу так і не пролунав. Кармаль у всіх відношеннях був радянською маріонеткою. Незважаючи на реформи і на звільнення великого числа ув'язнених, населення не підтримувало Б. Кармаля і стало ненавидіти його.

Одночасно з висадкою 105-ї повітряно-десантної дивізії в Афганістан вступили через Кушку і через інші прикордонні пункти 357-а і 66-а мотострілецькі дивізії. Вони зайняли Герат і Фарах на заході. У той же час тристашестидесята і двістіперша мотострілецькі дивізії, виступивши через Термез, переправилися через Аму-Дар'ю і просувалися у бік Кабула. Танки цих дивізій перевозилися на сідельних тягачах. У лютого 1980 р. контингент радянських військ в Афганістані досяг 58.000 чоловік, а в середині 1980 р. в Афганістан були введені додатково 16-та і 54-а мотострілецькі дивізії. Крім того, на півночі Афганістану була створена 100-кілометрова зона безпеки вздовж радянсько-афганського кордону, де виконували свої завдання мотоманевренние і десантно-штурмові групи (ММГ і ДШМГ) прикордонних військ КДБ СРСР. У 1981 р. триста п'ятдесят сьома дивізія була замінена триста сорок другою дивізією і додатково була введена в Афганістан 5-а мотострілецька дивізія. У 1984 р. число радянських військ в Афганістані сягнуло 135.000 - 150.000 осіб. Крім того, в азіатських республіках стояли ще 40.000 солдатів, призначених для спеціальних операцій в Афганістані або для забезпечення тилових завдань.

Командування 40-ї радянської армії, розміщеної в Афганістані, перебувало довгий час поблизу авіабази Баграм, в 50 км на північ від Кабула. У 1983 р. командний пункт був переведений на околиці Кабула, а у 1984 р., через погрози обстрілів і нападудо радянського кордону і в Термез. Сім радянських мотострілкових дивізій розташовувалися уздовж важливою кільцевої афганської дороги і на дорозі до перевалу Кібер. Сто п'ята гвардійська повітряно-десантна дивізія перебувала в районі Баграмі - Кабула. Одна з п'яти повітряно-десантних бригад, що входять в цю дивізію, була розміщена в Джелалабаді. Основні склади постачання перебували на радянській території, в Кушке і Термезі. У самому Афганістані базами постачання були: військово-повітряна база Шинданд між Гератом і фарах, Баграм біля Кабула, Абдалмір-алам у Кундузі і Келагай на дорозі Саланг. До Келагая від радянського кордону доходить трубопровід для пального. У Термеза був побудований через Аму-Дар'ю комбінований дорожний та залізничний мости. Озброєння відповідало озброєнню звичайних мотострілкових дивізій. На озброєнні були також автоматичні гранатомети АГС-17. В Афганістані перебували 600 вертольотів, з них 250 - Мі-24. Для участі в наземних бойових операціях залучалися також літаки Су - 25.

Вже весною 1980 р. радянські війська не по своїй волі опинилися втягнутими в бойові дії на території Афганістану. Першим великим збройним зіткнення для них була Кунарська операція, що проводилася на території провінції Кунар в лютому-березні 1980 р. Влітку 1979 р. афганський гірсько-піхотний полк, розквартирований у цій провінції, перейшов на бік заколотників, які відтоді стали вільно себе почувати в цьому прикордонному з Пакистаном регіоні. Частини ж 9-ї афганської гірничо-піхотної дивізії активних дій проти заколотників не вели, вважаючи за краще відсиджуватися в населеному пункті Асадабад, фактично в блокаді. Потужним ударом вздовж долини однойменної річки два радянських мотострілкових батальйони за підтримки артилерії та авіації та за участі афганських частин деблокували Асадабад, розсіяли досить великі сили заколотників і змусили їх піти до Пакистану. Однак результати операції не були закріплені, тому в травні в цьому ж самому районі довелося проводити ще одну операцію по знищенню банд бунтівників. Таким чином, в перший період війни всі труднощі ведення бойових дій лежали на плечах радянських солдатів. Афганська армія, розміщена по адміністративних центрам і покликана охороняти органи законною афганської влади, досвіду бойових дій не мала, була слабкою в морально-психологічному плані і постійно піддавалася ідеологічній обробці з боку афганських бунтівників. Фактично афганську армію потрібно було створювати "з нуля". Крім операцій в провінції Кунар, бойові дії проводилися і в інших районах. Спочатку загони моджахедів намагалися діяти відкрито, але змушені були швидко перебудуватися і перейти до тактики дій "з-за рогу", бо відкриті зіткнення виявилися їм не під силу. Війська 40-ї армії, повністю перехопили ініціативу, від нетривалих за часом і обмежених за площею операцій перейшли до великомасштабних.

Навесні проводилися операції із забезпечення функціонування основних автомагістралей, також бойові дії в провінціях Пактія і Газні, перша Панджшерська операція, влітку в Хазараджат і Логарі, восени - друга Панджшерська операція, бойові дії в провінції Нангархар. Особливої уваги заслуговує операція "Удар" (листопад-грудень) в центральних провінціях, які безпосередньо примикали до Кабулу. По суті, вона була першою з найбільших, при її проведенні були досягнуті суттєві результати. Протягом усього року проводилися рейди, що забезпечували рух по дорозі Кабул - Кандагар. Але військові успіхи не закріплювалися зміцненням органів влади в повітових волостях. Бабрак Кармаль і інші керівники відсижувалися в Кабулі, а якщо хтось з них відправлявся в той чи інший провінційний центр, то разом з радянським представником, покладаючись на відповідну охорону. У ході бойових дій удосконалювалася і змінювалася тактика як радянських військ, так і бунтівників. Все вироблені до цього моменту тактичні дії Радянською Армією годилися тільки для західно-європейського театру воєнних дій. Вчитися доводилося безпосередньо в бою. І такий досвід давався радянським військам дуже дорогою ціною. Також, по ходу дій доводилося створювати тактику прикриття колон, рейдів вглиб районів, що знаходяться під контролем повстанців, взаємодії авіації, сухопутних сил і десанту.

Моджахеди, зазнавши в 1980-1982 рр. ряд поразок, змінили тактику. Вони стали ухилятися від прямих зіткнень з Радянською Армією, використовуючи тактику раптового удару дрібними групами (в основному, поза кишлаків), відмова від позиційної війни, широке використання маневру, дії у важкодоступних районах, де важко або неможливо використання бронетехніки. Групи і загони мали достатній ступінь автономності. Така тактика на перших порах мала деякий успіх. Разом з тим, коли радянським військам вдавалося нав'язати моджахедам "класичні" правила війни, останні несли відчутні втрати. Таке виявлялося можливим, коли радянським підрозділам вдавалося оточити базові райони і табори заколотників, або коли вдавалося блокувати банду в населеному пункті. У ході другого етапу перебування інтенсивність бойових дій постійно зростала. Найбільшого піку вона сягнула в 1984-1985 рр. У 1984 р. загинуло понад 2343 радянських військовослужбовців. У 1985-1986 рр. бойові дії розгорнулися практично на всій території Афганістану. Перед радянськими військами були поставлені завдання - знищити базові райони повстанців. Ці завдання завжди виконувалися, однак супротивник, використовуючи улюблену тактику, дрібними групами виходив з-під удару. Після завершення військової операції радянські підрозділи поверталися в місця постійної дислокації, залишаючи очищений від заколотників район афганській владі. Однак через деякий час недобиті заколотники поверталися туди, відновлювали свою структуру, і незабаром радянські війська змушені були знову проводити операцію в цьому районі. Характерний приклад - Панджшерська ущелина, де за 9 років перебування радянських військ проводилося 12 операцій з витіснення загонів одного з найбільш серйозних командирів заколотників - Ахмад Шаха Масуда, знаменитого "Панджшерського лева". Однак Кабульська влада в цьому районі так і не закріпилася. У травні-червні 1982 р. була проведена п'ята Панджшерська операції, в ході якої вперше була здійснена масова висадка десанту: тільки протягом перших трьох днів було десантовано понад 4 тисяч радянських військовослужбовців. Всього ж у цій операції брало участь близько 12 тисяч радянських солдатів і офіцерів. Операція проходила одночасно вздовж всіх 120 км ущелини. У результаті Панджшер був взятий, однак, через два-три тижні радянським війська довелося його залишити. Для того, щоб повністю контролювати Панджшерську ущелину, необхідно було утримувати в цьому районі досить значне угруповання сил, однак, ситуація, що склалася в той час, вимагала проведення великих операцій на всій території Афганістану. Афганська армія не могла утримати цей стратегічно важливий район. У 1983 р. бойові дії велися на околицях столиці провінції Пактія - міста Хост, який у червні-липні заколотники спробували блокувати. Однак, радянські та афганські частини успішно припинили цю спробу. 1984 р. почався з операції з деблокування аеропорту афганського міста Ургун. Зайнявши пануючі висоти, душмани практично перерізали повітряне сполучення цього аеродрому з Кабулом.

21 квітня 1984 р. почалася сьома Панджшерська операція. Називають такі цифри: у ній брало участь 11 тисяч радянських і 2600 афганських військовослужбовців, 200 літаків і 190 вертольотів. Однак, цих сил виявилося недостатньо. Доводилося покладатися, за визнанням очевидців, на вміння, виучку і безмежну мужність солдатів. Незважаючи на потужну концентрацію сил ліквідувати загони Ахмад Шаха не вдалося. Їм лише завдали суттєвих втрат. Найбільш гарячими точками в 1984 р., крім названих, були зелена зона Кандагара - на самому півдні, і міста Герат, Хост з прилеглими повітами - на заході. Ахмад Шах Масуд, командувач Панджшерським фронтом, як він називав себе, і Гульбуддін Хекматьяр зі своїми загонами не йшли далеко від головної комунікації Хайратон - Кабул і перевалу Саланг. Вони кружляли по одним і тим же місцях - нападали, замітали сліди і знову з'являлися. У 1985 р. бойові дії з загонами моджахедів тривали в багатьох провінціях. У березні було проведено велика за своїми масштабами Кунарська операція. Бойові дії велися по всій протязі Кунарській ущелині - від Джелалабада до Барікота, загальною довжиною 170 кілометрів. Генерал армії В. І. Варенников так відгукнувся про цю операцію: "... вже тоді були помітні моменти, які дозволяли нам зробити висновок: незважаючи на екстремізм опозиційних банд (а їх було багато), треба шукати спільну мову з народом. До нас приходили тоді старійшини, і ми укладали з ними угоди: якщо в нашу сторону не буде жодного пострілу, то й на них не впаде жодин снаряд. І коли операція закінчилася, а вона була дуже складною - тільки в десанті брали участь 11,5 тисячі осіб, жоден літак не був збитий і взагалі наші втрати виявилися мінімальними

У 1985 р. були проведені восьма і дев'ята Панджшерські операції. У ході дев'ятої вдалося відтіснити загони Ахмад Шах Масуда з центральної частини ущелини. Однак військові успіхи знову і знов не закріплювалися встановленням органів влади на місцях. Моджахеди отримували підкріплення зі своїх центрів на території Пакистану, межа з ним так і не була перекрита, та й таке завдання було не під силу ні 40-й Армії, ні афганським збройним силам. Тільки в одній провінції Нангархар, за свідченням міністра оборони ДРА генерал-лейтенанта Назар Мухаммеда, мається 67 гірських стежок і переходів, прокладених сторіччя тому в Пакистан. Крім того, не в інтересах пуштунських племен, які проживають на території Афганістану і Пакистану, перекривати держкордон. У тактичному плані дії радянських підрозділів включали рейди посилених батальйонів і рот, які полягали в послідовному знищенні загонів моджахед. При цьому підрозділи отримували напрямки і кінцевий пункт рейду. Наступаючи в заданому напрямку, підрозділи, зустрічаючи ворога, знищували його, виходили в кінцевий пункт, виконували поставлене завдання і поверталися назад. Такі дії проводилися в умовах обмеженого маневру, коли не було умов для нанесення одночасного удару у фланг і в тил противника. Також застосовувалося прочісування районів, яке полягало в його оточенні силами двох підрозділів і в їх подальшому сходженні до центру району. Для знищення противника в горах застосовувалася висадка тактичного десанту на шляхах найбільш ймовірного відходу противника, яка поєднувалася з блокуванням населених пунктів і з діями по обходу загонів. Така тактика була досить ефективною. Одним з найпоширеніших способів бойових дій були засідки, що виставляються на шляхах підвозу заколотникам матеріально-технічних ресурсів. Для ведення засідки використовувалися взвод або рота, рідко - батальйон. Такі дії вимагали від командирів та їх підлеглих відмінного знання місцевості і тактики дії заколотників. Проаналізувавши хід і підсумки військових операцій і загальну ситуацію, що склалася в Афганістані до того часу, а також враховуючи зростаючу майстерність афганської армії, радянське командування взяло курс на поступове скорочення великих військових операцій, на заміну їх засадними діями невеликими силами. Основний тягар бойових дій взяла на себе афганська армія.

26 квітня 1985 р. в горах під Пешаваром, у фортеці Бадабера, де знаходилася тренувальна база афганських заколотників і в'язниця для військовополонених, спалахнуло повстання радянських і афганських військовослужбовців, що потрапили в полон в Афганістані. Доведені до відчаю нестерпними умовами утримання, голодом та іншими звірствами з боку афганських "борців за свободу", група радянських солдатів роззброїла охорону, звільнила також солдатів-афганців з урядової армії, захопила деякі приміщення в'язниці і зажадала зустрічі з радянським послом, з представниками ООН і інших міжнародних організацій. Душмани думали, що придушити виступ радянських солдатів буде легко, але вони прорахувалися. Повстанцям вдалося захопити арсенал і одне з укріплень. Всі атаки були відбиті. На допомогу заколотникам прийшли частини пакистанської регулярної армії. Але і їх атаки були відбиті. Тоді керівники операції прийняли рішення підтягти до Бадабері важку артилерію. Під час обстрілу один снаряд потрапив у склад боєприпасів. Вибух і пожежу, що почалася не залишили повсталим жодного шансу вижити. Після цього випадку один з найбільш радикальних ватажків афганських заколотників Гульбетдін Хекматіяр, глава так званої Ісламської партії Афганістану, наказав своїм бійцям "шураві" (тобто радянських) в полон не брати. 

У першій половині 1985 р. на території Афганістану тривали великі операції по знищенню великих бандформувань. Так, були проведені восьма і дев'ята Панджшерські операції, у березні - Кунарська операція. Однак і радянське військове, і афганський політичне керівництво поступово приходять до висновку про те, що потрібні принципово нові підходи до вирішення проблеми. Були проведені переговори з більш-менш поміркованими керівниками бандформувань. Частковим успіхом закінчилися переговори з Ахмад Шахом Масудом. На достатньо довгий час у Панджшері встановилося крихке перемир'я. У 1985 р. афганська урядова армія вже мала достатній досвід ведення самостійних бойових дій, тому поступово на її плечі перейшло проведення більшості загальновійськових операцій. Радянські війська поступово стали переходити від великомасштабний операцій по зачистці районів від заколотників до відпрацювання оперативних розвідданих, до засідок на шляхах караванів, що везуть допомогу для бунтівників з Пакистану та Ірану.

Також до завдань ОКРВ входили супровід автоколон з народногосподарськими вантажами, охорона стратегічно важливих об'єктів інфраструктури та охорона найважливіших транспортних комунікацій. Зміна бойових завдань ОКРВ, зростання боєздатності і поліпшення морально-моральної обстановки всередині афганської армії дозволили у другій половині 1986 р. вивести з Афганістану шість полків: один танковий, два мотострілкових і три зенітних. У грудні 1986 р. керівництвом Афганістану було взято курс на національне примирення. НДПА офіційно оголошувала про відмову на монополію в сфері державної влади, про плани скликати всеафганський з'їзд представників усіх верств суспільства - Лойя Джиргу. 

БОЙОВИЙ ШЛЯХ ВОЇНА-ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТА

СКОБЄЛЄВА ОЛЕКСАНДРА ОЛЕГОВИЧА
Гурток «Навчання доблесті і слави» Ізюмської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 5

Іюмської районної ради Харківської області

Керівник: Калашникова А.О., керівник гуртка «Навчання доблесті і слави»
Скобєлєв Олександр Олегович, рядовий, старший механік-водій МТЛБ, народився 10 липня 1965 року в м. Ізюм Харківської області УРСР. Працював слюсарем на Ізюмському приборобудівельному заводі.

До Збройних Сил СРСР призваний 30 вересня 1983 року. До Республіки Афганістан прибув у квітні 1984 року.

Приймав участь у чотирьох бойових операціях. Загинув у бою в провінції Балх 24 вересня 1984 року.

Отримав орден Червоної Зірки (посмертно). Похований в рідному місті.


НАГОРОДЖЕНІ ПОСМЕРТНО…
Дзюба Карина, Громакова Вікторія, вихованки гуртка «Історичне краєзнавство»

комунального закладу «Станція юних техніків №4 Харківської міської ради»

Керівник: Коптєлова Любов Іванівна, керівник гуртків комунального закладу закладу

«Станція юних техніків №4Харківської міської ради»


Наша гімназія №86 завжди пишалась своїми випускниками. Саме тому центральний вхід до неї прикрашають слова:«Наші учні – наша гордість!». 15 лютого 2014 року виповнилось 25 років з дня виведення радянських військ з Афганістану. Працюючи над розповіддю про воїнів-інтернаціоналістів, випускників наших Залютінських шкіл, ми мимо волі порівнювали неспокійні сучасні обставини в нашій державі з тим періодом 80-х років минулого століття, коли в Радянському Союзі, до складу якого входила Україна, був мир, а молоді хлопці мусили, ризикуючи життям, приймати участь у війні, на чужій території. Багато людей намагались нам допомогти зібрати інформацію і, головне, зрозуміти - чому це сталось!? Члени штабу «Пошук», продовжуючи багаторічну традицію, під час екскурсій і зустрічей в шкільному музеї завжди згадували про випускника гімназії Олександра Маслія, який загинув в Афганістані. Але більш детально ті події ми узнали тільки зараз, готуючись до написання цієї роботи. Про Афганську війну і наших випускників-афганців нам розповів вчитель історії випускник гімназії №86 1986 року, Молчанов Є. А. Афганістан – держава в Південно-Західній Азії, яка мала спільні кордони з Радянським Союзом. Афганська війна продовжувалась майже 10 років: з 1979р. до 1989р. У військовому конфлікті на території Демократичної Республіки Афганістан приймали участь сили уряду Афганістану і Обмеженого контингенту радянських військ, з однієї сторони, і багато чисельних збройних формувань афганських моджахедов або «душманів» з іншої. В наслідок національно-демократичної революції 27.04.1978 року була проголошена Демократична Республіка Афганістан. В 1978 було прийнято радянсько-афганський договір про дружбу, добросусідство і співробітництво. У березні 1979 року, під час бунту в м. Герат, було перше прохання афганського керівництва про пряме радянське військове втручання (всього таких прохань було біля 20). Рішення про ввід військ було прийнято на засіданні Політбюро 12 грудня 1979 року. На той час в Радянському Союзі, громадяни, з 18 років мали військову повинність і почесний обов’язок, закріплений Конституцією СРСР, захищати соціалістичну Вітчизну і нести службу в рядах Збройних Сил СРСР. Воїни – інтернаціоналісти, завдяки радянсько-афганському договору, надавали допомогу народу Афганістану, який став на шлях соціалізму. Таким чином, з грудня 1979 року почався ввід радянських військ в Афганістан. 30-31грудня 1986 року надзвичайний поширений ХХІ пленум ЦК НДПА проголошує курс на політику національного примирення і виступає за скоріше припинення братовбивчої війни. 15 травня-15 серпня 1988 року відбувся 1-й етап виводу радянських військ з Афганістану. 15 листопада-15 лютого 1989 року відбувся другий, завершальний етап виводу радянських військ з Афганістану. За офіційною версією - радянські війська виконали свої задачі і організовано повернулись на Батьківщину. Але якою ціною?! Євген Анатолійович розповів нам, що крім Олександра Маслія в Афганістані служили ще 5 випускників гімназії. Це випускники 1982 р. - Полуян Юрій, Тарасенко Андрій, Андрійченко Юрій; випускник 1983 р. Савченко Валерій і випускник 1986 р. Самофалов Дмитро. Але звісток про них нема.

Маслія Олександра Вікторовича знала колишній вчитель гімназії №86 Буряк Р. Ю. Також ми використали матеріали шкільного музею, де збереглися розповіді Фартушної А.В. та інших колишніх вчителів, випускників гімназії і членів родини Маслія О.В.. Народився Олександр 28.01. 1966 року в м. Харкові, навчався в середній школі № 86 з третього класу. Енергійний, допитливий, дуже відповідальний він відрізнявся від однолітків своїм миролюбством, багато читав, особливо захоплювався спортивною греблею та кульовою стрільбою. Після 8-го класу поступив в Харківське медучилище №1, після закінчення якого працював в службі невідкладної меддопомоги. Він часто казав: «Найкращі ліки не можуть замінити уваги до хворого». Дуже уважним був він і до членів своєї родини, до друзів. Ця риса Олександра проявилась і в період служби в Афганістані. До Збройних сил СРСР його призвали 10. 11. 1984 року Ленінським РВК м. Харкова. В Республіці Афганістан приймав участь в рейдах, супроводженні транспортних колон, проявив себе мужнім, рішучим воїном. Єфрейтор, санінструктор кордонних військ він кваліфіковано надавав першу медичну допомогу не тільки друзям, а навіть мешканцям кишлаків, оточених душманами. Він був нагороджений багатьма пам’ятними значками, у тому числі «Відмінник кордонних військ 1-го 1 2-го ступенів». 26.07.1985 року він приймав участь у бойовій операції, під час якої загинув в бою з бунтарями. Указом Президії Верховної Ради СРСР №383-ХІ від 20.12.1985 року за мужність і відвагу, проявлені під час виконання інтернаціонального обов’язку, Олександр Маслій нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). Похований він на цвинтарі №6, яке розташоване в нашому селищі Залютіно. Ми часто відвідуємо його могилу.

Про Ізрайліта Володимира Григоровича та про його родину дуже тепло згадує Крутенко Л. І., вчитель історії НЗ №87, яка працює в НЗ №87 з дня відкриття школи в 1953 році. Народився Володя 12.10.1957 року в м. Харкові, нічим особливим серед своїх однолітків не різнився, але дуже любив читати, надаючи перевагу точним наукам. На уроках історії жвавішав, коли тема стосувалась Великої Вітчизняної війни, міг перерахувати всі головні події, види військової техніки, особливо авіаційної, знав імена полководців. В музеї школи збереглися спогади колишнього вчителя початкових класів Тищенко Р. П., яка охарактеризувала період дитинства Володі, періодом активної пошукової роботи, походів по місцям боїв, що залишило свій слід в душах учнів. Раїса Петрівна мешкала в тому ж будинку що і батьки Володі – по вул. Ініціативній №3, добре знала цю родину. Батько, Григорій Аронович, був дитиною війни, помер 24.03.2014р., мати, Валентина Олексіївна, дитина війни, померла ще декілька років тому. Його дідусь, Арон Борисович Ізрайліт, наводчик протитанкової зброї, загинув смертю хоробрих восени 1941 року. Володя з дитинства вирішив стати військовим, мріяв про небо. В Збройних силах СРСР з 31.07. 1975 року, закінчив з червоним дипломом Харківське ВВАТУ(вище військове авіційно-технічне училище). На останньому курсі одружився на дівчині Світлані(померла в 2004 р.). Служив в Білорусії, дуже радів з нагоди народження сина Романа, якому і прийшлось нещодавно ховати дідуся Григорія. В Республіці Афганістан старший лейтенант, борт авіатехнік – повітряний стрілок В.Г. Ізрайліт служив з вересня 1983 року. В складі екіпажу вертольоту Мі-8 здійснив біля 700 бойових вилетів і 8 раз приймав участь в десантуванні військових на неоснащені площадки у високо гірських районах під вогнем противника. Під час виконання бойової задачі при висадці десанту в 40 км від м. Кабул 27.08.1984 року вертоліт було збито. Екіпаж загинув. За мужність і відвагу В.Г. Ізрайліт нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). Похований на цвинтарі №6 в нашому селищі. В шкільному музеї є стенд присвячений пам’яті випускника школи Володимира Ізрайліта, на якому знаходиться його фото, шкільний табель, подяка батькам від адміністрації Харківського ВВАТУ за виховання сина, курсанта Ізрайліта і декілька фото, на яких Володя разом з бойовими товаришами біля військового вертольоту. В цьому вертольоті він і загинув… Про все це згадують члени штабу «Пошук», зустрічаючи гостей: дітей і дорослих в музеї школи. Біля головного входу до школи знаходиться меморіальна дошка присвячена подвигу Володимира, до якої в найурочистіші свята, як і до стенду в музеї, і до могили на цвинтарі діти вже 30 років приносять квіти… Вчитель математики ЗНЗ №87, випускниця школи 1982 року А.М. Рачок пам’ятає «воїнів-інтернаціоналістів», своїх однокласників - Шевченко Ігоря і Ткалуна Ігоря, який, на жаль, вже помер. «Афганцем» був і випускник 1983 року Авдєєв. А син випускника 1983 року, «воїна-афганця» Сидорченко Бориса Григоровича - Олексій навчається у 8 класі, де вона класний керівник. Борис Григорович повернувся з Афганістану із страшними опіками на обличчі! Він, як і інші «афганці» відмовляється від зустрічей, бо згадувати минуле їм дуже боляче! Наш штаб «Пошук» часто зустрічається з мамою воїна-інтернаціоналіста, випускника ХСШ №87 Нікіткіна Дмитра. Дитина війни, член ради ветеранів м/району Залютіно Нікіткіна Алла Афанасіївна, на жаль. не любить розповідати про свого сина, але і вона сама для нас приклад активного патріотичного життя. Отже, крім Володимира Ізрайліта ще 5 випускників школи №87 були «афганцями». Таким чином, з наших Залютінських шкіл 12 випускників 80-х років прийняли участь у війні в Афганістані. Двоє з них загинули… Всього загинуло в Афганістані 14 тисяч 453 воїна. Українців – 2 тисячі 376 чоловік. Які страшні цифри! А за ними скільки нездійсненних мрій, дітей-сиріт, молодих вдовиць, материнських сліз, скороченого від болю та туги життя… Борони нас, Боже, від війни!!! Одного разу батько Володимира Ізрайліта Григорій Аронович сказав: «Дякую вам за те, що ви зберігаєте пам’ять про мого сина!». Нехай же невмируща пам’ять про патріотичний та життєвий подвиг героїчних батьків і їхніх синів, які гідно виконували свій інтернаціональний обов’язок, передається від покоління до покоління!

ПАМ'ЯТАЮ ТЕБЕ, АФГАН
Дмитроченко Діана, учениця 10-го класу Вільшанської ЗОШ I-III ступенів

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Лебединська К.О., вчитель української мови
«Війна… чужа, неждана, непотрібна

Геройство. Біль. Дочасна сивина.

Прокляття чаша випита до дна»
Афганська війна… брудна, ніким і нікому неоголошена… А хіба війни можуть бути чистими? Кожна із них несе смерть, інвалідність, одягає у смуток тисячі сердець, сповнена материнським довічним смутком і болем. У війни холодні очі. У війни свій відлік, своя безжалісна арифметика.

Наша пам'ять назавжди увібрала в себе і береже імена і подвиги поколінь учасників Другої світової війни і назавжди прийняла новий біль афганських втрат. Афганська війна потребує глибокого осмислення. І немає такого електронного засобу сучасного комп’ютера, з якого можна було б почерпнути і винести всі уроки, політичні і військові, що необхідні для вирішення долі суспільства. Тому нехай пам'ять прокручує і що було? Як було? І чи так це було?

Народна мудрість говорить: «Людина живе доти, допоки про неї пам’ятають». Знаю, що кожен той солдат, кожна родина тих, хто пройшов через страшне горно Афгану, ніколи не зможуть забути про це. Афганська війна тривала вдвічі довше, ніж Велика Вітчизняна. У цій війні загинуло майже 15 тис. осіб, 290 воїнів пропали безвісти. А скільки скалічених доль, втрачених мрій, пошкоджених планів на щасливе майбуття.

Не оминула афганська війна і нашу родину. Зі слів тата знаю, як голосила моя бабуся, відправляючи свого старшого сина в армію (тоді якраз активно відправляли молодих призовників на схід, в далеку гірську країну), примовляючи як замовляння: «Тільки б не в Афган, тільки б не в Афган…», як потім щодня виглядала листоношу із звісточкою Звідти і молилася, щоб тільки залишився живим. І він вижив, і повернувся до рідного порогу, і сьогодні живе поряд з нами. Щоправда, про той період свого життя розповідає зовсім неохоче і дуже мало, не бажаючи відкривати завісу того, що відбувалося далеко на схід від нашої країни.

Мій дядько, Дмитроченко Віктор Семенович, мешкає у селі Першотравневе, що на Дворічанщині. У 1982 році закінчив місцеву восьмирічку і продовжив навчання у Дворічанській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. Ще з дитинства захоплювався музикою, тому після закінчення школи твердо знав, що майбутню професію поєднає з музикою і вступив до Харківського музичного училища. Але мріям його не судилося збутися, після закінчення училища пішов працювати у колгосп.

16 жовтня 1985 року Віктора призвали служити до лав Радянської Армії, потрапив у ВДВ. Закінчив навчальний центр, одержав спеціальність сапер. І через півроку був направлений до Демократичної Республіки Афганістан.

Афганістан вразив молодого солдата. Це була чужа, невідома країна, зі своєю культурою, звичаями, вірою. Особливо вражала природа: напівпустелі, вкриті полинем і гори: безлісі, кам`янисті. І спека, від якої просто неможливо сховатися. Усе таке незвичне, чуже, вороже.

Отак розпочалася небезпечна служба в Афганістані. Доля випала служити в 345-му гвардійському повітрянодесантному полку, в саперній роті, якою командував герой Радянського Союзу Валерій Востротік. Про перші дні війни дядько говорить: «Нас, молодих, неосвічених, привезли на нове місце служби, на перший погляд все спокійно, мирно. Я, як і інші солдати, знали про війну тільки з книжок та кінофільмів, тому, навіть, не здогадувалися що на нас чекає. Але розуміння прийшло швидко, з першого ж бою, під час якого втратив кращого друга».

У кожного солдата стояло своє завдання на війні, у Віктора теж було своє: «Брав участь у багатьох бойових операціях, ходив у гори. Так як я сапер, то у мої обов’язки входило безпечно провести підрозділ до певного місця. Пишаюся тим, що за півтора року моєї служби не було жодного підриву там, де я проводив солдат!».

Дмитроченко Віктор Семенович нагороджений медалями «За відвагу», «За розмінування», «Від вдячного афганського народу». Кожного року 15 лютого бере участь у заходах, присвячених вшануванню воїнів-інтернаціоналістів.

27 грудня 1979 року – 15 лютого 1989 року – період афганської війни. Для когось це лише дати та роки, а для воїнів-інтернаціоналістів – це пам'ять на все їхнє життя. Вони йшли туди вісімнадцятирічними юнаками, а поверталися не по віку дорослими людьми з посивілими скронями та сумними очима. І часто вночі їм знову доводиться переживати ті страхіття, що випали на їхню долю.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Схожі:

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна івано-франківська обласна державна адміністрація департамент освіти, науки, сім’Ї, молоді та спорту

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна чернігівська обласна державна адміністрація департамент економічного розвитку
Департамент економічного розвитку облдержадміністрації повідомляє про конкурс талантів видавництва
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти Харківської обласної державної адміністрації комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів»
Комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка