Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка7/18
Дата конвертації18.04.2017
Розмір3.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18

КРІЗЬ ПЕКЛО АФГАНСЬКОЇ ВІЙНИ
Канделакі Тарас, учень 10-А класу, Колесниченко Анастасія, учениця 10-А класу

Люботинської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів № 4

Люботинської міської ради Харківської області

Керівник : Іванченко Олена Анатоліївна, вчитель історії та правознавства


Свою роботу ми присвячуємо загиблим в Афганістані люботинцям, а саме –Давидову В. І., Савченко А.Д., Тижненко С.В., Омельченко С.М., Хоміч С.О.Що б там не говорили про ті афганські роки, як би не оцінювали їх у нашій історії, вони залишаються не стільки славною сторінкою, скільки болючою раною, і тим, хто з якихось причин захоче якнайшвидше забути про неї, закрити її політичними чи дипломатичними бинтами, невідпорно стане на заваді людська пам’ять. Пам’ять тисяч молодих життів, що згасли у задушливих афганських ущелинах чи на гірських перевалах, пам’ять тисяч материнських сердець, що болітимуть вічно синами своїми, незважаючи на те, яким високим інтернаціональним обов’язком благословлялася їхня смерть.

Афганськихподійніколи і нікому не викреслити з календаря. І скільки б ми не повертались до тих подій, встановлюючи нові і нові факти, змінюючи цифри, все переоцінюючи, істина залишається одна – незмінно житиме пам'ять про Афганістан. 


Празька весна Анатолія Капусти
Капуста Світлана, учениця 8 класу Забаринської філії

Миколаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Владимирець О.М., вчитель історії та права
Дана робота розкриває невідомі сторінки з життя нашого односельця Капусти Анатолія Івановича.

Воїнами-інтернаціоналістами прийнято називати тих, хто служив в Афганістані, несправедливо забуваючи, що Радянський Союз приймав активну участь в багатьох збройних війнах та локальних конфліктах на всіх континентах. Наш земляк, Капуста А.І., проходячи строкову службу в Угорщині був змушений за наказом приймати участь у придушенні Чеського повстання, яке увійшло в історію як «Празька весна». Під час виконання свого обов’язку отримав поранення, що негативно вплинуло на його життя.



Дослідження трагічної долі більшості воїнів-інтернаціоналістів змушує нас цінувати мир, наслідувати вміння чесно виконувати свій обов’язок.
«Ти, вічний біль, Афганістан»
Касьянова Анастасія учениця 11 класу Зідьківської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів імені Г.І.Ковтуна Зміївського району Харківської області

Керівник: Гільбрант Раїса Іванівна, вчитель історії вищої категорії
З кожним роком все більше віддаляються від нас події афганської війни. 25 років назад останній радянський воїн залишив чужу землю, але не зможуть роки зітерти з пам’яті людської ті тривожні дні, коли в пекельному полум’ї війни народжувались молоді герої, коли чекали своїх синів, чоловіків, коханих, коли боялись відкривати скриньки, щоб не знайти там похоронок. Ця війна тривала 9 років, 1 місяць, 20 днів. Через її горнило пройшло понад 600 тисяч військовослужбовців збройних сил колишнього Радянського Союзу. Війна, яка забрала життя понад 15 тисяч осіб, кожен п’ятий з них – українець.

Хто вони, афганці? На вигляд звичайні чоловіки, працюють, виховують дітей, але спитайте в них про військову службу, і в кожного прочитаєте в очах тихий сум. «Афган» для кожного з них став своєрідною школою виживання. Всі, хто служив «за річкою» (саме так афганці називають місце своєї служби) є героями, бо війна – це завжди страшно, і не дай Бог побачити її на власні очі будь-кому.

Підростаюче покоління повинно знати і розуміти усю суть трагізму афганської війни тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України понад 150 тисяч.

В шкільному музеї є стенд «Вони виконували інтернаціональний обов’язок, де вміщені матеріали про воїнів-афганців.

Це учні нашої школи, а зараз вони уже є батьками моїх однокласників. Це Мокрій Сергій Михайлович, Тарасов Ігор Олександрович, Савченко Сергій Олексійович, Соляник Віталій Михайлович, Соляник В’ячеслав Михайлович, Шиляєв Михайло Якольович, Гомон Олексій Вікторович, Назаренко Анатолій Миколайович. Вони є частими та бажаними гостями в школі.

Напередодні 15-го лютого ми зустрічаємось з воїнами-інтернаціоналістами.

І їх розповіді, спогади, пісні під гитару, вистраждані в Афганістані, пройшли через наші серця. Я хочу розповісти про декого із них.

Віталій Мокрій, який воював в Афганістані, стверджує, що з війни неможливо повернутися, тому як душа воїна залишається там, де рвалися снаряди і свистіли кулі. Чи не тому, повернувшись додому в 1982 році з Афганського пекла, Віталій знову просився туди? Багато його не розуміли, задаючи одне і те саме питання - ти шукаєш смерті? У відповідь він казав: «Я їду не за смертю, а за своєю душею». Але знову опинитися на землі Афганістану йому не довелося, всі його прохання були відхилені. Для Віталія війна була закінчена - він виконав свій інтернаціональний обов'язок перед Батьківщиною.

У 1980 році мені було 18 років і я отримав повістку до лав Радянської армії. Служба проходила в Туркменії, де близько двох місяців призовники проходили курс молодого бійця, але бойової зброї «безвусій піхоті» в руки не давали. Шість пострілів на навчальному полігоні - це все, чим обмежились молоді призовники. А потім їх всіх вибудував на плацу замполіт і повідомив, що вони відправляються в Афганістан, і ще надійшла вказівка обмежити листування з рідними та близькими до двох листів на місяць. Для Віталія це було ударом, адже листи він отримував практично кожен день. Далі був літак і кінцева зупинка - місто Кандагар. Це було 23 лютого 1980 року.

Новачків розформували, Віталій потрапив у другий піхотний батальйон. Про війну нікому нічого не говорили, але відразу всім видали бойову зброю і відправили в вечірній караул, попередивши : «Туди ходити не можна - мінне поле, а там - можеш голови позбутися». Перший бій також не змусив себе довго чекати, в лютому у новачків відбулося перше бойове хрещення. А далі - військові операції і перепалка з «духами» ставали все частіше і частіше .

Досвід воювати приходив з кожним новим боєм. Яскраво в пам'яті залишилося одне бойове завдання - супровід колони через сухе русло. Саме тут відбулася кривава бійня з палестинськими найманцями. За півдня радянські солдати поклали 365 палестинців.

Так, в Афганістані наші хлопці поклали численну армію « духів », але тут, в кривавих сутичках, загинуло і безліч радянських солдатів. На очах помирали бойові товариші, яких відвозили додому в цинкових трунах.

Віталію Мокрію в цьому плані «пощастило» більше, за три роки в його другому батальйоні було вбито 13 хлопців, тоді як за цей час гинули цілі батальйони і роти солдатів. Велика заслуга в цьому належить « Батяні комбату» Пархомюку, який жорстко вчив своїх хлопців воювати, а в бою йшов у перших рядах, закриваючи своїми грудьми другий піхотний батальйон. Виконуючи свій інтернаціональний обов'язок в далекому Афганістані, Віталій, як і чимало хлопців, думав про свою землю, про свою Батьківщину. Почуття обов'язку і патріотизму допомогли їм вижити і повернутися додому.

Віталій воював два роки, і в жовтні 1982-го повернувся додому з двома бойовими орденами. Він був нагороджений медаллю «За відвагу» і знаком «Військової доблесті»

Соляник Віталій Михайлович, Соляник Вячеслав Михайлович в Афганістані перебували з 1982 року по 1984 рік. Полк стояв у місті Мари (Марійський авіаційний полк) Зона прикордонних військ простягалася до міста Кабул (приблизно 250 км) За Мармольську операцію Соляник Віталій був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». В липні 1984 року були демобілізовані.

Чесно кажучи, не дуже охоче брати люблять пригадувати роки цієї неправильної війни. Але дуже помітно: людей, які знають війну, видають очі. Непрошені сльози навернулись на очі, коли згадали роки призиву в армію, як без об’яв, без пояснень вивезли на військові навчання, а далі війна. Душмани дали їм прізвища «шураві», що в перекладі – радянський. Спогаді, спогади,… Біль, горе і смуток. Ось і зараз колишні воїни-афганці повідали те, чого не можна уявити. Коли мовчать сини говорить за них мати – Галина Григорівна. Адже все на світі від сонячного світла і любові матері. А вона розповідала про ту тривогу, яка охопила її і батька, про безсонні ночі, про молитви Богу, про те, що сини листи не відсилали з Афганістану, а з Радянського Союзу, коли на своїх «горних тюльпанах» ми 8-го перевозили тіла убитих і поранених в Середню Азію. Згадують Віталій Михайлович і Вячеслав Михайлович як не один раз душмани прострілювали «горний тюльпан». Скільки разів смерть була зовсім поряд, але життя, як говорять брати, врятували мамині сльози. Найстрашнішим, як згадують, було попасти в полон. Тому завжди залишали одну кулю для себе.

Тарасов Ігор Олександрович народився в 1965 році. В збройних силах СРСР з квітня 1983 року. З розповіді Ігора Олександровича: В ДР Афганістані стан з квітня 1983 року механік-водій БМП 149 гвардійського мотострілкового полку 40 загально військової армії Туркестанського ВО.

Приймав участь в 13 бойових операціях та рейдах по знищенню баз і центрів підготовки повстанців в Джар-Кудуке, Кишим-Кундузе, що знаходилися поряд з Іранським кордоном. Для виконання завдань виходили в повному складі – в капоніри по периметру батальйону, де звичайно стояли БМП, вони заганяли ЗИЛ 131. Згадує Ігор Олександрович одну з операцій, коли розташовувались табором в 50 км від кишлаку. База була сильно укріплена, тому вирішили перехитрити духів – по плануванню операції вся техніка пішла своїм ходом, але тільки з механіками-водіями і операторами гармат, а інші були поділені на групи по 15-20 чоловік і прийняті на борт МІ-8. Такої кількості вертольотів відразу, я не бачив ніколи. В одну «вертушку» МІ- було завантажено БМД 3-ї роти. Отак почалася операція. Техніка рухалася попереду і духи, думаючи що це основні сили, вийшли до дороги для організації засади, оточуючи при цьому позиції навколо бази. А це було вигідно нам з тактичної точки зору, тому що кишлак знаходився між сопок, на яких по периметру були викопані окопи, обладнані вогняні гнізда ДШК, опорні пункти. По мірі того, як підходила техніка до об’єкту, полк бомбардувальної авіації наніс потужний удар бомбово-штурмовий по духам, потім з «вертушок» висадились прямо на окопи душманів наші війська. До вечора підійшла ще наша техніка, піхота, батарея ГРАД, батарея гармат Д-30, танкова рота. На висоті постійно кружляв АН-12 і скидав САБи, результат бою – 650 душманів, ЗДШ, 850 штук стрілкової зброї, ІБРАМ, автомобілі.

А це витяг з архівної довідки: «Особо отличился Тарасов И.А. 20.10.1984 года при сопровождении автомобильной колонны по маршруту Кишил-Кундуз. В районе населенного пункта Банги колонна была обстреляна мятежниками… Экипаж открыл прицельный огонь, ответным фланговым огнем из гранатомета мятежники попали в БМП, в результате чего Тарасов И.А. получил ранение.

Из наградного листа к Указу Президиума Верховного Совета СССР от 5 апреля 1985 года, по которому Тарасов И.А., механик-водитель БМП 149-го гвардейского мотострелкового полка, 40-й общестрелковой армии буркенстанского ВО, награжден орденом «Красная Звезда».

Як говорить Ігор Олександрович не в орденах щастя.

Зараз у нього син військовий і батько хотів би, щоб той бачив війну лише в кінострічках.

Скільки може пережити людина, скільки може бачити страхіть. Коли згадує друзів, що загинули в бою він плаче. І такі гіркі сльози.

Згадує, як здав техніку і збирався додому, як перетнув кордон СРСР по новому мосту «Дружба», як плюнув через ліве плече три рази і сказав: «Прощай, Афган. Я знаю, що частина мене залишилася там, за річкою…»

Існують на Землі гарячі точки, неспокійно зараз і в Україні, тому ми не повинні заспокоюватись. Там, де ллється кров, виростає ненависть. Де виростає ненависть – сіється смерть. Воїни афганці… Ми тепер називаємо їх по-різному: інтернаціоналісти, окупанти. Ми називаємо цю війну помилковою. 70 років тому покладено край фашизму. Діди наші думали, що та війна остання. Вони не знали, що їх онуків також називатимуть ветеранами. Нам треба пам’ятати ветеранів, виявляти розуміння до тих, хто пройшов війну і для кого вона триває досі у спогадах, у думках. Вони цього заслуговують.

Герои среди нас
Келюх Юлия, Белякова Евгения, Гноевой Артем, ученики 5-А класса Чугуевской ООШ №1,

воспитанники кружка «Юные экскурсоводы» Чугуевского центра туризма и краеведения

Чугуевского городского сонета Харьковской области

Руководитель: Волкова Е.С. руководитель кружка


Представленная работа посвящена 25-й годовщине вывода советских войск из Афганистана. Для её написания используется материал об истории афганского конфликта, об участнике афганской войны Пулинец Александре Петровиче.

Правда об афганской войне… Она разная. Чаще всего болезненная и горькая. Прошло уже много лет со времен той страшной войны в Афганистане. До сих пор нет единой точки зрения политиков и историков о значимости той войны, о роли советских солдат и войск. Тем не менее, независимо от разных взглядов и споров, погибли люди. Среди них те, которые жили в нашем городе. И сегодня живут и работают рядом с нами люди, прошедшие эту трагическую войну. Именно им и посвящена наша работа.

Цель нашей работы - сохранение памяти о подвигах жителей Чугуева, достойно исполнявших свой воинский долг за пределами страны. В рамках достижения поставленной цели были поставлены следующие задачи:


  1. Расширить знания о войне в Афганистане. 

  2. Познакомиться с участником боевых действий, жителем Чугуева.

  3. Изучить материалы о его боевом пути.

Очевидцы и участники той войны неохотно рассказывают о событиях Афганского конфликта. Но все же нам удалось побеседовать с участником боевых действий Пулинец Александром Петровичем. Его воспоминания и фотографии стали основой нашего исследования.

Александр Петрович родился 17.01.1959г. на Полтавщине, в с.Харьковцы. В 1977 году закончил местную школу и поступил в Харьковский Военно-воздушный авиационно-инженерный университет. В 1980 году был направлен на службу в Дальневосточный округ, г.Шимановск, Амурской области на должность авиационного техника вертолета Ми-24. Именно оттуда впервые, в составе вертолетной эскадрильи, попал в Афганистан, это произошло в 1981г. Александр Петрович вспоминал: «То куда я еду и где я буду служить, не знал никто из близких». Служил он в Кабуле в составе 50-го вертолетного смешанного полка.

«Прилетели мы в Кабул в июле, жара была невыносимой, к технике днем не прикоснешься, приходилось работать только в перчатках. Постоянно хотелось пить, жажду утоляли чаями из трав и верблюжьей колючки. Наша задача была в огневой поддержке наземных войск и в сопровождении колон с грузом. Поразила нищета, которая там царила. У местных жителей не было электричества, отопления, их дети ходили грязные, в лохмотьях, не было школ и больниц. Мы как могли, подкармливали людей. Очень жалко было детей, которым из еды, в день, давали маленькую лепешку и 2 ложки риса, они постоянно были голодные. Мы угощали их сгущенкой и галетами. Часто выезжали в город в сопровождении переводчиков, которые всегда знали, где что достать. Большинство местного населения было доброжелательным и с благодарностью принимало помощь, но, несмотря на это опасность все равно существовала, поэтому ходили всегда с оружием».

Большой след в памяти и сердце оставила первая потеря друзей. «Наша эскадрилья принимала участие в Панджшерской операции. К нам на аэродром стянули вертолеты со всего Афганистана. Ми-8 высаживал десант, а наш Ми-24 прикрывал. Но сразу все пошло не так. В первые же минуты боя один из вертолетов был сбит. Погибли и десант, и члены экипажа. Первое чувство было – бессилие, гибли люди, а мы ничем не могли помочь. В эфире постоянно звучало: «Заберите груз «300» (раненые), груз «200» (погибшие). В ходе этой операции мы потеряли свой первый экипаж». И все же, Александр Петрович считает, что вертолетчикам на войне было легче, чем пехоте. Шансов остаться в живых было значительно больше, т.к. из обычного оружия вертолет сбить было трудно.

Служба в Афганистане длилась год, после чего Александр Петрович вернулся на Дальний Восток.

Опять вернулся на службу в Афганистан он в 1985 году. «В этот раз служить пришлось в г. Джелалабад. Это южный курортный город. Там было очень жарко, всюду были плантации апельсинов, грейпфрутов и разных диковинных фруктов».

«Я думал, что в одну реку дважды не войдешь, но когда увидел знакомые горы, почему-то подумал: А вернусь ли я в этот раз? Было очень страшно, хотя я и не новичок. Но отказаться я просто не мог. Больно было от того, что гибнут люди: друзья, сослуживцы и просто хорошие ребята. Эта война дала мне возможность понять, что значит быть Человеком, что значит настоящая дружба и любовь к Родине».

За доблесть и героизм Александр Петрович был награжден орденом «За службу Родине» 3 степени.

Вернувшись домой, в 1986г. Александр Петрович поступил в Киевское высшее военное авиационное инженерное училище, которое окончил в 1990 году и после этого был направлен на службу в г.Чугуев. Отслужив 4 года, перешел на работу в Харьковский институт летчиков, где проработал 2 года. В 1996 году устроился на работу на Чугуевский авиаремонтный завод, где и проработал до пенсии. Сейчас пенсионер, проживает в Чугуеве. Состоит в Чугуевской общественной организации «Офицерское собрание», которая объединила офицеров, служивших во времена Советского Союза в «горячих точках». С друзьями-однополчанами общается больше по интернету, на встречах вспоминают годы службы в Афганистане и погибших товарищей.

Война в Афганистане длилась более 9 лет. Она унесла жизни свыше 15 тысяч человек, из них - 3360 украинцев, в том числе - 10 чугуевцев. За годы афганской войны 72 военнослужащих были удостоены звания Герой Советского Союза, 11 из них - украинцы.

Ушла в историю Афганская война. Другая была страна, другая ситуация в мире. Но в памяти людей эта война будет жить ещё долго, будет жить в душах тех, кто в ней участвовал. Многие из них по-прежнему говорят: «Болит в моей душе Афганистан». Потому что все также дает о себе знать незаживающая душевная рана - память о потерянных друзьях.

И очень хочется, чтобы такое больше никогда не повторялось.


СПОГАДИ - ВИЖИТИ ПІСЛЯ ВІЙНИ
Кисіль Олена, учениця 10 класу Площанської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Великобурлуцької районної ради Харківської області

Керівник: Гордіюк Л.О., педагог-організатор


На кожному учаснику бойових дій лежить відбиток бойового досвіду, який впливає на його психічний стан, соціальну й ефективну професійну адаптацію, міжособистісні стосунки з найближчим оточенням. Тому суспільство загалом і Збройні сили, як інститут, зокрема, мають потребу в докладанні особливих зусиль з реабілітації цієї специфічної категорії військовослужбовців, особливо інвалідів війни.

У своїй роботі ми хочемо, насамперед, передати не просто спогади, а життя людини з цими спогадами. Її відчуття не на війні, а вдома, коли вже не чути пострілів наяву, коли друзі та колеги точно будуть живі через півгодини та все одно почуття напруженості, готовності вступити в бій, страшенної, стресової зібраності усіх сил організму присутнє кожної хвилини. В нашій країні відсутній великий досвід реабілітації учасників бойових дій. Повернувшись додому, такі люди опиняються ніби в пастці – вони вирвані з тих жахливих умов війни до яких звикли і не знають, що саме робити, коли не чекаєш постійно смерті. Це призводить до зростання соціальної напруги, самогубств, злочинності серед цієї категорії.

Та наша розповідь,насамперед,про героя, героя який не просто пройшов війну, а який зміг адаптуватися після неї до нормального життя, виховати доньку та сина, дочекатися онука та стати найщасливішим дідусем.

Я довго готувалася до цього інтерв’ю. І не хвилин підготовки чи запитань було багато. Потрібно було морально підготуватися. Не можна ж просто запитувати про таке. Це життя людини, вона це носить в собі. Та все ж змогла. Зустріч з, здавалося б, такою ж людиною як всі ми. Але ні, він не плакав, жоден мускул на його обличчі не здригнувся під час розповіді. А я сиділа, ледве стримуючи сльози, та тремтячими руками писала найстрашніший з його спогадів.

«Війна! Для кожного це слово звучить по-різному. У звичайної людини це враження від прочитаних книг, переглянутих фільмів та розповідей очевидців. Для нас, котрі несли службу в ОКРВА, війна – це біль. Солдатський біль від поранень, інколи від розуміння того, що іншого виходу із ситуації немає; від того, що помирають твої друзі; біль, коли ідеш під кулі тому, що є наказ і його повинно виконати; біль та сльози батьків, коли сини повертаються в цинках. А ще війна це робота, тяжка робота день і ніч без відпочинку та вихідних, і від того, як ти виконуєш цю роботу, залежить життя багатьох людей.

За рік з лишком несення служби в Афганістані було зроблено 15 виїздів, під час 10 з яких колона потрапляла під обстріл. Один із виїздів не минув для мене легко. Підірвався на міні і мій автомобіль, а після того були довгі дні проведені в санбаті та шпиталі в Шенданті.

А до цього ще було чимало. Для мене розуміння чи, навіть, відчуття реальності того, що відбувається прийшло, коли ми перетинали кордон Туркестану з Афганістаном у районі селища Кушка, коли на наших очах покалічених юнаків з мотопіхоти, які натрапила на засаду, переправляли в шпиталь. Це була наша перша зустріч з війною.

Після цього нашим автобатальйоном було пройдено багато тисяч кілометрів по пустелям і горам Афганістану, де чекали підриви на фугасах, засади і обстріли.

Бували і поодинокі дні відпочинку на базі в Шенданті, а потім знову колона «Наливників» 0013 в/ч пп 29726 ішла на Герад, Кандагар, Лошкаргаф, Туругунді.

В квітні 1987 року був наш останній рейс на афганській землі. Шендант – Герад – Туругунді – Кушка. Ми йдемо до Союзу, полишаючи за собою обеліски молодим загиблим солдатам, в ущелинах і обабіч бетонки понівечену та спалену в боях техніку, назавжди залишаючи пам'ять на афганській землі про «Шураві» та частину своєї душі.

З Туркестану наш батальйон був введений до складу 36 армії Забайкальського воєнного округу, на радянсько-китайський кордон в район Мальчжурія, де 26 листопада 1987 року завершилась моя служба в рядах РА.

Додому я повернувся під новий рік. Ейфорія від життя без служби минула швидко. Напевно, як і багато ти, хто повернувся з Афганістану, не міг адаптуватися до подій, що відбуваються в країні, коли чиновники дивляться тобі в очі і говорять: «….я тебе туди не посилав…».

Все це було. Довго була війна уві сні, гори, піски, бетонка, наливники, що горять, свист куль та загиблі друзі. І ця пам'ять залишиться з нами навіки тому, що це пройдена нами війна. Це наш біль.»

Так закінчив свою розповідь Короткий Анатолій Петрович, який служив в Афганістані за кермом бензовозу. Пройшов шлях війни, повернувся живим, та вижив без війни. Це вже спогади крізь роки, коли людина вчиться розуміти свої відчуття, коли вже переборов в собі той біль від війни, хоча насправді він ніколи не згасне.

Анатолій Петрович – герой, герой – бо повернувся до нормального життя. А скільки таких героїв пройшовши війну загубили себе? Безліч. І все тому, що немає професійної допомоги таким людям. Україно, підійми очі і почни рятувати свою націю!

Пам’яті Миколи Ігнатка



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18

Схожі:

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна івано-франківська обласна державна адміністрація департамент освіти, науки, сім’Ї, молоді та спорту

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна чернігівська обласна державна адміністрація департамент економічного розвитку
Департамент економічного розвитку облдержадміністрації повідомляє про конкурс талантів видавництва
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти Харківської обласної державної адміністрації комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів»
Комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка