Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка8/18
Дата конвертації18.04.2017
Розмір3.67 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18

Клеменко Владислав, учень 11 класу Шевченківської ЗОШ І-ІІІ ступенів,

вихованець Сахновщинського БДЮТ Сахновщинської районної ради Харківської області

Керівник: Виставкіна Тетяна Володимирівна, вчитель історії, керівник

гуртка «Історики-краєзнавці»


В центрі села Шевченкове, що на Сахновщині Харківської області, збудовано пам’ятник визволителям села. Їх шлях не був позначений видатними подвигами, але їх тут чекали з нетерпінням, за них молились і саме тут вони знайшли вічний спокій.

Поряд з постаментом воїнам-визволителям Великої Вітчизняної війни знаходиться могила воїна-інтернаціоналіста Миколи Юрійовича Ігнатка.

Афганська війна… Брудна, неоголошена… Але хіба бувають війни чистими? Всі вони несуть смерть, одягають у жалобу тисячі материнських сердець. У війни холодні очі, у війни свій рахунок, своя безжалісна арифметика… Сусідство цих поховань показує зв'язок поколінь, адже місце подвигу є в усі часи.

Ми повинні розуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тисяч. У цій війні загинуло більше 15 тисяч наших солдатів, 35 тисяч було поранено, тисячі потрапили в полон. Серед них і 60 наших земляків-сахновщан. Четверо з них залишились інвалідами. Двоє наших земляків не повернулись. Це Леонід Іванович Пожидаєв - житель села Огіївка та наш односелець – Микола Юрійович Ігнатко.

Микола Ігнатко народився в селі Багачка, а вчився у нашій Шевченківській школі Сахновщинського району. Відразу після отримання свідоцтва за вісім класів Микола здобув професію тракториста, працював у радгоспі. Відзначався сумлінним і чесним ставленням до роботи і до громадських доручень.

Миколу Ігнатка до війська призвали 23 травня 1987 року. Отримавши в навчальному центрі навички гірської служби, молодий солдат прибув до мотострілецької частини в горах Гіндукушу. На бійців в основному покладалася охорона важливого трубопроводу на північ від Кабула. Микола мав кілька подяк від командування. У нагородному листі відзначені бойові справи молодого воїна: побував на чотирьох бойових операціях, особисто знищив одну вогнепальну точку. Біля застави № 12 бойова група зазнала нападу бандитів. Під час обстрілу колони рядовий Микола Ігнатко дістав важке поранення і помер у медсанбаті.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 вересня 1988 року Микола Юрійович Ігнатко нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно).

Не стало на Землі вродливого гарного хлопця, не зустріло його кохання, не народились його діти, не встиг він зробити багато важливих справ. Та залишився він назавжди у наших спогадах.

Спогади однокласника Миколи - Геннадія Ольховського:

«Мені запам’ятався Микола життєрадісною, щирою людиною. Його манив до себе світ космосу і фантастики, тому Коля захоплювався книжками про фантастичні пригоди. Як звичайний сільський хлопець був працьовитим, допомагав по господарству батькам. Влітку на канікулах ми часто їздили на рибалку, любили купатися. Він був хорошим і, насамперед, чесним товаришем, справедливим, вірним. З особливою відповідальністю сприйняв звістку про те, що його беруть до лав Радянської Армії. Страшна звістка прийшла до нашого села навесні 1988 року. Для всього нашого класу і всіх односельців Микола Ігнатко залишається в наших серцях тим самим Гнатком, якого ми проводжали в армію. Навіть тепер, коли школа і дитинство залишилося в далекому минулому, час від часу згадуються наші дитячі пригоди, однокласники, шкільне життя і Коля. Він завжди житиме в нашій пам’яті і серцях».

Спогади класного керівника Синиці Марії Кирилівни, вчителя російської мови та літератури:

«Был он худеньким и вытянутым. Все не по росту, все мало. Шея тоже длинная, тонкая. Закрывал он ее в холодную погоду сереньким шарфиком в полоску.

Светлые, почти невидимые брови, небольшие темно-русого цвета, как и волосы, ресницы. Но не это было замечательно в моем воспитаннике – замечательны были его глаза, голубые и грустные. В глубине их таилось и благодушие и ласка. Когда он резвился, веселые искорки в глазах становились очень заметными, улыбка озаряла его лицо и оно казалось таким милым.

Был он непоседой, но не драчуном и задирой. Застенчивость и смелость совмещались в нем одновременно. Переданные матерью теплота и отзывчивость готовы были в любую минуту выплеснуться из него.

Николай был нетерпим к жестокости, злу, ко всему плохому, унижению. Он старался всегда быть честным, справедливым, верным в дружбе, видеть в каждом равного себе – на каком бы языке он ни говорил, какого бы цвета кожи ни был».

А самі теплі і водночас гіркі спогади про Миколу в його родині… Батьки хлопця, Юрій Васильович та Варвара Миколаївна, мали велику дружню родину: чотирьох синів і доньку. Та в один час родина стала на одну дитину меншою. Не стало Миколи, доброго, працьовитого, завжди усміхненого синочка. І неможливо забути оті виплакані сльози над цинковою труною, яку у Союз привозив «чорний тюльпан». Так називали літак, який щодоби вивозив загиблих до Союзу.

І сьогодні, в рік 25 річниці виведення військ із Афганістану, ми повинні пам’ятати тих, хто пережив цю війну, тих, хто не дожив, не доспівав. Вони думали і вірили, що продовжують подвиги і славу батьків і дідів, які виконували такі ж обов’язки в Іспанії, Угорщині, Чехії.

За що, за які ідеали, за чию Батьківщину, в ім’я якої мети десятки тисяч юнаків загинули? Ті, що на місцях демобілізували хлопців, виконуючи секретні вказівки, потім казали «ми вас туди не направляли». І саме сьогодні ми повинні винести уроки історії: вторгнення на чужу територію коштує дуже дорого.

Їх немає вини – цих ошуканих юних Іванів,

Що орошують кров’ю сипучі і згірклі піски.

Їм нема що робить

В цім далекім, чужому Афгані.

І за що побратими кладуть українські кістки.

Хай буде все, що має бути:

І тихі радощі життя, і слів чужих каміння.

Мені не треба співчуття. Мені потрібно розуміння.


БОЙОВИЙ ШЛЯХ КОВАЛЯ О. Г. ТА КОВАЛЬ(ОСТАПЕНКО) Л. Г.

ПІД ЧАС ВИКОНАННЯ ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНОГО ОБОВ’ЯЗКУ В АФГАНІСТАНІ
Коваль Павло, учень 11-Б класу Зміївського ліцею №1

Зміївської районної ради Харківської області

імені двічі Героя Радянського Союзу З.К. Слюсаренка

Керівник: Малюк Лідія Василівна вчитель історії


Особисто я, як і багато жителів Зміївського району, свято пам'ятаємо і вшановуємо подвиг Афганських воїнів-інтернаціоналістів: російських , українських, білоруських, не просто воїнів, а воїнів - героїв. Вони, не дивлячись на свою національність, пліч о пліч шли вперед, не боючись нічого, вони йшли просто на смерть. Вони всі боронилися до останнього, не дивлячись на те, що вони ведуть війну далеко за межами своєї Батьківщини. Ми маємо пам’ятати цих воїнів-інтернаціоналістів, адже і їх залишилось в живих не так вже й багато. Нам необхідно зберігти ці, для багатьох таємні і ніколи не бачені сторінки історії, аби про цю війну знали не тільки ми, а й наші нащадки!

Метою цієї роботи було висвітлення проходження бойової служби Коваля О. Г.(1980-1982, 1982-1984) та Коваль(Остапенко) (лютий 1984-грудень 1984)Л. Г під час виконання інтернаціонального обов’язку в Афганістані та відображення справжніх подій тієї жахливої війни.

Новизна представленої роботи та внесок автора, що вперше зібрав та опублікував спогади воїнів, а точніше, воїнів-героїв, які віддали своє життя, абовберігли його у Афганській війні. Розповідь про єдину у Зміївському району сім’ю афганців, які навіть своє весілля, якщо його можна так назвати, відіграли у Кабулі, Афганістані.

Афганськавійна не пройшла і повзмоєїсім'ї. Мійбатькоу віці вісімнадцятироківбув призванийі увійшов до складу сороковоїармііі з обмеженимконтингентом військ, яка прямуваладоАфганістану. Моємубатькові , дуже важкозгадувати про цювійну , адже там вінвтративсвоїх друзіві до цього часу з жахомзгадуєтіподії. Моя мама теж брала участь в ційвійні, про яку я хотіврозповісти з їїслів. ЇЇу віці двадцятитрьохроків застала звістка , щообласнийвійськкоматтерміновимпорядкомформує в Афганістангрупу , в якій не вистачає товарознавців . Мою мати, як члена партії, викликали в місцевийвійськкомат, нагадали про виконання партійного , службового та інтернаціональногообов’язків і порадили, як можнашвидшезвернутисяіззаявою до військкомату. Що могла заперечити 23 -річнадівчинка в тічаси поголовного комсомольсько- партійиогообліку? Та вона, чеснокажучи , і не особливо прагнула до заперечень . Юність - роки надій і самих найкращихпланів , але дівчинавідправилася до військкомату для оформленнядокументів на війну.

Правда, у військкоматіїїприголомшили, заявивши ,що вся групавжевиїхала потягом, а їйдоведетьсяназдоганятигрупу на літаку. Для чоговідразувидали на руки відповіднідокументи, побажали з честювиконатиінтернаціональнийобов'язок і живій повернутися на батьківщину.

Рідним вона нічого про Афганістан не сказала.Навіщозасмучувати батька і доводити матір до сліз ? Кінець лютого 1984 -го року - Кабульське «пересилання ».

На « пересиланні » мама провела 10 днів, внаметі на 40 осіб, заставленим двох'яруснимметалевимисолдатськимиліжками. Від тоговонадосіпам’ятаєжахливий холод своїх перших днів на війні. Потімїйвидали розпорядження до провінції Шиндант і ще з трьомажінками - лікарем і двомапрацівниками торгівлі- посадили в транспортнийлітак, що віз в Шиндантвійськовий вантаж. Взліт і - посадка вже на місціпризначення.

Солдатививантажили з літака зброю, а до дівчатнікому не булоділа. Незнайомийаеродром, темніє, а про них ніби як забули. Так і просиділи на аеродромі до ночі, трясучисьвід холоду, невідомості, страху. Потім, вночі, за ними таки приїхали, відвезли в військторг і розподілили. Мамапотрапила в 28 -й реактивнийполк в / ч 85615 .

Про свою роботу продавцем в Афганістанімоя мати розповіла коротко: «... працювала, їздила за товаром, возила гроші на інкасацію ...»!

Післяпояви у моджахедів ракет « Стінгер » багатовійськовослужбовцівперейшли на пересування колонами. Так вимагали армійськінаказита йтак стало і безпечніше. Чоловікамздавалося, що в повітрігинутистрашніше, ніж на землі. При підриві на землі вона ж і приймала у своїобійми, а бути взірваним в повітрі ... Де гарантія, щотвоєрозшматованевибухом на шматочкитіло не розхапалигостримидзьобами птахираніше, ніж опуститься на землю? Не булоніякихгарантій.

А военторгівським продавцям - товарознавцямвибору не залишалося, магазини не могли стоятипорожніми. І, не чекаючивиходу,черговоїброньованої колони, дівчата від’їжали в відрядження. Моталися по афганським долам і селамвоенторгівськіпрацівники та ризикувалижиттями по-справжньому.

Але на афганській війні, крім небезпеки загинути від кулі - міни -снаряду, чатувала інша небезпека - страшні інфекційні захворювання, у світі давно забуті. Мало хто з «афганців» ними НЕ перехворів .

Не минула гірка доля і мою матір. Тиф і - два тижні тифозного бараку в інфекційному шпиталі. Станпогіршувавсяспекою, а коли приходила в себе, то відкомарів не булонінайменшогопорятунку. Одна жіноча палата, а рештачоловічі, і всіхворі, хто з тифом, хто з малярією, хто з гепатитом, хто з діареєю .Їй здавалося, щовженіколи не видужає, настількибуло важко. Але - вижила і, майжезабувши про хворобу, продовжила службу. В молоді роки погане з пам'ятішвидковивітрюється.

Далібуло все як у всіх: радості, засмучення і, природно, кохання. А як не закохатисямолодій дівчині, коли навколосотнімолодихвідважнихвійськовослужбовців ?Закохувалисябагато, але весілляграли не все. А моїй матері - пощастило. У грудні 1984 року працівники консульства радянського посольства в Кабулі оформили законнісімейнівідносини ЛюбовіОстапенко з військовослужбовцемОлександром Ковалем.

Ставши дружиною військовослужбовця, моя мати,післяпереводу чоловіка в сибірськийОмськ, в грудні 1984 року поїхала за ним. У місті Омськ у них через рік народилася донька і там же Люба вступила і закінчилаОмськийпедінститут, а чоловікпродовжував службу. Післявиходучоловіка на військовупенсію в 1995 роціродина переїхала в Харківскую область, вибравшиневеликемістечкоЗміїв. 17 грудня 2014року мої батьки відзначать 30 років сімейного життя. У них двоєчудовихдітей : 28 -річнадонька , яка закінчилауниверститетіпряцює у Прес Службі МВС, і 17 -річнийсин. З 2002 року моя мати працює вчитилем географії та економіки у Зміївському ліцеї №1.

Це з листів моєї матері : «Захоплююсясвоєю роботою, дуже люблю дітей, сподіваюся, що і вони мене теж. Але Афганістанназавждизалишитьсязі мною, в душі, в пам'яті. Це - моя юність. І невідомо як-бисклалася доля і ким би я стала, якби не Афган . А щєя там знайшладрузів! Досілистуюсяіз командиром полку, і коли на щосьскаржуся, вінвідповідає: «Не здаватися! Аджети ж з 28- го реактивного полку! » І якбиможино було все повторити, я змінила б окремімоментисвогожиття, але не Афган .Його б я не викреслила б нізащо! Вінмені дуже багаточого дав і допомігпереосмислитижиття!»

Але мало хто про цезнає.Томущо за домашнімиклопотами і життєвимиколотнечами, не біло часу кричати про свої подвиги на кожному розі. Ось так буденнорозповідала про своєминулемоя мати. Потраплялипрацівникивійськторгупідобстріли, вибухали на мінах, горіли в повітрі. Жоднавійна не робитьвідмінностей за посадою - званнямабостатевоюознакою, однаковонещадна до всіх ... »
МІЙ ТАТО СЛУЖИВ В АФГАНІСТАНІ
Козак Валерія, учениця 11-А класу Зачепилівського ліцею,

вихованка гуртка «Молодіжний клуб» Зачепилівського районного БДЮТ

Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Ільченко Катерина Миколаївна, керівник «Молодіжного клубу»


Я закінчую навчання у ліцеї, через деякий час пролунає останній мій шкільний дзвоник, а потім випускний бал. Прощавай, безтурботне дитинство!

Мабуть, такі ж думки були і в голові мого батька, Сергія Миколайовича Козака, коли 29 років потому він закінчував свою школу. Молодь багато у чому схожа, не дивлячись на час, епоху.

У рік, який оголошено Указом Президента України Роком учасників бойових дій на території інших держав, я хочу розповісти про свого батька.

Козак Сергій Миколайович народився 16 травня 1968 року у селі Олександрівці Зачепилівського району Харківської області. У 1975 році пішов до першого класу Забаринської восьмирічної школи, бо в Олександрівці на той час школи вже не було, тому й доводилося дітлахам вирушати до сусіднього села, щоб навчитися писати, читати, обчислювати.

Після закінчення восьмирічки навчався у Красноградській середній школі № 1 імені О. Копиленка, де й здобув повну середню освіту. Мріяв стати інженером-електриком, вступав до Харківського інституту чехізації та електрифікації сільського господарства. Правда, навчатися і закінчувати його прийшлося вже після служби в лавах Радянської Армії.

Не все складалося гладко у батьковому житті. З раннього дитинства довелося працювати, прокладаючи шлях у житті, бо у 16 років втратив батька. Зростав у дружній працьовитій родині, де всі звикли до праці. Козак Марія Пантелеймонівна, бабуся мого батька, все своє життя пропрацювала у колгоспі, у 1949 році була удостоєна високого звання Героя Соціалістичної Праці. Мама працювала у крамниці. Отже, їм із сестрою було з кого брати приклад.

У 1986 році батька призвали до лав Радянської Армії, він був міцний, здоровий, як і більшість сільських хлопців того часу, тому його направили для проходження служби у прикордонні війська.

На той час Радянський Союз воював на території Демократичної Республіки Афганістан, допомагаючи «революційному уряду» утримувати владу, тому багатьом солдатам довелося пройти через цю війну. Рідні, проводжаючи хлопців до армії, подумки молили Бога, щоб він не потрапив до Афганістану, бо на війні можливе все – поранення, смерть.

Мій батько, Козак Сергій Миколайович, теж потрапив на цю війну. У свої неповні двадцять років бачив смерть своїх друзів, сам убивав людей.

Його розповіді про «афганську війну» дуже скупі, не любить він згадувати ті часи, а коли згадує, то на очі навертаються сльози.

«Не можна без сліз і хвилюючого важкого почуття згадувати рік перебування в Афганістані. Жахлива смерть, яка забирала друзів… Вибухи, які до цього часу неможливо забути… А нам хотілося тиші, спокою… І хоча були ми дорослими – воїнами, захисниками, інтернаціоналістами, відважними, сміливими і мужніми, нам хотілося до рідної домівки, ніжної люблячої матусі…

А ще пам’ятаю нестримне бажання вгамувати спрагу, бо води хотілося нестерпно.

Не можу розповідати про бої, жахіття війни. Нікому не бажаю пережити те, що довелося витримати нам – «афганцям».

Служив на базі Кирки ДШМГ у 1987-1988 роках. Починав з командира відділення, а закінчив командиром бойової групи (старшиною). Стріляв з усіх видів зброї, яка була на озброєнні прикордонних військ КДБ СРСР. Був командиром БТР. Брав участь у супроводі колони, супроводі польотів, перебував у засідках. Доводилося літати на гелікоптерах МІ-8 та МІ-24. Підтримував мирне становище у кишлаках».

Такою є розповідь мого батька про свою участь в «афганській війні».
ГЕРОЇ ЖИВУТЬ ПОМІЖ НАС
Колективна робота учнів 6-го класу Вільшанської ЗОШ I-III ступенів

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Лебединська К.О., вчитель української мови
Воїни-афганці – реальні, живуть поміж нас, є нашими сусідами, колегами по роботі, рідними, знайомими. Щодня зустрічаємося з ними і навіть не здогадуємося, якою важкою була їхня юність. І вони мовчать, живуть звичайним життям, от тільки очі… Завжди сумні, навіть, коли посміхаються. І скільки б не питали:чому, тільки скупі відповіді. Але нам пощастило трохи більше, і ми отримали відповіді на свої питання. Нашим співбесідником був односельчанин Черевко Микола Володимирович. Саме він зумів знайти в собі сміливість знову, уже у спогадах, поринути у вир подій, які хочеться забути, запорпати в душу найглибше, і завдяки йому ми з вами можемо хоча б спробувати зрозуміти те, що відбувалося.

- Миколо Володимировичу, де і коли ви народилися?

- Я народився в 1964 році в с. Вільшана в сім`і колгоспників. Мій батько був сільським ковалем, а мати працювала дояркою. Батько був надзвичайно начитаним, годинами міг читати напам`ять поезії українських і російських класиків, і мені змалечку теж прищепив любов до читання. У 1971 я став першокласником, школу успішно закінчив у 1981 році.



- Чи пам’ятаєте ви той день, коли отримали повістку?

- Так, це було 9 травня 1983 року. Як і кожний юнак того часу, я з нетерпінням чекав цього дня, бо тоді ми, навіть, думки не могли допустити, щоб не йти до лав радянської армії, адже служити було почесно.



- Коли ви дізналися про місце служби і що при цьому відчували?

- Відгулявши веселі проводи, вранці ми прибули в обласний комісаріат. Нас посадили всіх у поїзд і відправили у Ашхабат на навчання у школу сержантів. І тут офіцери, що нас супроводжували і обмовилися: «Їдете ви, хлопці, у саме пекло, в Афганістан». Що при цьому відчували? Мабуть, більше цікавість, страху не було, бо не знали чого боятися. А ще гордощі, бо ж будемо служити в Афгані. Я навчався у школі сержантів, але через півроку, коли прийшов час відправки в Афганістан, захворів і потрапив до шпиталю. Тому першу відправку пропустив, пізніше мене перевели сержантом у Теджин, де тепер уже я навчав молодих. В Афганістан потрапив у 1984 році в район Пулі-Хумри.



- Ваші перші враження.

- Я потрапив до 17 гарнізону, який забезпечував перекачування пального для наших військ у Кабулі, для заправки військової техніки. Спочатку це була гола місцевість, по якій прокладена труба з пальним. Ми жили спочатку в землянках, з часом звели табір. Вразила природа: небо сіре, без жодної хмаринки, дерев нема, тільки пісок і спека, неймовірна спека. Удень все спокійно, а з першими сутінками починається стрілянина, яка триває до самого ранку.



- Чому саме вночі?

- Як я вже сказав, вдень спека до 60 градусів, а потім вдень вся місцевість дуже добре проглядається, тому басмачі нападали вночі.

- Можете пригадати якийсь епізод?

- Про війну говорити дуже важко, і хіба можна передати словами всі ті жахіття. Найважче було пережити перший бій і перші смерті товаришів. Духи пробили трубу і підпалили пальне. Вмить полум’я охопило величезну територію, чорна завіса закрила видимість. Духи скористалися цією ситуацією і замінували територію, по якій проходила труба. І коли ми на танках почали відганяти духів, один з танків потрапив на міну і підірвався. Загинув механік – водій танка, був тяжкопоранений командир роти. Це була перша зустріч із смертю…



- Що допомагало виживати, не піддаватися слабкості?

- Звичайно листи з дому, особливо листи мами, і музика.



- Музика? Це як?

- Я музикантх-самоучка, дуже добре граю на баяні, гітарі, співаю і сам складаю пісні. Коли хлопці дізналися про мій талант, за 500 км знайшли баян і гітару, які були в мене весь період служби в Афганістані. Демобілізувавшись, я залишив їх наступному музиканту. Саме музика підбадьорювала, додавала сил. З Афганістану я привіз цілий зошит пісень, написаних під впливом переживань, у ньому пісні мої, пісні, які ми складали гуртом, пісні інших авторів. Цей зошит я зберігаю, як реліквію. Також ці всі пісні зберігаються і в моїй пам`яті. (Микола Володимирович показав нам цей учнівський зошит, що зберігає рядки пісень, написаних на війні).



- Коли було важче, на початку служби чи в кінці?

- На демобілізацію я чекав у травні, але минає травень, червень, липень, а наказу про демобілізацію немає, бо немає нам заміни. І тут починається паніка, здавалося, що це ніколи не закінчиться, що я залишуся тут назавжди. Усі думки були про дім і про маму, найбільше згадував її, подумки звертався до неї, побачити хотів її. І страшно було загинути в той момент, коли служба по суті закінчилася. Тільки 13 серпня 1985 року я був демобілізований, переслужив цілих три місяці. І це був найскладніший період служби.



- Що ви відчували, ступивши на рідну землю?

- Ці відчуття передати неможливо. На поїзді я доїхав до Куп`янська, а треба ще чимось добратися до Вільшани. Випадково зустрів знайомого, який посадив мене на товарний потяг, що йшов через стацію Молчаново. І ось, коли я ступив на землю в Молчаново, побачив блакитне небо з пухнастими хмарами, високі зелені сосни, я, двадцятирічний юнак, що пережив два роки страшної війни, впав на землю і припав до піску. Мені хотілося цілувати кожен кущик, кожне дерево, сльози самі котилися з очей. Але треба було поспішати, бо найголовніша зустріч була попереду – зустріч з мамою.



- Як ви сприймали реальність, повернувшись з війни в зовсім інше життя?

- Важко, щоб менше було часу на аналіз, через два тижні я пішов працювати в колгосп. Життя поступово ввійшло в своє русло. З часом одружився, народився син. А 15 лютого 1989 року із завмиранням і радістю дивився, як генерал Громов виводив радянські війська із Афганістану.

На цьому наша бесіда із Черевком М.В. закінчилася. На прощання він заспівав свої пісні, опалені Афганом.
З АФГАНУ НЕ ПОВЕРНУВСЯ
Колективна робота учнів 6-го класу Рідкодубської ЗОШ I-II ступенів

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Кисіль Ю. М., керівник еколого-краєзнавчого гуртка ЦДЮТ
Ми хочемо розповісти про свого односельчанина, який заслуговує на пошану і добру згадку земляків.

4 листопада 1985 року страшна звістка приголомшила всіх мешканців не тільки мого села Водяне, нашого колгоспу, а й всього району. При виконанні інтернаціонального обов’язку в Афганістані загинув наш односелець, земляк Медяник Олександр Володимирович.

Село Водяне виколисало материнськими руками Олександра Медяника, відкрило йому стежки-дороги в життя. Школу Саша відвідував у сусідньому Рідкодубі – з першого по восьмий клас, а середню освіту здобув у Дворічанській десятирічці. З атестатом про середню освіту і свідоцтвом водія прийшов Олександр у тракторну бригаду колгоспу імені Чкалова. Півроку працював хлопець у господарстві, а потім піддався умовлянням друзів, влаштувався в Харкові на електроапаратному заводі. Спершу був учнем, а невдовзі оволодів професією електромеханіка.

До Збройних Сил Олександр Медяник пішов з Харкова 29 жовтня 1983-го. Батьків запевнив: «Відслужу і повернусь прямо в село». Уже в військкоматі хлопець дізнався, що служитиме на кордоні з Афганістаном.

Місяць за місяцем солдат чесно і сумлінно виконував свій обов’язок воїна-інтернаціоналіста. А в листах додому все ті ж слова: «Служба йде нормально, харчування у нас добре».

За два місяці перед наказом про демобілізацію Олександр трохи занедужав і потрапив на обстеження до армійського госпіталю. Там, в чистих палатах, у спокійній обстановці він готував додому традиційний альбом демобілізованого воїна. На першій сторінці – повістка про призов в армію. Далі аматорські знімки про солдатські будні, портрети товаришів по зброї. Не заповненою залишилася тільки остання сторінка. На ній повинен був розміститися наказ Міністерства Оборони СРСР про звільнення у запас воїнів чергового, Сашиного призову.

Олександр не міг триматися тиші госпітальних палат в той час, як його товариші-прикордонники несли нелегку службу. Перед начальником госпіталю виявив твердість: "Здоровий я, відправте до загону". В медичних документах з'явився запис: "Виписаний з госпіталю за настійним особистим проханням…"

В загоні Олександра привітно зустріли товариші. А вже через кілька днів група виступила проти озвірілих душманів. Олександр заліг за кам'яною брилою і вогнем свого автомата не давав можливості душманам просуватися вперед. Вдарили ворожі міномети. З страхітливим свистом осколки мін сікли каміння і ріденьку спалену сонцем траву. Піднятий вибухом пил і порохові гази не давали дихати, але бійці не відступали. Знову і знову гриміли вибухи ворожих мін. Один з осколків дістав солдата. Розширені голубі очі дивилися на далекі гори, але вже не бачили товаришів, що бігли до нього…

Рядовий Медяник загинув за два дні до опублікування наказу Міністерства Оборони СРСР про чергове звільнення із Збройних Сил СРСР…

Тіло загиблого воїна привезли в рідне село. Невтішні в горі батьки Володимир Михайлович та Ніна Василівна, брат Сергій, сестри Лідія та Світлана. Все село прощалося з мужнім воїном, якого за ратний подвиг посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки…

Загинув… Але пам'ять про нього залишилась в серцях земляків назавжди. Ім’я Олександра Медяника носить школа і вулиця, на якій народився і виріс в селі Водяне. Є така вулиця і в селі Рідкодуб. 28 травня 2007 року на Рідкодубській ЗОШ І-ІІ ступенів Дворічанською районною спілкою ветеранів Афганістану було встановлено меморіальну дошку пам’яті загиблому воїну в Афганістані Медянику Олександру Володимировичу.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18

Схожі:

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна івано-франківська обласна державна адміністрація департамент освіти, науки, сім’Ї, молоді та спорту

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна чернігівська обласна державна адміністрація департамент економічного розвитку
Департамент економічного розвитку облдержадміністрації повідомляє про конкурс талантів видавництва
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти Харківської обласної державної адміністрації комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів»
Комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка