Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка9/18
Дата конвертації18.04.2017
Розмір3.67 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18

БІЛЬ ПАМ’ЯТІ
Колотило Лідія, учениця 11 класу Андріївської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2

Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Устиченко Наталія Анатоліївна, педагог-організатор
Повідайте, повідайте синам,

Повідайте всім дітям, ветерани,

Які шляхи пройти судилось вам

Крізь полумя Гардеса й Кандагара.
Вересень 1979 року…В результаті державного перевороту до влади прийшов жорстокий тиранХафізулла Амін. Його репресивна політика призвела до жахливої війни, що мала затяжний характер і забрала 15031 людських життів, серед яких 620 тисяч громадян колишнього Радянського Союзу. І одним із загиблих в афганській війні був житель нашого селища Коробка Сергій Петрович. Юнак, що лишень в 1983 році закінчив Андріївську середню школу №2, а в 1984 році вже був призваний до лав Радянської армії і проходив службу в Афганістані. До призиву в армію він працював водієм у радгоспі «Горьківський», іце в майбутньому визначило його долю: служба рядового Коробки проходила в автороті.У Кабулі Сергій сів за кермо БТРа. І усвідомив, що від надійності та справності цієї бойової машини залежить не лише його життя, а й життя бойових товаришів, з якими ділив все, що було в Афганістані: біль, смуток, сум за рідними та надію на щасливе повернення додому. У своїх листах до рідних писав: «Мамо, не хвилюйтесь за мене, справи в мене йдуть гарно. Дякую Вам за турботу. Я прийняв присягу, а служба – це обов’язок кожного чоловіка. Дуже сумую за рідною домівкою, але думаю про те , що скоро повернусь, і все буде добре…».

За бойовою машиною солдат доглядав належним чином. Тож на спекотних і тяжких маршрутах гористої та піщаної дороги бійці, виконуючи бойове завдання , були впевнені, що вона їх не підведе.

Рядовому Коробці доводилось на своєму БТРі супроводжувати колони, а також побувати на десяти бойових операціях під Кабулом. Незабаром Сергій виконував бойове завдання по охороні колони з матеріальними цінностями. В районі населеного пункту Гургурампочався ворожий обстріл: передню вантажівку було підбито з гранатомета, її водій дістав поранення. Оцінивши всю складність ситуації Сергій Коробка загородив БТРом палаючий автомобіль та виніс у безпечне місце водія вантажівки. В подальшому під час атаки моджахедів Сергій був поранений. Одна із бойових гранат розірвалася неподалік нього… Через два дні він помер від страшних больових мук, залишивши все, а саме головне – родину, яка з нетерпінням чекала на його повернення.

Ми всі прекрасно розуміємо, що багато юнаків не повернулися до рідної домівки, не побачили більше своє сім’ї. Вони полягли навіки. І невимовний біль видніється в очах 1980 батьків , 2729 матерів, 505 молодих дружин, які стали вдовами і 711 дітей, що осиротіли, і вже ніколи не відчують батьківської ласки. Цей біль і жах назавжди залишиться в душі кожного з них.

Варто пам’ятати, що живі завжди в боргу перед мертвими.

Героя нашого селища Андріївка Сергія Петровича Коробку ми будемо вічно пам’ятати. Про це свідчить куточок ім. Сергія Коробки, який створений у кімнаті Бойової Слави Андріївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2, в якій навчався герой.

Указом президента Верховної Ради СРСР Сергій Коробка посмертно нагороджений Орденом Червоної Зірки. Вулицю в селищі Андріївка, на якій проживав герой, названо вулицею ім. С.Коробки.

Сергій Петрович Коробка похований на сільському кладовищі, над його могилою встановлено обеліск. Постійно старенька мати йде до свого сина, біль крає її серце. Не було і не буде такого дня, коли мати не згадає свого сина.



БІЛЬ АФГАНІСТАНУ
Корсікова Євгенія, учениця 10 класу Старовірівської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів Нововодолазької районної ради Харківської області

Керівник: Соловйов Г.М., вчитель історії, спеціаліст вищої категорії, старший вчитель
У грудні 1979 р. у внутрішні справи Афганістану втрутився Радянський Союз, який ввів докраїни свої війська для підтримки прокомуністичного режиму. Спочатку радянські війська розташовувались гарнізонами у великих містах країни, але поступово втяглися в бойові дії по всій території. Присутність іноземних військ викликала стихійний опір афганського народу. Пік бойових дій припав на 1984-1985 роки.

У 1986 р. нове радянське керівництво на чолі з Михайлом Горбачовим визнало «помилковим» рішення своїх попередників, і з кінця цього року почався поетапний вихід радянських війск з Афганістану. 15 лютого 1989 р. останній радянський солдат залишив афганську землю.

Так Афганістан став однією із сторінок нашої історії – одночасно трагічною і героїчною, сторінкою мужності і відваги, болю і розгубленості, честі і подвигу, одвічним свідком священного виконання військової присяги.

Ще довго будуть ламати списи в безкінечних суперечках стосовно тієї війни історики і політики, але істина очевидна і неспростовна: разом з болем невиправних втрат ми мусимо зберігати пам’ять про кожного з убитих в Афганістані співвітчизників.

В Старовірівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів щорічно 15 лютого відзначається День виведення обмежного контингенту радянських військ з Афганістану, вшановується пам’ять воїнів-інтернаціоналістів.

Через афганську війну пройшло 546255 тисяч солдат і офіцерів Радянськоі Армії, з них – понад 160 тисяч громадян України. В ній брали участь більше 10 тисяч мешканців Харківської області, з них 123 воїни – наші земляки-нововодолажчини. Пораненими із Афганістану повернулися більш ніж 8 тисяч українців, 3560 із них стали інвалідами, 80 пропали без вісті.До цих пір у списках зниклих без вісті або тих, що потрапили у полон, залишаються 288 учасників афганської війни. Не повернулися з війни понад 14453 військових, з них 242 жителя Харківської області, серед них троє – з Нововодолазького району. Це Нерубацький Павло Петрович, Мотика Сергій Миколаєвич і наш земляк Апальков Володимир Вікторович.

Апальков Володимир Вікторович народився в селі Старовірівка 1 серпня 1964 року. В Старовірівській середній школі він закончив 8 класів, після чого вступив навчатися до Кременчуцького залізничного технікуму. Після закінчення технікуму протягом двох місяців працював майстром депо на станції Основа. 1 жовтня 1983 року його було призвано до лав Радянської Армії. Володимир служив в Демократичній Республіці Афганістан в місті Джалолабаді – «найзеленішому і найтеплішому місті Республіки», - так писав в своєму листі Володя додому. Загинув при виконанні військового обов’язку 16 лютого 1984 року. Посмертно був нагороджений орденом Червоної Зірки.

Володимир загинув героїчно, боягузства з його боку не було.

Сьогодні всі афганці ніби брати, їх об’єднує справжня чоловіча честь і дружба, подвиг і пам’ять про бойових побратимів. Вони на власні очі побачили в мирний час всі страхіття війни. Афганістан навчив їх по-справжньому цінувати життя, дорожити моральними цінностями.

Скрізь пекло сірих гір Сходу пройшли й інші наші земляки-старовірівчани:

Дураков Андрій Михайлович, Дураков Михайло Леонідович, Ровенський Володимир Михайлович, Меренков Олександр Іванович, Колесніков Ігор Вікторович, Волобуєв Володимир Семенович, Головінов Віктор Михайлович, Скабаров Олександр Анатолійович, Тарсуков Сергій Павлович, Зінов’єв Микола Олександрович, Кондрашкін Олег Петрович, Григорян Карен Генрікович, Цижман Петро Євгенійович, Івлев Іван Іванович, Вінник Людмила Михайлівна, Лунін Микола Іванович, Авраменко Федір Олесандрович, Литвінчук Юрій Йосипович, Сотніков Сергій Анатолійович, Тишинський Володимир Олексійович.

А декілька років тому приїхала до нашого села ще одна сім’я, яка також втратила сина в Афганістані. Це мати Шеховцова Анатолія – Попова Надія Яківна. Шеховцов Анатолій народився 10 лютого 1965 р. в селі Шебелінка Балакліївського району Харьківської області. Закінчив Шебелінську школу, потім навчався у Кегичівському профтехучилищі за спеціальностю тракторист. Анатолій з перших днів служби на батареї виявив здібність організатора і зачинателя добрих справ. Товарищі бачили в ньому надійну і рішучу людину. Тож не дивно, а цілком закономірно, що за кілька місяців на погонах Анатолія з’явилися сержантські нашивки, а незабаром він був призначений заступником командира взводу – сувора дійсність висвітила його вольовий характер і мужні риси. Молодший сержант Шеховцов побував на 15 бойових операціях. Відзначився на операції в районі населених пунктів Пішгор і Кіджоль 7 листопада 1984-го, коли підрозділ забезпечував просування афганської колони. Тоді він на тягачі ліквідував завал на дорозі, під вогнем бандитів знешкодив дві протитанкові міни і надав допомогу афганським водіям в евакуації пошкоджених машин. Командування представило сміливого воїна до нагороди. Загинув 18 березня 1985 року поблизу кішлака Душах. Похований Анатолій Шеховцов в селі Андріївка Балаклійського району.

Нажаль рік тому померла і його мати, Надія Яківна.

Довічний сум, глибока рана ніколи не загоїться у серці матері воїна-інтернаціоналіста Апалькової Віри Дем’янівни.

Аби хоч трохи зарадити суму матері, її навідують учні нашої школи, а в день Перемоги та в день виводу військ з Афганістану на могилу Володимира Вікторовича покладаємо вінки і квіти. 22 лютого 1989 року на будинку Апалькових було встановленно меморіальну дошку, іменем Апалькова Володимира названу одну із вулиць села Старовірівка, на фасаді Старовірівської ЗОШ І-ІІІ ступенів у 2007 році встановлено меморіальну дошкуна честь випускника Апалькова В.В. Віра Дем’янівна іноді заходить до школи на запрошення вчителів та учнів.

Не з власної волі шли наші співвітчизники на ту війну й не свою землю боронили, але інтернаціональний обов’язок виконували чесно, з гідністю.

Під час афганської війни, на понівечених кулями й осколками висотах, при захисті мирних кишлаків, охороні вантажів проявилися найкращі риси радянських воїнів. В Афганістані воювали люди обов’язку і честі, які до кінця залишалися вірними присязі. Вони стали гідними продовжувачами традицій батьків і дідів, які пройшли Велику Вітчізняну війну.
«Афганистан – ты боль моей души!»
Косенкова Екатерина, ученица 6-А класса

Курило Кирилл, ученик 6-А класса Балаклейской общеобразовательной школы

І-ІІІ ступеней № 2 Балаклейского районного совета Харьковской области

Руководитель: Подольская А.Ф., учитель географии
За то, чтоб кто-то нес в руках цветы,

В своих руках они держали автоматы.

Не для войны рождаются солдаты

А для того, чтоб не было войны…
Впервые вопрос о вводе наших войск был поставлен на повестку дня 15 марта 1979 года, когда вспыхнул антиправительственный мятеж населения в Герате. Афганские руководители обратились с просьбой оказать военную помощь в подавлении этого мятежа путем ввода советских войск на территорию Демократической Республики Афганистан (ДРА). Официально провозглашенная главная цель советского военного присутствия в ДРА формулировалась однозначно – оказание помощи в стабилизации обстановки и отражении возможной агрессии извне.

«Афганістан- ти біль моєї душі!»

Воїни-інтернаціоналісти неохоче розповідають про свою військову службу. Але нам вдалося поспілкуватися з головою Балаклійського районного Союзу ветеранів Афганістану з Ю. Мойсеєнком і ось , що він нам розповів: О п’ятій ранку 27 грудня 1979 року наші передові підрозділи перетнули кордон і увійшли до міста Герат. Буквально все населення висипало на вулиці. Нас зустрічали квітами і відкритими посмішками як близьких друзів. Пересічні афганці бачили в нас помічників у розбудові молодої Демократичної республіки Афганістан. І вони не були обмануті у своїх кращих передбаченнях: будувались нові медичні заклади для обслуговування мирного населення, школи, неустанно розвантажувались автомобільні каравани з продуктами харчування і ліками.

Перші місяці перебування наших військ на території східної країни не були позначені жертвами, а якщо такі й траплялись, то тільки через необережне поводження зі зброєю чи технікою. Командир п’ятої мотострілкової дивізії генерал-полковник Шаталін згадує, що до 15 березня 1980 року на своєму авто (УАЗ) об’їхав усі історичні місця Кабулу та Герата, особливо не переймаючись питанням власної безпеки. Ми абсолютно не готувались до відкритого військового протистояння з опозиціонерами демократично налаштованих правлячих кіл Афганістану. «Підігріті» заокеанськими грошима, вони розв’язали воєнний конфлікт, який і призвів до афганської трагедії. Ведення бойових дій в Афганістані ускладнювалось ще й тим, що душмани протистояли нам не у відкритому бою, а легко розчинялись серед мирного населення. А якщо додати до цього складні кліматичні умови і релегійні традиції, яким не одна тисяча років і які неухильно дотримуються, то ситуація вочевидь складалась не з простих. Втім, накази не обговорюються. Ми мовчки йшли в гори, не одну добу просиджували в засідках, вичікуючи на каравани зі зброєю з боку Пакистану, супроводжували колони, підривались на мінах. За таких обставин пресловуте солдатське братство тільки міцніло. Не всім судилося живими і неушкодженими повернутись додому, але ми не в праві забувати загиблих

«Я горжусь тобой, отец!»

У нас большая и дружная семья: папа, мама, моя старшая сестра Лена, брат Саша и я. Я люблю своих родителей и хочу быть на них похожим, особенно на отца.

Я рад, когда мы проводим время вместе: люблю наблюдать, как отец работает, помогать ему. Отец всегда работает с удовольствием, с доброй улыбкой. Часто вместе с ним ходим на рыбалку. Отец у меня строгий, справедливый, но любящий.

Мой отец, Доброскок Николай Андреевич, участник боевых действий в Афганистане. Родился он 27 января 1962 года в селе Левковка Змиевского района Харьковской области.

После окончания Змиевской общеобразовательной школы І-ІІІ ступеней №2 был призван в ряды Советской Армии.

С мая по декабрь 1980 года проходил службу в городе Ашхабаде. С декабря 1980 года по май 1982 года проходил службу в ограниченном контингенте Советских войск в Афганистане.

Служба проходила в городе Пули – Хумри (это между городом Гермезом и городом Кабулом, перед перевалом Саланг) в бригаде материального обеспечения 20 армии.

Он занимал должность заместителя командира взвода. Его взвод сопровождал транспортные колонны, перевозившие продовольствие, ПМ, боеприпасы из Советского Союза в Афганистан.

Отец был смелым и отчаянным солдатом, никогда не прятался за спины других. За это его ценили не только командиры, но и товарищи, с которыми

делил трудности военной службы.

В гражданской жизни отец выбрал мирную профессию.

После демобилизации в 1982 году поступил в Харьковский автомобиле-дорожный институт на механический факультет. После окончания учебы в 1987 году, по распределению, поступил на работу в Балаклейское районное автодорожное управление на должность механика. С 1999 года работает на этом же предприятии главным механиком.

Я могу долго рассказывать о своем отце, потому, что очень сильно его люблю, уважаю и во всем хочу на него быть похожим. Но каждый рассказ должен иметь свой конец. Закончу его коротко, откровенно и искренне: мне чрезвычайно повезло с отцом. Я с ним и работаю и отдыхаю, и перенимаю от него все его умения, а главное, стараюсь, чтобы через года и он мог сказать: «Я горжусь тобой, сын!»

«ВІЙНА У СПОГАДАХ ОЧЕВИДЦІВ»

( до 25-ї річниці виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан)
Краснова Олена, учениця 9 - А классу Нововодолазького НВК

Нововодолазької районної ради Харківської області

Керівник: Трегубова Оксана Анатоліївна, вчитель історії
Афганська війна героїчна і трагічна не тільки із-за обелісків, вона тривала вдвічі довше, ніж Велика Вітчизняна. Ніким і нікому не оголошена, вона потребує глибокого осмислення. Нема такого комп'ютера, щоб водночас здобути всі уроки, політичні й військові, які необхідні для суспільства. Летять, відлітають у вічність роки, скільки б їх не минуло, не зітруть у народній нам'яті імена воїнів-афганців.

Ми шануємо пам'ять тих, хто поліг в афганських ущелинах та кланяємося тим, хто прийшов з війни живим, хоча з пораненою душею. Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями, вони свято вірили, що виконують свій інтернаціональний обов’язок, вони вірили, що несуть визволення народу Афганістану, вірили, що йдуть не воювати, а захищати.

Потрапив до Афганістану, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок, і мій тато Краснов Микола Олександрович. Він народився 16 липня 1966 року в селі Мокро-Рокитне Нововодолазького району Харківської області. Отримав середню освіту і закінчив Рокитненське СПТУ по спеціальності тракторист – машиніст широкого профілю. Після закінчення СПТУ з 21 жовтня 1984 по 25 лютого 1987 року проходив службу в складі радянських військ, направлених для надання військової допомоги в Демократичну Республіку Афганістан. Спочатку пройшов навчання в Алма-Аті в Сари-Озек. В Афганістані тато спочатку був водієм, потім кулеметником, згодом – водієм БТР, а наприкінці служби – старшим водієм.

З листів я дізналася, що в Афганістані була красива природа, майже всі поля були вкриті червоними і жовтими маками, але оскільки температура там підіймалась до +45 та вище, то сонце швидко все спалювало. Одного разу мама отримала в листі від тата подарунок – квіти маки, які ми зберігаємо до цього часу.

Про службу тато писав небагато. Про бої згадував мало, але в одному з листів розповідав, що його відправили на бойову операцію і знаходиться він в якомусь штабі, що на них можуть напасти в будь-який момент і він не знав чи залишиться живим. Писав також про свою машину, що техніка завжди була готова до бойових дій. Годували добре, але часто не вистачало води, особливо для того, щоб помитися. Хоча літо в Афганістані було жарке, зими – холодні.

Я дуже пишаюсь своїм татом, він з честю виконав свій інтернаціональний обов’язок. Але страшна аварія перервала його життя. Щоб згадати про свого батька, про його чесне ім’я, я з радістю взяла участь у військово-патріотичній акції «Слобожанські дзвони Перемоги».

Мій тато, Краснов Микола Олександрович, був двічі нагороджений медаллю «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу», медаллю «Захиснику Вітчизни», двічі ювілейною медаллю «70 років Збройних Сил СРСР», Грамотою Президіуму Верховної Ради СРСР за мужність і військову доблесть, проявлені при виконанні інтернаціонального обов’язку в Республіці Афганістан.

Ми бережливо зберігаємо листи, фотографії, документи та нагороди тата. Я і мої два брати обіцяємо ніколи не забути жертв Афганістану, як і всіх інших жертв, які поніс наш народ, якою ціною завойоване мирне життя і яку мужність і героїзм проявив наш тато. Будемо гарно вчитися, щоб бути гідними його, бути схожими на нього.


МУЖЕСТВО – СУТЬ МУЖЧИНЫ
Кулакова Полина, Борзова Анастасия, Прокопенко Игорь, Зинчук Анна, ученики 7-В класса

Харьковской общеобразовательной школы І-ІІІ ступени № 168

Харьковского городского совета Харьковской области

Руководитель: Мотузка С.М., учитель истории, руководитель школьного музея.


Мужество - это не мода.

Скорая, быстротечная.

Мужество – суть мужчины…
Пожалуй, на земле никогда не наступит такое время, когда забудется слово «война», а слово «солдат» станет ненужным и незнакомым. Войны на нашей планете не прекращаются с древних времен. А путь войны всегда страшен. Мы говорим о победе в Великой Отечественной войне, которая отгремела 69 лет назад, вспоминаем те страшные дни, но, к сожалению,забываем о том, что была ещё одна война.

Окончание войны подразумевает Победителя и Побежденного. Для ограниченного контингента советских войск Афганская война завершилась 15 февраля 1989 года. Победой или поражением?

Двадцать пять лет назад был выведен последний советский солдат из Афганистана. В учебниках истории еще не все описаны эти события, хотя они сыграли существенную роль в истории. А знание истории необходимо, так как тот, кто не знает прошлого, осужден на повторение пройденных человечеством ошибок.

Этот рассказ о Михаиле Леонидовиче Быкове. Слушая рассказы Михаила Леонидовича о своих командирах, о товарищах-сослуживцах, удивляешься, что о себе он говорит очень мало, а ведь награды просто так никто ни раздаёт, их нужно заслужить. Понимаешь, что скромность, отзывчивость и смелость, отвага, мужество и немногословность – это немногие качества нашего героя, хотя он сам никогда так не называл себя. Когда решено было написать именно о Михаиле Леонидовиче, он сказал: «А ведь достойных ребят очень много», стало понятно – эта работа не должна быть единственной, потому что нельзя быть несправедливыми по отношению к тем, кто прошёл ад афганской войны и других локальных войн, кто не щадил себя во имя выполнения долга.

Быков Михаил Леонидович родился 21 ноября 1967 года в городе Харькове, учился в средней школе № 45 Дзержинского района. После окончания СПТУ году был принят слесарем - инструментальщиком на завод ФЭД. С 1981г. по 1986 г. серьёзно занимался лёгкой атлетикой. Кандидат в мастера спорта. «Самая обычная биография, как у всех», – говорит Михаил Леонидович.

15 октября 1986 года был призван в ряды Советской армии. Проходил учебку в городе Кушка Туркменской ССР. Потом был направлен для дальнейшего прохождения службы в Афганистан. Служил в мотострелковой дивизии в Шинданде, в гаубичном дивизионе, в батарее сначала наводчиком орудия, а через двамесяца было присвоено звание младшего сержанта и был назначен на должность командира орудия. Принимал участие в различных боевых операциях, успешно выполнял боевые задачи во время дежурства на «Точке» в районе старого Шинданда. Выполнял обязанности корректировщика огня батареи. Принимал участие в такой армейской операции как «ЮГ- 88». Во время вывода Кандагарской бригады в июле-августе 1988 года подразделение, в котором служил Михаил Леонидович, стояло на «БЛОКЕ» и прикрывало выход советских войск. С августа 1988 года по февраль 1989 года взвод стоял на «ТОЧКЕ» возле населённого пункта Адраскан, выполняя задачи боевого дежурства и усиления отдельного инженерно-сапёрного батальона. С выводом наших войск Михаил Леонидович Быков вернулся на территорию СССР. За время прохождения службы был дважды ранен и получил контузию. В звании старшего сержанта был уволен в запас 10 февраля 1989 года.

После службы в рядах Советской Армии закончил Харьковское медицинское училище по специальности стоматология ортопедическая и был принят на работу в Республиканский Центр Стоматологической имплантации на должность зубного техника, где и работает по настоящее время.

В феврале 2005 года вступил в ряды Украинского Союза Ветеранов Афганистана. Принимал участие во Всеукраинской акции «Вместе мы – сила. Предупреждение» в 2005 году. Михаил Леонидович инвалид войны второй группы, но оказывает различную посильную помощь инвалидам и семьям погибших. В ноябре 2009 года был единогласно избран Председателем Правления Дзержинского районного отделения ХГСВА.Награждён грамотами областной администрации, почётной грамотой городского головы, почётной грамотой Дзержинской районной администрации и юбилейными медалями.

Не любит много рассказывать Михаил Леонидович, может быть тяжело вспоминать, а может помощь тем, кто в ней нуждается всегда готов доказать делами. Делами он доказывает преданность своим товарищам, их семьям, всем тем, кто в этом нуждается – он всегда готов помочь. Михаил Леонидович всегда остаётся надёжным и верным другом. Встреча с таким человеком всегда оставляет след в сердце каждого из нас. И пусть не говорят некоторые, что нынешняя молодёжь жестокая и циничная. Нет! Мы умеем слушать, добиваться цели, учиться у таких людей, как Быков Михаил Леонидович!

Память о героях народ испокон веков хранил в песнях, сказаниях, легендах. Ушла в историю Афганская война. Никем и никому не объявленная, героическая и трагическая, она оказалась в два раза длиннее, чем Великая Отечественная война.

Каждое время рождает своих героев. Но ратный подвиг во все времена стоял на высоком нравственном пьедестале, венчая собой лучшие качества человека-гражданина, патриота, интернационалиста. В наше время в наших парнях не иссякли верность долгу и традициям старших поколений: непреклонная воля к победе, отвага, мужество.

На войне как на войне – я со всеми наравне.

Знать такая мне судьба – вместо музыки - пальба,

Одеялом - синева, а подушкою - трава...

Согласно статистике, в Афганистане каждый день погибало 4 человека. В боях было сбито 333 вертолета, 118 самолетов, автомобилей и бензовозов – более 11 тысяч единиц! Афганская война, закончившаяся 20 лет назад, стала уже достоянием истории. А свидетели и непосредственные участники этого драматического исторического события живут среди нас.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18

Схожі:

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconХарківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна івано-франківська обласна державна адміністрація департамент освіти, науки, сім’Ї, молоді та спорту

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconУкраїна чернігівська обласна державна адміністрація департамент економічного розвитку
Департамент економічного розвитку облдержадміністрації повідомляє про конкурс талантів видавництва
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти Харківської обласної державної адміністрації комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів»
Комунальний заклад «Харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconДепартамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація

Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти iconЧернігівська обласна державна адміністрація



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка