Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді



Скачати 12.18 Mb.
Сторінка16/61
Дата конвертації14.04.2017
Розмір12.18 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   61

РОЛЬ ПРАВОСЛАВНОЇ ГРОМАДИ СЕЛИЩА МАЛИНІВКА

У ЗБЕРЕЖЕННІ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНЦІВ

Єрохова Анна, учениця 8 класу Малинівської гімназії Чугуївської районної ради Харківської області. Керівник: Караулова Марина Сергіївна, керівник гуртків Чугуївського районного Центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Чугуївської районної ради Харківської області
Упродовж багатьох століть український народ створював своє духовне середовище, наповнюючи його обрядами, ритуалами, традиціями.

Починаючи з XVII століття, новою батьківщиною українських переселенців стала Слобожанщина, куди вони принесли українське слово, пісню, українську ікону і, найголовніше, – український дух.

Однією із складових духовної культури є релігія, яка відіграє важливу роль у передачі культурних цінностей від одного покоління до іншого. Заселяючи Слобідський край, переселенці з Центральної та Західної України переносили на дану місцевість і свою релігійну культуру. «Батьківська» релігія Слобожанщини – православне християнство.

Ґрунтовною працею у дослідженні релігійної культури слобожан є «Історія Слобідської України» Д.І. Багалія, розділ «Духовенство, церкви та монастирі».

Микола Сумцов в історико-етнографічній розвідці «Слобожанє» розповідає, що переселенці на слобідські землі «…були поважні господарі, що йшли на нові місця не в-осліп,… а розумно, … з грішми, одежиною, з попами, дяками, церковним майном, богослужебними книгами київських та львівських виданнів…» і навіть церковними дзвонами.

Про важливість церкви у житті громади у ті часи говорить такий факт, що під час побудови фортець обов’язково потрібно було будувати «урядову церкву».

Нами досить ретельно і вперше було досліджено історію православної церкви селища Малинівка, яке засноване 1652 року козаками-переселенцями. На сьогоднішній день в Малинівки мешкає більше 7 тисяч людей.

Неоціненний вклад у збереження православної культури селища Малинівка вніс Архієпископ Філарет у своїй п'ятитомній праці «Історико-статистичний опис Харківської єпархії», виданій у 1857 р.

Цінну інформацію щодо релігійного життя та історії храмів селища Малинівка надав настоятель Свято-Архангело-Михайлівського храму протоієрей Олег Дойніков, місцевий краєзнавець Євген Турчінов.

Найбільш давню історію має Свято-Архангело-Михайліський храм.

Перший храм було зведено близько 1658 року у центрі поселення. При церкві працювала церковно-приходська школа. У 1783 році замість старого і маловмісного було збудовано новий храм. Багато віруючих зробили пожертви на його озлоблення. У 1835 році Малинівку переплановують на зразок військових поселень, храм знову перебудовують.

Відомий художник І.Ю. Репін згадує про свою участь у розписі малинівської церкви: «Тысяча восемьсот шестьдесят первый год, август... Я только что закончил начатую учеником Шаманова Кричевскм большую картину во всю стену малиновской церкви «Христос на Голгофе», копию с гравюры-картины Штейнбена».

У 1923-24 роках Михайлівську церкву відвідав відомий священик, кандидат богослов’я, архієпископ Онуфрій, який у 1938 році був розстріляний та зарахований потім до ліку святих. 3 нього написано багато іконописних зображень. З кінця 1930-х рр. з храму Архангела Михаїла були вилучені дзвони, служби не велися. За спогадами Жуйбороди В.М., Михайло-Архангельський храм був дуже гарним, мав надзвичайно красиву, кам’яну огорожу. Всередині храму окрім ікон мався настінний розпис.

Простояла будівля до 1943 року, коли в споруду потрапив снаряд. Після звільнення селища з матеріалів, що залишились від зруйнованого храму, селяни відбудували невеличку Михайлівську церкву. Знедоленим і духовно виснаженим людям потрібен був «центр духовної реабілітації». Але вже у 1946 році церкву віддали під клуб. Старожили згадують, що служби в храмі все ж таки правились.

На початку 1960-х років було здійснено навмисний підпал будівлі церкви. Скільки зусиль, сподівань згоріло в одну темну ніч. Будівлю Михайло-Архангельської церкви було знищено остаточно.

У 1991 році завдяки ініціативній групі мешканців у будівлі аптеки було відкрито храм Архангела Михаїла.

А в наш час за підтримки меценатів, корінних малинівців - братів Касьянових, священика Олега Дойнікова в центрі села побудовано новий Архангело-Михайлівський храм. 3 жовтня 2012 року у Малинівці відбулося освячення престолу нижнього храму Свято-Михайлівської церкви на честь ікони «Неупиваема Чаша». А 11 жовтня 2015 року освячено верхній храм на честь Архангела Михаїла. Освятив престоли архієпископ Ізюмський і Куп'янський Єлісей.

У Малинівці були ще храми: Покрови Пресвятої Богородиці, Успіння Божої Матері, на четвертій сотні стояла капличка. Місцевий житель Володимир Жуйборода навіть намалював власноруч її такою, якою пам'ятає. Зараз будується ще один храм - Петра і Павла.

Стараннями майора Резуненка О.А. та його дружини зараз на території військової частини зведена капличка Георгію Побідоносцю.

Таким чином, можна з впевненістю сказати, що православне життя селища відроджується. Православна церква духовно виховує людей, вчить, що нормою життя повинна бути благодійність, допомога старим, бідним, хворим, удовам, сиротам, ув’язненим.

Малинівська громада пишається тим, що Яків Мартиненко, який загинув за віру у 1937 році, у 1993 році канонізований у ліку святих новомучеників, та запрошує всіх приклонитися до таких святинь, як Ікона Божої Матері «Неупиваєма Чаша», яка прославилася чудесами та допомогою людям, та ковчег з мощами Святих.
ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ Г.СКОВОРОДИ

Жарикова Наталія, учениця 5 класу Солоницівського навчально-виховного комплеку

«Спеціалізована загальноосвітня школа І-ІІ ступенів з поглибленим вивченням іноземної мови –

дошкільний заклад «Перлина», вихованка гуртка «Історичне краєзнавство» Дергачівського

Будинку дитячої та юнацької творчості Дергачівської районної ради Харківської області



Керівник гуртка: Левченко М.П., вчитель історії та географії
Серед загальної атмосфери кволого духу української нації XVIII століття яскравим зблиском стало життя будителя нації, філософа і поета Григорія Савича Сковороди. Здається, з самісінького дна політичного занепаду, в час майже повної руїни колишньої величі з’явилася постать, що уособлювала найкращі якості нашого народу: незламність духу, волелюбство, мудрість, подвижництво.

Геній народу, втілений у постать мандрівного філософа-вчителя, пробуджував колективний розум і запалював його до прагнення й утвердження існування в дусі.

Вроджене відчуття і набуті знання досить швидко виробилися у Г.Сковороди у непохитне переконання, що животворящим началом людини є її дух. Самопізнання, заглиблення у свій внутрішній світ, уміння слухати себе, голос своєї совісті дозволяють правильніше й чіткіше осягнути покликання людини на цій землі, викристалізувати думки і почуття, аби навести духовний лад у своїй душі. Бо тільки в чистоті, несуєтності, благоговійності й мудрості можна почути істинний голос свого внутрішнього «я», голос духу.

Феномен постаті Григорія Савича Сковороди — у дивовижному гармонійному поєднанні краси тілесної й духовної. У власному житті він сповідував виразні й тверді принципи: самопізнання і внутрішня згода з волею Бога. Окрім того, філософ постійно наголошує, що людина має невичерпний духовний потенціал, який лише необхідно спрямувати у потрібне русло, на справі Божі: пізнання і творчість.

У своїх філософських творах великий мислитель розмірковував над основами буття. Вроджена чутливість, схильність до роздумів, здібність до знань, любов до праці — все це сприяло формуванню особливого внутрішнього світу, наповненого істинною мудрістю, справжніми почуттями. Це й дозволило йому визначити чітку систему поглядів на щоденне земне існування.

Показником такої справжньої мудрості стало його переймання загальним станом духовності свого суспільства, йому було замало того, що він збагнув, відкрив для себе сенс і радість буття, йому боліло зубожене існування своєї нації.

Бажання допомогти, наставити на путь істинний своїх ближніх штовхало його в нові й нові мандрівки, аби нести просвітницьке, рятівне слово спасіння спраглим душам. «Щастя наше є мир душевний, але мир цей до жодної речовини не стосується; він не золото, не срібло, не дерево, не вогонь, не вода, не зірки, не планети... Як здоров’я має свою точку не зовні, а всередині тіла, так мир і щастя в найглибшій точці душі нашої перебуває і є здоров’ям її та нашим блаженством.

Здоров’я тіла є не що інше, як мир тілесний, як мир сердечний є пожива на здоров’я душі, і як здоров’я родиться після очищення з тіла шкідливої й зайвої мокроти, матері всіх хвороб, так і серце, очищине від підлих світських гадок, що турбують думку, починає проглядати схований усередині себе скарб щастя свого, відчуваючи, ніби після хвороби, бажання поживи своєї, подібне до нашого горіха, який зачинає зерно життя свого в звичайному колоску. Оцих-то, хто починає себе пізнавати, закликає премудрість божа у дім свій, на гостину...».

Одержимий ідеєю духовного відродження української нації, мудрець виношує у своїй ментальності образ справжнього громадянина своєї держави. У філософському трактаті «Жінка Лотова» Г.Сковорода говорить про подвійне народження людини: один раз фізично, а другий — духовно. Ця, вдруге народжена, «...людина вільна. У висоту, вглиб, вшир літає без меж. Не заважають їй ні гори, ні ріки, ні моря, ні пустелі. Провидить віддалене, прозирає приховане, заглядає у минуле, проникає у майбутнє, ходить по поверхні океану, ввіходить зачиненими дверима. Очі її голубині, орлині крила, прудкість оленя, левова відвага, вірність горлиці, вдячність лелеки, незлобність ягняти, швидкість сокола, журавлина бадьорість. Тіло її — діамант, смарагд, сапфір, яшма, кришталь і рубін. Над головою її літає седмиця божих птахів: дух смаку, дух віри, дух надії, дух милосердя, дух поради, дух прозріння, дух чистосердя. Голос її — голос грому...».

Перед нами словесний портрет мовби ідеальної людини, виплеканий уявою і досвідом філософа, що втілив у ньому найкращі моральні та фізичні якості.

Увесь творчий доробок Григорія Сковороди, який включає 17 філософських творів, 7 перекладів, збірник «Сад Божественних пісень», «Байки Харківські», — це єдина система поглядів, єдина філософія. Свого часу І.Франко назвав Г.Сковороду «національним філософом», оскільки він дав вираження глибоким і суттєвим духовним цінностям нації.

Мудрість Г.Сковороди вирішальною мірою була виплекана премудрістю віри. Насамперед це стосується розуміння смерті. Воно узгоджується з догматами віри: смерть як вінець життя і двері в безсмертя. «Треба своєчасно приготувати собі зброю проти цього ворога не різного роду міркуваннями, бо вони не дійсні, але спокійним узгодженням своєї волі з волею Творця. Такий душевний мир готується заздалегідь, він зростає тихо у тайні серця, зміцнюється почуванням зробленого добра».

Усвідомлюючи своє покликання й часове призначення пробудження духу нації, Григорій Савич Сковорода кожним словом, кожним кроком, кожним помислом виконував свою місію. Власним життям він канонізував високі моральні принципи: волелюбність, твердість духу, гідність, щирість, добролюбство, прагнення мудрості, надійність, любов до ближнього. Цим утверджувалися моральні підмурки нового українського суспільства. Творча спадщина великого філософа стала невичерпним джерелом мудрості й життєдайної наснаги для українського народу на довгі-довгі віки. Вона злободенна й сьогодні. Вона актуальною буде і завтра. Межі духовному вдосконаленню людини так і не визначено.
ПІДЛІТКОВЕ ТАТУ: У ПОШУКАХ СЕНСУ ЖИТТЯ

Журавльов Сергій, учень9 класу Харківської гімназії №82 Харківської міської ради, вихованець гуртка КЗ «Центр дитячої та юнацької творчості №4 Харківської міської ради»

Керівник: Плига Л.В., керівник гурткаКЗ «Центр дитячої та юнацької творчості №4

Харківської міської ради»
Питання про сенс життя рано чи пізно постає перед кожною людиною. У чому сенс життя, для чого жити, в чому призначення і щастя людини – це вічні питання, на які немає однозначних відповідей і визначень. Сенс життя розуміється як важливий орієнтир, який визначає і спрямовує долю людини. Це усвідомлення людиною основного змісту всієї діяльності, яке визначає її місце і значення в житті суспільства. Чітко усвідомлений з юнацьких років, сенс життя може вести людину як зірка, давати їй мужність і енергію, які здатні подолати будь-які перешкоди.

Особливого значення проблема пошуку сенсу життя набуває в підлітковому віці, коли, шукаючи відповідь на питання: «Хто я? Який я? До чого я прагну?», молода людина формує цілісне уявлення про саму себе, самооцінку своєї зовнішності, розумових, моральних, вольових якостей, усвідомлення своїх гідності і недоліків, створюючи, власне, свою життєву філософію.

Частина підлітків у цей час сенс свого життя вбачає у самовираженні та самоствердженні. Для особистості, що формується, таку привабливу можливість дає татуювання – прийняття підлітком самостійного рішення «ось піду і зроблю».

Традиція татуювання тіла бере свій початок з часів первісних племен і народів. Тату має специфічну динаміку розвитку, починаючи з палеоліту і до сьогоднішнього дня. Розмальовувати своє тіло людина почала раніше, ніж вперше виготовила одяг. Достеменно відомо, що історія татуювання нараховує не менше 6 тисяч років. Так, французький дослідник Е. Бершон і німецький історик Вуттке стверджували, що малювати на тілі почали понад 6000 років тому.

Татуювання було поширене на всіх континентах, що підтверджують археологічні дослідження. Наприклад, в Альпах знайдено мумію – людину бронзового століття, що пролежала у льодовиковій могилі понад 5 тис. років, на тілі якої збереглися сліди татуювання.

Протягом багатьох століть татуювання використовувалася як символ етнічної або релігійної приналежності (у єгипетських жерців, ранніх християн, хрестоносців), соціального статусу в кримінальному світі (якудза, тріади), а також як ознака соціального відчуження (насильницьке татуювання — наприклад, порядкові номери в концтаборах).

З середини минулого століття татуювання отримує широке поширення в молодіжному середовищі, особливо — у неформальних угрупованнях (хіпі, панки, рокери, металісти, спортивні та музичні фанати). Так звана мода на татуювання, з’явилася в кінці 80-х років минулого століття, активно підтримувалася і підтримується глянцевими журналами: публікації фотографій осіб, що досягли успіху в шоу-бізнесі, знаменитих спортсменів, бізнесменів. Іншими словами, татуювання стає не тільки еталоном богемного способу життя, але і символом обраності та успіху.

В наш час тату стало певним мистецтвом, кількість прихильників якого зростає, особливо серед підлітків.

На думку опитаних нами тінейджерів, тату для них є символом певних життєвих установок, подій, воно покликане звернути на них увагу оточуючих, демонструє ті чи інші якості їх особистості.

Серед основних причин, що спонукають підлітків до нанесення тату, виділяється бажання здаватися дорослим, самостійним і «крутим». Вони прагнуть подобатися оточуючим, викликати інтерес у протилежної статі. Нерідко підліток вирішує придбати татуювання, копіюючи своїх друзів, зірок шоу бізнесу та інших відомих людей. Наявність тату у батьків теж стимулює бажання бути «таким же дорослим», зрівнятися з ними за статусом.

Частина підлітків наносять тату імпульсивно. Іноді наносяться символи і малюнки, які через певний час стають неактуальними, а іноді навіть і смішними. Деякі тінейджери нерідко не цікавляться значенням малюнків і потрапляють в халепу. Чимало випадків, коли обрані тату з китайськими і японськими ієрогліфами означають зовсім не те, що хотілося б тінейджерові. Ці знаки були ним обрані, тому що виглядають «круто».

Разом з тим, татуювання є найбільш неоднозначним і, мабуть, найпопулярнішим способом самовираження і самоствердження підлітків, яке іноді викликається банальним бажанням бути оригінальніше, модніше, а значить, на сходинку вище за інших. Татуювання у розумінні підлітка це:

– виклик громадській думці (суспільство в цілому насторожено ставиться до такого «живопису»);

– спосіб показати власну незалежність і самостійність (свідомість того, що твоє тіло належить тобі і ти вільний робити з ним що завгодно);

– вираз індивідуальності підлітка (унікальний малюнок – свідоцтво неповторності особистості, спосіб виділитися в натовпі, що вкрай актуально в юному віці);

– відчуття власної значущості (будь-яке татуювання привертає увагу; велике і агресивне зображення несе посил «крутизни»);

– бажання змінитися або донести свою внутрішню суть, особистісне «Я» (малюнок, виставлений на загальний огляд, буде вимагати відповідної поведінки);

– аналог фотоальбому (якщо зашифрувати в тату (або написати відкритим текстом) важливі, на думку підлітка, події його життя);

–доказ — чого завгодно (наприклад, того, що тримаєш слово і, програвши суперечку, зробиш будь-яке татуювання);

– прикраса — щось на зразок перманентного макіяжу (вибрати і надіти раз і назавжди).

На нашу думку, для підлітків самореалізація або самоствердження у вигляді тату стає масовим саме тому, що цей спосіб вимагає найменших зусиль при досягненні очевидного для всіх результату. Тому, хто готовий духовно працювати, татуювання не потрібне; його реалізація буде і без того повною, в ній просто не залишиться місця для жестів заради жесту, до яких відноситься і тату.

Література


  1. Медникова М.Б. Неизгладимые знаки: татуировка как исторический источник / М.Б. Медникова. М.: Языки славянской культуры, 2007. 212с.

  2. Степанов С.С. Язык внешности / С.С. Степанов. М.:Эксмо, 2004. 160с.

  3. Хесле В. Кризисы индивидуальной и коллективной идентичности // Вопросы философии.1994. № 10. – С. 112–123.


СЕНС ЖИТТЯ У ПОГЛЯДАХ СУЧАСНОЇ МОЛОДІ

Заїка Вікторія, вихованка Центру творчості дітей та юнацтва м. Ірпеня

Керівник: Воронкова Ганна Сергіївна, методист ЦТДЮ м. Ірпеня


Буремність історичних подій останніх років вказує, з одного боку на розгубленість та дезорієнтацію молоді, з іншої сторони на нові напрями та витки соціального існування та сприйняття. Вибір теми зумовлено пошуком визначення сенсу життя у поглядах сучасної молоді.

Молодь, хлопці та дівчата сьогодні, це вчорашні діти які раділи снігу, цукеркам, іграм на свіжому повітрі. Як змінюється сприйняття світу після того коли тебе вже не радують просто цукерки? Ставиться питання в першу чергу до себе, потім до друзів: «Який сенс життя?». Починається потік думок та багатогодинні балачки які ставлять ще більше питань. Серйозність питань і відповідей обумовлює перехідний підлітковий вік.



«Ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись — значить, не жити, а бути мертвим, адже турбота — рух душі, а життя — се рух», ці слова Григорія Сковороди вражають своїм відображенням філософського, досить простого, пояснення сенсу життя. Рухатись, бути активним, щиросердним.

Якщо розглядати життя як часове визначення біологічної активності організму, то її наповненість подіями та емоціями, це – сенс.



Чим наповнити сенс свого життя? Якщо взяти будь яку ємкість (банку,скриню, сумку і таке інше), і намагатися вкласти туди те з чим би можна було іти по життю, радіти, ділитися та не однократно переживати, щоб це було? Це був би набір емоції, таких як: любов (до сім’ї, країни), дружба, щастя…

Такі відомі цитати Григорія Сковороди на наш набір емоцій, його вікове звернення:

  • «Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю»

  • «Щасливий, хто мав змогу знайти щасливе життя. Але щасливіший той, хто вміє ним користуватись..»

  • «Як купці вживають застережних заходів, аби у вигляді добрих товарів не придбати поганих і зіпсутих, так і нам слід якнайретельніше пильнувати, щоб, обираючи друзів, цю найліпшу окрасу життя, більше того — неоціненний скарб, через недбальство не натрапити на щось підроблене». [1]

Можна зауважити на те, що при великому техногенному розвитку, прості слова сказані українським філософом у XVIII столітті, актуальні зараз, у цю мить.

Може хтось заперечить сказавши, а як же інші менш позитивні емоції (злість, заздрість, інше), апелюючи до них стверджуємо такі песимістичні сприймання життя вони завжди будуть поряд і закладати їх до своєї скрині означає, що сенсом життя стає:

  • відчуття душевного болю,

  • соціальної несправедливості,

  • постійне очікування, що за рогом станеться жах з яким неможливо буде жити.

«Ми не можемо заборонити птахам пролітати над нашою головою, але ми не дозволяємо їм сідати нам на голову і вити на ній свої гнізда. Подібно до цього ми не можемо заборонити поганим думкам інколи приходити до нас в голову, але ми повинні не дозволяти їм гніздитися в нашому мозку» [2], слова Мартіна Лютера.

Прикро, що були і будуть люди які сприймають дуже односторонньо життя, у чорних тонах, поділивши світ на чорне і біле.

Повертаючись до нашого сенсу життя, нашої скриньки, треба покласти туди розуміння: «Хто я?», «Які в мене є цінності?», «Як себе описати?».



«Я людина яка любить і поважає свою сім’ю та друзів. Весела, щира, відкрита, толерантна , позитивна. Я люблю святкувати дні народження, Новий рік, інші свята. Ходити в кіно і на концерти, подорожувати, розважатися з друзями, пізнавати нове. Вважаю важливим заходи з вшанування трагічних подій та дат.»

Коли ми дали відповідь на питання «Хто я?», далі йде питання «Що з цим робити?» - «Ну класна я, що далі?». Далі треба самореалізуватися – «Як?». Споглядаючи на молодь ми бачимо, що хтось обирає шлях успіху, хтось пливе за течією (все рівно що зі мною), хтось навмисно коротить собі віку алкоголем та наркотиками.

«Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий» . [1]. На нашу думку ці слова Григорія Савича Сковороди, мали в основі позитивні засади. Навряд чи, що безглуздо, безрезультатно проживати життя марнуючи його на сп’яніле сприйняття – це вірний шлях.

На даний момент самоствердження і самовираження молоді відійшло від усталених норм (сімейності), перейшло на індивідуальний (одинокий) етап, у фазу «Щоб про мене говорили». Це можливо завдяки розвитку соціальних мереж, перетікання культур одна в одну. Для якогось періоду розвитку особистості така формула сенсу життя (дні просиджування біля комп’ютера , в соціальній мережі), є найбажанішою.

Добре коли прокидаючись від тенет Інтернету постають питання «На що я здатен?» і людина згадує, що в неї природою закладено індивідуальний потенціал, який можна використати: «Я високий. Я добре розказую вірші. Я добре готую. І так далі» . Словами Сократа «Хто хоче зрушити світ, нехай зрушить себе!».

Розглядаючи сенс життя у поглядах сучасної молоді можна виділити, що питання людей сталі і мають шар вікового пилу, духовні потреби постійні, соціальні вимоги відповідають часу технологічного прогресу. Сенсом життя - є наповнення свого особистого часу тим, що ти захочеш пережити, розказати і поділитися; зробити вчинок, після якого тобою будуть пишатися рідні та знайомі та і ти сам будеш відчувати свою гідність; залишити після себе слід який буде надихати інших.

Закінчити виклад роздумів про досить серйозне питання хочеться заповідями людини, яка прожила 87 років, Свята Тереза Калькутська:

Життя - це можливість, використай її.

Життя - це радість, відчувай її.

Життя - це краса, дивуйся їй.

Життя - це насолода, скуштуй її.

Життя - це сон, розгадай його.

Життя - це виклик, зустрінь його.

Життя - це обов'язок, виконай його.

Життя - це скарб, цінуй його.

Життя - це гра, грай у неї.

Життя - це багатство, збережи його.

Життя - це любов, радій їй.

Життя - це таємниця, пізнай її.

Життя - це обіцянка, виконай її.

Життя - це скорбота, подолай її.

Життя - це гімн, заспівай його.

Життя - це боротьба, прийми її.

Життя - це драма, стань з нею віч на віч.

Життя - це пригода, віддайся їй.

Життя - це успіх, твори його.

Життя занадто цінне, не знищуй його.

Життя - це життя, захисти його. [3]


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. http://scovoroda.info/aphorism.php

  2. http://www.dw.com/uk/500-%D1%80% /a-36215073

  3. http://molytva.at.ua/index/motilvi_ta_zapovidi_materi_terezi/0-366


УЧАСТЬ НАСЕЛЕННЯ КРАМАТОРСЬКА У ХУДОЖНІЙ САМОДІЯЛЬНОСТІ

(1950 – 1960 - ті роки)

Залозна Ксенія, учениця 10-б класу ЗОШ № 4 м. Краматорська Донецької області,

гурток «Краєзнавці-екскурсоводи» ОЦТК, науковий гурток МАН ЦПР

Керівник: Овсяннікова Наталія Борисівна, керівник гуртка «Краєзнавці-екскурсоводи" ОЦТК, наукового гуртка МАН ЦПР
Показником суспільства у СРСР було дозвілля радянської людини, що організовано державою та спрямоване на ідеологічне формування будівника комунізму. Відпочинок підлягав плануванню, контролю з боку партійних, комсомольських, профспілкових установ. Одним з напрямів організованого творчого дозвілля була участь громадян у художній самодіяльності, яка у 50 - 60 рр. ХХ ст. набула дійсно великого масштабу. Автор взявся дослідити дану недостатньо розроблену проблему. Основним джерелом роботи є газета «Краматорська правда», публікації про культурні процеси за означений період, усні свідчення ветеранів.

У сер. 50-х рр. ХХ ст. покращилися умови праці, добробут трудящих, тисячі з них отримали змогу задовольнити свої духовні потреби, зайнятися творчістю, відвідувати концерти, вистави. Радянською системою було вміло використано природне прагнення людей до прекрасного, до самовираження. Профспілкові клуби, які очолювали роботу самодіяльних колективів, були зобов’язані «проводити змістовну роботу, допомагати організовувати дозвілля робочих та службовців». Головним критерієм творчості вважалася масовість поряд з високим ідейним рівнем. Культурне життя Краматорська того часу було зосереджено у клубах, будинках культури, діяльність яких керувалася профспілками окремих підприємств, селищним радами. На громадських засадах в місті на 1962 р. працювали: 17 клубів; у 1966 р. - 7 клубів, 3 палаци культури. Саме у клубах діяли різноманітні самодіяльні гуртки, студії. Профспілки організовували щорічні міські огляди художній самодіяльності, у яких брало участь близько 6 тис. осіб.

Краматорському театру більше 100 років. 50 – 60 - ті роки відзначилися різноманітністю форм і жанрів драматичного мистецтва, захопленістю театром акторів - аматорів і глядачів всіх вікових груп. Драмгуртки існували при заводах: цементному, КЗТС, КМЗ, КМТЗ, БК Будівельників, заводі «Грануліт». Лідери - аматорські об'єднання ПК ім. Леніна (кер. М. Силаєв) та ПК ім. Пушкіна (кер. В. Волошанович), на базі яких створилися справжні народні театри, що підтверджено наданням колективам відповідного звання у 1960 р.

Партійне та профспілкове керівництво усвідомлювало, що самодіяльний театр формує суспільні цінності, етичні норми, соціалізує молодь. Тому ретельно підбирався репертуар. Ставляться п'єси В. Розова, К. Симонова, А. Салинського - твори з гострими драматичними конфліктами, з актуальними проблемами. Популярністю користувалася російська класика. Наприклад, під час прем'єри «Станционного смотрителя» не всі бажаючі змогли потрапити до залу.

Наряду з класичними п’єсами ставилися явно пропагандистські витвори: «На страже безопасности» Луковського, «О сегодняшней нашей весне» В. Диховничного. 1962 р. у Краматорську був створений єдиний в України на той час антирелігійний театр «Атеїст» (ПК ім. Пушкіна, з 1965р – ПК НКМЗ). Режисером Іваном Кандибою за 9 років поставлено 20 мелодрам на антирелігійну тематику. Перша вистава «Доброго ранку, Світлана!» (І. Евальд) показувалася більше 10 разів не тільки на сцені ПК ім. Пушкіна але й навколишніх селах, в колгоспах, в Харкові, у Донецьку.

Деякий час п’єси українських авторів не були затребувані. Ситуація змінилася в ході підготовки до Декади української літератури і мистецтва в Москві (1960 р.). Створився український драматичний гурток (ПК Будівельників), з’явилися нові постанови: «Ой, у полі нивка», «Наталка-Полтавка», «Безталанна».

Рівень майстерності дозволяв акторам-аматорам ставити навіть складні за формою музикальні вистави: оперету Ю.Мілютіна «Трембіта» (1964 р. ПК Будівельник), опери «Наталка-Полтавка», «Запорожець за Дунаєм» Гулак-Артемовського, мюзикл «Сорочинський ярмарок» за п’єсою М. Старицького (ПК ім.. Пушкіна). В постановах брав участь симфонічний оркестр, хореографічні гуртки, хор, солісти.

Вокальне мистецтво та хоровий спів був надзвичайно популярним серед населення Краматорська. 25 хорових колективів охоплювали близько 1500 хористів та вокалістів: хор профспілок медичних працівників, вчителів, хор заводу ім. Куйбишева, мінеральної вати, клубу цементників, КЗТС, холодокомбінату. Навіть на одному Старо-Краматорському заводі ім. Орджонікідзе працювали: хор механічного цеха № 4, хоровий колектив відділу головного конструктора, гуртожитку №1, жіночий хор ливарного цеху. На заводі ім. Сталіна співали молоді машинобудівники, енергетики, хористи механічних цехів № 1 та № 4.

Два хорових колективи надзвичайно високого рівня треба відзначити особливо. По праву в 1960 р. самодіяльному хору ПК ім. Леніна (СКМЗ)- було надано звання заслуженою хорової капели УРСР. Протягом творчого десятиліття (1955 – 1965 рр.) капела дала понад 1000 концертів. Вона виступала на майданчиках перед трудящими міста, на польових станах підшефних колгоспів та радгоспів. У колективі із 126 співаків, серед яких робочі, інженери, службовці, почав творчий шлях соліст балету Олексій Лисовський, акторка Майя Булгакова та ін. Композитора Тихона Хреннікова настільки вразило виконання капели, що він писав спеціально для неї пісні.

1937 р., в клубі «Штурм» з'явився робітничий хор, який став колискою заслуженої хорової капели України (НКМЗ). Почесне звання капела отримала у 1967 р.; керівник капели О.П. Петросян - звання «Заслужений діяч мистецтв». У хорі було більше 120 учасників - працівників НКМЗ. Вони дали з 1952 р. по 1960 р. 500 концертів; на них побували близько 400 тис. слухачів. У капелі, що стала лабораторією вокального осередку міста, професійно співали солісти: робітниця цеху № 7 Марія Базарова, економіст Алла Абакумова, А. Я. Гіль – володар рідкісного оксамитового баритону, лауреат обласних та Всесоюзних конкурсів. Анатолія Гіля називали співаючим мером, тому, що з 1968 по 1974 рр. він служив на посаді голови міськвиконкому Краматорська. Тільки кар’єрний зріст від мера до міністра побутового обслуговування УРСР перервав кар’єру вокаліста.

Репертуар вокальних та, особливо, хорових колективів ретельно перевірявся партійним та профспілковим керівництвом міста; час потребував пісень, що відповідали ідейної лінії КПРС. «Нужно же воспевать Сталина, Ленина и превосходство социалистического строя над капиталистическим» - писав кореспондент «Краматорської правди» у 1950 р. Улюблений Ігорем Руденко класичний репертуар: «Схід сонця» С. Танєєва, «Ларго» Г. Генделя, «Ой, коли в гаю» К.Глюка не вихвалявся. Прославився хор не класичними творами, а вокально-хореографічною композицією «Червонопрапорна естафета» та сюїтою «Донбас наш робітничий». Олександр Петросян визначав творче обличчя капели ПК НКМЗ, обирав, за спогадами свідків, складний, музичний матеріал: «Весняні води» Рахманінова, «Аве Марія» Каччині. Втім, у пресі хвалили виконання пісень «Партии слава, Ленину слава», «Песня о молоте»; без них не проходив жоден концерт.

Танцювальним мистецтвом захоплювалися багато мешканців Краматорська. У ПКіТ НКМЗ працював ансамбль танцю «Світанок». Ансамбль «Калинка» ПК ім. Леніна виховав чимало танцюристів екстра - класу, першим в місті отримав звання «Народний». Гуртки, студії класичного танцю були рідкісним явищем у 50-ті роки, зазвичай вони існували у великих культурних центрах. Але Краматорськ був виключенням. Завдяки попиту мешканців на цей жанр мистецтва 1950 р. з’явилися кадри художніх керівників, у першу чергу, І. Г. Микіртумов та артист балету зі Свердловська І.А. Калмиков. З своїми колективом Іван Микіртумов створив десятки концертних номерів, понад 16 постанов: Адажіо з балету «Червоний мак» Р. Глієра, балет А. Адана «Жизель», «Сьомий вальс» Ф. Шопена, «Мелодія» З. Фібіха. Виставу «Жизель» повторювали щомісяця протягом двох років після прем’єри 1959 р.; і зал завжди був повний. Мікіртумов керував дитячою школою балету, ставив з нею вистави для новорічних свят. Дитячий балет-казка «Сон Наташі» відбувся в новорічні канікули 1951 р. Лібрето написав сам Іван Георгієвич.

У «Краматорській правді» означеного періоду часто згадувався симфонічний оркестр під керівництвом Д. М. Петі, оркестр народних інструментів Ю.М. Юрченка, духовий оркестр. Естрадний оркестр (кер. Казанцева) у пресі критикували за джазову музику.

Від дорослих не відставали дітлахи. Планами й директивами освітян націлювали на створення самодіяльних гуртків різних напрямків, брати участь в оглядах, конкурсах художньої самодіяльності. Наприклад, у рамках соціалістичних зобов’язань на 1960 р. партійних, радянських, організацій та педагогічних колективів міста передбачалося організувати в школах 25 хорів та 12 оркестрів. У 1961 р. цією директивою ставилося завдання створити вже 40 хорів, тобто, у кожній школі повинно бути принаймні 2 хори. Не зважаючи на те, що учасників у значної мірі примушували відвідувати колективи, більшість дітей та їхніх керівників із задоволенням займалися творчістю. З 1956 р. дитяча самодіяльність була сконцентрована у Клубі юних техніків, з 1965 р. – у ПК і Т НКМЗ. Силами вихованців у 1961 р. поставлені опери «Маша і ведмідь», «Теремок». Шкільні театри також показували опери, наприклад, школа № 20 - «Гуси-лебеді».

Всі чисельні самодіяльні колективи виступали на сценах клубів, естрадних театрах парків просто неба, стадіонах під час міських свят, фестивалів, виборів у Верховну Раду. Масові гуляння закінчувалися зазвичай виконанням зведеним хором (3000 осіб) гімну СРСР, УРСР, гімну Демократичної Молоді «Дети разных народов», або фіналу опери Глінки «Іван Сусанін» - «Слався».

На сторінках «Краматорської правди» 50-60-хх років минулого століття ми можемо спостерігати напружене культурне життя пересічених краматорців, яке, зокрема, відбивалося у всебічній, всеохоплюючий творчості мас. Участь у художній самодіяльності набула у Краматорську великого масштабу. Відігравало роль заохочення з боку профспілкових організація, але, значно більшому відсотку людей була притаманна захопленість улюбленим жанром мистецтва. Співали, грали на музичних інструментах, танцювали, займалися у театральних студіях представники всіх верств населення: від прибиральниць до мера міста; від жовтенят до пенсіонерів. Керівники гуртків, студій в більшості були обдарованими людьми, фахівцями високого рівня. Незважаючи на кон'юнктурний репертуар, що нав’язувався згори, вони змогли сформувати художній смак мешканців міста, започаткувати славні традиції, виховати послідовників, які й дотепер визначають високий культурний потенціал Краматорська.




Г.С.СКОВОРОДА: ЖИТТЯ, ТВОРЧІСТЬ, ПОГЛЯДИ

Захарова Марія – Вікторія, учениця Харківської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 87

Харківської міської ради. Керівник: Пономаренко Т.М., вчитель географії.


Григорій Савич Сковорода відомий український філософ-гуманіст, визначний письменник XVIII століття.

За життя Сковороди був дуже відомою в Україні людиною. Жодного твору Григорія Савича не було надруковано за життя, але майже в кожному інтелігентному домі були рукописні копії.

Самобутність таланту та неординарність поглядів мислителя захоплювали

Біографія письменника досить незвичайна. Народившись у бідній козацькій родині на Полтавщині, він згодом став одним з найосвіченіших людей свого часу. Як обдарований студент Києво-Могилянської академії з чудовим голосом і музичними здібностями, Сковорода потрапляє до Петербурга. В грудні 1741 р. його взяли до придворної хорової капели цариці Єлизавети. У 1745 р. відбулася поїздка за кордон, де протягом п'яти років Сковорода відвідує лекції знаменитих учених Німеччини, Словаччини, Польщі, Італії, Австрії, знайомиться з поглядами різних філософів, удосконалює знання мов. Він вільно володів багатьма мовами: німецькою, латинською, розумів грецьку та давньоєврейську.

У 1750 р. Григорій Сковорода працює викладачем піїтики в Переяславському коледжі. Ідейні розходження з єпископом призвели до конфлікту з ним і втрати посади.

З 1757 р. він працює домашнім учителем у поміщика Степана Томари в с. Ковраї на Харківщині.

З 1759 р. деякий час викладає у Харківському колегіумі.

Обравши собі життя серед народу, мандруючи містами і селами, Сковорода спостерігає навколишній світ, життя людей та природи, що була для нього великою і мудрою книгою, вивчаючи яку, можна зрозуміти смисл буття. Понад чверть століття мандрує він містами і селами Лівобережної України, часто перебираючись і в сусідні губернії, даруючи народові знання й досвід духовного самопізнання. З 1753 по 1785 рік Григорій Сковорода пише переважну більшість своїх поетичних творів, що склали збірку «Сад Божественних пісень».

Простий і образний стрій думок, доступність вчення, власний життєвий подвиг привертали до його особистості увагу всієї спільноти. Він прагнув збудити «мислячу силу» в свого народу, підняти в людині все краще, закладене у неї природою й Богом, і розвивати, долучаючи до цінностей вищих і вічних. Досягнення ж їх означає спасіння й дарує щастя. Так, у «трудах праведних», і скінчив свій життєвий шлях один з найгеніальніших філософів світу Григорій Савич Сковорода. Помер він 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівці (нині — Сковородинівка) на Харківщині. Перед смертю поет i філософ заповідав поховати себе на підвищенні біля гаю, а на могилі зробити напис: «Світ ловив мене, та не спіймав». Таким чином Григорій Сковорода ще раз заявив про свою відданість духовному спасенному життю перед земними суєтністю і

Коли у 1805 році в Харкові було засновано університет, перший вищий навчальний заклад нового часу в Україні , то гроші на його заснування зібрали і передали українські поміщики Слобожанщини з ініціативи В. Каразіна. Цікаво, що більшість з них були учнями або знайомими Григорія Сковороди

Вроджене відчуття і набуті знання досить швидко перетворилися у Г.Сковороди у непохитне переконання, що животворящим началом людини є її дух. Самопізнання, заглиблення у свій внутрішній світ, уміння слухати себе, голос своєї совісті дозволяють правильніше й чіткіше осягнути покликання людини на цій землі, викристалізувати думки і почуття, аби навести духовний лад у своїй душі. Бо тільки в чистоті, несуєтності, благоговійності й мудрості можна почути істинний голос свого внутрішнього «я», голос духу.

Феномен постаті Григорія Сковороди - у дивовижному гармонійному поєднанні краси тілесної й духовної. У власному житті він сповідував виразні й тверді принципи: самопізнання і внутрішня згода з волею Бога. Окрім того, філософ постійно наголошує, що людина має невичерпний духовний потенціал, який лише необхідно спрямувати у потрібне русло, на справі Божі: пізнання і творчість. У своїх філософських творах великий мислитель розмірковував над основами буття.

Увесь творчий доробок Григорія Сковороди, який включає 17 філософських творів, 7 перекладів, збірник «Сад Божественних пісень», «Байки Харківські», — це єдина система поглядів, єдина філософія. Свого часу І.Франко назвав Г.Сковороду «національним філософом», оскільки він дав вираження глибоким і суттєвим духовним цінностям нації.

Мудрість Г.Сковороди вирішальною мірою була виплекана премудрістю віри. Насамперед це стосується розуміння смерті. Воно узгоджується з догматами віри: смерть як вінець життя і двері в безсмертя.

Спосіб життя мав великий вплив на формування філософської концепції просвітителя, що відобразилося в його художній творчості. Яскравим свідченням цього може бути сковородинська концепція «сродної» праці, в контексті якої відома теза «пізнай себе» наповнюється новим змістом. Сковорода говорить про працю не як засіб існування, а як найбільшу життєву потребу і найвищу насолоду. Навіть соціальну нерівність письменник розглядає з погляду ідеї «сродності».

Ідея «сродної» праці є предметом роздумів багатьох філософських трактатів Сковороди. Найвідомішим його твором, де дається аналіз цієї проблеми, є «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар світу». Саме цій ідеї в різних її аспектах присвятив значну частину своїх творів автор першої в українській літературі збірки байок, що вийшла під назвою «Басни харьковскія» (1769—1774)..

У філософському вченні Сковороди, як мені здається, самою сильною, яскравою і важливою для сучасності є теза про щастя людини і людства загалом. Суть щастя Григорій Сковорода зв'язує з образом життя самої людини. Найбільш повно ця суть розкривається через вислів Сократа: "…Інший живе для того, щоб їсти, а я - їм для того, щоб жити. …" - яким Сковорода відкриває свій трактат під назвою "Ікона Алкивіадська". Своїм розумінням щастя Сковорода як би захищає людську "природу" від примітивного її зведення до споживання і користі. Сам він обрав такий образ життя, який з його слів допомагав йому "не жити краще", а "бути краще". Прагнення "бути краще" він зв'язував з поняттям "чистої совісті": "краще годину чесно жити, чим поганить цілий день". Найбільшої глибини теза про щастя досягає на тому моменті, коли Сковорода визначає саму суть "чесного життя" і "чистої совісті". Виявляється ця суть розкривається через трудову діяльність людини. У Сковороди не всяка праця веде до чесного життя і чистої совісті. У нього праця - це не обов'язок, не борг, не примушення (як суспільство вважає сьогодні), а, навпаки, вільний потяг людини. Процес праці розглядається як насолода і відчуття щастя навіть незалежно від його результатів. Такій праці Сковорода дає визначення "сродної". Розділення людей, що займаються "сродною" і "несродною" працею - це і є сама глибока думка, на яку можна спиратися при розв'язанні сучасних проблем людства.

Думка про те, що щастя людини полягає в праці, і що вона зробила мавпу людиною, відвідувала багатьох філософів і раніше. Але визначення праці з позицій джерела свободи і щастя, або джерела страждання і нещастя людей зустрічається досить рідко. У Сковороди вперше ця тема визначилася як головна і в літературних творах, і в філософських трактатах. Вся його творчість виходить з розуміння того, що людство може об'єднати тільки праця з суспільною користю і особистим щастям - "сродна" праця. Праця ж "несродна" - джерело деградації і людини, і людського суспільства. Обгрунтування потреби людини в «сродній праці» є одним з найважливіших висновків концепції сродності.

Згідно з твердженням Сковороди, «сродна» праця є водночас і потребою людського тіла, і потребою духовною, оскільки вона звеселяє дух, приносить задоволення і насолоду. «Сродна» діяльність характеризується тим, що вона однаково корисна й для того, хто знайшов своє покликання, і для суспільства. Цією єдністю суспільного і особистого інтересу «сродна» праця відрізняється від випадкової праці, обраної з міркувань користі, слави чи гордості. Тому уважне ставлення до самого себе, турбота про власний духовний світ матиме значення для інших людей.

Сковорода закликає працювати заради власної користі, дбати про потрібне для себе і тим самим про досягнення свободи. Це міркування важливе для розуміння філософії і моралі Сковороди в цілому. Новим у поглядах Сковороди була не вимога праці взагалі, а вимога «природної» праці.

Сковорода симпатизує передусім таким видам праці, як землеробство та ремесло, які в його очах мають більшу моральну цінність, ніж, наприклад, деякі науки. Він всіляко підкреслює переваги цих видів праці перед іншими, наголошуючи на тому, що вони суспільству потрібніші за інші. Землеробство в очах Сковороди має ту привабливість, що воно не веде до згубного відриву людини від природного середовища і дає міцну насолоду землеробам.

Що ж до «чесного ремесла», то Сковорода надає йому важливого значення, адже воно не пов'язане з привласненням чужої праці.

Глибока переконаність у тому, що природа передбачила для кожної істоти певний «сродний» їй вид діяльності, і що необхідно лише його пізнати, спонукає Сковороду картати людську зухвалість, що не бажає миритися з природою, прагне важкого, неможливого, непотрібного, внаслідок чого страждає, коли не досягає бажаного. Ця спрямованість на досягнення внутрішньої свободи, незалежної від зовнішніх обставин, зрештою приводить Сковороду до визнання благим всього, що йде від природи.

Однією з основних ознак «сродної» праці є те, що вона приносить людині насолоду не своїми наслідками, винагородою чи славою, а самим процесом її. Заперечуючи трудність як надмірність витрати сил при досягненні того, що не становить справжніх потреб людини, Сковорода разом з тим високо підносить труд, працю, що є проявом пізнаних необхідностей природи. Така природна праця хоч і пов'язана зі словом труд, однак характеризується легкістю і супроводжується духовною насолодою. Щодо такої праці (труда) філософ нерідко вживає поняття «забава», «праздник» тощо, оскільки вона дає розраду духові. Неробство Сковорода вважає злом і для людини, і для суспільства. Але разом з тим не раз підкреслює, що «сродна» праця повинна бути легкою, вона зумовлює веселість духа, святковий настрій душі. Тому для доброї людини кожний день свято. Філософ тлумачить працю не тільки як фізичні зусилля, а й як активність думки, рух свідомості по шляху до пізнання істини. До останнього ряду праці, зокрема, належить і філософська творчість самого Сковороди, який на закиди в бездіяльності відповідав, що неробство важче за Кавказькі гори, але справа для людини не тільки в тому, щоб «продавать, покупать, жениться, посягать, воєваться, тягаться, портняжить, строиться, ловить зверя», бо ці справи не можуть вичерпати людське серце. «Погрузив все наше сердце в пріобретєніє мира и в море телесных надобностей», пише Сковорода, «не имеем времени вникнуть внутрь себе, очистить и поврачевать самую госпожу тела нашего, нашу душу», і в цьому й полягає причина розслаблення духа, боязливість, заздрість, невдоволення, гнів тощо.

Філософська спадщина Г. С. Сковороди багатогранна. Серед загальної атмосфери кволого духу української нації XVIII століття яскравим зблиском стало життя будителя нації, філософа і поета Григорія Савича Сковороди. Здається, з самісінького дна політичного занепаду, в час майже повної руїни колишньої величі з’явилася постать, що уособлювала найкращі якості нашого народу: незламність духу, волелюбство, мудрість, подвижництво. Геній народу, втілений у постать мандрівного філософа-вчителя, пробуджував колективний розум і запалював його до прагнення й утвердження існування в дусі.

Значення філософської спадщини Г. С. Сковороди в тому, що на неї можна спиратися в наш непростий час, коли людина накликає на себе небезпеку результатами своєї ж праці, коли при збільшенні числа храмів зберігається зростання злочинності, коли праця людини втратила всяку привабливість, а життя стало безцільним (якщо воно не пов'язано з накопиченням капіталу) і незахищеним. Багато які з перерахованих проблем можуть отримати розв'язку, якщо відродити тему "сродної" праці, поставлену Сковородою майже 250 років тому.

Григорій Сковорода дійшов висновку, що головне - вчасно помітити нахили дитини і в жодному разі не створювати перешкод на шляху її духовного та професійного розвитку.
Перші козацькі поселення в Харківській області

Зізін Олексій, учень 6-Б класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 54

Харківської міської ради. Керівник: Івлева Наталія Михайлівна, вчитель з географії


Історія українського козацтва є невід’ємною й органічною частиною історії України, а також всесвітньо-історично-географічного процесу.

Заселення земель Слобідської України розпочалося у другій половині ХVІІ ст. Воно пов’язано з переселенням на ці території виходців з українських земель Правобережжя, захоплених Польщею. Більша частина міст на Слобожанщині була збудована на дикому шляховому полі, на татарських бродах, на берегах річок, на незаселених раніше територіях (Салтів, Вовчанськ). Дуже багато міст збудовано на старих городищах (Харків, Зміїв, Хорошево). Якщо приходила велика кількість переселенців, вони будували кріпость у місті, а коли їх було обмаль – селилися слободою. Колонізація слобожанських земель активізувалась у першій половині ХVІІ ст., після краху козацьких повстань на Лівобережжі України у 1638 році. Московський уряд видавав переселенцям вільні землі, дозволив зберігати свій козацький устрій і внутрішню автономію. Військові колоністи утворювали оборонний вал набагато надійніший, ніж колишні укріпні лінії.

Актуальність дослідження теми полягає у необхідності поглибленого вивчення передумов характеру та особливостей процесів, що відбувалися у середині XVII ст., коли відбувалося переселення українців Правобережжя на Слобожанщину, заснування Харкова, заселення харківських земель, формування полкового устрою. Проблема освоєння українських земель Слобожанщини має й сьогодні важливе історичне значення.

Об’єктом дослідження є історичні умови формування населення слобідського краю, виникнення нових населених пунктів, характер військово-адміністративних відносин на Слобожанщині. Предметом дослідження стало будівництво перших козацьких поселень на території сучасної Харківщини, їх оборонна та господарська роль в історії Слобожанщини.

Метою роботи є вивчення у хронологічній послідовності процесів перетворення незаселених раніше територій Харківщини у слободи, містечка і міста з розвинутим оборонним та господарським потенціалом, які стали основою для освоєння нових вільних територій.

В результаті проведених досліджень встановлено, що перші козацькі поселення з’явилися на Харківщині в середині ХVІІ ст. На основі переконливих аргументів про формування населення міст Харкова, Ізюма, Балаклеї, Вовчанська та багатьох населених пунктів здійснювалось за рахунок українських переселенців Правобережжя та Лівобережжя. Доведена наявність спільних рис козацького устрою Харківського, Ізюмського полків та полків Гетьманщини, визначено також їх відмінності.

Акцентовано увагу на наявності у використаних джерелах розбіжностей стосовно визначення дат заснування ряду населених пунктів. Проаналізована діяльність воєвод та царського уряду, спрямовану на недопущення об’єднання слобожанських козацьких полків. Обґрунтовано наявність в характері земельних відносин у козацьких полках передумов виникнення нерівностей і передумов для закріпачення селян. Результати роботи можуть бути використані для поглибленого вивчення та подальшого наукового дослідження особливостей формування української державності.
УКРАЇНСЬКЕ КОБЗАРСТВО ЯК ОБ'ЄКТ РЕПРЕСИВНОЇ ПОЛІТИКИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

Зінченко Еліна, учениця 11 класу Олексіівської загальноосвітньої школи І– ІІІ ступенів Краснокутської районної ради Харківської області. Керівник: Свистун Юрій Миколайович, учитель історії, спеціаліст вищої категорії Олексіївської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів
Тема роботи: «Українське кобзарство як об’єкт репресивної політики радянської влади». Роботу виконала учениця 11 класу Олексіївської ЗОШ І-ІІІ ступенів Краснокутської районної ради Харківської області Зінченко Еліна Євгенівна. Науковий керівник – Свистун Юрій Миколайович, вчитель історії Олексіївської ЗОШ І-ІІІ ступенів, спеціаліст вищої категорії.

За радянських часів реальністю стала гірка правда, що звуки бандури по-справжньому хвилюють і зворушують сьогодні вже, напевне, небагатьох. Та, по правді сказати, і кобзарів, як яскравих особистостей, і кобзарства, як цікавого явища вже немає.

Через це стрижнем даного дослідження є пошук відповідей на питання:

- чому в «культурних» ХХ та ХХІ сторіччях кобзарська культура опинилася на межі, якщо і не повного знищення, то практично виродження;

- чому кобзарська співоча традиція, чи не найбільш властива українству, стала поступово непрестижною, або як кажуть «неформатною»;

- чому саме кобзарі та кобзарство стали об’єктом масштабних репресій в 20-30 роки ХХ століття.

В цьому по суті і полягає актуальність дослідження та доцільність встановлення історичної правди про унікальне явище в українській культурі – кобзарство.

Метою дослідження є з’ясування причин, об’єктивної картини репресій радянського тоталітарного режиму проти кобзарів та кобзарства. Виходячи з поставленої мети вирішуються наступні завдання:



  • дослідити стан українського кобзарства в кінці ХІХ – на початку ХХ століть;

  • вивчити ставлення радянської влади до кобзарства;

  • узагальнити методи боротьби влади проти кобзарів та кобзарства;

  • описати форми нищення кобзарства та реальних прикладах.

У результаті дослідження отримані наступні результати:

  • досліджено стан, ступінь розвитку, розповсюдження традиційного українського кобзарства в кінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя;

  • визначено причини негативного ставлення окупаційної радянської влади до представників традиційного кобзарства;

  • узагальнено форми та методи репресивної політики влади щодо представників українського кобзарства.

За результатами дослідження зроблено наступні висновки:

  1. На рубежі ХІХ – ХХ століть українське традиційне кобзарство

переживає справжній «ренесанс». Українське кобзарство стає предметом вивчення, посилений інтерес наукових і мистецьких кіл до незрячих співців. Особливого поштовху «кобзарська тематика» отримала після ХІІ Археологічного з’їзду (1902 р.), значна частина якого була присвячена традиційному кобзарству. Проблему кобзарства було виключено з числа екзотичних і неперспективних і наближено до рівня наукового вивчення та переосмислення перспектив його розвитку.

  1. До кінця 20-х років ХХ сторіччя в СРСР було напрацьовано

законодавчу базу щодо «обґрунтування» поодиноких та масштабних репресій щодо представників українського кобзарства, бандурництва, лірництва.

  1. Здійснено аналіз та узагальнення репресивної політики радянської

влади щодо «остаточного вирішення» кобзарського питання в Україні.

  1. Особливу увагу приділено питанню вивчення теми Кобзарського з’їзду.

Наоснові отриманих у досліджені результатів щодо Кобзарського з’їзду можна висунути наступну гіпотезу: «Знищення представників українського традиційного кобзарства в кінці 20-х – на початку 30-х років було здійснено каральними органами СРСР в результаті широкомасштабної акції (Кобзарський з’їзд), або шляхом проведення декількох репресивних акцій».

Хронологічні межі охоплюють період від кінця XIX століття до кінця 30- х років XX століття.

Практичне значення отриманих у дослідженні результатів полягає у можливому використанні матеріалів дослідження у навчально-виховальному процесі загальноосвітніх навчальних закладів, зокрема в курсах історії, Харківщинознавства, під час проведення заходів позакласної роботи. Матеріали дослідження запропоновано до друку в Краснокутську районну газету «Промінь».

Апробація результатів дослідження здійснюється шляхом направлення матеріалів для участі у науково – практичній конференції «Різдвяні читання» 27 січня 2017 р. (секція краєзнавства) та у Всеукраїнській філософській історико – краєзнавчій конференції учнівської молоді "Пізнай себе, свій рід, свій нарід" 23 – 25 лютого 2017 р. (секція «Духовні скарби мого краю»).

Джерельну базу дослідження становлять архівні матеріали Харківського державного обласного архіву, архіву УСБУ в Харківській області. Опрацьовано роботи Ф. Лаврова, М. Полотая, В. Ємця, К. Данилевського, Р. Конквеста та інших дослідників. У дослідженні використано матеріали збірників документів з історії радянської репресивної системи («Декреты Советской власти», « Из истории ВЧК») проаналізовано засади кримінального судочинства УРСР («Уголовный кодекс УССР. Особая часть»). Із сучасних дослідників опрацьовано роботи харківського бандуриста, громадського діяча Черемського Костянтина Петровича («Повернення традицій», «Кобзарство у визвольних змаганнях 1917 – 1921 рр.», «З історії нищення українського кобзарства»). У роботі використано матеріали особистого архіву краснокутського краєзнавця Мірошник Л.О.

Робота структурно складається зі вступу, двох розділів, висновків та додатків.


«ІНТРОДУКЦІЯ ДЕЯКИХ ВИДІВ ДЕКОРАТИВНИХ ДЕРЕВ’ЯНИСТИХ РОСЛИН В УМОВАХ ПІВНІЧНО-СХІДНОЇ УКРАЇНИ»

Зінченко Софія, учениця 9-А класу Харківської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №119

Харківської міської ради Харківської області. Керівник: Осадча Інна Іванівна, учитель біології Харківської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 119 Харківської міської ради Харківської області,

«спеціаліст вищої категорії»

Інтродукція, як галузь людської діяльності, відома ще з початку переходу людини до осілого способу життя, саме вона передувала культивуванню будь- якої рослини. Історія інтродукції нараховує уже кілька тисячоліть, а сучасним асортиментом продовольчих культур та декоративних рослин ми завдячуємо саме її.

Значення дослідження інтродукції рослин у сучасному світі щохвилини зростає, адже більшість корисних речовин людина отримує саме завдяки культивуванню рослин, а частка продукції, отриманої з природних фітоценозів, постійно зменшується і ця тенденція має глобальний характер. А якщо ще й звернути увагу на вичерпність таких корисних копалин, як нафта та природний газ, то стане зрозуміло, що більшість ресурсів органічного походження людство в найближчому майбутньому зможе отримувати саме завдяки культивуванню рослин. Всі ці проблеми, які можуть настигнути людину у найближчому майбутньому, вимагають перетворення інтродукції рослин у самостійну синтетичну ботанічну науку. Тому наша робота може виявитися корисною, для подальшого розвитку інтродукції в нашій країні. А саме для інтродукції обраних нами видів декоративних рослин.

Інтродукція є одним з найважливіших видів людської діяльності і має надзвичайно важливе значення для науково-технічного прогресу людства. За своїм значенням для розвитку цивілізації і суспільних відносин уведення в культуру картоплі, кукурудзи, цукрового буряка, кави, тютюну, гевеї бразильської, бобових, плодово-ягідних культур та ін. рівноцінні найбільшим технічним винаходам. На сучасному етапі розвитку сільське і лісове господарство, зелене будівництво, фармацевтичну промисловість і цілу низку інших галузей народного господарства неможливо уявити без постійного впровадження нових видів, форм і сортів. Недаремно введення в культуру високоврожайних короткостеблових сортів пшениць у деяких країнах Центральної Америки, Індії і Ближнього Сходу назвали «зеленою революцією». Більшість сучасних культурних лікарських, харчових, волокнистих, плодових, технічних рослин — інтродуценти, тобто рослини, штучно переміщені за межі свого ареалу і успішно упроваджені в нові регіони. Вважається, що рослинність значної частини нашої планети синантропна, бо протягом тривалого історичного часу формувалась і тепер формується людиною.

Завдяки інтродукції розширюється асортимент культурних рослин, стає більш повноцінним і різноманітним харчування та лікування населення, змінюються на краще умови життя в промислових містах тощо. Також, в процесі інтродукції нерідко відбувається поліпшення життєздатності видів (сортів) та цінних ознак, заради яких здійснюється інтродукція.

В нашій країні самовільне проведення інтродукції дикорослих рослин та їх акліматизації забороняється, оскільки досліди з насінням, живцями чи саджанцями інтродуцентів можуть супроводжуватися перенесенням збудників хвороб, комах-шкідників, бур’янів, що викликає формування нових екологічних комплексів з різко збідненою флорою, підриває економіку сільського господарства і країни в цілому.

Існуюча нині в Україні практика стихійної інтродукції рослин становить серйозну загрозу екологічній та економічній безпеці держави. Вона сприяє неконтрольованому поширенню нових карантинних шкідників, хвороб і бур’янів, стримує розвиток вітчизняного розсадництва, сприяє витоку валютних коштів за кордон, але не дає змоги створювати та впроваджувати у виробництва адаптовані до місцевих умов форми інтродуцентів. Справа не лише в тому, що державний бюджет України щороку не отримує сотні мільйонів гривень, а й утому, що збитки як держави, так і приватних компаній і фізичних осіб сумарно можна оцінювати в десятках мільйонів гривень.

Не варто забувати, що інтродукція має як позитивні, так і негативні наслідки. Більшість цивілізованих країн жорстко обмежують і контролюють процес інтродукції. Наприклад, у США неможливо ввезти жодної рослини без тривалого карантину, який унеможливлює потрапляння на територію держави небажаних організмів. У країнах ЄС процес інтродукції та імпорту рослин також жорстко регламентовано. В Україні ситуація вимагає невідкладного вирішення проблем інтродукційної оптимізації на законодавчому рівні та розробки ефективного механізму його реалізації.

Для оцінки перспектив інтродукції видів деяких дерев’янистих декоративних рослин в умовах північно-східної України, а саме Харківської області, автором роботи була розроблена п’ятибальна шкала.



Згідно з нею:

  • оцінка 1 дається тим видам рослин, які не можуть існувати в даних умовах самостійно, тому можуть бути інтродуковані лише у заказниках;

  • оцінка 2 дається видам, які в обраних нами умовах, здатні до вегетативного розмноження;

  • оцінку 3 отримують види, які можуть на даній території квітнути, проте не дають жодних плодів;

  • оцінка 4 може бути присвоєна рослинам, які за тих же умов дають плоди;

  • оцінку 5 отримують види, рослини яких дають плоди з насінням, яке здатне до відтворення собі подібних. Тобто ця оцінка вказує на види з ідеальними перспективами для культивування в умовах північно-східної України.

Згідно зі створеною шкалою оцінки перспектив інтродукції деяких видів дерев’янистих декоративних рослин в умовах північно-східної України, а саме Харківської області, автором роботи було з’ясовано, що краще за усе підходять наступні види рослин:

  • Ялиця велетенська

  • Ялина європейська

  • Гінкго дволопатеве

  • Сосна сибірська

  • Ялиця сибірська

  • Ялиця одноколірна

  • Ялина ситхінська

  • Ялина сибірська

  • Сосна жовта

В результаті проведених досліджень ми прийшли до висновку, що Харківська область є територією, що добре підходить для інтродукції рослин з Азії та Північної Америки. Створено характеристику рослин, що досліджувалися, а також визначено ступінь перспективності їх інтродукції. З’ясовано, які види дерев’янистих декоративних рослин краще за усе інтродукувати в наших умовах та складено план перспективних видів навчального дендрарію школи.
ІМ'Я СКОВОРОДИ НА ЛІТЕРАТУРНІЙ КАРТІ ХАРКІВЩИНИ

Зінчук Олег, учень 6-А класу Харківської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №114 Харківської міської ради Харківської області. Керівник: Самолисова О.В., викладач кафедри української мови, основ психології та педагогіки Харківського національного медичного університету
З-поміж славетних імен, якими пишається український народ, не можемо не назвати ім'я Григорія Савича Сковороди, геніального філософа, великого народного мислителя, просвітителя й письменника, «справжнього символу української духовної традиції від давнини до сьогодні».

У родині малоземельного козака Сави Леонтійовича Сковороди та його дружини Пелагеї Степанівни 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 року в містечку Чорнухи народився син Григорій.

Після здобуття початкової освіти в сільській школі у 1734 році, на прохання самого Григорія, батько відправляє його продовжити навчання в Києво-Могилянській академії – культурно-освітньому центрі України, що налічував на той час більше як дві тисячі студентів. Повний курс навчання в академії тривав 12 років, але Сковорода не закінчив його, може саме тому, потім він себе і називав вічним студентом. Перша перерва в навчанні сталася в 1742 році, коли за чудовий голос і музичні здібності, він був відібраний до придворної хорової капели. Проживали співаки в Петербурзі, у приміщеннях старого Зимового палацу. У 1744 році Григорій повертається до Києва, щоб продовжити навчання в академії. У 1745 році йому трапилася нагода відвідати Європу в складі Токайської місії, яку очолював Федір Вишневський, завдяки якому Григорій Сковорода зміг здійснити свою подорож країнами Європи.

А в 1751 році було розпочато і педагогічну діяльність Г. Сковороди у Переяславському колегіумі як учителя, який викладав поетику. Свої погляди він, як педагог-новатор, виклав у курсі «Розмисел про поезію і керівництво до мистецтва її».

Та знову, ненадовго, Григорію Савичу довелося повернутися до академії. За рекомендацією Тимофія Щербацького, митрополита Київського, він як кращий студент підписав угоду на вчителювання в багатого поміщика Степана Томари в селі Ковраї, під час якого й була створена основна частина збірки «Сад божественних пісень».

У 1759 році до Г.С. Сковороди надійшла пропозиція з приводу викладання поетики у Харківському колегіумі при Покровському монастирі, яку він і прийняв із задоволенням. У стінах цього навчального закладу Григорію Савичу склалося затриматися на 10 років. Під час викладання відбулося знайомство з Михайлом Ковалінським, який у подальшому став його найкращим другом і першим біографом. Саме цей етап життя мандрівного філософа залишив помітний слід в історії нашу краю.

У харківський період творчості Г.С. Сковорда звертається до жанру байки, а твори, що були написані в цей період, надалі об’єдналися в збірці під назвою «Байки харківські». Можна припустити, що перші 15 байок були створені у 1769 році, а решта – написані у 1774 році в селі Бабаях, де досі ще стоїть так звана «Хата Сковороди». Кожна з байок складається із пояснення її істинного сенсу. За розумінням Г.С. Сковороди: «басня должна оказывать содействие в поисках и раскрытии вечной истины», а його байки саме й були спрямовані на викриття суспільних болячок, підтримували дух громадянської гідності, культ розуму, картали світ зловживань, обдурення, кар'єризму, вельможного самодурства, чиношанування, наживи, самохвальства та тупоумства.

У роки, коли Григорій Савич залишався без викладацької справи, він любив усамітнюватися на хуторах і пасіках у своїх заможних друзів. Та, віддаючись сповна пізнанню істини в собі і у світі, брався за перо й папір. Перелічити всі місця, де жив, думав і писав Г.С. Сковорода, дуже непросто, бо деякі ще й досі не позначені на «мандрівній карті» просвітителя, навіть легше буде сказати, де саме він не бував на Слобожанщині.

У 1770-х роках Григорій Сковорода жив у селищі Бабаї у свого товариша і учня Якова Правицького, де серед чудової природи написав свої філософські трактати «Розговор дружескій о душевном мирє», «Діалог или разглагол о древнем мире» та «Кольцо». Біля джерела, яке зараз називають Сковородинівська криниця, народжувалися думки про сутність життя, про пізнання самого себе, про виховання людини.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   61

Схожі:

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconVіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconХіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська краєзнавча експедиція учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна» Напрям „Духовна спадщина мого народу ” Пошуково-дослідницька робота
Брат за брата
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconЗакарпатський центр туризму, краєзнавства,екскурсій І спорту учнівської молоді діяльність освітянських музеїв як спосіб формування національної свідомості учнівської молоді ужгород 2017 зміст
Завдання музеїв при закладах освіти на сучасному етапі по формуванню національної свідомості учнівської молоді
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconІсторико-краєзнавча спадщина Івана Крип’якевича
У статті розглядається краєзнавча діяльність відомого історика Івана Крип’якевича в Східній Галичині першої половині ХХ ст. Розглядаються...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconПро підсумки обласного сходження учнівської молоді Львівщини на гору Високий Верх Сколівського району, присвяченого 160-й річниці від дня народження І. Франка
«Львівський обласний Центр краєзнавства, екскурсій І туризму учнівської молоді» (надалі – кз лор лоцкетум) 0 вересня – жовтня 2016...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська науково-практична конференція
Вимірності фазового простору на прикладі математичної моделі хімічного реактора 30
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconДержавна служба україни з надзвичайних ситуацій
«Особистість в екстремальних умовах», VІ всеукраїнська науково-практична конференція з міжнародною участю
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді icon15 грудня 2015 року в Корсунь-Шевченківському державному історико-культурному заповіднику буде проведена науково-практична конференція «Корсунщина в історії України»
Видатні постаті Корсунщини та їх роль у вітчизняній та світовій історії І культурі. Історико-біографічні напрями дослідження історії...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconНовопетрівська зош І-ІІІ ступенів «Соціалізація дітей та учнівської молоді в сучасному освітньому просторі»
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка