Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді



Скачати 12.18 Mb.
Сторінка2/61
Дата конвертації14.04.2017
Розмір12.18 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   61


ЖЕРТОВНІ МАЙДАНЧИКИ СКІФСЬКОГО ЧАСУ, ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ ДУХОВНОГО ЖИТТЯ ДАВНЬОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Абрашитов Рашид, 7 клас, гурток «Археологія», Центр довузівської освіти

ХНУ імені В.Н. Каразіна. Керівник: Пеляшенко Костянтин Юрійович, керівник гуртка «Археологія» Центру довузівської освіти ХНУ імені В.Н. Каразіна


При вивченні давніх суспільств, що мешкали на території сучасної України, у розпорядженні науковців, як правило, існують речові джерела, за повної відсутності усних джерел, та значної обмеженості письмових. Тому особливі труднощі виникають з дослідженням духовної сфери: світосприйняття, вірування, відношення до життя і смерті. Для пізнання цих сторін життя використовуються археологічні джерела – предмети матеріальної культури, культові об’єкти. Як і усі давні народи, скіфи були надзвичайно набожні й забобонні. Вони вірили в чаклунство, могутність заклинань та амулетів. Серед жерців Скіфії практикувалося передбачення майбутнього за допомогою пучка прутів чи луб’яних волокон.

Скіфи вклонялися стихіям, духам природи та богам, що їх уособлювали. Найзначуще місце відводилося Табіті (богині вогню) та Папаю (богу повітря). Табіті часто фігурує в мистецтві скіфів, посідає перше місце при присягах, відправленні культів та помазанні вождів. Не менш важливе місце в житті скіфів посідає Арес – бог війни. За Геродотом, йому приносили в жертву кожного сотого полоненого через акінак, ввіткнутий в землю, що його окроплювали кров’ю ворога. Подальші місця в пантеоні займають боги Гайтосір (сонце), Апі (земля) та Тамумас (вода). Цікаво те, що для відправлення культів скіфи не будували храмів. Лише починаючи з кінця VI століття вони почали створювати жертовники та молебні будинки.

Здавна у скіфів склалося своє бачення та сприйняття світу, яке було зрозуміле для тих, хто живе під відкритим небом. І хоча для більшості скіфів щось абстрактне відігравало не найважливішу роль, їх могли захоплювати філософські роздуми. Це доводить життя скіфського принца Анахарсиса, брата царя Савлія. Його в якості посла відправили в Афіни, де він почав відвідувати філософський гурток Солону. Незабаром Анахарсис покинув політику й декілька років присвятив пошуку мудрості. На батьківщині, дізнавшись, що Анахарсис виконує чужі культи, цар Савлій особисто вбив брата з лука. Він був єдиним відомим скіфським філософом, якого вважали за мудреця навіть греки.

Як вже було сказано, у скіфів не було прийнято створювати кумирів, вівтарів та храмів богам, окрім Аресу. Культові споруди на честь бога війни були зведені в кожній скіфський області і виглядали, як купи хмизу з площадкою вгорі, на якій лежав меч – уособлення Ареса.

Але такі святилища неможливо археологічно віднайти та дослідити, а спеціальні молебні дома були у скіфів рідкістю. Тому на поселеннях Лісостепу скіфського часу найчастіше зустрічаються кам’яні та глиняні жертовники. Зазвичай вони були розташовані у спеціальних культових місцях, зольниках чи навіть в помешканнях. Нерідко подібні жертовники супроводжували жертовні ями. Вони могли бути як поодинокі, так і становити собою мережі колодців культового призначення.

Така площадка була знайдена на Циркунівськім городищі Харківської області. Знайдена вона в 2016 році у розкопі № 13, на північному дворі городища. Площадка округлої форми діаметром 60 см. Починалась вона з глибини 0,3 м від рівня сучасної поверхні ґрунту. Основою жертовника є пропечена до помаранчевого кольору глина товщиною 5 см зі слідами білої замазки зверху, під якою ще на 10 см. пропеклась земля до червоного кольору. Це каже про те, що при відправленні культів постійно використовувався вогонь, який створювався на цій площадці. За типологією В.П. Андрієнко дана площадка відноситься до II типу: круглі площадки з рівною побіленою поверхнею. Цікаво й, водночас, незвичайно те, що із заходу площадку обмежував невеликий рів глибиною 0,5 м., який з півдня закінчився круглою ямою глибиною 0,7 м. Такий випадок глиняної площадки з ровиком був зафіксований вперше. При подальшому дослідженні цей ровик може виявитися згаданою вище мережею колодязів культового призначення. На те, що це культовий об’єкт вказує те, що культурний шар був дуже сильно насичений побутовими й будівельними залишками (фрагментами кераміки, глиняної обмазки, каміння, кісток тварин, тощо). Подібна насиченість матеріальними залишками характерна для зольників скіфського часу, споруди якого, як відомо, пов’язані з культом домашнього вогнища. За датуючими матеріалами час функціонування жертовника відноситься до IV ст. до н.е.

Таким чином, кожна нова археологічна знахідка предмету або об’єкту, пов’язаного з культовою сферою, наближає нас до більшого розуміння світосприйняття давніх мешканців нашої країни.
Байдужість – руйнівна сила

Акімов Владислав, учень НВК «Гімназія – спеціалізована школа І ступеня з

поглибленим вивченням іноземних мов» Генічеської районної ради Херсонської області

Керівник: Акімова О.Л., педагог-організатор

Мені випала дуже гарна нагода познайомити вас з наболілим і актуальним питанням «Байдужість – руйнівна сила» нашого курортного містечка.

Адже народжуємося не для того, щоб загинути безвісною, нікому невідомою пилинкою, не загубитися в розбурханому океані життя, а щоб залишити по собі слід вічний. Тому пропоную вам поговорити про найцінніше. Здавалося б, усе прекрасно у нашому місті. Але ж звідки в душі береться байдужість? Чому ж ми руйнуємо все прекрасне, що створювали до нас? Чому ж згодом забуваємо про те, що є добро, шляхетність, гідність? Найкраще, що є в нас, - це душа. Душа - це сховище таємниць, почуттів, спогадів, усього доброго та злого, це наш внутрішній світ.

Та в нашої перлини Азовського моря, міста Генічеська, є своя зруйнована людьми душа. А які спогади та таємниці вона зберігає, зараз ми і подивимось.

У центрі площі можете побачити сучасний фонтан. А колись на цьому місті в різні роки було багато мистецьких витворів. Історія стверджує, що у далекому 1912 році тут стояв пам`ятник Імператору Олександру ІІ.

А наприкінці 1984 року встановили скульптуру «Україночка», яка тримала у руці корабель, символізуючий дружбу генічан з народами світу , які завжди раді зустрічати гостей. Згодом її убрали у сховище, а в 2003 році приведену у належний вигляд поставили прикрасою на стадіоні «Будівельник» під час проведення фестивалю «Таврійська родина». Простояла вона там трохи менше року та була знищена вандалами, які бездумно звалили її та відірвали голову. Цей знімок дуже схвилював нас, зачепив за саме серце, боляче та важко уявити, що вони мешкають з нами поряд.

На місці «Україночки», дуже несподівано споруджена у 1988 році скульптура «Полум`я дружби», виконавцем її був скульптор з міста Києва Портянко І.М.

Всім відомо, що у 2012 року її було знято та відвезено на стадіон «Будівельник», можна сказати вже сміливо, що на кладовище скульптур нашого міста. Вже існує легенда, що з цієї скульптури буде зроблено футбольний м`яч, який буде стояти на стадіоні, хоча дуже складно в це повірити.

Ось одна з незабутніх ран, яку нанесли нашому місту байдужі люди, після яких, хоч потоп.

Дивна річ пам'ять, а тим більше історична – чимало пам’ятників і пам’ятних місць нагадують сьогодні про дружбу українського та грузинського народу. Але вже два з них зникло і існують тільки на архівних сторінках місцевої газети «Приазовська правда», яка допомогла дізнатися нам про їх існування та розповісти вам.

Опитавши населення нашого містечка, ми зробили з нашою творчою групою, що вже ніхто не пам’ятає про пам’ятник, який стояв на перехресті вулиць ім. Леніна та Воровського. Постамент, на якому з чотирьох сторін виднілися кораблі, який відкрито у 1958 році, а зруйнувано в 2005 році, як недивно, ремонтуючи водопровід.

А проект цієї скульптури створив талановитий художник Миколай Миколайович Писанко, який побував у нашому місті в далекому 1958 році, коли його запросили разом з групою симферопольських художників для оформлення виставки на честь 20-річчя Махарадзевського та Генічеського районів.

Це ще одна невиліковна рана нашого міста.

У 1937 році відзначалось сторіччя з дня загибелі письменника. До цієї дати був відкритий пам’ятник О.С. Пушкіну в центрі міста на площі Соборній (сьогодні площа В.І.Леніна), скульптор залишився невідомим. Поставили його на місті зруйнованого в 1936-1937 рр. Успенського собору.

Навколо пам`ятника утворився сквер імені О.С. Пушкіну( зараз сквер «Слави», де призначались побачення , сюди генічани неодмінно вели гостей, які приїхали до них здалеку.

Простояв він до травня 1942 року, поки німці гусеничним тягачем не зірвали п’єдестал і відволокли у сторону. А на тому місці утворили кладовище, де захоронили 22 хорватських моряки з підірваного на мині в Генічеському проливі тральщика.

В 1953 році пам`ятник О.С. Пушкіну відновили, але наприкінці 60-х років його перенесли до шкільного двору Генічеської ЗОШ №4.

Але і з двору школи №4 він зник зовсім, залишились тільки дві мармурові плити, які нагадують про його існування.

Існує легенда, яку нам розповіли люди, проживаючи поряд. Коли пам`ятник розсипався на частки, місцеві поети забрали голову з пам’ятника поета та закопали її десь на городі. А кожного року, шостого червня святкують компанією прихильників творчості О.С. Пушкіна його день народження. До таких не обернених наслідків призводить людська байдужість!

Зупиніть цю руйнівну силу в собі та інших. Кожної хвилини втрачаємо всю красу ми та наше ні в чому неповинне місто! Не будьте переможені злом, але перемагайте зло добром.  Всі ви знаєте, що після ночі надходить день, новий, свіжий, новонароджений. Слід намагатися не забруднити його прикрими вчинками, а прикрасити чимось добрим, корисним не лише для себе, а й для всіх оточуючих, узяти для душі якнайбільше позитивної енергії, добра, надії, любові, щирості, мудрості, милосердя, правди, гідності, совісті. І саме від вас залежить, чи розпочнеться цей день холодним дощем, чи барвистою веселкою. Якщо ми, ніби за цеглинкою цеглинку, будуватимемо духовне спілкування, виховуватимемо духовні цінності, не будемо байдужими та черствими, то в майбутньому матимемо витвір мистецтва - справжній храм людської душі, в якому місця для байдужості не буде.


OUR OUTSTANDING COUNTRYMAN – MICHAEL MATUSOVSKIY

Алешникова Марина, ученица 9 - А класса ГУ «Луганский учебно-воспитательный комплекс специализированная школа I ступени - гимназия

№ 52 ". Руководитель: Шопен Екатерина Владимировна,

учитель английского языка.
I’m proud of my countrymen

Who are always in public eye.

They are holding our young Ukraine

With their shoulders very tight.

Ivan Svetlichniy


Luganschina is our common home, our “little homeland”. It is associated with the names of many famous people who were born here or just worked. They are Vladimir Dahl, Boris Grinchenko, Kristina Alchevskaya, Andrey Pastuhov, Vladimir Sosyura and many other brilliant people. But this work I would like to devote to our magnificent countryman Michael Matusovskiy.

Every city on Earth has its own unique appearance, character and soul. All this is created by people who are living or lived in it.

The history of Lugansk is unthinkable without the poetry and the prose of Mikhael Matusovskiy, where he always depicted the Donetsk region and its people. The native land is the main theme in many works of the writer, as he once said - "the closest and heart theme is the love that never ends".

Having left Lugansk very young, he often came back to the city of his childhood, first he visited his parents and friends, then visited his mother's grave. Having lived most of his life in Moscow, the poet remembered and loved his native Lugansk, where he was born, learnt to walk and learnt to say first words. This is the city that became a true cradle of his creativity.

Throughout his life he carried a soulful attitude to his native land, describing in poetry, prose, songs and memories with great details and with great love, not just the Donbass region, but his native homeland Lugansk. He showed real and poetic paintings of the streets and alleys, houses and courtyards of the old town, he colorfully told about Lugansk’s customs and mores, its people, Michael enabled the reader to see the Donbass sky, the river, feel constantly blowing wind of the steppe filled with scents of herbs. In the introduction to the two-volume edition of his selected poems, speaking about the origins of his work he wrote: "First of all, this is the Donbass childhood in the city, surrounded on all sides by factories, mines, railway workshops and secondly, the city where melodious speech sounded specially, affectionately, arbitrarily linking the Ukrainian and Russian words that gave me inspiration".

To feel this unique person more, I have visited a lot of exhibitions in our city, including school № 13. I read a lot of literature and attended a large number of Internet sites. I went to the famous Museum dedicated to Mikhail Matusovskiy, known all over Ukraine, which is located in Lugansk, the address is 30, Karl Marks Street. Every year I participate in the creative competition dedicated to M. Matusovskiy, which takes place in the secondary school №13, where he once studied.

Today the residents of our city, as well as students of the school №13 are very proud of such talent; we are pleased to have the possibility to tell interesting facts about our countryman. This man is famous not only in our country, but even in countries such as the USA, Russia, Belarus, England, Romania, China. There is a fact that the well-known song "Moscow nights" was heard in the United States and China on the radio only with the changed text. From this we can conclude that the songs are performed in different countries. Michael Matusovskiy’s monuments are in Russia, Ukraine, Belarus. In the city of Lugansk there is the Academy of Culture and Arts named by M. Matusovskiy. This Academy has qualified teachers and creative students study here. This academy holds weeks dedicated to M. Matusovskiy, where students sing songs, write essays, read the poetry and the prose.

The creative activity of M. Matusovskiy conquered not only the whole Lugansk, but also the whole world. We are very proud of this great, talented man and our countryman Michael Matusovskiy!


СКИТ МАНЯВСЬКИЙ – ПАМ’ЯТКА НАШОЇ ДУХОВНОСТІ

Бабич Юлія, член гуртка «Літературне краєзнавство»

Калуської філії Івано-Франківського обласного державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді. Керівник: П’єх О.І., керівник гуртка «Літературне краєзнавство», завідувач Калуської філії Івано-Франківського обласного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді


Нова Україна народжується з минулого. Ці дві категорії роз’єднати не можливо. Без глибокого пізнання тих духовних скарбів, які створили попередні покоління протягом своєї багатовікової історії, не можна формувати нові ціннісні орієнтації в умовах нашої незалежності. Адже державу, за словами Тодося Осьмачки, можна побудувати без грошей, але не можна без розуму, честі і гордості. Тільки відродивши подібні святині, ми очистимо наші душі, реанімуємо замулені джерела духовності. Ми живемо на Прикарпатті, і наш прямий обов’язок – знайти, пізнати, дослідити, вивчити все те, що стосується не тільки дивовижної скитської пам’ятки, а й довколишніх поселень, які безпосередньо пов’язані з історією Скиту. Початок історії сягає 1611 року. В різні роки Скит зазнавав руйнувань. І від 1970 до 1980 року була проведена часткова реставрація пам’ятки Львівською науково-реставраційною майстернею «Укрзахідпроектреставрація» під керівництвом І.Могитича. При цьому відновлені кам’яні частини споруд, наново будовані верхи з гонти на всіх вежах, зведені дерев’яні келії та службові приміщення. 26 жовтня 1980 року у 20 пристосованих під експозицію приміщеннях був відкритий історико-архітектурний музей с.Манява на правах відділу обласного краєзнавчого музею. Після 20 років існування тепер уже музейний комплекс, за розпорядженням обласної державної адміністрації, був переданий УПЦ КП. Тут створений чоловічий православний Хрестовоздвиженський монастир. Здобутками наступних літ стали відбудова Хрестовоздвиженської церкви (2002), побудова мурованої каплиці, укріплення по периметру монастиря, встановлення меморіальної дошки Йову Княгиницькому. Діючий монастир відвідали президенти України Л.Кучма, В.Ющенко, екс-президент Грузії, екс-губернатор Одеської області М.Саакашвілі, відомий французький актор Жерар Депардьє.

Які ж загадки ховає древня монастирська обитель? Найперша з них – це підземні ходи чи точніше підземелля. Підземні ходи ще до цього часу не розвідані. Відомо, що всі без винятку будівлі монастиря з’єднювалися підземними ходами, а один з них вів аж до с. Пнів і його довжина сягала 15 км.

Монахи жили за надзвичайно суворим статутом. Їм не дозволялося розмовляти один з одним, бачитися з мирянами без вагомої причини на це. Тому у великі свята, коли на подвір’ї монастиря було велелюдно, вони ішли із своїх келій до церкви підземним ходом. Залишки цього ходу збереглися і до сьогодні. Деякі дослідники вважають, що усі підземні ходи розходилися з льоху під Благовіщенською церквою.

Звичайно, щоб мати повну картину Скитського підземелля потрібно вивчити всю територію монастиря. Тоді б нам відкрилася ще одна таємниця, тоді б ми змогли відгадати не одну загадку. Можливо, десь і досі у товщі віків зберігаються скитські скарби ? Документи, як ми знаємо, свідчать, що при закритті монастиря (6 вересня 1785 року) таких не було. У цьому ми дуже сумніваємось. Невже у скарбниці багатого Скиту могло не бути цінних речей, коштовностей, грошей? Адже монастир був заможним і привілейованим. Він спочатку мав під своєю орудою 7 філіальних монастирів (в Молдавії, Галичині), а в 1628 році на Київському соборі Скит наділили званням прота (головуючого). До його протії належали 556 монастирів. Відомо, що монастир володів багатьма земельними угіддями у Жураках, Старуні, Грабівці, Маркові, Бабчому, Снятині і на Буковині. Монахи також займалися солеварінням. Вони мажами, запряженими волами, везли сіль на продаж у Київ, Сучаву, інші міста.

В літературі про Скит і досі точно не названо місце монастирського могильника. А він же був! Ще Іван Вагилевич у своїй праці «Монастир Скит у Маняві» описав його. Він з болем повідомляв, що гроби вже майже зрівнялися з землею, дерев’яні хрести струхнявіли, повалилися. Сліди давніх поховань археологи шукали двічі, та завершенню пошуків і досліджень перешкодили дві світові війни.

Заслуговують увагу дослідження на території Скиту, які відновив у червні 1993 року провідний археолог Івано-Франківського краєзнавчого музею (нині завідувач кафедри етнології і археології в Інституті історії Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника) Богдан Петрович Томенчук. Він уточнює, що спроб пролити світло на питання місцезнаходження колишнього монастирського цвинтаря, а, можливо, і могили гетьмана Івана Виговського було декілька.

«У 1986 році у Скиті Манявському побувала група ленінградських учених, які способом біолокації досліджували скитську територію. Залізними гранками було відмічено місця, де, за твердженнями біоенергетиків, проходять підземні тунелі. Мене попросили, щоб я перевірив підземелля. Я почав копати, але наступного дня був відкликаний з Маняви. Розкопки заборонили. Тепер я розумію чому: це було пов’язано з історією поховання гетьмана Виговського. А взагалі під час короткочасних розкопок були виявлені сліди поховання і рештки згорілих будівель XVII століття».

Питання пошуків могили Івана Виговського знову постало на початку 90-х років, коли Україна здобула незалежність. Місцеві жителі розповідають, як у 1944 році розкопували дорогу перед в’їзною брамою монастиря, щоб нею можна було лісовозами возити дерево, і натрапляли на поховання.

Всі ці подробиці тепер добре знають монахи, які проживають на території Скита, і які дуже цікаво проводять екскурсії. Вони впевнені, що історія не може бути землею схована, ні водою замулена, а повинна залишатися в народі.

Відомості про Манявський Скит не будуть повними, якщо хоч коротко не описати теперішній вигляд околиць монастиря, зокрема Монастирського озера, Блаженного каменя, водоспадів, не сказати про вплив монастиря на навколишній світ.

Монахи, окрім промислів, займалися млинарством. Вони у млині мололи муку не тільки для своїх потреб, а й послуговували у цьому навколишнім жителям. Давно не має того млина. Невблаганний час стер усі його сліди. Та є монастирське озеро. Там, де воно було і колись. Це надзвичайно мальовнича місцина, прекрасне місце для відпочинку (правда, тільки не взимку).

На північному сході від монастиря (на відстані 820 м) знаходиться Блаженний камінь. Це дивовижний витвір природи – камінь-брила розміром 10*3 м з гротом. Він здається велетенським горганом з отвором, який нагадує пащу динозавра. Природна ніша у скалі має ширину приблизно 4 м, висоту 1,5 м і на 2 м врізається вгору. Відомо про цілющі властивості води з Блаженного каменя. Вона цілковито відрізняється від інших тутешніх вод. Недаром монахи використовували її в лікувальних цілях. В історичних джерелах читаємо, що Скит двічі переживав епідемію чуми. Від цієї страшної хвороби вимирали цілі села. Монахів же із Скиту померло порівняно небагато. Розповідають, що, прокинувшись вранці, ченці бігли до Блаженного каменя, там пили воду і через 15 хв поверталися. За такий короткий час це було нелегко зробити, адже і місцевість гірська, і відстань велика.

Скит є візитною карткою села і нашого краю. Чи був цей монастир діючий, чи зруйнований людьми і часом – він завжди впливав на мораль і культуру галичан. Він став для нас Меккою, храмом нашої духовності, де щодня відправляють службу Божу за мир в Україні.
ЖИТИ – ЗНАЧИТЬ МАНДРУВАТИ

Багрич Тетяна, учениця 8 класу Козачолопанського НВК

«ЗОШ І-ІІІ ступенів - ДЗ» Дергачівської районної ради Харківської області,

вихованка гуртка «Юні користувачі персонального комп’ютера» Дергачівського БДЮТ

Дергачівської районної ради Харківської області

Керівник гуртка: Ражик І.М., учитель інформатики
Подорож – це той процес, який допомагає людині зрозуміти саму себе серед тисяч і мільйонів інших людей, змінює тебе зсередини. Хочеш ти того чи ні, але від тебе поступово відлітає кілька суспільних стереотипів, і ти стаєш трохи ближче до правди як про світ, так і про себе. Ці зміни зазвичай можуть привести до переоцінки цінностей та змінити життя людини. Мені здається таким чином формується світогляд і те як ми сприймаємо світ.

У дорозі ти раптово розумієш, що світ не просто величезний, він занадто величезний і йому, загалом і в цілому немає особливої справи до тебе. І в ньому живуть люди, які знають і вміють більше ніж ти. І що життя в цьому світі сповнене викликів і проблем, впоратися з якими набагато важче, ніж тобі здавалося. Подорож протвережує і допомагає випробувати себе в незвичній обстановці – і зрозуміти, що ти є лише невелика, зовсім крихітна частинка величезного-величезного Світу.

Потреба у подорожах – у ряду базових потреб людини, одна із визначальних рис ментальності людської особистості. Історія людства – це літопис прокладання та освоєння караванних шляхів, паломництва до святих місць, мореплавань, відкриття нових земель. Особлива сторінка в цьому літописі належить філософам, які здійснювали тривалі подорожі заради пізнання світу, пошуку істини. У подорожей та філософії загальні стовбур та коріння – це дивування, бажання збагнути і пізнати навколишній світ і Всесвіт у цілому, його закони і сутність. І раніше, і тепер – зазначав Аристотель, дивування спонукало людей до філософствування. Подорожі, у свою чергу, розсували межі знайомого, збагачували життєвий досвід допитливих людей, уможливлювали їх входження у світ іншої культури.

У ряду видатних філософів-мандрівників чільне місце належить нашому землякові Г.С.Сковороді – «харківському Сократу», життєвим кредом якого було: «жити – значить мандрувати». Окрім Харкова, він часто відвідував Бабаї, Валки, Великий Бурлук, Гусинку, Ізюм, Куп'янськ, Липці, Моначинівку, Острогозьк, Охтирку.

Здебільшого він зупинявся в маєтках слобідсько-української шляхти: Донців-Захаржевських, Земборських, Каразиних, Квіток, Ковалевських, Мечникових, Сошальських, Тев'яшових, – або в келіях Курязького, Охтирського, Святогірського, Сіннянського, Сумського та інших монастирів.

Його душу тішили і прекрасна природа Слобідського краю, що був, як казав Іван Орновський, "заквітчаний розкішними лісами", і книги, і музика, і розмови з друзями, і роздуми над сенсом життя.

У всьому цьому філософ шукав насолоди та спокою. Недарма ж він охрестив себе "Варсавою", тобто "сином миру".

"Люди питають, - писав він якось Михайлові Ковалинському, - що його робить у житті Сковорода? Чим забавляється? Я ж бо радію в Бозі. Веселюся в Бозі, Спасі моєму... Забава... це маківка і квіт, і зерня людського життя. Вона – його осереддя. Будь-яка справа будь-якого життя стремить якраз сюди, ніби та стеблина, що переміняється на зернятко".

Заради цієї "забави", що її можна зрозуміти як непідлегле жодній прагматиці пізнання природи речей, філософ писав і свої твори.

Улітку 1769 року, мешкаючи в Гужвинському, Сковорода створює свій перший філософський діалог. Він назвав його "Нарцисом" і присвятив проблемі себепізнання. Трохи перегодом тут-таки він напише ще один діалог – "Асхань", а також півтора десятка езопівських байок.

Наступного року Сковорода відвідав Київ, провівши близько трьох місяців у Китаївській пустині, а в 1771-1772 роках на запрошення колишнього острогозького та харківського полковника Степана Тев'яшова мешкав у Острогозьку й у слободі Таволзькій. Тут, на берегах Тихої Сосни, пройшов, мабуть, найбільш плідний період його літературної творчості.

За відносно короткий час Сковорода написав одразу шість філософських діалогів: "Бесіда 1-а...", "Бесіда 2-а...", "Розмова про стародавній світ", "Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті", "Кільце", "Алфавіт, чи Буквар миру" – рівно четверть усього корпусу своїх творів.

Персонажами цих діалогів виступають і сам Сковорода, і його тамтешні приятелі. Перегодом, у першій половині 1774 року,  мешкаючи в Бабаях, філософ напише ще п'ятнадцять езопівських байок й укладе збірку під назвою "Харківські байки".

Окрім цих творів, за час своїх мандрів Слобожанщиною Сковорода написав низку інших трактатів та діалогів: "Силен Алківіада" (1775-1776 рр.), "Лотова дружина" (1780 р.), "Бесіда, названа двоє..." (1781 р.), "Боротьба архистратига Михайла із Сатаною" (1783 р.), "Суперечка біса з Варсавою" (1783 р.), "Зміїний потоп" (1791 р.), – притчі "Вдячний Єродій" та "Убогий Жайворонок" (обидві – 1787 р.), чимало листів і перекладів з латини.

Зрештою, до яких би жанрів не вдавався Сковорода, він завжди постає перед нами філософом, бо його думка повсякчас лине за границю видимого світу.

Перелік відомих філософів-мандрівників вражає. При цьому одним із головних спонукань їхніх подорожей було не стільки збирання знань, скільки знайомство з іншими людьми та їх культурами. У цьому, до речі, полягає докорінна відмінність «справжнього» мандрівника від «людини-пройдисвіта», яка безцільно блукає світом у пошуках «кращої долі», ліпшого місця. Адже чимало у світі «вітрогонів», «перехожих», які переміщуються з місця на місце підкорюючись «злій долі», «невтішній необхідності».

Тільки в азарті пошуку, творчому запалі, на життєвому зламі відбуваються дивовижні речі. Подорожі захоплюють своїми пригодами, вони сповнені несподіванками і надзвичайними ситуаціями, які обдаровують філософським прозрінням, заглибленням в осмислення себе і світу, насичують мудрістю різних народів світу.
ГЛОБАЛЬНЕ ПОТЕПЛІННЯ

Баранова Юлія, учениця 10 класу Комунального закладу «Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 20 імені Бориса Серги Полтавської міської ради у Полтавській області»

Керівник: Наваріч Наталія Дмитрівна, вчитель хімії та біології Комунального закладу «Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 20 імені Бориса Серги Полтавської міської ради у

Полтавській області»
Одним з найбільш глобальних і актуальних питань на сьогодні є вирішення глобальних проблем сучасності: філософія розглядає проблеми, які, здавалося б, зачіпають майже кожну науку, в тому числі економіку, географію, біологію та багато інших. Саме філософія розглядає проблеми сучасності.

З кожним роком, людство не зупиняється розвиватися та вдосконалюватися. Під час цього розвитку людство зустрічало складні проблеми, які мають глобальний характер, які порушують інтереси всіх народів та країн. Людство змогло витримати удари двох найбільш кровопролитних і руйнівних світових війн. Але не змогло запобігти виникненню проблем сучасності. Водночас глобальні проблеми сучасності мають свої певні особливості.

По-перше, раніше виникнення глобальних проблем було спричинене переважно природними факторами, то в нашому столітті вони породжені в основному людською діяльністю: зростання технічної могутності людства та його посиленим і неконтрольованим тиском на природне середовище, необмеженим використанням природних багатств, урбанізацією населення, розвитком засобів транспорту [1].

По-друге, ніколи раніше глобальні проблеми не сягали протягом короткого терміну такої загрозливої гостроти і не вимагали для свого розв'язання таких величезних витрат та швидкого об'єднання свідомих зусиль усього людства.

По-третє, саме глобальні проблеми сьогодні є найважливішими серед усіх інших проблем нашого світу і саме вони визначають його обличчя на зламі століть [1].

Існують декілька основних проблем сучасності, але я хочу відокремити, на мою думку, найнебезпечнішу із них - глобальне потепління. Глобальне потепління - це середнє підвищення температури у поверхні Землі за останні 100 років. В останні 30 років, спостерігається велике зростання температури, особливо сильний підйом відбувався в 90-і роки, і на щастя з 2000 року цей процес уповільнюється.

На сьогоднішній день в світі домінує теорія про те, що основною причиною глобального потепління є викиди парникових газів, в першу чергу вуглекислого газу промисловістю. В принципі викиди вуглекислого газу невеликі порівняно з викидами від природних джерел. Суша та океан являються постачальниками вуглекислого газу, але при цьому вони ж його і поглинають: в океані це робить планктон, а на суші — рослини. Якщо підсумувати ці потоки, то потоки парникових газів при спалюванні палива дуже невеликі в порівнянні з природними, вони складають приблизно 4-5% від природних потоків.

Найпростіший доказ того, що в атмосфері накопичується саме газ від промислових викидів, такий: якщо подивитись, в якій півкулі відбувається накопичення вуглекислого газу, то відразу стає зрозуміло, що воно відбувається в Північній півкулі, індустріально набагато більш розвиненій. З усіх антропогенних викидів парникових газів 35% назавжди залишається в атмосфері — це і є та надбавка вуглекислого газу, яка викликає додатковий парниковий ефект.

Якщо розігрів Землі продовжиться, то може змінитись й сама система циркуляції повітря, і певні ознаки цього вже помітні. У Європі зими вже стають непередбачуваними: раптово починає валити сніг кілька днів поспіль, і аеропорти просто не справляються зі снігопадами. В першу чергу це пов'язано з ослабленням західного переносу. При цьому варто врахувати безліч інших факторів, наприклад танення льодів в Арктиці — вони стають однорічними, а не багаторічними, в результаті створюється полюс тепла, тому що вода тепліша за лід, і такі речі моментально позначаються на циркуляції повітря — відбувається швидка зміна погоди. І така перебудова системи може бути дуже небезпечною і потребуватиме перебудови всієї промисловості і не тільки. У будь-якому випадку на нас чекатимуть великі виклики [2].

Більшість вчених погоджуються з тим, що людська діяльність є основним чинником цього потепління, особливо збільшення середніх глобальних температур. Таким є висновок Міжурядової комісії з питань зміни клімату (IPCC).

Зростання середньої температури призведе до все більших змін по всьому світу. Чим тепліше температура повітря, тим більш драматичними й руйнівними, ймовірно, будуть і інші зміни клімату.

Для України глобальне потепління вже має свої наслідки, Уже зараз можна помітити, що зими у середніх широтах Північної півкулі дедалі стають теплішими, "гнилими", і наступають "не календарно" пізно, а літо часто буває вологе. Ми вже практично забули, що таке справжня зима. Лише кінець січня нагадав, у яких широтах живемо. Періоди так званого міжсезоння стають більшими: весна наступає дуже повільно і тягнеться до середини червня, а осінь так само довго не поступається зимі. Ця зима в Україні принесла чимало сюрпризів із майже щотижневою різкою зміною погоди. Зміна кліматичних умов спричинила також відповідні наслідки у сільському господарстві. Рання весна призводить до напруження у підготовці агротехніки та проведенні польових робіт. Зниження температури повітря у літні місяці обумовлює збільшення періоду дозрівання теплолюбивих культур. Внаслідок цього строки достигання врожаю та його збирання щороку запізнюються.

Пропонуються два основні методи боротьби з глобальним потеплінням: радикальне скорочення викидів в атмосферу і геоінженерні методи. На сьогоднішній день абсолютно незрозуміло, що більш реально зробити: скоротити викиди або прискорити розвиток біоінженерних методів, хоча на даний момент немає жодного вдалого методу їх застосування. При цьому шлях радикального скорочення викидів вже довів свою нереалістичність [3].

Другий шлях — це біоінженерні методи. Одним з цих методів є закачування CO2 у шахти. Такі установки вже створюються, але поки жодна з них не запрацювала. У 2009 році був проведений інший експеримент — була зроблена спроба збільшити біопродуктивність океану, з тим щоб фітопланктон вбирав у себе «зайвий» вуглекислий газ з атмосфери. Було знайдено ділянку в океані зі зниженою продуктивністю через дефіцит розчиненого заліза, де і був проведений експеримент. Однак він провалився: після того як було додано розчинене залізо, почався бурхливий розвиток фітопланктону; за розрахунками вчених, планктон повинен був йти на дно, але цього не відбулось, натомість він пішов по харчових ланцюжках, і ефект виявився нульовим. Існують також екзотичні методи, наприклад збільшення відбивних здатностей стратосфери за допомогою спеціальних аерозолів [3].

З точки зору філософії – вихід є, адже сьогодення показує, що людство має рішення, плани, технології. Усе залежить від самої людини, яка стоїть у центрі цих питань і від їх вирішення залежить сьогодення, наше майбутнє.
Література:

1.https://uk.wikipedia.

2. http://pidruchniki.com/19601208/filosofiya/globalni_problemi_suchasnosti

3. http://edufuture.biz/index.
ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВІВ ДЕМОГРАФІЧНОЇ ПРОБЛЕМИ У СЕЛАХ ВАЛКІВСЬКОГО РАЙОНУ

Бездітко Катерина, учениця 11-А класу Валківського ліцею

імені Олександра Масельського Харківської області

Керівник : Вовк В.Ф., учитель географії
Однією із загальновизнаних глобальних проблем людства є демографічна. Як відомо, на початку ХХІ століття вона проявляється у двох формах – демографічного вибуху і демографічної кризи.

Ще відносно недавно суспільство стояло перед проблемою зупинки чи хоча б зниження темпів демографічного вибуху – швидкого зростання чисельності населення світу, яке мало місце у ХХ столітті. І нині цей процес спостерігається у країнах Африки та більшості країн Азії і Латинської Америки. Однак його темпи помітно сповільнюються. А от для Англо-Америки, Європи та деяких інших держав дуже актуальною стала боротьба з демографічною кризою – явищем, коли природний приріст близький до нуля чи навіть від’ємний.

Актуальне дане питання і для України, причому демографічна ситуація у нашій державі – одна з найскладніших у світі.

Часто вважають, що демографічна криза у нас настала у 90-х рр. ХХ століття. Насправді це зовсім не так. Прояви демографічної кризи спостерігаються в Україні вже з 50-х рр. ХХ століття. Особливо яскраво це видно на прикладі сільської місцевості, наприклад, у Валківському районі Харківської області.

Традиційно проявами демографічної кризи вважають повільне зростання чисельності населення якоїсь території чи його скорочення, зменшення у загальній кількості жителів частки дітей і збільшення частки осіб похилого віку, «старіння нації» - зростання середнього віку населення. Проте дослідження показують, що насправді цей процес набагато складніший і багатогранніший.

Навіть досить простий аналіз показує, що демографічна криза у сільській місцевості Валківського району почалась у 50-х рр. ХХ століття. Так, у 1949 році у мікрорайоні Кобзарівської школи народились 27 дітей. У 1950 році – 34 дитини. А у 1951 році цей показник становив лише 16 новонароджених, і ніколи більше він не піднімався вище 18 осіб, причому у 60-х рр. ХХ століття лише у окремі роки був більшим за 10 осіб.

Подібна картина була і у інших сільських населених пунктах району.

Таким чином, у сільській місцевості Валківського району спостерігалась класична картина демографічної кризи : сповільнення зростання чисельності населення, яке поступово перейшло у депопуляцію, зростання середнього віку сільських жителів. Але при цьому відбувались і інші взаємопов’язані процеси. Одночасно із скороченням сільського населення суттєво (майже у 1,9 рази) у Валківському районі за другу половину ХХ століття зменшилась чисельність сільських населених пунктів. Головними причинами цього стали об’єднання населених пунктів (цей процес був особливо активним у 50-х – першій половині 60-х рр ХХ ст., коли у середньому за рік зникало 4 населених пункти; це привело також до тимчасового зростання середньої чисельності жителів сіл Валківського району) та обезлюднення сіл через міграцію та від’ємний природний приріст (ця причина стала головною з середини 60-х рр. ХХ ст.).

При цьому майже до середини 60-х рр. ХХ століття відбувались два, на перший погляд, протилежні процеси : загальне скорочення чисельності сільського населення супроводжувалось збільшенням середньої чисельності жителів сільських населених пунктів. Причиною останнього було штучне укрупнення сіл за рахунок їх механічного об’єднання. Тому вже з кінця 60-х рр. ХХ століття у Валківському районі середня людність сільських поселень теж почала скорочуватись.

У кінці ХХ століття темпи зменшення чисельності сільських населених пунктів помітно сповільнились (до 0,43 села за рік). Але при цьому склалась сприятлива ситуація для їх посилення у майбутньому : поява значної кількості (45% від загальної чисельності) дрібних сіл з кількістю жителів 50 осіб і менше, населення яких складається майже виключно з людей похилого віку.



ІДЕЙНА СПАДЩИНА СКОВОРОДИ.

Бережна Катерина, вихованка гуртка «Юні археологи» Харківського

Палацу дитячої та юнацької творчості Харківської міської ради,

Керівник: Дончулеско В.В., керівник гуртка «Юні археологи»
Спадщина Г. С. Сковороди охоплює самі різноманітні аспекти людського життя: науку, релігію, культуру, мистецтво. Складна і суперечлива постать Сковороди, його ідейна спадщина не раз ставали об’єктом боротьби прогресивних та реакційних напрямів суспільної думки. Реакційні ідеологи вихваляли і вихваляють найслабкіші сторони світогляду мислителя, всіляко підносячи історично обмежені його ідеї до рівня незаперечних істин та затушковуючи й фальсифікуючи прогресивний зміст його спадщини. Подібні тенденції завжди діставали відсіч з боку прогресивних діячів української та російської культури. Літературний та філософський доробок Сковороди і його незвичайна біографія викликали інтерес до себе ще за життя автора. Проте в дореволюційні часи в особі Сковороди приваблювала головним чином незвична постать мандрівного філософа, а не його творчість.

Щоб зрозуміти світогляд Г.С. Сковороди, варто звернутися до його біографії. Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р. в с. Чорнухах Лубенського полку на Полтавщині, в сім’ї малоземельного козака. В 1734 — 1753 рр. з перервою навчався в Києво-Могилянській академії. Протягом кількох років (1741 — 1744) обдарований юнак був співаком придворної капели в Петербурзі. Потім знову навчався в Академії, а в 1745 р. виїхав до Угорщини (1745 — 1750 рр.). На початку 1751 р. викладав поетику в Переяславській семінарії, де розробив курс лекцій, згодом заборонений місцевим єпископом. Після звільнення з семінарії Сковорода знову вчився, а потім був домашнім учителем. З 1759 р. він працював на посаді викладача в Харківському колегіумі, але через вільнодумство і сутички з наставниками колегіуму знову був змушений залишити улюблену педагогічну роботу. В 1768р. Сковороду востаннє запросили викладати у додаткових класах при Харківському колегіумі, де він прочитав власний курс лекцій з етики. Та, оскільки просвітительська концепція моралі у Сковороди розходилась з офіційно-церковною, його звільнили з посади, позбавивши можливості педагогічної роботи, до якої у нього були і хист, і відповідні знання. Останні 25 років свого життя Сковорода провів у мандрах по Україні, поширюючи своє філософське вчення серед народу. Саме в цей період і створив він основні філософські твори. Помер Сковорода 9 листопада 1794 р. в с. Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка, Золочівського району).

Літературні твори Сковороди, передусім його кращі вірші та пісні, привернули увагу письменників та критиків раніше, ніж філософські твори. Окремі з них одержували своєрідну художню інтерпретацію кобзарів, лірників та різних анонімних наслідувачів кінця XVIII — початку XIX ст. До цієї традиції примикає навіть напівпародійна обробка пісні «Всякому городу нрав і права» І. Котляревським. Про Сковороду як про письменника збереглися висловлювання Т. Шевченка, І. Срезневського, О. Потебні, П. Житецького, М. Костомарова, Г. Данилевського, М. Петрова та ін. Але показово, що «Басни Харьковскія» майже не викликали відгуків критики і мало вплинули на розвиток української прози 30 — 40-х років XIX ст. З домарксистських дослідників та письменників тільки один І. Франко належно оцінив і визначив місце в українській літературі художньої спадщини Сковороди. Окремі його оцінки зберігають значення і сьогодні.

Спільними зусиллями авторів розкрито ідейно-тематичний зміст літературної спадщини Сковороди, вплив його творів на наступний розвиток українського письменства, їх місце в літературному русі того часу, їх значення в розвиткові художнього начала в українській літературі. Проте ще залишається значна кількість нез’ясованих питань. Зокрема, належить глибше розкрити зв’язки поета і байкаря з письменством його попередників, відношення його творчості до культури бароко, творчу еволюцію, що привела його на шлях діалогів та притч, які водночас належать і літературі, і філософії, естетичні погляди автора та інші проблеми, зумовлені поєднанням в особі Сковороди письменника і філософа.

Хоча про Сковороду як філософа вже писали і перший його біограф М. Ковалинський, і коментатори І. Снєгірьов, І. Срезневський, А. Хиждеу, М. Сумцов та ін., спеціальні дослідження філософських поглядів Сковороди з’являються тільки наприкінці XIX ст. у зв’язку з відзначенням сторіччя від дня його смерті, коли вперше стала доступною ширшому колу основна спадщина філософа завдяки публікації його творів Д. І. Багалієм. У цей час на творчість Сковороди звертає увагу і буржуазно-дворянська історіографія. З’являються праці О. Єфіменко, Ф. Зеленогорського, Ф. Кудринського, М. Петрова, В. Леонтовського, М. Гусєва, В. Ерна та ін. Однак праці дворянсько-буржуазної історіографії спотворювали ідейний зміст спадщини українського просвітителя.

Націоналістичні фальсифікатори Д. Чижевський, І. Мірчук, В. Зеньковський, відриваючи вчення Сковороди від традицій народного вільнодумства та від філософської думки інших народів, у своїх писаннях прагнуть зобразити мислителя одиноким представником філософської думки України. Вони вихолощують соціальний зміст його творів, які були відповіддю на потреби епохи, затушковують їх зв’язок з поглядами трудового селянства, намагаючись прив’язати їх до християнської моралі та аскетизму. Так, для Чижевського в плані впливів на Сковороду мають головне значення «отці церкви» та німецькі містики, а аскетизм та містицизм постають як домінуючі ознаки його філософії. У відповідності з цим націоналістичні дослідники всіляко применшують значення критики Сковородою святого письма та антиклерикалізм мислителя. Більше того, у націоналістичних публікаціях робляться спроби довести, що у Сковороди, мовляв, скристалізовані «всі риси українського народу». Власну націоналістичну спрямованість вони намагаються приписати мислителю, якому чужа національна обмеженість і який був поборником дружби народів. Умови для всебічного вивчення світогляду Сковороди на засадах наукової методології створюються тільки в пожовтневий період. У 20 — 30-і роки вивченням теоретичного змісту творів Сковороди займалися Г. Хоткевич, М. Гордієвський, А. Ковалівський, П. Пелех, В. Петров, М. Ладиженський, І. Очинський, Б. Скитський, П. Демчук та інші історики філософії. Щоправда, в їхніх працях немає одностайності в оцінці поглядів українського мислителя; поряд з тонкими спостереженнями і правильними висновками у них є низка неглибоких, непереконливих, а часто й помилкових тверджень. Розкриттю суттєвих сторін філософії Сковороди в 40 — 60-х роках сприяли статті й монографічні дослідження О. Трахтенберга, З. Мелещенко, Т. Білича, І. Табачникова, П. Шкуринова, А. Брагінця, М. Редька та ін.

Подальша робота по вивченню філософської спадщини Сковороди, очевидно, полягає в з’ясуванні конкретного змісту його онтології, гносеології і передусім морально-етичного вчення, його соціально-історичного підґрунтя.

Для того, щоб відповісти на питання, що являє собою Сковорода як мислитель і письменник, необхідно поглянути на епоху, в яку він жив і діяв. Життя та діяльність Сковороди припадають на останні три чверті XVIII ст. і пов’язані з соціально-економічними процесами того часу.

У середині XVIII ст. в Росії та на Україні завершується розвиток феодально-кріпосницького ладу і водночас інтенсивно розвиваються капіталістичні відносини. Прагнучі зміцнити владу поміщиків і козацької старшини, яка в той час все більше перетворювалась на звичайних кріпосників, царизм зміцнює репресивний апарат, на Лівобережній і Слобідській Україні утворює намісництва, ліквідує Запорізьку Січ, офіційно узаконює як загальну систему кріпосне право, надає все більших привілеїв українській шляхті. Хоча антифеодальна боротьба не припинялася протягом всього XVIII ст., особливо величезного розмаху вона набула в його другій половині. Інтенсивне формування філософського вчення Сковороди припадає на той час, коли на Правобережній Україні 60-х років досяг апогею гайдамацький рух, що був виявом боротьби народу проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гноблення з боку польської шляхти. Відгомін гайдамаччини поширився і на Лівобережжя, де жив Сковорода. За його життя відбулося пугачовське повстання (1773 — 1774 рр.), що мало великий резонанс і на Україні, народ якої перебував у кріпосницькому ярмі.

Усі ці події, визвольна боротьба трудящих знайшли відображення у філософській спадщині Сковороди: певні їх відгуки виразно відчутні і в листах, і в творах періоду формування його світогляду. Обставини склалися так, що студенту Києво-Могилянської академії Сковороді понад два роки випало прожити в Петербурзі. Перебування в Петербурзі сприяло глибшому ознайомленню його з російською культурою, яка справила великий вплив на формування його поглядів. Поряд з цим знайомство з паразитичним, розбещеним життям царського двору та його камарильї викликало відразу в юнака, спричинилося до залишення ним придворної капели. Зіткнувся він і з приниженням з боку переяславського поміщика. С. Томари, в маєтку якого працював учителем, і з переяславським єпископом-мракобісом Н. Срібницьким під час викладання в Переяславській семінарії. Але особливо колоритною фігурою, яка уособлювала ненависний Сковороді світ, був бєлгородський єпископ П. Крайський, під наглядом якого перебував Харківський колегіум. У цього духовного пастиря, як свідчить опис майна після його смерті в 1768 р., зосталося «десять запометованих мешочков, находившихся в подголовке» золота й срібла, безліч інших коштовностей та величезна кількість «питій и ядей разных». Тим часом він зволікав відкриття додаткових класів, покликаючись на відсутність коштів.

Ідейна спадщина Григорія Сковороди належить до визначних надбань вітчизняної прогресивної культури XVIII ст. Ім’я Сковороди посідає поважне місце в ряду тих видатних діячів минулого, які збагатили філософську думку та художню літературу нашої країни. Він виступив як виразник ідей гуманізму та селянського просвітництва, різко засуджуючи хижацькі інтереси панівних класів феодально-кріпосницького ладу: їх злочинність і аморальність, жорстокість і зажерливість, паразитизм і пихатість. Водночас його вчення є виразом протесту проти ранніх буржуазних відносин, споживацьких приватних інтересів та влади матеріальних речей над людиною.

Для мене особисто, Григорій Савич Сковорода є великою людиною, тому що він не соромився своїх інтересів, завжди відстоював свою точку зору. Григорій Савич Сковорода дав рідкісний приклад гармонії слова і діла, науки та життя. Він навчав, як жив, а жив, як навчав. Якщо б наші чиновники та народ розуміли і сприймали це як належне, то нинішня ситуація у країні значно б покращилася вже у недалекому майбутньому.



ДІТИ ЗАЙМАЮТЬ ОСОБЛИВЕ МІСЦЕ В СУСПІЛЬСТВІ

Бернацькій Євген, учень 8класу Тростянецького НВК

Полтавського району Полтавської області. Керівник: Драч Наталія Володимирівна, вчитель історії та правознавства вищої категорії Тростянецького НВК Полтавського району Полтавської області.


Як відомо, людина – істота соціальна. Від народження ми вчимося взаємодіяти з соціумом, тому соціальний розвиток дитини – найважливіша складова загального розвитку особистості.

Середовище проживання дитини можна умовно поділити на природне (географічне), соціальне і домашнє, кожне з яких відіграє певну роль у процесі розвитку та виховання дитини. Соціальне середовище як сукупність суспільних і психологічних умов, у яких людина живе і з якими постійно стикається, позначається на її розвитку найбільшою мірою. Тому потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло використовувати в процесі виховання.

У середовищі людина соціалізується. Соціалізація - процес двобічний: з одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству й соціальним групам, до яких він належить, а з іншого - активно залучається до системи соціальних зв'язків і набуває соціального досвіду. Адже мета соціалізації - допомогти людині вижити в суспільному потоці криз і революцій: екологічній, енергетичній, інформаційній, комп'ютерній тощо, оволодіти досвідом старших, зрозуміти своє покликання, самостійно знайти шляхи найефективнішого самовизначення в суспільстві.

Дитина на відміну від дорослих - своєрідний організм, в якому відбуваються певні зміни в будові, функціях його тканини і органів у процесі зростання і розвитку. Для дітей різного віку потрібно створювати диференційовані умови навколишнього середовища. Харчування, виховання, а також профілактика захворювань повинні відповідати віковим особливостям дітей.

Перше поняття про соціум та правила взаємодії в ньому малюк, звичайно ж, отримує в сім'ї. Сім'я – це, в першу чергу, соціальний інститут, який знайомить дитину з поняттям «суспільство», «взаємодію з іншими людьми», «спілкування».

Далі, коли малюк трохи підростає, його чекає новий етап, новий етап соціального розвитку – дитячий садок. На відміну від сім'ї, де малюк в основному взаємодіяв зі своїми батьками, в садку йому необхідно буде вчитися взаємодіяти з іншими дітьми. Саме в садку дитина отримує найважливіші навички спілкування в колективі однолітків, які допоможуть йому на новому етапі свого соціального розвитку – у школі.

Школа – це найважливіший з етапів життя та нормального розвитку дитини. Крім навчального процесу, отримання знань, навичок і умінь, дитина отримує цінний досвід взаємодії в колективі – класі. Дитина вчиться працювати, досягати певних результатів в умовах конкуренції між дітьми, під впливом значимих у житті дитини дорослих – вчителів. Крім цього дитина отримує навички колективної роботи, вчиться виконувати завдання спільно, досягати загального результату.

У ході свого соціального розвитку дитина знайомиться з такими поняттями як «дружба», «колективна відповідальність», «загальне благо», «єдина мета», об'єднуюча ідея» і т.д. Це сприяє тому, що дитина розвивається як особистість і як частина суспільства, шукає своє місце і роль у соціальному оточенні – середовищі.

Діти займають особливе місце в будь-якому суспільстві. Але далеко не завжди суспільства, які складаються з дорослих людей, приділяють достатньо часу розвитку молоді, в тому числі і дітей.

Питання дітей у суспільстві досить складне. Вся справа в тому, що, як правило, в нашій культурі виховання дітей – це прерогатива батьків в першу чергу. Сторонні люди дуже рідко втручаються у відносини чужих дітей і їх батьків. До цього можна ставитися по-різному, але це так. У той же час слід зазначити, що наша країна, Україна, прагне до імплементації західних цінностей, цінностей, які панують на територіях країн Європейського Союзу та Сполучених Штатів Америки. А ось там культура дещо відрізняється, так само відрізняється і роль суспільства. Прочитавши західні новини, ми можемо дізнатися, що суспільство активно втручається у відносини дітей і батьків. Наприклад, батьків можуть наказати за те, що вони вдарили свою дитину. Суспільство починає активно проникати в цю сферу через дії держави та підготовку відповідного законодавства. Напевно така тенденція триватиме і в майбутньому.

Але чи потрібно Україні все це? Варто відзначити, що при бажанні інтегруватися в так званий цивілізований міжнародне простір нашу країну питати ніхто не буде. Уповноваженими органами інших держав будуть поставлені відповідні умови про прийняття законів, які будуть обов’язковими для прийняття. Навряд чи Україна зможе протиставити щось такому впливу. Отже, я впевнений, що українське суспільство в майбутньому буде точно так само стурбоване долею дітей, і вже точно не буде залишатися до неї байдужою. І мова не тільки про сиріт, але й про тих дітей, у яких є батьки.

Суспільство майбутнього не буде байдуже до долі дітей. Питання про те, чи повинно воно бути байдужим, є спірним, адже кожна дитина повинна, перш за все, мати батьків. І відносини між батьками і дітьми у нашій культурі прийнято вважати особистими, тобто такими, які не регулює суспільство. Тим не менш, політичні процеси диктують нам свої правила. Отже, вже в недалекому майбутньому суспільство буде дуже активно наглядати за сімейними справами людей і активно в них втручатися.

Хочеться вірити, що з часом люди навчаться вислуховувати один одного чи просто згадають, як це робилося раніше; зможуть уважніше ставитися один до одного. Через непорозуміння людей відбуваються сварки, навіть катастрофи. Чому ж не зупинитися на мить, не вислухати товариша, знайомого, а головне, не зуміти його зрозуміти? Адже це так просто! І тоді, на мою думку, у світі буде менше злості, розчарувань та непорозумінь. Люди будуть щасливими, спокійними, урівноваженими. Адже кожен з нас буде в змозі дати пораду, допомогти близьким або навіть незнайомим людям. Тоді, мабуть, люди зрозуміють, що жити у згоді, без чвар, без якихось розбірок, без катастроф та війн - це і є головне, це і є справжнє щастя. Адже мирне небо над головою, мир у душі - це все, про що може мріяти кожна людина, яка знає ціну усьому, що відбувається зараз у світі.

Українська дитина народжується у чудовій країні, де світить лагідне сонце, є родюча земля, чиста вода – тобто є всі умови для того, щоб могла існувати здорова нація. В українській родині народні традиції, вірування відіграють важливу роль. Українці люблять і поважають Батьківщину – край наших пращурів, рідну мову, рідну землю. Та не можливо жити лише досвідом попередніх поколінь. У сучасному суспільстві треба рухатись все швидше і швидше, бо той, хто стоїть на місці залишається далеко позаду. А отже, європейське спрямування також займає свою позицію у житті сучасної української сім’ї, людини, дитини. Для того, щоб Україна зайняла гідне місце у європейському суспільстві, треба впевнено крокувати в напрямку європейських цінностей, але не бездумно копіювати західну систему існування, а вдосконалити набуте та розробляти власну, українську систему

Що таке щастя, кожна дитина розуміє по-своєму. Для мене щастя — це мати здорових, люблячих батьків. Адже вони так багато віддають нам, своїм дітям. А ми зрідка буваємо такими невдячними, такими байдужими до їхніх прохань. Але якщо замислитися, то, мені здається, ми могли би частіше прислухатися до їхніх зауважень, порад, приділяти їм більше часу та уваги. Бо вони віддають нам стільки любові, стільки ніжності та ласки! Від наших найперших кроків вони ведуть нас дорогами життя. Щастя, на мій погляд, — це коли всі відчувають себе щасливими, коли усім добре. Нехай поряд зі мною завжди будуть вірні друзі, нехай у світі панує мир та взаєморозуміння і тоді я, мабуть, зможу впевнено сказати: «Я—щаслива людина!».


Магія вишивки

Білан Вероніка, Бохонок Анна, Предчук Ольга

учні 9 класу Павлівського НВК, вихованці гуртка «Юні музеєзнавці» МОЦТКЕУМ, село Павлівка, Снігурівський район, Миколаївська область. Керівник: Ковтун Ганна Миколаївна,

керівник гуртка «Юні музеєзнавці» МОЦТКЕУМ
У невичерпній скарбниці духовної культури нашого народу є особлива, винятково важлива частина – вишивка.

Перш за все вишивка виникла дуже давно та передавалася від покоління до покоління. Про масове побутування вишиваних виробів в Україні свідчать численні історичні, літературні, фольклорні та речові пам`ятки. Вишиванням споконвіку займалися жінки, які з покоління в покоління передавали найтиповіші, найяскравіші зразки орнаменту, кольору, вишивальну техніку.

Під час досліджень ми, вихованці краєзнавчого гуртка «Юні екскурсоводи» Павлівського НВК, Снігурівського району, Миколаївської області, побували в таких селах: Василівка, Павлівка, Івано-Кепино та в місті Снігурівці. Нам вдалося зібрати багато цінного і цікавого матеріалу. Вишивки майстринь вразили своєю красою і неповторністю. Їхні розповіді допомогли нам у дослідженні історії вишивки в нашому регіоні.

Протягом століть створювалося народне мистецтво. Виникло воно з любові до рідного краю, всього навколишнього світу і з потреби не тільки бачити і відчувати красу, а й створювати її власними руками.

З потреби та любові виникло і рукоділля. Ми прийшли до висновку, що не розвагою, а тяжкою жіночою працею були ткання, шиття, в’язання, плетіння мережив, килимарство, вишивання і виготовлення прикрас до святкового одягу. З історії вишивки ми дізналися, що люди самі вирощували льон і коноплі, обробляли їх, ткали полотно, з якого потім виготовляли одяг і потрібні у господарстві речі. З конопляного, грубішого полотна, шили буденний одяг, а з лляного – святковий. Ми довідалися, що вишивкою здавна оздоблювали жіночі й чоловічі сорочки, рушники, верхній одяг – свити, плащі, кожухи, головні убори – очіпки, намітки, хустки.

Довгожителька села Івано-Кепине, Омельченко Марія Федосівна (1929 р.н.), розповіла, що вишивали білими й сірими нитками, які залишалися від ткання полотна. Щоб надати блиску – їх навощували. Фарбували нитки рослинними барвниками, жовтий колір брали з соку щавлю, лушпиння цибулі, зелений – з шкірки горіхів, червоний – з люцерни, а бузковий із шовковиці. Полотно вибілювали. До революції сім’я жила заможно і крім лляних і конопляних вишивали бавовняними, шовковими, вовняними нитками, а ще використовували намисто і бісер. У Марії Федосівни ми познайомились з вишиванками, які зберігаються в її родині. Чого тут тільки нема. Ми бачили жіночу сорочку, на рукавах якої вишиті чудові «мереживні» візерунки. Бачили і рушник. Найбільш нас зацікавив саме він.

Довжина рушника - 2,5 м, ширина - 0,5 м. Вишитий на тонкому тканому полотні, бавовняними нитками сірого та рожевого кольорів. Кінці рушника оброблені мереживом. Особливо вразив візерунок, який утворюється незвичайним способом, а саме, тут використано шов «розсипний хрестик», за допомогою цієї техніки на невишитій частині утворюється узор.

З літератури ми довідались, що шов «розсипний хрестик» застосовують у вишивках, які звуться «обман», «фальшиве мереживо» або «розкидка». Найбільшого поширення ця техніка набула на Чернігівщині. Марія Федосівна перейняла її від своєї мами і навчила нас. Рушник вишивала в роки Другої світової війни. У 1941 році її чоловіка було призвано до лав Радянської армії і майже три роки на окуповану територію Миколаївщини не доходили звістки з фронту. Лягав візерунок на тканину, в рожеві троянди вкладала своє кохання Марійка, вишивала безкінечну дорогу життя, яка мала оберігати її милого від біди….

Минали роки, повернувся з фронту чоловік, народились і виросли діти, вже й онуки приїжджають у гості до бабусі з малечею. Перегортають руки сторінки фотоальбому, постає перед нами життя простої жінки Омельченко Марії Федосівни. Змахує непрохану сльозу, бо вже немає її чоловіка. На хвилину у хаті запанувала тиша. Ми під враженням побаченого і почутого. Вже виходимо з оселі, бажаємо майстрині здоров’я, раптом Марія Федосівна вирішує: «Віддам я цей рушник до вашого музею, нехай пам'ять про мене залишиться».

Наступна вишивальниця Яковенко Ганна Василівна (1941 р.н.), народилась в с. Стара Тернавщина, Прилуцького району. Чернігівської області. Переїхала на Миколаївщину у 1970 році. Мешкає в м. Снігурівці.

Вишиває Ганна Василівна килими різними швами: “строчкою”, ”стебловим“, “хрестиком”, ”гладдю“. Але є й спеціальні “килимові” та декоративні узори швів. Цікаво спостерігати за роботою майстрині. Стібки вона кладе рівномірно, не затягуючи нитку. Незвичайні в неї голки: короткі з тупим вістрям і довгим вушком. «Нитки краще брати товсті й пухнасті, щоб під ним не просвічувалася тканина, - ділиться своїми секретами майстриня.

Крім ниток, вишивають також намистом, бісером і стеклярусом. З історії вишивання ми дізнались, що ще у X–XI ст. поряд з вишиванням лляними, шовковими, золотими і срібними нитками існувало на Русі ”садження“ – тобто вишивання перлами, коралами, коштовним камінням. На Поділлі і Гуцульщині бісерні прикраси називали “герданами”, на Бойківщині і Львівщині – ”драбинками“, “ланцками”, ”шлейками“, на Лемківщині – “крайками”, на Закарпатті – ”силянками“. Пишними рослинними орнаментами із золотих ниток, коралів і перлів розшивали рукодільниці панський одяг і взуття, церковні та культові предмети. Руками створювалися різноманітні прикраси для оздоблення житла, народного одягу і головних уборів.

Проживає в селі Павлівка Бохонок (Коваль) Теодора Іванівна (1924 р.н.). Народилась жінка у с. Стебник , Нижньоустріцького району, Дрогобицької області (сьогодні це польська територія). Потрапила вона на Миколаївщину у 1951 році, коли разом з сім’єю її переселили. З гордістю показувала вона нам свої вироби, а побачивши, як ми замилувались роботами, дістала зі скрині неймовірно красиву річ: жіночу жилетку з чорного оксамиту розшита бісером. Теодора Іванівна, а всі в нашому селі називають її з любов’ю баба Федуня, розповіла нам, що ця жилетка називається САРДАК.

Вбиралися дівчата в сардаки на весілля подруг, на вечорниці, до знимки (коли фотографувались). Як найцінніший скарб зберігає жінка мамин подарунок, як спогади про батьків, дівочу юність, далеку рідну землю.

Підсумовуючи нашу роботу ми відмітили, що кожна майстриня вкладає в свій витвір душу. Кажуть люди, що до вишивки треба братися тільки чистими руками і чистими думками. Коли майстриня вишиває, то її забаганки мають бути чистими, добрими і щирими. Тільки тоді її вишивка буде мати чарівну силу.
МАЛОВИВЧЕНІ СТОРІНКИ ВАЛКІВЩИНИ

Білецька Аліна , учениця 8 класу Гонтів’ярської філії Валківського ліцею

імені Олександра Масельського Валківської районної ради Харківської області, член

«Екологічного» гуртка Валківського районного Будинку дитячої та юнацької

Валківської районної ради Харківської області. Керівник: Оспіщева Світлана Іванівна ,

вчитель біології Гонтів’ярської філії Валківського ліцею імені Олександра Масельського

Валківської районної ради Харківської області


Кожна людина вважає, що місто чи село, де вона народилася і живе - найкращий куточок на землі. Та це і зрозуміло, бо воно – єдине, неповторне, воно викохало тебе на своїх долонях, збагатило тебе своєю красою, подарувало тобі друзів. Ти його часточка, його надійний син.

Гонтів Яр – добрий і чесний трудівник, допитливий дослідник, культурний діяч. У ньому дивовижно переплітаються сива славна давнина й нинішній запал молодості. Він гордо несе свою славу день за днем із покоління в покоління. Багато незвичайних казкових куточків цієї місцевості маловивчені і огорнені таємницею , тому потребують дослідження .

Заплава ріки Мжі була вкрита густими вільховими лісами. Лісиста місцевість сприяла повноводдю річок. Навіть річка Водопій, яка нині зовсім пересохла, була тоді повноводною. Між тих лісів насипаний вал 3 версти, і видно Валки між вершин річок Мжа і Коломак. 1736 року князь Кантакузін купив у валківського козака Ф. Шапошнікова хутір у верхів’ї річки Водопій (там були ліси і річка Водопій була повновода, а зараз лісів немає і річка висохла). Зачепившись на цій землі, Кантакузін прихопив 400 десятин землі у козаків Валківської сотні і заснував село Кантакузівку. В середині 18 століття тут була збудована садиба : містився палац князя, а також кілька флігелів. Головна будівля була цегляною , вкрита гонтом, прикрашена колонами. Біля будинку знаходилася алея дубів та фруктовий сад, в якому зібрані рідкісні сорти дерев. У 1860 році господинею маєтку стає поміщиця Валківського повіту Яхонтова Єлизавета Миколаївна, яка створила власну велику бібліотеку, а на території маєтку з҆ явилася бузкова алея та розарій.

У 1874 столітті садиба перейшла до поміщика Валківського повіту, колезького секретаря Почтьонова Миколи Васильовича. Він відзначався прогресивними поглядами , тому садиба зазнала значних змін та реконструкцій : суттєво був перебудований палац та один із флігелів , що знаходився поруч. З’явився парк , липова алея , були розчищені та поглиблені джерела і створений каскад ставків. Був уміло використаний природний ландшафт. Невеликі водойми перетікали одна в одну , створюючи красивий пейзаж. В кінці бузкової алеї , ближче до каскаду ставків, збудували білу альтанку , в якій знаходилося джерело з цілющою водою, яку використовували для приготування чаю до панського столу. Будинок став двоповерховий, з залізним дахом і дуже красивий. Поряд була цегляна церква, під якою був підземний хід. Вихід з нього знаходився далеко від села, щоб можна було врятуватися під час нападу ворогів. Біля маєтку були доріжки, вздовж яких були висаджені кущі троянд, різні види бузку, жасмину, декоративних кущів та дерев. Біля ставу був посаджений сад сортових яблунь та груш. Під час селянського повстання у 1902 садиба зазнала руйнувань : було знищено чимало розкішних меблів, частину бібліотеки . Але все ще залишалася красивою і багатою до 1917 року, у цей рік селяни – бунтівники спалили маєток. У 1919році садиба була націоналізована більшовиками, пізніше знищена. На території садиби до ІІ світової війни було розміщено санаторій , пізніше свиноферма. В післявоєнні роки залишки будівель були розібрані місцевим населенням для власних потреб.

В наш час на місці, де приблизно була панська садиба, залишків будівництва не має. Залишилися канави та пагорби, які поросли кущами та деревами. Можна виявити поодинокі фрагменти будматеріалів. Там росте старовинна липа, за словами місцевих жителів їй понад 200 років. Вона висотою близько 20 м., в обхваті до 4 м.. Стовбур дерева тріснутий, всередині порожнистий, на корі виділяються нарости . Внизу стовбура дерева велике дупло висотою 1,4 м. Гілки крони дерева старі, зламані, деформовані. Але все одно, дерево має незвичайний вигляд і виділяється на фоні інших дерев . На місці бузкової алеї росте чотири старих кущі бузку, висотою до 5 м. За споминами місцевих старожилів, на цій території ще в 70-ті роки минулого століття росло до 20 сортів бузку. На місці яблуневого саду - шість яблунь і дві груші , дерева старі, частина крони суха, стовбури потріскані, з дуплами. Зокрема, яблуні сортів: Ранет Симеренко, Титовка біла, антонівка звичайна. А також залишилася невеликі водойми, розміщені каскадом одна за одною. Вони позаростали бур’янами, береги замулені, а вода синьо-зеленого кольору .

У Кантакузівській рощі залишилося джерело з чистою та досить смачною водою, з якого витікає струмок. Дане джерело доглянуте, до нього ведуть обладнані східці. Навколо самого джерела, у зрушеному грунті, можна побачити елементи будівельного матеріалу , можливо, залишки альтанки.

Кантакузова садиба в Кантакузівці – не існуюча нині садиба, а територія Кантакузівського урочища малодосліджена.

Як говорять класики :”Людина, яка не знає своєї історії, не має майбутнього “. Тому кожен повинен знати історію рідного краю, починаючи з дитинства.


ТЕХНОГЕННІ ФОРМИ РЕЛЬЄФУ НА ПРИКЛАДІ РОДОВИЩА ПІСКУ В с. ВОДОПІЙ


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   61

Схожі:

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconVіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconХіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська краєзнавча експедиція учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна» Напрям „Духовна спадщина мого народу ” Пошуково-дослідницька робота
Брат за брата
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconЗакарпатський центр туризму, краєзнавства,екскурсій І спорту учнівської молоді діяльність освітянських музеїв як спосіб формування національної свідомості учнівської молоді ужгород 2017 зміст
Завдання музеїв при закладах освіти на сучасному етапі по формуванню національної свідомості учнівської молоді
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconІсторико-краєзнавча спадщина Івана Крип’якевича
У статті розглядається краєзнавча діяльність відомого історика Івана Крип’якевича в Східній Галичині першої половині ХХ ст. Розглядаються...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconПро підсумки обласного сходження учнівської молоді Львівщини на гору Високий Верх Сколівського району, присвяченого 160-й річниці від дня народження І. Франка
«Львівський обласний Центр краєзнавства, екскурсій І туризму учнівської молоді» (надалі – кз лор лоцкетум) 0 вересня – жовтня 2016...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська науково-практична конференція
Вимірності фазового простору на прикладі математичної моделі хімічного реактора 30
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconДержавна служба україни з надзвичайних ситуацій
«Особистість в екстремальних умовах», VІ всеукраїнська науково-практична конференція з міжнародною участю
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді icon15 грудня 2015 року в Корсунь-Шевченківському державному історико-культурному заповіднику буде проведена науково-практична конференція «Корсунщина в історії України»
Видатні постаті Корсунщини та їх роль у вітчизняній та світовій історії І культурі. Історико-біографічні напрями дослідження історії...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconНовопетрівська зош І-ІІІ ступенів «Соціалізація дітей та учнівської молоді в сучасному освітньому просторі»
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка