Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді



Скачати 12.18 Mb.
Сторінка39/61
Дата конвертації14.04.2017
Розмір12.18 Mb.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   61

ЖИТТЄВІ ПРІОРИТЕТИ ТА ЦІННОСТІ МОЛОДІ ХХІ СТОЛІТТЯ

Нітута Костянтин, учень Одеського НВК «Гімназія № 7» Одеської міської ради Одеської області

Керівник: Пастух С.М., вчитель української мови та літератури


Прагни не до того, щоб досягти успіху,

А до того, щоб твоє життя мало сенс.

Еміль Золя
Найцінніше, що є у людини, – це її життя. Прожити його можна лише один раз і виключно своє: довге чи коротке, повноцінне чи безцільне… Його не можна прожити двічі. Проте як людина зуміє розпорядитись цим даром, залежить тільки від неї. У всі часи люди замислювалися над сенсом свого життя. Одні вбачали цей сенс у праці, другі – у коханні, треті – у самовдосконаленні, четверті – у боротьбі, п’яті – у релігії, інші – у матеріальних статках. «Життя людини має сенс до тих пір, поки вона вносить сенс у життя інших людей за допомогою любові, дружби, співчуття і протесту проти несправедливості», – так вважала французька письменниця Симона де Бовуар.

Сучасний світ диктує кардинальні зміни всієї системи соціальних, економічних, політичних, родинних стосунків. Першою реагує на ці зміни, звичайно, молодь. Яка вона сучасна молодь? Про що мріє, чим живе, що цінує, на кого рівняється, які проблеми її хвилюють? 

Інтернет. Це перше, що відповість кожен дорослий про сучасних молодих людей. Дійсно, вони по кілька годин на день проводять у всесвітній павутині, усе частіше ігноруюючи живе спілкування з друзями та батьками. Інтернет не має меж та кордонів, можна увесь вільний час проводити в режимі «Online», граючи в комп’ютерні ігри та переглядаючи ролики на «YouTube».

Другий пріоритетний інтерес молодих – різні гуртки. Найчастіше це спів або танці, аеробіка, фітнес та тренажерний зал. Так, саме заняття спортом, але не заради довголіття та здоров’я. Усе – для краси і фігури. Сучасна молодь менше уваги приділяє власному здоров’ю та інтелектуальному розвитку. Зникли черги в бібліотеках та наукових гуртках. Молодь не цікавиться, не запитує, не шукає, не вивчає.

Спосіб життя сучасної людини істотно відрізняється від попередників. Так, наприклад, сенс життя наших батьків не полягав у «пограти на комп'ютері», як це спостерігається сьогодні. Молодь не знає, заради чого вона живе, й намагається заповнити цю порожнечу асоціальними проявами. Значна частина української молоді втратила позитивні життєві орієнтири, можливість реалізації життєвих планів та прагнень, тому й складається думка, що молоді нічого не варті, ні про що не дбають. Але ж далеко не кожен пасивно споглядає на життя.

Історію вершать все-таки люди молоді. Вони сьогодні здаються набагато дорослішими за своїх однолітків 60-х або 70-х років, а це означає також і те, що вони розумнішають і розуміють, що сподіватися, окрім як на себе, ні на кого. Ось це і є той переломний пункт: хтось ступає на слизький шлях забуття, а хтось завзято, з усіх сил продовжує боротися. Переконливим фактом стало те, як саме молодь боролася за суспільні та політичні зрушення, відновлення української державності, за ідеали свободи і демократії під час Революції Гідності (листопад 2013 – лютий 2014р.р.). Хто ж, як не молодь, майже через століття повторила подвиг тридцяти студентів та учнів, які прийняли бій під Крутами й полягли за незалежність своєї батьківщини. І тоді, і тепер молоді люди - це цвіт української нації, щирі патріоти.

Хто зможе спростувати той факт, що сьогодні під кулями гинуть молоді хлопці від ворожих куль у зоні АТО? Війна на Сході України болем відгукується в наших серцях, і сьогодні школярі, щоб морально підтримати бійців, пишуть листи, передають малюнки, сувеніри, які виготовляють своїми руками. Це свідчить ще раз про те, що Україна має майбутнє, бо в ній живуть молоді свідомі громадяни, яким не байдужі чужі долі, життя. Саме вони будують нині державу.

Сенсом життя сучасних молодих людей є і волонтерська діяльність, і моральна підтримка тих, хто перебуває у військових госпіталях: тепла посмішка, солодощі, фрукти чи просто вимовлене ласкаве слово допоможе швидше одужати чи навіть повірити в себе.

І ті, хто мають активну життєву позицію, справді заслуговують на повагу. 

Загалом  же, наша сьогоднішня молодь прекрасна. У лавах її ми все-таки бачимо більше студентів, ніж неуків, набагато більше працьовитих і активних, аніж наркоманів. І це не може не тішити. Пройде час, і сучасна молодь буде вирішувати проблеми, нагальні проблеми двадцять першого століття і, напевно, застосує свій досвід, нелегко засвоєний на рубежі тисячоліть. А поки продовжують жити і радіти життю, і вирішувати свої проблеми по суті самостійно.


НАБОЖНА ПОЕЗІЯ Г.С. СКОВОРОДИ

Ноженко Мар’яна, учениця 11-А класу Люботинської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 4

Люботинської міської ради Харківської області

Керівник: Прилуцька Л.В., учитель української мови та літератури Люботинської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 4 Люботинської міської ради Харківської області
Якщо спробувати окреслити корпус поезій Сковороди, то він буде такий: поетичний цикл «Сад божественних пісень», ціла низка окремих творів, писаних книжною українською та латинською мовами, які не ввійшли до цього циклу. Серед них – похвала свободі під назвою «De libertate», «Carmen» – емблематичні вірші на образ непорочного зачаття Пречистої Діви Марії, який прикрашав колись богословський клас Харківського колегіуму, роздуми про таїнство святої євхаристії під назвою «De sacra caena, seu aeternitate» («Про святу вечерю, або про вічність»), поезії, які входять до складу листів та діалогів (найбільше поетичних вкраплень у діалозі «Брань архистратига Михаила со Сатаною»), тощо.

Звісна річ, ми асоціюємо поезію Сковороди передовсім зі знаменитою збіркою «Сад божественних пісень».

Свої «божественні пісні» Сковорода почав писати десь невдовзі після того, як, побувавши в Угорщині, Австрії, Словаччині, Польщі, повернувся в Україну. Його першою поезією, що потім увійшла до «Саду божественних пісень», була пісня двадцять шоста «Поспішай, гостю, поспішай», написана 1753 року. Остання за часом пісня «Саду божественних пісень» – «Чолнок мой бури вихр шатает…» – буде написана аж через третину віку, в 1785 році, у Великому Бурлуці. Як бачимо, «Сад божественних пісень» є справою майже всього творчого життя Григорія Сковороди.

«Сад божественных пісней, прозябшій из зерн Священнаго Писанія» – це збірка оригінальних поезій, яка складається з трьох десятків творів. Частина з них була покладена на музику, очевидно, самим Сковородою, тому збірка має повне право називатися «божественними піснями». Автограф «Саду…» не зберігся. Щоправда, автографи окремих поезій збірки можна знайти в листах Сковороди, писаних наприкінці 1750-х та впродовж 1760-х років.

З погляду жанрово-тематичного основу цієї збірки складає набожна лірика, зокрема вірші на Різдво («Ангелы снижайтеся, ко землі сближайтеся…», «Тайна странна и преславна!..») та на Великдень («Кто ли мене разлучит от любви твоей…», «Объяли вкруг мя раны смертоносны…»). Крім того, одна пісня – «Вонми, небо и земля, ныні ужаснися…» – написана на Водохрещу, а «Голова всяка свой имієт смысл…” – на похвалу Святого Духа.

Поруч із цими духовними піснями перебуває знаменита псальма «Всякому городу нрав и права…», буколічна замальовка «Ой ты, птичко жолтобоко…», вільний переклад шістнадцятої оди другої книги од Горація – «О покою наш небесный!..» та інші твори. Поезії «Саду божественних пісень» перейняті щирим релігійним почуттям і «виростають» із «зернят» богодухновенного тексту Біблії. Крім того, сковородинські пісні історики літератури здавна тлумачили як свого роду «поетичну автобіографію» автора, як відлуння його напружених духовних переживань та пошуків.

Найславетнішою піснею «Саду божественных пісней» є «Всякому городу нрав и права…». Вона являє собою варіацію слів Ісуса, сина Сирахового: «Блажен муж, иже в премудрости умрет и иже в разумі своем поучается святыні» (чернетка-автограф цього твору має епіграф: «Solum curo feliciter mori» – «Дбаю тільки про те, щоб щасливо померти»):

Всякому городу нрав и права;

Всяка иміет свой ум голова;

Всякому сердцу своя есть любовь,

Всякому горлу свой есть вкус каков,

А мні одна только в світі дума,

А мні одно только не йдет с ума…

Незважаючи на те, що в 10-ій пісні «Саду божественних пісень» виразно вчувається сковородинський «дух сатиризму», тобто його негатичне ставлення до багатьох явищ сучасного йому суспільного життя, за своїм характером вона є, перш за все, метафізичною поезією. Недарма за своїм ідейним та образним ладом «Всякому городу нрав и права…» так нагадує старовинні лірницькі пісні про Страшний Суд, про святого Миколая, про хресну муку Христа.

З другого боку, ця поезія є «наслідуванням» Горація, зокрема його оди «До Мецената» («Глянь, нащадку ясний давніх володарів…»). У змальованих за зразком римського лірика «пороках черні» Сковорода схильний бачити безладну мішанину пристрастей, світове «торжество», від якого мудра людина повинна всіляко тікати. Таким чином, використовуючи стару риторичну схему: «один любить те, другий – те, третій – те, я ж люблю ось це», Сковорода створює глибоку за змістом набожну пісню про світове «різнопуття», тобто про «ліву» та «праву» дороги людського життя.

До найвідоміших пісень «Саду…» належать і «Ах поля, поля зелены..» («Піснь 13-я») та «Ой ты, птичко жолтобоко…» («Піснь 18-я»). У першій із них Сковорода за допомогою традиційних образів буколічної поезії (квітучі поля, чисті струмки, пташиний спів, пастух, вівці, звуки сопілки) змальовує картину вільного спокійного життя на лоні розкішної незайманої природи..

Тим часом у 18-й пісні він розробляє гораціанський мотив «живи непомітно». А от виражальні засоби 18-ї пісні «Саду…» належать до української народнопісенної традиції. Як слушно стверджував свого часу Олександр Потебня, Сковорода поєднує тут старовинні українські пісні «Ой ремезе, ремезоньку» та «Ой не стій, вербо, над водою». «Піснь 10-я», «Піснь 13-я» й «Піснь 18-я» уже за життя поета ввійшли до репертуару українських кобзарів та лірників під назвою «Сковородиних псалмів», чи «сковородинських веснянок». Олександр Хаждеу, публікуючи ці поезії 1831 року в московському журналі «Телескоп», зазначив: «Пропоновані тут три пісні Сковороди, що були написані ним для простого люду слобідським діалектом, досягли своєї мети. Українські сліпці співають їх під іменем «сковородинських веснянок»; принаймні так називав їх мені один сліпець у Харкові, який навчився їх… від самого Сковороди в Маначинівській пустині».

Добре відомою є також 30-а пісня «Саду…» («Осінь нам проходит, а весна прошла…»), яка має за епіграф старовинну грецьку епіграму з «Палатинської антології». Цю епіграму Сковорода переклав по-латинському й вивчив напам’ять, коли перебував у Троїце-Сергієвій лаврі. Вона присвячена темі швидкоплинності життя і в українському перекладі звучить так: «Наслаждайся дней твоих, все бо вмалі старіет: В одно літо из козленка стал косматый цап».

Поет розгортає цей мотив в екзистенційній стратегії, говорячи про те, що робить дочасне людське життя солодким: про сподівання на Бога та про безпристрасність, зрозумілу як відсутність страху смерті. Наприкінці поезії зринає образ Христа-Епікура: «Так живал афинейскій, так живал и еврейскій Епикур – Христос», – за допомогою якого Сковорода допасовує до Божого Об’явлення Епікурову сентенцію: «Спасибі Богу, що потрібне зробив легким, а важке – непотрібним».

Останньою за часом поезією, що увійшла до «Саду…», є, як ми вже зазначали, 29-а пісня («Чолнок мой бури вихр шатает…»). Ця пісня має покаяльний характер і засновується на алегоричному тлумаченні євангельської оповіді про втихомирення Христом Тиверіадського озера. Її ліричний герой, уподібнюючи себе до нещасливого мореплавця, покладає всі свої надії та сподівання на Христа. Саме Христос названий тут «Петрою», тобто пристановищем, «кам’яною горою», котра, як писав поет у коментарі до прикінцевого рядка 14-ї пісні «Саду…», є образом блаженства, місця, де людина може сховатися від мирської марноти.

Уже за життя поета його божественні пісні знала вся Україна, а деякі з них, як зазначив свого часу Микола Костомаров, потрапили аж на Галичину. Тож саме ця невеличка збірка є величезним надбанням українського народу. Божественні пісні Григорія Сковороди є невід’ємним складником української поетичної традиції трьох останніх століть; вони стали джерелом натхнення для багатьох поетів – від Котляревського й Шевченка до Барки та Стуса. Нашу поезію без «Саду божественних пісень» уявити так само важко, як і без Шевченкового «Кобзаря» чи «Сонячних кларнетів» Тичини.

Як висновок, можна сказати, що «божественні пісні» Григорія Сковороди є справжнім осереддям духовного досвіду слобідсько-українського літературного бароко. Більше того: цей досвід сформував неповторне явище «сковородинства», яке вже одразу по смерті поета стало, за словами Сергія Єфремова, «познакою культурної того часу людини на Слобожанщині». Мабуть, саме зі «сковородинством» пов’язані і перші паростки українського романтизму, і перші паростки модерної української поезії.



ЖИТТЯ ЛЮДИНИ – НАЙВИЩА ЦІННІСТЬ

Ноздріна Катерина, вихованка гуртка «Історичне краєзнавство» Нововодолазького Будинку дитячої та юнацької творчості , учениця 8 класу Сосонівського НВК Нововодолазької районної ради Харківської області. Керівник: Біктімірова А.В., керівник гуртка «Історичне краєзнавство» Нововодолазького Будинку дитячої та юнацької творчості, вчитель історії Сосонівського НВК
Найцінніше, що є у людини – це її життя. Воно дається їй тільки раз і кожній – своє.

Таємниця життя… Вона хвилювала людей завжди з того часу, як вони усвідомили себе живими істотами. Чи має життя якусь мету і сенс, і в чому вони? Хто керує людським життям? Чи можна зробити його кращим і щасливішим? Чи має людина право піти з життя або позбавити життя іншу людину? Ці й багато інших подібних питань у всі часи привертали увагу не тільки філософів, а й письменників, художників, учених і навіть пересічних людей – кожного, хто хоч раз замислювався над таємницею свого життя.

З античних часів людство користується правилом, сформульованим давньогрецьким філософом Протагором: «Людина є мірилом усіх речей, а цінність людського життя є найвищою суспільною цінністю».

Римський імператор Марк Аврелій, котрий жив у ІІ столітті до н.е., прославився не тільки тим, що був імператором і правив «вічним Римом», скільки своїми роздумами про життя, серед яких є й такий: «Живи так, немовби ти зараз повинен розпрощатися з життям, немовби час, залишений тобі, є несподіваним подарунком».

Видатний філософ Г. Сковорода сенс життя вбачав у пізнанні самого себе, навколишньогосвіту і Бога в собі. Вінвважав за необхідне прожитии життя так, щоб совість була, «як чистий кришталь».

Великий син України Т. Г. Шевченко сенс життя вважав у визволенні свого уярмленого народу. Важливо, на мою думку, мати мету життя. Для мене сенс життя — у самовдосконаленні. Мені подобається навчатися, пізнавати щоразу нове, робити для себе маленькі відкриття кожного дня. Важливо дбати про стосунки з людьми, особливо з близькими, щоб спілкування приносило завжди користь і задоволення.

Безперечно, повноцінне життя неможливе без самореалізації людини. Адже щастя — займатися тим, до чого ти здатний, що відповідає твоїм уподобанням. Усі повинні зрозуміти, що життя, прожите лише для себе — то порох, що розвіється безслідно. Прагнення до високих ідеалів добра, справедливості, прагнення допомогти людям, бути їм потрібним, бути справедливим — ось щоробить людину значною.

Ми й не задумуємося, скількисеред нас звичайних людей іззвичайного села чи міста, які здатні на самопожертву заради здоров’я та життя інших, ризикують власним, ні на мить не задумуючись про наслідки. У цьому, напевне, й полягає сенс життя.

Їх багато, але сьогодні я хочу розповісти про деякихіз них, адже вважаю, що ці люди заслуговують на те, щоб про них говорити. Саме про героїв, патріотів. Адже у зв’язку з непростими та нелегкими подіями в нашій державіці слова набувають нового значення. І звичайні українці, яких ми зараз називаємо героями, живуть серед нас, своїм прикладом показують, як потрібно чинити за певних ситуацій, спонукають діяти, допомагати іншим.

Сьогодні  десятки тисяч патріотів нашої держави знаходяться на передовій, захищаючи незалежність та територіальну цілісністьУкраїни. Воїни АТО… Їх мужність і патріотизм викликають захват і почуття гордості за українську націю. Усі вони – герої, які не бояться покласти життя за свою Батьківщину, за те, щоб ми жили в мирі та злагоді.

З повагою та почуттям гордості маю говорити про свого рідного дядька, Болсуновського Ігоря Анатолійовича, який став справжнім патріотом, захисником держави у такий надскладний для неї час. У 2015 році був мобілізований до національної гвардії та відправлений в зону АТО в селище Сватове Луганської області.

Дуже довгим і дуже тяжким видався нашій сім’ї цей рік – рік, доки мій дядько був на бойових позиціях. Важко було йому там, важко було нам вдома в очікуванні найгіршого, що може бути, але з вірою в те, що скоро все закінчиться і закінчиться перемогою.

Ще один колишній учень нашої школи - Ярошенко Роман Олександрович – воїн АТО, людина,  яка на власні очі бачила усі жахіття, що відбуваються на війні, людина, яка кожного дня перебувала в страшенних умовах. Він, як ніхто, знає ціну життю, тому що побував в пеклі, брав участь  вбойових діях, бачив на власні очі, як гинуть побратими.

У березні 2014 року був мобілізований до збройних сил України та направлений у Луганський прикордонний загін, де брав участь в АТО на території с. Бахмутівка Луганської області. Навесні 2015 року Роман Олександрович був демобілізований до особового розпорядження.

Як і в моїй сім’ї, в сім’ї Романа Олександровича знали, що їхній син та брат частіше голодний, аніж ситий, частіше босий і голий, аніж взутий і одягнений, без надважкої зброї, не озброєний до зубів. Але дух національної свідомості, Божа ласка, відчуття власної правоти у виконанні достойної справи для свого ж народу поступово роблять свою справу.

Ті, хто йде служити до армії, обов'язково скажуть про те, що вони йдуть служити своїй Вітчизні. Якщо щиро  любити свою країну, то обов'язково присвятиш своє життя служінню Батьківщині.

Є поміж нас є люди, які ціною власного життя рятують інших, допомагають у найскрутніші моменти. Вони теж герої, кожен із них – по-своєму.

Сьогодні героїв дедалі більшає, адже кожен, хто стає на захист своєї держави, поповнює лави добровольців у війні на сході України, — герой. Кожен, хто робить свій внесок у перемогу України, — герой. Кожен, хто ризикує життям, аби надати таку потрібну допомогу в зоні АТО, — герой. І ми горді тим, що маємо стільки героїв із хоробрими серцями, які рятують Україну.


ФІЛОСОФІЯ ДОБРА І ЗЛА КРІЗЬ ПРИЗМУ ГУМОРУ В ПОЕМІ

І.П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО «ЕНЕЇДА»

Овчарова Катерина, учениця 9 класу Андріївської ЗОШІ-ІІІ ступенів №1

Балаклійської районної ради. Керівник: Десятник Ольга Іванівна, вчитель української мови

та літератури Андріївської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1
Коли чого в руках не маєш,

То не хвалися, що твоє;

Що буде, ти того не знаєш,

Утратиш, може, і своє.
В кожну окрему епоху розвитку суспільства поняття «добро» і «зло» має різні критерії. Але загальне визначення залишається незмінним: добро – це позитив і прагнення до творення корисного для себе і оточуючих; зло – протилежне поняття, яке несе в собі руйнацію, негатив і деструктивний заряд.

Багато відомих філософів та літературних діячів в своїх творах торкаються проблеми добра і зла.

Видатний український письменник та поет Іван Петрович Котляревський через сюжет та персонажів поеми «Енеїда» дуже яскраво, неординарно, та через призму гумору відтворив проблеми того часу які, на жаль, дуже тісно були пов’язані з критеріями зла. На той час, панівне становище в суспільстві займали пани, чиновники, церковні служителі.

Вони вели паразитичний образ життя за рахунок бідної верстви населення. Ось їх і ототожнив Котляревський зі злом, а їхні образи передав через Богів Олімпу – Зевс – деспот і п’яниця, Еол та Нептун – хабарники, Юнона та Венера – злі підступні жінки. Та на землі теж є герої які несуть в собі негативні моральні якості, цим автор натякає на всюдисущість зла, на його, іноді, несподіваність.

Але все ж таки основна проблематика твору ( як і вічна проблема людства) – це боротьба добра зі злом, тому на противагу негативним героям, звичайно, повинні існувати позитивні, які несуть в собі надію перемоги доброти над лихом.

Основний герой поеми – Еней. В його образі Котляревський поєднав позитивні і негативні риси характеру, мабуть, тому, щоб якби натякнути на неідеальність людської натури, на те, що в кожній людині можуть поєднуватися як добре, так і погане. Та на противагу аморальним якостям характеру Енея протиставляються такі риси як патріотизм, громадський обов’язок, почуття дружби, людяність, які завжди виникають в потрібний момент і саме вони перетворюють зло на добро.

Взагалі, вся поема побудована таким чином, що постійно існує зіставлення протилежностей: любов – ненависть, дружба – ворожнеча, людяність – жорстокість, добро – зло. Але, можливо, ці якості на те і існують в протилежних полярностях, щоб людині їх легше було порівнювати і прагнути до самовдосконалення.

В творі «Енеїда» є прихований зміст – засудження кріпацтва як соціального явища, засудження тиранії, висміювання поведінки багатіїв – це все, здавалося б, несе в собі негативне враження від твору, але автор все ж таки залишає за собою право закінчити пригоди Енея та його товаришів на позитивній ноті. В кращих традиціях написання літературних творів в кінці цієї оповіді добро перемагає над злом.

Симпатії Котляревського на боці народу з його любов'ю до батьківщини, патріотизмом, людською гідністю та чесністю. Він змальовує духовну велич народу, моральну перевагу його над привілейованими верствами суспільства, постійно підтверджуючи, що героїчні діяння, дух патріотизму є прикметою простих людей. Такою постає "козацька вдача" троянців. Ці веселі, дотепні й сміливі люди здатні винести на своїх плечах найбільший тягар заради інтересів вітчизни. Найсвятішим для них є бойове побратимство, вірність громадському обов'язку, дружбі, слава і військова доблесть. Не розкіш і багатство, а воля — ось чого вони прагнуть, завдяки чому саме вони, а не боги, "олімпійці", "вседержателі" є справжніми господарями землі, її володарями. Ріднить Котляревського з романтизмом сміх, політична сатира, особливо тоді, коли йдеться про викриття ворожого народові.

Світогляд І. Котляревського, що ґрунтується на сприйнятті реального земного буття з усіма його суперечностями і внутрішніми колізіями, набував глибокого філософського звучання в утвердженні духовних сил народу, життєлюбства, оптимізму, мужності простих людей в їх нелегкій буденній справі, дійсного, а не позірного сенсу людського існування, призначення людини в світі, сприяючи водночас розвитку національної культури у напрямі дедалі глибшого проникнення в життя народу, осмислення його долі та духовного розвитку, самоусвідомлення національної ідентичності значного кола українського суспільства.


«Звукова керамічна пластика України. Ідіофони: Дзвоники, Брязкальця, Калатальця, Торохкальця ХІХ – ХХІ століть.»

Одаренко Марія, вихованка гуртка «Кераміка», 8-В клас, ХЗОШ № 68,

Центр дитячої та юнацької творчості №2 Харківської міської ради Харківської області, ,



Подрєзова Олена Степанівна, керівник гуртка «Кераміка», керівник гуртка – методист, Центр дитячої та юнацької творчості №2 Харківської міської ради Харківської області
«Одні з найдавніших витворів народної творчості – керамічні вироби з акустичними пристосуваннями. Керамічна пластика з акустичними пристосуваннями в народній та професійній творчості присутня практично у всіх світових культурах, що еволюціонувала, збагачувалась новими прийомами формотворення та декорування, набуваючи щораз нових образів та функціональності.»

«Відомі численні пам’ятки керамічної пластики різних епох, які були знайдені археологами по всій території України. Проте, більшість зразків, які містять звукові пристосування походить з більш сучасного нам періоду: від другої половини ХІХ століття до наших днів. Тож у цей зазначений період в Україні виготовляли звукові вироби-іграшки практично в усіх історико-етнографічних регіонах – всюди, де було розвинене гончарство.»

«Дослідники вважають, що звукова пластика на теренах України мала переважно культове й обрядове призначення, яке поступово видозмінилося в ігрове, розважальне, декоративне та сувенірне.»

«Керуючись систематикою музичних інструментів Еріха фон Хорнбостеля за ступенем розкриття у ній акустичних якостей отримали 4 типологічні групи: аерофони, ідіофони, мембранофони ті хордофони. Кожна підгрупа пластики має характерні конструктивно - технологічні особливості, дотримання яких уможливлює відтворення звукових ефектів і конкретних звуків»

«Групи аерофонів та ідіофонів найбільше поширені у творчості українських митців і становлять найбільшу частину нашого дослідження»

«Ідіофони - матеріал інструмента видає звук завдяки своїй жорсткості та пружності. До цієї групи відносяться - дзвіночки, калатальця, брязкальця, торохтушки, тарахкальця, калатала та ін..»

«Дзвіночки - ударний керамічний виріб. Вони мають корпус у вигляді зрізаної внизу груші та підвішаного на центральній осі всередині ударника (серця) у вигляді кульки. Вгорі вони можуть бути споряджені руків’ям чи вушком»

«Формування дзвіночків також має певні вимоги щодо форми та архітектоніки для подальшого практичного використання та відтворення звуку»



«Калатальце (інші варіанти назв: брязкальця, тарахкальця, торохтушки, хихички)– ударно-шумовий керамічний виріб, який дослідники відносять до типологічної групи музичних інструментів – підвиду глиняної дитячої іграшки. Брязкальця становлять собою пустотілі камери, у які вміщують завбільшки з горох глиняні кульки. При струшуванні кульки б’ються об стінки камери, створюючи дзвінкий звук»

«За ступенем розкриття у пластиці акустичних якостей поділяємо її на три групи: примітивна, професійна та експериментальна.»

«Простеження конструктивно-технологічних особливостей, способів формотворення, характеру передачі образів і функціонального призначення звукової керамічної пластики українських майстрів досліджуваного періоду розкриває багатство форм і образів, творчих підходів, глибину змісту, закладених у кожному творі.»
Сенс життя у поглядах сучасної молоді

Одинець Анна, вихованка гуртка «Джура» Зачепилівського БДЮТ, учениця Зачепилівської ЗОШ I-III ступенів Зачепилівської районної державної адміністрації Харківської області

Керівник: Падалка В.Л., керівник гуртка «Джура» Зачепилівського БДЮТ


Кожен з нас хоча б раз замислювався над власним сенсом життя. На що, людство до сих пір не може знайти відповіді. Тому сьогодні в цьому питанні спробуємо знайти відповідь і ми.

Так в чому ж полягає проблема сенсу життя?

Однією з характерних рис сучасної техногенної цивілізації є невідповідність рівнів науково-технічного та духовно-морального розвитку. З одного боку, ми спостерігаємо міцний науково-технічний прогрес, з другого – моральну кризу, відчуження та дегуманізацію суспільних стосунків. Змінюються ціннісні настанови. Все частіше основою ставлення до іншої людини, суспільства, природи, світу в цілому стає споживчий принцип. Любов, добро, краса, гармонія, істина вважаються застарілими цінностями. Їм на зміну приходять секс, матеріальна користь, престиж, розкіш, влада.

Сьогодні, як і на ранніх етапах розвитку, людський рід веде війни, потерпає від нестатків, злиднів, голоду. Сучасне суспільство все частіше вдається до насильства, розв’язує проблеми з позиції сили. Воно переповнене заздрістю, озлобленістю, агресією. Жага влади та матеріального добробуту, вибір на користь кар’єри, відмова від традиційних сімейних цінностей спричиняє кризу інституту шлюбу і сім’ї.

Проблема людини, її природи, сутності, призначення стає центральною для західних психологів З.Фройда (головні положення психоаналізу, проблема сублімації), О.Вейнінгера (гендерне питання, сутнісна характеристика чоловічої та жіночої основ), А.Х.Маслоу (теорія потреб, людина – особистість, самоактуалізація), В.Франкла (проблема цінностей і сенсу життя), Е.Фромма (характерологія, модальності вибору, проблема цінностей і призначення людини), К.-Г.Юнга (типологія характерів, архетипи, Аніма та Анімус).

Комплекс моральних проблем, базових для розуміння сенсу життя, «філософія серця», кордоцентризм є характерними для українських філософів Г.С.Сковороди та П.Д.Юркевича.

Проблема морального самовдосконалення, свободи, любові як базових цінностей людини, особистості знаходиться в центрі уваги сучасних дослідників Г.Д.Гачева, Ю.М.Давидова, В.В.Єрофеєва, Н.В.Любомирової, А.А.Мілтса, Ю.Б.Рюрікова, С.Г.Семьонової, О.П.Скрипніка.

В сучасному суспільстві проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка усіх цінностей та ломка традицій, дедалі більш виразніше виявляється хиткість, нестійкість людського буття, втрата, відсутність сенсу народжує у людини стан екзистенційного вакууму і призводить до важких наслідків, аж до психічного розладу та самогубства. Людину дедалі більш поглинає потік масової культури, масового споживання, масових стандартів. І щоб не захлинутися у ньому, не втратити ідентичності, людина потребує вироблення певної життєвої позиції, яка б ґрунтувалася на особистих уявленнях про сенс життя. Хоча сенс життя окремої людини є унікальний та неповторний, кожний власноруч вирішує питання про сенс життя, але й тут виявляється певна «єдність всупереч багатоманітності», якісь загальні основи, передумови ставлення та вирішення питання. Адже від того, що життя проживається людиною суб'єктивно, все ж життя не втрачає власних об'єктивних характеристик. Слід розрізняти і питання про те, «що робити», тобто про конкретну мету дій певного періоду життя та питання про те, «навіщо робити», тобто про сенс життя, про те, яку мету, цінності зробити вихідними, життєво визначальними. Адже людина може чинити досить цілеспрямовано, вірно діяти відповідно до визначеної мети, але в цілому її життя буде безглуздим, якщо ця мета ніяк не співвідноситься між собою, не має загальної основи, тобто не просвітлені уявленням про сенс життя. [1. С 280]



Чи можна жити без сенсу?

Якщо людина позбавлена сенсу в житті, це означає, що у неї немає внутрішньої мотивації, а це робить її слабким. Відсутність мети не дозволяє взяти власну долю у свої ж руки, протистояти негараздам і труднощам, до чогось прагнути і т.д. Людина без сенсу життя легко керований, так як у нього немає своєї думки, амбіцій, життєвих критеріїв. У таких випадках свої бажання підміняються чужими, в результаті чого страждає індивідуальність, не проявляються приховані таланти і здібності. Психологи кажуть, що якщо людина не хоче або не може знайти свій шлях, призначення, мета, то це призводить до неврозів, депресії, алкоголізму, наркоманії, суїцидів. Тому кожна людина повинна шукати сенс свого життя, нехай навіть неусвідомлено, до чогось прагнути, чогось чекати.



Що розуміється під сенсом життя у філософії?

Філософія про сенс життя людини може розповісти нам дуже багато чого, так, це питання завжди стояло на першому місці для цієї науки і її шанувальників і послідовників. Філософи тисячоліттями створювали якісь ідеали, до яких треба було прагнути, якісь закономірності існування, в яких і крилась відповідь на вічне питання.

1. Якщо, наприклад, говорити про античні філософії, то Епікур мета буття бачив в отриманні задоволення, Аристотель - у досягненні щастя шляхом пізнання світу і мислення, Діоген - в прагненні до внутрішнього спокою, в запереченні сім'ї та мистецтва.

2. На питання про те, в чому сенс життя людини, філософія Середньовіччя давала таку відповідь: слід почитати предків, приймати релігійні погляди часу, передавати все це потомству.

3. Представники філософії XIX-XX століть теж мали свій погляд на проблему. Ірраціоналісти бачили сутність буття в постійній боротьбі зі смертю, стражданнями - екзистенціалісти вважали, що сенс життя людини залежить від нього самого - позитивісти ж зовсім вважали цю проблему безглуздою, оскільки вона виражена лінгвістично [ 2.С.18].

Сенс життя людини в літературі Толстого Л.Н.

Великий письменник не тільки розмірковував, але навіть мучився над цим питанням. Зрештою, Толстой прийшов до висновку, що мета життя полягає тільки в самовдосконаленні особистості. Також він був упевнений, що сенс існування одного індивіда не можна шукати окремо від інших, від суспільства в цілому. Толстой говорив, що для того щоб жити чесно, треба постійно боротися, рватися, плутатися, адже спокій - це підлість. Саме тому негативна частина душі шукає заспокоєння, але вона не розуміє, що досягнення бажаного пов'язане з втратою всього, що хорошого і доброго є в людині.

Сенс життя людини в філософії трактували по-різному, це відбувалося в залежності від багатьох причин, течій конкретного часу. Якщо розглядати вчення такого великого письменника і філософа, як Толстой, то там сказано наступне. Перед тим як вирішувати питання про мету існування, необхідно розібратися, що таке життя. Він перебирав всі відомі тоді визначення життя, але вони не задовольнили його, так як зводили все тільки до біологічного існування. Однак життя людини, за словами Толстого, неможлива без моральних аспектів. Таким чином, мораліст переносить сутність життя в моральну сферу. Після Толстой звертався і до соціології, і до релігії в надії знайти той єдиний сенс, який призначений кожному, але все було марно.

Сенс буття в психології

Фрейд, наприклад, вважав, що головне в житті - бути щасливим, отримувати максимум задоволення і насолоди. Тільки речі ці самі собою зрозумілі, а ось особистість, яка замислюється про сенс життя, - душевнохворих. А ось його учень, Е. Фромм, вважав, що не можна жити без сенсу. Треба свідомо тягнутися до всього позитивного і наповнювати цим буття. У навчаннях В. Франкла цьому поняттю приділяється головне місце. Згідно з його теорією, ні за яких обставин у житті людина не може не бачити цілей існування. А знайти сенс можна трьома шляхами: у справі, при переживанні, при наявності певної позиції до життєвих обставин.



А чи є насправді сенс у людському житті?

У даній статті ми розглядаємо таке вічно існуюче питання, як проблема сенсу життя людини. Філософія на цей рахунок дає не одну відповідь, деякі варіанти представлені вище. Адже кожен з нас хоч один раз, але замислювався над свідомістю власного буття. Наприклад, згідно з даними соціологів, приблизно 70% жителів планети живуть у постійному страху, тривозі. Як виявилося, вони не шукали сенс свого буття, а просто хотіли вижити. А заради чого? І той метушливий і тривожний ритм життя - наслідок небажання розібратися в цьому питанні хоча б для себе. Як би ми не ховалися, проблема все ж існує. Письменники, філософи, мислителі шукали відповіді. Якщо проаналізувати всі результати, можна прийти до трьох суджень. Спробуємо знайти сенс і ми?



Судження перше: сенсу немає і не може бути

Це означає, що будь-яка спроба відшукати сенс – безнадійна, оманлива, заводила в глухий кут. Цій теорії дотримувалися багато філософів, у тому числі Жан-Поль Сартр, який говорив, що якщо нас всіх попереду чекає смерть, то в житті немає сенсу, тому що всі проблеми так і залишаться невирішеними. Розчарованими і незадоволеними в пошуку істини залишилися також О. Пушкін, П. Вяземський, Омар Хайям. Слід сказати, що така позиція прийняття безглуздості життя дуже жорстока, не кожна людина навіть здатна її пережити. Багато чого в природі людини опирається на цю думку. З даного приводу наступний пункт [3.С.120]



Судження друге: сенс є, але у кожного свій

Шанувальники цієї думки вважають, що сенс є, вірніше, він повинен бути, тому ми повинні його придумати. Цей етап передбачає важливий крок - людина перестає бігати від себе самого, вона повинна визнати, що буття не може бути безглуздим. У такій позиції особистість більш відверта сама з собою. Вже якщо питання з'являється знову і знову, то від нього не вийде відмахнутися або сховатися. Зверніть увагу, якщо ми визнаємо таке поняття, як безглуздість, тим самим ми ж і доводимо правомірність і право на існування того самого сенсу. Це все добре. Проте представники цієї думки, навіть визнавши і прийнявши питання, не змогли знайти універсальну відповідь. Далі все пішло за принципом «раз визнав - додумайся сам». У житті є дуже багато доріг, можна вибрати будь-яку з них. Шеллінг говорив, що щасливий той, хто має мету і бачить у цьому сенс усього життя. Людина з такою позицією буде намагатися знайти сенс у всіх явищах, подіях, які з ним відбуваються. Хтось звернеться до матеріального збагачення, хтось - до успіхів у спорті, хтось - до сім'ї. Тепер виходить, що універсального сенсу немає, значить, всі ті «смисли» - це що? Лише виверти, які прикривають безглуздість? А якщо все ж загальний для кожного сенс є, то де його шукати? Переходимо до третього пункту.



Судження третє

А звучить воно так: є сенс у нашому існуванні, його навіть можна пізнати, але лише після того, як пізнаєте того, хто це буття створив. Тут уже буде актуальне питання не про те, який сенс життя людини, а про те, навіщо він його шукає. Значить, втратив. Логіка проста. Зробивши гріх, особистість втратила Бога. І не треба тут самому придумувати сенс, слід лише знову пізнати Творця. Навіть філософ і переконаний атеїст Рассел Бертран сказав про те, що якщо спочатку виключати існування Бога, то нема чого взагалі шукати сенс, його не буде. Сміливе рішення для атеїста.



Найпоширеніші відповіді

Якщо запитати людину про сенс його існування, він, швидше за все, дасть один з наступних відповідей. Давайте розглянемо їх докладніше.



У продовженні роду. Якщо ви так відповідає на питання про сенс життя, то тим самим показуєте наготу душі своєї. Живете заради дітей? Щоб навчити їх, поставити на ноги? А потім що? Потім, коли діти виростуть і покинуть затишне гніздечко? Ви скажете, що будете вчити внуків. А чому? Щоб вони, у свою чергу, теж не мали цілей у житті, а йшли по замкненому колу? Продовження роду - це одне із завдань, але воно не універсальне.

В роботі. Для багатьох людей плани на майбутнє пов'язані з кар'єрою. Ви будете трудитися, але для чого? Годувати сім'ю, одягатися? Так, але цього мало. Якось реалізувати себе? Теж недостатньо. Навіть древні філософи стверджували, що праця не буде довго радувати, якщо немає загального сенсу в житті.

У багатстві. Багато хто впевнений, що накопичення грошей - головне щастя в житті. Це стає азартом. Адже щоб жити повноцінно, не потрібні незліченні скарби. Виходить, робити гроші постійно заради грошей - безглуздо. Особливо в тому випадку, якщо людина не розуміє, навіщо їй багатство. Гроші можуть бути лише інструментом для здійснення свого сенсу, призначення.

В існуванні для когось. Це вже більше наповнене сенсом, хоча схоже з пунктом про дітей. Звичайно, турбота про когось - це благодать, це правильний вибір, але недостатній для самореалізації.

Що ж робити, як знайти відповідь?

Якщо все ж поставлене питання не дає вам спокою, то відповідь слід шукати в самому собі. У даному огляді ми коротенько розглянули деякі філософські, психологічні, релігійні аспекти проблеми. Навіть якщо ви будете читати таку літературу цілодобово і вивчите всі теорії, то далеко не факт, що ви на 100% з чимось погодитеся і приймете це за керівництво до дій.

Якщо ви вирішили знайти сенс свого життя, значить, вас щось не влаштовує в сьогоденному стані речей. Проте будьте обережні: час іде, воно не буде чекати, поки ви знайдете щось. Більшість людей намагається реалізувати себе саме в вищевказаних напрямках. Так будь-ласка, якщо вам це подобається, приносить задоволення, то хто ж заборонить? З іншого боку, хто сказав, що так не можна, що це невірно, що ми не маємо права так жити (для дітей, для близьких і т.д.)? Кожен сам вибирає свій шлях, своє призначення. А може, не варто його шукати? Якщо щось уготовано, то воно і так прийде, без зайвих зусиль з боку людини? Хто знає, можливо, і це правда. І не дивуйтеся, якщо сенс життя ви бачите різним на кожному відрізку свого існування. Це нормально. Природа людини взагалі така, що віна постійно в чомусь сумнівається. Головне - бути наповненим, як посудина, чимось займатися, чомусь присвячувати своє життя. [4.С 25]

Отже, насправді ту чи іншу відповідь знайти досить складно. Погляди на сенс життя в усіх різні. Різноманітна кількість відповідей на поставлене питання. Тому проблему сенсу свого життя, кожен повинен відшукати самостійно. Кожна особистість повинна мати свій сенс життя.


Використана література:

1. Смысл жизни //Словарь Группы лакановсского психоанализа. - Санкт-Петербург, 2008. – 280 с.

2. Джіоєв О. І.Про деякі типових постановках проблеми сенсу життя в історії філософії // Питання філософії. - 1981. - № 6. – 18 с.

3. Стечкин О. Я. Развитие представлений о цели и смысле жизни в домарксистской етике. Тула, 1971. – 320 с.

4. Шердаков В.Н. Сенс життя як філософсько-етична проблема // Філософські науки. - 1985. - № 2. – 25 с.
ПОДВИГ ЗАРАДИ ЖИТТЯ

Онищенко Ярослава, учениця 11 класу Ковпаківської ЗOШ І – ІІІ ст. Магдалинівського району

Дніпропетровської області. Керівник: Мастіпанова Ольга Михайлівна, учитель історії,

учитель вищої категорії,учитель методист.
Життя – найбільший скарб, дарований Богом людині. Отже, слід цінувати й берегти не лише життя своє та всіх своїх рідних і близьких, а й усіх без винятку. Протиставленням життю є війна. Ще не було жодної війни без жертв, без смерті, без кровопролиття і горя. Війна, передусім, – інтереси вузького кола людей, а гинуть мільйони. Скільки людей могли бути щасливими, але… але… але… Молодь гинула в розквіті літ, війна забирала дітей, які не пізнали життя. Сім’ї втрачали батьків, матерів, гинули цілі родини, села, міста. Одним із найсуттєвіших показників моральності людини є патріотизм. Без любові до Батьківщини людина не може бути громадянином. Щоб створити глибокий образ Батьківщини – нам потрібно бути глибинними. Глибинною може бути тільки особистість.

Такою особистістю для мене і однокласників став Микита Андрійович Кропива. Про цього чоловіка сказано багато, розповіді про його героїчні і патріотичні вчинки передаються від батьків до дітей, від покоління до покоління.

Його життєвий шлях дуже схожий з мільйонами шляхів інших людей. Народився 10 липня 1916 року в селі Ковпаківка нині Магдалинівського району Дніпропетровської області в родині селянина. З 1934 року жив у місті Костянтинівка Донецької області. Закінчив сім класів, школу ФЗУ. У Червоній Армії з 1938 року. У 1939 році закінчив Качинську школу пілотів. Член ВКП/КПРС з 1943 року. Заступник командира ескадрильї 27-го гвардійського авіаційного полку 4-го гвардійського авіаційного корпусу авіації дальньої дії (АДД), гвардії майор.

З червня 1942 року Микита Кропива учасник бойових дій Другої світової війни. Вже до 16 червня 1944 року він здійснив 205 бойових вильотів на бомбардування військово-промислових центрів у глибокому тилу противника, знищення його живої сили і техніки. Збив три літаки противника. І кожного разу перебуваючи на завданні юнак виявляв надзвичайну винахідливість і сміливість, чим не раз дивував своїх однополчан. Про нього розповідали цілі легенди. Одного разу, під час виконання спецзавдання, гвардії майор Кропива на зворотному маршруті виявив аеродром ворога, де виконувалась посадка двомоторних літаків(Слоніма. Білорусія). По колу над аеродромом ходило до півсотні ворожих літаків, чекаючи на посадку. Сміливе рішення було прийнято блискавично. Кропива знизився на висоту до 600 метрів і теж став ходити по колу в загальній масі літаків. Зайшовши в хвіст одному з літаків, котрий йшов на посадку, гвардієць кулеметною чергою збив йогою. Після цього посадка на аеродромі була заборонена, викладений світловий хрест. Микита Андрійович зі сторони старту і з висоти 200-300 метрів обстріляв німецькі машини, які знаходилися на старті. Наш повітряний стрілок трьома довгими кулеметними чергами підбив літак противника, що йшов назустріч, той загорівся і пішов униз. На аеродромі виникла паніка. А мужній юнак, мов той казковий герой, залишився живим і неушкодженим.

І такі героїчні вчинки в його бойовому списку були не поодинокі. В сорок четвертому, в Білорусії, коли проходила військова операція «Багратіон» .у полку випробовували нові види озброєння. Того червневого дня 1944 року Кропива з’явився над фашистським аеродромом у Барановичах на літаку А-20Ж. Відчайдушний юнак перебуваючи на висоті 300 метрів заблокував аеродром, на якому знаходилися десятки літаків ворога, і не дав їм злетіти. Точним вогнем пілот підпалив на стоянці 2 літаки противника. Здійнялася пожежа, яка супроводжувалася сильними вибухами. Та цього разу зенітна артилерія обстріляла літак Кропиви і той зазнав ушкоджень. Снаряд пробив фюзеляж і вивів з ладу гідросистему, електрообладнання та управління. Над екіпажем нависла смертельна загроза. Зібравши в кулак усю силу і мужність Микита Андрійович повів підбиту машину додому. Своїм героїзмом, сильною волею, холоднокровністю та вмінням тримати емоції й розум під контролем, він зберіг життя не тільки бойових товаришів, але й матеріальну частину, яка на той час була життєвою необхідністю. Завдяки його старанням літак дістався аеродрому і вдало приземлився. За мужність, відвагу і героїзм, виявлені в боях у роки Другій світовій війні, указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 листопада 1944 року за зразкове виконання бойових завдань командування у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками Микиті Андрійовичу Кропиві було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка». До кінця війни захищав юнак небо від ворогів, наближаючи світлий день Перемоги. До його нагород долучилися інші відзнаки Батьківщини: три ордени Леніна, два ордени Червоного Прапора, два ордени Вітчизняної війни першого ступеня, орден Червоної Зірки, бойові медалі.

Війна закінчилася, та небо не відпустило юнака. Після війни він продовжував службу у ВПС СРСР шліфуючи свою професійну майстерність. Не соромився навчатися. У 1948 році закінчив Вищу офіцерську льотно-тактичну школу, а в 1957 році – курси підготовки командирів авіаз’єднань при Військово-повітряній академії. З особливою теплотою згадує свого командира колишній штурман полку полковник Р. Гаревський , який літав у одному екіпажі з командиром полку Кропивою до 1955 року. Але, для того щоб мати змогу літати, Микита Андрійович спочатку мав пройти перенавчання. Згадував як під час навчань командир ніяк не міг здійснити польоти «сліпої посадки». На літаку встановлювався спеціальний пристрій, який показував при заході на посадку відхилення від курсу. Але і тоді якийсь час пілотові не вдавалось чітко виконати інструкцію. Знову і знову проводив навчальні тренування і це дало свої результати. Завдяки наполегливості, на заліковому польоті Микита Андрійович бездоганно зайшов на посадку і точно приземлив важкий бомбардувальник на смугу. Це був його тріумф. З цього часу йому дозволялося літати у важких погодних умовах і заходити на посадку вдень і вночі при суцільній хмарності нижче 100 м. та візуальної видимості не менше 1,5 км. Нижче цього мінімуму в дальній авіації в той час не було.

Та війна підірвала здоров’я Микити Андрійовича і в 1962 році в чині полковника він змушений був піти з військової служби в запас. Однак порвати з авіацією одразу не зміг, тому протягом 1962-1972 рр. працював у полярній авіації. Коли ж не зміг літати став працювати інженером на авіапідприємстві. Жив у місті-герої Москві. Помер 13 березня 1997 року. Похований на Троєкуровському кладовищі в Москві.

Такий він життєвий шлях героя Радянського Союзу, мого односельчанина Микити Андрійовича Кропиви. Він прожив чудове життя авіатора, розпочавши його простим хлопчиною і закінчивши відомим полковником авіації. Всі його досягнення – це результат цілеспрямованості, твердості духу, колосальної праці, стійкості й хоробрості в бою.

Минулого року в центрі села Ковпаківка був закладений парк школярами місцевої школи разом з учителями і батьками, меценатом виступив Гусейнов Хосров Адигезал-огли. Головна алея парку веде до монументу Героя і його бойового літака. Це жест нашої вдячності за подвиг односельчанина в роки війни, наша пам'ять про героїзм прадідів. І нехай цей пам’ятник нагадує наступним поколінням про високий героїзм українського народу у перемозі над нацистською Німеччиною. Ми пишаємося нашими героями і свято зберігаємо пам'ять про їхній подвиги. Але так хочеться, щоб наше покоління ставало героями без участі у бойових діях. Ніщо не може зрівнятися з людською жагою до життя, до мирного неба, до усмішки.

Життя-найвища цінність на Землі. І допоки ми будемо зберігати пам'ять про подвиг нашого народу у роки Другої світової війни, допоки є шанс уникнути масштабної війни, відновити мирні дні на українській землі..


КОМП’ЮТЕРНА ЗАЛЕЖНІСТЬ ЯК ОДНА З ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ СУЧАСНОСТІ

Орманджи Володимир, учень Полтавської спеціалізованої школи-інтернату № 2, вихованець гуртка журналістики Полтавського обласного центру науково-технічної творчості учнівської молоді Полтавської обласної ради. Керівник: Рибалко Сергій Валерійович, керівник гуртка журналістики Полтавського обласного центру науково-технічної творчості учнівської молоді Полтавської обласної ради
З появою комп’ютерних технологій людство вийшло на нову сходинку свого розвитку. Винахід електронних обчислювальних машин дав можливість виконати більший обсяг роботи за  менший проміжок часу, чим на порядок підвищив міць і ефективність військової техніки, вніс безліч прогресивних змін у роботу засобів масової інформації, систем зв'язку, якісно змінив принцип роботи банків та адміністративних установ.

Сьогоднішні темпи комп'ютеризації перевищують темпи розвитку всіх інших галузей. Комп'ютери і комп'ютерні мережі стали невід’ємною частиною нашого життя.

І, здавалось би, що поганого може бути у цьому винаході? Та, як завжди, диявол криється у деталях.

Застосування комп’ютерних технологій призвело до появи Інтернету, комп’ютерних ігор та соціальних мереж. Це, в свою чергу, зумовило незворотній вплив на розвиток особистості сучасної людини.

Якщо в середині 90-х років у числі улюблених занять підлітки називали слухання музики і перегляд телепередач, то в останні роки захоплення комп’ютером витіснило їх. Приблизно 70% сучасних школярів, відповідаючи на питання про свої інтереси і захоплення, згадують комп’ютер нарівні з заняттями спортом, прогулянками й спілкуванням з друзями. За статистичними даними, майже кожен підліток у віці 13-16 років хоча б один раз пробував грати в комп’ютерну гру.

Усі публікації про вплив на людину соціальних мереж та комп’ютерних ігор містять дві протилежні точки зору. Одна половина дослідників вважає, що вони приносять шкоду, друга – користь, адже під час ігор краще засвоюється нова інформація, а у соціальних мережах можна завести безліч друзів з усього світу. Але є ще третя група людей – яка грає в ці ігри, чатяться в «Однокласниках», «В контакті», «Фейсбуці». Їх мало хвилюють думки з цього приводу. Їх так і тягне до комп’ютера. Адже зануришсь у віртуальний світ, забуваєш про домашні завдання чи елементарні хатні обов’язки. На другий план відходить спілкування з друзями і, навіть, батьками.

А з часом, такі люди закриваються від усякого живого спілкування, бо в чаті можна бути анонімним, не відповідати за свої слова, або, взагалі, прикинутись кимось іншим. Також, менше рухаються, а від цього – більше хворіють, зокрема, псують зір і поставу. Більше того, за даними вчених із Нової Зеландії, захоплення комп’ютерними іграми, як і просто тривала робота на комп’ютері, можуть призвести до серйозних травм рук.

Нарешті, через комп’ютерну залежність ми починаємо погано навчатись, адже навчання з року в рік стає складнішим, а у нас просто не має часу, щоб приділити йому достатньо уваги.

Взагалі, термін «комп’ютерна залежність» з’явився порівняно недавно – 1990 року. Психологи її класифікують як різновид емоційної «наркоманії», спричиненої технічними засобами. Для залежного підлітка стає важливим не результат, а процес, у якому він втрачає контроль над часом. Думаю, усім знайома ситуація: здавалось, присів на «хвилинку» пограти в улюблену стратегію чи «посерфити» новини в Інтернеті, а коли звертаєш увагу на годинника, розумієш, що цілих п’ять або шість годин просто зникло! Через комп’ютерну залежність день перетворюється на мить і не залишається часу ні на захоплення, ні на хобі. А бувають випадки, коли ця «мить» вартує життя. Так, на початку березня 2015 року житель Шанхая помер після 19 годин безперервної гри в «World of Warcraft», у січні та ж доля спіткала жителя Тайваню, який провів за «стрілялками» 32 години. У серпні 2015 року 17-річний підліток з російського міста Учали помер після практично безперервної гри в «Dota 2» протягом 22 днів.

Професор психології Піттсбурзького університету, автор книги «Спіймані в Мережу» доктор Кімберлі Янг виділяє кілька типів комп’ютерної залежності: пристрасть до віртуальних знайомств; пристрасть до комп’ютерних ігор, у тому числі онлайнових та азартних; нескінченний серфінг по сайтах і пошук інформації.

Першими ознаками комп’ютерної залежності є: пропуски шкільних занять заради відвідування комп’ютерного клубу; просиджування біля комп’ютера у нічний час; приймання їжі не відриваючись від монітору; уявлення і асоціювання себе з героями комп’ютерних ігор; відсутність захоплень; надання переваги віртуальному світу, над реальним; перевищення загального часу, проведеного за монітором, за час виконання домашніх завдань, прогулянок, спілкування з батьками і однолітками; не уявлення чим себе зайняти, коли комп’ютер зламався; конфлікти з батьками і їх шантажування у відповідь на заборону проводити час за комп’ютером.

Якщо не боротися з такою залежністю, то уже через 10 – 20 років людство зіткнеться з тим, що мільярди хворих, не здатних створити сім'ю та адаптуватись у соціумі, відлюдкуватих, закритих у власному вигаданому світі сьогоднішніх підлітків будуть втрачені для суспільства.

Таким чином, ми можемо стверджувати, що маємо справу з новою, мало дослідженою проблемою сучасності, яка завдає шкоди у масштабах цілого світу, виключаючи з нього людей, а іноді, приводячи їх до загибелі, і вимагає ретельної теоретико-практичної розробки з боку науки, в першу чергу психологічної.

Однак, не можна звинувачувати у всіх проблемах тільки віртуальний світ. Той, у кого немає проблем у родині, навряд чи полюбить жорстокі комп’ютерні ігри. Для товариських людей мережеве спілкування стане доповненням до реального, а не замінить його. Проблеми, які спливли на поверхню завдяки Інтернету, насправді лежать набагато глибше.  Комп’ютерна залежність – це тільки один з їхніх проявів.

Адже комп’ютерний світ схожий зі світом, в якому ми живемо. Він може бути різноманітним: і добрим, і жорстоким. Тому, найчастіше комп’ютерна залежність народжується на ґрунті якихось незадоволених потреб: відчуття власної повноцінності, компенсацією відсутності близькості в сім`ї, можливістю безмірно витрачати гроші або просто – втеча від буденних проблем.

Що ж може вберегти від формування комп’ютерної залежності?

В першу чергу, необхідно контролювати час перебування в Інтернеті чи за віртуальними іграми. Уникати жорстоких ігор, таких як «Dіabolo», або «Call of Duty». Подібні ігри, як і фільми жахів вкрай негативно впливають на психіку, завдають морального стресу. А стрес руйнує нервову систему. У результаті – порушення сну, заїкуватість, уповільнений розвиток, нервове виснаження. Краще обирати ігри, які корисні не тільки дітям, а й дорослим. Наприклад, «Commandos 2», «Heroes». Ці ігри розвивають мислення, логіку, стимулюють мозкову діяльність. Людина вчиться порівнювати, аналізувати, прораховувати свої ходи. Завдяки цим іграм можна виробити здатність концентрувати увагу.

Також обов’язково необхідно шукати рівноцінну заміну віртуальному світові, наприклад, книги, спорт чи розваги на свіжому повітрі.

І завжди потрібно пам’ятати – немає нічого кращого за любов і злагоду у родині, а також повноцінне і гармонічне живе спілкування. Адже ті люди, для яких ти дійсно важливий, знайдуть тебе без Інтернету і, навіть, без телефону. П’ятсот віртуальних друзів ніколи не замінять декількох справжніх, тих, які дивляться тобі в очі, радіють за тебе і завжди підтримають.
ЗАСЕЛЕННЯ СЕРЕДНЬОГО ПОДОНЦОВ’Я

Остапець Ганна, учениця 8-А класу КЗ «Новоайдарська обласна

загальноосвітня санаторна школа-інтернат І-ІІІ ступенів»

Керівник: Гречишкін В.І., вчитель географії вищої категорії
Середнє Подонцов’є один з етнографічних районів Слобожанщини, що належить до північної частини Луганської області, який утворився на роздоріжжі Дикого степу під впливом Московії, Право- та Лівобережної України і Кримського ханства протягом XVII- XVIII ст.

Актуальність цієї теми полягає в дослідженні колонізації території Середнього Подонцов’я, північної частини Луганської області, що входила до складу Слобожанщини. Вивчення процесу заселення і господарського освоєння краю залишається важливою історичною проблемою, що недостатньо вивчена сучасною історіографією.

Мета дослідження полягає у відтворенні, переважно на археологічному матеріалі та з історичних джерел, найбільш повної картини історичних процесів, що відбувалися на півдні Слобожанщини в XVII-XVІІІ ст. Подібний підхід здійснюється вперше.

Археологічні розкопки засвідчують, що до XV ст. на Слобожанщині були відсутні будь-які типи поселень (за винятком кочових татар). Так, С. Герберштейн, австрійський дослідник проїжджаючи тут у 1526 році пише, що «на обширных пространствах от Волги и до самого Малого Танаиса (Северского Донца) тянутся пустынные степи, в которых живут татары, не имеющие никаких поселений» [2]. Від присутності татар нам залишилися назви річок: Айдар, Деркул, Евсуг, Ковсуг, Жеребец [1], які мають татарське походження.

Слов’яни починають заселяти цю територію в середині XV ст., створюваючи «сторожі», невеликі кінні розїзди, які спостерігали і своєчасно оповіщати про рухи кримських татар. У 1571 році на території Середнього Подонцов’я «от средины Оскола до её же устья, затем направо вниз по Донцу до устья Деркул, потом вверх до верховий Айдара и налево до средины Оскола» [2] була побудована Бахмутська сторожа. Ситуація, яка склалася на всій Слобожанщині у той час була відображена в «Книзі Великого Чертежу» (1627 р.). Спостерігачі сторож повідомляли, що «кримськие и ногайськие люди ходять на государеви «украины» новою Кальмиускою дорогою, на Донец лазять ниже Айдара» [4]. Кінні розїзди були розташовані на достатньо великій відстані один від одного. Це не дозволяло своєчасно вживати превентивних заходів захисту території і на початку XVII ст. сторожова служба перестала діяти.

За даними історика В. П. Загоровського починаючи з 1626 року першими почали освоювати простори Середнього Подонцовя донські козаки. Вони організували 9 юртів, які згодом трансформувалися в станичні містечка. Так, на нашій території у 1675 році «выше Айдару, а ниже Боровой у Трех-изб появился юрт» [2], який козаки назвали Трехізб’янскім (Новоайдарський район).



У першій половині ХVІІ ст. на невеличкій території Середнього Подонцовя «зустрілися» українські та російські переселенці. Українські селяни та козаки тікали від польської шляхти з правобережної та лівобережної України, засновуючи поселення, які називали «слободами» (учені пов’язують це слово зі словом «свобода»); саме тому цей край і називається Слобідською Україною, або Слобожанщиною. Російські селяни тікали від поміщиків з Курської, Воронежської та Белгородської губерній. На півночі сучасної Луганщини селяни з правого та лівого берега Дніпра поселились уже в першій половині XVII ст. Найдавнішими українськими поселеннями у краї були села нинішнього Новопсковського району — Булавинівка (колишня Іванова Лука, заснована в 1637 р.), Білолуцьк та Осинове (засновані 1643 р.), а також сам Новопсков (Закам’янка). Саме в середині ХVІІ ст. переселення з Полтавщини, Чернігівщині й Волині на слобідські землі набуває масового характеру. Швидкими темпами залюднюються величезні досі спустошені території від Курська до Донця.

У цей самий час на Середнє Подонцов’є масово пішли й дніпровські козаки. Вони йшли на слобожанські землі разом із сім’ями, реманентом, збіжжям і худобою, не тільки селилися тут, а й створювали полки — Острогозький, Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський і відповідно укріплювали свої поселення фортецями.

До земель Острогозького козацького полку, належали села Закотне, Кам’янка, Павленкове (сьогодні вони віднесені до Новопсковського району), Біловодськ, Городище, Бараниківка, Брусівка, Кононівка, Литвинівка (Біловодський район), Великоцьк, Зориківка, Морозівка (Міловський район), а до земель Ізюмського козацького полку – Крєменна (Кремінського району), Райгородка, Царьовка, Співаківка (Новоайдарського району).

Для Московії Слобожанщина була охоронною зоною її південних кордонів від кримчаків і ногайців, тому московський уряд звільняв переселенців від податків, дозволяв їм вільно займатися землеробством і промислами. Крім того, уряд обмежував переселення в ці краї московських підданих до XVIII ст. А за козаками до певного часу зберігалися військові привілеї і самоврядування.

Разом із тим цар Петро І (як і його наступниця Катерина ІІ) роздавав українські слобожанські землі російським поміщикам. Так, московському князю Куракіну, якому сподобалась місцевість навколо річки Біла, та його синові Олександру в 1700 році було подаровано ці землі. Нові господарі заснували слободу Білокуракине, а згодом з’явилася слобода Лозно-Олександрівка на річці Лозна, Павлівка і Танюшівка (сьогодні вони належать до Білокуракинського району). Ці слободи заселялися селянами з українських губерній.

У ХVII ст. українські селяни масово колонізують і території вздовж річок Айдар, Євсуг і Деркул. Ще не зайняті українцями терени передаються російським селянам у слободах Новоайдару, Капитанове, Лопаскине (Новоайдарський район). На Біловодщині царський уряд організовує державні кінні заводи (зокрема Новоолександрівський і Деркульський), куди направляють фахівців із російських губерній.

На межі ХVII-ХVIII ст. українські військові начальники засновують на річці Красна слободи Дуванна, Кабаннє, Мілуватка, Сватова Лучка; на річці Айдар слободи Муратове, Безгинове, Дмитрівка (Новоайдарський район) заселяють українцями.

Історія розповідає, що за участь у повстанні під проводом донського козака Степана Разіна московський уряд заслав повстанців на береги річок Красна і Сіверський Донець, але більшість із них тут не прижилися й утекли на місця свого колишнього поселення, а за участь у Булавінському повстанні (1707-1709 рр.) за указом Петра I були знищені всі слободи донських козаків «по Донцу сверху до Лугану все, по Айдару все. По Деркулу все. По другим запольным речкам все...» [4].

Слобожанщина, зокрема Середнє Подонцов’є, у час свого масового залюднення майже всуціль складалася з українського етнічного елементу. Це навіть налякало царський уряд, і відповідним указом від 1736 року українцям було заборонено селитися там, де «малоросійських поселень не було». Катерина ІІ з метою «отблагородить местное население» переправляє сюди військових людей із своїх губерній, однак місцеві українці виділяють їм землі, майже не придатні для землеробства — супіски, глину, болота. На півночі нашої області є кілька російських сіл, зокрема Ями, Сиротине, Тимонове Троїцького району [5], які були заселені значно пізніше — в ХІХ ст.

Зробимо висновок, що з моменту початку колонізації всієї Слобожанщини і до теперішніх часів взаємопроникнення та синтез російської та української культур був відсутній між представниками цих двох народів. Для кожного етносу інший народ поставав у образі «чужого», незвичайного, дивного носія відмінних культурних традицій, незвичайного способу життя. З тих часів багато що змінилося, але не змінилися ментальні стереотипи людей. Багаторічні дослідження, які проводилися археологами, що підкріплені писемними джерелами, дають підстави стверджувати, що росіяни і українці це «різні народи» [3].

Українці прийшли на Слобожанщину з південного краю, де природа була дуже прихильною, сприятливою для розвитку землеробства, скотарства, росіяни, що заселяли цей регіон, приходили з більш суворого краю. Саме природний фактор обумовлював їх мобільність, готовність до міграції. Ізольованість культур, відсутність міжкультурного діалогу не тільки між російськими та українськими сусідніми селами, а й навіть між російськими та українськими громадами в межах одного села були притаманні для Середнього Подонцов’я.

Між селами були відмінності у розташуванні будівель на подвір’ї: «Полатей нет, жилье не обнесено глухим двором, не всегда обгорожено. Сарайчик для скота стоит сам по себе из хвороста или очерета (камыша), а амбар опять стоит отдельно. Во всем простор и легкость. Хата не так дорога, как русская изба, и если сгорит, долго ли смазать другую?» [9, с. 101].

У росіян село «немов багатше українського, має доволі ліса й поля, хати і усі інші будівлі дерев’яні. Одначе худоби мало й та малоросла. Ліси знищені, бо на лапті обдирають кору з дерева, хата закопчується од диму і швидко пріє та згниває. Садів та городів нема» [8, с. 41].

«Відносини між українцями та великоросами – ділові, в цілому – холодні. Села живуть поряд, місцями навіть вулиці – поряд. Однак, на кожній – особлива мова, особливий одяг, відсутні спільні гулянки, шлюби вкладаються тільки серед одноплемінників» [6, с. 262]. «Малорос називає великороса москалем, а великорос, у свою чергу – хохлом, нерідко з епітетом «безмозглий» [7, с. 50].

Таким чином, на Середньому Подонцов’ї в XVIІ – XVIIІ ст. зустрілися два народи, які дуже відрізнялися один від одного своєю ментальністю, системою переконань, поглядів на життя і сьогодення показує, що ці «братські народи» жили й живуть далеко не «по-братські» [3].
Література

1. Багалій Д. І. Історія Слобідської України / Д. І. Багалій. – Харків, 1990. – 245 с.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   61

Схожі:

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconVіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconХіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська краєзнавча експедиція учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна» Напрям „Духовна спадщина мого народу ” Пошуково-дослідницька робота
Брат за брата
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconЗакарпатський центр туризму, краєзнавства,екскурсій І спорту учнівської молоді діяльність освітянських музеїв як спосіб формування національної свідомості учнівської молоді ужгород 2017 зміст
Завдання музеїв при закладах освіти на сучасному етапі по формуванню національної свідомості учнівської молоді
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconІсторико-краєзнавча спадщина Івана Крип’якевича
У статті розглядається краєзнавча діяльність відомого історика Івана Крип’якевича в Східній Галичині першої половині ХХ ст. Розглядаються...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconПро підсумки обласного сходження учнівської молоді Львівщини на гору Високий Верх Сколівського району, присвяченого 160-й річниці від дня народження І. Франка
«Львівський обласний Центр краєзнавства, екскурсій І туризму учнівської молоді» (надалі – кз лор лоцкетум) 0 вересня – жовтня 2016...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська науково-практична конференція
Вимірності фазового простору на прикладі математичної моделі хімічного реактора 30
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconДержавна служба україни з надзвичайних ситуацій
«Особистість в екстремальних умовах», VІ всеукраїнська науково-практична конференція з міжнародною участю
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді icon15 грудня 2015 року в Корсунь-Шевченківському державному історико-культурному заповіднику буде проведена науково-практична конференція «Корсунщина в історії України»
Видатні постаті Корсунщини та їх роль у вітчизняній та світовій історії І культурі. Історико-біографічні напрями дослідження історії...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconНовопетрівська зош І-ІІІ ступенів «Соціалізація дітей та учнівської молоді в сучасному освітньому просторі»
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка