Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді



Скачати 12.18 Mb.
Сторінка4/61
Дата конвертації14.04.2017
Розмір12.18 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   61

Але гармонія великого світу (макрокосмосу) і людини (мікрокосмосу) не встановлюється сама собою, автоматично, а має в основі творчу життєву ініціативу самої людини. На думку Сковороди (і ми з цим згодні), існує багато різних способів гармонізації людини зі світом, і кожен повинен знайти свій «споріднений» спосіб життя, що відповідає його неповторності і унікальності. «Споріднений» спосіб життя, і в першу чергу праця, є найважливішою умовою досягнення людиною щастя, реалізації дійсно людського способу життєдіяльності, самоствердження особистості. Праця за покликанням, яка відповідає пізнаній внутрішній природі, потребам та вродженій схильності людини, є найвищою насолодою і справжнім щастям. Це добре відображено в його байках, зокрема ідея байки «Бджола і Шершень» така: праця повинна стати для людини природною потребою, «найсолодшою поживою». Тільки тоді життя матиме зміст і красу. У праці вона відчуває радість буття, а в безділлі вона деградує.

Сковорода постійно в своїх творах порушує морально-етичні проблеми. Прикладом цього є сатиричний вірш «Всякому місту – звичай і права». На противагу моралі паразитів герой твору думає не про маєтки й чини, а про те, щоб жити мудро, не заплямити совісті, померти «з ясним розумом». Тільки той, в кого чиста совість, не боїться смерті, перемагає її.


Безумовно, часи змінюються, змінюються погляди на життя, проте моральні цінності так і залишаються фундаментальними критеріями поглядів на сенс життя. Недаремно говорять, що кожна людина мусить посадити дерево, побудувати будинок, створити сім’ю, реалізувати себе в суспільстві й обов’язково знайти своє щастя. Саме тоді її життя не безлузде, а має якийсь сенс. Нині масмедіа демонструють нам такі сенси життя: отримати побільше чуттєвих насолод, матеріальних статків, грошей; мати високий соціальний статус, владу. Думка, що маючи це, станемо щасливими, є ілюзією. А рухатись треба тільки за щастям. Цікавою і повчальною є така статистика: за останні 30-40 років в США матеріальний рівень життя зріс удвічі, проте задоволеність життям навпаки, різко зменшилась.

Щоб щось досягти у житті, треба уміти ставити перед собою цілі і робити все, щоб досягнути їх. Алан Уолш сказав: «Якщо ви лізете за щастям по драбині успіху, то навіть, коли ви долізете до верху, може виявитись, що драбина стояла не біля тієї стіни». Більшість людей не знають, чого хочуть. Відсутність мети можна порівняти з кораблем, якого не прийме жодний порт, якщо він не знає куди пливти. І тут доречним є вислів Г.С. Сковороди: «Плаває нещасливо той, хто не вміє досягти гавані».

Також варто пам’ятати: щоб стати щасливим, треба в своєму житті щось змінити. Проте ми до цього не звикли, тому боємося ризикувати і сидимо ніби в клітці, як в притчі про ведмедя, якого певний час тримали в клітці. Там він міг пересуватись на три кроки вперед і на три назад. Коли його випустили у великий вольєр, він продовжував ходити тим самим маршрутом. Тож треба позбавлятися «кліток» в наших головах.

На мою думку, сенс життя – це пізнання і творення. Щасливою є та людина, яка прокидається переповненою задумами, що навіть забуває поснідати. Великим щастям є знайти своє покликання, свою місію. Знайшовши своє призначення, людина не просто щаслива, вона це щастя дарує й іншим.

Часто можна почути: будь кращим, будь сильним, поспішай, старайся, радуй близьких. Бути кращим неможливо, бо завжди знайдеться хтось кращий. Бути сильним – «чудовий» спосіб отримати інфаркт або інсульт, бо ще Авіценна казав, що невиплакані сльози руйнують внутрішні органи. Старайся і поспішай – всім відома приказка, що буває з тими, хто поспішає. Радуй близьких – це роби те, що потрібно комусь, не звертай уваги на себе. Тож жити варто не за чиїмось вказівками, а за власними цінностями.

Наше життя схоже на зебру: смуга чорного, смуга білого. Але щоб не трапилося в житті, ми мусимо пам’ятати: немає проклятої грози, яка знищує посіви, а є просто дощ, без якого неможлива веселка; немає снігу, який забруднює дороги, а є просто сніг, тощо. В кожного є «світла і темна» сторони.

Кожен з нас повинен зрозуміти, що вищий сенс полягає в тому, щоб пізнати, хто ми насправді: космічна сутність, Бог, який втілений в нас, може, щось більше? Усвідомивши це, реалізувати себе. Напевно, саме заради цього і варто жити.

Сенс життя відкривається нам як дивовижний райський сад, в якому ми можемо зробити все, що захочемо, а може, навіть більшевсе, що можемо.
МЕНТАЛЬНІСТЬ ЧЕРЕЗ ПРОСТІР І ЧАС

Блізніченко Дар’я, учениця 10 класу Харківської спеціалізованої

школи № 108 Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Смага Т.В., вчитель історії Харківської спеціалізованої школи

№ 108 Харківської міської ради Харківської області


Менталітет – це еволюційно та історично сформована структура, яка визначає рій почуттів, думок, поведінки, що формує систему цінностей і норм життя, як окремої людини, так і певних націй, народів, суспільств.

Процесом формування українського етносу, його психологією, історією і культурою опікувалися видатні вчені: Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Дмитро Дорошенко, Володимир Винниченко, Олексій Губко. Історія дає суперечливі трактування щодо виникнення українського етносу. Радянські історіографи взагалі пов’язували українство лише з добою Козаччини, а відтак давали цьому етносу п’ять століть.

Справжнім враженням для людства було відкриття Мізинської стоянки на Чернігівщині, Трипілля на Київщині і Кам’яної Могили поблизу Мелітополя. Знайдені предмети говорять про великий розквіт культури. Кам’яну Могилу ще тільки-но починають вивчати, бо вважалося, що на її стінках – не написи, а якісь малозначущі малюнки скіфів. Ця пам’ятка культури береже свою таїну в 66 гротах, стелі, стіни і стелі яких розписані давніми людьми. Цей «Стародавній Лувр» ще здивує людство! Давні люди, які жили на теренах нашої країни, були грамотними, співучими, естетично розвинутими та хоробрими.

Степ. Відкритий простір. Немає ані гірських перепон, ані моря. Жити тут було не небезпечно, бо захищений простір ставав ареною кривавих подій. Заселення степу в оточенні ворожих племен – чи не єдиний приклад в історії людства. Степ став основним чинником, що формував ментальність праукраїнців. Як вижити? Треба було пристосовуватись до сусідів, десь схитрити, якось сховатись, або виступити у відкритій боротьбі. І кого тільки не носило цим степом упродовж віків! Були тут і кімерійці, і алани, і скіфи, і арійці, і половці, і хозари, і болгари, і готи, і гуни, і монголи, і татари, і турки, і бо-зна ще хто розписався у цьому степу! Він приваблював народи своєю щедрою землею і чудовою природою.А зі сходу чи заходу, півночі та півдня насувалися і насувалися орди, каганати, імперії та князівства і руйнували, руйнували.

Народ, який споконвіку жив на цих теренах, вистояв, вібрав в себе риси різних народів, етносів, асимілювався з непрошеними гостями і не збіднів, а збагатився культурно. У науці утвердилась остаточна думка, що український народ -автохтонний, тобто ні звідки не прийшов, нікуди не пішов, тисячоліттями жив на своїй, Богом даній землі. Як свідчать археологічні відкриття, вже у IV столітті н.е. на Подніпров'ї утворилися союзи східнослов'янських племен: поляни, древляни, угличі. Пізніше Київська Русь булла унікальною державою, з якою рахувались і на Сході, і на Заході.

Ми можемо здогадуватися про рій почуттів, думок, поведінки (це і є атрибути ментальності) народу Київської Русі. Всі вони були патріотами своєї землі. Про це свідчать пам'ятники писемності тієї доби "Слово про похід Iгоря" та "Велесова книга». Народи ціеї землі ніколи не знали рабства, а якщо з поля бою приводили полонених, то їх відпускали по домівках. Розкутий народ степу, "без царя в голові" до князювання Рюрiковичей обирав собі князів або давав згоду на князювання на народному віче.

Князі Київської Русі дбали про освіту, мистецтво. Анна Ярославна, виходячи заміж за короля Франції Пилипа II, розписувалася кирилицею, а її неписьменний чоловік ставив хрестик.

Однак всі ці позитивні здобутки затьмарювалися впродовж віків чварами князів, гетьманів, президентів. Ось загадка української ментальності!!! Це якесь прокляття України, що завжди губило її у вирішальні моменти історії.

Багато говорить про чвари Боян в «Слово про похід Ігорів», про роздробленість русичів, про тяжіння до слави деяких князів, що призвело до трагедії. Після тих чвар і розколів і виникає «Дике поле» в прямому і переносному сенсах. І вже за часів Козаччини з’явилися прислів’я: Де два отамани, там три гетьмани. Пани б’ються – у холопів чуби трясуться.

Щодо простих українців, то їхня ментальність відрізнялась від княжої, панської, гетьманської та інших господарюючих ментальностей. Тут панував дух братерства, чуття єдиної родини, поміркованості, філософічності. Козацька доба українського націотворення виявилася найбільш продуктивною, щодо національної свідомості, світогляду і менталітету. Саме давність походження та культурних відмінностей служила довгий час підтвердженням незаперечних прав на самостійне політичне існування. Власне, саме в період Козаччини українці вперше відчули силу єдності всього народу незалежно від стану і рівню освіти; все це відходило на задній план. Національна свідомість - це і є усвідомлення цінностей всенародного єднання попри індивідуальні розбіжності.

Національно-визвольна боротьба з плином часу міфологізувалась, це природно; події XVII ст. стали змістом народної творчості, в якій на всілади прославлялась хоробрість українських козаків та виливалась туга за героїчними втраченими часами славних предків.

Після тривалої національної Руїни та періоду загоєння ран почалось збирання та видання народних свідчень. Видні дослідники Метлинський, Куліш, Костомаров дослідили фольклор. Микола Костомаров написав політичну програму «Книга буття українського народу».

Могутній поштовх до формування національної свідомості українців дала творчість Т.Г.Шевченка, який усвідомив глибокі духовні поривання спільноти. Ідеї Шевченка були сприйняті широким загалом, бо у стані смутних почувань ці настрої вже жили в суспільстві. Поет став не тільки людиною національного світогляду, а й пророком українського майбутнього.

Геопсихологічна природа українця мало змінювалась, вона пережила тисячоліття, вважає психолог Олексій Губко. Як доказ він приводить оповідання Володимира Винниченка «Зіна». У ньому син скіфських степів сповідується: «Народився я в степах. Ви розумієте, що значить «в степах»? Там перш за все немає хапливості. Люди їздять волами. Запряжуть у широкий віз пару волів, покладуть надію на Бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. А навкруги теплий степ та могили, усе, степ та могили. А над могилами кругами плавають шуліки, там немає хапливості. Там кожний знає, що скільки не хапайся, а все тобі буде небо, та степ, та могили. І тому чоловік собі їде, не псуючи крові хапливістю і приїжджає туди, куди йому треба». І так упродовж тисячоліть.

Отже, на ментальність українського народу великий вплив мав степ, сусідство з ворожими племенами. Ментальність впродовж тисячоліть суттєво не змінювалася. Це був і є волелюбний, спокійний, розсудливий, працьовитий, співучій народ – філософ. Але, якщо на рідну землю насувався ворог, то народ змінював орала на шаблі і поставав грізною силою.
ДУХОВНІ СВЯТИНІ МИНУЛОГО

Боєчко Софія, член гуртка екологічного краєзнавства

Калуської філії Івано-Франківського ОДЦТКУМ. Керівник: Мірошник Н.Ю., керівник гуртка екологічного краєзнавства Калуської філії Івано-Франківського ОДЦТКУМ


Моя земля, мій край, моя кохана сторона, так мовить кожна людина про свою Батьківщину. Цим самим вона висловлює свою любов до роду, до місця, де пустила своє коріння у чисті джерела рідної землі. Такою рідною землею для мене є земля мого села, моєї Калущини, яка має свою нелегку історію. Думкою лину в минуле і уявляю наших славних предків, які самовіддано захищали від численних ворогів свою рідну землю. Що ж залишилося нам у спадок? З давніх-давен ми отримали у спадщину прекрасну землю, багату ґрунтами, лісами, водами. Любили її люди, обробляли, поливали потом, а іноді, в часи лихоліть, кров’ю і сльозами.

На сьогоднішній день відчувається брак документів, які б пролили світло на найважливіші сторінки нашої історії. Чимало документів не збереглося, а деякі з них досі не оприлюднені. Сьогодні залишилось і небагато свідків тих подій, про які я хочу розповісти.

Моє село Сівка-Войнилівська розташовано у мальовничому краї, його з однієї сторіни омивають води тихого, спокійного, широкого Дністра, а з іншого – невеличкої, але під час повеней бурхливої річки Сівки.

Якщо дорогою від села піднятися верх, то можна потрапити у місцевість, яку люди називають Селище. Раніше тут було село, оточене з усіх сторін лісом. Та в післявоєнний період у 1950 році село було повністю знищене радянською владою за зв’язки з ОУН-УПА. Люди були розстріляні, а ті що залишилися – вивезені у віддалені місця. Їх домівки було знищено вогнем. Ворог нещадним був і до дерев’яної церкви, що була окрасою села. Зберігся тільки цвинтар. І тільки тому, що був розташований в лісі. В даний час на території села велика братська могила. Проте, мешканцям села вдалося демонтувати іконостас дерев’яної церкви і передати його на зберігання до церкви Різдва Пресвятої Богородиці у сусіднє село Блюдники. Ця церква була збудована в 1882 році і освячена в 1916 році. Особливістю цієї церкви є те, що має два іконостаси. Головний іконостас виготовлений у 1912 році і належав дерев’яній церкві с. Селище. У післявоєнний період ця церква залишилася діючою і в даний час користуванні громади УГКЦ.



Немає більше храму край села,

Дубові стіни в попелі зотліли,

Закутала руїни знов імла,

Допоки істини вогнем горіли.

Пройшли роки і церква вже нова,

І дзвони серцем дзвінко калатають,

Та пам'ять не вмира, вона жива,

Хоч не ростуть на тому місці трави. 

Сьогодні я хочу розповісти вам про ще про одну святиню, що була знищена в післявоєнний період, храм душі, який вистояв під час другої світової війни та був знищений радянською владою.

Войнилівський костел старожили згадують як надзвичайно красиву будівлю, яку було видно аж із Завадки. Радянська влада ж перетворила її спочатку на склад, а потім — на тюрму НКВС, куди звозили людей з усієї області. Назад поверталися одиниці. Тепер про костел немає і згадки. Його давно розібрали. На цьому місці нині — адмінбудівля. Взимку 1991 року, коли почали закладати підвалини майбутньої Войнилівської школи, докопалися до решток восьми людських тіл. Після першої страшної знахідки, виявляли все нові і нові. Разом із тим, “розкопали” і таємницю Войнилівського костелу — маленької місцевої «фабрики смерті». Костелу вже давно нема. Але є люди, яким пощастило вибратися звідти живими.

Наша історія — складна і багатогранна. І вся вона складається з багатьох окремих доль, таких же непростих.

«Кажуть, — розповідає пані Надія Іванців, — ту церкву збудували ще кріпаки, а згодом, за Польщі, тут зробили костел. Він був дуже красивим, його було видно аж із Завадки. Але коли прийшла радянська влада, його перетворили на склад, а згодом… на тюрму. Наразі костелу вже немає, його давно розібрали. А пам’ять про нього живе у піснях. От у 1946 році в її стінах мені довелося провести місяць”. У 1946 році у костелі місяць побула Надія Іванців, жителька селища Войнилів, учителька місцевої школи — за те, що в 1946 році не пішла голосувати на вибори до Верховної Ради СРСР. Проте, вона — одна з небагатьох, кому пощастило вийти звідти живою.

За спогадами Марійчин Розалії, відважна й освічена молодь із села в 1940–1950 рр. ХХ ст. ішла в підпілля й брала участь у національно-визвольній боротьбі ОУН та УПА, а храми дедалі частіше ставали прилистком та місцем збору енкаведистів, або ж зазнавали руйнувань під час військових сутичок.

“Була вечеря в мене в хаті, хлопці повечерявши, пішли в ліс, нас було семеро дівчат, одна втекла, решту нас заарештували. Завезли у Войнилів в костел. Сиділи ми там два тижні, як саме в той час йшла “червона мітла”, УПА переходила в Чорний ліс. Я була наймолодшою серед усіх дівчат, але били мене нелюди найжорстокіше…”

Омелян Левицький, працюючи судово-медичним експертом-криміналістом в Івано-Франківському обласному бюро, курував 69 розкопок жертв тоталітарного режиму, які розгорнулися по всій західній Україні. Чоловік переконаний: Войнилів за масштабами захоронення — четвертий в області. Тут знайшли рештки 228-и людських тіл. Більшими похованнями є хіба що Дем’янів Лаз, Пшеничники Тисменицького району і центр Івано-Франківська (так званий Меморіал). 

Пройшли роки… Змінилося не одне покоління з тих буремних часів коли радянська влада досить довго і вдало змушувала забути народ про свою віру, про своє походження, про свою релігію... Але як же народ без віри? Це - порожній глечик, це поступове вимирання нації. Можливо, наші нащадки стануть іншими і з глибини душі дістануть все добре, цінне і моральне. А нові, розбудовані церкви стоятимуть не одне століття і не знищить їх ні наша байдужість ні чвари, що панують в суспільстві!

МІЛІТАРИЗМ ЯК ГЛОБАЛЬНА ПРОБЛЕМА СУЧАСНОСТІ

Бойко Дмитро, учень 9-го класу Дмитрівської ЗШ І-ІІІ ступенів № 1

Знам’янської районної ради Кіровоградської області. Керівник: Пасічняк Олександр Миколайович, керівник історико-краєзнавчого гуртка при КЗ «Кіровоградський обласний центр туризму,

краєзнавства та екскурсій учнівської молоді»


Проблема мілітаризму постала у теоретичній та практичній площині ще у другій половині ХІХ століття. Європейська інтелігенція в той час побачила, яку небезпеку несе мілітаризм для мирного співіснування народів та держав. Поява та поширення пацифізму, який став ідеологічною основою сучасної цивілізації, було прямою реакцією на мілітаризм. За ХХ ст. загроза життю всього людства, яка є прямим наслідком мілітаризму, лише зросла, тому ця проблема набуває актуальності та може претендувати на характер глобальності.

Не зважаючи на міжнародні договори про непоширення ядерної зброї, з кожним десятиріччям збільшується кількість країн, які володіють ядерною зброєю. Все частіше і більше держав підозрюють у тому, що вони розробляють, або вже мають, військові ядерні програми. Такі факти примушують поставити під сумнів досягнення людського розуму та зробити висновок про психічне нездоров’я цих осіб, які володіють або хочуть заволодіти ядерною зброєю. Деякі держави зі статусом «ядерні» зменшили кількість одиниць ядерної зброї, проте ніхто не знає точної кількості боєголовок в цих країнах, оскільки це є державною таємницею. Утім, тієї кількості ядерної зброї, про яку повідомляється в офіційних джерелах інформації, достатньо для того, щоб знищити все живе на цій планеті. Періодичні звіти Стокгольмського інституту дослідження проблем миру про торгівлю зброєю між країнами свідчать про постійне збільшення у світі торгівельного обігу, а відтак, і виробництва, зброї.

У багатьох країнах світу військова служба є обов’язковою, хоча на словах декларуються конституційні права, насамперед право індивідуума на своє життя та свободу. Влада через військовий призов повністю нехтує цим правом людей.

Усе вищезазначене свідчить про наявність ненормальних тенденцій у внутрішній та зовнішній політиці держав, а головне те, що ніхто жити мирно, без зброї і армій, не бажає.

В історичній науці склався дещо спрощений погляд на мілітаризм як на виключно політичне та економічне явище, тоді як дослідженню психологічної і ідеологічної сторін залишається бажати кращого. Проблема ускладнюється тим, що в останній час мілітаризм все частіше приховує свою сутність, переміщується на сфери, які, на перший погляд, не мають безпосереднього відношення до військово-воєнного аспекту.

В результаті впливу різних факторів сформувався мілітаристський типу світогляду. Під останнім ми розуміємо особливий тип світогляду, який виражається у ставленні індивідів до війни, воєнних приготувань держави, нарощування військових сил як до необхідності, чого неминучого, того, що знаходиться поза сферою впливу звичайних обивателів, а також, поважним, шанобливим ставленням до військової професії (і, відповідно, схваленням їхньої діяльності), а головне, моральним виправданням війни.

Ми дійшли до висновку, що мілітаризм завжди існує у поєднанні з патріотизмом та етатизмом та використовує їх для свого ствердження. Мілітаризм – це відкидання цінності людської особистості. За ідеологічною шкарлупою мілітаризму знаходяться патологічні та ірраціональні людські страсті (жага влади, підкорення, руйнування тощо).

Неможливо засуджувати війну, й водночас, виправдовувати її морально, доводити необхідність існування армій, військової зброї, техніки, несення військової служби, нехай навіть і оборонними міркуваннями. Які б виправдання війні люди не знаходили, вона від цього не зникне і не стане гуманнішою. Допоки у суспільстві відношення до війни не зміниться, яке має втілитися в реальному житті, загроза війн не зникне. Вважаємо, що проблема мілітаризму може бути вирішена лише в рамках справжнього гуманізму чи в релігійній площині.
Використана література


  1. Бердяев Н. Война и эсхатология / Н. Бердяев // Путь. – Октябрь 1939 – март 1940. – № 61. – С. 3–14.

  2. Толстой, Л. Н. Царство божие внутри нас; Моя жизнь (автобиография) и др. рассказы Л.Н. Толстого. – СПб.: Ясная Поляна, 1911. – 640 с.

  3. Цыбаков Д.М. Милитаризм и антимилитаризм в международной политике: оценки современной общественной мысли / Д.М. Цыбаков // Научные и образовательные проблемы гражданской защиты. – 2012. – № 1. – С.96–102.



СЕЛО ГОНТІВ ЯР - МАЛЕНЬКА КРАПЕЛЬКА ВЕЛИЧНОЇ ДЕРЖАВИ

Бондаренко Єлизавета, учениця 5 класу Гонтів'ярської філії Валківського ліцею імені Олександра Масельського Валківської районної ради Харківської області, член гуртка «Географічне краєзнавство». Керівник: Положій Вікторія Віталіївна, вчитель географії Гонтів'ярської філії Валківського ліцею імені Олександра Масельського Валківської районної ради Харківської області

Україна моя, для мене ти єдина,

Як рідна мати, що дала життя.

І в щастя дні і в лиховісні днини

До тебе повертаю звіддаля.

Вклоняюсь рідним вербам і тополям

І припаду до рідної землі.

Що маю я таку щасливу долю,

Великий Боже, дякую тобі.

Щасливі ми, що народилися і живемо на такій чудовій і мальовничій землі – в нашій неповторній Україні.

Україну можна порівняти з безцінним діамантом. Діамантом, який передали нам наші пращури, і, який ми повинні залишити після себе наступним поколінням.

Хоча наша незалежна держава ще і молода, але вона має розумних дітей, які її піднімуть. Бо недарма кажуть: «Кожна незалежна країна має важкий початок, але потім для неї настає широко масштабний розквіт». – І я думаю, що це щира правда, в яку я вірю. Бо початком для нашої країни являємось ми.



Той хто не знає свого минулого,

Не вартий і свого майбутнього.

Максим Рильський
У ветхій фресці в храмі на стіні,

В правдивій вірі Отця і Сина,

В суворій молитовній тишині

Горить свічею слово «Харківщина».

Кожне місто має свої особливості, історію, культуру, назву. Є такі міста, що змінили своє ім’я. Звідки ж пішла назва Харків?

Гортаючи сторінки історії, уважно вчитуючись у хвилюючі розповіді, легенди, літописи, ми щоразу зустрічаємося з таємницями, які ніби починають оживати у нашій уяві.

Оповита легендами та переказами і назва міста Харкова. Нині відомо декілька версій її походження. Буває іноді важко з’ясувати, де закінчується вигадка, а де починається історія.

Мені стискає серце і перехоплює подих від такої краси, від того, що ми її часточка, бо живем на цій землі. І вона наша рідна, наша єдина, своя. Хіба можна нею не пишатися, бути байдужим до її мальовничості? Я люблю Валківщину, бо вона завжди чарівна.

Маленька крапелька величної держави –

Моє село, багато є таких!

Зазнало лиха, бідувань і слави

Воно живе і вічно буде жить!

До поки люди будуть сподіватись,

До поки віра не згаса в серцях,

То буде вічна слава і пошана, - Селові,

На українських, історичних сторінках.

Не дарма сказано: «Рідною для нас є та земля, де ми народилися. Цю землю не вибирають, як не вибирають своїх батьків. Це скарби даровані Богом». Для мене цим скарбом є моє рідне село Гонтів Яр.

Село Гонтiв Яр колись лежало на старому Полтавському шляху. Тепер його перетинає автомобiльна траса Київ — Харкiв. Перед Валками (якщо їхати з Полтави) вона поволi здiймається вгору, щоб потiм стрiмко спуститись вниз у районне мiстечко. Найвищий пагорб перед спуском — в Гонтовiм Яру.

Люди зупиняються тут перепочити. Милуються природою, цікавляться: «Як називається село?»

«Гонтiв Яр»,— пiдказує вказiвник на трасi.

Що ж воно за село? З яких часiв веде свою iсторiю? Чому так називається?

Мiсцевi краєзнавцi стверджують, що село назване на честь М. Гонти — командира московського рейтарського полку, що захищав валкiвськi землi від пiвденних завойовникiв.

В «Історiї мiст i сiл Української РСР» зазначається, що село засноване у ХVІII столiттi вихiдцями з Правобережної України. Народні перекази пов’язують походження його назви з iм’ям прославленого Iвана Гонти.

Населення, що проживало на цій території покривало дахи своїх будинків дубовою черепицею – гонт.

Цілком можливо, проте вiрогiдних джерел ще не встановлено.

Батьківщина – це все, що мене оточує: небо, зорі, ліси і поля, це люди, які поруч зі мною. В Гонтів Ярі це все просто неперевершене і неповторне, і я можу сказати з впевненістю, що милішого і кращого за рідний край нічого і ніколи не знайти. Бо куди б ти не поїхав, як би ти не жив, частина серця і душі завжди належить твоїй Батьківщині.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   61

Схожі:

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconVіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconХіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська краєзнавча експедиція учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна» Напрям „Духовна спадщина мого народу ” Пошуково-дослідницька робота
Брат за брата
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconЗакарпатський центр туризму, краєзнавства,екскурсій І спорту учнівської молоді діяльність освітянських музеїв як спосіб формування національної свідомості учнівської молоді ужгород 2017 зміст
Завдання музеїв при закладах освіти на сучасному етапі по формуванню національної свідомості учнівської молоді
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconІсторико-краєзнавча спадщина Івана Крип’якевича
У статті розглядається краєзнавча діяльність відомого історика Івана Крип’якевича в Східній Галичині першої половині ХХ ст. Розглядаються...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconПро підсумки обласного сходження учнівської молоді Львівщини на гору Високий Верх Сколівського району, присвяченого 160-й річниці від дня народження І. Франка
«Львівський обласний Центр краєзнавства, екскурсій І туризму учнівської молоді» (надалі – кз лор лоцкетум) 0 вересня – жовтня 2016...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська науково-практична конференція
Вимірності фазового простору на прикладі математичної моделі хімічного реактора 30
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconДержавна служба україни з надзвичайних ситуацій
«Особистість в екстремальних умовах», VІ всеукраїнська науково-практична конференція з міжнародною участю
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді icon15 грудня 2015 року в Корсунь-Шевченківському державному історико-культурному заповіднику буде проведена науково-практична конференція «Корсунщина в історії України»
Видатні постаті Корсунщини та їх роль у вітчизняній та світовій історії І культурі. Історико-біографічні напрями дослідження історії...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconНовопетрівська зош І-ІІІ ступенів «Соціалізація дітей та учнівської молоді в сучасному освітньому просторі»
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка