Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді



Скачати 12.18 Mb.
Сторінка41/61
Дата конвертації14.04.2017
Розмір12.18 Mb.
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   61

ДЛЯ ЧОГО ЛЮДИНА ПРИЙШЛА В ЦЕЙ СВІТ

Плачинта Ольга, учениця 7–Б класу Дворічанської ЗОШ І–ІІІ ступенів Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Олійник С.М., учитель української мови та літератури


Кожна людина повинна вибрати для себе дорогу, якою буде йти все життя. Воно дається їй тільки раз і кожній своє. Довге чи коротке, щасливе чи нещасне, але його не можна прожити двічі.

Люди завжди замислювалися про причини існування на Землі. Існує твердження, що це цілі, які ставить перед собою кожна людина, будь-то жінка чи чоловік.

Жінки свій сенс життя бачать у віддачі сил для близьких та рідних людей. Для жінок найголовніше бути прекрасними господинями у будинку, а також мати позитивні риси характеру.

А чоловіки не тільки вважаються добувачами їжі і захисниками сім’ї, а й намагаються показати свої досягнення у галузі науки чи техніки. Зайняти гідний статус у суспільстві – ось основний сенс життя кожного чоловіка. Сім’я, турбота про дітей у них переноситься на другий план.

Людина прийшла на цей світ не лише для того, щоб існувати, розмножуватись і помирати. Вона повинна залишити якусь частину себе для навколишнього світу. Кожен із нас повинен мати свою думку, а не просто бути як усі.

Мені здається, що сенс життя кожної особистості полягає в тому, щоб знайти свою справу, людей, яких вона буде любити. Можливо, ці люди стануть її сім’єю або друзями. Можливо, вони будуть робити спільну справу на користь інших людей.

Якщо не знав любові, то прожив життя дарма. І не обов’язково це повинна бути любов до особи протилежної статі.

За поглядами Григорія Савича Сковороди кожна людина повинна мати «сродну працю», тобто те, що приносить їй насолоду або задоволення. Але не всі її знаходять через певні причини. Попри все, я вважаю, що головною рисою людини повинен бути гуманізм та бажання зробити цей світ кращим.

І, на мою думку, сенс життя та щастя кожного – це використання своїх здібностей для добра.

ПРОБЛЕМА СМЫСЛА ЖИЗНИ

Повелица Влада, ученица 7(11)класса, Купянской гимназии №1. Купянского городского совета.
Руководитель:Вербицкая Наталья Витальевна,учитель зарубежной литературы

«В чем смысл жизни?

Себя не раз мы спрашиваем вдруг

И как слепцы, совсем не замечаем,

Что смыслом всё наполнено вокруг».

Сергей Фетисов
Каждый человек, пришедший в этот прекрасный мир ,имеет свое предназначение. С самого рождения мы развиваемся, учимся чему-то новому : то ли первый шаг младенца , то ли первые слова ,а дальше новые увлечения , новые люди, познания мира и окружающей среды. На протяжении всей своей жизни мы стремимся к поставленным целям, достигаем определенных высот, совершенствуем себя и все вокруг. Конечно, на жизненном пути возникают те или иные трудности, но, согласитесь, без этого жить было бы не интересно. Так и сказал писатель Максим Горький : «Всего полнее и интереснее жизнь тогда, когда человек борется с тем, что ему мешает жить»

Так древнегреческие философы и наши современники рассуждали : Для чего мы живем? И в чем же смысл жизни? У каждого была своя гипотеза, например Пауло Коэльо говорил: « Жизнь - загадка, которую надо уметь принять и не мучить себя постоянным вопросом: "В чем смысл моей жизни?" Лучше самим наполнить жизнь смыслом и важными для вас вещами».

Наверное, каждый в определенный момент своей жизни задается вопросами бытия. Вот и мне захотелось побыть в роли философа и поделиться своими мыслями с вами. Для меня смысл жизни в том, чтобы,  переворачивая последнюю страницу и оглянувшись назад, я могла бы сказать: “Повтори я свою жизнь снова,  я сделала бы все так же.  Я выбирала сама, не важно, был ли этот выбор самым верным из всех существующих на свете, но он был самым лучшим для меня в тот момент и, следовательно,  в масштабе всей моей жизни. Я ни о чем не жалею. Я прожила свою лучшую жизнь”.

Для того, чтобы расти , продвигаться вперед , нужно однозначно иметь цель. Цель в жизни каждого - раскрыть свой потенциал и максимально реализовать его на отпущенном отрезке времени. Бывает трудно понять, что руководит и мотивирует к достижению  тех или иных целей,   возможно, это генетически было заложено или результат воспитания, либо жизненная ситуация послужила толчком к самоопределению.  Возможно, сказалось влияние значимых людей, или пока не отдаю себе отчета,  что стало причиной моих личных желаний и целей. Но я чувствую, что лично для меня это важно,  это удовлетворит мои потребности и при этом послужит на благо общества .



На пути к своей цели главное не забывать об окружающих тебя людях, потому что без любви к ближнему и гармоничного существования не будет удовлетворения от достижений. Выражение: «Вижу цель - не вижу препятствий» не применимо, если это доставляет кому-то боль. Наша обязанность помогать ближнему и тем, кто нуждается в этом, чтобы тебя запомнили только за хорошие деяния.

«Невозможно жить спокойно и быть счастливым, пока на земле еще живет хотя бы один несчастный. Цель жизни — благоденствие и счастье всего человечества»: так говорил

В определенном смысле, люди стали эгоистичными. К сожалению, немалая часть общества считает, что жизнь дана для того, чтобы жить только для себя, ради достижения каких-то своих целей. Но разве может человек чувствовать себя подлинно счастливым, если свои силы и всю энергию он тратит исключительно на себя, удовлетворяя свои потребности? Скорее всего, в старости он окажется одиноким, покинутым всеми и забытым.

Философская проблема смысла жизни, или вопрос «в чём заключается смысл жизни?» – тема, затрагивающая интересы каждого человека. Любой должен задуматься, неважно, ребенок он или взрослый, в чем же лично для него есть смысл жизни, и сделать это необходимо вовремя, чтобы не упустить что-то важное, значимое на своем пути, потому что земная жизнь дается человеку только один раз и другого шанса на жизнь не будет.


СЛОБОЖАНСЬКІ КОРЕНІ РОДУ МАКСИМОВИЧІВ

Подорогін Валентин, учень 10-а класу ЗОШ № 22 м. Краматорська Донецької області, гурток «Краєзнавці-екскурсоводи» ОЦТК, науковий гурток МАН ЦПР

Керівник: Овсяннікова Наталія Борисівна, керівник гуртка «Краєзнавці-екскурсоводи» ОЦТК, наукового гуртка МАН ЦПР


17 червня 1896 р. виповнилося 120 років з дня народження святителя Іоанна (Максимовича) Шанхайського і Сан-Франциського чудотворця. 2 липня 1994 р. Російська Православна Церква Закордоном зарахувала його до лику Це був видатний ієрарх і духовний лідер, місіонер, який виявляв, за свідченнями очевидців, випадки прозорливості і дивотворіння, блаженний, преподобний.

Між тим, Іоанн Шанхайський є нашим земляком за місцем народження – народився він у с. Адамівка Черкаської волості Ізюмського повіту Харківської губернії. Про дитячі та юнацькі роки святого відомо мало. Хто були його предки, як потрапили до Слобожанщини? Звідки походить прізвище Максимович? Автором поставлена мета дослідити питання щодо раннього періоду життя Архієпископа Іоанна, його походження, які вивчалися дослідниками у неповному обсязі; додати до вирішення проблеми нові джерела, що знайдені у Харківському архіві.

Існують два типи за походженням прізвища Максимович:

1). Максимо́вич (сербськ. Максимовић) – прізвище південного та східнослов’янського походження, від хрестильного імені Максим. Представники цього роду й зараз проживають у Югославії, Чорногорії, Сербії.

2). Максимовичі – кілька родів польського походження і 20 російських родів. З них найвідоміші Максимовичі-Васильківські – давній дворянський рід, який дав світу 2 святих. Саме про нього йдеться у цьому дослідженні.

Рід починається з XVII ст. і веде свій відлік від Максима Васильківського, орендаря земель Києво-Печерської Лаври. Він походив із міста Василькова, тому на київських землях називався Васильківським. У Максима було сім синів. За малоросійським звичаєм, як діти Максима, вони стали Максимовичами. Цей рід внесений в VI частину Родословної книги Чернігівської та Київської губерній. Представники роду, нащадки братів Максимовичів за прізвищем і по батькові, проживали в провінційних українських регіонах – Полтавській і Харківській губерніях. Відомості про це містяться в «Малорусском родословнике» В. Л. Модзалевського.

Найвідоміші члени роду Максимовичів-Васильківських:

- Максимович Іван Максимович, старший син Максима Максимовича (у чернецтві Іоанн Тобольський, 1651–1715 рр.) – єпископ Православної російської церкви, якого канонізували у 1916 р. - став насельником Києво-Печерської Лаври, і прийняв постриг з ім'ям Іоанн. Згодом він був поставлений на Чернігівську єпископську кафедру. Ще за життя він був відомим духовним письменником і поетом, і просвітителем Сибіру. Святитель Іоанн провів останні роки на Тобольській кафедрі, і його нетлінні мощі дотепер зберігаються у Тобольську.

- Максимович Василь Максимович (1698 – ? рр.) другий син Максима Максимовича– наказний переяславський полковник;

- Максимович Дмитро Максимович (? – після 1732 р.) третій син Максима Максимовича – український державний діяч і представник генеральної старшини Гетьманщини кін. XVII ст., генеральний осавул і суддя Малоросії, прихильник Мазепи;

- Максимович, Андрій Іванович (у чернецтві Анатолій; 1766–1844 рр.) – єпископ Російської православної церкви, архієпископ Симбірський і Сизранський;

- Максимович, Іван Петрович (1807–1861 рр.) – історик церкви, перекладач Старого Завіту;

- Максимович Михайло Олександрович, нащадок другої гілки Максима Васильківського, що починається з його сина Василя (1804–1873 рр.) – український учений-натураліст, історик, фольклорист, літератор, видавець.. Крім великих наукових занять він також скрупульозно вивчав і свій родовід.

- Максимович Іоанн Петрович (1807–1861 рр.) – український богослов, лінгвіст, перекладач, церковний діяч і краєзнавець. Професор словесності Київської Духовної Академії.

- Максимович Михайло Борисович (Святитель Іоанн Шанхайський; 1896–1966) – єпископ РПЦЗ, архієпископ Західно-Американський і Сан-Франциський.

Михайло Максимович походить від лінії шостого сина Максима Васильківського Михайла, є останнім представником ІХ коліна лінії. До шостого коліна гілки святителя Іоанна належать два брати – Іван і Клавдій Максимовичі. Народилися і виросли вони в родині секунд-майора Корнилія. Клавдій також вийшов у відставку і переїхав з родиною в південні регіони. Він придбав на аукціоні напівзруйнований маєток Знаменське Харківської губернії. Старший син Клавдія Іван розширив володіння за рахунок посагу дружини. Велика частина спадщини дісталася синові, Борису Івановичу, батькові святителя Іоанна.

За допомогою документів Канцелярії нотаріуса Харківського окружного суду ми з’ясували питання про земельні наділи Максимовичів на Слобожанщині. Землі біля селища Адамівка Миколаївської волості Ізюмського повіту здавна належали дворянам Адамовим, та у середині ХІХ ст. саме Аполлону Адамову. З відомостей нотаріального архіву випливає, що дві з ділянок по 728 дес. та 695 дес. отримала Максимович Анна Олександрівна, вдова губернського секретаря в 1893 р. за роздільним актом (у спадок) від Мінченкової, своєї матері. Мінченкову звали Наталія Аполлонівна, тобто, вона приходилася Аполлону Адамову рідною донькою. Губернський секретар – це Іван Клавдійович Максимович, син Клавдія Корніловича, який помер раніше від своєї дружини. До того він купив ще одну з ділянок біля Адамівки розміром 387 дес. за 50000 крб. у Костянтина Олександровича Борзенка (1882 р.). Урочище Касьянове при с. Адамівка (624 дес./936 кв. сажень) Іван Клавдійович та Анна Олександрівна Максимовичі також купили у Борзенка за 50000 крб.

1892 р.–1893 р. – ймовірно є роком смерті Івана Клавдійовича, а в 1895 р. увесь спадок Анни Олександрівни (очевидно у зв’язку з її смертю) відійшов її дітям, дворянам: Борису, Наталії, Сергію, Марії Івановичам. Ці землі у 1895 р. Борис Іванович «приобрел в единственную собственность». Він занурився в господарські справи, одружився на дворянській дівчині Глафірі Михайлівні Стефанович-Севастьянович. Про її батька, діда святителя Іоанна, відомо таке: Михайло Михайлович мав чин дійсного статського радника, був лікарським інспектором у Харкові, доктором медицини і попечителем Товариства сестер милосердя; входив до засновників Харківського медичного товариства.

Після революції 1917 р., напередодні еміграції 1919 р., Максимовичі мали на території сучасної Донецької області такі наділи: Максимович Сергій Іванович – садибних земель 10 дес., орних 400 дес при с. Нікольське (всього 685 дес.); Максимович Борис Іванович – при с. Адамівка садибних земель 10 дес, при с. Хрестище орних 375 (всього 610 дес.). За описами жителів Адамівки, будинок Максимовичів був двоповерховим, по шість кімнат на кожному поверсі. Після жовтневого перевороту в цьому будинку розміщувалася сільська лікарня, але під час ІІ світової війни будівля була зруйнована. Зберігся яблуневий сад, посаджений понад сто років тому батьками святого.

У «Житії» Святителя Іоанна міститься обмаль фактів про його життя та юність на Слобожанщині. Мишко був хворобливою дитиною. У дитинстві йому була притаманна глибока релігійність. Коли Михайлу виповнилося 10 років (1907 р.), його відправили на навчання до Полтавського кадетського корпусу. У 1914 р. він закінчив училище для кадетів та за наполяганням батьків вступив до Харківської юридичної школи, а потім на юридичний факультет Харківського університету. Юнак добре встигав у навчанні, але більше часу приділяв читанню житія святих, вивчав богословську літературу.

Борис Іванович із родиною переїхав у Харків і оселився на вулиці Старомосковській, у будинку 22. Недалеко знаходився храм Архистратига Михаїла, який відвідували Максимовичі. На початку 1917 р. саме в цьому храмі прочани, які були охоплені революційним духом, намагалися переплавити срібний дзвін з соборної дзвіниці. Михайло виступив проти цього святотатства, і далі він проявляв незалежність у судженнях та діях. Через його сміливість більшовики та есери помітили хлопця, і, навіть, заарештовували два рази.

1918 р. Михайло Максимович закінчив Харківський Імператорський університет та того ж року був евакуйований з родиною до Югославії подалі від подій громадянської війни, що охопили батьківщину. За кордоном він став монахом, пастирем, учителем, проповідником, першоієрархом Руської Церкви і, нарешті, святим.

На батьківщині Іоанна Шанхайського вшановують його пам'ять віряни та всі пересічні громадяни. У с. Гола Долина, там, де знаходилася дача Максимовичів, частково зберігся будинок народного училища, незважаючи на майже повне знищення села під час ІІ Світової війни. Зараз у ньому створено музей – заїжджий двір з меморіальними експозиціями на честь Архієпископа Іоанна, Ігнатія Брянчанінова та Ісаафа Бєлгородського, які тут перебували.

На місці панського особняку в 2007 році Святогірськими ченцями в Адамівці було розпочато будівництво церкви і скиту на честь Святителя Іоанна. Там планується побудувати цілий комплекс: братський корпус, трапезну, готель для паломників на 150 місць. У жовтні 2009 року відбулася урочиста передача частини мощей і особистих речей Іоанна Шанхайського і Сан-Франциського (Максимовича) у дар Святогірській Лаврі делегацією РПЦЗ із Сан-Францисько. Одне з таких речей – крісло святого, сидячи у якому він помер 50 років тому. Крісло привіз Сергій Кальфов, батько якого служив при Святителі у Сієтлі (США).

Отже, Слобожанщина дала світу чимало славнозвісних імен дворянського стародавнього роду Максимовичів, серед яких були вчені, богослови, духівництво, лікарі, військові, навіть, два святих. Нами було встановлено, що предки Святителя Іоанна Шанхайського купили землі поблизу сел. Черкаське, Адамівка, Гола Долина, Хрестище у середині ХІХ ст. Один з храмів на честь Святого будується на його батьківщині, у селі Адамівка.

«Українська народна керамічна іграшка з акустичними властивостями. Від свищика до сучасної флейти»

Подрєзов Костянтин, Центр дитячої та юнацької творчості №2 Харківської міської ради Харківської області, , вихованець гуртка «Фольклор та етнографія народу України», 8 клас, ХЗОШ № 137

Подрєзова Олена Степанівна, керівник гуртків «Фольклор та етнографія народу України» та «Кераміка», керівник гуртка – методист , Центр дитячої та юнацької творчості №2 Харківської міської ради

Харківської області


«Керамічні вироби з акустичними пристосуваннями, в контексті духовного розвитку людини, стали мистецьким феноменом та надбанням. Керамічна пластика з акустичними пристосуваннями в народній та професійній творчості присутня практично у всіх світових культурах.»

«Пошуком прототипів керамічних звукових іграшок у різних епохах на території України у ХХ столітті займалось чимало дослідників, таких як Марко Грушевський, Ю.П. Лащук, М.Є. Станкевич, О.М. Пошивайло, Л.М. Герус, Б. Яремко»

«Більшість зразків, які містять звукові пристосування походить з більш сучасного нам періоду: від другої половини ХІХ століття до наших днів. Тож, у цей період в Україні виготовляли звукові вироби-іграшки практично в усіх історико-етнографічних»

«Пластики за ступенем розкриття у ній акустичних якостей поділяється на 4 типологічні групи: аерофони, ідіофони, мембранофони ті хордо фони. До ерофонів належать окарини, свищики, «соловейки», зозульки.»



«Свищики (свистунці) – фігурки у вигляді звірів, птахів, людей. Фігурка ліпиться від руки на пальці або на паличці, щоб свищик у середині залишався порожнім. Більшість свистунців, завдяки самому способу ліплення, мають архаїчний вигляд… Прообразами скульптурних свистунців був оточуючий світ також виготовлялися міфологічні (казкові) істоти»

««Соловейки», «зозульки» -– свистунець у вигляді посудини (горщечка, глечика), куди наливається вода; вдуваючи туди через носик повітря, видобувають звуки, схожі до співу солов’я»

«Окарини - древній духовий музичний інструмент, глиняна свисткова флейта. Являє собою невелику камеру в формі яйця з отворами для пальців в кількості від чотирьох до тринадцяти. Зазвичай виконана в кераміці, але іноді виготовляється також з пластика, деревини, скла або металу.»

«За деякими оцінками, інструменти, подібні окарині, з'явилися приблизно 12000 років тому… У європейську культуру окарина увійшла в XIX столітті, коли італієць Джузеппе Донаті винайшов сучасну форму цього інструменту. Назва взята з італійської мови, де означає «маленьке гусеня», також має значення – «звуки Землі», «звуки глини»»

«основну роль у виготовленні звукової пластики відіграють елементи звукоутворення цих виробів»

«У аерофонів цю роль відіграє порожнина, що виступає резонаторною камерою. Вона займає найбільший об’єм виробу і відтворюється у яйцевидній формі чи набуває форми анімалістичної фігурки (тулуб, голівка, ніжки). Від величини камери залежить висота звуку. Не менш важливими елементами формування є правильне виготовлення свисткового механізму. Ці елементи виготовляються спеціальними стеками, а наявність звуку перевіряється ще тоді, коли виріб сирий й ледь стужавілий»

«Художні особливості звукової пластики, які включають формотворення та декор, варіюють залежно від традицій певного осередку, від концепції, умінь і навичок майстра»

«Українська звукова керамічна пластика кінця ХІХ – початку ХХІ ст. поділяється на теракотові, димлені, мальовані та немальовані полив’яні вироби, а також вироби з фаянсової, порцелянової та шамотної мас»

«Функціональне призначення звукової керамічної пластики в Україні впродовж досліджуваного періоду поступово змінювалося: від культового й обрядового призначення до ігрового розважального, декоративного та сувенірного»

ГРИГОРІЙ ФЕДОРОВИЧ КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО.

Полева Мирослава, вихованка гуртка «Історичне краєзнавство» РЦДЮТ Харківської районної ради, учениця 6 класу Будянського ліцею Харківської районної ради

Керівник : Безрукова Т.М., керівник гуртка «Історичне краєзнавство» РЦДЮТ Харківської районної ради, почесний краєзнавець України


Коли 18 листопада 1878 р. в слободі Основа під Харковом (звідти і псевдонім письменника) у родині відставного прапорщика народився другий син – Григорій, ніхто, звичайно, не думав, що йому судилося уславити і рідну оселю, і свій рід саме літературною діяльністю. Родина Квіток – одна з найвідоміших та старовинніших на Слобожанщині. Настоятель Курязького монастиря Наркіс, відомий білгородський єпископ Іосаф Горленко – представники клану Квіток. В родині Квіток вівся сімейний літопис. Таємнича поява першого представника родини, маленького Андрія у Київі , у сім’ї польського шляхтича Ясенковського, датується 13 червня 1604 р. Хлопчик був такий гарненький, дуже красивий, що хазяйська донька одразу прозвала його Квіткою

Біографія маленького Григорія починалася досить сумно. Дитина захворіла на золотуху, нянька не догледіла хлопчика, хвороба дала ускладнення і до п’яти років Григорій майже нічого не бачив, аж поки батьки не відвезли його на поклоніння Озерянській іконі Божої Матері. Початкову освіту хлопчик дістав дома. Маленький Григорій став особливо релігійним під впливом Г. Сковороди, який бував у домі батька письменника. У 1801 р. Г. Квітка став послушником Старохарківського Курязького монастиря. На початку ХІХ ст. він мешкав на Катеринославській вулиці у будинку своєї матері, що знаходився навпроти колишньої Дмитрівської церкви. Після відкриття в Харкові в 1805 р. університету енергійний Квітка відразу ж прилучається до різноманітної діяльності – від організації літературно-музичних вечорів до директорства в танцювальному клубі. «Взагалі, де виникало щось нове і потрібно було дати поштовх, з’являвся Основ’яненко…» – писав один з перших дослідників творчості письменника Д.Чалий. Г. Квітка-Основ ’яненко був досить освідченою людиною, активним громадським діячем, користувався великим авторитетом у людей. У 1812 р. з його ініціативи в Харкові з’являється постійний театр. Він виступає ініціатором створення «Товариства добродіяння», стає керуючим його справами, навіть відмовляється задля цього від директорства в театрі. На зібранні «Товариства добродіяння» кошти, в 1812 р. стараннями Григорія Федоровича, в Харкові відкривається інститут шляхетних дівчат. У 1833 р. відкривається Харківська губернська бібліотека, право називатися її засновником – знову за Квіткою.

У Харкові молодший брат губернського предводителя Григорій Квітка стає одним з найпливовіших людей. Його відзначає рідкісна чесність, безкорисність і доброта. З 1 січня 1817 р. Григорій Федорович займає посаду харківського повітового предводителя дворянства. Дворянській службі Григорій Федорович спочатку віддівався повністю. Взявши, за його словами, «посох терпения» в руки, Квітка збирався простувати важкою дорогою служіння суспільному благу. Як предводитель, він розглядав скарги кріпаків на поміщиків, виїздив у маєтки й на власні очі бачив свавілля панів, провадив рекрутський набір, вів слідство «о злоупотреблении сельским начальством» у повіті. У 1829 р. предводитель дворянства написав комедію «Дворянские выборы», де показав звичаї та вдачу дворян Слобожанщини. Спочатку дозволена до постановки п ’єса, згодом на вимогу Миколи І була заборонена. Злоба, заздрість дворян призвела до того, що Григорій Федорович зовсім перестав займатися громадською роботою. І тільки у вересні 1931 р. згодився на посаду «совісного» судді. Пізніше він був головою палати кримінального суду, членом-кореспондентом статистичного відділу Міністерства внутрішніх справ, був одним із співредакторів у Харкові «Украинского вестника», за його участі було організовано альманах «Утренняя звезда», що видавався в Харкові. У 1837 р. Г. Квітка-Основ’яненко одержав чин надвірного радника.

«Батько» української літератури

Твори письменника проникнуті любов’ю до земляків, юмором, написані «смачною» мовою. Звернувшись до предводительської діяльності письменника, можна зрозуміти, звідки брав Квітка-Основ’яненко такі колоритні типи, такі гострі сюжети для своєї творчості українською мовою. Останні 15 років життя письменник з вірною дружиною мешкав в Основі. Маленький будиночок Квіток став улюбленим місцем творчих особистостей. Тут «батька» української літератури відвідували І. Срезневський, М. Костомаров, М. Щепкін, приймав він Є. Гребінку, В. Жуковського, листувався із В. Далем, Т. Шевченком, М. Максимовичем. Помер Григорій Квітка-Основ’яненко 20 (8) серпня 1843 р. в Харкові на руках люблячої дружини Ґанни Григорівни, проживши усього 65 років. Як перший прозаїк нової української літератури він написав більше 80 прозових і драматичних творів українською та російськими мовами. Серед них твори «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці», «Конотопська відьма», «Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Основание Харькова», «Татарские набеги». Новаторство письменника полягає в тому, що він став основоположником художньої прози в новій українській літературі, уперше реалістично змалював життя, протиставив дотепність простої бідної людини і дурість всевладного вельможі.

У Харкові ім ’ям видатного його мешканця названа вулиця в центрі міста (колишній Горяїновський провулок). На ній в 1993 р. встановлено бронзовий бюст письменнику. Його ім ’я носить парк та школа №122 міста, у 1990 р. на закритій території Курязької виховно-трудової колонії відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки письменнику. Стараннями ентузіастів, які шанують пам ’ять видатного письменника, в місті Харкові затверджено премія імені Квітки-Основ’яненка в галузі театральної критики, а в театрі ім. Т. Шевченка на громадських засадах працює музей драматурга. Вже майже десять років проходить юмористичний фестиваль «Шельменко вітає», названий на честь відомого літературного героя. Але, на жаль, в місті не збереглося жодного меморіального місця, пов’язаного з іменем письменника. Могилу Квітки-Основ’яненка в 30-ті роки ХХ ст. знесли разом з церквою і самим Холодногірським Кузінським кладовищем. Після будівництва на Холодній Горі стадіону «Трудові резерви» пам’ятник класику валявся серед будівельного сміття. Ветерани ритуальних служб розповідають, як з власної ініціативи вони надмогильний камінь перенесли в Покровський собор, а згодом – на друге міське кладовище. Хто похований під цим каменем зараз – невідомо. Прах письменника так і залишився лежать десь під ногами атлетів та футболістів.

Про родинний маєток Квіток мало що нагадує. На його місці зараз розташований парк, який носить ім ’я Квітки-Основ’яненка, але сам парк більше нагадує великий смітник. Та й пам’ятник письменника на задвірках Українського культурного центру просто не видно через те, що вулиця дуже вузька. Найкращим рішенням було б перенести його на те місце, для якого його і проектували – до входу в парк Квітки-Основ’яненка. Особливо мене дивує, (при всій моїй повазі до творчості В.Короленка), чому Харківська державна наукова бібліотека не названа ім’ям свого засновника, великого сина Слобожанщини Г.Ф. Квітки-Основ’яненка.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   61

Схожі:

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconVіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconХіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська краєзнавча експедиція учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна» Напрям „Духовна спадщина мого народу ” Пошуково-дослідницька робота
Брат за брата
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconЗакарпатський центр туризму, краєзнавства,екскурсій І спорту учнівської молоді діяльність освітянських музеїв як спосіб формування національної свідомості учнівської молоді ужгород 2017 зміст
Завдання музеїв при закладах освіти на сучасному етапі по формуванню національної свідомості учнівської молоді
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconІсторико-краєзнавча спадщина Івана Крип’якевича
У статті розглядається краєзнавча діяльність відомого історика Івана Крип’якевича в Східній Галичині першої половині ХХ ст. Розглядаються...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconПро підсумки обласного сходження учнівської молоді Львівщини на гору Високий Верх Сколівського району, присвяченого 160-й річниці від дня народження І. Франка
«Львівський обласний Центр краєзнавства, екскурсій І туризму учнівської молоді» (надалі – кз лор лоцкетум) 0 вересня – жовтня 2016...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська науково-практична конференція
Вимірності фазового простору на прикладі математичної моделі хімічного реактора 30
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconДержавна служба україни з надзвичайних ситуацій
«Особистість в екстремальних умовах», VІ всеукраїнська науково-практична конференція з міжнародною участю
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді icon15 грудня 2015 року в Корсунь-Шевченківському державному історико-культурному заповіднику буде проведена науково-практична конференція «Корсунщина в історії України»
Видатні постаті Корсунщини та їх роль у вітчизняній та світовій історії І культурі. Історико-біографічні напрями дослідження історії...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconНовопетрівська зош І-ІІІ ступенів «Соціалізація дітей та учнівської молоді в сучасному освітньому просторі»
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка