Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді



Скачати 12.18 Mb.
Сторінка47/61
Дата конвертації14.04.2017
Розмір12.18 Mb.
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   ...   61

Семер’янова Марія, 9 клас, Комунальний заклад «Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 20 імені Бориса Серги Полтавської міської ради Полтавської області»

Керівник: Кобозєва Людмила Олександрівна, учитель історії Комунального закладу «Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 20 імені Бориса Серги Полтавської міської ради Полтавської області»


У 2016 році виповнюється 125 років Полтавському краєзнавчому музею імені Василя Кричевського. Цей будинок є одним із символів Полтави, його історія цікава, а архітектура – унікальна. Багато років я проходила по-під стінами цієї величної споруди, входила через портал і кожного разу мене вражали вишуканість, колористична гама, панно та ще багато чого, що з першого погляду навіть не побачиш. Я хотіла дізнатися якнайбільше про «життя» будівлі, адже я навчалася в художній школі, яка знаходилася в одному з корпусів цього музею.

Тому метою мого дослідження стала історія створення та розвитку «візитної картки» мого міста – Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.

Це один з найстаріших краєзнавчих музеїв України. Він був заснований 1891 року за ініціативою професора Василя Докучаєва як природничо - історичний музей. За дорученням губернського земства професор Петербурзького університету В.В. Докучаєв у 1888 – 1892 роках очолював експедицію, що досліджувала ґрунти, рослинність та геологічну будову Полтавського та Кременчуцького повітів. Основу першої експозиції музею склали колекції, зібрані експедицією В. Докучаєва. На чолі музею став Михайло Олеховський [1, c.50], [5, с. 185,].

1906 року Полтавському губернському земству Катериною Скаржинською були подаровані значна колекція, що складалася з 20 тисяч експонатів та чотири тисячі книг. Протягом 1894 - 1913 років до Музею Полтавського земства надійшла цінна колекція східних старожитностей Павла Бобровського.

У XVIII столітті на території Полтавської фортеці, недалеко від Київської брами, стояв великий красивий будинок козака Павла Яковича Руденка, бунчукового товариша Полтавського полку, бургомістра магістрату м. Полтави. Його коштом у Полтаві були зведені Воскресенська церква (1775 р.) та перший пам’ятник про битву 1709 року під Полтавою. Саме на цьому місці 1872 року побудували будинок Полтавського губернського земства, в ньому розташовувалося статистичне бюро, де наприкінці ХІХ ст. працював майбутній письменник Іван Бунін.

У 1901 році цей будинок розібрали. А на його місці почалося будівництво нового, яке тривало до 1908 року. Автором початкового проекту був полтавський архітектор Олександр Ширшов, споруда була вирішена у стилі французького ренесансу. Але художник Сергій Васильківський розкритикував цей проект. Та автор відмовився вносити будь-які зміни. Проект переробив Київський архітектор В.М.Ніколаєв. Він запропонував відійти від стереотипного мислення і внести в архітектуру народні художні риси. На сторінках полтавської преси почалася дискусія. Думку В.М. Ніколаєва підтримали художник і графік Опанас Сластіон та письменник М.А.Дмитрієв. Це призвело до проведення конкурсів проектів. Спеціальна комісія на чолі з головою Полтавської губернської земської управи Федором Андрійовичем Лизогубом, розглянувши представлені 8 проектів, прийняла рішення про присудження премії та затвердження проекту В. Г. Кричевського в стилі українського модерну.

Будинок Полтавського губернського земства в плані має тризуб. У середній частині розміщені вестибюль, хол та зала засідань. На двох поверхах були розміщені ділові кабінети земської управи. На третьому поверсі розташувалися музейні приміщення. У цоколі – господарські та архівні. З головного фасаду будинок має два з половиною поверхи. З двору – три з половиною.

Високий цоколь з грубо оброблених каменів рожевого граніту втілює одну з основних думок модерну – «мій дім – моя фортеця». Двері головного входу прикрашені різьбленням на тему «дерево життя». Над порталом зображено герб Полтави в оточенні прапорів.

Фасад має багату декорацію: між вікнами першого та другого поверхів розмістилися 15 майолікових панно із зображенням гербів міст Полтавської губернії, під карнизом, виконуючи роль розкішного фриза, фасад прикрасили композиції на основі «вазона» та «дерева життя». За ритмом і формою схожі між собою, вони безкінечно неповторні за малюнком. На другому поверсі вікна ризалітів обрамили кручені біло-сині колони. Карниз підтримують кронштейни у вигляді «коників».

Фасади мають вражаюче загальне колористичне рішення: рожевий із сірим цоколь, вохристі кахлі стін, по яких проходить широка насичена оранжева смуга, поліхромні орнаменти, біло-сині колони - і все це знаходить логічне завершення в соковитому акорді блакитно-зеленого даху. За задумом архітектора кахлі клали в мозаїчному порядку, щоб вони виблискували на сонці. Є згадки про те, що за виконанням цієї роботи В.Кричевський спостерігав з даху сусідньої будівлі і за допомогою прапорців давав вказівки робочим.

Кераміка і майоліка виготовлена учнями земських майстерень Полтавської губернії, у тому числі Миргородської керамічної школи і гончарами з Опішні.

Усього для оздоблення будинку було виготовлено 24 458 полив’яних плиток для інтер’єрів, 12 майолікових панно.

На початку 1900-х років Сергій Васильківський запросив Миколу Самокиша до участі в розписах будинку Полтавського губернського земства. Сам Сергій Васильківський за допомогою Михайла Беркоса та Миколи Уварова написав три великих панно для зали засідань: «Вибори полтавського полковника Мартина Пушкаря», написану за науковими порадами визначного історика Д. І.Багалія; «Чумацький ромоданівський шлях» та «Бій козака Голоти з татарином». Перше панно говорило про демократизм української влади, друге – про торгівельні зв’язки Полтавської губернії, третє – про військові звитяги полтавського полку. «Всередині будинку немає жодного місця на стіні, на стелі — де б не красувався чудовий український орнамент, намальований або вирізаний. Все, що тілько є в тому будинкові, — починаючи від дробних річей, якоїсь малої мисочки, і до самих найбільших, — має на собі виразну ознаку українського мистецтва»[9], - писала газета «Рідний край» після відкриття споруди. Земський будинок у Полтаві освятили 14 жовтня 1908 року, на Покрову.

Під час святкування 200-річчя Полтавської битви до Полтави прибув російський імператор Микола ІІ. Оглянувши будівлю губернського земства, він зауважив: «Стиль дома исполнен как бы для прославления малороссов и их истории, что крайне недопустимо и вредно для государства». На металевій дошці, як було закладено разом із наріжним каменем у фундамент, автори написали: «Ми – піонери нового стилю. Помилка до фальші не стосується. Ми зробили все, що могли. Хто зможе, хай зробить краще» [9].

1920 року весь земський будинок було передано під експозицію Центрального пролетарського музею Полтавщини [3,с.5-8] . У різний час у музеї працювали вчені та діячі культури, дослідники Полтавщини.

У роки Другої світової війни, в умовах окупації міста, наприкінці 1941 року Полтавський історико – краєзнавчий музей відновив свою роботу. Директор музею Микола Мощенко доклав багато зусиль для збереження музейних фондів від остаточного розграбування їх окупантами. У березні 1942 року при музеї було відкрито художньо – промислову школу з відділами: килимарським, ткацьким та народної вишивки [6, с.85].

У вересні 1943 року значна частина природничих, етнографічних та археологічних колекцій була знищена і понівечена пожежею, яку вчинили в музеї фашисти. У 1945 – 1964 роках музей відбудовується. Була проведена реставрація приміщень музею, реконструйовано колишню головну залу засідань Полтавського губернського земства, відтворено художні шедеври С.Васильківського [7, с.210].

Із 2002 року очолює музей Фесик Катерина Борисівна – Заслужений працівник культури України. Чотирнадцять років тісної дружньої співпраці Полтавського обласного краєзнавчого музею з нашою школою. Учні школи, актив шкільного музею - часті гості у ньому [7, с.200].

Будинок Полтавського губернського земства, нині Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського, – перлина українського стилю в архітектурі та осередок історії і культури краю. За словами історика українського мистецтва В. Січинського «палацова споруда в Полтаві настільки оригінальна й своєрідна, наскільки оригінальна українська пісня, музика, література» [8, с.143].

Список використаної літератури:


  1. Волосков В. Ф.Полтава:100 памятных мест. - Харків:«Прапор», 1987, - 185с.

  2. Піскова Е. М. Полтавський краєзнавчий музей//Енциклопедія історії України: Т. 10. Т – Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2013. - 784 с.: іл.

  3. Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток. Випуск VI – Полтава: Дивосвіт, 2011.- 600с.

  4. Полтавщина: Енциклопедичний довідник, за ред. А. В. Кудрицького., К.: «Українська Енциклопедія», 1992. – 1022 с.

  5. Полтавщина. Історичний нарис. - Полтава: Дивосвіт, 2005.-592с.

  6. Ревегук В.Я. Полтавщина в роки другої світової війни (1939-1945). – Полтава, 2004.-288с.

  7. Хто є хто на Полтавщині. Видатні земляки. Довідково – біографічне видання. Випуск другий. – Київ, 2004.- 271 с.

  8. Чепелик В.В. Український архітектурний модерн/ Упорядник З.В.Мойсеєнко-Чепелик. – К.:КНУБА, 2000.-240 с.

  9. http://gazeta.ua/articles/history-newspaper

  10. http://history-poltava.org.ua/?p=6218

  11. http://histpol.pl.ua/ru/component/content/article?id=3716.


Григорій Сковорода у світових студіях ХХ століття

Сергієнко Віта – вихованка Богодухівського центра дитячої та юнацької творчості.

Керівник – Астапова Я.В., керівник гуртків Богодухівського ЦДЮТ


Однією із найяскравіших і водночас найзагадковіших постатей української культури в часи є Григорій Савич Сковорода. На перехресті двох епох в українській літературі – бароко й романтизму – він реалізував себе як мислитель, поет, перекладач, педагог, богослов. Оцінюючи значення Григорія Сковороди для світової культурної традиції, дослідники описують його як "велетенську постать" (М.Плевако), "великого сина" своєї землі (М.Сумцов), "найцікавішу постать історії українського духу" (Д.Чижевський) тощо. Його особа часто розглядається як певний "архетип" нашої нації, в котрому втілилися її характеристичні риси (М.Шлемкевич, І.Мірчук, Ю.Бойко-Блохин, О.Кульчицький, В.Янів), а творчість – як "найвище з'явище старої української школи і традиції" (М.Сумцов), що в них сформувався світогляд мисленника, стиль його розважань та художні ознаки творів.

І поезія, і проза Сковороди відрізняється жанровим розмаїттям. Це і оди, духовні пісні, псалми, панегірики, віршовану байку, фабулу, елегії, послання, епіграми тощо, також діалоги, трактати, притчі, байки, проповіді. Розмаїття форм, ориґінальні сковородинівські писання об'єднані схожими ідеями: наукою про самопізнання, концепцією "трьох світів" і "двох натур", ученням про сродність, щастя, біблійною герменевтикою. Сковородинівські твори, насамперед поетичні, синтезують у собі українську народну та схоластичну традиції. Звичайно, вони різняться як за своєю ідейною наповненістю, так і за художньою довершеністю, але попри це, постають неординарним явищем у літературі.

На ту роль, яку Григорій Сковорода відіграв в історії нашої духовності, вказує його внесок у розвиток філософічної думки. За словами науковців, Сковорода, з одного боку, виробив таку філософію, що не була "перелицьованням, парафразою" якоїсь іншої думки, а з другого, - збагатив літературу новими образами, темами, жанровими формами тощо. Григорій Сковорода жив і творив на зламі двох визначальних для вітчизняної культури епох – часів бароко й романтизму, а відтак, його часто вважають представником тієї або тієї доби. З огляду на це Д.Чижевський відводить Сковороді центральне місце в історії української інтелектуальної традиції. Схожий погляд висловив також Ю.Бойко-Блохин. На його думку, в "духовному ланцюзі", котрий зумовлює "тривання українського духовного розвитку в століттях", особа і творчість Г.Сковороди постає проміжною ланкою між життям і креативною діяльністю І.Вишенського та Т.Шевченка.3 Відтак, розуміння сковородинівської письменницької спадщини на значну міру визначає рецепцію української літератури в цілому, і без глибокого знайомства з тими писаннями годі прагнути до повноцінного осягнення культурних здобутків нашого народу.

На сьогодні в Україні та за її кордоном існує багато сковородинознавчих праць. Поява студій, які розглядали розвиток сковородинознавчої науки ХХ ст., дають змогу відтворити картину досліджень над Сковородою, висвітлити їхні напрямки.

У середині ХХ ст., визначивши синтез філософічного й літературного чинників у сковородинівській поезії та прозі, науковці стали по-новому дивитися на його зв'язок з античністю, почали звертати увагу на залежність жанрової форми, топіки, образної системи, тематики писань Г.Сковороди від творів давніх грецьких і латинських митців та від текстів Св. Письма. Так, приміром, дослідники зазначають, що римські мисленники справили вплив на літературний аспект сковородинівської творчості, бо Сковорода й сам радив початківцям-філологам читати Цезаря, Непота, Клавдіана, Верґілія, Цицерона, Овідія, Горація. Він перекладав давніх авторів і ті переклади відзначилися ориґінальним, суто сковородинівським стилем. Таку інтерпретацію маємо в працях 70-90-х рр. ХХ ст., передовсім у статтях та монографіях вітчизняних і зарубіжних дослідників: П.Попова, Н.Корж, К.Митровича, І.Гузар, Л.Ушкалова, М.Ласло-Куцюк та ін.

А. Каустов у студії „Зооморфічна символіка у філософських творах Г. Сковороди” стверджує, що символам та алегоріям надається велика роль у спадщині письменника завдяки втраті догматичності символів та розкриття алегоріями дійсності у людських аспектах буття. „Це глибокі, часто драматичні й суперечливі роздуми над проблемами життя, це водночас своєрідна програма подальших філософських пошуків і фундамент нового ідеального світу

І. Гузар у праці „Україна в орбіті європейської мислі” зазначає, що основну мету своєї творчості Григорій Сковорода вбачав не у раціональному й утилітарному впорядкуванні всесвіту, а намагався „показати, як людина стає жертвою власних демонів, якщо не зуміє заглянути в своє нутро і піти за голосом нетлінного духу, розуму і правди, що живе в ній”. За Григорієм Сковородою, суперечності пронизують весь світ, а людське життя знаходиться між ними. Суперечності не зникають, тому світ перебуває у постійному русі. Рух протилежностей дає сполуку, яка є „поворотом до себе”. Звідси й простежується принцип „коловороту”. „Світ розкладає себе, розпадаючись, розсипається і знову збирає себе у єдність. Шлях усього створіння, котрим рухає Бог, Сковорода зображує як шлях, яким, згідно з християнським віровченням, йде кожна людина через смерть до життя, через вмирання до воскресіння”. Тут фактично продовжується думка Д. Чижевського про Григорія Сковороду як представника діалектичної містики. Лише у цьому напрямку, вважає науковець, можна зрозуміти творчість мислителя.

Якщо розглядати літературну спадщину Г.Сковороди крізь призму зв’язків із європейською прогресивною думкою, то варто зосередити свою увагу, на думку Ю.Бойка-Блохіна, на деяких подібностях поглядів Ж.-Ж. Руссо й Г.Сковороди. Обидва мислителі обстоюють демократичні погляди, проте будують їх на різних засадах. Розвиваючи ідею суверенітету народу, Ж.-Ж. Руссо силу народу обертає в тиранію, що спрямовує своє вістря проти особистості. Г.Сковорода поважає будь-яку особистість: чи аристократа, чи селянина. Завдання ж філософії український письменник вбачає в культивуванні любові між людьми. У творчості обох мислителів зустрічається теза про братерство, проте тлумачать вони її по-різному. У Г.Сковороди ідея братерства пронизана християнсько-етичним змістом. Він відхиляє ідею подібності Ж.-Ж. Руссо, ставлячи наріжним каменем своїх поглядів ідею справедливості. У Г.Сковороди «ідея подібності перетворюється на необхідність забезпечувати однакові можливості розквіту особистості відповідно до її здібностей». Зустрічається у творчості Ж.-Ж. Руссо й звернення до «філософії серця», стверджує Ю.Бойко-Блохін, яку він трактує як «релігію серця». Посилання на «голос серця» дозволяло Ж.-Ж. Руссо, полемізуючи з матеріалістичним раціоналізмом, підтверджувати існування Бога. У Г.Сковороди же серце виступає вмістилищем усіх бажань, думок, почуттів. «Його філософія серця підкреслювала роль усіх комплексів несвідомого, що не вкладаються у схеми логічного мислення».

Звичайно, що погляди кожного науковця на той чи інший твір українського письменника різні. Беззаперечним є лише той факт, що чим більше проходить часу, котрий відділяє нас від життя Г.Сковороди, тим частіше звертаємося до його творчості. Саме це й можна вважати свідченням безсмертя літературної спадщини нашого філософа. І те, що дослідженням творчості мислителя займалися науковці з всесвітньо відомими іменами (Д.Багалій, Д.Чижевський, Ю.Бойко-Блохін, І.Іваньо, О.Мишанич та ін.) ще раз дозволяє підкреслити: погляди, ідеї, образи, створені Г.Сковородою, – це джерело натхнення, книга українського життя, до кінця нерозгаданий момент національної літератури.
«ПИСАНКАРСТВО ЛОЗІВЩИНИ»

Сергієнко Ірина, учениця 11 класу Лозівської загальноосвітньої школи І –ІІІ

ступенів № 3 Лозівської міської ради Харківської області 11 клас

Керівник: Громило Надія Юріївна вчитель трудового навчання
Актуальність роботи полягає в тому, що мистецтво писанки є ще не достатньо вивченим ремеслом, хоча має свою давню історію. На території нашої країни довгий час воно залишалося забороненим. На сьогодні термін розмальоване або розписане яйце у більшості асоціюється з великоднім святом. Цей факт суперечить історії писанки, яка стверджує, що вона має виключно язичницькі витоки. Писанка, поруч із вишивкою та іншими видами українського мистецтва, стала своєрідною візитівкою нашої держави.

Дана робота присвячена вивченню стародавнього народного мистецтва писанкарства у південній частині Харківської області, де такі дослідження до цього часу ще не проводилися, хоча традиція виготовлення писанок існувала в середині ХХ століття, а активне розповсюдження починається у 90-х роках минулого століття.

Об`єктом дослідження є техніки писанкарства поширені на Лозівщині. Предметом дослідження є вироби творчості майстрів писанкарства Лозівського краю.

Метою дослідження є зібрання відомостей про розповсюджені техніки писанкарства територією Лозівського району, відтворення писанок з віднайденими с візерунками у відповідних техніках.

Досягнення поставленої мети передбачає розв`язання наступних дослідницьких завдань: ознайомитися з писанкарством, як найдавнішим видом декоративно - ужиткового мистецтва; визначити джерела традиції фарбування і розпису яєць з точки зору історичної ретроспективи; з`ясувати історичні причини ХХ століття, за яких писанкарство стримувало свій розвиток; здійснити аналіз сучасної писанки та порівняти її з традиційною; віднайти інформацію й познайомитися із земляками, які займаються писанкарством; створити колекцію писанок з відшуканими орнаментами природними барвниками.

Писанкарство у Лозівському краї поділяється на традиційне і сучасне. Більшість майстрів - це прихильники сучасної яскравої писанки-сувеніра. Вивчаючи традиційне писанкарство Лозівщини, дізналися про докази, які підтверджують існування розпису писанок з використанням натуральних барвників у с. Катеринівка Лозівського району.

Проведене дослідження дозволяє стверджувати, що на Лозівщині поряд із вареними яйцями – крашанками, існували способи воскової техніки та видряпування на сирому яйці. Воскові символи, які наносили за допомогою заточеного сірника або тріски, нагадують безкінечники у вигляді спіралі та хвилястої лінії, квіти у вигляді крапочок. Видряпування хрестів і надписів старослов’янською мовою виконували циганською голкою.

Заглибившись у ряд експериментів, відтворили писанки у відповідних техніках, використовуючи натуральні матеріали та свідчення інформантів Лозівщини.

Проти публікації тез не заперечую.

МАГІЯ ПОЯСУ В УКРАЇНСЬКОМУ ЖІНОЧОМУ КОСТЮМІ

Сініцева Олена, учениця 7-В класу Решетилівської гімназії імені І.Л.Олійника Полтавської області

Ширшова Наталія Олександрівна, учитель історії, керівник історико-краєзнавчого гуртка «Стежинами рідного краю» Решетилівської гімназії імені І.Л.Олійника


Український народний одяг – яскраве й самобутнє культурне явище, котре розвивалося й удосконалювалося протягом століть. У народному костюмі відбилися спільність походження та історичної Долі східних слов'ян, взаємовпливи культур інших народів. Зберігаючи ознаки різних епох, особливості костюма являють собою важливе джерело вивчення етнічної історії населення, його соціально-класової структури, естетичних поглядів та уявлень.

Історія українського народного костюма генетично пов'язана з традиціями Київської Русі. Археологічні розкопки засвідчують широкий розвиток ткацтва та різноманітних ремесел того часу, дають певне уявлення про давньоруське вбрання. Відомості про одяг є і в давньоруських писемних пам'ятках. Так, в Іпатіївському літопису згадується кожух, у «Слове о полку Ігореве» - кожух і опанча, в інших джерелах – сорочка, ногавиці, плащ (корзно), свита, клобук, вінець тощо. Чимало знахідок говорять й про побутування в Київській Русі шкіряного та плетеного одягу, великої кількості прикрас. Ці матеріали суттєво доповнюються іконографією XI-XIV ст.: фрески, ікони, книжкові мініатюри дають уявлення про одяг пануючих верств населення – князів, бояр, дружинників тощо. На фресках Софійського собору в Києві збереглись зображення одягу Не тільки князівської сім'ї, а й музикантів, мисливців.

Досить чітко виявлялись тогочасні регіональні відмінності костюма, які брали свій початок бодай з часів давніх племінних об'єднань. Це стосувалось перш за все прикрас, які вироблялись місцевими майстрами, - бронзових та срібних підвісок, якими прикрашали головне вбрання та зачіску, скроневих та нагрудних прикрас. Але дані особливості з розвитком ремісництва у містах поступово нівелювались. Стійкішими були традиції виробництва тканого одягу, плетення взуття, а також техніка та мотиви орнаментики– особливо сорочок, які майже до кінця XIX ст. зберігали давні локальні особливості. У цьому плані слід виділити одяг населення Середнього Подніпров'я – територіального центру формування української народності.

Метою дослідження автор поставили дослідити один із елементів українського костюма – пасок, як невід’ємний атрибут повсякденного, святкового та ритуального одягу.

Актуальність дослідження – особливий інтерес до історії української культури, її неповторності та самобутності. Адже національний костюм це як тотем нашого буття до якого все частіше повертається український народ в незалежності від соціального положення та матеріальних статків.

Для реалізації мети авторами були поставлені наступнізавдання:



  • Познайомитися з історією українського народного костюма.

  • Розглянути окремі елементи одягу чоловіка та жінки.

  • Дослідити яке значення мав пасок в українському вбранні.

  • Познайомитися з літературними та документальними джерелами, що висвітлюють інформацію по темі.

  • Зустрітися з майстрами народної творчості родиною Пілюгіних, які відтворюють техніку ткацтва та орнаменти вишивок поясів.

  • Відвідати майстер-класи по виготовленню та вишивці поясів у викладачів художнього ліцею та вчителів технології Решетилівської гімназії.

  • Познайомити однолітків, вчителів, жителів селища з результатами дослідження шляхом виготовлення буклетів та публікацій роботи в місцевій пресі та інтернет джерелах.

Ми, українці, володіємо колосальним духовним і моральним потенціалом, який зосереджено в українській традиційній культурі. Наш громадянський обов'язок – задіяти цей потенціал у державотворенні, у формуванні національної відомості громадян нової України.

Пояс вважався чи не головною ознакою військового обладунку. На Русі побутував вираз – «позбавити пояса», що означало позбавити військового звання. Пізніше це застосовували не лише до воїнів, а до священників, котрих позбавляли сану. До цих пір в мові побутує вираз «розпоясатися», що засвідчує про порушення норм поведінки. Чоловікові з’явитися на людях без пояса вважалося непристойним. За повір’ям ходити без пояса так же грішно, як і без хреста. Взагалі у фольклорі без пояса та хреста появляються лише негативні персонажі. Розпоясати чоловіка означає зганьбити його. Так під час бенкету зняттям пояса було нанесено образу князю Василю Косому (1433р.) внукові Дмитрія Донського, що призвело до війни на Галичі. Його пояс був надзвичайно цінним – і матеріально: золотий з цепами, обсипаний дорогоцінним камінням; і історично: адже був дарунком Дмитра Донського.

В давнину пояса виготовляли із самих різноманітних матеріалів. Знать носила ковані – обрамлені золотом, сріблом з дорогоцінним камінням, шкіряні з усілякими прикрасами, ткані – шовкові з золотою та срібною нитками. У воїнів особливою славою користувався пояс із шкіри дикого тура, полоску шкіри намагалися здобути прямо на полюванні, бо бик вважався військовим тотемом. В народі були розповсюджені пояса з лляної та шерстяної пряжі, в’язані, ткані, плетені. Ткані і в’язані пояси мали довжину до п’яти метрів, вони особливим способом пов’язувались, але способи пов’язання були відмінні в залежності від місцевості.

Пояса виготовлялись в кожній селянській родині – чоловічі та жіночі, буденні та святкові. До пояса кріпилось все: калита (гаманець), кресало, ніж, гребінь і т.д. За поясом зберігали зброю.

Пояс відігравав важливу роль під час проведення українського весілля. Магічні якості пояса поєднують союз молодих людей. Його використовували при сватовстві та безпосередньо під час весільного обряду. Якщо наречена дарувала нареченому пояс, вона вже не мала права йому відмовити. Як за правило дарувався пасок витканий власноруч із шерсті в червоних тонах. Під час весілля поясом пов’язували не лише наречених, а й вузол з приданим нареченої, пиріг для жениха, його чарку і т.д. Маючи велику віру в магічну силу паска наречені дарували їх по декілька штук. Коли молодят клали на шлюбну постіль, ноги їм пов’язували паском, щоб молодята не сварилися.

У Київській Русі пасок слугував батьківським благословенням, передавався у спадок і зберігався із покоління в покоління. За допомогою пояса влаштовувався зв'язок поміж «свої» та «чужим» просторами, старим та новим будинком. Так, в новий будинок господар входив першим, а потім за пояс заводив усіх членів родини.

Також вірили, що якщо молодій жінці завжди носити при собі шматок пояса священика, то це допоможе їй легко завагітніти. А вже будучи вагітними, жінки носили пояс свого чоловіка, вважаючи його більш сильним оберегом, аніж власний пасок. Цей пояс жінки не знімали навіть вночі, щоб не снилися жахіття та щоб нечиста сила не давила на живіт. Інколи пояс розв’язували спеціальним обрядом з метою полегшити молодій жінці наступаючі пологи. При важких пологах жінці клали під ноги червоний пояс і вона переступала через нього.

Символіці на вишиванках, поясах надавалося велике значення. Квіти, птахи, гроно винограду, хмелю, Дерево життя всіх символів не перелічити. Та проводячи дослідження автори відзначили найбільш популярніші орнаменти, які зустрічалися на одязі та поясах українців. Калина – дерево нашого українського роду. Колись у сиву давнину воно пов’язувалось з народженням всесвіту, вогняної трійці. Ось через це весільні рушники, дівочі і парубочі сорочки, пояса тяжіли тими могутніми гронами. Дуб і калина мотиви, що найчастіше зустрічаються на парубочих сорочках, пасках і поєднують у собі символи сили і краси. Дуб – священне дерево, що уособлює Перуна, бога сонячної чоловічої енергії, розвитку, життя. Отже хлопці і молоді чоловіки мали на собі чудовий оберіг життєдайної сили свого роду. Мотив гроно винограду бачимо в жіночих та чоловічих вишиваних символах Київщини та Полтавщини. Ніби магічним колом обвиває лоза, виткана на поясах, стан парубків та дівчат.

Минуле століття але важко сьогодні уявити статного чоловіка чи вишукану пані без пояса. Пасок, правда різної ціни, прикрашає і є елементом одягу різних верств населення, людей різних за статком. Ми не намагаємося досконало дослідити які саме пояси популярні сьогодні. Але хочемо привернути увагу сучасної молоді до поясів автентичних та таких, що виготовляють сучасні майстрині. Прикладом може слугувати родина Пілюгіних, майстрів народної творчості, які поєднують вікові традиції із сучасністю виготовляючи пояси. Авторам цікаво було відвідати майстер-класи по виготовленню поясів у творчій майстерні родини Ольги Пілюгіної, викладачів художнього ліцею. Будемо раді познайомити вас із нашим дослідженням.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   ...   61

Схожі:

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconVіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconХіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська краєзнавча експедиція учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна» Напрям „Духовна спадщина мого народу ” Пошуково-дослідницька робота
Брат за брата
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconЗакарпатський центр туризму, краєзнавства,екскурсій І спорту учнівської молоді діяльність освітянських музеїв як спосіб формування національної свідомості учнівської молоді ужгород 2017 зміст
Завдання музеїв при закладах освіти на сучасному етапі по формуванню національної свідомості учнівської молоді
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconІсторико-краєзнавча спадщина Івана Крип’якевича
У статті розглядається краєзнавча діяльність відомого історика Івана Крип’якевича в Східній Галичині першої половині ХХ ст. Розглядаються...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconПро підсумки обласного сходження учнівської молоді Львівщини на гору Високий Верх Сколівського району, присвяченого 160-й річниці від дня народження І. Франка
«Львівський обласний Центр краєзнавства, екскурсій І туризму учнівської молоді» (надалі – кз лор лоцкетум) 0 вересня – жовтня 2016...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська науково-практична конференція
Вимірності фазового простору на прикладі математичної моделі хімічного реактора 30
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconДержавна служба україни з надзвичайних ситуацій
«Особистість в екстремальних умовах», VІ всеукраїнська науково-практична конференція з міжнародною участю
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді icon15 грудня 2015 року в Корсунь-Шевченківському державному історико-культурному заповіднику буде проведена науково-практична конференція «Корсунщина в історії України»
Видатні постаті Корсунщини та їх роль у вітчизняній та світовій історії І культурі. Історико-біографічні напрями дослідження історії...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconНовопетрівська зош І-ІІІ ступенів «Соціалізація дітей та учнівської молоді в сучасному освітньому просторі»
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка