Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді



Скачати 12.18 Mb.
Сторінка5/61
Дата конвертації14.04.2017
Розмір12.18 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   61

ГРИГОРІЙ САВИЧ СКОВОРОДА І ВАЛКІВЩИНА

Бондаренко Марина, учениця 10 класу Новомерчицького НВК, вихованка

Валківського районного ЦТКЕУМ Валківської районної ради Харківської області

Керівник : Вовк В.Ф., учитель географії
Ім’я видатного філософа, поета і просвітителя Григорія Савича Сковороди оповите легендами. Одна з них, досить популярна, безпосередньо пов’язана з Валківщиною. Згідно неї, саме у місті Валки «світ ловив Сковороду, але не спіймав». Відповідно до легенди Григорій Савич у 1765 році ледве не одружився тут з місцевою дівчиною, але буквально утік з-під вінця.

Уперше про це пише відомий учений Ізмаїл Срезневський, якому цю історію ніби то повідав якийсь слобожанський старожил (прізвище його не збереглось) у 1833 році. Письменник поклав цю подію у основу свого художнього твору «Майоре, Майоре !».

Слід відзначити, що жодного документального підтвердження гіпотетичного одруження Сковороди у Валках не існує. Дана інформація неодноразово спростовувалась дослідниками життя видатного філософа , однак вона продовжує поширюватись і навіть потрапила до «Валківської енциклопедії» - тритомного науково-популярного видання, створеного літератором Іваном Лисенком.

У зв’язку з цим виникає питання : а чи бував узагалі Григорій Савич на території тодішнього Валківського повіту ? Наскільки достовірними є відомості про його перебування тут ?

Щоб відповісти на поставлені запитання, потрібно проаналізувати дані про відвідини Валок видатного філософа та джерела інформації, які повідомляють про це.

Перш за все звертає на себе увагу той факт, що у жодному сучасному опису біографії Сковороди Валки не згадуються. Це означає, що місто навряд чи відігравало значну роль у житті чи творчості Григорія Савича.

На сайті міста Валки згадується як приятель Сковороди валківський священник Василь Снісарєв. Згідно чуток Григорій Савич міг його відвідувати у Валках. Але сам Снісарєв переселився сюди не раніше 1786 року, коли одружився з місцевою дівчиною. Однак місця перебування Григорія Савича у останні 8 років його життя добре відомі. Валківщина серед них відсутня.

Побічним доказом того, що Василь Снісарєв навряд чи був близьким другом Сковороди служить відсутність листів Григорія Савича до нього.

Відомий також факт, що Сковорода присвячував близьким людям свої твори. Снісарєву таких посвят немає.

Усе сказане свідчить, що навіть якщо Снісарєв і Сковорода були знайомими (що не виключено), то це знайомство було не настільки близьким, щоб Григорій Савич був у Валках на весіллі Василя Снісарєва.

Сайт міста також згадує чутки, що на вулиці Харківській був будинок, який неодноразово відвідував Сковорода. Належав він місцевому лікареві Артюхову, а потім перейшов у власність до інших людей – Костир (чи Костиріних) та фон Циглера. Однак на тому ж сайті повідомляється, що правнучка Артюхова нічого не знає про відвідини Григорієм Савичем Сковородою свого предка. Чутки ж говорять, що начебто філософ був знайомий з Костирями і відвідував саме їх. Але оскільки лікар Артюхов помер у 1835 році, то такого знайомства не могло бути.

А от факт перебування Сковороди на хуторі Довжик сумнівів не викликає. Про це відомо з власноручного листа Григорія Савича до ректора Харківського колегіуму Іова Базилевича, датованого 18 квітня 1765 року. Але у Харківській області два населених пункти носить назву Довжик : одне село (більше) у Золочівському районі, інше – у Валківському.

Достоменно невідомо, у якому з двох Довжиків перебував Сковорода у 1765 році. На користь золочівського Довжика свідчить його належність у другій половині вісімнадцятого століття одній з найбільш знатних родин Харківщини – Донцям-Захаржевським, з якими Григорій Савич був у добрих стосунках. Однак існують і певні невідповідності, які викликають сумніви щодо перебування Сковороди саме у цьому селі. Так, на карті-триверстівці Шуберта, створеній у середині ХІХ ст., золочівський Довжик показаний як велике село. За переписом 1864 року тут мешкало 1688 жителів. Дуже сумнівно, щоб за 100 років відбулось перетворення хутора у такий значний населений пункт.

А от валківський Довжик і на карті Шуберта значиться як хутір – саме так його називають дослідники життя Сковороди.

Побічним доказом, який свідчить на користь саме цього населеного пункту, служить його відособленість, бо, як відомо, після того, як Григорій Савич покинув Харківський колегіум, він деякий час прагнув певної самотності.

А чи бував Сковорода у самих Валках ? Так, бував. Як відомо, у 1759 р. він переїхав з села Коврай на Черкащині до Харкова. Пряма дорога між цими населеними пунктами проходить через Полтаву і Валки. Тому обминути це місто Сковорода просто не міг. Враховуючи ж розташування Валок щодо Полтави і Харкова та тогочасні засоби пересування, цілком імовірним є припущення, що Григорій Савич міг навіть зупинятись на кілька годин у цьому місті. Але чутки про його тісні зв’язки з Валками швидше за все перебільшені.


ТРАДИЦІЙНА СІМЕЙНО-ПОБУТОВА КУЛЬТУРА БОЙКІВЩИНИ

Бонтей Дмитро, учень Донецької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 2

Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Кулініч Тетяна Борисівна, вчитель історії Донецької загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів № 2 Балаклійської районної ради Харківської області


Вивчення традиційно-побутової культури населення певних регіонів та її функціонування в локальному розмаїтті належить до пріоритетних напрямів сучасної етнологічної науки.

Бойки – це «особливо яскраво виражена етнографічна група українського населення» [1, с. 7]. Бойківщина – «суміжний з Гуцульщиною на заході етнографічний регіон, що займає центральну частину Українських Карпат» [1, с. 139], які «в давнину називались Бескидами» [4]. З теренів Бойківщини походить дуже багато тих людей, що у різні часи прославили Україну на весь світ: Петро Конашевич – Сагайдачний, його односелець, Юрій Франц Кульчицький, відомий як власник першої кав’ярні в Європі; Іван Франко, Юрій Дрогобич, Степан Бандера, Августин Волошко, Петро Яцик - найбагатший українець у світі.

Культура народу є віддзеркаленням процесів і явищ, які спостерігаються в його житті. На формування і розвиток культури бойків впливали природно – географічні, історичні, соціально-економічні, світоглядно-релігійні, психо-емоційні та інші чинники. Розглядаючи питання про перспективи бойків і Бойківщини, д-р Ярослав Радевич-Винницький пише: «Кожен народ закорінений у землі, на якій він сформувався, з якої він виріс, на якій він проживає, творить свою культуру, свою цивілізацію. Люди, які відчувають свою належність до етносу, здебільшого закорінені в його землі. Люди, які відчувають свою належність і до етносу, і до субетносу, - закорінені в землі подвійно і більш глибоко…».

Факторами впливу на процеси формування і розвитку культури бойків, що зумовлювали природно – географічне розташування та історичний розвиток Бойківщини, стали: розселення і проживання бойків у гірській та передгірській зоні Карпат, що у природному відношенні є однією з унікальних зон в Європі; відокремленість гірською та річною системами; давність заселення території Бойківщини, глибина якої сягає в тисячоліття; загарбницька політика іноземних держав, на пограниччі з якими межувала ця територія і до складу яких вона періодично входила тривалий період; вплив різних культур, релігійних уявлень і громади.

Традиційна сімейно-побутової культура бойків майже до середини ХХ ст., мала етнічні особливості. Проживання бойків до ХІІ – ХІІІ ст. великими патріархальними, а починаючи з вказаного часу – малими, сім’ями. Безумовний авторитет батька та старших в родині, їх вирішальне слово у домашньому господарстві та, навіть, одруженні дітей; повага до жінки і матері, наявність жіночої частини господарства. Відповідальність перед громадою подружжя за дотримання морально-звичаєвих сімейних устоїв і батьків, особливо матері, за виховання дітей. Залежність сімейного добробуту (хатнє начиння, одяг, їжа) від землеробської і скотарської діяльності, зайняття деревообробним, соляним, торгівельним та іншими промислами. Залучення дітей з раннього дитинства до участі у господарських справах: хлопчиків до випасання худоби, допомоги батьку в полі чи в лісі, принесення води, плетіння корзин, тощо; дівчаток – до приготування їжі, прибирання житла і подвір’я, шиття одягу і вишивання, тощо. Супровід усіх вагомих подій (народження, іменування, хрестин, купелі дитини, релігійних свят, тощо) і звичайних справ магічними обрядами, замовляннями, ритуалами.

Бурхливе ХХ ст. принесло зміни у всі сфери життя людей, у тому числі, і сімейне. Велика частина традицій сімейного побуту і дозвілля відійшли у минуле. Науково-технічний прогрес та пов'язаний з ним економічний розвиток країни хоча й полегшили ведення домашнього господарства, але й змусили шукати інші джерела прибутку: багато бойків у пошуках кращої долі або порятунку від репресій опинилися в еміграції за кордоном. Ще більше стало жити в містах, де, як відомо, зовсім інший уклад життя.

Але консерватизм бойків, про який так багато говорять дослідники, «допоміг» зберегти багато духовних традицій у сімейно-побутовій культурі. Так, залишились незмінними авторитет батька та старших в сім’ї, відповідальне ставлення до виховання дітей, зокрема, до здобуття ними освіти; вшанування традиційних свят, насичених всілякими магічними дійствами. Ніколи не вибували з традиційного гардеробу бойків вишиванки, чоловічі капелюхи, жіночі квітчасті хустки, хоча сьогодні вони їх вдягають переважно на свята.

В селах на Бойківщині традиційно розводять худобу, садять городину; справжні майстри плетуть кошики, шиють хутряний одяг, вишивають сорочки, виготовляють керамічний посуд, розписують писанки. Неповторний бойківський стиль, в якому відобразилися кмітливість, спостережливість, естетичний смак присутні у всіх шедеврах матеріальної культури.

Для збереження пам’яток матеріальної і духовної традиційної культури, в тому числі й сімейно-побутової, бойки заснували міжнародне товариство «Бойківщина», музей «Бойківська хата» (с. Кульчиці), конкурс знавців Бойківщини ім. Мирона Утриска; видають в Канаді часопис «Літопис Бойківщини», проводять міжнародний фестиваль «Бойківські фестини» та здійснюють багато інших справ у даному напрямку.

Отже, бойків можна вважати репрезентантами не тільки багатьох специфічних рис етнічної, а також традиційних елементів загальнонаціональної української культури.


ЗАМОК-ПАЛАЦ СЕНТ-МІКЛОШ НА ЗАКАРПАТТІ

Боюк Олександра, студентка Мукачівського аграрного коледжу

(туристичного відділення). Керівник: Дзембас О.В., керівник гуртка Закарпатського центру туризму,

екскурсій і спорту учнівської молоді.
Замок-палац «Сент-Міклош» (або українською мовою - Святого Миколая) знаходиться неподалік закарпатського міста Мукачево у селищі з сучасною назвою Чинадієво. Розташована пам’ятка біля північного берега річки Латориця трохи вище за течією від Мукачівського замку.

Зараз замок являє собою майже прямокутну масивну двоповерхову споруду, з чисельними залами, житловими кімнатами, залишками потаємних ходів і досить високими (до 2.8 метра) підвальними приміщеннями по всьому периметру будівлі. Саме тут у підвалах і до нині збереглися залишки продухів у формі бійниць. Із східної сторони по кутах споруди знаходяться два масивні круглі у плані бастіони, які з певною обережністю можуть свідчити, що споруда можливо колись мала і певні захисні функції.

Першим із науковців замок Сент-Міклош описав відомий закарпатський історик та археолог Тиводар Легоцький у 1881 році. У своїй ґрунтовний монографії «Березьский округ» він повідомляє про те що колись навколо фортеці Сент-Міклош існували рови та вали які згодом були засипані. Це, доволі лаконічне повідомлення поки, що не знайшло свого підтвердження, адже автор не залишив будь яких навіть схематичних креслень, а зараз ніяких залишків цих споруд візуально не простежується. Писемні джерела теж, на жаль, досить уривчасті, але з них дізнаємось декілька значущих фактів. Так угорський король Жигмонд (Сигизмунд) документом від 1403 надає дозвіл роду Перені на будівництво замку, але коли його розпочали будувати достеменно не відомо. Безпосередньо замок згадується в історичних документах аж наприкінці 16 століття, як володіння роду Телегді. Більшість сучасних дослідників схиляється до думки, що замок виник саме у цей час. Однак слід відзначити, що археологами Ужгородського університету (Прохненко Ігор) при зондуванні біля мурів із східної сторони укріплення у перемішаному культурному шарі було виявлено монету угорського короля Матяша Корвина (друга половина 15 століття). Зрозуміло що цей факт, не може бути прямим свідченням датування споруди, але він спонукає дослідників, як археологів так і істориків до більш ґрунтовного дослідження пам’ятки.

У 1657 році польські загони на чолі с князем Любомирським відбили напад трансільванського князя Дьордя (Юрія) ІІ Ракоці. І в свою чергу всією міццю польського війська обвалилися на підконтрольну Трансільванії територію. Було захоплено і частково зруйновано і фортецю-палац Сент-Міклош.

Відомо також, що 8- січня 1682 року у замку вперше зустрічаються відома угорська героїня, вдова Ференца І Ракоці - Ілона Зріні (особливо вона відзначилась при захисті мукачівської фортеці, під час австрійської облоги у 1685-1688 роках) та і не менш відомий лідер угорських куруців Імре Текелі. Між ними палке кохання. Згодом брак.

Замок «Сент-Міклош» залишається володінням роду Ракоці аж до 1711 року, до поки син Ілони Зріні (від першого шлюбу) Ференц ІІ Ракоці не був вимушений залишити країну. Дещо пізніше усі землі що колись належали йому були конфісковані і передані австрійською короною у подарунок графу Шенборну. Під час правління родини Шенборнів замок остаточно втрачає свої захисні функції, декілька разів перебудовується і перетворюється у палац. Поряд із основною замковою будівлею зводяться чисельні господарські приміщення, стайні, влаштовується величезний парк. На початку ХХ століття замок Сент-Міклош обстежив та наніс на план відмий австро-угорський знавець – фортифікатор Елемір Шош, але він зафіксував виключно основну замкову будівлю. Згодом замкове приміщення використовувалось то як тюрма, то як склад, у 50-х роках тут була розташована радянська військова частина, яка з часом змінила місце дислокації. Потім на території замку розташувались автогосподарство та ремонтні майстерні. Замкову будівлю в вочевидь очікувало повна руйнація та забуття.

Але сталось не так! Замок, вірніше те що від нього залишилось взяв у оренду художник Йосип Бартош. Ціною неймовірних зусиль і здебільшого власним коштом він разом із дружиною Тетяною, з допомогою самовідданого колективу, та волонтерів поступово повертає життя у колись закинуту, середньовічну будівлю. На окремих ділянках замку частково проведено консервацію та реставрацію. Орендар налагодив на пам’ятці постійне екскурсійне обслуговування. У замку зараз проводяться і художні виставки, тематичні вечори, концерти. Він намагається співпрацювати з науково-дослідницькими інституціями, освітянськими та волонтерськими організаціями з метою подальшого вивчення пам’ятки.

Так, завдяки саме зусиллям останніх у минулому 2015 році і було виявлено і обстежено замковий колодязь. З’ясувалось, що він був засипаний цілеспрямовано у 1959 році, у час коли тут була розташована радянська військова частина. Про це свідчать знахідки тогочасної військової амуніції та спорядження у наповненні круглого у плані колодязя. Дивно, але сучасне покоління навіть і не здогадувалось про його існування. Колодязь розташовувався з тильної західної сторони основної замкової будівлі де вочевидь колись були розташовані і основні господарські приміщення. Внутрішній діаметр колодязя 2 м. у верхній частині і 1.8 м. в основі. Глибина - 6 м. Товщина бутової кладки 45 см. В основі конструкції колодязя знаходилась дерев’яна кругла рама, що складалася із 4 ув’язаних виступами секцій. На жаль дату його зведення встановити поки що чітко не вдалось, адже при подальшому розчищенні нижче основної рами на глибині 6 метрів виникла загроза обвалу. З’ясовано, що колодязь експлуатувався і відповідно чистився постійно аж до своєї руйнації. У його середній частині на глибині 3 м. була вмонтована залізна труба для забору води у поряд розташовану казарму.

У майбутньому сподіваємось, що ще багато таємниць замку дослідникам вдасться розгадати. Радарне обстеження, що було проведено з допомогою фахівців Київського національного університету навколо замку Сент-Миклош чітко визначило, що є пряма необхідність у організації повноцінної археологічної експедиції з метою глибокого наукового вивчення цієї дуже цікавої пам’ятки.
АНТОН ГУРІЙОВИЧ ВЕРЬОВКА – ЧАРОДІЙ НАРОДНОЇ ПІСНІ

Бригинець Діана, Волкова Аліна, Калюжна Анна,

учні географо-краєзнавчого гуртка «Мандрівники»

Центру туристично-краєзнавчої творчості на базі Снов’янської ЗОШ І-ІІ ступенів

Чернігівського району Чернігівської області. Керівник: Нерет О.Г., керівник гуртка


«Рослина без коріння всихає,

людина без минулого не живе».

Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія  це не просто минуле, це його душа.

Ми, українці, володіємо колосальним духовним і моральним потенціалом, який зосереджено в українській традиційній культурі. Наш громадянський обов'язок – задіяти цей потенціал у формуванні національної самосвідомості громадян України».

Щоб по-справжньому пізнати свій рідний край, необхідно вивчати історію, мову, культуру, що впродовж багатьох століть творилася і плекалася в народному середовищі, передавалася від покоління до покоління, безперервно розвивалася і водночас зберігала певні стійкі свої риси, які ставали традиційними.

Оскільки до Боромиківської територіальної громади Чернігівського району належить і село Моргуличі, ми спрямували свою пошуково-краєзнавчу роботу на збір матеріалів про видатного діяча культури Антона Гурійовича Верьовку – відомого краєзнавця, фольклориста, музиканта. Ми досліджували його творчий шлях, головні здобутки та вплив на розвиток культур регіону.

Все життя прожив скромний учитель музики у невеликому придеснянському селі Моргуличі, створивши тут неповторну ауру духовності й пісенності. Вісімдесят шість років жив на світі Антон Гурійович – славний чоловік з ясним розумом, ясною пам’яттю. Скільки пісень записав, скільки обрядів знав! Слухати його було надзвичайно цікаво: про давно минулі дні, про велику родину, де росло дванадцятеро дітей.

Народився в селі Локнисте Менського району в сім’ї Гурія Івановича Верьовки. Гурій Іванович був, як кажуть, на всі руки майстер: і грав, і співав, і керував хором, і чоботи шив, і орав, і молотив, і косив, і сіяв. Та тільки поля свого не мав. Кращі родючі землі в Березному і Локнистому належали багатому поміщикові. Тому батько з матір’ю і дорослі діти під час весняних і осінніх польових робіт наймалися до заможних односельців та на панський лан і сінокіс.

Коли Антонові виповнилось вісім років, Гурій Іванович знав, що і для нього немає іншого шляху в науку, як архієрейський хор. Тож Антон готувався їхати з Грицем, як тільки скінчаться літні канікули. В той час від Локнистого можна було дістатися до Чернігова пароплавом, який приставав недалеко від села, у Гориці. Він ходив по Десні від Новгород – Сіверського до Чернігова.

Григорій одвіз брата до міста і передав регентові Ступницькому. Той прослухав малого і прийняв до гурту. Все відбувалося так, як у свій час було з ним, коли старший брат Петро привіз його до Зосимовича, Антон виявився здібним учнем з гарним голосом і слухом, але недовго затримався він у монастирському середовищі. Перезимував у Чернігові, а влітку сам прибився додому і сказав батькові й матері, що навчання не продовжить навчання. Батьки рішенню сина не суперечили.

Обом їм було шкода і цього відлучати від хати, наче відривати від серця. З усіх дітей при них лишилося тільки п’ятеро.

У 1920 році померла від тифу найрідніша людина – мати. Матір діти любили до нестями. Вона знала безліч пісень, які завжди співала під час роботи. Жити стало важко, але допомагали старші діти Петро та Григорій, які вже мали свої заробітки.

У 1936 році Антон Верьовка у Локнистому організував хор, який з успіхом виступав по селах. Він здійснив мрію брата, який хотів, щоб скрізь у навколишніх селах були самодіяльні хори. Багато уваги приділяли брати розвитку співацьких колективів у Локнистому та Гусавці. Співу по нотах в селах тоді не знали. Антон Гурійович звертався до брата по допомогу. І він присилав із Києва збірники пісень. Так, наприклад, як «Тракторист оре лан», «Гей, у нашому селі». Висилав і свої композиції: «Вперед народе йди!», «І шумить, і гуде». А одного разу на прохання Григорія Гурійовича хор здійснив постановку «Весілля у Локнистому». «Весілля» було записане й надіслане йому у Київ.

Антон Гурійович отримав педагогічну освіту і все життя працював учителем, уміло привчав своїх учнів до музичних співів. У 50-х роках ХХ ст він почав працювати в селі Моргуличі вчителем музики. Багато Антон Гурійович працював з дорослими в художній самодіяльності, пропагує творчість Григорія Верьовки, його народну манеру співу. Він створив фольклорний ансамбль «Світанок» в селі Моргуличі, яким керував до останніх днів свого життя. Цей ансамбль добре відомий не лише на Чернігівщині, а й далеко за її межами, відзначався дипломами в Києві, Москві. у 1987 році художньому колективу «Світанок» було присвоєно звання лауреатів ІІ Всесоюзного фестивалю народної творчості. З великою радістю сприймалися слухачами пісні «Ой чого ти земле», «Тихо над річкою» виступи троїстих музиків у виконанні цього ансамблю, бо музику складав до них Г. Верьовка. І, звичайно, народ, бо в ритмі, звуках, в усій тональності цих творів кожен слухач чув материнську пісню, пісню рідного краю, пісню співучої України. У кожній пісні, у кожній її ноті чулася нездоланна любов до рідного краю, Полісся, чудової землі української, до її невтомних трударів і захисників у лиху годину.

Це завдяки Антону Гурійовичу і створеному ним ансамблю вся Україна познайомилась із бережно відродженим і збереженим народним різдвяним обрядодійством «Водіння кози». З ним вони їздили в Київ до вдови Г.Г. Верьовки – Є.П. Скрипчинської.

В одній із телепередач «Слово про пісню», яку готував О.І. Дей, учасники моргулицького фольклорного ансамблю не тільки показали цей обряд, а й розповіли, як робляться маски, що вони означають. Щиро аплодували артистам з Моргуличів у Спілці письменників України, де їм підспівувала авторка славнозвісної «Марусі Чурай» Ліна Костенко.

Не одну пісню перейняв від А. Вірьовки народний артист України, лауреат Шевченківської премії кобзар-лірник Василь Нечепа. Спілкування з визначними носіями національної культури, серед яких називають і А. Верьовку, глибоко вплинуло на тематичних програм В. Нечепи. Серед музичних творів, які виконує артист у супроводі ліри є і твори, які він записав у А. Верьовки: «На що мені женитися», «Попаденька», «На горбочку сиджу», «Про Адама та Єву», «Якби мені стільки грошей».

В гості до Антона Гурійовича, мов до пісенної Мекки, приїздили правнук Миколи Лисенка В. Р. Лисенко, професор Київської консерваторії, головний хормейстер тоді ще київського театру опери і балету, лауреат Державної премії УРСУ імені Т. Г. Шевченка Л.М. Венедиктов, ректор Київської консерваторії О. С. Тимошенко і багато інших митців, котрих він завжди щиро й тепло вітав в своїй скромній оселі, де головними багатствами були духовність і музика. Нерідко навідувався до А. Верьовки викладач Чернігівського музичного училища В. Г. Бойко зі своїми вихованцями.

Слухаючи віртуозну неперевершену гру А. Г. Верьовки на скрипці (а грав він у народній манері, майстрів якої залишилось дуже мало), учасники хору «Легенда» з Швейцарії захоплено говорили, що саме його музика допомогла їм зрозуміти різницю між європейцями й українцями. Адже вони (європейці) сприймають все через розум, а український народ – крізь серце.

У 1970 р. у Чернігівському міському Палаці культури хіміків відбувся вечір з нагоди 75- річчя, де виступав Антон Гурійович, який розповів про традиції великої родини Верьовок, про велику любов до української пісні. 

На честь Г.Г. Верьовки встановлена обласна премія, що носить його ім’я. І першими лауреатами її стали Антон Гурійович та директор Чернігівського музичного училища В.Г. Бойко. І на святкуванні 95- річчя з дня народження Верьовки вони представили свої фольклорні колективи: «Світанок» село Моргуличі Чернігівського району і ансамбль музичного училища. Глядачі побачили на сцені чудову композицію з піснями, танцями, щедрівками. А які костюми, а які вишивки на рукавах та хвартухах! Дістали з бабусиних скринь, те що як найдорожчий скарб берегли і передавали від покоління в покоління. 

А. Г. Верьовка був учасником відкриття IХ Всесоюзного музичного фестивалю «Золота осінь», яке відбулося на батьківщині Г.Г.Верьовки.

Якось у А. Верьовки спитали: «Уявіть, що Вас почує увесь світ. Щоб Ви сказали людям? » Він відповів: «Найголовніше в житі – доброта. Треба любити всіх людей, тоді й тобі буде добре».

Не тільки в тонкому слухові, не тільки в умінні навчати народної пісні інших вся істина. Треба ще додати до цього і свого серця, серце людини. Що і робив А. Г. Вірьовка. У великому багатоголосому пісенному вінку Чернігівщини ще довго бринітиме відлуння скрипки й голосу щирого, завжди усміхненого і мудрого А.Г. Верьовки, який закінчив своє земне життя в поліському селі Моргуличі.

Вшанування пам’яті відомого земляка, якого називали чародієм народної пісні, відбулось 28 серпня 2016 року у Боромиках, коли на фасаді будинку культури було відкрито меморіальну дошку митцю.

Щоб по-справжньому пізнати свій рідний край потрібно знати і пам’ятати таку видатну особистість як Антон Гурійович Верьовка, який був звичайним вчителем музики, але мав неймовірний талант композитора і фольклориста.
Глобальні проблеми сучасності



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   61

Схожі:

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconVіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconХіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська краєзнавча експедиція учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна» Напрям „Духовна спадщина мого народу ” Пошуково-дослідницька робота
Брат за брата
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconЗакарпатський центр туризму, краєзнавства,екскурсій І спорту учнівської молоді діяльність освітянських музеїв як спосіб формування національної свідомості учнівської молоді ужгород 2017 зміст
Завдання музеїв при закладах освіти на сучасному етапі по формуванню національної свідомості учнівської молоді
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconІсторико-краєзнавча спадщина Івана Крип’якевича
У статті розглядається краєзнавча діяльність відомого історика Івана Крип’якевича в Східній Галичині першої половині ХХ ст. Розглядаються...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconПро підсумки обласного сходження учнівської молоді Львівщини на гору Високий Верх Сколівського району, присвяченого 160-й річниці від дня народження І. Франка
«Львівський обласний Центр краєзнавства, екскурсій І туризму учнівської молоді» (надалі – кз лор лоцкетум) 0 вересня – жовтня 2016...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська науково-практична конференція
Вимірності фазового простору на прикладі математичної моделі хімічного реактора 30
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconДержавна служба україни з надзвичайних ситуацій
«Особистість в екстремальних умовах», VІ всеукраїнська науково-практична конференція з міжнародною участю
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді icon15 грудня 2015 року в Корсунь-Шевченківському державному історико-культурному заповіднику буде проведена науково-практична конференція «Корсунщина в історії України»
Видатні постаті Корсунщини та їх роль у вітчизняній та світовій історії І культурі. Історико-біографічні напрями дослідження історії...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconНовопетрівська зош І-ІІІ ступенів «Соціалізація дітей та учнівської молоді в сучасному освітньому просторі»
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка