Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді



Скачати 12.18 Mb.
Сторінка51/61
Дата конвертації14.04.2017
Розмір12.18 Mb.
1   ...   47   48   49   50   51   52   53   54   ...   61

ПРОБЛЕМА КОСМІЧНОГО СМІТТЯ ЯК ОДНА З ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ ЛЮДСТВА

Тернопол Сергій, учень 9 класу Донецької загальноосвітньої школи І –ІІІ ступенів №2 Балаклійської районної ради Харківської області Добровольська Людмила Володимирівна, учитель фізики Донецької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 Балаклійської районної ради Харківської області, спеціаліст «вищої кваліфікаційної категорії» Кулініч Тетяна Борисівна, учитель історії Донецької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 Балаклійської районної ради Харківської області, спеціаліст «вищої кваліфікаційної категорії»
Нинішній стан існування людства характеризує його як єдиного суб’єкта взаємодії з природним середовищем, в тому числі і з космосом. Філософія вийшла на необхідність аналізу глобальних проблем людства, одною з яких є діяльність людини в навколоземному просторі і створення космічного сміття.

Сміття — одна з категорій відходів людської діяльності. Вважається, що на кожного жителя нашої планети припадає в середньому близько 250кг сміття на рік.

Археологи знайшли сміттєві купи, яким понад 200тис. років. А перше муніципальне звалище було засновано в Афінах за 400 років до н.е. І відразу виникла проблема утилізації сміття. У 200 році н.е. в Римі виникла міська служба по прибиранню сміття. В 1388 Англійський парламент заборонив кидати сміття на вулиці . Перші сміттєві баки з'явилися у Лондоні у 18 сторіччі. В 1897 році у Нью-Йорку відкрито перший центр із сортування і переробки сміття. А в 1932 році в США винайдені машини, які пресували сміття. В 1965 році Конгрес США приймає «Акт про утилізацію твердих відходів»,а в 2000 рік країни ЄС поставили завдання домогтися утилізації і повторного використання 50% відходів.

Але зараз встає проблема космічного сміття, бо людина змогла засмітити навіть найближчий космічний простір. Космічне сміття - це всі штучні об'єкти та їх фрагменти у космосі, які не функціонують і ніколи більше не зможуть служити ніяким корисним цілям, але є небезпечним фактором впливу на функціонуючі космічні апарати, особливо пілотовані. Крім того, об'єкти «космічного сміття» можуть представляти пряму небезпеку і для Землі - при їх неконтрольованому сході з орбіти, неповному згорянні при проходженні щільних шарів атмосфери Землі і випаданні уламків на населені пункти, промислові об'єкти, транспортні комунікації і т. п.

Проблема забруднення космосу, як і всі глобальні проблеми сучасності, зумовлені проявом людського невігластва, ігнорування органічної причетності до субстратної та субстанційної основ світобудови.

Вперше на проблему забруднення космосу в 1978 році звернув увагу співробітник NASA Дональд Кесслер. Він попереджав, що забруднення навколоземного простору може призвести до його повної непридатності для польотів. Згідно з розрахунками, в середньому кожні п'ять років будуть відбуватися великі зіткнення, навіть за умови повного припинення космічних запусків, а кількість сміття буде зростати. Але слова вченого не сприйняли всерйоз. Більш того, космічні держави повели себе прямо протилежно. У 1980-х роках, в рамках космічної гонки, США і СРСР активно розробляли зброю, здатну вражати ворожі супутники. Їм це вдалося, що вони і довели успішними випробуваннями: ракети збили орбітальні супутники-мішені. Але навіть якщо людство схаменеться і перестане засмічувати навколоземний простір, ситуація все одно буде рік від року погіршуватися. Я попереджав свого часу Дональд Кесслер, тут починає спрацьовувати так званий «ефект доміно»: сміття стикається з іншими об'єктами, а також між собою, і тим самим породжує ще більшу кількість уламків.

Протягом всієї космічної ери, починаючи з 1957 р., ступінь засміченості навколоземного простору неухильно зростала і буде продовжувати рости, навіть якщо запуски космічних ракет припиняться зовсім. Тобто, процес техногенного забруднення навколоземного космосу вже стає незворотнім.

За уточненими даними на початок квітня 2016 року навколо Землі оберталося 17385 об'єктів, з яких супутників 4410 (разом з діючими), а також 13344 різних уламків, в числі яких верхні ступені ракет і розгінні блоки. Розмір сміттєвих фрагментів, які знаходяться на навколоземній орбіті, досить широко варіюється: від мікрочастинок до розмірів автобуса. Великі фрагменти мають масу до 6 тонн, маса малих частинок становить всього кілька грамів. Всі ці об'єкти переміщаються в космосі на різних орбітах і з різними швидкостями: від 10 тис. км/год до 25 тис. км/год. При цьому в разі зіткнення таких частинок космічного сміття один з одним або з яким-небудь супутником, що рухаються в протилежних напрямках, їх відносна швидкість може досягати 50 тис. км/год.

Об'єкти «космічного сміття», які містять на борту небезпечні (ядерні та токсичні) матеріали або просто мають великі розміри, можуть представляти пряму небезпеку для Землі - при їх неконтрольованому сході з орбіти, неповному згорянні при проходженні щільних шарів атмосфери Землі і випаданні уламків на населені пункти, промислові об'єкти, транспортні комунікації тощо. А також несуть серйозну небезпеку для супутників та космічних станцій як великі, так і малі уламки. Фільм «Гравітація» наглядно демонструє цей вид небезпеки в найближчому навколоземному просторі. Залишки ракет та супутників можуть пошкодити космічні кораблі.

Поява космічного сміття залежить від людської діяльності. В першу чергу, це відходи. Чим більше ми запускаємо супутників та інших апаратів, тим більше ми засмічуємо космічний простір.

Є кілька джерел утворення космічного сміття:


  • «Мертві супутники». Штучні супутники, які припинили своє функціонування і з певних причин не були знищені (це не передбачалося проектом запуску, супутник передчасно вийшов з ладу тощо).

  • Останні ступені ракет. Після відділення власне корабля чи супутника від ракети-носія, деякі фрагменти ракети-носія залишаються на орбіті.

  • Невеликі шматки. Незначні об'єкти — фрагменти обшивки, всілякі викрутки, що випали з рук космонавтів (астронавтів), тощо.

  • Фрагменти знищених супутників. Особливо потенційно шкідливі наслідки військових навчань. Подібні тренування по знищенню своїх відпрацьованих супутників проводили: Китай, США, СРСР.

Для того, щоб у майбутньому людство могло освоювати космічний простір, потрібно знищити космічне сміття. Вчені різних країн розпочали проектувати та виготовляти різні засоби для видалення всіх небезпечних об’єктів.

Приймаються також і запобіжні заходи: виробники супутників все частіше включають функціональні можливості, що дозволяють супутникам самостійно сходити на орбіту для поховань (спеціальну високу орбіту для сміття, яка не заважає роботі супутників), або падати і згоряти в атмосфері.

Усі глобальні проблеми, в тому числі, і забруднення космосу, напряму залежать від світоглядно-мотиваційної орієнтації людини. В першу чергу, тієї категорії людей, яку складають елітні прошарки суспільства, оскільки їх вплив на суспільний розвиток найбільшою мірою визначає творчий характер мімезису.

Нині вже час не тільки прийти в Україну з новими і праведними законами але й прийти в суспільну свідомість глобальному мисленню. Перспективи подальших досліджень потрібно вести в напрямку пошуку шляхів перетворення пізнавального мислення людини в адекватний спосіб життя.


У ЧОМУ СЕНС ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

Тимошенко Анастасія, учениця 9 класу Лутовинівської ЗОШ 1 – 2 ступенів

Козельщинської районної ради



Керівник: Ийслуу Ніна Вікторівна, вчитель історії і правознавства
Людство протягом всього свого існування прагне знайти сенс життя. Його шукали і релігійні діячі, і філософи. Кіренаїки, наприклад, які були свого часу прихильниками вчення Сократа і мешкали у Північній Африці на рубежі 5-4 століть, зазначали, що жодна людина не зможе побачити світ так, як його бачить інший. Вони вважали, що ми не знаємо нічого певного про світ, а єдине доступне знання - це чуттєвий досвід. А отже, і тлумачення такого поняття, як сенс життя, виходячи з даного учення, різний. Вони зазначали , що все зводиться до отримання задоволення від життя сьогодні і зараз, і не потрібно будувати плани на майбутнє. Китайські філософи , і зокрема Мо Ді, вважали, що всі люди повинні дбайливо ставитися одне до одного і ні в якому разі не відчувати зневаги до оточуючих, зверхності і неповаги. Вони гадали , що така ж рівність повинна бути і в потойбічному житті. Відмова від зайвої розкоші і задоволень, певний аскетизм – ось ідеал, до якого треба наближатись. Циніки шукали сенс життя і прийшли до висновку, що він полягає у тому , щоб жити, підкоряючись лише природному порядку речей. Вони найбільше цінили свободу людини і уміння в будь-який момент відмовлятися від благ цивілізації і від спілкування з іншими людьми. Один із найвизначніших представників людства Альберт Ейнштейн одного разу відповів молодій жінці, яка його запитала про смисл життя, що вбачає його у створенні задоволення для себе і оточуючих. Відомий своїми відкриттями Чарльз Дарвін висловлював думку, що головне в житті – передати свою ДНК майбутнім поколінням. Нігілісти ж взагалі вважали, що такого поняття не існує в природі і існування самої людини сенсу немає ,а отже і шукати його не потрібно. Ацтеки вбачали вищий смисл життя у спілкуванні з природою. Гуманісти висловлювали думку, що людина повинна знайти його в собі, думаючи про те, що робить її щасливою. Скільки людей стільки і думок. І це не повний перелік різного роду вчень і підходів до визначення суті такого поняття, як сенс життя. Всі ми проходимо однаковий шлях - народжуємося, розвиваємося, вчимося чомусь новому, ставимо перед собою цілі в надії їх досягти, прагнемо до досконалості. Але чи є в ньому сенс, якщо в кінцевому результаті все одно після народження наступить рано чи пізно смерть, спокій, забуття? Незалежно від того, чи вірить людина в безсмертя душі чи ні, фізичне тіло рано чи пізно зустріне свій кінець. Так в чому ж сенс життя?«Vivere militare est» - що у перекладі означає «жити - значить боротися». Але заради чого боротися? Заради чого пручатися, не здаватися, терпіти несправедливість життя, втрату друзів і рідних, гори нещастя і розчарування? Навіщо щодня противитися смерті, щоб одного разу неминуче її зустріти? Навіщо і для чого потрібно бути сильним? Сенс життя людини був предметом суперечок і припущень не тільки видатних умів нашого світу, а й простих людей. Вони намагалися таким чином знайти ту ниточку, за яку можна було б міцно вхопитися в океані боротьби, жорстокості і несправедливості. Не менш життєво важливо призначення людини. Тут кожен повинен сам вибрати, як він себе розглядає - як людини, тіло або душу, а потім вже думати, куди йому треба йти. Коли людина розпізнає своє призначення, вона стає впевненою у власних вчинках, чітко бачить перед собою мету, починає жити в гармонії зі світом. Призначення людини - ріка життя, по якій ми пливемо. Нас обмежують береги, але ми самі вправі вибирати, як плисти. Від того, ким ми вирішимо стати - рибою або кораблем, буде залежати наш шлях. Релігії знаходять призначення людини в служінні Богу, одні філософи і психологи - в служінні іншим людям, інші - в прояві турботи про дітей, треті - в збереженні навколишнього світу. І як же краще - вибрати призначення, або прагнути до його осягнення все життя? А коли тоді жити? Проводячи своє дослідження я зверталася до ровесників, старших за мене, одружених і неодружених, до молодих юнаків, які вже не дивлячись на свій вік неодноразово дивилися в очі смерті. Мене цікавило, а що думають інші люди про сенс життя і чи задумуються взагалі. Багато хто із моїх респондентів так прямо і відповідав, що про нього не задумувався ніколи, або ж не міг чітко відповісти на поставлене питання. Я сама довго думала, як би я відповіла на це питання, і прийшла до висновку, що пояснити це на так і просто. Як же відповіли ровесники? Тут думки були різні, у багатьох дуже цікаві. А отже зараз спробую їх систематизувати і проаналізувати. Дехто із моїх друзів вважає, що найголовніше в житті – бути хорошою людиною, оскільки таких бачить мало серед свого оточення. Дуже важливо, на думку однієї із моїх подруг, бути веселою людиною, життєрадісною, мужньою і водночас ніжною, нести позитив усім людям, а також знайти для себе хорошу професію і допомагати людям. Таких друзів у мене виявилося 50 %. Радує той факт, що дехто із однолітків усвідомив насправді , що життя дається лише раз і його потрібно прожити гідно, а тому прийняв рішення позбавитись шкідливих звичок, вести здоровий спосіб життя, щоб у подальшому створити міцну і дружню родину. Цікавою була думка однієї з моїх однокласниць, яка не дивлячись на такий юний вік, задумується вже ґрунтовно, чому присвятить себе, і щодо сенсу життя має свої досить серйозні думки. Вона вбачає його в тому, щоб «піднятися самій на ноги», здобути хорошу освіту, стати лікарем, щоб «лікувати безневинні людські життя», відкрити волонтерську організацію, надавати допомогу людям з вадами, та діткам з інтернату чи бездомним тваринкам, «бо вони теж мають право всі, на любов, підтримку, і хороше ставлення до них». А ще вона має мрію – займатися улюбленим хоббі і мати свою хоч невеличку майстерню. Іншими словами, сенс життя для неї – стати успішною, реалізовувати свої мрії, надавати допомогу людям в силу своїх можливостей. А ще віддячити батькам за те, що подарували їй життя. Більшість із опитуваних, особливо молоді люди старші за мене років на 5-10, але ще не створили своїх родин, схиляються до думки, що головне в житті – любов. Любов, яку ти даруєш людям і любов, яку отримуєш у відповідь. Це шлях до щасливого життя, створення міцної родини. Тільки в любові між батьками повинні зростати і виховуватись діти. Тоді вони теж будуть будувати такі ж щасливі родини , які переживатимуть разом і горе і радість, будуть міцними і долатимуть всі перешкоди на своєму життєвому шляху. Серед тих, с ким мені вдалося поспілкуватися про сенс життя, були і молоді люди, які створили родини і виховують діток. Їх думки мало чим відрізняються від наведених вище. Хіба що більше турботи про подружжя і про своїх діток звучало у їх відповідях. Більше переживання за майбутнє і більше сподівання на власні сили та бажання самореалізуватися, досягти успіху. В цілому, якщо спробувати визначити у відсотках, то загальна картина має такий вигляд: бути хорошою людиною – 5% респондентів, досягти успіху у житті, здобути хорошу освіту, знайти роботу - 15 %, нести позитив – 15%, допомагати людям – 15%, здійснити мрії – 10%, створити міцну і дружну родину, прожити вік у любові, подарувати світу нове життя – 15%, радувати батьків – 10%, отримати максимум задоволення від життя, прожити його не даремно і залишити про себе добру згадку – 10%, саме життя – 3%. І лише один юнак написав, що сенсу життя немає і не повинно бути, «Це і є його вищий сенс – у відсутності будь-якого сенсу». Ця остання відповідь вразила мене найбільше. Юнак, який так написав, живе у цьому світі сам, рідних людей не пощастило мати, доля свого часу неодноразово йому кидала виклик. А тому і думки у нього вирізнялись серед інших. Більшість же опитуваних обирала не один критерій при визначенні сенсу їх життя. Були і такі, хто затруднявся із відповіддю, а отже просто над цим не задумувався. Серед моїх однолітків таких набралося відсотків 20. Воно і зрозуміло – життя лише починається. А в чому його сенс – прийде розуміння з часом. Сімейні цінності і щастя, духовний розвиток, саме прагнення до пошуку призначення, любов – єдиного бачення і згоди в питанні сенсу людського життя не буде ніколи. Витратимо ми наші життя, займаючись задоволенням плотських бажань, піддавшись ліні і деградуючи з кожним днем, або ж вирішимо наповнити кожен день сенсом, здійснюючи добрі вчинки і не піддаючись порочності? Життя людини не може закінчитися інакше, як його кончиною, але лише від нас самих залежить те, як ми проведемо відведений для нас час. Отож, роздумуючи над цим поняттям - сенс життя – я прийшла до висновку, що у кожного своє розуміння. Але, як і сотні років тому, людство задумується над тим, для чого приходить у світ і що залишить після себе. Існує така гіпотеза, що кожна людина народжується і приходить у цей світ з конкретно визначеною ціллю. Можливо, у цьому і полягає сенс життя кожного – конкретна, визначена для кожного окремо ціль? Впевнено іти до неї, не зважаючи на негаразди, кожного дня прокладати свою стежину, крок за кроком, допоки вистачить сил і на скільки вистачить самого життя.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 
1. Малахов В.А.
 Етика: Курс лекцій: Навчальний посібник. - 3-ті вигляд. - К.: Либідь, 2001 - 384с.

2.Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

3.Тофтул М. Г. Сучасний словник з етики. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім.І. Франка, 2014. – 416с. 

4. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

5.Кремень В. Ф ілософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
БІЛА АЛЬТАНКА. ІСТОРІЯ ПОБУДОВИ І ЛЕГЕНДА

Тищенко Олександр , учень 7Б класу Розсошенської гімназії

Полтавської районної ради Полтавського району. Полтавської області



Науковий керівник: Шаповал О. М. вчитель зарубіжної літератури,

англійської мови Розсошенської гімназії Полтавської районної ради

Біла альтанка — оригінальна пам'ятка у формі альтанки з колонадою в місті Полтаві, споруджена в 1909 році на честь 200-ліття Полтавської битви, один із символів міста. Вона розташована на Соборному майдані і завершує полтавське плато Іванової Гори. Звідси відкривається чудовий краєвид на долину річки Ворскли та частину міста: полтавський Поділ, ворсклянську Леваду.

Актуальність обраної теми полягає в рості інтересу полтавчан до історико-культурної споруди – Біла альтанка та популяризації знань про неї.

Полтавська Біла альтанка являє собою напівкруглу колонаду з 8 колон доричного ордера на стилобаті, які несуть розвинутий антаблемент, завершений атіком. Загальна висота пам'ятки — 9 метрів.

Споруда дещо нагадує підкову, зігнуту своїми краями до Успенського Собору, що розміщена на колонах. Такий «підковоподібний» зовнішній вигляд альтанки обумовлений, згідно з легендою, тим, що саме на Соборному майдані міста на другий день після Полтавської битви відбулась зустріч ремісників-полтавців з російським царем Петром І, і, начебто, місцевий коваль тут таки майстерно підкував царського коня, що втратив підкову під час Полтавського бою.

Біла альтанка була збудована у 1909 році з нагоди 200-річчя Полтавської битви на залишках земляних валів колишнього Подільського бастіону Полтавської фортеці.

У роки Другої світової війни гітлерівці розібрали Альтанку, влаштувавши на її місці зенітно-артилерійський пункт.

По війні, у 1954 році ідею відновлення пам'ятки втілив своїм проектом головний архітектор повоєнної Полтави Лев Вайнгорт.

На сьогодні серед більшості полтавців споруда згадується під колишньою історичною назвою «Біла Альтанка». Це один з найвідоміших полтавських символів, розташований неподалік від новітньої візитівки міста — пам'ятника галушкам.

Обабіч Альтанки чудово видно сусідні полтавські гірки — Монастирську з обрисами Хрестовоздвиженської обителі та Інститутську, названу так у першій чверті XIX століття, відтоді як був відкритий Інститут шляхетних панянок.

Поміж Івановою та Інститутською гірками, на дні Мазурівського яру протікала, беручи витоки з-під Миколаївської гірки, права притока Ворскли — річка-струмок Лтава. Під давньоруською назвою «Лтава», від однойменної річки-струмка, вперше згадується у писемному джерелі Полтава під 1174 роком. На початку 50-х років XX століття струмок Лтава взятий у труби, по яких він і тече під землею своїм старим руслом, впадаючи до Ворскли. В погожі дні з Білої альтанки видно старе русло Ворскли — річки, яка бере свій початок в Курській області Росії біля села Рождественського, а впадає до Дніпродзержинського водосховища. Назва річки походить від основної корінної породи басейну водної артерії — крейди, звідси словосполучення двох скіфо-сарматських слів «вор» — «скол» — дослівно «біла (інколи в значенні чиста) річка».

Поміж схилами Іванової та Монастирської гірок, на дні Задихального яру розмістились Кривохатки — район поселення монастирських селян середини XVII — кінця XVIII століть. З тих часів цей мікрорайон Полтави зберіг приватний характер забудови. У 2008 р., до Дня міста, ротонда була обладнана світло діодними лінійними лампами з чергуванням 256 тисяч відтінків. У вечірній час, коли включається нічне освітлення, під ротондою щогодини починається світло-звукова п'ятнадцятихвилинна вистава. Ця система була розроблена у французькому місті Ліоні. На сьогоднішній день Ротонда дружби народів - відмінне місце для відпочинку, а молодята традиційно використовують її як місце фотосесій.

Цей оглядовий майданчик – одне з найбільш популярних місць для туристів і гостей міста. Недалеко від неї перебуває меморіальний камінь із висіченими на ньому словами з Іпатіївського літопису – документа, у якому в 1174 році вперше зустрічається згадка про місто Полтаву.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Дружби народів ротонда // За ред. А. В. Кудрицького. Полтавщина : Енцикл. довід.



2.Полтавіка — Полтавська енциклопедія. Том 12: Релігія і Церква.— Полтава: «Полтавський літератор», 2009.— 760 с.

3.http://pidruchniki.com/istoriya/zvichayi_obryadi_ukrayinskogo_narodu

4.http://ru.natemu.poltava.ua/rebenok/puteshestvuem-po-poltave-gorodu-zagadok-i-legend-1173.html
КРИЛАТІ ВИСЛОВИ В «СЛОВІ О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»: НОВЕ ПРОЧИТАННЯ

Ткачова Катерина, учениця 10-го класу Краматорської української гімназії, гурток «Етнографія

України» ОЦТК. Керівники:Бородай Олег Васильович, викладач історії Краматорської української гімназії,керівник гуртка «Етнографія України» ОЦТК; Савчук Олег Анатолійович,викладач історії та правознавства Краматорської української гімназії, керівник гуртка «Історичне краєзнавство» ОЦТК


Твір, віддалений від нас більш як на вісім століть, і тепер захоплює патріотичним піднесенням, величчю образів, майстерністю викладу. Поема насичена епітетами, алегоріями, гіперболами, метафорами і порівняннями, вона написана досконалою поетичною мовою. Не випадково тому ця, невеличка за обсягом поема, дала величезну, як на один твір, кількість крилатих висловів, які сьогодні є надзвичайно актуальними.

Метою роботи є пошук і аналіз усіх крилатих висловів в «Слові о полку Ігоревім», їх сучасне прочитання та класифікація. Новизна роботи полягає в тому, що частина крилатих висловів вперше дібрана й пояснена. Також автор вперше здійснив класифікацію крилатих висловів за їх змістом.



Крилаті вислови політичного змісту.«Золоте слово Святослава» – це поетичний символ політичної мудрості і далекоглядності, це розсудливе і миролюбне звернення до своїх сучасників політика-патріота із закликом об’єднатися перед зовнішньою загрозою.

«Самі на себе крамоли кувати»вислів, породжений осмисленням князівських усобиць ХІ-ХІІ ст., служить нам для узагальненої характеристики розбрату в суспільстві, розсварення серед політиків, громадянських конфліктів та відсутності національної єдності.

Вислів «Заступити шляхи полю»для сучасників автора «Слова»розумівся дуже конкретно – зупинити набіг половців.Ми жвикористовуємо цей вислів в більш широкому значенні – не пустити в свій край ворогів, відвернути небезпеку від рідної землі!



Крилаті вислови про патріотизм, військову відважність. Героїкою і непоборною мужністю досідихають горді слова князя Ігоря, звернуті до своїх братів і військової дружини –«Краще бути потятим, аніж полоненим». Для нас і сьогодні він є символом стійкості і незламності, вірності своїй присязі чи обов’язкам.

«За землю руську, за рани Ігореві».Вислів є закликом до пробудження, до дії, до святої, справедливої боротьби та помсти за завдану кривду.

«Під трубами повиті, під шоломами взлеліяні, з кінця спису скормлені» – так ми і досі схвально відгукуємосяіз почуттям гордості про дуже вправних, гарно навчених і тренованих, загартованих і чудово підготовлених бійців, армійську еліту воїнів-професіоналів.

А коли нам треба сказати про мужніх і безстрашних сміливців – бойових побратимів, які борються із несправедливістю, наражаючись на серйозну небезпеку, то ми завжди можемо скористатися поетичним висловом, подарованим нам автором «Слова» – «Ольгово хороброє гніздо».



Крилаті вислови про людські якості. Найпопулярніший образ «Слова» – Ярославна (донька галицького князя Ярослава Осмомисла, дружина Новгород-Сіверського князя Ігоря). Вислів «Ярославна» в нашу мову увійшов яксвітлий образ подружньої вірності та безмежної любові.

«Се моє а то моє же» – ці слова про людей, які з ненаситною жадобою присвоюють собі те, що їм не належить. Вислів використовується як в побуті, так і в політиці, у сфері міждержавних відносин.

Відомий лише зі «Слова» епітет до князя Олега Чернігівського –«Гориславич» – служить нам для узагальненої характеристики людини, яка постійно протиставляє власний егоїзм і власні амбіції суспільним інтересам, яка ставить себе вище громади, яка своїми діями наносить серйозну шкоду Батьківщині і рідному народу.

Слова «Про малоє се великоє мовити» використовуються щодо людей дріб’язкових, які схильнігіперболізувати, привертати увагу на непотрібні дрібниці.

Крилаті вислови про людські стосунки. Вислів «Ламати списи» – усталений у дружинників Русі на ознаку ратоборства, поєдинку, –зараз вживається у найрізноманітніших ситуаціях нашого сьогодення, тільки вже в значно ширшому переносному значенні: суперництва, словесної суперечки, якогось конфлікту, дискусії.

Крилаті вислови про людські почуття. «Були віки Троянові, минули літа Ярославові» цей крилатий вислів означає сум і тугу за тим, що було, але, нажаль, минуло і ніколи вже не повернеться.

Слова-символи. Назва степової річки «Каяла» – місце прикрої і катастрофічної поразки війська русичів князя Ігоря, –в сучасній українській мові живе як символ місця плачу і скорботи, образ розплати за легковажність та прикрі помилки однієї людини, від яких постраждало багато людей.

Поетичний вислів «Даждьбожі онуки», використаний автором «Слова» на означення русичів-сонцепоклонників, в пам’ять дохристиянських традицій Русі, сьогодні служить поетичним образом українців, досі зберігаючи вшанування сонця у різних традиціях своєї культури. Уновому контексті крилатий вислів «Даждьбожі онуки» застосовується до представників сучасного українського неоязичництва – «рідновірів», «рунвістів».



Висновки. Багато думок в «Слові о полку Ігоревім» зберегли свою актуальність на багато століть і перевтілились у крилаті вислови. В роботі розтлумачено значення 45крилатих висловів, які містяться в «Слові». Вперше здійснено класифікацію крилатих висловів за їх змістом за такими групами:«Крилаті вислови політичного змісту», «Крилаті вислови про патріотизм, військову відвагу», «Крилаті вислови про людські якості», «Крилаті вислови про людські стосунки», «Крилаті вислови про людські почуття», «Слова-символи».

Читаючи і осмислюючи «Слово о полку Ігоревім» можна побачити світлу душу, палку любов до рідної землі і до людей, схиляння перед величчю і неосяжністю природи і мудру турботу за долю Батьківщини. Тому вічно живий потяг до цього твору, а його поетичні вислови надихали і надихатимуть покоління українців і житимуть крилатими образами-символами в українській мові вічно!



Традиційне взуття слобожан кінця ХІХ – ХХ ст.

Товстик Анна, вихованка народного фольклорно-етнографічного колективу «Вербиченька»

Нововодолазького БДЮТ,учениця 9 класу Нововодолазької гімназії

Керівники:Коваль Т.П., відмінник освіти,

Коваль О.В., Заслужений працівник культури України, відмінник освіти України


Традиційне взуття є важливим історичним джерелом, яке відображає соціальну, матеріальну, духовну і художню сферу культури, національний характер, психологію сільського населення Слобожанщини. Протягом другої половини XIX – першої третини XX ст. кустарне шкіряно-взуттєве виробництво повсюдно в Україні набуло досить масштабного розвитку. Ці промисли відігравали помітну роль в соціально-економічній структурі й Слобідської України.

Взуття розглядається всіма вітчизняними науковцями як складова традиційного одягу українців.



Мета дослідження: проаналізувати основні етапи еволюції українського кустарного чоботарства на Слобожанщині протягом другої половини XIX –XX ст.

Завданням нашого дослідження було: дослідити технологію виготовлення та значення взуття в культурі українців Слобожанщини.

Дослідження базується на польових матеріалах, зібраних автором упродовж 2012 – 2016 років у 17-х населених пунктах Харківської та Сумської областей. У роботі використані експонати з музейної кімнати «Свята спадщина» Нововодолазького будинку дитячої та юнацької творчості, а також Харківського історичного музею ім. М.Ф Сумцова.

Дослідження і вивчення основних етапів та напрямків еволюції українського кустарного чоботарства на Слобожанщині протягом другої половини XIX –XX ст. визначають аналіз роботи.

Чинбарство сприяло розвиткові шевської справи як в цілому в Україні, так і в кожному її регіоні зокрема. На Слобідський Україні в кінці ХІХ – першій половина ХХ ст. спостерігається високий технічний рівень майстрів-шевців власної шитої продукції. Ремесло чоботарства стає важливою справою: «шоб на кусок хліба заробити, треба спеціальность іміти, її за плечима не носити, – так казали діди» (чоботар Пелехатий М.Г., 1937 р.н., Нова Водолага). Виробництво взуття проходить шлях від кустарного до професійного. Слобода Нова Водолага стає центром чоботарського виробництва.

Згідно з потребами та вимогами свого часу упродовж віків взуття змінювалося і трансформувалося: личаки, постоли, чоботи, черевики, чуні, опорки, туфлі, валянки, бурки, боти, сандалі, – ось не повний перелік взуття, яке побутувало на Слобожанщині у ХІХ – ХХ ст.

Технологічний процес роботи слобідських чоботарів був традиційним для загальноукраїнського ремесла: зняття мірки, крій шкіри, власне пошиття виробу, оздоблення виробу. Але шевські інструменти мали як загальноремісничі назви: колодки, молотки, шила, плоскогубці, ножі тощо, так і локальні назви, особливо оздоблювального реманенту: «жварка», «рильце», «урєзнік», чоботарське «коліща», «колодочка» тощо. У чоботарській справі в процесі пошиття взуття шевці використовували ремісничі назви тієї чи іншої дії, як-то: «збрусування» (зачистка краю шкіри ножем, зачистка краю дерев’яного бруска для цвяхів), «кування» (підбивка підошви дерев’яними цвяхами – тиксою), «перешивання» (зшивання шкіряних деталей) і т. ін.

У ході дослідження виявлені прізвища чоботарів кінця ХІХ – початку ХХ ст, які були визнані справжніми майстрами шевської справи. Зафіксовано династії чоботарів у два, три, чотири покоління: Красовський Семен Семенович (1875 р.н.) – його сини Іван Семенович (1998 р.н.), Трохим Семенович (1910 р.н.), Яків Семенович (1919 р.н.); Пелехатий Митрофан (1880 р.н.) – його сини Григорій Митрофанович (1906 р.н.), Максим Митрофанович (1910 р.н.) – внук Микола Григорович (1937 р.н.); Дзюба Федір – його син Омелян Федорович та брати Василь Федорович, Андрій Федорович (рідні) і Григорій Іванович (двоюрідний); Солодовник Юхим Семенович (1882 р.н.) – його сини Михайло Юхимович (1902 р.н.), Ілля Юхимович (1921 р.н.); Матюшенко Іван Петрович (1904 р.н.( - його сини Анатолій Іванович (1928 р.н.), Олександр Іванович (1931 р.н.) та ін.

На межі ХІХ – ХХ ст. вироби чоботарів і збут їхньої продукції були єдиним джерелом прибутків. Готові вироби шевці збували на ярмарках, возили продавати у Харків, в Сахновщину, Карлівку, Красноград. Слобідські кустарі були постачальниками шкіряних товарів для армії.

Поступово кустарне ремесло стало утіснятись державною власністю, призначалися непосильні податки на шевське виробництво. Чоботарське ремесло почало розвиватися у двох напрямках: кустарному і фабричному. «Видавили усіх кустарів у Водолазі. Сапожників нема. Шоб шити, нада було брати патент, а патент дорогий, шкурка вичинки не стоє. Це спеціально було. Не розрішали кустарнічеством заніматься, а судили за це дєло. Ніхто ж не научив, не передав нікому нічого. Через шо? Запрєщено було. А єслі б передали, по сьогоднішній день занімалися б цим ділом» (чоботар Пелехатий М.Г., 1937 р.н., Нова Водолага).

У другій половині ХХ ст. у приватних шевців виникла проблема збуту власної продукції, і це відобразилося на їхньому економічному становищі.

Взуття для українських селян, окрім прямої функціональної речі, було ще й проявом народного світогляду, знаком статусності. Взуття є характерною рисою станової належності людини.

Визначним фактором поступового занепаду і зникнення в цілому кустарного шевського промислу на Слобожанщині стали суспільно-історичні події ХХ століття, а також економічний розвиток шкіряно-взуттєвої промисловості.

Як бачимо, шевський промисел відбиває самобутність матеріальної і духовної культури Слобожанщини, зокрема Харківської губернії, де протягом другої половини XIX – початку XX ст. чинбарський і шевський промисли були важливими складовими народного господарства. До 1970- 1980-х років чоботарське виробництво залишалося невід'ємною частиною прибутку багатьох селянських родин, задовольняло потреби населення у взутті. Незважаючи на утиснення ремесла владою, слобожанські кустарі продовжували нелегально працювати «на совість і на віки».
МІСТО ПІВДЕННЕ – ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА СТОЛИЦЯ ХАРКІВСЬКОГО РАЙОНУ

Толочко Дарина, вихованка гуртка «Історичне краєзнавство» РЦДЮТ Харківської районної ради,

учениця 8 класу Будянської ЗОШ № 2 Харківської районної ради

Керівник : Безрукова Т.М., керівник гуртка «Історичне краєзнавство» РЦДЮТ

Харківської районної ради, почесний краєзнавець України

Місто Південне розташоване за 18 км на північний захід від обласного центру. Центр міської ради. Через місто проходять колії Південної залізниці електрифікованої ділянки Харків-Мерефа-Лозова. На території міста розташовані зупиночний пункт Південний та станція Комарівка. На західному кордоні міста проходить траса державного значення Харків-Сімферополь. Площа міської ради 1700 га,площа населених пунктів складає 830 га, а саме: м. Південне – 770 га, селище Першотравневе – 60 га. За своїми кліматичними умовами є зоною санаторно-курортного лікування. Найвища точка міста – 180 м над рівнем моря, найнижча – 122 м.

Статус міста отримано у 1963 р., коли Президія Верховної Ради УРСР видала Указ, згідно з яким селище Южный (разом з приєднаним до нього селом Комарівкою) отримало статус міста і українізовану назву Південне.

Кількість мешканців – 9000 (2010). Місто має герб і прапор. Південноміська рада утворена в 1963 р. До її складу входять місто Південне та село Першотравневе. Час заснування міста – серпень 1906 р. Селище Южный було засновано службовцями і робітниками Південних залізниць (Курсько-Харківсько-Севастопольська і Харківсько-Миколаївська залізниці). 369 чоловік заснували «Общество устройства и благоустройства поселка Южный».

ЗНАЧНІ ДЛЯ НАСЕЛЕНОГО ПУНКТУ ПОДІЇ (по хронології)

ХVІІ – друга половина, заснування села Комарівка

1762 – освячення церкви святої Катерини в центрі села (закрили у 1932 р.)

1785 – у селі Комарівка мешкало 421 людей

1869 – уведено в дію ділянки Харків – Лозова Курсько-Харківсько-Азовської залізниці; 23 грудня через роз’їзд № 8 (пізніше названий станцією Комарівка) пройшов перший потяг

1906 – заснування селища Южный

1908 – початок будівництва цегляного заводу; початок будівництва водогону; збудовано зупиночний пункт Южный

1909 – у селищі відкрито 3-х річна початкова школа у будинку інженера А. Степанова (нині вул. Першого Травня, 86)

1910 – облаштування ставка у північно-західній частині селища; заснування Громадського будинку, в якому були розташовані театр, школа та бюро комітету

1911 – заснування Товариства споживачів селища

1912 – у приміщені громадського будинку відкрито «Середній навчальний заклад 1 розряду селища Южный»

1914 – відкрито селищний парк; у серпні Громадський будинок і театр безкоштовно передано під лазарет, який тут знаходився до 1917 р. ; відкрито 2-поверховий будинок школи (сучасна вул. Гагаріна); побудова залізничного тупику на станції Комарівка

1919 – у Комарівці створено бібліотеку

1920 – організовано Будинки безпритульних по вулицях (нині Визволення 2, будинок Франца Пумпиш), (нині Пролетарська 18, колишня дача Жоржа Бормана), (нині Ломоносова 23 у будинку В. Янушкевича або Польському будинку). Такі ж будинки були створені і в Комарівці; створено у Комарівці «Комітет незаможних селян»; у Южному створено виконком Южно-селищної волості; відкрито сад імені А. Луначарського (закрили 1925 р.); відкрито пам’ятник-обеліск Андрію Семеновичу Ігнатенку, першому Голові Виконкому Южно-селищної волості, який загинув на фронті під час громадянської війни (демонтовано на початку війни); Громадський будинок перейменовано в Народний будинок імені Т. Шевченка

1924 – біля клубу відкрито пам’ятник В. Леніну (демонтовано у 1941)

1925 – у Комарівці відкрито школу лікбеза

1928 – засновано Комарівську фабрику пластмасово-щіточних виробів

1930 – створено у селищі «Пункту Харківського радіоцентру»

1932 – створено Інституту спеціалізованого господарства по відгодівлі птахів («Кооптах»). Навчально-дослідницьке господарство Харківського інституту механізації та електрифікації сільського господарства було об’єднане з колгоспом імені Фрунзе села Комарівка у 1965 р.

1935 – створено для працівників вищої школи будинок відпочинку «Науковий робітник», який з 1956 р. став називатися «Харків»

1936 – створено будинок відпочинку «Південний» (вул. Жовтнева, 82); створена дитяча оздоровниця «Дружба» виробничого об’єднання Харківського моторобудівного заводу «Серп і Молот» (вул. Першого Травня, 131); організовано дитячий садок № 1 (вул. Пролетарська, 24)

1937 – у селищі мешкали 4 280 чол.; селу Комарівка надано статут селища міського типу

1941 – 21 жовтня в селище та село Комарівка увійшли фашистські війська

1941-1943 – орган місцевої влади називався Південно-Виселківська селищна Управа, а саме селище називалося Південний Виселок Харківського району

1943 – 24 лютого визволили селище (19 – Комарівку), з 15 березня селище й Комарівка були знову окуповані, 28 серпня селище остаточно звільнено від окупантів (29 – Комарівка); у вересні у Южному відкриті дитячі садок і ясла

1944 – створено дитячий оздоровчий табір «Буревісник» для дітей Харківського паровозоремонтного заводу (вул. Жовтнева, 119)

1945 – збудовано радіовузол (вул. Жовтнева, 70); збудовано і освячено Свято-Духівський храм (вул. Жовтнева, 55)

1946 – створено дитячий оздоровчий табір «Ювілейний» для дітей працівників Агропрому (вул. Ломаній, 19); створено бібліотеку (вул. Радянська, 76), яка з 1993 р отримала статус Центральної районної бібліотеки

1947 – рішенням виконкому Південно-селищної ради перепоховані останки воїнів з усіх братських могил в одну в центрі парку; створено Будинок малюка; створено санаторій № 2 для дітей з первинними формами сухот (з 1987 – з гастроентерологічною патологією) (вул. Леніна, 29); створено дитячий оздоровчий табір «Чайка» Харківського верстатобудівного заводу

1947 – селищна рада виділила приміщення для амбулаторії (вул. Петровського, 68) та для дитячої консультації (вул. Першого Травня, 99)

1948 – в селищі відкрито лікарню з пологовим будинком

1951 – створено дитячий оздоровчий табір «Росинка» для дітей робітників Харківського жиркомбінату (вул. К. Лібкнехта, 23)

1952 – створено дитячий оздоровчий табір «Весна» для дітей робітників торгівлі (вул. Чапаєва, 2); відкрито дитячу консультацію

1954 – створено «Будинок дитини» № 2 та № 6; у парку встановлено бюст Богдану Хмельницькому (пізніше демонтований); встановлено у парку пам’ятник радянському воїну (авт. А. Білостоцький, О. Супрун)

1956 – у центрі учгоспу селища Першотравневе встановлено пам’ятник воїну-визволителю, де поховані 16 воїнів, що загинули у серпні 1943

1957 – 6 червня через станцію Комарівка пройшов перший електропотяг на Мерефу

1959 – у Комарівці мешкали 3 606 чол.; організовано Комарівський молочний завод

1961 – у селищному парку відкрито пам’ятник Воїну-визволителю

1963-1974 – збудовані кооперативні будинки по вул. К. Лібкнехта та М. Горького

1963 – опубліковано Указ Президії Верховної Ради Української РСР про об’єднання селища міського типу Комарівка Жовтневої райради та Південний Червонозаводської райради міста Харкова в одне місто районного підпорядкування Південне і передати його в підпорядкування Мереф’янській міській раді

1965 – створено Комарівський дитячий будинок-інтернат (вул. Кірова, 70)

1966 – на будівлі школи встановлено меморіальну дошку на честь Героя Радянського Союзу Бориса Тасуя й колишню 8 поперечну вулицю перейменовано на честь Героя; створено дитячий табір «Вітерець»

1967 – міський парк у Південному став називатися Парк Перемоги; відкрито пам’ятник «Скорботна мати»; у селищі Комарівка збудована нова школа

1973 – збудовано двоповерхове приміщення дитячих ясел-садка № 1 ( вул. Б. Тасуя); відкрито дитячий садок № 3 (вул. Ломоносова, 23)

1975 – цегляний завод припинив своє існування

1980 – у Південному створено дитячу художню школу (вул. К. Маркса 21 а)

1981 – створено санаторій-профілакторій «Іскра»

1984 – відкрито пам’ятник на 765 км автомобільної траси Москва-Харків-Сімферополь 76-ти міліметрова гармата ЗІС – 3

1987 – відкрито дитячий санаторій № 3 по лікуванню хворих на церебральний параліч ; створено районну Станцію юних техніків (вул. Чернишевського, 59) у приміщені колишнього пуль монологічного санаторію

1989 – на території Парку Перемоги відкрили нове приміщення школи (нині Південоміській ліцей. До 1931 – трудова школа № 8, у 1932 – фабрично-заводська семирічка, з 1933 – школа № 91, з 1945 – школа № 46, з 1961 – школа № 1, з 2003 – Південно міський технологічний ліцей)

1993 – збудоване нове приміщення поліклініки (вул. Першого Травня, 104 а)

ВИДАТНІ ПОСТАТІ

З містом Південне пов’язані долі визначних людей: Шпака Володимира Степановича (1909-1999) – визначного науковця у галузі ракетної техніки; Кнорозова Юрія Валентиновича (1922-1990) – засновника радянської школи майянистики, який розшифрував писемність індійців-майя, доктора історичних наук; Тасуя Бориса Терентійовича (1921-1943) – Героя Радянського Союзу, танкіста, який загинув 5 грудня 1943 р. біля міста Керч; Нечепоренка Тихона Івановича (1911-2005) – льотчика, який здійснив бомбардування Берліна 7-8 серпня 1941 р. Майор Т.І. Нечепоренко був нагороджений двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки та Великої Вітчизняної війни І ступеня, усього мав 16 державних нагород; Петровського Артура Володимировича (1924-2006) – радянського і російського психолога, академіка; Ломакіна Віктора Олексійовича (1914-2009) – краєзнавця, автора книжки про місто; Снегірьова Гелія (Євгена) Івановича (1927-1978) – українського письменника; Купов’янової Римми Олександрівни (1892-1989), яка у власному будинку організувала в 1963 р. дитячу музичну школу, філію Харківської дитячої музичної школи № 1 імені Бетховена.

Деякий час мешкали у місті визначний радянський композитор Дунаєвський Ісак Йосипович (1900-1955); український радянський письменник Собко Вадим Миколайович (1912-1981); професор, автор підручника фізики для середніх навчальних закладів Пономарьов Р.Д.; голова першого Радянського уряду України Скрипник Микола Олексійович (1872-1933); дослідниця фольклору, етнографії Білецька Віра Юхимівна (1894-1933); поетеса Снегірьова Наталія Миколаївна; член-кореспондент АМН, професор, доктор медичних наук Приходько Єлизавета Костянтинівна; доктор сільськогосподарських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки УРСР Строна Іван Григорович; український письменник Головко Андрій Васильович (1897-1972) та ін. Мали дачі у Південному відомий харківський кондитер Жорж Борман, професор Харківського Імператорського університету, відомий мовознавець Потебня Олександр Опанасович (1835-1891) та ін.

Інформація надана станом на 01.01.2011 р.



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КЛІМАТУ Харківщини

Томах Едуард, учень 8 класу Роганської гімназії Харківської районної ради Харківської області

Керівник: Істоміна Марина Вікторівна, учитель географії та біології Роганської гімназії Харківської районної ради Харківської області


Клімат Харківщини помірно континентальний. Такий тип клімату вважається сприятливим як для здоров’я людини, так і для господарства.

Головна роль у формуванні клімату належить сонячному промінню та теплу.На сонячне світло припадає в середньому близько 1850 годин на рік. Хмарних днів на Харківщині – до 95 днів на рік. Середньорічна температура повітря коливається від 6°С на півночі до 7,4°С на півдні. Кількість опадів на рік коливається в межах 475-568 мм і зменшується з північного заходу на північний схід області.

Через помірну континентальність клімату Харківщина має чотири добре виражені пори року.

Зима нестійка, триває 125-135 днів. Починається вона з середини листопада. Взимку переважає хмарна погода. Після того, як температура повітря впаде нижче 0 градусів по Цельсію, встановлюється стійкий сніговий покрив, який досягає максимуму в другій половині лютого і утримується приблизно 100-110 днів. Висота снігового покриву в північних районах Харківської області не перевищує 18 -20 см, в південно-східних - 7-9 см, а максимальна його висота досягає 67 см. Опадів випадає не дуже багато, морози чергуються з відлигами. Середня температура січня – 7°С.

Найкоротшим сезоном на Харківщині є весна із середнім добовимитемпературами не вищими за +15°С. Весна починається 20-25 березня і триває приблизно до другої декади травня (включно 55-60 днів). Характер весни кожен рік змінюється. У роки з холодною і пізньою весною сніговий покрив зникає в кінці березня – на початку квітня. У першій декаді квітня середньодобова температура перевищує 5°С. Навесні швидко зростає середньодобова температура, але бувають і заморозки зі зниженням температури до -10°С.У травні іноді спостерігається різке похолодання. Такі явищає небажаними для ведення сільськогосподарських робіт. Разом із підвищенням температури збільшується і кількість опадів.

Літо в Харківській області спекотне з великою кількістю сонячних днів– до 135-140 днів. Починається літо з переходом добової температури через +15°С, десь 20 травня,але через надходження арктичних повітряних мас з півночі трапляються різкі похолодання. Найтепліший місяць – липень, температура +20°С, максимальна в межах +37-39°С. До липня зростає кількість опадів, у серпні встановлюється стала спекотна погода з температурою до +40°С, трапляються тривалі засухи та суховії. Літо закінчується звичайно до 17 вересня.

Осінь починається з вересня. Восени часто виникають тумани. Це пов’язане з тим, що поверхня землі швидко охолоджується, а значить охолоджується і повітря, яке утримує багато вологи. Осінь триває не більше 70 днів, до 20 листопада. Для осені звичайними є заморозки та снігопади. Опади є звичайним явищем, але з плином часу їхня інтенсивність зменшується. Після дощів або навіть морозів наступає період «бабиного літа» з теплим нерухомим повітрям, а в ночі з туманом. Передвісником приходу зими є поява криги на водоймах.

Атмосферний тиск в атмосфері розподіляється таким чином, що в атмосфері утворюються циклони та антициклони, атмосферні фронти. Вони поширені в середніх та високих широтах землі і займають великі площі, що покривають територію до 2000 або 3000 км в діаметрі. Тобто для Харківщини майже завжди характерним є або циклональний, або антициклональний тип погоди.

Циклони– потужні вихори в атмосфері, де в центрі знаходиться повітря зізниженим тиском, вітер дме проти руху годинникової стрілки, мають розміри 2000-3000 км у діаметрі. Для циклонів характерна хмарна погода з інтенсивними опадами. Циклони рухаються, як правило, із заходу на схід зі швидкістю 30 км/год. Найчастіше циклони приходять восени.

Антициклони– область в атмосфері з підвищеним тиском повітря в її центральній частині. Вітер дме за рухом годинникової стрілки від центральної частини антициклону до його периферії. Для антициклону характерною є малохмарна посушлива погода, що є частим Харківщини взимку. Часто антициклони надовго зупиняються.

Атмосферний фронт – це перехідна зона між двома повітряними масами, що мають різні фізичні властивості. Може бути завширшки в декілька десятків кілометрів, висота фронту може складати декілька сотень метрів, випадає від 450 до 500 мм твердих (сніг, крупа ) опадів і дощу. У місті Харкові річна кількість опадів значно більша.

Найбільшими негативним явищами для сільськогосподарського виробництва в нашому краї є посухи та суховії. Посухою вважають такі метеорологічні умови, за якими в ґрунтах виникає невідповідність між споживанням вологи рослинами та надходженням із ґрунту. Результатом посухи є неврожаї. Посухи на нашого території краю трапляються раз на 10 років.

Суховії трапляються під час перебування над територією краю антициклонів, коли наш край охоплений дуже сухим, навіть гарячим континентальним тропічним повітрям при швидкості вітру від 3 до 7 м/с (на Харківщині – 7,5м/с). У цей час трапляються вітри, що набувають напрочуд потужної сили. Середня тривалість суховійного періоду в межах області – 10 днів, а більша – 31 день.

Несприятливим явищем для сільськогосподарських культур є випадіння граду. Утворення граду сприяють розвиток висхідних потоків повітря, посилення турбулентності повітряного потоку, збільшення хмарності. Кількість днів з градом, що трапляються на Харківщині від 3 до 6.

Іншими небезпечними явищами можуть бути зливи, пилові бурі, грози, заметілі, урагани, смерчі.

Агрокліматичні ресурси краю сприяють веденню сільського господарства, кращі умови існують для вирощування в межах краю рослин, що характерні для помірних широт: озимої пшениці, цукрового буряку, кукурудзи на силос і зерно, гороху, ярового ячменю тощо. Погодні умови краю залежать від проходження циклонів та антициклонів. Небезпечні кліматичні явища, що трапляються на території краю, не накладають сурових обмежень на життєдіяльність людини.


Поховальний обряд племен катакомбної культури

в дослідженнях В.О. Городцова

Топчій Данііл, учень Бахмутської ЗОШ І-ІІІ ступенів №24 Бахмутської міської ради, гурток «Археологічне краєзнавство» ОЦТК. Керівники: Корнацький І.А., керівник гуртка «Археологічне краєзнавство» ОЦТК, керівник секції «Історія України. Історичне краєзнавство» Бахмутського МЦДЮ,

Логінова С. В., вчитель історії та правознавства Бахмутської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 24


Почесне місце серед дослідників пам’яток археології нашого краю належить Василю Олексійовичу Городцову (1860 – 1945), який саме на матеріалах досліджень у Придонців’ї на початку ХХ століття став першовідкривачем археологічних культур доби бронзи, і, зокрема, Донецької катакомбної культури.

Василь Олексійович Городцов народився 11 березня 1860 року в селі Дубрович Рязанської губернії і походив із провінційного духовенства. Вже у 28-річному віці Василь Олексійович починає цікавитися старожитностями й здійснює розкопки на неолітичних стоянках.

Під час планування XII і XIII Археологічних з’їздів на Україні (в Харкові та Катеринославі), голова Московського археологічного товариства П.С. Уварова ініціювала масштабні розкопки курганів під керівництвом Городцова.

У 1901 році В.О. Городцов проводить свої перші розкопки в Ізюмському повіті Харківської губернії, а в 1903 році – розпочинає свої дослідження в Бахмутському повіті Катеринославської губернії.

Проведений нами статистичний аналіз публікацій В.О. Городцова в Матеріалах ХІІ та ХІІІ Археологічних з’їздів дозволяє стверджувати, що впродовж чотирьох місяців роботи на території Ізюмського повіту Харківської губернії Городцовим було виявлено й розкопано 107 курганів з 244 похованнями, з яких 26 відносилися до катакомбної культури. Згодом, за чотири місяці роботи в Бахмутському повіті Городцов розкопав понад 80 курганів, відкривши в них 298 поховань, з яких 39 належать до катакомбної культури. Також їм були відкриті на р. Бахмут біля с. Кузьминівка й оглянуті мідні рудники, які археолог імовірно пов’язав з племенами катакомбної та зрубної («кам’яних скринь») культур.

За сучасними оцінками, розкопкам В.О. Городцова, мабуть, немає рівних за масштабами і за науковою результативністю. Загалом В.О. Городцову вдалося дослідити та розкопати з 1901 по 1903 рік 542 поховання, з яких 65 відносяться до катакомбної культури. Поховання цього типу були виявлені (за сучасним адміністративним поділом) у Барвінківському та Ізюмському районах Харківської області, а також у Слов’янському, Лиманському, Бахмутському, Костянтинівському, Ясинуватському районах Донецьклої області. Місцем найбільшого скупчення поховань середньої палеометалевої епохи за розкопками 1901 – 1903 рр. виявилася територія сучасного Бахмутського району – сумарна кількість поховань у катакомбах дорівнює 30.

Серед розкопаних В.О. Городцовим катакомбних поховань у басейнах річок Сіверського Дінця і Кальміуса домінуючою є овальна та еліптична форма ями, глибиною від 30 см до 2 м 80 см. Зустрічалися також ями чотирикутної, трикутної, квадратної та напівкруглої форм, проте їх кількість незначна. Небіжчика клали в катакомбу майже завжди в скорченому положенні обличчям до виходу Орієнтування небіжчиків в більшості своїй південне, південно-східне і південно-західне. Зафіксоване лише одне поховання північної орієнтації, а південних – 17.

Характерною рисою поховального ритуалу катакомбної культури є те, що небіжчика клали на підстилку посипану червоною фарбою (вохрою), або вапном, або білою фарбою (с. Велика Комишуваха, к. 2, п. 2). В. О. Городцов з’ясував, що посипання червоною фарбою відбувалося щепою розтертої вохри або грудочками, що знаходилися немалими порціями в глиняних горщиках. На його думку, присутність вохри в похованнях була пов’язана з її ритуальним значенням, вона була символом вогню. У досліджених В. О. Городцовим могильниках на Бахмуті, Торці, Кальміусі з 38 катакомбних поховань тільки 13 не містили червоної фарби.

Вапно теж досить часто зустрічалося в розкопках В. О. Городцова в басейні Сіверського Дінця – в 16 пунктах (хут. Кам’янка, к. 15, п. 3, Чорногорівка, к. 1, п. 5, Шуркине поле, к. 1, п. 3), але найчастіше дно катакомби або весь кістяк, а іноді і частина кістяка посипалися саме вохрою. Вона виявлена в 19 похованнях: біля Кам’янки (к. 3, п. 6), Ковалівки (к. 4, п. 2 і 3), Селимівки (к.1, п. 2 і 3) та ін.

За спостереженнями В. О. Городцова, для поховального ритуалу катакомбної культури басейну Сіверського Дінця характерне використання дерев’яних накатників із плах або колод, переважно дубових або соснових, якими перекривали ями з похованнями. Так, при розкопках на території Ізюмського повіту дерево було зустрінуте в 23 катакомбах з 27 досліджених.

Поховальний інвентар у розкопаних В.О. Городцовим катакомбах являв собою досить різноманітний комплекс предметів. Серед них є чимало мідних і бронзових виробів. Великих речей із бронзи майже не знаходилося, хоча на стінах 7 катакомб В. О. Городцову вдалося простежити смуги від доліт, кирок і жолобчастих доліт. Серед посуду найпоширенішими є глиняні горщики з залишками вохри або вапна. Так, Городцовим було виявлено 44 горщики з різноманітним орнаментом та внутрішнім вмістом. У публікаціях В. О. Городцова неодноразово згадуються посудини ріпчастої форми з «комірцем» та наліпним валиком, які були виявлені в пізніх катакомбних похованнях біля с. Комишуваха (к. 15, п. 3), в курганах у хут. Кам’янка (п. 15, к. 1).

Крім посуду, до поховального інвентарю входять інструменти, зброя та прикраси. За розкопками В. О. Городцова можна простежити, що жіночі поховання майже не містили в собі інструментів або зброї (хут. Ковалівка, к. 4, п.2, маєток Хаджопуло, к. 3 п. 6). Натомість вони є характерними ознаками чоловічих поховань: зброя – звичайний предмет, що супроводжує небіжчика чоловічої статі. Це, насамперед, свідчить про патріархальний устрій племен катакомбної культури. Наявність списів, сокири та булави зафіксовано у похованнях воїнів, але через руйнівний вплив часу, шкідників та грабіжників їх збереглося дуже мало.

Одне з найпізніших катакомбних поховань в Малій Комишувасі – к. 4, п. 2. У катакомбі, відокремленої плахами від вхідної ями, містився досить багатий інвентар. Поруч з небіжчиком чоловічої статі з північним орієнтуванням, стояв прекрасно орнаментований глиняний горщик, поряд з ним, біля голови, жаровня. Поруч з обличчям були покладені два поліровані свердленні молотки, кістяне шило, бронзове шило, металевий списоподібний ніж, дві сокири й шматок білої фарби; близько колін лежали литі бронзові намиста, азбестові намиста і намиста з синього скла. Найцікавішим тут є факт наявності синіх скляних бус, яким притаманне єгипетське походження. Скляні сині єгипетські намиста, що датуються XIV століттям до н. е. також були знайдені і в інших пунктах: с. Кам'янка (к. 5 п. 5) і біля Малої Комишувахи (к. 4, п. 2).

Існування землеробства у племен катакомбної культури підтверджується досить великою кількістю різноманітних сільськогосподарських знарядь (серпів, зернотерок, жорен, кістяних мотик тощо). Крім того, не раз зустрічаються рештки культурних злаків, які супроводжували небіжчика. Так, В. О. Городцовим під час робіт на Сіверському Дінці були знайдені залишки проса в семи похованнях: хут. Чорногорівка (к. 1, п. 5), хут. Черевков (к. 3, п. 6), маєток Хаджопуло (к. 3, п. 6); Шпаківка (к.9, п. 5); Кам’янка (к. 2, п. 2), а також біля хут. Кам’янки в к. 5, п. 2. У похованні біля хут. Кам’янки В. О. Городцовим було виявлено просо, яке встигло прорости, давши тонкі ниткоподібні стеблинки, які знову засохли.

Також небіжчика в катакомбних похованнях супроводжували у деяких випадках кістяки домашньої худоби – овець та корів. Так, при дослідженнях В. О. Городцова в Ізюмському повіті було виявлено в похованнях рештки 18 овець і 6 корів, те ж саме спостерігається і на території Бахмутського повіту.

Поява залежних членів в патріархальному роді добре простежується в поховальному ритуалі племен катакомбної культури. В добу середньої бронзи з’являються колективні поховання. Всі вони можуть бути пояснені як поховання чоловіка – пана з підлеглим членом в родині – наложницею.

Розкопані В. О. Городцовим колективні поховання катакомбної культури, як правило, належать чоловікам та жінкам. Такі поховання відомі у с. Ковалівка (к. 4 п. 2 і 3), в урочищі Шуркине поле (к. 1, п. 2–3, к. 3, п. 3 і 5, к. 4, п. 7–9), у хут. Верхній Степок (к. 3, п. 6) та в ряді інших пунктів. Найбільше скупчення колективних поховань виявлено на Шуркиному полі. Одного разу було зафіксовано поховання чоловіка з двома жінками (Шуркине поле, к. 4, п. 7 і 9) – одна з жінок лежала поруч з чоловіком, а інша – в його ногах, займаючи явно підлегле становище.

Катакомбна культура степової лінії мала тісні зв'язки з рядом сусідніх культур. Серед бронзових прикрас кавказьких типів зустрічалися спіральні скроневі кільця з незімкнутими кінцями. Вони містяться в інвентарі поховань біля с. Кам’янка (к.5, п. 5), с. Чорногоровка (к. 5, п. 5), с. Ковалівка (к. 4, п. 2-3.) та інші. В. О. Городцов порівнював примітивні ливарні форми катакомбної культури з формами, відкритими в нашаруваннях Гіссарлика (Троя), окремих місцях Франції та Англії, і в результаті визначив схожість з пісковиковими формочками з поховань Північного Кавказу і фатьянівської культури. Все це свідчить про наявність зв’язків між досить віддаленими археологічними культурами.

Датуючим предметом О. А. Городцов вважав кістяні молотоподібні шпильки, характерні для катакомбної культури. Порівнюючи їх з подібними типами шпильок, знайдених на Північному Кавказі, в Угорщині та Італії, В. О. Городцов визначив час їх існування другим тисячоліттям до н.е. Катакомбна культура припинила своє існування, за Городцовим, в першій половині II тисячоліття до н. е. Це датування прийняте і в наш час. Зміна катакомбної культури в басейні верхів’я Дону і Сіверського Дінця зрубною відбулось приблизно в середині II тисячоліття, близько XV – XIV століть до н. е.

Дослідження В. О. Городцовим поховального обряду катакомбної культури на матеріалах розкопок у басейнах Сіверського Дінця й Кальміусу вперше у вітчизняній археологічній науці дало можливість відтворити складний матеріальний і духовний світ населення Південно-Східної України доби середньої бронзи. Катакомбні поховання відзначаються багатством і розмаїттям супровідного інвентарю і містять характерні ознаки землеробсько-скотарських культів тієї пори.




ЕКОЛОГІЯ, МОРАЛЬ, СУСПІЛЬСТВО

Торяник Максим, учень 8-А класу Краснокутської гімназії імені Героя

Радянського Союзу І.Н. Нестерова Краснокутської районної ради Харківської області

Керівник: Чечуйко Людмила Вікторівна, вчитель історії Краснокутської гімназії імені Героя Радянського Союзу І.Н. Нестерова Краснокутської районної ради Харківської області
1. Причина всіх бід – це зажерливість, яка є одним із семи смертних гріхів. Люди вирубують ліси, видобувають нафту, газ, бурштин, вугілля, але багатіють з цього окремі люди. (Г.С.Сковорода «Мурашка та свиня»)

2.Зажерливість є причиною наркоманії та алкоголізму, бо на їх продажу збагачуються окремі люди - наркобарони та власники спиртових заводів.

3.Борги та кредити – ще один прояв жадібності людей., на цих кредитах наживається певна група людей: банкіри, олігархи,політики – всі вони лихварі - «облудники, що моляться»-(Г.С.Сковорода «Облудники, що моляться»)

4.Зажерливість лежить в основі всіх воєн, жадоба збагачення затьмарює розум людям, веде до смерті та руйнувань. Причини воєн - це релігійні проблем та гроші.

( Г.С. Сковорода «Дука, мандруючи, співає пісню»)

5. Одна з причин бідувань народів - це зажерлива влада. Зажерливій людині всього мало, вона хоче все більше і більше, і тому не може зупинитися. Так, народ повинен годувати владу, але влада повинна віддячувати за це народу мудрою політикою та буди розумною головою, а не лише головою для корони.(Г.С. Сковорода «Голова та тулуб»)

6.Низька мораль людей не дає можливості створити суспільство без влади та кордонів. Хоча за Біблією таке суспільство може бути – це описується як рай. Це може статися тоді, коли люди будуть рівні між собою, не буде бідних і багатих.

7. Ми дуже безпечні і забуваємо, що над нами безмежний Всесвіт, і ми ніби порошинки в ньому. Людям треба спрямувати свої сили на пошуки нових технологій міжгалактичних польотів, пошуку нових планет для життя. Кожній людині треба бачити зорі не в калюжі, а на небі, розуміти, що Всесвіт - це і магічні зорі, і реальна загроза людині, і живе він за своїми, не гуманними, а фізичними законами.


ІСТОРІЯ ЗВЕДЕННЯ ТА АРХІТЕКТУРА ХРАМОВИХ СПОРУД НА СЛОБОЖАНЩИНІ

Туранська Марина, учениця 8 класу Великобабчанського навчально-виховного комплексу Чугуївської районної ради Харківської області. Керівник: Кабак Олена Євгеніївна, вчитель історії вищої категорії
Протягом усієї історії України роль релігії залишалась значною, бо вона задовольняла духовні потреби суспільства, цементувала населення в громади, де зберігалися споконвічні національні цінності. Тому, у всіх містах і селах собори і церкви були головними громадськими спорудами, вони займали чільне місце на центральних площах. До їх проектування залучались провідні зодчі, на проекти церков оголошувались конкурси. Саме тому й перед нами постала необхідність вивчення історії зведення та архітектури храмових споруд в нашому регіоні.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу відомих та вперше знайдених автором текстових і графічних матеріалів, виявити передумови появи на території Слобідської України православних храмів.

Об’єктом дослідження є храмові споруди Слобідської України, відповідні архівні документи, що дають змогу відтворити в уяві зовнішній вигляд храмових будівель до реконструкції чи зруйнування.

Предметом дослідження є передумови та процес заснування храмів на Слобожанщині.

Дослідження обмежене періодом другої половини XVІІ – початку XX ст. – часом активного будівництва храмів на Слобідській Україні, до якої входили велика частина сучасної Харківськоїобласті, частини Сумської, Бєлгородської, Воронезької, Луганської та Курської областей.

Протягом другої половини XVII ст. розпланування та будівництво нових поселень на Лівобережжі й Слобожанщині проводилися за проектними планами. Архітектурна форма "града", була ідеологічно осмислена й канонізована церквою, що засвідчує "Требник" Петра Могили. Тут знаходимо чини заснування й освячення новозбудованого градаза єдиним задумом у відносно короткий термін.У словах молитов, які читали під час указаних церемоній, передано тодішню концепцію поселення - як місця не лише фізичного, а й духовного захисту жителів. Тож, середмістя (замок, фортеця) з головними архітектурними домінантами (храмами, дзвіницями) завжди розміщувалося на найвищих точках рельєфу, а підпорядковані структури - на нижчих.

З кінця XVII ст. старі дерев'яні домінанти замінювали цегляними, значно більшими за розмірами. Це зазвичай були собори та парафіяльні церкви. При цьому дотримувалися принципу ієрархічності: головні домінанти були масивними, п'яти чи дев'яти верхими; другорядні - одно чи триверхими.

Початок зведення кам'яних храмів на Слобожанщині припадає на кінець XVIIст. - це час розквіту стилю бароко в архітектурі та мистецтві України. За 100 років панування цього стилю на Слобожанщині було створено 600 храмів, переважна більшість з них були побудовані з дерева, проте, близько 50 храмів були кам'яними. Можна умовно розрізняти народний стиль будівництва триголової трьохзрубної церкви і козацько-полковий стиль хрестоподібної церкви.

Географія церков, побудованих в народному стилі, - це переважно східна Слобожанщина. Найбільш виразним пам'ятником, що демонструє даний стиль, був Покровський собор у Харкові (1689), одна з найстаріших архітектурних пам'яток Слобожанщини. Дуже близьким за архітектурним висловом до Покровського собору був Миколаївський храм (1682) Святогорського монастиря на крейдяній скелі.

На Слобожанщині в народному стилі було зведено близько 20 храмів. Крім згаданих, найбільшу цінність представляють: Воскресенська церква в Сумах (1702), Троїцька церква Охтирського монастиря (1729), Воскресенська церква Хорошевського монастиря (1759)та ін.

Прикладом козацько-полкового стилю є старий Успенський собор (1688) у Харкові. Про нього ми знаємо, що він був хрестоподібний п'ятибанний з окремою дзвіницею, побудований на кошти наказного полковника Авдія Григоровича Донця з прихожанами. До цього типу церков належать також старий Успенський собор Святогорського монастиря (1859-1868), Різдвяна церква в Харкові (1783), Преображенський собор Курязького монастиря (1762) та інші. Гетьманське бароко пред'являє сплюснені ніші, вікна, що неузгоджені з розмірами стін, фрески, занадто великі для призначених їм площин. До цього типу храмів належать також Успенський собор в Охтирці (1737), Успенський собор у Лебедині (1770), церква Іоанна Предтечі в селі Іванівка Ізюмського району та інші.

Православне будівництво контролювалося безпосередньо єпархіальними управліннями: вони запрошували архітекторів і будівельників для виконання відповідних замовлень, а для поліпшення якості проектування і будівництва з середини XIX ст. у свої штати ввели посаду єпархіального архітектора.

Втановлено, що єпархіальний архітектор Данилов виконав 15 проектів мурованих церков, з яких збереглися 9; Нємкін розробив 18 проектів церков, з яких збереглися 11; Покровський запроектував 22 храми, з них залишилося лише 4.

Про історію зведення храмів сільської місцевості ми довідалися з Клірових відомостей Харківської Єпархії та публікацій сучасних дослідників. Відомо, що у 1700р. недалеко від Кочетка був чоловічий монастир – Всесвятсько-Лаврентіївська пустинь-скит. Пізніше побудовано Храм Архангела Михаила.

У 1854 році на місці дерев'яного на кошти державної скарбниці за допомогою єпархіального та військового відомств та прихожан було зведено новий цегляний храм Володимирівської Божої Матері. На жаль, автор проекту невідомий, але ми бачимо, що він був надзвичайно талановитим.

Згідно Клірових відомостей 1879 року, новий дерев'яний з дерев'яною колокольнею Покровський храм слободи Велика Бабка Вовчанського повіту побудовано в 1771 році. Великобабчанська церква значилася головною, бо у 1825 році за бідністю приходу та малою кількостю прихожан до неї приписувалась «церква Піщаного поселення в ім'я Святої Мучениці Параскєви».

Сільська церква мала достатню кількість утварі. Їй належав будинок священнослужителя «о 6 комнатах и под железною крышей» з присадибною ділянкою землі «1\4 десятины», що була придбана на «кошельковую сумму» та за допомогою прихожан. Як свідчать архівні документи 1890 року, храм ще володів 21,5 десятини пахотної та 13 десятинами лугової землі, що стало показником достатку і богатства приходу.

На початку ХХ століття Харківське Єпархіальне начальство зініціювало перебудову Покровського храму у Великій Бабці. Єпархіальний архітектор В.Н.Покровський запропонував свій проект цегляного храму. Вперше за цим проектом був возведений православний храм у місті Томашеве Польського царства. Храмова будівля виявилася настільки вдалою, що архітектора Покровського нагородили золотим пестнем. Храм зводили самі прихожани з великою любв'ю і натхненням. І вже на Покрову у 1912 році задзвонили дзвони нової цегляної церкви. Вона стояла на місці сучасного Будинку культури. В часи суцільної колективізації у 1929 році церкву зруйнували. У якості аналога нашого храму залишилася Георгієвська церква в Ахтирці Сумської області.

В цих же архівних документах ми знайшли інформацію про Параскєвську церкву у слободі Піщаній, Троїцьку - в Юрченковому, храму Іоанна Предтечі слободи Базаліївка (1876), Покровського храму в Гнилиці.

Отже, дерев'яні храми на Слобожанщині почали зводити одразу ж після заселення краю. С кінця XIX століття за короткий відрізок часу тут було зведено понад 50 цегляних сакральних споруд. І кожна з них була шедевром архітектури світового рівня. Але під час політичних подій 20 століття більшість з храмів претерпіли руйнування. А завдання нашого покоління - зберегти ті пам’ятки , що залишилось.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   47   48   49   50   51   52   53   54   ...   61

Схожі:

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconVіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconХіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська краєзнавча експедиція учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна» Напрям „Духовна спадщина мого народу ” Пошуково-дослідницька робота
Брат за брата
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconЗакарпатський центр туризму, краєзнавства,екскурсій І спорту учнівської молоді діяльність освітянських музеїв як спосіб формування національної свідомості учнівської молоді ужгород 2017 зміст
Завдання музеїв при закладах освіти на сучасному етапі по формуванню національної свідомості учнівської молоді
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconІсторико-краєзнавча спадщина Івана Крип’якевича
У статті розглядається краєзнавча діяльність відомого історика Івана Крип’якевича в Східній Галичині першої половині ХХ ст. Розглядаються...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconПро підсумки обласного сходження учнівської молоді Львівщини на гору Високий Верх Сколівського району, присвяченого 160-й річниці від дня народження І. Франка
«Львівський обласний Центр краєзнавства, екскурсій І туризму учнівської молоді» (надалі – кз лор лоцкетум) 0 вересня – жовтня 2016...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська науково-практична конференція
Вимірності фазового простору на прикладі математичної моделі хімічного реактора 30
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconДержавна служба україни з надзвичайних ситуацій
«Особистість в екстремальних умовах», VІ всеукраїнська науково-практична конференція з міжнародною участю
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді icon15 грудня 2015 року в Корсунь-Шевченківському державному історико-культурному заповіднику буде проведена науково-практична конференція «Корсунщина в історії України»
Видатні постаті Корсунщини та їх роль у вітчизняній та світовій історії І культурі. Історико-біографічні напрями дослідження історії...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconНовопетрівська зош І-ІІІ ступенів «Соціалізація дітей та учнівської молоді в сучасному освітньому просторі»
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка