Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді



Скачати 12.18 Mb.
Сторінка59/61
Дата конвертації14.04.2017
Розмір12.18 Mb.
1   ...   53   54   55   56   57   58   59   60   61

РАДЯНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ПОЛОН НА ДОНЕЧЧИНІ

Шоленінов Віктор, учень 11 кл. ЗОШ № 5 м. Краматорська Донецької області,

гурток «Краєзнавці-екскурсоводи» ОЦТК, науковий гурток МАН ЦПР

Керівник: Овсяннікова Наталія Борисівна, керівник гуртка «Краєзнавці-екскурсоводи»

ОЦТК, наукового гуртка МАН ЦПР


Протягом 1944 – 1945 рр. у зв’язку з находженням військовополонених у Радянському Союзі проблема перебування іноземців у радянському полоні встала дуже гостро. На Донецькій землі у 1944 – 1954 рр. працював та пройшов випробування більший відсоток полонених. Наразі сторінки історії військового полону повоєнного десятиліття на Донеччині є мало дослідженим аспектом теми. У зв'язку з масовим надходженням військовополонених після капітуляції Німеччини, а пізніше і Японії, протягом 1945 р. в СРСР було організовано 222 табори ГУПВІ, в них містилися 1103233 військовополонених та інтернованих. За підрахунками Олександра Потильчака, що зроблені на основі архівних даних, на 1 січня 1947 р. мережа стаціонарних виробничих установ України охоплювала 24 табори в складі 224 табірних відділень із загальною лімітної чисельністю контингенту понад 240000 бранців. До 1 січня 1950 р. чисельність таборів скоротилася до 10 (67 табірних відділень) з лімітом 56000 чоловік. Система завершила своє існування 8 березня 1954 р. разом з ліквідацією останнього табірного відділення у с. Краснопілля-Глубоке Ворошиловградської області.

Праця іноземних військовополонених використовувалася в стаціонарних (виробничих) таборах. Різновидом режимних об'єктів були робочі (РБ) і окремі робочі батальйони (ОРБ). Останні перебували під «опікою» НКВС (МВС). Робочі батальйони дислокувалися, в основному, в східному і південному регіонах республіки: 63 - у Сталінській (Донецькій) області, по 28 - у Ворошиловградській.

За даними німецького історика Тані Петер 256000 військовополонених були розміщені у Донбасі, у 10 стаціонарних відділеннях (3 на території Ворошиловградської обл., 7 - на території Сталінської). На 11 вересня 1944 р. на Донеччині було організовано 2 табори: Краматорський за № 217 (2900 чол.), Донецький (Сталіно, Рутченково) № 280 (1000 чол.),. У 1948 р. з’явилися табори: Горлівський № 242, Артемівський № 415, Свердловський № 470, Макіївський № 471, Єнакіївський № 472, Красноармійський № 473.

Часом робочі табори змінювали дислокацію у залежності від потреб промисловості, проте назва табору іноді не відповідала дійсному місцю знаходження відділень. Наприклад, військовополонені 1-го відділення Краматорського табору за № 217 працювали на заводі «Станкобуд». Бранці 9 - ого відділення, працювали на підприємствах Часов-Ярського рудоуправління. Частка контингенту Горлівського табору № 242 працювала на Краматорському машинобудівному заводі ім. Сталіна, № 3 відділення – при заводі ім. Куйбишева, також у Краматорську; 9-е, 10-е, 11-е відділення були приписані до Краматорського заводу ім. Орджонікідзе.

Про місце проживання військовополонених табірного відділення №1 робить припущення краєзнавець Володимир Коцаренко – вони жили в будівлі поліклініки, що на околиці Соцмістечка. За його даними виходить, що у Краматорську було створено два окремих робочих батальйону (ОБР) інтернованих. Перший під № 1015 - організований за наказом НКВС СРСР № 00310 від 14-го квітня 1945 р. при металургійному заводі ім. Куйбишева. Другий робочий батальйон - під № 1072 – організований наказом Наркомату Внутрішніх Справ № 00410 від 28-го квітня того ж року при ОСМЧ «Донмашбуд».

Більшість контингенту використовувалася для відбудування розруйнованих підприємств чорної металургії, понад 13 тисяч людей відновлювало залізничні шляхи. Про кількісний склад контингенту, відомі такі дані:



  • Краматорський завод – 2300 чол.;

  • Коксохімзавод № 4 – 700 чол.;

  • Інша робота по м. Краматорськ – 1600 чол.;

  • Єнакіївський завод – 1300 чол.;

  • Макіївський завод – 1200 чол.;

  • Азовсталь – 800 чол.;

  • Завод ім.. Куйбишева (Краматорськ) – 800 чол.;

  • Горлівка, Часов-Ярський вогнетривний комбінат – 1900 чол.;

  • Слов’янський арматурний завод – 1000 чол.;

  • Горлівський машзавод – 1200 чол.;

  • Ямський доломітовий комбінат – 1000 чол.;

  • Микитівський доломітовий комбінат - 1000 чол.

Загалом у промисловості СРСР працювали бранці 32 національностей. Серед європейців переважали німці (близько 80%), інші: угорці, румуни, австрійці, поляки; в тому числі понад 5 тис. японців. На 1 серпня 1947 р. в українських таборах знаходився 3531 японський бранець. У режимних об’єктах Донеччини етнічні німці становили найбільший відсоток. Велику частку складали угорці та румуни. В одному тільки таборі № 242 всього контингенту було 9909 осіб, в тому числі угорців та румун – 4522 чоловік, тобто – 50%. На Донеччині західні та східні військовополонені працювали пліч-о-пліч, жили та харчувалися також переважно разом. Колишній японський десантник Кіуті Нобуо, який записав свої спогади про радянський полон, згадує, як наприкінці червня 1947 р., їх перегнали з табору в Слов'янську в мадярський табір. Там вже знаходилися німці та інші за національністю робітники.

Умови праці у радянських таборах були занадто важкі. Особливо непосильна фізична робота була для японських військовополонених; вона погіршувалася через суворі кліматичні умови. За спогадами Кіуті Нобуо, одразу по приїзду їх направили у каменоломню, де приходилося виконувати денну норму - 1 кубічний метр на людину. Японці, також, виконували небезпечні монтажні роботи. Треба було пробігти по верхній дерев'яній перекладині металевого каркаса і вилити цемент з візка. Кіуті згадує: «Если постоянно работать при температуре - 15°С, то через некоторое время можно привыкнуть. Тем не менее, было много людей, которых буквально "свалил" мороз. Бывало и такое, когда с наступлением утра, мы находили трупы моих друзей, окоченевших от холода».

Разом з тим, слід відзначити, що радянське керівництво приділяло багато уваги підтримці елементарних умов життя і роботи цих людей, питанням охорони здоров’я, харчування. У раціон японців були додані рис, місо (приправа із сої) та ін продукти. З цього приводу надаємо уривок із спогадів Кіуті Нобуо: «Японцы любят есть рис, поэтому нам выдавали эту пищу, которая была в то время в России на вес золота. Однако риса нам давали довольно мало, поэтому иногда, притворившись японцем, за рисом приходил немецкий солдат. Но ему сильно доставалось за это. У них - хлеб и похлёбка, а у японцев – рисовая каша, суп-місо) и прочее».

Побут військовополонених не відповідав елементарним санітарним нормам. У 1945 – 1947 рр. вони тулилися в бараках, землянках, зруйнованих будинках. Не вистачало нар, білизни, нерідко були відсутні лазні, регулярна подача електроенергії, водопостачання. Тільки 70 % бараків були забезпечені матрацами, інші спали на голих дерев'яних нарах. Через дуже погані гігієнічні умови розповсюдилися воші і клопи. Мила, а ні навіть води, не вистачало, і, що найгірше, не вистачало сил піклуватися про себе через виснаженість.

Про побутові умови японських військовополонених згадує Кіуті Нобуо; «По приказу советских врачей нас повели в баню. В баню, при -25°С ?! Это скажу я вам совсем не шутка. Если бы мы не были такими молодыми и здоровыми, то запросто могли умереть от переохлаждения. Мы растапливали снег в железных бочках, и каждый мылся на морозе одной чашкой воды». Побут військовополонених у таборах Донбасу був настільки непристосований, що число хворих дорівнювало майже 50%. Завдяки героїчній праці радянського медичного персоналу охорона здоров’я бранців змінилася на краще. Кіуті Нобуо з теплотою згадує добру жінку лікаря, яка оглядала кожного дня всіх без виключення; особливо вона хвилювалася про змарнілих японських солдатів, намагалася направити їх у Дружківку до шпиталю. Там поправляв здоров’я й сам японець Нобуо.

Ставлення радянських громадян до німецьких військовополонених змінювалося: якщо перші післявоєнні роки люди відчували ненависть до німців, як до ворога; з часом негативне ставлення переросло у жалість. Такий висновок ми зробили з аналізу усних свідчень Горохорової Ганни Кононовни, Шило Любов Олексіївни, Шоленінової Валентини Володимирівни. Що стосується полонених інших національностей, на них у меншій мірі розповсюджувався стереотип ворога. За словами Тані Петнер ставлення до них залежало від індивідуального досвіду війни. З цієї причини японців на Донеччині не сприймали, як ворогів. Ця думка підкреслена японським бранцем. «Подружился я с летчиком, капитаном Покровским. Веря в японскую порядочность, он доверял мне свои ценные вещи и ключи от склада, а сам бежал на работу». Спостерігав японець й наступне: «В этой многонациональной стране нет никакого пренебрежения к другим национальностям».

Неминучою та трагічною стороною військового полону була смертність бранців. У таборах Донбасу, показник смертності ув'язнених був досить великий. Втрати значно зменшилися у 1946 р., незважаючи на голодну зиму 1946-1947 рр. За підрахунками Тані Петер у таборах Сталінської області (№№ 217, 242, 280, 471, 473) відсоток смертності у 1945 р. складав 15, 3 %, у 1946 - 1949 рр. відповідно від 0,7 до 0,2 %. Смертність японських військовополонених в радянському полоні мала значно більший відсоток.

У місті Слов’янськ (СТВ №415/3) з 18 серпня 1946 р., по 16 червня 1947 р. поховали 24 бранця, серед них 18 японців. У місті Артемівськ (СТВ №415/4) – теж 24 чол. На місці спеціального шпиталю для військовополонених у Дружківці за два роки поховано 102 японських полонених. На всіх трьох ділянках місця кладовищ забудовано житлом. Рідкісне виключення являють собою кілька спеціальних ділянок на цвинтарях в м. Донецьку, м. Горлівка. На місці поховання останків німецьких воїнів, які померли від ран у шпиталі у сквері ім. Горького (Донецьк), встановлено хрест. Також хрест був встановлений на місці поховання угорців в с. Контарне (Шахтарськ).

Отже, мережа стаціонарних виробничих таборів для військовополонених та інтернованих в Україні охоплювала величезну кількість осіб різної національності. Через велике руйнування промисловості на Донеччині найбільший відсоток бранців знаходилися та працювали саме тут. Умови праці та побут полонених були занадто важкі, особливо для тендітних японських солдатів. Бранці помирали від хвороб та виснажливої праці та були поховані у донецькій землі. В більшості випадів місця їхнього поховання не відмічені.
ПРИМАДОННА УКРАЇНСЬКОЇ ОПЕРИ ХХ СТОЛІТТЯ

ВГЕНІЯ МІРОШНИЧЕНКО – НАША ЗЕМЛЯЧКА

Шумейко Анастасія, Рузанова Євгенія, Нежута Олексій, Дзюба Олександр - , вихованці Вовчанського БДЮТ, студенти ІІ – курсу КЗОЗ «Вовчанський медичний коледж» Харківської обласної ради

Керівник: Ковальова Галина Олексіївна, викладач вищої категорії, викладач методист




«Таких, як Євгенія Мірошниченко, оперна сцена бачила одиниці, - говорить театральний критик Олег Вергеліс. Вона посідає почесне місце серед таких унікальних співачок як Олена Образцова, Марія Каллас, Марія Бієшу. Не існувало питання, на яку оперу ти хочеш потрапити. Це був феномен, коли люди купували квиток на ім’я, на Мірошниченко, – наголошує Олег Вергеліс. - Історія театру передбачає образ – примадонна. Євгенія Семенівна була фактично останньою примадонною української опери. Після неї були голоси, були дуже приємні люди, були чарівні співачки. Але не було в них такого, я б сказав, співзвуччя. Не було такого артистичного високого польоту генія», – говорить критик.

Цінителям оперного мистецтва відомі такі музичні партії у виконанні Євгенії Мірошниченко: Венера ( «Енеїда» М. Лисенка), Шемаханська цариця ( «Золотий півник» М. Римського-Корсакова), Цариця ночі ( «Чарівна флейта» В. Моцарта), Розіна ( «Севільський цирульник» Дж. Россіні)…

Євгенія Мірошниченко народилась 12 червня 1931 року у с. Графське, тепер Вовчанського району Харківської області. Вокальну освіту здобула в Київській консерваторії (1951–1957, клас М. Донець-Тессейр). У 1961 стажувалася в міланському театрі «Ла Скала». У 1957–90 — солістка Київського театру опери та балету. З 1980 — викладач (з 1990 — професор) Київської консерваторії. Своєю майстерністю вона прославила українське оперне мистецтво.

Протягом 40 років Євгенія Мірошниченко була ведучою солісткою Національної опери України. Володіла надзвичайно красивим, легким голосом широкого діапазону (понад три октави), чудовою колоратурною технікою та яскравим артистичним талантом. У концертному репертуарі співачки були численні арії з опер, українські народні пісні та романси українських композиторів.

Вона часто приїздила в село , де народилась, а в м. Вовчанськ виступала з сольним концертом – виконувала українські народні пісні та романси українських композиторів

Після першої її появи на сцені критики написали, що «зійшла нова зірка опери». Євгенія Семенівна створила десятки різноманітних образів у виставах українського та світового репертуару. Їй аплодувала публіка різних континентів… Нині ми можемо говорити, що Мірошниченко створила свою вокальну школу. За декілька десятиріч, як педагог Національної музичної академії України, Євгенія Семенівна виховала ціле сузір’я чудових співаків, які нині виступають у багатьох театрах не лише нашої країни, але й за кордоном.

Євгенія Мірошниченко «успадкувала» голос від матері — Сусанни Мірошниченко, яка на початку минулого століття співала Наталку Полтавку в театрі графа Гендрикова. Її дитинство минало на Харківщині. У дев’ять років дівчинку віддали до ремісничого училища, де її голос почув керівник хору училища і буквально за руку привів на репетицію. Згодом, на одному з концертів, Євгенію помітив головний диригент оперного театру та ректор Київської консерваторії Олексій Климов — і запропонував вступити до музичного вузу. Та наука давалася важко, і незабаром Мірошниченко, яка не дуже прагнула співати, проте вже була відомою у місті, виключили з консерваторії.

Коли консерваторія готувалася до чергового звітного концерту, київське керівництво забажало послухати Євгенію Мірошниченко. Дівчину розшукали — вона працювала… на швейній фабриці. Привели до голови Верховної Ради Михайла Гречухи. Після цієї розмови дівчина перестала опиратися долі, повернулася до навчання і дивувала викладачів успіхами. А згодом, вже як солістка Київського оперного театру, заспівала партію Віолетти в опері «Травіата». Успіх дебюту перевершив усі її сподівання. І понад тридцять років вона була солісткою Київського театру опери і балету.

У 2002 році заснувала Міжнародний благодійний фонд свого імені. Близько тридцяти років працювала викладачем Національної музичної академії України ім. П. Чайковського.

Прославлена прима української опери Євгенія Мірошниченко прожила творчо насичене життя. До останніх днів вона навчала вокального мистецтва студентів.

«Євгенія Мірошниченко — неперевершена і непересічна постать в українській культурі, яка уславила Україну в близьких і далеких світах. Такі особистості народжуються раз у сто років. Всі, хто спілкувався з цією людиною, хто чув її спів, ніколи не забудуть цієї яскравої творчої зірки, її енергії, натхнення. Це була Людина-Свято, особа широкої душі. Євгенія Мірошниченко не лише опікувалася студентами, а й турбувалася про їхню подальшу долю», говорить Олена Берегова, проректор Національної музичної академії України ім. П. Чайковського.

Серед багатьох урядових нагород, яких удостоєна Євгенія Семенівна, Є Герой України (2006р.) і почесний громадян Вовчанського району. Ми пишаємося своєю землячкою, Людиною з великої літери.
ПАМ'ЯТЬ ПРО СЛАВНОГО ЗЕМЛЯКА

Щербак Софія, вихованка Богодухівського центру дитячої та юнацької творчості

Богодухівської районної ради Харківської області

Керівник: Соловйова О.О., методист Богодухівського центру дитячої та юнацької творчості
На межі двох періодів історії – давнього й нового – височить постать Григорія Савича Сковороди. Те, що залишив він нам у спадок, - це цілюще життєдайне джерело, з якого черпають наснагу десятки нових поколінь.

Є люди, які все своє життя присвячують науці й служінню людям. Власне, ці два аспекти благородної діяльності стали сенсом життя Петра Тимофійовича Тронька. Це була людина колосальної ерудиції, надзвичайно високої культури, чудових моральних рис. Учений, академік, він був прикладом людяності, працелюбності як у науці, так і в громадському житті, людиною енциклопедичних знань, невтомних пошуків на ниві науки.

Петро Тимофійович Тронько вийшов з самих глибин народу. Син простих селян з села Заброди, що на Богодухівщині, він до кінця днів не зрадив тим людям, з середовища яких вийшов, він залишався серед тих людей, увійшов у їхні думки, в їхні спогади.

Доля Петра Тимофійовича Тронька була нелегкою. 17-річним юнаком, рятуючись від голоду, вирушив працювати на шахти Донбасу, звідти здібного хлопця відправили вчителювати. З перших днів війни Петро Тронько перебував у діючій армії: брав участь в обороні Києва і Сталінграда, визволенні Ростова-на-Дону, Донбасу. Кавалер ордена Червоної Зірки, має безліч бойових та трудових нагород. У 1948 році закінчив Київський державний університет. Через три роки захистив кандидатську дисертацію, поєднуючи наукову діяльність з трудовою. Його помітили і з 1961-го впродовж 17 років Петро Тимофійович працював заступником Голови Ради Міністрів України, займався питаннями культури, освіти, охорони здоров'я. Паралельно очолював Українське товариство охорони пам'яток історії та культури. З 1978 року Петро Тимофійович Тронько – академік АН УРСР, з 1980-го - очолював відділ регіональних проблем історії України Інституту історії АН УРСР, нині – Інститут історії України НАН України. Саме в цей час під керівництвом академіка Тронька там було розпочато роботу зі складання «Зводу пам'яток історії і культури України».

З ініціативи та безпосередньо активної участі Петра Тимофійовича у 1969 році було започатковано й побудовано Музей народної архітектури і побуту України в Пирогові, створено Музей українського козацтва на острові Хортиця, відновлено майже знищений музей «Козацькі могили» під Берестечком, Золоті ворота у Києві. Перу вченого належить понад 660 наукових праць, 17 монографій. Як дослідник історії України періоду Другої світової війни, він очолюючи головну редколегію багатотомної серії книг «Реабілітовані історією», проводив велику координаційну роботу, завдяки якій було повернуто добре ім'я сотням тисяч жертв тоталітаризму. Як голова Всеукраїнської спілки краєзнавців, Петро Тимофійович багато зробив для того, щоб збудити в мільйонів українців інтерес до історії рідного краю. Вагомою є його заслуга у відновленні Михайлівського Золотоверхого та Успенського соборів у Києві. У 2000 році йому присвоєне і заслужене звання Герой України. Попри свій поважний вік, Петро Тимофійович до останнього часу продовжував працювати: очолював Національну спілку краєзнавців, був головою правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини, віце-президентом Асоціації історичних міст України, головним редактором журналу «Краєзнавство».

Славний син Богодухівської землі, він завжди пам’ятав про своє коріння, завжди дбав про примноження слави рідного краю. «На схилі років ми найчастіше згадуємо батьківську хату, битий шлях, яким ходили до школи, незайманий ліс за сільською околицею. І з особливою подякою тих людей, які ділилися з нами власною мудрістю, допомагали опановувати непросту науку життя» - розповідав Петро Тимофійович. Кожного року, до останніх днів свого життя, він відвідував свою Батьківщину – рідну Богодухівщину, завжди радував своїх родичів та земляків непідробною увагою, щирою турботою та великою любов'ю до рідної землі.

Саме завдяки турботі Петра Тимофійовича на Богодухівщині були відкриті аграрний ліцей та медичний коледж, збудовані меморіал Слави на центральній площі міста та меморіал Слави в селі Заброди, районний будинок культури і середня школа №1.

Богодухівщина завжди буде з вдячністю пам’ятати свого сина – свого благодійника та героя. За безкорисне, багаторічне та багатогранне служіння громаді. Петро Тимофійович обраний Почесним громадянином багатьох міст України, в тому числі і міста Богодухова.

Справу видатного земляка успішно продовжують сьогодні вчені-вихідці з нашого краю.
СВЯТКУВАННЯ РІЗДВА НА КУП’ЯНЩИНІ

(за етнографічними матеріалами Петра Іванова)

Щур Юлія, учениця 6-Б класу Куп’янської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1

Куп’янської міської ради Харківської області

Керівник: Рябих Світлана Сергіївна, вчитель української мови та літератури
Є люди, які, подібно до героя Данте, «здолавши півшляху земного», навіть не підозрюють, для якої місії вони з’явилися на світ Божий, нітрохи не здогадуються, що саме вони – обранці долі, що найцікавіше у їхньому житті – ще попереду.

Без сумніву, щось пророче є у тому, що у звичайнісінькому повітовому містечку Куп’янську у середині ХІХ ст. з’явився немолодий чоловік, навіть без вищої освіти, якому згодом судилося стати справжнім Нестором-літописцем життя населення цього краю.

Звали його Петро Іванов. Він сам зазначає про своє бажання «с летописной безыскусственностью, спокойной простотой, чуждой каких бы то ни было публицистических целей», фіксувати побутові дані, начебто й дрібні, але у сукупності надзвичайно виразні, психологічно точні і вкрай необхідні для розуміння того, що називають ментальністю етносу.

Вдалося це йому повною мірою. До того ж «літопис» цей виявився безпрецедентним: важко знайти такого рівня енциклопедичні описи (ще й проведені на основі стаціонарного 30-річного обстеження) всіх сфер життя, всіх проявів свідомості населення регіону, а саме повіту – невеликої, але показової територіальної одиниці.

Життя у сільській місцевості було недостатньо дослідженим. Саме тому виникали протиріччя: дехто вважав, що лише в селі люди незіпсовані, працьовиті. З іншого боку село вважалося центром невігластва, грубих забобонів, ліні. Саме через такі уявлення про життя в селі цей предмет потребував детального вивчення. Саме таке дослідження і провів Іванов.

Вважалося, що велика кількість святкових днів згубно впливає на моральність людей та на їх господарство. Проте Петро Іванов прослідкував наповнене тяжкою працею життя селян і довів, що свята та пов’язані з ними прикмети, жодним чином не впливають на працездатність населення та не закривають доступ до навколишнього світу.

Етнограф склав календар, який назвав «Годовой круг». У ньому Петро Васильович описав звичаї та повір’я простого народу. «Годовой круг» починається з циклу Різдвяних свят.

12 грудня (25 грудня за новим стилем) – день святого Спиридона. За народними повір’ями, в цей день сонце повертає на літо, а зима – на мороз. Починаючи з цього дня заможні селяни ріжуть до свята птицю, колють кабанів, на базарі з’являється свіжа свинина та ковбаси домашнього приготування.

На Спиридона не можна нічого робити, тим паче свердлити, а то буде падати з неба усіляка нечисть.

Після Спиридона починали готуватися до Різдва. Мили і прибирали в хатах, упорядковували в хлівах, білили, прали, заготовляли дрова і корм для худоби. Адже всі господарські роботи мали закінчитись до настання святвечірнього дня. Навіть сільський реманент (коси, граблі, вила, плуги і т.ін.) складали в стодолах так, аби створилося враження, що й він відпочиває.

24 грудня (6 січня за н.ст.) відзначають Святвечір, називають його ще «Багатий Святвечір», «багата кутя».

У цей день дотримуються суворого посту: нічого не їдять до появи першої зірки; дівчата повинні поститися, щоб їм знайшлися хороші наречені. У цей день обов’язково варять кутю – ячну чи пшеничну крупу, облиту медом, та узвар – сушені плоди: яблука, груші, вишні, терен, сливи. Коли виймають із печі кутю, то помічають: якщо вона піднялася високо, видніється з горщика – до благополуччя; а якщо осіла, тобто неповен горщик, – до нещастя.

Кутю та узвар ставлять на покуті обов’язково на краденому сіні і не голими руками, а в рукавицях. Сіно ж з-під куті віддають потім вівцям та телятам, щоб краще росли; купають в ньому дітей; кладуть в гнізда птиці, щоб добре неслася,і, нарешті, набивають цим сіном подушки померлим.

Горщики з кутею та узваром прикривають не покришками, а хлібом або книшем, і, по закінченню святок, цей хліб ріжуть на шматки і дають худобі.

Усі одягаються по-святковому і з появою першої зірки, затінивши лампадку, запалюють свічку, розпускають ладан і, прочитавши звичайні молитви, сідають вечеряти.

Спочатку їдять пироги з капустою, картоплею, горохом, квасолею, потім борщ із кислої капусти та пшона, горох, чечевицю і закінчують вечеряти узваром та кутею.

Якщо на Святвечір іде сніг – жди хорошого врожаю яблук, вони будуть падати з дерев так же часто, як сніжинки.

25 грудня (7 січня за н.ст.) святкували Різдво Христове. З раннього-ранку старці й діти ходять «славити Христа й вершувати». Зайшовши до кімнати, стають на порозі і співають пісні, читають вірші. За це господарі давали копійку чи дві, або пряник. Хлопці поспішали, бо перші «вершовщики» приймалися усюди, а тим, хто запізнився, нерідко відмовляли, замикаючи перед ними двері. У Куп’янському повіті колядувати ходили не тільки діти, але й дорослі.

На Різдво майже всі члени сім’ї бувають у церкві. Прийшовши з обідні, одразу сідають обідати, їдять спочатку пісні пироги і пісну капусту, потім сало, ковбаси, кутю та узвар. Після обіду всі моляться Богу та йдуть відпочивати, а жінка прибирає усе зі столу, знімає стару скатертину, а на столі кладе хліб, ставить солонку з сіллю і накриває новою скатертиною.

За народними повір’ями, якщо на перший день Різдва Христового йде сніг – буде багатий урожай хліба. Різдво вважалося великим святом, працювати в цей день було великим гріхом.

Від надвечір’я Різдва Христового до Богоявлення усі вечори називають святими, а тому протягом цього періоду працювати вечорами – гріх, дозволяється лише драти пір’я для подушок та м’яти прядиво.

31 грудня (13 січня за н.ст.) відзначають День Святої Меланії. На Меланки печуть книші, пироги і варять вареники з сиром, якими переважно і наділяють щедрувальників. Деякі господині, які дотримуються старих звичаїв, обов’язково ріжуть цього дня на обід чорну курку, «щоб кури гарно неслися».

Вечір під Новий рік називають «щедрий вечір». Із настанням сутінок діти й дорослі дівчата ходять слободою, і, підходячи до вікон кожного дому, кричать: «Дай, Боже, вечір добрий! Чи защедрувати вам?». І, отримавши згоду, співають одну із щедрівок, за що господарі дають їм вареники, пироги, млинці, книші, сало або інші припаси.

1 січня(14 січня) святкують Новий рік, День Святого Василія. Зранку хлопці-посівальники ходили із хати в хату посипати хлібними зернами і горохом господарів і вітають їх з Новим роком з побажаннями щастя, здоров’я та врожаю. Хлопці беруть правою рукою з рукавиці зерна, сиплять їх на ікони і на всі боки, примовляючи: «На щастя! На здоров’я! Роди, Боже, жито, пшеницю та всяку пашницю. Будьте здорові з Новим роком та з Василем». Коли діти перестають ходити з посипанням, господарі збирають усі розсипані зерна і саджають їх у посудину, наповнену піском. Якщо зерна добре проростуть – буде врожай, а якщо погано – буде недостатньо хліба.

Протягом різдвяних святок сміття з дому не виносять, щоб не винести разом з ним і Долі, його збирають в одне місце на покуті.

Рано-вранці на Новий рік виносять це сміття в садок під дерева і запалюють там, щоб обкурити димом усі плодові дерева, щоб гусені не було.

Існує серед людей повір’я: як проведеш день Нового року, що протягом цього дня будеш робити, так проведеш і цілий рік.

Періодичність усіх занять селян зумовлена періодичністю змін у природі внаслідок щорічної повторюваності самі заняття набувають характеру стійкості, порядок їх незмінний. Проте культурний вплив, нові умови вносять свої зміни у кожну сферу життя, і у життя селян у тому числі. Давні звичаї втрачають своє домінування, і тільки деякі їхні поетичні сторони зберігають своє значення, частково змінюючись, частково підлаштовуючись до нових умов. Нашим завданням є досліджувати, пам’ятати та берегти споконвічні традиції наших предків. Звичаї – це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   53   54   55   56   57   58   59   60   61

Схожі:

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconVіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconХіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська краєзнавча експедиція учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна» Напрям „Духовна спадщина мого народу ” Пошуково-дослідницька робота
Брат за брата
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconЗакарпатський центр туризму, краєзнавства,екскурсій І спорту учнівської молоді діяльність освітянських музеїв як спосіб формування національної свідомості учнівської молоді ужгород 2017 зміст
Завдання музеїв при закладах освіти на сучасному етапі по формуванню національної свідомості учнівської молоді
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconІсторико-краєзнавча спадщина Івана Крип’якевича
У статті розглядається краєзнавча діяльність відомого історика Івана Крип’якевича в Східній Галичині першої половині ХХ ст. Розглядаються...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconПро підсумки обласного сходження учнівської молоді Львівщини на гору Високий Верх Сколівського району, присвяченого 160-й річниці від дня народження І. Франка
«Львівський обласний Центр краєзнавства, екскурсій І туризму учнівської молоді» (надалі – кз лор лоцкетум) 0 вересня – жовтня 2016...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська науково-практична конференція
Вимірності фазового простору на прикладі математичної моделі хімічного реактора 30
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconДержавна служба україни з надзвичайних ситуацій
«Особистість в екстремальних умовах», VІ всеукраїнська науково-практична конференція з міжнародною участю
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді icon15 грудня 2015 року в Корсунь-Шевченківському державному історико-культурному заповіднику буде проведена науково-практична конференція «Корсунщина в історії України»
Видатні постаті Корсунщини та їх роль у вітчизняній та світовій історії І культурі. Історико-біографічні напрями дослідження історії...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconНовопетрівська зош І-ІІІ ступенів «Соціалізація дітей та учнівської молоді в сучасному освітньому просторі»
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка