Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді



Скачати 12.18 Mb.
Сторінка60/61
Дата конвертації14.04.2017
Розмір12.18 Mb.
1   ...   53   54   55   56   57   58   59   60   61

ВИКОРИСТАННЯ ТИМЧАСОВИХ ВОДНИХ ПОТОКІВ

(НА ПРИКЛАДІ БАСЕЙНУ РІЧКИ МОКРИЙ МЕРЧИК)

Юзько Анжела, учениця 9 класу Новомерчицького НВК

Валківської районної ради Харківської області

Керівник : Бондаренко О.В., учитель географії
Водні ресурси – одні з найважливіших і найпотрібніших ресурсів світу. Проблема забезпечення ними людства має глобальний характер. На початку ХХІ століття, за даними В. П. Максаковського, 1,2 млрд. людей не мають доступу до чистої прісної води.

Значно загострює проблему водопостачання надзвичайно нерівномірний розподіл прісних вод по території Землі та нерівномірна потреба у ній через різний рівень і різну спеціалізацію господарства окремих територій і країн.

На жаль, Україна за рівнем забезпеченості прісними водами не належить до найзабезпеченіших країн світу. Л.М. Булава у підручнику «Фізична географія України» для 8 класу указує, що на одного жителя України припадає усього 1 250 м³ прісних вод (без урахування транзитного стоку). Якщо ж ураховувати і транзитний стік, то ця цифра дещо більша (1 800 м³). Але і у цьому випадку забезпеченість України прісними водами є нижчою за середньосвітовий показник. Тому нам потрібно цінувати кожен водний об’єкт та раціонально використовувати його.

Але вивчення даного питання дозволяє зробити висновок про недостатню увагу до всіх видів поверхневих вод. Зокрема, ступінь вивчення малих річок України набагато гірший, ніж рівень вивченості значних річок, що свідчить про недооцінку їх господарського потенціалу. Ще гірші справи з вивченням водних ресурсів струмків, особливо пересихаючих. А між тим вони здавна використовувались людиною, і досить широко.

Дослідження, проведені учнями Новомерчицького НВК у басейні малої річки Мокрий Мерчик, показали, що малі струмки, які у природному стані є пересихаючими, і у наш час активно використовуються як господарські об’єкти. Напрямки їх використання досить різноманітні. Але практично всі вони пов’язані із створенням на пересихаючих струмках ставків. Мета їх утворення може бути досить різноманітною. Так, на дрібних, раніше пересихаючих притоках Мокрого Мерчика було виявлено 16 ставків різного розміру і призначення. Два малих стави створювались як місця водопоїв для великої рогатої худоби. Найбільше ставків - 8 - утворювались для товарного розведення риби. Чотири ставки служать чи служили місцями відпочинку місцевих жителів.

Окремо слід виділити став у балці Капустяний Яр. Це – частина очисних споруд Юліївського нафтогазового промислу.

Один став був створений дуже давно, і первинне його призначення установити не вдалось.

Слід відзначити, що створення ставків змінило режим місцевих малих струмків. Більшість з них перестала пересихати улітку, а тому їхнє використання людиною розширилось. Так, наприклад, із струмку у балці Козача беруть необхідну їм воду працівники бурових ( ставок протікає через територію Наріжнянського газоносного родовища, де пошуки і розвідка природного газу триває).

Наведені приклади показують, що малі струмки, які у природному стані пересихають, теж можуть приносити значну користь у господарстві.

ТРАДИЦІЙНЕ УКРАЇНСЬКЕ ЖІНОЧЕ ВБРАННЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Юрченко Олександра, учениця 9-Акласу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 167

Харківської міської ради Харківської області. Керівник: Чупринін Олексій Олексійович,

учитель української мови та літератури вищої кваліфікаційної категорії,

учитель - методист ХЗОШ І-ІІІ ступенів № 167 Харківської міської ради


Український народний одяг розвивався впродовж століть, вбираючи багатовіковий досвід, засвоюючи кращі його традиції. Цей процес відбувався під впливом історичних, соціально-економічних та культурних факторів.

Одяг виконує різні функції: практичну, обрядову, оберегову, знакову, соціальну. Національний костюм зберігає в собі особливості різних епох, тому він є одним з найважливіших історичних джерел вивчення культурних особливостей українського народу.

У ХІХ ст. в Україні зберігалося традиційне вбрання. Ансамбль вибудовувався за єдиним принципом пошарового накладання елементів (натільне, поясне, плечове, верхнє, прикраси, головні убори тощо).

Основною складовою частинного жіночого вбрання є сорочка, один з найдавніших єлементів одягу, яка крім утилітарного призначення – прикривати й утеплювати тіло, впродовж віків виконувала цілий ряд символічно-оберегових та обрядово-ритуальних функцій.

Поверх сорочки дівчата і жінки колись в Україні одягали в будень до роботи запаску або дергу, а в свято – плахту і попередницю; усе це підперізувалося поясом-крайкою. В українському жіночому поясному одязі збереглися такі найстаріші незшиті форми, як двоплатові запаски – Гуцульщина, обгортки (опинки) – Покуття, Буковина, Поділля, та плахти – Придніпров’я.

Як функціональну прикрасу у будні жінки на Гуцульщині носили через плече оздоблені орнаментальними узорами торбини-тайстри. У центральних областях України, особливо на Слобожанщині, жінки носили біля пояса кольоровий, фігурно викроєний «карман», що служив за кишеню.

Еволюція нагрудного вбрання відображає етнокультурні взаємовпливи і місцеві традиції, тісно пов’язана з кліматичними умовами та характером господарської діяльності народу. Наявність безрукавок зближує одяг українців з одягом західних слов’ян і прибалтійських народів, особливо литовців, а довгі безрукавки з оборкою довкола або ззаду із боків дуже близькі до безрукавок центральної південної Росії, а також білоруських.

Верхній одяг українців ХIХ – початку ХХ ст. був надзвичайно різноманітний. Традиційне верхнє вбрання поділяється на осінньо-весняне, зимове та плащове (одягали в негоду чи в дорогу поверх перших двох видів).

На початку ХІХ ст.. побутувало п’ять основних типів взуття: чоботи, черевики, личаки, постоли і ходаки. Кожен із типів взуття поєднувався з комплексом одягу щодо форми, колориту, прикрас, а також відповідав рельєфу місцевості, видам занять, кліматичним умовам.

Саме за головним убором відрізняли дівчину від жінки: у дівчини тім’я мало бути відкритим, а головне вбрання жінки повністю ховало голову та волосся, лишаючи вільним тільки обличчя.

Яскравим художньовиразним доповненням до українського народного одягу були прикраси, що складалися з декількох компонентів, гармонійно пов’язаних між собою: різне за матеріалом намисто, вироби з бісеру, а також прикраси з металу (ланцюжки, хрестик, згарди, монети-дукачі). Ручні прикраси включали металеві та скляні браслети, перстні, які виготовляли з міді, срібла, золота тощо, з камінцями різних кольорів.

Таким чином, дослідження українського костюму має довгу наукову традицію, але сказати про остаточну завершеність його зарано.


ВПЛИВ РОБОТОТЕХНІКИ НА ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК СУСПІЛЬСТВА

Юрченко Єгор, вихованець гуртка «Таємниці історії» Харківського Палацу дитячої та юнацької

творчості Харківської міської ради. Керівник: Кулеш В. Д., керівник гуртка Таємниці історії» Харківського Палацу дитячої та юнацької творчості Харківської міської ради

Наш світ значно відрізняється від світу минулого, адже ми знаходимося на переламному етапі наукового розвитку. Кожен день, переглядаючи новини, ми маємо змогу дізнатися про досягнення науковців в тій чи іншій галузі робототехніки. За допомогою талановитих IT-фахівців та інженерів просування вперед в цій області йде семимильними кроками, що, безумовно, має вплив на розвиток суспільства.

Неймовірна різноманітність видів роботів вражає людську уяву. Ось лише деякі приклади таких машин. Під час бойових дій активно застосовується американська робототехніка, в тому числі роботи-розвідники та роботи-інженери, які використовуються для знешкодження мін, і звичайно ж, бойові роботи, які представляють собою легку бронемашину з бронебійним кулеметом на дистанційному управлінні. В Японії сили та ресурси інженерів спрямовані на створення людиноподібних машин. Наприклад, існує робот, що є точним прототипом людини та створений для дистанційного управління. Інша машинна розробка реагує на зовнішні подразники та відчуває біль. Не відстають у цьому плані і держави-лідери Європи. Так у Великобританії розробляються роботи для взаємодії і розваги людей. Наприклад, «робот-артист» вже провів кілька вдалих виступів спільно з людьми. Інший робот створений для орієнтування в просторі, не приносячи шкоди людині та взагалі її не зачіпаючи, що дозволить роботам в майбутньому самостійно гуляти по містах. Роботи з Італії та Франції можуть самостійно навчатися, програмувати та навіть виконувати різноманітні ускладненні завдання! У Німеччині розробляється робот, яким можна управляти з відстані через камери. Можливо, сам такі запрограмовані роботи працюватимуть в майбутньому на заводах, а через деякий час і у космосі.

Звичайно, поки що мова йде про те, що це може статися у далекому майбутньому, але прогрес в цій галузі відбувається дуже швидко і все може суттєво змінитися через місяць або рік. Не всі люди готові так відразу прийняти роботів у своє життя, а деякі їх відверто побоюються. Деякі люди, дивлячись на такі машини, відчувають гордість за все людство, інші – навпаки, переглядаються із острахом, їх пронизує нерозуміння і відторгнення того, що невже колись ось це стане членом людського суспільства?

Чи варто беззастережно приймати таких роботів, чи зустрічати їх із зброєю в руках, захищаючись від таких машин, варто обговорити привселюдно. У Китаї та США є прототипи 3D принтерів-роботів, які зможуть створювати стандартні будинки. А що у разі того, якщо такі технології будуть активно застосовуватися у будівництві? Ймовірно, це призведе до масових скорочень некваліфікованих робітників. А це, за думкою соціологів, стане причиною активних протестів тих, хто підпав під скорочення. Можливе навіть виникнення організації «неолуддитів», що як і їхні попередники XVIII-XIX століть луддити почнуть руйнувати робототехніку, адже Нед Лудд в свій час став сумнозвісним завдяки тому, що зруйнував в’язальний верстат. Він жив під час активного впровадження машинної праці в англійському суспільстві, і жахи, які він побачив під час машинізації виробництва, вразили б кожного з нас і тепер. Але що сталося з Великобританією згодом? Англійські підприємці отримали дозвіл на «фрітрейдерство», що означало невтручання держави в приватнопідприємницьку власність, не обкладання англійських товарів митом та як наслідок призвело до підвищення зарплати робітникам і збільшення кількості робочих місць. Англія стала найсильнішою імперією світу, в ній розвивалася наукова думка, процвітав вільний обмін знань, розвиток скептицизму і раціоналізму, поява різних течій нової політичних структур. Звичайно ж, бідність не була переможена повністю, проте саме тоді відбулося становлення індустріальної частини Лондона, в яку і сьогодні прямують люди з усього світу, щоб заробити грошей і стати успішним.

Багато хто хвилюється через так званий «людський фактор», тобто яке ж місце займемо ми, люди після роботизації виробництва. Але можна з упевненістю говорити, що ручна праця або буде повністю витіснена, або знецінена. Ринок збуту недостатньо великий, щоб забезпечити роботою і людину, яка, припустимо, змогла б управляти роботом. Машина виробляє продукцію завжди максимально ефективно, що може викликати кризу перевиробництва. Щось подібне ми і зараз спостерігаємо на європейських фабриках та заводах. У Китаї ж більшість дій при виготовленні продукції лягає саме на людину, чому? Справа в тому, що через низький рівень життя та загальну занадто велику кількість населення, ручна робота там є значно дешевшою. Немає жодної людини, яка б не відносилася з деяким скептицизмом до виготовлених в цій країні товарів.

Як раз в цьому і полягає мінус ручної праці, адже в світі немає чіткої програми з цього питання. Куди подінуться всі люди, зайняті в ній? Зрозуміло що вони мало заробляють, але це хоча б щось, а якщо всіх замінять машинами , що буде з такими робітниками? Велика імовірність того, що вони опиняться за бортом людської цивілізації, якщо їх тільки не перевчать на інші спеціальності. Уявіть себе на їхньому місці, що би ви робили та з ким би боролися? Але це вже зовсім інше запитання, що стосується наслідків роботизації, яке можна і потрібно вирішувати у майбутньому.

З усього цього можна зробити висновок, що роботизація має як позитивні, так і негативні наслідки. Якщо подивитися на це об’єктивно, то можна зрозуміти, що більшість негативних чинників роботизації проявляються лише на перших етапах, а більшість позитивних - на останніх, пізніх. У цій роботі висловлена здебільшого авторська точка зору, природно людина може бути або згодна, або не згодна із нею. В цілому ж, всім нам, і тим, хто підтримує роботизацію, і тим хто її сторониться, треба набратися терпіння, і подивитися як суспільство відреагує на цей процес в найближчому майбутньому, а також взяти участь у вирішенні питань, які, безумовно, виникатимуть, в ході протікання цього процесу.
«У КОГО ЩЕ ТАКА ЗЕМЛЯ, ЖИТТЯМ БАГАТА?..»

Юхименко Владислава, учениця 8-А класу Комунального закладу «Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №20 імені Бориса Серги Полтавської міської ради Полтавської області»

Керівник: Сорочан Валентина Сергіївна, учитель зарубіжної літератури та російської мови Комунального закладу «Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №20 імені Бориса Серги Полтавської міської ради Полтавської області»


Питання, яке надихнуло мене на думку про дослідження, - кого ж саме можна назвати творчим полтавчанином?

У Полтаві народилися такі відомі люди, як класик нової української літератури І. П. Котляревський (похований у Полтаві), відомий учасник визвольного руху українського народу Симон Петлюра, зірка німого кіно Віра Холодна (Левченко), художник М. Ярошенко, легендарна народна поетеса і співачка Маруся Чурай, письменник М. Зощенко, філософ, письменник і церковний діяч ХІІІ ст. П. Величковський, поет М. Гнєдіч, розробник теорії космічних польотів Ю. Кондратюк, винахідник першого у світі ранцевого парашута Г. Котельников, другий президент Ізраїлю Бен-Цві, член Центральної Ради, педагог і письменник І. Стешенко. Полтавцями є актриса К. Лучко і відомий артист естради Ю. Тимошенко (сценічний псевдонім – Тарапунька). У Полтаві поховані художник Г. Мясоєдов, письменники Панас Мирний і В. Короленко, хірург М. Скліфосовський, внучата племінниця Гоголів Пушкіних – С. Данилевська.



У місті навчалися М. Гоголь, байкар Л. Глібов, письменник П. Капельгородський, математик М. Остроградський, художник А. Мокрицький, скульптор Л. Позен, учений і громадський діяч М. Драгоманов, поет і громадський діяч К. Білиловський, театральний діяч М. Старицький, одіозний піп Гапон, відомі педагоги А. Макаренко й В. Сухомлинський, творець космічних ракет В. Челомей. У певні періоди свого життя в різних установах Полтави працювали: Нобелівський лауреат, російський письменник І. Бунін, український письменник І. Нечуй – Левицький, академік В. Вернадський, Герой України, повний кавалер ордена княгині Ольги, співачка Раїса Кириченко, І. Козловський і Б. Гмиря. В нашому місті ставили свої спектаклі В. Мейєрхольд, М. Садовський і М. Кропивницький; на сцені полтавського театру звучали всесвітньовідомі голоси М. Шаляпіна, А. Сабінова, в концертах виступали М. Лисенко, М. Мусоргський і А. Рубінштейн, письменник і артист Г. Хоткевич; читали свої вірші В. Маяковський і К. Бальмонт. Аплодували полтавці чудовій грі геніальних актрис М. Заньковецької, В. Комісаржевської, М. Єрмолової, Н. Ужвій, А. Роговцевої. Відвідували Полтаву Т. Шевченко, академік М. Грушевський, письменники В. Стефаник, Леся Українка, М. Коцюбинський, М. Самчук. Перебували у свій час у духовній столиці України американський письменник Альберт Ріс Вільямс, французький – Раймон Лефевр, австрійський – Райнер Марія Рільке. Під час зйомок фільму «Соняшники» в Полтаві була славетна актриса Софі Лорен. 1900 року виступив у Полтаві з історичною доповіддю «Самостійна Україна» М. Міхновський – ідеолог державної самостійності України. Є достовірні відомості про перебування у місті полководців Григорія Потьомкіна і Олександра Суворова, царів Петра І, Катерини ІІ, Олександра І, Олександра ІІ, Миколи І і Миколи ІІ. Цей список можна продовжувати й далі, бо не перелічити всіх тих відомих людей у світі, хто так чи інакше пов'язаний із Полтавою. Та найбільше мене вразив Микола Лисенко – корифей музичного мистецтва.

У Глобинському районі сучасної Полтавської області знаходиться мала батьківщина славетного полтавця, відомого українського композитора – Миколи Віталійовича Лисенка. М.В.Лисенко – музикант, піаніст, педагог, хоровий диригент, етнограф і громадський діяч – народився 22 березня 1842 року в с. Гриньки Глобинського району Полтавської області в дворянсько-поміщицькій сім’ї з козацьким корінням, яке сягало початку XVIIст. Історичні документи свідчать, що засновником роду був Яків Лисенко. Він жив у першій половині ХVII ст., брав активну участь у визвольній війні 1648-1654 рр. Син Якова Лисенка – Іван – був чернігівським, а пізніше переяславським полковником, згодом наказним гетьманом, відзначився у багатьох походах українського війська проти польської шляхти і татар. Усі чоловіки по лінії роду Лисенків були військовими й завжди обіймали в армії досить високі посади. Батько М.В.Лисенка – Віталій Романович - був офіцером, знав багато народних пісень, цікавився побутом і звичаями простих людей. Мати - Ольга Єреміївна – здобула освіту в Петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат, розмовляла тільки французькою і не хотіла мати навіть натяку на щось народне, українське. Та виховання у родині по лінії батька, дружба з рідними дядьками, які були музикантами, виявляли інтерес до народної культури, особливо народних пісень, тісна дружба з троюрідним братом М.Старицьким відіграли головну роль у становленні майбутнього композитора. Полтавський край став колискою пісенної молодості Миколи Лисенка. Приїздив він на Полтавщину і в студентські роки. Загальну освіту Микола Лисенко здобув у приватних пансіонах Києва та Харківській гімназії, навчався гри на фортепіано в А.Паночіні та М. Дмитрієва. Він переходив із класу в клас із нагородами і блискуче закінчив Київський пансіон. Далі продовжив навчання у Харкові. Як піаніст ставав відомим у Харкові. Юнака запрошували на звані вечори, де він виконував концертні п’єси, викликаючи загальне захоплення. В студентські роки Микола збирав музичний фольклор. Заприятелювавши з Павлом Чубинським, приїздив до нього на гостину і повертався з великою збіркою пісень. Товаришував з М.Драгомановим. Друзі часто зустрічалися, грали і співали пісень. М.Лисенко часто брав участь у фольклорних експедиціях. Чимало полтавських мелодій зібрав композитор разом із своїм приятелем Павлом Житецьким у Кременчуцькому повіті під час такої експедиції. Багато подорожував не тільки Україною, був у Австрії, Селезії. Вдосконалював свою гру на музичному інструменті в Лейпцигу в місцевій консерваторії. Тут у 1868 році Лисенко видав першу серію композицій з 13 номерів до «Кобзаря» Т.Г. Шевченка, а також «Збірник українських пісень». У 1869 році по закінченні навчання в Лейпцигу Микола Лисенко назавжди повернувся до Києва. У столиці композитор деякий час працював викладачем музики, виступав з концертами як піаніст, брав участь у складанні «Словника української мови», написав ряд музичних творів, брав участь у фольклорних експедиціях слов’янськими країнами, де записував тамтешні народні пісні. Композиторську майстерність вдосконалював у Петербурзькій консерваторії(1874-1876) у М. Римського-Корсакова. Знову повернення до Києва. Він піаніст і диригент хору, працює над народними піснями, здійснює публікацію семи випусків пісень для голосу з фортепіано. Важливою подією для М. Лисенка стало впорядкування музики до «Наталки Полтавки». Вперше композитор звернувся до цього твору ще в 1864 році. І тільки Лисенкова редакція музичного супроводу «Наталки Полтавки» виявилася кращою за всі інші й здобула славу справжнього народно-реалістичного твору. У січні 1901 року Микола Лисенко з хором давав концерт у Полтаві і на запрошення місцевої духовної семінарії, хором якої диригував Симон Петлюра, уродженець Полтави. С. Петлюра виступив на захист твору М. Лисенка, за що поплатився вигнанням із семінарії, хоча добре навчався. У 1902 році відбулася остання велика поїздка хору Лисенка по Україні. У Києві Микола Віталійович займався великою громадсько-просвітницькою роботою: щороку влаштовував шевченківські концерти, був одним із організаторів музичного товариства «Боян», головою ради правління «українського клубу», одним із членів комітету по організації недільних шкіл для робітників, сприяв проведенню концертів і вистав. До творчого доробку композитора належать 11 опер, музика до театральних вистав, інструментальні композиції, близько 100 творів різних жанрів на слова Т. Г. Шевченка, понад 500 пісень, численні хори. Останню поїздку на Полтавщину Лисенко здійснив наприкінці липня 1911 року. В Гриньках «став навколішки і поцілував рідну землю». Довго розмовляв із селянами, побував у всіх селах, де пройшло його дитинство. Помер Микола Васильович Лисенко 6 листопада 1912 року в Києві, похований на Байковому цвинтарі, де йому встановлено надгробок. У 1965 році в Києві на Театральній площі відкрито пам’ятник нашому знаменитому земляку, ім’ям композитора названо колонну залу Київської філармонії, відкрито музей композитора в будинку, де він жив і помер. Ім’я композитора носить Полтавське музичне училище, а в селі Гриньках у 1957 році встановлено пам’ятник на честь земляка.

На всю Україну та й цілий світ відомий Полтавський край своїми багатющими талантами, людьми, які здійснили вагомий внесок у розвиток національної і світової культури. У мене є з кого брати приклад.


Список використаної літератури

  1. Бобрищев К.Отчий край. – Полтава: Дивосвіт, 2002.

  2. Історія України в особах. – К.,Україна,2000.

  3. Скляренко В.М., Харченко Т.М. та інші. 100 знаменитих людей України. – Х.: Фоліо, 2005.

  4. Шаров І. 100 видатних імен України. – К.:Видавничий дім «Альтернатива»,1999.

  5. Щербаківський В. Українське мистецтво. – Полтава: Дивосвіт,2006.

РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ СЕЛЯНСЬКОЇ СОРОЧКИ КИЇВЩИНИ

В КІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

Ющенко Анастасія, член історико-краєзнавчого гуртка

Вишнівського центру творчості дітей та юнацтва, Києво-Святошинського району

Керівник: Лисенко С.М., вчитель історії та Київщинознавства
Основним елементом чоловічого та жіночого одягу завжди виступала сорочка. Вона є одним з найдавніших елементів українського народного убрання, виступаючи майже до початку XX ст. єдиним видом натільного одягу на всій території України. Термін «сорочка» відомий не лише в українців, а й в інших слов’янських народів. За Київської Русі він означав і натільний, і верхній одяг або одяг узагалі, який шили як із полотна, так і з сукна. ЇЇ споконвічний білий колір – цей своєрідний естетичний еталон традиційної української сорочки – є загальнослов’янською традицією, що сягає сивої давнини.

Українська сорочка кінця XIX – початку XX ст. мала велику кількість регіональних або локальних варіантів крою та орнаментації і відповідала чи одному, чи одразу кільком цільовим призначенням. Це й колоритно оформлені святкові сорочки, і більш стримані повсякденні.

В кінці ХІХ на початку ХХ ст. на території Київщині побутували такі типи сорочок, що різнилися за способом поєднання пілок у плечовій частині: тунікоподібний, з плечовими уставками та з суцільними рукавами. Ці типи сорочок характерні для всієї України, але тут вони мали локальні особливості, що виявлялися у формі рукавів, у способі зшивання рукавів та плечових уставок із станом, у розмірах коміра й манжет, в манері оздоблення.

Найбільш архаїчний – тунікоподібний – крій у розглядуваний період зберігся переважно в чоловічих сорочках Київщини, кроєних з одного центрального, перегнутого поперек полотнища, до якого по боках пришивались два поздовжньо перегнутих полотнища – рукави. Нижче рукавів до стану пришивались бочки (у половину полотна завширшки) та ластки. По центру перегнутої частини стану вирізувалася горловина й робився глибокий розріз – пазушна.

В інших двох типах крою характерних для жіночих сорочок Київщини, рукав і уставка зшивались із станом по основі або по пітканню. Причому, якщо на території України, порівняно з іншими районами розселення східнослов’янських народів, більш поширеним був спосіб пришивання рукавів по основі, завдяки чому сорочка такого типу в етнографічній літературі дістала назву «українська», то для Київщини характерно побутування обох вказаних типів, і можна простежити поступовий перехід від одного до другого.

На півночі Київщини (Київське Полісся) була поширена сорочка з пришитими по пітканню плечовими уставками (поликами), до яких під прямим кутом до стану приєднувався рукав. Цей тип крою наслідує тунікоподібний, утворюючи найпростішими засобами форму, відповідну жіночій фігурі. На півдні Київщини (теперішня правобережна Черкащина) плечова уставка і рукав пришивалися по основі. В центральній Київщині побутували обидва варіанти з’єднання плечової уставки (плічка) із станом, рукав частіше призбирувався.

Ширина рукавів, плечових уставок, а також стану сорочки були пов’язані з шириною домотканого полотна, лляного, рідше конопляного (50 см). Сорочка зшивалася з трьох полотнищ і могла бути суцільною (додільною) або складатися з верхньої та нижньої частин («до підтички»). Додільні сорочки більш раннього походження і в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. частіше використовувалися як обрядові або святкові. Верхня частина (стан) вироблялася з тонкого саморобного (кін. ХІХ ст.) полотна, або купованої бавовняної тканини (поч.. ХХ ст.), нижня (підтичка) – з грубшого домотканого. Іноді з купованої тканини шили тільки рукава або плечові уставки. Крій сорочки «до підтички» обумовлювався економічними міркуваннями: насамперед приготування тонкого саморобного полотна вимагало сировини вищої якості, а куповане тонке полотно в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. коштувало досить дорого; по-друге, нижча частина сорочки швидше зношувалася, і тим самим підтичка з грубшого полотна давала змогу продовжити час служіння сорочки.

Горловина і низ рукавів жіночих сорочок Київщини густо призбирувалися. Найпоширенішим був тип сорочки із стоячим коміром, хоча в північних та південних районах зустрічався і виложистий комір, що інколи закінчувався оборкою (обшивкою). Пазушка досить глибоко розрізалася посередині.

Локальні особливості сорочок виявлялись і в орнаментації, розташуванні декору, техніках його виконання, колориті. На Київщині в ХІХ – ХХ ст. зберігалась давня традиція прикрашати як чоловічу, так і жіночу сорочку прямокутним нагрудним орнаментом – вишитим або тканим. Вишивка такого типу зустрічається на зображеннях VI та XII ст. Як в цілому по Україні так у багатьох інших слов’янських народів, на Київщині крім пазушки прикрашались плечова частина, рукава, комір, манжети, поділ. Для сорочок Київщини властиві, як геометричні, так і рослинні орнаменти, які часом поєднуються в одній композиції; тут можна простежити поступовий перехід від одно-, двох- до трьох колірного орнаменту, переважаючим був червоний колів. Отже, можна підсумувати, що спільними ознаками сорочок Київщини виступали – пришивання плечової уставки та рукава по пітканню, наявність коміра, переважання в декорі червоного кольору. Специфіка крою сорочок, особливостей орнаменту дає змогу виділити їх локальні типи.

На півночі Київщини більш стійко, ніж у її центральній частині зберігалися давні риси в крої та орнаментації сорочок. Переважаючим типом на Київському Поліссі була жіноча сорочка з плечовою уставкою («поликом») або з суцільнокроєним із уставкою рукавом, пришитим по пітканню. Уставка дорівнювала половині, а рукав – повній ширині доморобного полотна. Рукав не призбирувався біля уставки, з’єднуючись із нею декоративним швом. При зібрана горловина закінчувалась стоячим або виложистим коміром, а низ рукавів – широкими манжетами, щодо декору, то локальною ознакою було прикрашання пазушки широкою смугою орнаменту і двома вузькими погрудками. Вишивці тут до ХХ ст. передувала техніка тканого орнаменту. Вишивальна техніка – насилування наслідувала ткацький орнамент. Для сорочок цього типу характерні виключно геометричні мотиви, колорит монохромний – червоний, іноді з незначним вкрапленням синього.

На півдні Київщини рукава жіночих сорочок, кроєних так само, як і на Поліссі разом із вузенькою уставкою, пришивались, на відміну від поліського типу, по основі, закінчувались манжетами або оборкою, Іноді уставка викроювалась окремо, рукав призбирувався в місці з’єднання з нею. В цьому випадку збільшувалася ластка під рукою. Подібно до північних районів, комір сорочки – стоячий або виложистий, іноді з оборкою. Для південно-київських сорочок-мальованок, на відміну від північних, характерне виразне розшивання швів, переважання в вишиванках рослинних мотивів, присутність трьох кольорів – червоного, чорного, жовтого. Вишивальні техніки різноманітні: гладь, лиштва, вирізування, мережка, хрестик.

Отже, локальні особливості жіночих сорочок Південної Київщини кінця ХІХ – початку ХХ ст. виявляються у пришиванні уставок і рукавів по основі, прикрашанні швів, яскравій трьохколірній рослинній вишивці, значній кількості вишивальних технік.

Сорочки центральної Київщини відзначаються різноманітністю конструктивних прийомів, технік вишивання, багатством кольорових сполучень, мотивів і композиційних побудов вишивок. Тут носили сорочки всіх зазначених типів крою. Для вишивок сорочок Центральної Київщини характерний геометризований рослинний узор, доповнений геометричними мотивами. Основні кольори вишивок – червоний та синій (в другій половині ХІХ ст. синій замінювався чорним), білий, жовтий. У Київському повіті жовтим кольором часом вишивали поділ жіночих сорочок. Переважання червоного або чорного кольорів залежало від призначення сорочки. Розташовувалась вишивка вздовж розрізу пазушки, на уставці (шириною в 10-15 см) та більш широкою смугою у верхній частині рукава («підполиччя», «припліччя»), а також на комірі, манжетах, подолі. Вишивальні техніки (набирування, гладь, хрестик, низь, вирізування, мережки) поєднувались між собою, утворюючи бездоганну композицію.

В кінці ХІХ ст. сорочки заможних селян дедалі більше шилися із фабричних матеріалів, переважно коленкору. Спочатку з дорогого коленкору для селян робились лише рукава, з часом – верхня частина сорочки – станок, а підтичка – з саморобного полотна. В ХХ ст. зустрічаються уже і додільні сорочки з коленкору або бязі. Фабричні тканини були значно ширші, ніж саморобне полотно, чим можна пояснити деякі зміни в крої сорочок Київщини, особливо її центральних та південних районів. Стан сорочки з фабричного матеріалів складався з двох пілок, а не з трьох, що привело до зменшення кількості швів. З появою у ХХ ст. різноманітних за кольором ниток вишивка стає більш поліхромною, на зміну традиційним швам приходить вишивка хрестиком, за допомогою якої утворювались вільніші композиції рослинного характеру.

В еволюції крою сорочок найповніше відобразився один із найважливіших народних принципів створення одягу – раціональність, що визначалася функціональністю, технічними можливостями, спадковістю традицій.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   53   54   55   56   57   58   59   60   61

Схожі:

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconVіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconХіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська краєзнавча експедиція учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна» Напрям „Духовна спадщина мого народу ” Пошуково-дослідницька робота
Брат за брата
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconЗакарпатський центр туризму, краєзнавства,екскурсій І спорту учнівської молоді діяльність освітянських музеїв як спосіб формування національної свідомості учнівської молоді ужгород 2017 зміст
Завдання музеїв при закладах освіти на сучасному етапі по формуванню національної свідомості учнівської молоді
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconІсторико-краєзнавча спадщина Івана Крип’якевича
У статті розглядається краєзнавча діяльність відомого історика Івана Крип’якевича в Східній Галичині першої половині ХХ ст. Розглядаються...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconПро підсумки обласного сходження учнівської молоді Львівщини на гору Високий Верх Сколівського району, присвяченого 160-й річниці від дня народження І. Франка
«Львівський обласний Центр краєзнавства, екскурсій І туризму учнівської молоді» (надалі – кз лор лоцкетум) 0 вересня – жовтня 2016...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська науково-практична конференція
Вимірності фазового простору на прикладі математичної моделі хімічного реактора 30
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconДержавна служба україни з надзвичайних ситуацій
«Особистість в екстремальних умовах», VІ всеукраїнська науково-практична конференція з міжнародною участю
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді icon15 грудня 2015 року в Корсунь-Шевченківському державному історико-культурному заповіднику буде проведена науково-практична конференція «Корсунщина в історії України»
Видатні постаті Корсунщини та їх роль у вітчизняній та світовій історії І культурі. Історико-біографічні напрями дослідження історії...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconНовопетрівська зош І-ІІІ ступенів «Соціалізація дітей та учнівської молоді в сучасному освітньому просторі»
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка