Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді



Скачати 12.18 Mb.
Сторінка7/61
Дата конвертації14.04.2017
Розмір12.18 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   61

ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.

Булікян Анжеліка, учениця 5 класу Андріївської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1

Балаклійської районної ради. Керівник: Степанець Анастасія Олександрівна, вчитель математики



Андріївської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1 Балаклійської районної ради
Значний вплив на розвиток філософії в Україні мала творчість українського вченого зі світовим ім’ям, визнаного фахівця в галузі загального мовознавства, фонетики, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії Олександра Опанасовича Потебні (1835-1891). Олександр Потебня першим із українських філософів дав глибокий і всебічний аналіз проблеми взаємозв'язку мови і мислення. Він показав, що мислення формується за допомогою мови, на її основі, розкрив зв'язок мови не тільки з мисленням, а й з психікою в цілому.

Характерною особливістю дослідницької практики Потебні є історичний підхід до дослідження питань співвідношення мови і мислення. Творчо опрацювавши деякі ідеї німецьких вчених В. Гумбольта і Г. Штейнталя, Потебня став засновником "психологічного напрямку" у вітчизняному мовознавстві. У слові він вбачав індивідуальний творчий акт і вважав кожне вживання слова і кожну його видозміну особливим явищем. Олександр Потебня розглядав мову як діяльність, як живий, безперервний процес творчості народу. Він був не тільки мовознавцем, а й творцем "лінгвістичної поетики", яка мала величезне філософське значення. О.П. Потебня завжди підкреслював високу культуру стародавніх слов'ян, виступав проти теорії запозичення, стверджуючи, що джерелом народної творчості є самобутня культура народу.

Одним із визначних українських філософів минулого століття був Памфіл Данилович  Юркевич (1827-1874). Панфіл Юркевич як філософ за вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, намагався знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні. Істина відкривається не тільки мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив П.Д. Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.

Значний вклад у розвиток філософії України зробили видатні вчені-природознавці другої половини XIX— початку XX ст. Основними центрами розвитку прогресивних світоглядних ідей у природознавстві були такі визнані наукові установи, як Київський, Харківський і Новоросійський (Одеський) університети. Ряд всесвітньо відомих вчених, таких як М.П. Авенаріус, М.С. Ващенко-Захарченко, Д.О. Граве, В.П.Єрмаков, Т.Ф. Осиповський, М.В. Оспіроградський, С.М. Реформатський, О.М. Сєверцов та ін., сконцентрували світоглядно-філософську увагу на обґрунтуванні положень про об'єктивне, незалежне від свідомості людей існування світу.

Вони обґрунтували прогресивні погляди на рух, простір і час як форми існування матерії. Перебуваючи на передовому краї світової науки, видатні вчені-природознавці пропагували ідею єдності світу, яка передбачала тлумачення людини як невіддільної від усієї природи істоти і одночасно — як окремого від усієї природи індивіда. Одним із центральних у працях природознавців є положення про те, що світ не є продуктом людської свідомості, а, навпаки, — людина є продукт цього світу. Звідси і віра в безмежну творчу силу людини, розуміння необхідності вивчення законів природи як однієї із основних умов поліпшення життя людини, людства в цілому. Саме життя людини на Землі постає перед ними як найвища цінність.

Однак, ціннісне усвідомлення природи людини, його творчої діяльності перебуває у певній залежності і від соціальних факторів. Особливо важливим у цьому плані є обґрунтування окремими природодослідниками гуманістичної природи людини і необхідності її творчої емансипації. Величезної цінності вклад у розвиток української філософії другої половини XIX— початку XX ст. зробили М.П. Драгоманов (1841—1895), І.Я. Франко (1856—1916) та Леся Українка (1871—1913). Найсуттєвішою рисою філософії М.П. Драгоманова є те, що він розглядав історичний процес у всій його різноманітності як результат дії багатьох факторів і різних комбінацій суспільних сил; визнавав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без філософії, без глибоких теоретичних узагальнень неможливе не тільки з'ясування основних законів історичного розвитку, а й розумна організація всіх суспільних і державних порядків.

При розгляді соціальних питань М.Драгоманов користувався не суб'єктивним методом, а порівняльно-історичним, який вимагав конкретно-історичного розгляду всіх суспільних явищ у їхньому взаємозв'язку з іншими явищами та в історичному розвитку. Цей метод передбачав також врахування не тільки фактору часу, а й усіх тих суспільних умов, за яких відбувається розвиток того або іншого явища. М.Драгоманов досить цікаво визначав суспільно-політичний ідеал, що ґрунтувався на філософському плюралізмі, а також суперечності між ідеєю самоуправління, автономії, федерації та ідеєю антидержавності, антицентризму. Драгоманов вважав, що втілення в життя першої ідеї сприятиме вирішенню багатьох суспільних проблем, зокрема проблеми національних та міжнаціональних відносин у майбутньому суспільстві.

І.Я. Франко перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Вже в першому своєму філософському трактаті "Поезія і її становисько в наших временах" Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди. У творчості Франка постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб. Одна з основних філософських ідей І.Франка — думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а "правдивий живий чоловік, бо така людина — носій духу, а той дух є "вічний революціонер". Отже, духовний світ людини — її найдорожче надбання. Філософія І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. "Дух, що тіло рве до бою", дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно франківський, каменярський, молодий і переможний. Філософія Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому ж, його філософія — це яскраве втілення філософії українського духу початку XX століття витоки, якої йдуть від Г. Сковороди і Т. Шевченка.

Оригінальність філософії Лесі Українки полягає насамперед в оспівуванні ліризму української душі і драми її реалізації. Ґрунтуючись на Біблії, філософських ідеях Григорія Сковороди і Тараса Шевченка, Леся Українка будує філософію пошуку синтезу вічних проблем і сучасних запитів. Письменниця закликала українську громадськість збудитись від інертності, малюючи в разючих образах жахливі картини поразки, що є наслідком байдужості до голосу правди. Розглянуті надбання філософської думки в Україні дають змогу зробити ряд узагальнень і висновків. Зокрема, виходячи з ідеї, що існування будь-якої національної філософії реалізується як прояв філософії духу, можемо стверджувати: українська філософія є особливим, оригінальним явищем.

Український народ витворює філософію, у центрі якої є людина з її внутрішнім світом, який перебуває в органічній єдності з умовами її самореалізації. Це не просто людина, а передусім людина Землі, яка критерієм істини має свою власну діяльність, розглядає своє буття через єдність чуттєвого і раціонального.

Українська філософія — це оригінальна система, в основі якої постає філософський дух українського народу як органічна єдність віри, надії і любові у вічному прагненні до втілення їх у свободі, яка й скеровує людське життя. Аналіз розвитку філософії України XX століття — одне з основних завдань для майбутніх істориків філософії. Його вирішення вимагає мудрої виваженості певного часу, Однак уже сьогодні можна із впевненістю сказати, що філософія в Україні жила і буде жити.

Директор, який побудував нашу школу

Буртова Вікторія, учениця 8 класу Роганської гімназії

Харківської районної ради Харківської області,

Керівник: Пушкар Ірина Іванівна, керівник гуртків КЗ «Харківська обласна станція

юних туристів» Харківської обласної ради


Потопає в квітах подвір'я Роганської триповерхової школи-красуні. Рівними рядами вишикувалися учні, зібралися на свято першого дзвоника схвильовані вчителі, батьки, представники місцевої влади… Усе так само, як і в ті далекі роки, коли протягом 28 років, відкривав свято першого дзвоника директор Дядюх Павло Степанович…

Народився Павло Степанович 28 грудня 1920 року в селі Білики Кобеляцького району на Полтавщині. Часто згадував Павло Степанович і босоноге дитинство на Полтавщині, і страшні роки голодомору. У 1938 році, після закінчення Білицької середньої школи, допитливий юнак вступив на історичний факультет Харківського державного університету, бо мріяв про професію педагога. Та війна перекреслила плани, і в липні 1941-го Велико-Багачанським райвійськкоматом Павла Степановича було призвано до лав ЧервоноїАрмії. Він надягнув солдатську шинель, з якою не розлучався 4 роки. Пізнав гіркоту відступу, бачив спалені і зруйновані міста і села, поклявся помститися ворогу.

Не раз учорашній студент ризикував життям, але особливо запам’яталася битва за Дніпро восени 1943-го. Між боями Павло Степанович, який добре знав німецьку мову, відрядили до бойової обслуги радіоокопної установки (РОУ) при політвідділі 73-ї гвардійської сталінградської стрілецької дивізії.

- Наша команда складалася з 3-х чоловік: начальника старшого сержанта Гусєва, рядового Ляша і мене, — згадував ветеран. — На той час це був новий вид діяльності на фронті: під прикриттям ночі ми просто на передовій, а часом і на нейтральній смузі, вели антифашистську пропаганду.

Агітувати доводилося під ворожим обстрілом, що вимагало чітких і злагоджених дій, від яких залежало життя.

- На Дністровському плацдармі, біля села ГураБилукуй, під час радіопередачі ворог зосередив на нас шалений вогонь, — продовжувавзгадувати фронтовик. — Знищив РОУ, думали, що й ми не вціліємо. Але гітлерівці кинулися в атаку, довелося їх «агітувати» з допомогою гранат і автоматів. На щастя, на допомогу прийшла піхота. Саме за участь у цих боях П.С. Дядюх нагороджений медаллю «За відвагу».

Разом з уславленою 73 Гвардійської стрілецької Сталінградсько-Дунайської Червонознаменноюдивізією воїн визволяв міста і села Молдавії, Румунії, Угорщини. За мужність у боях при визволенні Бєлграда Павла Степановича відзначено орденом Червоної Зірки.

Але останьою, самою пам’ятною передачею, яку згадував ветеран, було повідомлення 8 травня 1945 року про беззастережну капітуляцію Німеччини.Закінчів війну Павло Степанович у званні гвардії-капітана.

Демобілізувавшись, фронтовик повернувся на навчання до університету, який закінчив у 1948-ому.

У 1952 році Павло Степанович очолив педколектив Роганськоїсередньої школи № 1. Школа була тісною, темною, класи переповненими, заняття велися у 2 зміни. Павло Степанович згадував: «Поряд з керівництвом навчально-виховним процесом, я поставив перед собою мету – домогтися будівництва нової типової середньої школи. У 1963 році, під виглядом члена батьківського комітету Роганської середньої школи № 1 я приїхав в Київ (про це ніхто не знав, навіть дружина) і домігся через держплан України, щоб у 1965 році була збудована типова середня школа на 960 учнівських місць, яка була збудована першою в Харківському районі». Після створення навчальної бази директор разом із своїм заступником Тимофієм Омеляновичем Пономаренком і педколективом беруться за здійснення прогресивної ідеї — переходу на кабінетну систему навчання, їм це вдалося першими у районі, і своїм досвідом учителі щедро ділилися на нарадах, семінарах, відкритих уроках. Роганські школярі ставали призерами олімпіад, конкурсів, спортивних змагань, оглядів художньої самодіяльності. Особливих успіхів домагалися юні умільці під керівництвом викладача трудового навчання П. Рябоконя, якому пізніше було присвоєно звання заслуженого учителя України. Майстерня ж довгі роки вважалася кращою в районі.

«Кращі роки мого життя, наголошував директор, віддано Рогані, де я з 1952 по 1980 рік працював учителем історії і директором Роганської середньої школи № 1». Багато часу за 28 років роботи директором, займала адміністративна робота, але творчій процес ні чим не можна зупинити.

Наприкінці шістдесятих - початку сімдесятих років ХХ ст. видавництво "Радянська енциклопедія" випустило 26 томів енциклопедії «Історії міст і сіл УРСР». Це перша фундаментальна історична праця, кожний том якої висвітлював історію населених пунктів окремих областей України, а їх на той час налічувалося майже 40 тисяч. У далекому 1967 році Павло Степанович працював у державному обласному архіві і для тому про Харківську область написав статтю про історію Рогані. Саме ним було встановлено, що перша письмова згадка про Рогань відноситьсядо 1736 року.

Вийшовши на пенсію, колишній фронтовик не припинив активної діяльності: брав участь у громадському житті селища Кулиничі, 12 років очолював селищну організацію ветеранів війни і праці, вів військово-патріотичну роботу серед молоді. Не поривав зв’язків і зі школою, педколектив якої оточив його всебічною увагою, запрошуваву гості.



У 1996 році «за значний особистий внесок в розвиток селища Рогань» роганціі селищна рада, високо оцінивши педагогічну і громадську діяльністьПавла Степановича Дядюха,присвоєвши йому звання «Почесний громадянин Рогані».
Особливості національного костюма Слобожанщини

Буряк Лілія, учениця 10-А класу Валківського ліцею

імені Олександра Масельського Харківської області

Керівник :Губська Т.В ., учитель історії
У кожного із нас сформований в свідомості образ українського костюма. Це вишиванка та спідниця – у жінок, сорочка та шаровари – у чоловіків. Одним до смаку яскраві вишиванки бісером з пишними, червоними спідницями, для інших – юбка строгих та класичних напрямах. Є й такі, що відображають український костюм зеленими чи блакитними кольорами спідниць та шаровар.

За останні роки вишиванки набули неабиякої популярності. Молодь осучаснила український костюм креативним дизайном, дорогими та яскравими тканинами, забуваючи, що чи то сорочки, чи то вишиванки несли в собі глибокий смисл. В них вкладено ціле життя, поезію рук людських, доброту та лагідність народу, його відвагу, велич, ніжну душу та горді мрії.

Тож відправимося в подорож минулого українського костюму Слобожанщини ,і разом відчуємо присмак тогочасності одягу.Слобожанський костюм як один проявів етнічності жителя східної України. В національному костюмі Слобожанщини втілилася історична доля народу, його культура і традиції.

Основу чоловічого національного одягу Слобожанщини становлять сорочка, шита з конопляного або лляного полотна. Чоловічі сорочки (як тунікоподібного крою, так і з уставками) шилися і грубого лляного домотканого полотна. Регіональну своєрідність становили так звані стрілкові сорочки вишиванка, назва яких походить від «стрілки» — плечової вставки у вигляді трикутного клина, розширеного до коміра

Чоловічим нагрудним одягом були жилетки прямого крою, верхнім — свити до трьох — п'яти вусів, куртки з відрізною спинкою і рясними зборами по лінії талії. Носили також каптанки, оздоблені червоним або білим шнуром, піддьовки, широкі халати з густими зборами та плисовим коміром. На сході Слобожанщини носили подібні до чинарок зипуни; іноді їх називали чуйками. На Слобожанщині з'являється дежурка прямого крою, що нагадує сучасне пальто . Поширеним верхнім одягом залишалися жупани.

Мали свою особливість і чоловічі штани. Вони шилися з полотна або сукна; вишивали світло-жовтими і зеленими вовняними нитками, вишиті кінці штанин завжди відгинають наверх. Побутували й широкі полотняні шаровари, які заправляли у чоботи.

Головні убори. Чоловічі головні убори українців дуже різноманітні по формі, матеріалу і назвах. Головні убори слобожан - малахаї з суконним верхом, навушниками та потиличником. На сході Харківщини носили так звані пиріжкові шапки. Були поширені й високі каракулеві шапки. Влітку носили картузи або традиційні брилі.

Взуття українців - як чоловіче, так і жіноче, виготовлялася зі шкіри, яку спочатку не шили, а закладали складками, морщили, Національний костюм прив'язуючи до ніг довгою мотузкою. Звідси й назва - морщуні, морщенцi, постоли, ходаки. Шкіряне взуття з високими халявами (чоботи) шився без підборів. Іноді каблук заміняла невелика залізна підківка на п'яті.

Основу українського жіночого костюма становить сорочка. Жіночі сорочки вишиванки Слобожанщини були переважно полтавського типу . Наприкінці XIX ст. з'являються сорочки вишиванки з високим стоячим вишитим коміром, накладною нашивкою на пазусі та вишитими манжетами. А на початку XX ст. під впливом міської культури у побут входять сорочки на кокетці з великим викотом горловини та рукавами, пришитими до кокетки.

Своєрідність вишивки слобожанських вишиваних сорочок полягала у поліхромній орнаментиці, виконаній півхрестиком і дрібним хрестиком та півхрестиком, іноді грубою ниткою, що надавало їм рельєфності.

У жінок Слобожанщини в існувало три різновиди цього типу одягу: повсякденні без малюнка запаска, дерга та святкових наряд у велику клітку - плахта. Українська запаска відрізнялася від дерги тим, що до її верхніх кутів часто пришивалися тасьми, які зав'язувалися на талії. Жіночий різновид слобожанських сорочок складався з двох пілок — передньої та задньої, що з'єднувалися на плечах поликами прямокутної форми до коміра. Комір звичайно був невеликий, вузенький

Нагрудний безрукавний одяг — корсетки — були до трьох — дев'яти вусів, довжиною трохи нижче стегон, обшиті кольоровою тасьмою — висічкою. Під впливом міста на селі з'являється нагрудний одяг з рукавами — кофти - круглопілки, черкасинові кофти, куфайки, баски, холодайки, стяжки, гусарки, козачки, матроски та ін.

Верхній одяг Слобожанщини визначається багатством оздоблення, що виконувалося техніками вишивки та аплікації. Особливо пишно прикрашалися охтирські та богодухівські кожухи, розшиті барвистим гарусом на полах, спині та комірі.

Верхнім осінньо-весняним убранням також були білі світи — також під усики, побутували тут і байові юпки, прикрашені вовняними китичками.

Довгополим верхнім одягом була також стародавня біла суконна юпка — жупа, скромно прикрашена чорною аплікацією або шнуром.

На всій території Слобожанщини побутував і фартух — який носили з різними типами стегнового одягу.

Головні убори жінок Слобожанщини — парчеві очіпки циліндричної форми з вушками, а також капори Носили й так звані в'язані ковпаки, що за формою нагадували панчоху. Особливо ж були поширені різноманітні барвисті хустки та підшальники з торочками чи бахромою.

Дівчата носили вінки та кісники

Головний убір кибалка, хомевка, хомля у своїй простій формі має вигляд обруча або дуги, оберненою назад.

Жіноче взуття, типове як для Слобожанщини, так і для Полтавщини,— кольорові чоботи — чорнобривці, пізніше — високі шнуровані черевики.

Дівчата, як і зараз, любили прикраси: сережки та нагрудні - "намисто. Носили на грудях великі хрести з дорогоцінних металів

Пригляньмося до національного костюму Слобожанщини! Вивчім його! І кожен знайде щось своє, що йде з глибини нашої душі, з нашого роду. Не цураймось одягнути вишиту домоткану сорочку, бо в ній відлуння віків, у ній наше коріння...


ВІДРОДЖЕННЯ ДУХОВНОСТІ МАЖАРЯН

Валенко Ольга, учениця 11 класу Новомажарівської ЗOШ І – ІІІ ступенів

Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Овчаренко Тетяна Семенівна, учитель історії, старший учитель.
Церква протягом тисячі років свого існування в Україні виконувала роль центру християнського життя, формуючого обличчя українського народу, його світогляд, характер та ідеї, зміст і форму релігійних творів духовної і матеріальної культури.

Протягом десяти століть, які, більше п'ятдесяти поколінь українців прожили у різних епохах, починаючи від княжих часів Київської і Галицько-Волинської Русі, через навалу татарську, часи литовсько-польської й автономної козацької доби та царської Росії, а далі Радянської України, незалежно від більш чи менш сприятливих умов, вона зберігала створені вже вартості і як тільки могла включалась до створення нових надбань духовної культури.

Церква завжди була Домом Божим, місцем молитви і релігійного життя, була центром і меценатом культури, науки і літератури. Після зайняття західно-руських земель польським королем Казимиром Великим, а Наддніпрянських — татарами, пізніше литовцями, які створили з поляками польсько-литовську державу, єдиною інституцією, що не випала з рук поневолених українців, була відроджувана з після татарської руїни Церква, яка так як і за давніх княжих часів стала меценатом культурного життя українців, особливо від часу заснування Митрополитом Петром Могилою Києво-Могилянської Академії. Покликана главою Церкви Академія, члени якої виводились, як правило, з духовенства, мала вирішальне значення у тому, що література українського бароко має релігійний характер. Поширювані Церквою християнські ідеї, вартості, теми, біблійна лексика, стиль, герої («Слово» Іларіона, «Сад Божественних пісень» Сковороди, «Марія» Шевченка, «Мойсей» Івана Франка, «Камінний хрест» Василя Стефаника, «Собор» Гончара тощо) свідчать про безперервне існування від XI до XX століття християнської течії в українській літературі.

Сьогодні ми є свідками того, як в Україні відроджується духовність. Видимим знаком цього процесу є будівництво нових і відродження древніх храмів. Храми споконвіку займали важливе місце в духовному житті людини, адже це - училище віри і благочестя. А віра - рушійна сила в духовному вдосконаленні кожної людини. Справжня віра здатна творити чудеса. Наш народ у своїй переважній більшості вихований в православній вірі, тож її, як дар Божий, необхідно берегти, зігрівати та примножувати. Але однієї віри без справжнього християнського життя недостатньо. Свою віру належить виявляти в добрих справах, вчинках. Які переваги нам дає справжня віра?

Хто істинно вірує в Бога, той має впевненість у тому, що його життя, яке він отримав від Нього, завжди в руках Божих, усе, що трапляється в житті, посилається Богом, на Котрого необхідно покладати свою надію.

Хто вірує в Бога, той впевнений: де б він не був і що б не робив - завжди чинить перед очима всезнаючого і скрізь присутнього, Який знає усі наші думки. Така людина прагне укладати своє життя так, щоб не образити величі та святості, така людина ніколи не наважується діяти проти совісті й закону Божого, така людина правильно будує свої відносини з ближніми.

Отже, віра є необхідною умовою чеснотного життя тут на землі, її спасіння у вічності.

В інформаційному бюлетені з краєзнавства Зачепилівського району, вміщено інформацію про те, що на початку ХХ століття на території сучасного Зачепилівського району діяло 13 церков.

Багато з них припинили своє існування в роки радянської влади .

Гортаючи сторінки історії, спілкуючись зі старожилами села Нове Мажарове, я дізналася про десятиліття переслідування тих, хто сповідував християнство. Як переслідували церковнослужителів за Віру Христову.

Церкви в нашому селі не було ніколи. Найближчий церковний приход знаходився в сусідньому селі Старе Мажарове. Миколаївську церкву Московського патріархату збудували більше як 200 років тому. Її побудували майже одночасно із заселенням села. Будували добротно, з цегли. В роки війни в сусідньому с. Бердянка вціліло лише три хати, тож не довго думаючи Старомажарівську церкву розібрали і з її цегли побудували Бердянську середню школу. Службу ж почали правити у хаті біля школи, а пізніше у хаті батюшки.

З 1942 року богослужіння проводив отець Микола Миколайович Тарасевич. Він частенько збирав жінок і влаштовував молебні. Іноді миряни йшли в поле, щоб вимолити дощу. Отець Микола не цурався сільської роботи, разом з усіма працював у полі, допомагаючи колгоспові. Після його смерті з 1953 року очолив церкву Олексій Романович. Він ревно оберігав Віру Христову. Свого часу, за віру, йому довелося бути ув’язненим. Повернувшись в село, отець Олексій збирав серед населення панахиди, сушив сухарі, пакував усе і відправляв тим, хто продовжував перебувати в місцях ув’язнення за віру в Господа. З 1983 року священики почали часто змінювати один одного. Згодом приход залишився без батюшки і раз на тиждень службу почав правити отець Олексій, який жив у с. Чернещина за 7 км. від церкви. Мажаряни не ремствували, бо ж до церкви мало хто ходив. Адже кожен, хто насмілювався відвідати церковну службу ризикував залишитися без роботи, особливо, якщо працював на керівний посаді чи був вчителем школи або вихователем в дитячому садочку. Ні бібліотекар, ні працівник культури не могли відвідувати Храм. Потай відправляли панахиди за померлими, так само і дітей хрестили.

Але з «перебудовою» часи змінилися і поволеньки люд не криючись потягнувся до Храму Божого. З’явився він і в с. Нове Мажарове. Його появі мажаряни завдячують отцю Ігорю, який приїхав у село. Знайшов молодий настоятель стежку до парафіян, умовив переобладнати занедбане приміщення під церкву і десять років тому відкрив у селі церкву ікони Божої Матері Спорительниці Хлібів. Місцеві майстрині вишили ікони, корогви, скатерті, рушники. На зібрані кошти купили необхідні церковні атрибути. І потяглись до неї люди, щоб прилучитися до віри Христової. Якось разом заговорили про те, що слід побудувати справжній Храм Божий в селі, в центрі, що не гоже коли служба правиться в пристосованому приміщенні.

Тож влітку 2005 року в парку с. Нове Мажарове було закладено камінь, на місці якого колись мав піднятися храм Спорительниці Хлібів. На його освячення зібралося дуже багато селян, приїхали настоятелі сусідніх храмів. Це було свідченням того, що новомажаряни не зреклися віри, що прагнуть відродити центр духовності. До цього жителі села були прихожанами Миколаївської церкви сусіднього села. Більшість із них відвідували церкву на Вербну неділю, Великдень та Водохрещу. В інші дні і свята, за винятком 2-5 прихожан з двох сіл, церква пустувала.

І потяглись до Храму Божого люди, щоб прилучитися до віри Христової. Особливо приходило багато молодих мам з дітками. Щоб з материнським молоком вбирали в себе дітлахи Слово Боже. Частенько стали відвідувати парафіяни і святі місця.

Всім селом збирали кошти на будівництво храму, допомагали хто чим міг, і ось нарешті в жовтні 2014 року Храм ікони Божої Спорительниці Хлібів відчинив свої двері для мирян.

Щосуботи і неділі скликає церковний дзвін мажарян до церкви. Поступово Слово Боже зцілює людські душі, робить нас добрішими і людянішими. Багато моїх ровесників почали відвідувати недільну школу, навчатися в художній школі при храмові.

Не зачиняються двері до отця Ігоря. Ні один мобілізований воїн не відправився в зону АТО без отчого благословення. А повертаючись кожен поспішає до Храму, бо знають, що жоден молебень не проходив без молитви за їхнє спасіння, бо вірять, що ті молитви повертають їх живими і здоровими до рідних домівок. Отець Ігор ревно вболіває за нашу державу. кожна його молитва сповнена любові до України. Він гуртує людей, вселяє віру і надію на краще. Разом з волонтерами проводить велику роботу по підтримці наших воїнів в зоні АТО.

Прагнучи бути свідомими прихожанами ми з батьками вирішили, що в школі обов’язково має вивчатися курс Православної культури Слобожанщини.

Стоїть в центрі села Нове Мажарове Божий Храм, ніби символ відродження, морального очищення. На наших очах завершується доба матеріалізму та його цінностей, і це невпинно веде нас до відродження духовності, національної гідності, загальнолюдської моралі. Війна проти Бога і людяності прямує до свого завершення.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   61

Схожі:

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconVіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconХіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська краєзнавча експедиція учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна» Напрям „Духовна спадщина мого народу ” Пошуково-дослідницька робота
Брат за брата
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconЗакарпатський центр туризму, краєзнавства,екскурсій І спорту учнівської молоді діяльність освітянських музеїв як спосіб формування національної свідомості учнівської молоді ужгород 2017 зміст
Завдання музеїв при закладах освіти на сучасному етапі по формуванню національної свідомості учнівської молоді
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconІсторико-краєзнавча спадщина Івана Крип’якевича
У статті розглядається краєзнавча діяльність відомого історика Івана Крип’якевича в Східній Галичині першої половині ХХ ст. Розглядаються...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconПро підсумки обласного сходження учнівської молоді Львівщини на гору Високий Верх Сколівського району, присвяченого 160-й річниці від дня народження І. Франка
«Львівський обласний Центр краєзнавства, екскурсій І туризму учнівської молоді» (надалі – кз лор лоцкетум) 0 вересня – жовтня 2016...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська науково-практична конференція
Вимірності фазового простору на прикладі математичної моделі хімічного реактора 30
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconДержавна служба україни з надзвичайних ситуацій
«Особистість в екстремальних умовах», VІ всеукраїнська науково-практична конференція з міжнародною участю
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді icon15 грудня 2015 року в Корсунь-Шевченківському державному історико-культурному заповіднику буде проведена науково-практична конференція «Корсунщина в історії України»
Видатні постаті Корсунщини та їх роль у вітчизняній та світовій історії І культурі. Історико-біографічні напрями дослідження історії...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconНовопетрівська зош І-ІІІ ступенів «Соціалізація дітей та учнівської молоді в сучасному освітньому просторі»
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка