Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді



Скачати 12.18 Mb.
Сторінка8/61
Дата конвертації14.04.2017
Розмір12.18 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   61

ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ В ПРАЦЯХ ВИДАТНОГО КОБЗАРЯ

Валкова Наталія, Кобець Альбіна,

вихованки гуртка «Географічне краєзнавство» Балаклійської станції

юних натуралістів, учениці 9 класу Андріївської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1

Балаклійської районної ради. Керівник: Грицюта Вікторія Юріївна, керівник гуртків

Балаклійської станції юних натуралістів
Мабуть не знайдеться в Україні людини, яка б не чула ім’я видатного кобзаря – Тараса Григоровича Шевченка. Після Григорія Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу у творчості Великого Українця, Тараса Григоровича Шевченка. Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтується на національній ідеї українського народу, його ментальності.

Тарас Григорович Шевченко народився в бідній родині на Київщині, залишився в 11 років сиротою, відчув на собі тяжке життя безправного кріпака. Тільки у віці 23 років зусиллями представників прогресивної інтелігенції він був викуплений із неволі і як обдарований художник зарахований до Академії мистецтв.

Шевченко продовжував кращі традиції суспільної думки філософа і поета Григорія Сковороди, письменників Котляревського, Гребінки, які вже зробили перші кроки у бік реалізму і народності. Поет цікавився ідеями російських демократів, часто читав "Колокол" Герцена, "Полярну зірку", спілкувався з Чернишевським.

Усі перші твори Шевченка просякнуті мотивами боротьби за "волю" проти кріпацтва. Оспівуючи "вільне життя", він звеличив патріотизм пригнобленого народу в боротьбі проти польських, турецьких, татарських поневолювачів. У поемі "Гайдамаки" поет стає на шлях революційного демократизму. Поема звучить як заклик до насильницької розправи над поміщиками і царем.

Головну причину поневірянь народних мас Шевченко вбачав у кріпацтві і гнобленні самодержавства. Революційний демократизм Шевченка з особливою силою виявився в його поезії, починаючи з 1844 року. В поемі "Сон", у вірші "У всякого своя доля" поет показав історію України як історію закабалення селянства. Він саркастично висміяв дворянських писак, які ідеалізували селянське життя. Шевченко зневажав лібералів, котрі на словах вимагали: "Волі. Волі. І братства братського", а насправді, прикриваючись ім'ям Бога, продовжували драти з "братів-гречкосіїв три шкури". Шевченко називав їх "палачами, людоїдами". Виявляючи антинародний характер царської влади, Шевченко виступив проти ілюзій, поширених у народі, розвінчав міф про "добрих царів". Поборник революційного знищення кріпацтва, він першим в Україні звертається до народу із закликом до повстання. Його творчості притаманна віра в революційні сили народу. "Заповіт", у якому Шевченко звертається до народу із закликом до боротьби, відомий усім: «Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте».

У 1858 році, під час підготовки селянської реформи, поет, виявивши неабияку передбачливість у розумінні суті історичних подій, звертається до народу із закликом не чекати "добра" від царя, а братися до "сокири" як єдиного засобу звільнення від кріпацтва. Шевченко у своїй поезії приходить до висновку, що кривава боротьба була і раніше, буде й надалі, поки існуватиме гноблення.

Виступаючи проти "чистого мистецтва", Шевченко боровся за те, щоб література і мистецтво слугували простому народові. Він демонстративно і з гордістю називав себе мужицьким поетом.

Непримиренний ворог кріпацтва і царизму, борець проти соціального і національного гноблення, за свободу, за щастя людини праці і за дружбу народів, поет-мислитель зробив великий внесок у скарбницю прогресивної соціологічної і філософської думки людства.

Його філософію можна характеризувати як "філософію трагедії". Мається на увазі не створення позиції дослідника трагічних подій, а стан душі страждучого, виявлення усвідомлення ним трагедії як власної долі. Т. Г. Шевченко ніби прийняв на себе усю трагедію українського народу.

Україна в творчості Шевченка - це і світ наявного буття, що є дисгармонійним і конфліктним де тільки й можливо досягти ідеального існування, і джерело народної культури, що дозволяє виявити власну філософію життя. Це перш за все мотив долі, лихої та доброї, правди, слави, теми сирітства, чужини, ностальгії за рідним краєм. Все це дозволяє стверджувати, що філософія Тараса Шевченка, втілена у його творчості і власному життєвому шляху, являє собою елемент духовної культури українського народу.



Шевченкова філософія багата емоційною наснагою образів, широтою і діяльністю асоціативного мислення. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське: біблійна далеч історії тут мудро перегукується із сьогоденням, досвід минувшини — з сучасним життям і прагненням народів світу. У цьому розумінні філософія Тараса Григоровича Шевченка невичерпна. Нові, прийдешні покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо його в книгах древніх, що вік їхній вимірюється тисячоліттями.
АЛЧЕВСКАЯ ХРИСТИНА ДАНИЛОВНА – ПРОСВЕТИТЕЛЬНИЦА НАРОДА

Василенко Алеся, ученица 11-«А» класса ГУ «ЛУВК СШГ №52»

Руководитель: Заика Н.Н., учитель истории высшей категории

ГУ «ЛУВК СШГ №52»
...Если вы хотите вознаградить честность, если хотите поощрять добро,
подталкивать нерадивых, искоренять зло или исправлять недостатки,
просвещение — широкое всестороннее просвещение — вот единственное,
что требуется, вот единственная достойная задача.


Диккенс Ч.

Работа начата словами знаменитого писателя-романиста Чарльза Диккенса неспроста. Они, как нельзя лучше, отображают позицию нашей землячки, Христины Даниловны Алчевской. Она пожертвовала многим, ради того, чтобы помочь людям быть образованными. Великая просветительница обладала высокими нравственными качествами, которые свойственны далеко не всем людям: мудростью, справедливостью, бескорыстием, любовью к ближнему – теми качествами, что важны во все времена, особенно в нашем современном жестокосердном мире.

Её судьба противоречива, а некоторые поступки поражают. Христина Даниловна родилась 16 апреля 1841 г. в уездном городе Борзна на Черниговщине. Мать ее, Аннет, была дочерью генерала Вуича, героя Отечественной войны 1812 года, крупного помещика. Отец Христины, Даниил Журавлёв, был учителем уездного училища. Помимо Христины в семье было еще двое сыновей.

Отец был строгим и черствым, он категорически выступал против женского образования (по его мнению, женщин не следовало учить даже грамоте). Но стремление обучаться у Христины перевешивало страх гнева отца. Когда к ее братьям приходил семинарист, который давал уроки чтения, она стояла под дверью и слушала его, вопреки велению отца.

Когда Христине было 16 лет, умерла ее мать. Чтобы облегчить свое горе, девушка увлеклась чтением. Втайне от отца Христина доставала книги, журнал Герцена «Колокол», куда писала под псевдонимом «украинка», однажды напечатала свои стихи в «Северной пчеле». В одном из выпусков журнала ее стихотворение заметил Алексей Алчевский и заинтересовался автором поразившего его стихотворения. Затем начался их роман в письмах. Они долго писали друг другу нежные письма, позднее Алексей приезжает в Курск и, познакомившись с Христиной, убеждается: это Она.

В 1862 г. Они поженились и переехали в Харьков. В Харькове Христина Даниловна стала преподавать в воскресной школе Общества грамотности.

10 июня 1862 года Христина Даниловна открыла свою частную нелегальную женскую воскресную школу (50 учениц), которая действовала на протяжении восьми лет. К сожалению, первые воскресные школы просуществовали недолго. 11 июля 1862 г. они были закрыты вплоть до 1870 г. Но, несмотря на запрет, Христина пригласила всю свою группу к себе на дом и в своей маленькой тесной квартире продолжала начатое дело.

Позже, после ряда долгих хлопот Х. Д. Алчевской удается вновь открыть в Харькове бесплатную женскую воскресную школу. Занятия в школе, существовавшей на средства Алчевской, проводились по воскресеньям и в праздничные дни с 10 до 14 часов. Обучение было бесплатным, а учителя работали без вознаграждения.

Харьковская воскресная школа стала примером для других образовательных учреждений. При содействии Алчевской воскресные школы возникли во многих городах Украины и России. В 1878 году Алчевские приехали в Алексеевку, где не было ни одной школы, и Христина Даниловна на свои средства строит одноклассную земскую школу. 6 сентября 1879 года она была открыта и Алчевская стала ее попечительницей. Школа сохранилась до сих пор, здесь открыт музей Б. Д. Гринченко.

Умерла Христина Даниловна Алчевская 15 августа 1920 года в Харькове. На памятнике высечены слова: «Просветительница народа Алчевская Х.Д. 1841-1920 гг.»

Вся жизнь Христины Алчевской – это служение народу. Она могла не помогать людям, а просто заниматься своей семьей, своими детьми, вкладывать всё лучшее, что у нее было, только в них. Но Христина Даниловна выбрала другой путь – путь высоконравственного человека, путь «сеятеля». Я очень горжусь тем, что этот человек – Женщина с большой буквы, жила и работала в моем родном крае.
СЛАВЕТНИЙ ЗЕМЛЯК МИХАЙЛО ГОЛУБОВИЧ

Василенко Олеся, учениця 11 класу

ДЗ «Луганський НВК спеціалізована школа І ступеня-гімназія № 52».

Керівник: Волохоненко І. Б., учитель української мови та літератури
Культура рідного народу – показник його духовності, віддзеркалення прагнень і сподівань. Великий внесок у цю скарбницю зробив Михайло Голубович - народній артист України.

Особистість цього чудового актора не може нікого залишити осторонь. Його долю не назвеш легкою, але він не втратив свого запалу, жаги до життя й рішучості, і в наступний час продовжує радувати нас своєю творчістю.

Михайло Васильович Голубович народився 21 листопада 1943 року в місті Золотоноша (нині Черкаської області України). Працював на металургійному заводі: молотобійцем, вагранщиком, помічником заливальника. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (1967, курс народного артиста В. І. Харченка). З 22 вересня 1967 року - актор Луганського академічного українського музично-драматичного театру, з 1987 - його художній керівник.

Я пишаюся тим, що живу в один час із такою видатною особистістю, як Михайло Васильович. У мене він асоціюється з козаком, мабуть, тому що часто грав їх у фільмах («Дума про Тараса Бульбу», «Комісари», «Дорога на Січ»). Він має дуже мужній і серйозний вигляд: високий, статний, навіть у свої 73 роки виглядає дуже добре. Для мене він і є втіленням мужності.

Сенс його життя – приносити радість і гарний настрій людям. Це так багато означає… На жаль, зараз працю акторів не сприймають як щось значне, а вони вкладають душу в неї. Заради глядачів і прихильників готові не спати, не їсти, ризикувати своїм життям (син Михайла Васильовича загинув на зйомках фільму «Дорога на Січ» у 1994 році).

Михайло Васильович Голубович – безумовно, особистість, яка не може залишитися без уваги. У Луганську шанують і цінують його працю, його прагнення культурно розвивати людей, донести до людей, що духовна складова, також важлива. Я пишаюся моїм земляком!

За свою творчість наш видатний земляк здобув багато нагород: Заслужений артист УРСР, Народний артист УРСР, Михайло Васильович нагороджений Орденом «Знак Пошани», Орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня, Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, він є повним кавалером ордена «За заслуги».

Михайло Голубович знявся більше ніж у 80 фільмах, серіалах і мультфільмах, серед яких: «Комісари», «Пропала грамота», «Кортик», «Як гартувалася сталь», «Бірюк», «Джерело», «Козаки йдуть», «Шлях до Софії», «Солом'яні дзвони», «Дума про Тараса Бульбу». Також М. В. Голубович – чудовий театральний актор. У його творчому доробку багато цікавих ролей: це й Езоп, і Діоген, і Спартак, і Антоній («Антоній і Клеопатра»), і Апраш із п´єси М. Старицького «Циганка Аза» тощо. Більше 100 театральний ролей – і жодної повторюваної за манерою гри, за сприйняттям образу. Йому однаково чудово вдаються як ролі історичних персонажів, так і образи сучасників. Він завжди актуальний, молодий, доречний.

Талант Михайла Голубовича неможливо переоцінити. Він, можна сказати, символ епохи. Хочеться вірити, що його внесок у розвиток театру й кіно не забудуть.
АДМІРАЛ ГРЕЙГ – ВІЧНИЙ ГОРОДЯНИН МИКОЛАЄВА

Вєлієва Аліна, учениця 9 класу, вихованка гуртка

«Школа журналістики» БДЮТ Заводського району м. Миколаєва.

Керівник: Василенко І.А., керівник гуртка «Школа журналістики» БДЮТ

Заводського району м. Миколаєва.


Історію творять особистості, а ними так багата історія нашого міста. Майже 100 років ним керували адмірали, головні командири Чорноморського флоту, що одночасно перебували на посаді військових губернаторів Миколаєва та Севастополя. По-різному можна оцінювати діяльність кожного з них, але зрозуміло одне: саме завдяки вищому військовому керівництву створювалися можливості для розвитку Чорноморського флоту, а разом з ним і міста.

2016 рік багатий на ювілейні дати, пов’язані з діяльністю головних командирів Чорноморського флоту та військових губернаторів Миколаєва та Севастополя: 200 років вступу на ці посади адмірала О.С. Грейга (1816р.), 145 років – адмірала М.А. Аркаса (1871р.), 135 років – М.П. Манганарі (1881р.), 125 років – М.В. Копитова (1891р.). Також виповнюється 210 років від дня народження віце-адмірала В.О. Корнілова, який очолював оборону Севастополя під час Кримської війни, 180 років від дня народження П.П. Тиртова – адмірала, головного командира Чорноморського флоту.

Місто Миколаїв народилося у 1789 році. Його життя було повністю підпорядковано суднобудуванню і флоту, тому що майже сто років тут знаходився штаб Чорноморського флоту.

Олексій Самуїлович Грейг є одним з найвідоміших миколаївців, він пробув на посаді Головного командира Чорноморського флоту і портів та військового губернатора Миколаєва і Севастополя 18 років. За роки губернаторства багато зробив для поліпшення суднобудування в Миколаєві і підвищення боєздатності флоту, а також для самого міста.

200 років тому, 2 березня 1816 року, віце-адмірал Олексій Самуїлович Грейг назначається головним командиром Чорноморського флоту і портів та військовим губернатором Миколаєва і Севастополя. Вибір саме його на цю посаду не був випадковим. Грейг був відомим не лише на флоті, але й особисто імператору Олександру, який дуже цінував хороброго моряка та обдаровану людину. Зі слів його сучасників, Грейг був людиною з глибоким поглядом та підходом до будь-якої справи. Якою б справою не займався Олексій Самуїлович, він всюди вводив щось нове, краще та досконале. Тому ця людина була ідеальним кандидатом на цю посаду. З приходом його на посаду губернатора кораблебудування нашого міста воно зазнало стрімкого розвитку.

На початку століття флот не в повній міри відповів своєму призначенню, тому віце-адмірал почав з наукової організації справи. Він заснував при Чорноморському Адміралтейському департаменті об’єднання, яке займалося листуванням, створив Артилерійське управління, поліпшив Депо карт, надавши йому друкарню і художників-граверів з числа моряків, ввів посади начальників відділень, удосконалив канцелярську справу і домігся переведення архіву Чорноморського флоту зі столиці до Миколаєва, тим самим скоротив листування.

За час правління адмірала тільки Миколаївське Адміралтейство випустило 125 бойових суден (не рахуючи портових) - в шість разів більше, ніж за попередні 23 роки свого існування. Всього за період 1816 – 1833 рр. було споруджено 114 великих і малих воєнних суден.

У 1826 році Грейг вперше в історії російського флоту створив в Миколаєві штаб, в завдання якого входила організація бойової підготовки флоту в мирний час і розробка планів операцій під час війни.

Командувач Чорноморським флотом доклав зусиль для облаштування Миколаєва. У місті були споруджені портові споруди, створено кредитне товариство, активізувалася морська торгівля.

При Грейгу в Миколаєві з'явився Морський бульвар, почалися роботи по освітленню міста, прокладання тротуарів, відкриті чоловічі й жіночі училища, побудований притулок. Місто прикрасили нові будівлі, воно активно озеленювалося. Завдяки Грейгу, у Миколаєві виникає перший міський банк, побудовано перший водопровід, упорядковано базар, торговельні ряди. Збудована перша міська пристань і розпочалась морська торгівля, створено кредитне товариство.

В роки губернаторства Грейга в Миколаєві відкрилося кілька культових будівель. У 1820 році було прийнято рішення про побудову першої мусульманської культової споруди. З часом почали діяти Грецька Свято-Миколаївська церква, православна Свято-Олексіївська церква при Морському острозі, єврейська синагога.

Для лікування хворих та малозабезпечених адмірал заснував богадільню та лікарню. Збудовано Дім на березі Інгулу для порятунку утопаючих. Для захисту жителів від грабіжників, особливо вночі, по місту було споруджено 12 вартових будок (1826 р.).

У 1820 році О.С.Грейг поставив питання про необхідність будівництва в місті Миколаєві Морської астрономічної обсерваторії. Для початку він спорудив в 1818 р. на Адміральському будинку астрономічний купол. Так з'явилася «домашня» обсерваторія адмірала. А в 1821 р Грейг домігся в уряду дозволу на будівництво Морської астрономічної обсерваторії. Обсерваторію будували на Спаському кургані з 1821 по 1827 рр. Миколаївська обсерваторія відкрилася в 20 вересня 1827 році і була найбільшою вітчизняною обсерваторією в той час. В цьому місці осягали морехідну астрономію флотські офіцери і кадети, збиралися моряки-гідрографи, виконували складання морських карт і зйомки берегів Чорного моря, проводилися перевірки корабельних приладів. Сам Грейг неодноразово брав участь в наукових роботах. За наукову роботу у галузі астрономії і керівництво будівництвом обсерваторії в місті Миколаєві у 1822 році О.С.Грейга обрали почесним членом Петербурзької Академії Наук.

Незважаючи на всі мирські справи, О.С.Грейг брав участь і в бойових діях. Протягом 1817-1827 років О.С.Грейг щорічно особисто командував ескадрами і крейсував з ними в Чорному морі. За успішне командування Чорноморським флотом О.С.Грейга нагородили орденом Св. Олександра Невського, а 1827 року – орденом Св. Володимира 1-го ступеня.

Напередодні нової війни з Туреччиною Олексій Самуїлович прискорив будування суден, терміново підготував флот до бойових дій. У російсько-турецькій війні 1828-1829 рр. він став першим російським адміралом, який здійснив тісну стратегічну взаємодію армії і флоту, успішно діяв на комунікаціях і в прибережній зоні, беручи штурмом Турецькі прибережні фортеці.

Ім’я «вічного городянина» О.С.Грейга у сучасному Миколаєві є знайомим для усіх його мешканців, але питання про відновлення пам'ятника адміралу так і залишається відкритим. Сьогодні у нашому місті його піднімають тільки у соціальних мережах. А сучасний Миколаїв майже зовсім втратив горду та величну назву - «місто корабелів». На заводі ім. 61 комунара, першій Миколаївській верфі, останній корабель побудували десять років тому. Тому постать Грейга на сьогодні є взірцем для усіх, хто є небайдужим до майбутнього Миколаєва.


ПРАВОСЛАВНЕ ЧЕРНЕЦТВО ЗА ЧАСІВ ХРУЩОВСЬКОЇ АНТИРЕЛІГІЙНОЇ КОМПАНІЇ (НА ПРИКЛАДІ ЖИТТЯ ІЄРОМОНАХА СЕРГІЯ (УМАНЦЯ)

Вінкерт Владислав, учень 10-А кл. ЗОШ № 23 м. Краматорська Донецької області,

гурток «Краєзнавці-екскурсоводи» ОЦТК, науковий гурток МАН ЦПР

Керівник: Овсяннікова Наталія Борисівна, керівник гуртка «Краєзнавці-екскурсоводи» ОЦТК, наукового гуртка МАН ЦПР
На протязі радянської історії України курс держави у відношенні до православної церкви характеризувався незмінним тиском, не зважаючи на періоди тимчасового пом’якшення відносин. Особливою активністю відрізнялися методи наступу на церкву у роки хрущовської «відлиги» (1953–1964 рр.). Проблема взаємовідносин віруючих та влади в означений період розроблялася багатьма дослідниками. Та залишається дотепер недостатньо вивченою тема становища чернецтва в умовах хрущовських гонінь. Нами запропоновано погляд на проблему зсередини, через життя одного з православних ченців відповідного часу, звичайного молодого українського ієромонаха Сергія (Уманця).

Автор має у доробку велику джерельну базу щодо теми: архівні (єпархіальні), наративні джерела (листи о. Сергія, спогади родичів та друзів), дипломний богословський твір, особистий фотоархів Косої Валентини Пилипівни, сестри ченця.

Ієромонах Сергій (Олександр Уманець) народився 24 жовтня 1930 року в селі Юзефовка Савранського району Одеської області. Батьки багатодітної родини, Пилип та Ганна, пронесли православну віру через лихоліття революційних бур, виховали дітей духовно багатими та досвідченими, незважаючи на те, що всі церкви навкруги були зруйновані. Шлях до чернецтва Сашка був достатньо коротким, тому що він змалу відчув покликання до молитви та прагнення до Бога. Під час нацистської окупації відновилися служби у Балтсько - Феодосієвському монастирі. Сашко з сестрою Марійкою ходив туди пішки та залишався на послух. У 1944 р. він остаточно переселився в обитель.

Духовну освіту отримав у Одеській Духовній семінарії (1949 – 1953 рр.). За дані роки юнаком було досягнено двох ступенів чернецтва: 1949 р. здійснився постриг у рясофор з ім`ям Аполлінарій; 1953 р. його посвятили у ієромонахи з ім`ям Сергій. По закінченню семінарії один рік отець Сергій прослужив парафіяльним священиком у Свято-Преображенському храмі м. Жданова (Маріуполь). Відчуваючи в себе інтелектуальний потенціал 1954 р. він вступив до єдиного на той час вищого духовного закладу, Московської Духовної Академії, яка знаходилася на території Троїце-Сергієвої лаври (м. Загорськ).

Роки навчання о. Сергія у МДА припадають на перший період хрущовської «відлиги» (1953 – 1957 рр.). Це був підготовчий етап наступу на церкву та вірян ідеолога атеїзму Микити Хрущова. Він дав розпорядження відповідним партійним та державним інституціям створити план знищення «пережитку буржуазного минулого», підготувати кадри для атеїстичної роботи, вивчити способи впливу церкви на суспільство.

Ієромонах Сергій переживав щасливий час свого життя. Він з натхненням вчився, виконував службові обов’язки (послух). Йому було доручено: управляти хором, завідувати музеєм-різницею (кімнатою з церковним начинням). Останній послух потребував глибоких знань з історії мистецтва. Отець Сергій займався дослідницькою роботою, писав богословський твір «Происхождение и значение моленной иконы в православной церкви», яка на той час стала новим словом у церковному мистецтвознавстві. Під час VІ Міжнародного фестивалю молоді та студентів, що відбувся влітку 1957 р. у Москві, він проводив екскурсії Лаврою для іноземців, після фестивалю – для іноземних туристів, які завжди залишалися у захваті.

1958 року активний штурм релігії почався. Одне за одним вийшли постанови Ради Міністрів СРСР, відповідних Інструкцій, які суттєво обмежили права церковних установ, духовенства, віруючих взагалі та ченців зокрема: «О монастирях в СССР», «О налоговом обложении доходов предприятий епархальных управлений, а также доходов монастырей», «О мерах по прекращению паломничества к так называемым «святым местам», «Инструкциея по применению законодательства о культах», «Инструкция о порядке пропуска в СССР религиозной литературы и предметов религиозного культа» та ін. Храми та монастирі стрімко закривалися.

Чернецтво було поставлене у скрутне як матеріальне так і духовне становище. Заборона паломництва, свічного доходу, будь-якої торгівлі, жорстке оподаткування, заборона приймати у монастирі молодих людей старших 30 років стали важким ударом. Багато з насельників не змогли відновити обов’язкову реєстрацію та були вигнані просто неба. Було також прийнято ряд секретних інструкцій для вповноважених по справам релігії на місцях: перешкоджати постригу у чернецтво, забороняти вступати у духовні заклади молодим людям, слідкувати за активними духовними особами та віруючими, всілякими способами залякувати та дискредитувати їх.

Початок хрущовських гонінь співпав з закінчення о. Сергієм навчання у МДА. Він прагнув продовжувати богословські дослідження, служити та працювати при Академії.

Деякий час це йому вдавалося. Незважаючи на заборону паломництва, до Лаври приїжджали віруючи, серед них були родичі з Краматорська (туди переїхала родина), друзі та духовні діти о. Сергія із Жданова та з інших місць України. Він зустрічався з ними у будиночках черниць Варвари та Єфросінії, надавав духовну літературу, у тому числі свою богословську роботу, яку на цигарковому папері розмножували друкарською машинкою. Відвідувати домівки вірян, розповсюджувати літературу було справжнім криміналом. Особливо заборонявся «самвидав», зразком якого й було дослідження о. Сергія. «За это у нас очень строго взыскивается» - писав він у листі до сестри Валентини.

Вповноважений по справам релігії у Московській області відмовив йому у прописці через обмеження та через вплив монаха на людей. На території монастиря він також не міг залишатися через відсутність реєстрації. Правий статус чернецтва був невизначеним. Монахи не мали прописки поза монастиря, без неї не мали права навіть на цивільну роботу та на житло. Право церковного служіння потребувало реєстрації у будь-якої парафії. Вільних же парафій не вистачало навіть на біле духовенство. Таким чином, ченці не вписувалися у існуючу систему, залишалися без житла, засобів існування та ще й поза законом, тому що могли бути притягнути до відповідальності за дармоїдство та бродяжництво. Якщо додати до цього негативний «образ попа», що створювався в інформаційному полі, то стан ченців у суспільстві був скрутним.

Прописку о. Сергію все ж вдалось отримати у Владимирській області, в містечку Струніно, звідки він долав щодня двохгодинну відстань у два кінця. Щоб продовжувати служити, приходилося ховатися від чисельних перевірок та комісій. У листі до друзів він писав: «Я не стану говорить о моем моральном состоянии, но что касается бытовых условий моей жизни, то могу лишь сказать, что они напоминают мне что-то странническое, если не сказать скитальческое».

Наприкінці 1959 року ректор МДА довів, що його визивали до вповноваженого з приводу о. Сергія та наказали останньому від’їхати «подобру-поздорову». Короткий час він служив секретарем Новгородського єпархіального управління, але потяг до пастирського служіння змусив шукати посаду парафіяльного священика. Допоміг правлячий архієрей Курської та Харківської єпархії Владика Леонід, який знав монаха Сергія як талановитого студента Академії.

В серпні 1960 року о. Сергій став настоятелем Свято-Преображенської церкви на Москальовці м. Харкова. Отримавши храм в напівзруйнованому стані, чернець за неповних чотири місяця відновив будівлю, створив церковну громаду. Палкі проповіді залучили до церкви мирян. Серед парафіян збиралося багато інтелігенції та, що найважливіше, молоді. «Люди настолько изголодавшие, а приток этих голодающих почти с каждым днем увеличивается» - писав він друзям. Проте, згідно з «Інструкцією», заохочення до церкви молодих людей заборонялося. Заборонялось також проповідувати, не погодивши попередньо текст проповіді з представниками Ради зі справ РПЦ. Через велику популярність о. Сергія серед населення та ігнорування їм законодавства о культах вже в листопаді 1960 року йому надійшло розпорядження в 24 години покинути місто. Його вигнали з Харкова без права проповідувати, не при яких умовах.

Наступним місцем призначення о. Сергія стала церков Всіх Святих при цвинтарі м. Тула, в якої крім нього служили ще десять священиків. Там він знаходився фактично у ізоляції, оточений суцільними обмеженнями; за ним стежили представники вповноваженого. Через моральне та фізичне виснаження, що було викликане постійним поневірянням, та, за припущенням автора, не без втручання людської злої волі, о. Сергій важко захворів. Наприкінці 1969 року, у Боткінській лікарні, що у Москві, він опинився сусідом по лікарняній палаті з Митрополитом Миколаєм Ярушевичем, одним з яскравих борців проти гонінь на православну віру. Треба зазначити, що у той же час, у той же лікарні Владика Миколай помер при загадкових обставинах. Зі слів брата сестра Марія дізналася, що той отримував ті же ліки, після яких Митрополиту Миколаю погіршало. Ймовірно, таким чином режим позбавився від «неблагонадійного» представника вищого духовенства. Можливо о. Сергія також «залікували», як активного служителя культу, проте його молодий організм протримався довше.

У лютому 1962 року Ганна Феодосіївна відвезла сина до Краматорська на лікування зі страшним діагнозом – цироз печінки. Ще 8 місяців він боровся за життя, долаючи страшні муки. За два місяці до смерті надійшов наказ про присвоєння йому чину Ігумена. Помер о. Сергій 2 серпня 1962 р. віком 31 рік. Його ховали 12 священиків Краматорська, належним чином з відповідними почестями. Історія молодого монаха, який постраждав від атеїстичної радянської влади, стала відомою православним віруючим. Вони передають її з покоління в покоління та зберігають пам'ять про сповідника, палкого проповідника ігумена Сергія Уманця.

Отже, релігійна політика держави за часів хрущовської «відлиги» взяла курс на повне знищення Церкви у Радянському Союзі. Найсильніший удар прийшовся на ченців, які опинилися у край важкому стані, бо за стінами монастиря, знаходилися фактично поза законом. Гоніння та витончені, приховані методи знищення, аж до фізичного усунення, призвели до зруйнованих доль та трагедій найкращих та талановитих представників чорного духовенства. Але їх молитовним зусиллям ідеологам КПРС так і не вдалось показати світу «останнього радянського попа».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   61

Схожі:

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconVіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді

Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconХіі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» харківської обласної ради
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська краєзнавча експедиція учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна» Напрям „Духовна спадщина мого народу ” Пошуково-дослідницька робота
Брат за брата
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconЗакарпатський центр туризму, краєзнавства,екскурсій І спорту учнівської молоді діяльність освітянських музеїв як спосіб формування національної свідомості учнівської молоді ужгород 2017 зміст
Завдання музеїв при закладах освіти на сучасному етапі по формуванню національної свідомості учнівської молоді
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconІсторико-краєзнавча спадщина Івана Крип’якевича
У статті розглядається краєзнавча діяльність відомого історика Івана Крип’якевича в Східній Галичині першої половині ХХ ст. Розглядаються...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconПро підсумки обласного сходження учнівської молоді Львівщини на гору Високий Верх Сколівського району, присвяченого 160-й річниці від дня народження І. Франка
«Львівський обласний Центр краєзнавства, екскурсій І туризму учнівської молоді» (надалі – кз лор лоцкетум) 0 вересня – жовтня 2016...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconВсеукраїнська науково-практична конференція
Вимірності фазового простору на прикладі математичної моделі хімічного реактора 30
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconДержавна служба україни з надзвичайних ситуацій
«Особистість в екстремальних умовах», VІ всеукраїнська науково-практична конференція з міжнародною участю
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді icon15 грудня 2015 року в Корсунь-Шевченківському державному історико-культурному заповіднику буде проведена науково-практична конференція «Корсунщина в історії України»
Видатні постаті Корсунщини та їх роль у вітчизняній та світовій історії І культурі. Історико-біографічні напрями дослідження історії...
Хі всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді iconНовопетрівська зош І-ІІІ ступенів «Соціалізація дітей та учнівської молоді в сучасному освітньому просторі»
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка