Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму



Сторінка12/12
Дата конвертації30.12.2019
Розмір4,49 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

ЦЕ (моє) ІНШЕ

Ірина Жук

ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ З ТВОРЧОЮ ІСТОТОЮ

Ну хто, як не я, троюрідна правнучка класика української літератури (що уникнув особистого знайомства зі мною, покинувши цей світ задовго до моєї появи) й автор оповідання “Жона чи корова” (добре, що не роману – друзі таки той витвір до кінця дочитали, після чого моя совість прокинулася, почухала за вухом й заборонила далі людям художньою прозою набридати), так от, саме я ідеальна кандидатура для такої самовідданої місії: просвітити народ, яким же чином поводити себе з творчою істотою й залишитись при цьому не лише у живих, але й у приязних (відносно) стосунках з такою особою. Бо як навіть мені й зателефонують з Нобелівського комітету, то в найкращому випадку виявиться, що помилились номером, й якийсь невдаха-розвідник підсунув їм мій замість Ліни Костенко (а що, мій улюблений прозаїк Кадзуо Ішігуро отримав премію, треба дати й моїй улюбленій поетесі обов’язково, того вимагають всесвітня справедливість й мої смаки). А отже, моя таємнича репутація генія в очах світової спільноти нічим не ризикує (за відсутності ознак геніальності моєї голови та інтересу людства до неї).

Перше, про що треба пам'ятати – можливе тимчасове перетворення нормальної людської істоти на творчу.

Існують свідчення, що таке гормональне збурення як закоханість, такий стимул, як вимоги шефа щодо креативності й така потреба, як економія фінансових ресурсів, призводять до зсувів у свідомості звичайної тверезої людини.

Навіщо голова людині? Щоб виживати!

Таким чином, прагнення до творчості є лише одним з способів вижити. Їжа та її здобування – ось що в основі міфу «художник має бути голодним». Ні, за поганого майнового стану навіть Остап Бендер з бізнес-партнером взялися за пензлі. А от уявіть собі когось зі сплаченими комунальними рахунками, з роботою, яка дозволяє на сонечку лежати без зайвих вигадок. Ніякої тобі туги за минулим чи недосяжним, для щастя руку простягни – і партнер поруч, обійматись можна мовчки, без довжелезних поем.

Так що перевіряйте мистецьку натуру ситістю та вдоволенням потреб, випробовуйте преміями та всілякими коштовними брязкальцями.

Як вона, та істота, заживши успіху, швиденько вгомониться – то не справжня творча особистість. Хто при здоровому глузді втікатиме від смачних наїдків, теплих обіймів та комфорту до безтілесних абстракцій у якийсь закуток, мучитиме комп’ютер не заради ігор, а як друкарську машинку (нудно ж!), псуватиме матеріали у спробах створити своє (скільки всього вже існує у людства, хіба замало?). Я повторюю, хто? Навіжений певно.

І тут ще один міф: митці навіжені, з душевними розладами.

Ні, он скільки людей з психічними проблемами, але шедеврів чомусь так мало. І ще більше вживають регулярно алкоголь та наркотичні засоби, які змінюють свідомість, ще й посилаються на видатних митців. Але чомусь після тих кайфів квітне лише кримінальна статистика, а імена нових талантів як були рідкістю, так і лишаються.

Для цього зрозуміємо другу річ. Творчість потребує енергії й здатності до оригінальної маніпуляції реальністю.

Припустимо, що потрібний портрет певної людини. Найпростіший шлях – взяти фотоапарат зі стандартними режимами зйомки, вмовити ту людину позувати на красивому фоні, сяк-так вибрати ракурс, і натиснути кнопку. Усе. Ще один знімок дівчини з квітами поповнив соцмережі. Техніка спрацювала добре, результатом всі задоволені. Швидко, зручно, задача виконана. Яка цінність такої роботи? З великою ймовірністю, найкраще, що в знімку є – фіксація спогаду, пам’ять про квітучу весну для тієї дівчини та її знайомих. Шаблонна поза, стереотипність сюжету. З-поміж інших подібних кадрів цей відрізнятиметься лише індивідуальністю моделі. Але якщо ніхто не знає незвичайну історію дівчини, чи її зовнішність досить типова, то саме по собі фото значення не матиме, суттєвим воно буде лише для тих очей, для яких унікальною є дівчина сама по собі.

Свідомо не беремо зараз до уваги «ой, випадково вийшов шедевр». Бо а) за тими «випадковими» експромтами як правило насправді стоїть величезна підготовка особистості митця, вже пройдений творчий шлях, тривалі пошуки та набуті вміння; б) мова йде саме про тих особистостей, які породжують шедеври (в ідеалі, на практиці просто здатних творити на постійній основі).

Коли за справу візьметься митець, портрет дівчини, незалежно від того, якими засобами він виконаний, фарбами чи пікселями, матиме цінність не лише як відтворення зовнішності конкретної особи. Будь-яка стороння людина, зовсім незнайома з моделлю, матиме певні емоції, глянувши на фото чи картину. То може бути уособлення смутку чи юної краси, блиску закоханості чи патріотичних почуття. Важливо, що зображення не лишає байдужим, що відчувається певна ідея, думка, яка не втрачає своєї актуальності з часом.

Для створення цього підбираються спеціальні засоби, може йти тривала підготовка та пошук матеріалів заради досягнення потрібного ефекту – образу, що втілює задум. Тобто від реальності беремо лише те, що може слугувати художній правді, підкреслюємо акценти так, щоб це стало зрозумілим іншим людям без спеціальної підготовки та довжелезних пояснень, і врешті – це дійсно витвір, а не фіксація реальності.

Третій міф, який полюбляють використовувати у фільмах про геніїв – це «ідея наснилася/впала на голову, піднявся й у шаленому темпі створив шедевр». Складається враження, що творчий процес як лихоманка. От вразило тебе, перетворився на надлюдину, щось створив і живеш далі – до чергового нападу натхнення. А як його немає, то такий як усі. Така собі випадковість – пощастить чи ні. Дійсно, деякі твори мистецтва були зроблені рекордно швидко, що вражає уяву. Але «поза кадром» лишається підготовка до такої «стаханівської» праці. Це й технічні навички, і знання, і досвід, і думки, у яких вже десь є прототип оригінального образу. Випадок може бути лише каталізатором для прояву цього всього, але з абсолютного нуля нічого не виникає. Непідготовлена людина пройде повз те, з чого інший зробить відкриття для людства. Або ж не зуміє це подати.

Ось ми й дійшли до правил.


  1. Якщо творча людина представила вашій увазі свій новий твір, то реагуйте відповідно до своїх знань. Не знаєте нічого про предмет та засоби – кажіть про емоції, про суб’єктивне враження. Знаєте щось про деталі з технічного боку – ввічливо зауважте про них. Якщо вже зовсім не торкнуло й нічого не зрозуміли – відійдіть на безпечну відстань або в письмовому вигляді обережно це висловіть. Шедевр воно чи ні хай вирішують наступні покоління, але ображати ревнивих до результатів своєї праці творців не варто (бережіть свої частини тіла й дружбу, а то прославлять на весь світ як антигероя).

  2. Самокритичність – річ хороша, але інколи варто рятувати те, що відправлене на знищення. Тут не бійтесь сперечатись.

  3. Творча робота містить багато рутини – підготовка та пошук матеріалів, організація й усілякі доволі нудні, часто механічні клопоти, які, однак, необхідні на певних етапах. Якщо не можете взяти на себе частину цього, не картайте себе почуттям провини. Буде добре, якщо стимулюватимете боротьбу з прокрастинацією у митця (а лінощі й сумніви таки нападають).

  4. Стан, за якого активно таки щось створюється, відрізняється від буденного й не може бути безперервним. Бо мозок лінивий, зручніше й менш енергетично затратно користуватись шаблонами, стереотипами, звичними діями, а не придумувати щось нове. Тому й потрібні стимулятори задля входження у цей стан. Методом проб і помилок індивідуально підбираються обставини, за яких це простіше зробити. Тут є такий момент як одночасна шкода для фізичного здоров’я, її треба нейтралізувати наскільки це можливо. Як – це вже інше питання. Від контролю до медикаментозної підтримки й забезпечення відновлення під час відпочинку. Звісно, що є й такі професіонали, які хронічно існують у режимі креативності, їм це легше дається, але поза тим, схильні до пригніченого настрою після завершення роботи, що теж потребує уваги.

  5. А ви просто любіть їх, незалежно від їхнього успіху й розміру таланту. Усіх дітей люблять й хвалять, коли вони граються та розвиваються. Так і тут. Любіть своїх митців – як людей і як творців.

Марія Чорман

ЩОДЕННИК ОДНІЄЇ ІДЕЇ // ГЛАВА 1

«Що ти думаєш про можливість створити свій проект?» – приблизно з цієї фрази, сказаної на Хрещатику в післяноворічний час, і розпочалась ця історія. З того часу життя двох студенток змінилося назавжди. У ньому з’явилася мрія.

«Так, я б залюбки створила щось своє» – відповіла 2-га дівчина. Але про що? Тоді в них не було й гадки щодо того, із чим може бути пов’язана справа. Хотілося, аби проект був корисним для багатьох людей, привертав увагу до суспільних проблем та змінював світ на краще, як би пафосно це не звучало.

Минув місяць. До команди приєдналося ще 3 дівчини, кожна із яких виконувала певну роль: від технічної частини та створення логотипу до ведення Інстаграму.

«Але який це має бути проект?» – відповідь на це питання знайшлася десь на перетину досвідів 5-ти дівчат, які познайомилися на правозахисному фестивалі. Вирішено: проект буде захищати права вразливих категорій населення. Сюди відносимо й сиріт, і людей з особливостями, безхатченків та інших.

Домовилися й про кількість учасників – 30 осіб. Суть така: запрошуємо менторів, які навчають їх створенню власних соціальних проектів, спрямованих на захист прав людей. Кожний учасник веде блог протягом всього проекту. У ньому він висвітлює свій прогрес в навчанні.

До співпраці також долучаються організації, які займаються соціальними проблемами. Вони допомагають учасникам створювати свої дипломні проекти. Це може були виставка, флешмоб, кінопоказ та що завгодно. Головна умова: це має звертати увагу на певну соціальну проблему.

З 5-ти варіантів назви був обраний варіант 𝙂𝙖𝙢𝙚𝘾𝙝𝙖𝙣𝙜𝙚𝙧. 𝙂𝙖𝙢𝙚 з англійської це гра, а changer від слова 𝙘𝙝𝙖𝙣𝙜𝙚 (укр. – зміна) – той, хто її змінює. Саме ця назва найкраще показує суть людей, яких ми шукаємо. Це ті люди, які не чекають поки хтось покращить їх життя, а беруть цю відповідальність на себе.

Хоча з моменту створення ідеї й минуло багато часу, проте проект вже пройшов через неабиякі драми. 1-ша дівчина покинула проект через підвищену зайнятість. Концепція була змінена приблизно 20 разів. Дата початку проекту переносилася десь 3 рази. Необхідність поєднувати організацію з навчанням теж ускладнила роботу.

Проте, незважаючи ні на що, команда продовжує вірити у проект та постійно працювати над ним. Ми віримо, що перемога за небайдужістю окремої людини, яка вже своєю ідеєю і зможе змінити світ на краще. Адже, якщо не ми, то хто?

Марія Чорман

ЩОДЕННИК ОДНІЄЇ ІДЕЇ // ГЛАВА 2

Ми звикли розглядати успіх як щось швидке та безболісне. З того боку екрану в соціальних мережах ми бачимо лише гарну картинку, а не всі ті недоспані ночі, усі невдалі спроби та всі вже неживі нервові клітини.

Не завжди легкий шлях спіткає людські мрії…

Минуло вже декілька місяців роботи над нашим проектом, й ось нашу команду покинула ще одна дівчина, з якою починали. До останнього моменту ми відтягували це рішення, хоча всі давно все розуміли. Її бажання брати участь в проекті було очевидним, але, на жаль, лише номінальним. Ми розуміли, що поєднувати навчання, 8-годинну роботу та проект було нереальним. Тому відпустили її.

За 2 тижні до початку GameChanger ми вирішили зустрітися з менторами – досвідченими гуру проектного менеджменту. Не очікували нічого особливого від зустрічі окрім знайомства (яке й було її метою). Проте в процесі спілкування ми й не помітили, як цілком змінили концепцію. Усе: починаючи від напрямів і закінчуючи форматом проекту.

Ось тоді і почалося найцікавіше. Виявилося, що в мене та іншої організаторки проекту було різне бачення того, що має відбуватися. Ми довго сперечалися щодо різних аспектів.

Ох то була й запекла битва гуманітарія та технаря! Проте обійшлося без жертв, бо ми все-таки знайшли компроміс.

На цих вихідних розпочався наш проект. Ми нарешті змогли побачити результати своєї праці. Це покращило атмосферу в команді. Після заняття ми всі пішли святкувати перший день у кав’ярню. На годиннику було 22.00, проте ми все ще відчували радість від того, що зробили це разом.

Так. Не все вийшло ідеально, проте спільна робота зробила нас ближчими одна до одної, ми отримали перший досвід проектного менеджменту та багато-багато уроків. Ментори ж провели неймовірні два заняття, які, я вірю, допоможуть учасникам створити свої соціальні проекти.

А ми продовжуємо наш шлях…

Ірина Жук

САМОРОЗВИТОК: МОТИВИ ТА МОТИВАЦІЇ

Той, хто чекає після цих слів на рекламу ще одного тренінгу чи книги, що начебто перевернуть свідомість та все життя, може йти у своїх справах далі. Жодної революційної зміни світу, жодних дорікань на кшталт «а ви жили до цього часу неправильно». І навіть ніяких складних та калькованих з англійської термінів.

Що буде?


Мені б кортіло сказати, що розмова. Дружня розмова (як за чашечкою кави чи чаю, залежно від вподобань). Але у формі монологу-статті (тож зможете похвалитись потім знайомим: «А я про саморозвиток читаю»).

Тож умощуйтесь собі спокійно: відкривати нові континенти не будемо, просто замислимось над очевидними речами. Такими очевидними, що під самісіньким носом не помічаємо (а хто помічав раніше, той молодець).

Спершу пригадаємо, що таке саморозвиток взагалі. Базові знання мови свідчать, що хтось сам себе розвиває. Тобто рухається у певному напрямі (сподіваємось, що реального покращення). Причому рух той незворотній.

Розвиток може мати фізичний аспект, розумовий та духовний. Про фінанси та соціальний рівень життя людини розглядати у цьому контексті немає сенсу, бо зараз ми виходимо з припущення, що прогрес у фінансовому становищі – то наслідок зростання професійної компетенції, навичок фінансової грамотності (тобто, частина розумового розвитку). Тим, хто мріє про виграш у лотереї– це річ випадкова, а ми розглядаємо свідомі дії та мотивації до них (а щодо грабіжницьких намірів, нагадуємо про існування кримінального кодексу й того, що для особистості то одна з загальновідомих ознак деградації).

Щодо соціального статусу, то це теж наслідок вміння досягати взаєморозуміння з іншими людьми (частина духовного розвитку, про що нижче) та комбінації інших рівнів.

Таким чином, для гармонії людина просувається як у фізичній активності та напруженні інтелектуальних здібностей заради нових навичок та вмінь, так і наводячи лад у своєму внутрішньому світі, приймаючи правила моралі, позбуваючись психологічних комплексів та набуваючи душевного спокою й задоволення від життя та взаємодії з іншими людьми.

Які можуть бути мотиви для кардинальних змін в одній із сфер?

Хоча ми й кажемо про самостійний розвиток, розвиток самого себе, але джерела для виникнення мотивації можуть бути й зовнішні.

І ось зараз складемо перелік того, чи тих, що спонукають до цього.

1) Внутрішні потреби

2) Рідні та близькі люди

3) Чужі люди, суспільна думка

Чому, коли мова йде про інших людей, про їх вплив на наші мотивації до самовдосконалення, ми виокремлюємо сторонніх від близьких? Адже й ті, й інші начебто презентують думку з зовнішнього світу.

Насправді, річ у тім, що близькі та рідні – це частина нашого внутрішнього світу, стосунки з ними це частина психологічної рівноваги. Коли ми змінюємо щось у своїх звичках заради людини, з якою взаємні почуття, ми або підсвідомо очікуємо вдячності, або покращення стосунків, підвищення рівня комфорту. Навіть посмішка у відповідь чи будь-який жест, який виявляє задоволення цієї людини, слугує винагородою. А якщо у відповідь отримуємо аналогічний за значенням вчинок – то вже зовсім чудово.

Ми дбаємо за близьких як за себе, або й більше, бо вони частина нас. Можливо, найбільш незахищена частина, яка потребує особливого піклування.

Але коли зовсім незнайомі люди, коли невзаємність аля «я за ним – у прірву, я для неї – зірку», і при цьому дають знати, що от зміниш в собі те й те, доб’єшся того й сього, отоді можливо сподобаєшся, може будемо разом (це не залежить від статі та орієнтації, лише від тієї умови, що одному сильно кортить, а інший ставить умови як при прийомі на роботі) – це спрацьовує зовсім інакше.

Є суттєва різниця між обговоренням двома або групою людей компромісів та рішень, що стимулюють чийсь саморозвиток, й ультиматумом, що винагороду можливо дадуть при задоволенні вимог.

В останньому випадку, незважаючи на всі титанічні зусилля й емоції (яких сила-силенна), мотивація часто не спрацьовує, або результат зовсім не такий, на який розраховували.

Подивимось на ймовірні причини розчарувань:

1) Людина працює над собою, але у цьому процесі сумніви й зриви, невдачі й втома невідворотні. Чим радикальніші зміни й чим більше часу та зусиль вони потребують – тим частіше має бути нагадування, заради чого все це. І якщо при мотивації за внутрішньої потреби підкріплення йде від задоволення самими діями та рухами, якщо близькі люди підтримують морально, то труднощі долаються. Але коли інша сторона «договору» у цей час провадить звичний спосіб життя, без зайвих обмежень та клопотів, й виникає ризик, що роботу не буде винагороджено (а це сприймається внутрішньо саме як робота «на замовлення») – наприклад, почали дарувати симпатію іншим особам, то посилання на алгоритм «для чого все це» видає значення «фальш, обман, обдурили, скористались». Ніхто не хоче виглядати невдахою ні у власних, ні у чужих очах, тому мозок раціонально згортає діяльність. Зовні це виглядає як лінь, злість або ж пошук заміни тій кандидатурі, що надто високі вимоги має. Все як на ринку праці – низька платня, погані умови, невиконані обіцянки та зобов’язання…А що ви хотіли? Щоб романтичний образ надихав як ікона? Таке теж буває, але жива людина мінлива й не ідеальна, при зіткненні омріяного образу з реальними недоліками (а у кого їх немає?) знову ж таки, відчуття обдуреності («мало заплатили», «і я все заради цього? Та я б краще…»). Бо «кумир» та «ікона» – це вже перехід на внутрішню мотивацію, але у вигляді ідеалізованого образу, віддзеркалення власних ілюзій та поглядів в чужій особистості.

2) У процесі виконання з’ясовується, що зміни протирічать внутрішній сутності людини, конфлікт самозбереження та потягу. Наприклад, вимога зміни іміджу призводить до скутості та дискомфорту, спроба вплинути на зовнішність з корекцією фізичної форми – на протипоказання з боку медицини та самопочуття, не кажучи вже про більш глобальні зсуви у способі життя. Виникає парадокс: результат робить цю ж людину нещасною, постійні побоювання «порушити відповідність» додають нервовості, й привабливість, навпаки, знижується

3) Надто сильне емоційне напруження. Так-так, емоції, що стимулюють мотивацію «перетворення на іншу людину» заради чиєїсь уваги, одночасно й можуть гальмувати досягнення. Наприклад, від вас вимагають вивчити іноземну мову, а у голові замість всіляких там неправильних дієслів – спогади та мрії, очікування на зустріч. Та й загалом на інтелектуальні здібності далеко не у всіх гормональний вибух має позитивний вплив. Чимало занять вимагають зосередженості, дисципліни та сконцентрованості на певний проміжок часу – а тут над власними думками не господар. Що робити? Або полюбити ту ж таки іноземну сильніше, ніж ту людину, знайти якісь додаткові стимули. Або…або просто зізнатися собі, що перероблювати себе під чужі вимоги можна до нескінченності, і врешті, ризикуєте стати копією. Копією колишньої чи колишнього, копією самого «замовника» або віддаленого «кумира» (кінозірки, артиста, знаменитості, та навіть кіно чи літературного героя). Пам’ятайте, що оригінал завжди дорожчий за копію.

Щодо реакції на суспільну думку чи чужих людей, то насправді вона нас не хвилює. Збурення трапляється тільки тоді, коли співпадає з внутрішнім дискомфортом, який й стимулює давно визрілі бажання. Інколи це маскується під заздрість. Коли ми заздримо комусь у їх досягненнях та вміннях, а потім намагаємось принизити значення цього («та подумаєш, який користь з того, цим грошей не заробиш, краще б..», «от дурість час на таке витрачати»), то насправді нам самим цього не вистачає. Не вистачає того, що бачимо у житті інших. Це так само, як і зітхання «от мені б так».

Варто чесно зізнатись собі, звідки ті емоції, й почати працювати у напрямку втілення. Бо нас зачіпає лише те, що знаходить відгук у свідомості, інше ж лишає байдужими. Спорідненість завше виявляє себе через емоції, позитивні чи негативні, й треба добре дослухатись, щоб відрізняти образи від прагнення змінитися, невдоволення від приводів для нього.

Тому маємо думки.

1) Якщо щось привертає емоційну увагу в інших людях – можливо, то привід переглянути власні бажання.

2) Процес саморозвитку не завжди приємний, але результат має надихати. Якщо ж зміни пригнічують – а заради чого й чому ви цим займаєтесь? Інколи це насправді потрібно не вам, а тим, чию прихильність намагаєтесь здобути (й без особливого успіху як правило). Теж почухайте потилицю – ким вам бути? Які пріоритети?

3) Дійсно близькі люди – то частини вас, вашого внутрішнього світу. Ви думаєте про них, піклуєтесь про них, навіть коли ви не поруч. І ті гори, що зсуваєте у собі заради них – то заради себе, тому й така віддача.

4) «Наймаючись на роботу», щоб догодити комусь своїм перевтіленням, тверезо оцініть, чи дійсно там партнер, наскільки реально у вашій присутності поруч зацікавлені. Всі хочуть любові, але тіней, відбитків, підробок та невдалих копій нікому насправді не треба, від них потім позбуваються.

5) Шлях саморозвитку гладким не буває, невдачі та розчарування -його бруківка. Щоб менше витрачатись, цінуйте правду й стежте за мотиваціями та мотивами, що спонукають до нього. «Пильно й ненастанно політь бур’ян», казав класик про мову, але й про людську особистість можна повторити. Хай щастить!

Ірина Жук

ДОРОСЛИЙ ПОЧАТКІВЕЦЬ: ЯК ВОНО?

От росте собі дитятко, на нього чатує школа як вартовий джерела знань. Хочеш не хочеш, а батьки та вчителі вкладатимуть у голови різні відомості. А потім суспільство повідомить, що треба працювати, аби жити, і бажано те з дипломом про вищу освіту робити.

І не встигнувши оговтатись від одних підручників, людина пересідає з однієї парти на іншу, і так-сяк, більш (чи менш) добросовісно виконує той квест. Після проходження цього рівня зазвичай вважається, що личинкова стадія минула, перед нами імаго, тобто істота, яка вже знає все необхідне.

В ідеалі – вивчився, працюєш за фахом, нове в голову потрапляє хіба як практичний досвід та продукт мас-медіа. Якщо й кортить новизни, то в розвагах. Та й, враховуючи різноманітні обов’язки, аби з тим, що є, впоратись, в голові сидять та конкурують за місце у думках проблеми та курорти, рішення й стосунки, родини й ремонти…

А от трапляється така халепа, що треба знову вчитись. І не функціями в новому гаджеті оволодіти, а врешті вивести іноземну мову з рівня «не вчив, та й забув» на той, яким можна користуватись. Або «з нуля» потрібна інша мова. Чи інші навички, які потребують такого обсягу нових знань, ще й незвичних, яких не вкладеш мимохідь, за лічені хвилини чи години?

Наче й легко знайти інформацію, Інтернет зваблює рекламою короткострокових курсів, підручників, бери, дивись, читай аж до нестями.

Тут і починаються поневіряння.

Бідолашна голова зазнає скорботи й звинувачень в старечому отупінні. Реакція оточуючих коливається від «нащо то тобі треба?» до «ще досі з іноземцями не розмовляєш жваво, класику в оригіналі не перечитуєш – не твоє либонь». І найбільш безнадійне – «ти ж не дитина».

Безнадійне, бо не буде ж тобі знову п’ять чи сім років, це неможливо. Сумніви в собі. Так, хтось досяг успіху в зрілому віці, але це унікум, особливі здібності. А тут пересічність, нічого видатного.

Щоб позбавити вас, тих, хто в ролі першачків, але підпирає стелю своїм «заплічним вантажем» зі спогадів, карт життєвих доріг, минулих піків та низин, від «каменів спотикання», складемо порівняння «дитина vs дорослий» у навчанні.

1. Дитина навчається в ігровій формі. При цьому стратегію навчання визначає не сама дитина, а батьки та/або педагог. Дитина може протестувати через дискомфорт, втрачати цікавість, ухилятись від занять. Й це вже робота та відповідальність дорослих – що змінювати, приймати рішення припиняти чи продовжувати. Як дорослий, усвідомте, що це тепер ваше право і ваш клопіт – не чекаючи «знаків долі» та чужих порад, свідомо змінюйте методики та викладачів. Чому не враховуєте, аудіал, візуал чи кінестетик за сприйняття інформації, години, коли найбільш ефективний ваш мозок? На відміну від дітей, дорослі вже знають про себе багато чого й можуть контролювати своє оточення. Користуйтесь цим.

2. Харчування та режим. Знову ж таки, за дитиною стежать – корисні продукти, вчасно спати. Ця турбота – здається, що для малечі то природньо, а дорослий витримає все. І нерегулярне та шкідливе харчування, й аврали з алкоголем та кофеїном – стимуляторів побільше, а як «батогом» не вдається результатів досягти, треба силу волі шліфувати. Коли ж той дорослий востаннє нормально спав? А це значно шкодить навчанню. Подбайте про свій фізичний стан, - і розумовий теж покращиться.

3. Життєвий досвід дорослих дозволяє проводити аналогії з іншими знаннями, розуміти іронію, сарказм, жарти категорії, вибачте за тавтологію, саме для дорослих. Навіщо відкидати це й робити вигляд, наче чистенький папір? Не знаєте мови, але користуєтесь словами-запозиченнями. Пам’ять не така прекрасна, як у дитини, проте анекдот як застрягне – то вже міцно. Можете вмикати логіку, а не просто переглядати картинки. Застосовуйте це.

4. Емоції. Коли дитина вчиться, її хвалять. А тут наче й незручно вихвалятись новим словом – прогрес є, але ж то такі дрібниці. Й порівнюємо себе з видатними еталонами. Процес навчання завжди тривалий – просто забуваємо, скільки нас вчили в дитинстві писати, як довго те було. Один рік для дитини дуже великий термін, для дорослого не такий вже й відчутний. Раннє дитинство, де було найбільше спроб та помилок, забувається, й ми позбавляємо себе права на помилку. Все має бути ідеально й гладко, наче помилки – то привілеї дітей. Як і заохочення – бо ж дорослий і так має мету. Ні, від помилок ніхто і ніколи не позбавлений, й приємних слів та маленьких відзнак потребують усі.

5. Ніякого сорому, страху чи негативу. Навчання – це пригода й нове життя у будь-якому віці. Авантюрні романи були б нецікаві без перешкод, ну а учбовий процес… «Вік живи – вік вчись», каже прислів’я, а ми допишемо таку кінцівку – «й насолоджуйся цим». Для мозку це дуже корисний процес, гімнастика, яка дозволяє запобігти багатьом проблемам, та й підтримувати інтерес до життя. Коли думаєш, скільки нового й цікавого може бути попереду, скільки вражень, то усілякі ностальгії й жалкування за минулим щезають наче тіні. Не бійтесь перевантажити мозок, це міф. Чим більш активно він працює, тим краще. Буває лінь, спротив стереотипів та шаблонів – це долається постійною працею, трішечки-трішечки, по краплиночці щоденно. А от «перезавантажити» свою особистість, змінитись на краще при цьому реально.

Успіхів усім початківцям, незалежно від віку!

Вікторія Адаменко

МОЇМ ВИПУСКНИКАМ

Напуття


  • Ніколи не йдіть на компроміс зі своєю совістю: перш, ніж зробити щось нерозсудливе, зле, уявіть, що так вчинили б по відношенню до вашої дитини.

  • Друзів обирайте серед тих, хто не лише допоможе вам у скруті, а й щиро порадіє вашим успіхам.

  • Не заздріть чужим великим перемогам, радійте своїм маленьким.

  • Робіть добро: настане час, коли це добро повернеться вам сторицею.

  • Не прагніть швидкого успіху: хто, не навчившись добре літати, високо злітає, може впасти і розбитися. Працюйте – і успіх прийде сам.

  • Якщо ви не впевнені в своєму обранцеві, спитайте себе, чи хочете мати спільних дітей. Відповідь буде очевидною.

  • А якщо ви знайшли свою другу половинку, не зволікайте з дітками. У молодих батьків діти здоровіші й розумніші. У гонитві за кар’єрою можна проґавити свій час, своє щастя, свого Синього Птаха. У світі немає нічого кращого за дитячий сміх.

  • Але пам’ятайте: ваші майбутні діти, які стануть для вас найдорожчим у світі скарбом, розплачуватимуться за ваші теперішні вчинки.

  • Мрійте! Якщо ви будете чогось дуже сильно прагнути, воно обов’язково здійсниться.

  • Пам’ятайте школу, бо тут вас хотіли зробити кращими, пробачаючи всі ваші помилки

  • І найголовніше: любіть Україну!

Анна Каплінська

СУБКУЛЬТУРИ

У світі існує величезна кількість різних субкультур, і кожна людина сама вибирає ту, до якої буде належати. Щоправда, не всі знають визначення цього слова. Субкультура – форма культури, що має відповідну систему символів і цінностей, які відрізняють певну соціальну групу від більшості членів суспільства. Молодіжна субкультура створюється самими молодими людьми.

Найпопулярнішими субкультурами вважаються готи, емо, гіпі, байкери, гопники тощо. Але існують і маловідомі субкультури. Ось і про них піде мова.

• ХОДІННЯ БОСОНІЖ

Перша досить звичайна субкультура, але зустрічається доволі рідко. Цю субкультуру можна зустріти в країнах, що розвиваються, але рідко в країнах з високим рівнем інтелекту.

Багато людей не носять взуття вдома і чекають від гостей того ж. Також існують види спорту, як-от біг, катання на водних лижах, гімнастика, пляжний волейбол, якими прийнято займатися босоніж.

Люди вважають наявність взуття символом цивілізації і наявності грошей, а її відсутність – символом бідності. Але деякі люди ходять босоніж не через бідність, а через духовні та інші причини.

• ДИГГЕРСТВО

Існує така категорія людей, які захоплюються дослідженням бункерів, занедбаних метро і підземних об'єктів. Таких людей називають диггерами.

По суті, диггерство є незаконним, але в Україні за це не передбачено кримінальної відповідальності.

• НЬЮ ЕЙДЖ

Це релігія «нового століття». Нью Ейдж – назва сукупності містичних течій і рухів. Якщо простими словами, це повідомлення людей різних релігійних рухів, які оперують поняттями «Нова ера» та «Нове століття».

Цей рух зародився в XX столітті, але і зараз він досить активний і актуальний.

• СВІНГ'ЮГЕНДИ

Молодіжний рух, який сформувався в Німеччині в 1930-х року, в основному це були такі міста, як Гамбург, Франкфурт і Берлін. У це співтовариство входили підлітки, любителі джазу і свінгу, від 14 до 18 років, але іноді і молоді люди приєднувалися до цього руху. Вони жили англійським та американським способами життя, і висловлювали себе в музиці свінг.

• ФУРІ

Це спільнота людей, які цікавляться антропоморфними тваринами. Такі люди відносять себе до фурі-фендом.



Фурі вишукують і створюють літературні матеріали, збираються на інтернет-порталах тощо. Багато людей ідентифікують себе з одним або більше тваринами. Фурі також часто переодягатися в костюми.

• АНОНІМНІ АЛКОГОЛІКИ, АБО АА

На превеликий подив, але спільнота анонімних алкоголіків теж вважається субкультурою.

АА – це співдружність чоловіків і жінок, які страждають від алкогольної залежності. На зборах вони діляться досвідом, силою і надією, для вирішення своєї залежності. Члени АА не платять внесків або вступних, вони самі себе утримують на свої пожертвування. Найголовніша умова участі в АА - це бажання кинути пити.

Ірина Жук

ОРФЕЙ ТА ЕВРІДІКА

Цей сюжет треба знати всім, хто хоч якусь цікавість має до класичного мистецтва. Бо скільки опер цей античний міф породив!

Отже, під лагідним сонцем Еллади, тобто Давньої Греції, у часи, коли про екологічні загрози людство й не думало, а боги грішили не менше людей, професійний музикант Орфей (за одними даними, син Аполлона, за іншими чутками – музи Калліопи та річного бога Еагра) щасливо одружився чи то з дочкою Аполлона, чи то зі звичайною німфою Еврідікою (я ж сказала, що боги тоді піддавались тим самим пристрастям, що й люди, тож не дивна та плутанина, земля повнилася божественними корінням, й фраза «мій батько Зевс» лунала частіше й більш вагомо, ніж «мій батько депутат»).

Молода дружина відзначалась вродою, до репетицій та гастрольних турів ставилась схвально, допомоги по господарству не вимагала, щодо шкарпеток та підвищення зарплатні мізки не псувала, ще й на творчість надихала. Не дружина, а скарб. Втілена мрія про ідеальну подругу та кохану.

Однак від посиденьок з подружками Еврідіка відмовлятись не збиралась. Бігала собі як і раніше до них, танцювала, кружляли поміж деревами. Поверталась до чоловіка завжди весела, тож той й не боронив.

Але одного разу не повернулась.

І все через зміюку.

Та вкусила за ногу дружину Орфея. За однією версією, то була випадковість. За іншою, дехто на ймення Аристей оцінив зовнішність Еврідики таким чином, що зажадав кохання. Й Еврідіка почала втікати, і все було б добре, бо ноги швидкі, але змія затаїлась…

Невтішний Орфей пішов грати на нервах у підземне царство Аїду та Персефоні. Як його допустили до таких поважних осіб? Певно, що пройшов зі своєю золотою кифарою (струнний інструмент такий) фейс-контроль у Харона. Чесно кажучи, музикант просто влаштував концерт на берегах Стіксу. Про здатність його таланту впливати на все живе й не живе й раніше ходили легенди, але тут він перевершив себе. Отримав таки білет у човен Харона без черги та аудієнцію у вельможних Аїда з Персефоною. А вже там, перед їх троном влаштував таке шоу, що все підземне царство припинило страждати та мучитись, слухаючи волання молодого вдівця (от здається мені, що там музика взагалі вкрай нечасто грала).

Навіть з Персефониних очей полились сльози. І Аїд погодився повернути Еврідіку Орфею. Невідомо, що змусило його порушити правила – чи заступництво сентиментальної Персефони, чи чоловіча симпатія (бо ж сам до тещі дружину регулярно відпускав). А чи побоявся бунту та заворушень у своєму царстві.

Одна лише умова: Орфей не повинен озиратись назад, доки не вийде на поверхню під сонячні промені у царство живих. Інакше вже ніколи не побачить кохану.

Але міф не був би міфом, а казкою, якби мав щасливий кінець. Майже досягнувши поставленої мети, музикант проявив бунтарську вдачу й засумнівався й у божественній чесності, й у здатності тіні йти (хіба спотикатиметься через камінчики?).

Ну що ж, дружина Лота у Біблії у подібній ситуації перетворилась на пам’ятник самої себе з кам’яної солі, а тут з самим Орфеєм нічого не трапилося, лише тінь Еврідіки назавжди ковзнула назад. Даремною була спроба її затримати – ось тут, і вже знову нема.

Повторення трюку з концертом виявилось теж невдалим.

З почуттям провини, однак, музикант жив недовго – п’яненькі жіночки, прихильниці культу бога вина й веселощів Діоніса (звісно, що перебуваючи саме на службі, при виконанні обов’язків, а не тому, що гарна погода, ювілей чи сезон пікніків на свіжому повітрі) вирішили, що їм для втіх не вистачає чоловіка. І що Орфей, який саме трапився на їх шляху, цілком підходить під вимоги. Увесь же світ знає, що Еврідіка не повернеться – так чого сумувати? У царство тіней потраплять всі, рано чи пізно, навіщо відмовлятись від тут і зараз?

Орфей відмовив у категоричній формі. Сказав, що зберігає вірність Еврідіці. Хтось з тих жіночок розтлумачив це так, що вони недостатньо привабливі у порівнянні з нею. А то вже образа. І взагалі, порушення закону про народні веселощі, а вони тут при виконанні, озброєні, гілками, ще й каміння на дорозі є. Шануйте бога і жриць його.

А то порвуть на шмаття як при розпродажах світових брендів одягу зі знижкою 90%. Що й сталось.

Боги, певно, відчули себе винними за такий інцидент. Діоніс перетворив тих жіночок на дуби – хай ростуть товстезні. Улюблений інструмент трагічного загиблого музиканта помістили в небі як сузір’я (хто зрозумів – кифара – то різновид ліри), самого Орфея у вигляді Лебедя поруч (може й лебедина вірність від того?)

А художники, поети й композитори отримали сюжет, у якому присутні:

1. Роль для красуні.

2. Образ істинно творчої людини в центрі уваги (а не якого-небудь там продажного купця, недоумкуватого царя, блудливого аристократа чи інших не вельми приємних персонажів).

3. Бунтарство проти долі, сильні почуття й трагічні випадковості.

Певно, ідея того, що мистецтво таки може щось змінити і вплинути на можновладців, та й взагалі на реальність (Орфеєві ж майже вдалося) поруч з моральною пропагандою, цілком сумісною з християнством (подружня вірність, кохання до смерті) обумовили успіх цієї трагедії у сторіччях. Надто вже зручно в образі закоханих музиканта й німфи тужити за колишніми (ні, то не минуле, то не ті граблі, що ти, це класичний сюжет про Орфея), уявляти себе в ролі генія (а збільшення фінансування такому раз бринькнути).



Отож, тепер ви можете сперечатись з прихильниками Шекспіра, чия історія трагічніша – Ромео та Джульєтти чи Орфея та Еврідіки (а заодно розуміти зміст творів, присвячених цій парі).




ЦЕ (моя) ТВОРЧІСТЬ

Марія Шийко

ДЕНЬ З ТОГО КАФЕ НА ПЛОЩІ

Він сидів у кафе, у яке інколи заїжджав по дорозі додому, коли побачив її. Ту незнайомку, яка пила каву з такою обережністю, ніби спеціально намагалась не залишити жодних слідів від помади на краєчку склянки.

Він мав трохи часу, тож сів і, сьорбаючи свій напій, спостерігав за нею. Вона читала книгу. Не те, щоб це була рідкість, бо в останній час люди повертаються до книг, розуміючи, що вони знову виховують індивідуальностей.

Він не міг розгледіти автора книги, як і не міг розгледіти саму книгу, тож просто пасивно спостерігав. Винятково пасивно...

Вона мала тендітні руки і була таким ектоморфом, що майже відчувалося, як вона комплексує через це.

Коли минуло хвилин з двадцять, і його бажання дізнатися більше про власницю такої естетики й англійського шарму перемогло його, він здався.

«Ви чините неправильно. Ви не маєте хвилюватися через сліди від Вашої помади на склянці. Вони не є брутальною невихованістю, якщо їх залишає така прекрасна дама», – сказав він, поволі підходячи до її столика.

Вона бентежно озирнулась, ніби перепитуючи чи їй адресувалось питання.

Потім почала повільно говорити. Так несміливо, ніби боялась, що її покарають за ці слова.

«На жаль, сьогодні не багато людей, котрі здатні відрізнити брутальну невихованість від відгалужень в правилах гарного тону. Тож я вимушена слідкувати за тим, аби манери в мені не вмерли, пане... Невтомно слідкувати. Адже в наше століття це надзвичайно важливо. Зараз, коли індустріалізація витісняє індивідуальний розвиток...»

…тиша…

Він зрозумів, що стоїть перед порожнім столиком, за яким вона сиділа вже як п'ять хвилин.



Вона пішла... Він так обдумував її слова, що зовсім не помітив, як вона покинула приміщення. Він подивився в бік - офіціант посміхався: бачив, як він спитав у неї щось, як вона відповіла, і як він задумливо стояв без руху, в той час, як вона вийшла.

«Бутерброд із собою, будь ласка», – промовив він бентежно офіціанту.

Він забрав своє замовлення і вийшов на двір.

Була чудова тепла погода. Спокійний вітерець і трохи сонця. Ідеально, саме так, як він полюбляв.

«Напевно пані має рацію... – подумалося йому. Індустріалізація і справді витісняє індивідуальне мислення...».

Індустріалізація.

Та сама, якій ми поклоняємось.

Вікторія Адаменко

У ЛЮДИНИ ВСЕ МАЄ БУТИ ПРЕКРАСНИМ (новела з двох частин)

ВОНА



Сьогодні вона зібралася до театру. Щоб трохи позбавитись рутинності й сірості буднів. І щоб трохи очиститись. Для цього якнайкраще підходила прем’єра спектаклю про життя Василя Стуса. Про цього поета Настя знала чимало, адже вчилася на філфаку, але було дуже цікаво, як долю генія спробує «заземлити» трупа провідного столичного театру.

Усе було б нічого, якби не одна дрібничка: Настя не встигла зробити манікюр. Театр для неї був своєрідним святилищем, і до його відвідин вона завжди готувалася заздалегідь. Бо вважала, що людина в театрі (і не лише в театрі, але найперше – в театрі) має виглядати ідеально: від зачіски до черевиків. А тут така прикрість – нігті!

Треба було вибирати: або відкласти похід, або йти, ховаючи руки. Зрештою, ну хто це в темряві глядацької зали помітить її недоглянуті нігті? Все, вирішено! (Хоча було дуже цікаво, скільки жінок в театрі не встигли зробити манікюр)

Квитки у Насті були на балконі (як, власне, у всіх студентів), і першу дію вона недобачала з височини. Хоча в цьому були і свої плюси: сцена немов на долоні і всі режисерські задумки одразу стають зрозумілими. Та й декорації вражають своєю довершеністю. А що бачиш лише постаті акторів – то не біда. Другу дію Настя планувала переглядати вже в партері – видивилася вільне місце.

І як тільки пролунав третій дзвоник, Настя вже сиділа в другому ряду скраю, мимохіть глянувши на юнака, що був сусідом ліворуч. Тонкі, шляхетні риси обличчя, дуже пасує сорочка, вишукана краватка. «Цікаво, чому сам? Подруга не прийшла? Мабуть, не встигала зробити манікюр, –подумки усміхнулась дівчина. – І дались мені взнаки ці нігті».

Але руки мимоволі стислись у кулачки.

А далі вже знову була в полоні високих дум, чистих почуттів і тяжкого трагізму двадцятого століття. «Я якраз народилася, коли ув’язнений, в самотності помирав Василь Стус, – думала дівчина. – Як важко уявити, що при зовнішньому добробуті стількох людей у державі творилися такі жахіття? І чому ніхто нічого не знав? І це та держава, згадуючи яку, бабуся з дідусем мало не плачуть? Цікаво, а сьогодні, вже в іншій державі теж гинуть нові Стуси? Чи він один-єдиний, що з’являється раз на століття і помирає молодим (у 47!), полишивши яскравий слід у вічності? І як тут не згадати про Шевченка?»”

В очах щохвилини закипали сльози, але за них не було соромно. Соромно не плакати, соромно бути байдужим.

Світло спалахнуло несподівано. Зал аплодував стоячи. Цікаво, кому більше: акторам, режисерові чи гідності великої людини? Настя інтуїтивно відчула на собі погляд.

Вірніше, на своїх руках. Глянула ліворуч. Юнак, що вже стояв поряд, здивовано перевів погляд з рук на обличчя. Настя нестямилася, як промовила: «Я вас так розумію» і швидко почала просуватися крізь натовп глядачів до виходу.

«Та що це зі мною? І чого це я перед ним виправдовуюсь?» –здивувалась дівчина.

І чомусь стало сумно. Сумно, що саме сьогодні вона «не в формі» (і знайшовся – таки один, що це помітив). Сумно, що сльози зіпсували макіяж, і, врешті, що той хлопчина не встиг роздивитися в ній нічого, окрім недоглянутих рук.

Настя майже забула той прикрий епізод в театрі, бо наближалась сесія.

Якось, повертаючись з Університету, вона знову зупинилась біля театральної каси.

На афіші яскраво виділялась знайома назва. І вже зовсім не розуміючи чому, дівчина купила квиток на те саме місце, де сиділа минулого разу.

Увечері, рівно о сьомій, Настя з новою зачіскою і бездоганним манікюром була в театрі. І коли наближалась до свого місця, раптом відчула, що оті червоні троянди в руках її сусіда ліворуч – їй, а зовсім не акторам.

Він зустрів її підвівшись. Привітно посміхнувся і простягнув букет. Настя взяла квіти і подала йому руку для привітання (немов сто років знайомі!).

Зазвичай галантні кавалери минулого цілували жінкам руку на знак захоплення й шани.

Власне, так і сталося. Потім обоє глянули один на одного і посміхнулися: манікюр був бездоганний.

В І Н



Денис давно не був в театрі. До театру його привчила мама – шкільна вчителька. А потім якось розваги змінилися. Не будеш же білою вороною, коли всі однолітки (спочатку однокласники, потім – одногрупники) йдуть на дискотеку або на якусь круту вечірку.

А сьогодні йому чомусь не схотілося йти до своїх друзів. Тим паче, що вечірнє дозвілля стало нудним і одноманітним .

Хлопець вийшов з метро і поплентався вулицею, непомітно опинившись у натовпі людей біля театру.

- Юначе, купіть квиточок, прем’єра, про життя Василя Стуса, не пожалкуєте!

Сивочолий дідусь з ковінькою був такий безпосередній і водночас таємничий, що Денис, не роздумуючи, купив у нього квиток.

Зі шкільної програми Стус пригадувався в якомусь ореолі трагізму, і хлопець подумав, що цей вибір він зробив радше для мами, ніж для себе.

- Стус, так Стус, – заспокоював себе він.

У фойє Денис став зацікавлено розглядати кращу половину людства.

Вишукані дами середнього та старшого віку повністю відповідали столичній публіці. Молоді було значно менше. Дівчата зустрічалися і в джинсах – мама б, напевно, обурилась. Мабуть, в далеких предках Дениса були якісь аристократи: якось забагато уваги юнак приділяв зовнішньому вигляду. І коли зацікавлювався якоюсь дівчиною, то в голові мимоволі складався такий собі списочок. Спочатку, зазвичай, зовнішні дані: обличчя, фігура (тут не будемо вдаватися в деталі), а потім – одяг, зачіска, взуття і навіть аксесуари. Ну дуже вже подобалися одного кольору черевички, капелюшки, рукавички, шалики і парасольки.

А ще – нігті! Хай яка б красуня не була дівчина, коли він бачив неохайні нігті, будь-яка цікавість до неї пропадала одразу. Друзі іноді кепкували з нього:

- Дивись, закохаєшся в таку, що ще й гризтиме нігті!

Розглядини жінок зупинив дзвоник. Денис зручно розташувався в кріслі, після чемного нагадування вимкнув мобільний і за якусь мить забув і про жінок, і про свій рейтинг їхніх принад, і про буденне життя.

Він завжди захоплювався тим, як невелика кількість людей (трупа акторів) за якусь мить могла загіпнотизувати великий глядацький зал, заволодіти його думками. почуттями. А потім обов’язково аналізував складові успіху чи невдалого спектаклю.

Денису подобався цей театр. Тут треба було співпереживати, мучитись, думати разом з акторами, автором, режисером. Інший столичний театр частіше розважав публіку закордонними п’єсками-одноденками, хоча актори мали відігравати і ці п’єси також, тримаючи увагу публіки. Але про такі спектаклі забував вже через годину, а потім не міг згадати навіть назву.

Перша дія настільки вразила Дениса, що він, пригнічений, навіть не звернув увагу на антракт. Думав про те, як мало людей знає про Стуса. Здійснити хоча б якийсь примусовий театральний сеанс для всіх українців! А ще чомусь врізалось у пам’ять, що Стус жив на Донеччині. Чому ж тоді сьогодні його земляки так занедбали рідну мову, забувши, що вони українці, а не росіяни?

Пролунав третій дзвоник, і поруч з’явилася дівчина (мабуть, студентка, прибігла з балкону). До того, як згасло світло, встиг помітити, що вона білявка з синіми-синіми очима (чомусь згадалося: як волошки в житі! Цікаво, звідки це?)

Як тільки почалась друга дія, Денис відчув, як на душі стало тепліше і безвихідь, в якій він опинився завдяки Стусу, відступила.

Навколо тиша, пустка, безгомінь.

Спинися й ти, чолом припавши долі,

Розгорячілих дум спинивши плин...

Геніальні слова Стуса немовби справді зупинили час. Денис зрозумів, що не хоче, щоб спектакль закінчувався. Він відчув якусь неймовірну мить щастя і незвичного мовчазного порозуміння із самим собою, з цією незнайомкою, з усім світом. Стало затишно, немов у дитинстві.

Світло спалахнуло несподівано. Зал аплодував стоячи. Цікаво, кому більше? Акторам, режисерові чи генію великого поета? Денис глянув на дівчину. В її очах бриніли сльози. Вона аплодувала разом з усіма.

І раптом сталося те, про що завжди попереджали його друзі. Він подивився на руки сусідки і онімів: ні, не повинні бути в неї такі руки!

Дівчина помітила здивований погляд і несподівано промовила:

- Я вас так розумію! – і миттю зникла в натовпі глядачів

Денис ніяк не міг оговтатись – це ж треба таке! От би хлопці насміялися!

І стало чомусь сумно. Сумно через те, що дівчина так несподівано зникла. Сумно, що тільки зараз почав усвідомлювати, що йому якось байдуже, чи є в неї манікюр, чи нема.

І прикро за себе, такого «ідеального», «вимогливого». От його життя і провчило!

Дні потяглися для Дениса, як в нецікавому кіно. Не рятував навіть комп’ютер.

А щодо друзів, так от кого йому бачити зовсім не хотілося, так це їх.

Він повсякчас думав про неї. Її очі-волошки навіть раз наснилися йому. І що значила її єдина фраза: «Я вас так розумію»?

Рішення виникло несподівано. Все просто: місце зустрічі змінити не можна!

Усе, як у радянському бойовику з Висоцьким-Жегловим!

І Денис почав ходити до театру. Як на роботу. Майже щовечора. За місяць він переглянув весь репертуар і вже міг претендувати на звання справжнього театрала.

А її все не було. Надія на зустріч з дівчиною потроху згасала. Наступним в репертуарі був усе той же спектакль про Стуса. Боже, який же він дурень! Якщо вона і прийде, то тільки на нього!

Він настільки переконав себе в цьому, він так палко бажав, щоб вона прийшла, що навіть купив букет троянд. І вже прямуючи до театру, був переконаний: незнайомка обов’язково прийде.

Вона з’явилась несподівано. Денис зустрів її підвівшись. Ніяково посміхнувшись, простягнув букет.

Дівчина взяла квіти і подала йому руку для привітання (немов сто років знайомі!).

Денис ґречно схилився і ніжно поцілував дівчині руку. Потім глянув в її очі-волошки – вони сміялися. Усе зрозумівши, посміхнувся у відповідь: манікюр цього разу був бездоганний.

Марія Шийко

НОВА БІБЛІЯ (про що думають священики)

Дівчина сиділа у кімнатці для сповіді в церкві.

Що її туди привело?

Така молода дівчина і вже встигла нагрішити? Що ж сталося? Який саме гріх?

Брехня? Заздрість?

Може її вже попередні гріхи за життя замучили? Не дають спати по ночам, забирають весь вільний час і простір? Чи можливо це в умовах її неповноліття? Чи можливо це в умовах самотності?

Що штовхає людей на самогубство? Чи не самота?

Час завжди так довго плине, перед тим, як їй відпустять гріх. А чи гріх це у загальному сенсі слова? За Біблією – так. За законами суспільства– ні.

«Гадаю, скоро я почну палити. Просто, аби піти проти Біблії. Я придбаю рано вранці пачку цигарок, прикурю одну, викурю; надалі підпалюватиму одну за одною всі, що залишаться. Я надіятимусь, що їх дим вб’є мене раніше, ніж байдуже ставлення кожного із вас, в тому числі і Господа.»

Вона ще чекала на звук пастирського взуття. Це був вже третій раз на цьому тижні, коли вона приходила сюди.

Вона вірила у Теорію великого створення і поважала, рішення Бога створити її Але не поважала ,що суспільство зобов’язувало її жити. В особливості жити серед таких мінливих істот як люди. Можливо, якби їй дали право вибору, вона б і не народжувалась взагалі.

З однієї сторони – як вміють любити люди –як самовіддано. З іншої– що їх спонукає до цього?



  • Ви любили когось, священику?

У священиків таке взагалі питають? Вони не ображаються?

Скільки молитов вони вислуховують за добу? Десять тисяч, двадцять, п’ятсот?

Як вони живуть в світі після тієї інформації, що почули на нескінчених сповідях?

Приходять додому і, випиваючи склянку з молоком обдумують все те, що дізнались? Бездумно забувають, в надіє, що мине?

А чи думають священники про самогубство? Адже вони як філософи ,знають багато, і, певно ледве ходять по світу, несучи цю інформацію за плечима.

Чи пробачає бог священникам такі думки? Адже їм не можна. Їм не можна про таке думати. Вони ж бо слуги Бога…

Дівчина дочекалася свого пастиря лише за годину. Видко, не лише вона прийшла сьогодні в цю церкву свої гріхи замолювати. Вийшла з церкви пізно, коли вже стемніло.

Вона йшла по дорозі додому і все думала – що роблять священики вечорами…

Чи п’ють вони на ніч молоко, аби краще спалося?

Козяче чи коров’яче?

Якщо вони моляться вночі, то чи роблять це якось по-особливому? Чи зневірювались колись у силі Бога, у силі божій? І головне: як вони стали священиками? Як вони прийшли до цього?

В тієї дівчини Софії, що йшла додому зі сповіді стільки питань накопичилось.

Наприклад, чи болить у священиків душа?

«Гадаю, що болить. Гадаю, що й не тільки душа. Адже вони люди –прекрасні, але безпомічні створіння, яких створив Величний…

Як вони лікують свою хвору душу?»

Як священники лікують свою хвору душу? Чому нікого це не турбує?

Чому ніхто не задумується чи вдається взагалі душу вилікувати?

Комусь цікаво, як священники борються з заниженою самооцінкою? Чи це також гріх перед Всевишнім? Якщо так, то кількість грішників на Землі різко збільшилась.

Як так, що цей гріх карається?

Чи існують на світі священники, що палять; чи картають вони себе за це? Чи шкодують, що стали священниками? Чому так/чому ні?

Наскільки нещасні священики? Чи не здається їм інколи, що вони помруть зараз від перевантаження; чи буває в них таке?

А про що думають священники? Чи матюкаються , коли дуже хочеться? Бо вчені довели, що можна. На людину ж бо це діє як моральне знеболююче. Виходить, якщо не можна – вони самі себе катують?

Картають за те, що дізнались на сповідях.

Як вони живуть, відчуваючи, що на них лежить чиєсь ментальне здоров’я? Що, не дай Бог, скажи вони щось не так – людина піде додому і поріже собі руки?

Як вони живуть, знаючи ,що до них приходять закатовані самотністю?

Бог став їхнім другом – тоді б це все пояснювало.

Але чи дозволять вони спитати у себе про це?

Вони ж думають про щось, лягаючи в ліжко. У них калатає серце в грудях – вони ж бо живі…

«Я сподіваюсь, Ви гарно спатимете цієї ночі, отче. Ви багато робите для цього світу. Сподіваюсь, у вас не болить голова»,– сказала Софія відмикаючи двері до своєї квартири.

«Вислуховуючи людей, ви моделюєте їх наново – начебто там, де вони щасливі. Знання ж бо грузять.

Добраніч, отче. Я вже йду за своєю склянкою молока. Не лягайте пізно, ви ж бо потрібні людям».

Я гадаю священникам просто необхідно палити і пити вино. Адже тільки тоді вони справді відчувають насущність гріха і відчувають справдність того, що проповідують. Адже навіть сам Ісус перетворював воду на вино, а не на коньяк чи віскі.

Вино – то є благородний напій, я навіть не сумніваюсь в тому, що це потрібно доводити. Схоже на кров і пахне безмораллям. Я гадаю вся інтелігенція тільки вино і пила. Бо здається, що від нього навіть не п’яніють…

Я б порадила вино священикам. Вино б їм сподобалось.

Було б різким, як брудна лайка зі сповіді парафіян і ніжним, як та вода свячена, що нею бризкають на спізнілих на Великдень.

Ксенія Єроміна

ЛІТНЯ ФАНТАЗІЯ

Від літньої спеки трошки їде дах, громадський транспорт, немов бляшанка, скипає під палаючим сонцем, а ми продовжуємо бігати у ритмі великих і малих міст. Літо – це маленьке життя, яке раптово починається і так само раптово закінчується, залишаючи після себе присмак захопливих пригод, нових знайомств, й морської солі. В цій фантазії ми пірнемо в літо 2018, яке спіймало мене цього року в Одесі, й досить міцно тримає за руку. Принаймні, мені так здається.

Місто росте і змінює свої архітектурні лінії, та все ж, деякі речі залишаються незміненими. Колорит – це люди, які роблять Одесу тим, ким вона є. Море – магніт для романтиків і туристів. Загалом, в мене з цією шанованою дамою складні стосунки. Сьогодні я від неї в захваті, а завтра буду бити останні тарілки і казати «прощавай». Та я все ще тут, і ми впевнено крокуємо літом, крізь алергію, радощі, і пришелепуваті «Дежавю».

Цими вихідними багато думалося про мрії. Ті, що поменше, трошки дикі, дурнуваті, дитячі, або, от, щось більш масштабне, від чого аж серце стріпоче. Взагалі, я досить часто думаю про мрії і люблю їх здійснювати. Одна з бажаних для цього умов – спонтанність, бо так солодше.

Днями гуляла с друзями містом і вирішила, що маю терміново здійснити одну таку «мрійку». Таку маленьку й таку яскраву, яка не може чекати більше ані дня, ані хвилини. Це бажання було цілком конкретне – покататися на каруселі у парку Шевченка. Парк атракціонів – людне місце, дуже туристичне (аж занадто), але відступати було нікуди.

Ось я біля цієї каруселі, роздивляюся її вогники, коники, та ще біс його знає яких істот. Цей образ сидить у моїй підсвідомості з дитинства, чи то через якийсь фільм жахів з 80-тих, чи то з казки... Підіймаюся сходами на другий поверх, і чекаю. Чого? Карусель починає рухатися. Проходить перша хвилина, і, я розумію, що чекати нічого, хіба що кінця «цієї подорожі». Я обіймаю коника і думаю про щось своє, дуже особисте, бо цього моменту я чекала (чомусь) років з 20. Було цікаво, сумно, і дивно водночас. Я вже досить доросла, щоб здійснити свою маленьку мрію, але з каруселі я спускаюся з зовсім іншим відчуттям. Розумію, що захоплення було більше тоді, коли я просто дивилася на атракціон зі сторони, аніж тоді, коли «поставила внутрішню галочку», і здійснила бажання. Не круто так казати, треба писати щось на кшталт «це був найкращий момент мого життя», але я рада, що це не так. Якщо ви розумієте, про що я. Сподіваюсь, найкраще ще попереду.

Карусель – це моя символічна подорож у себе, тривалістю близько 5 хвилин. Мабуть, я багато про себе дізналася, але ще не збагнула всього, що сталося серед тих вогнів і шуму. Точно знаю, що то був мій момент, моє літо, яке я ніколи не забуду. Чому саме – ще не знаю, бо попереду ще 2,5 місяці південних одкровень. Певно, що саме за це, я найбільше люблю Одесу, за такі внутрішні подорожі. Проте, за теж саме, і не люблю, бо від такого падають фортеці навколо серця, а то небезпечна справа, але це вже зовсім інша історія.

Марія Шийко

ЛЕГЕНДА ПРО ГНОМА, КОТА І ТЕПЛЕ ЛІТО 1967

Чи бувала у тебе ситуація, коли точно знаєш, де лежить річ, але приходячи з наміром забрати її, не знаходиш?

Я збираюсь викласти на папір думку, що пояснює, чому вночі речі і предмети зникають, чому їм не сидиться на місці, на своїх місцях...

Було то так давно, що вже ніхто і не пам'ятає, коли то до пуття сталося...Одного разу за золотистими пшеничними полями, за блискучо-синім морем і за посивілими вершечками гір, на царині лісу, жила мала чудасійка. Жила не одна, а з котом. Кіт був великим вередуном: постійно перебирав харчем і розкидував клубки ниток по хаті. Бешкетниця була онукою всесвітньо лиховідомої Бабці Яги.

Вже під три сотні стукнуло малому дівчиську, а поріг хатинки так і не пофарбований стояв і скрипучий.

Дитя водило міцну дружбі з гномами, тож доленосні мотки пряжі лісових істот, порозкидані котом по всій хаті, надавали суперечливого дизайну в парі з павутиною і павуком Георгієм.

Ім'я тій дитяті – Ядвига, воно до надзвичайності дивне і складне водночас, та йшло воно з сивини історії і крило велику могуть, але ця історія іншим разом... Тож повернімося до рудої, патлатої чудасійки:

Було то тепле літо 1967 року, вечір повільно перекидувався в ніч, ніч на Івана Купала...

Яга вела переважно нічний образ життя, як вона любила казати:

«немає ніякої небезпеки в тому, що хтось захоче засмажити в тебе на голові яєчню».

Не для неї була вся ця денна спека з москітами та обридливими жукоголовими під 43 градуси за Цельсієм – не її формат.

Тож старий, зроблений з червоного дерева маятниковий годинник простукав одинадцяту вечора. Місяць висів над верхівками шкрябаючих небо дерев, як велика жовта добвешка сиру.

Тим часом Яга:

Одна нога ліниво гепанулась з печі додолу, гучно розбивши глечик об підлогу. Чим тільки не була напхана ця маленька хатка!

-А щоб його! Вже 11? – з-під подушки висунулося два вуха.

-Та не може бути! Опівночі я маю починати варити зілля з папороті, я не готова чекати ще рік! – виголосила Яга, цілком падаючи з печі. Як тільки її ноги торкнулися підлоги, Вухань – так звали кота – почав тертися об заспану чародійку.

-Чекай, дупохвостику, потім пограємось! Якщо я не зроблю варива до дванадцятої, в мене знов почнеться алергія, і я не зможу заснути. Буду розповідати тобі, яке цікаве життя ведеться в лісі, особливо в Леонтія…

о цей заспаний ведмежара...

Кіт миттєво панічно нявкнув – така перспектива його точно не влаштовувала, адже у вуханя ще від минулої дискусії голова обертом йде. Ще однієї безсонної нічки цей кіт точно не витримає…

Тож, підштовхуючи Ягу до дверей, він вже обдумував, яким з мотків гратиметься сьогодні ввечері.

Як тільки за рудою чудасійкою зачинилися двері, він ще хвилини зо три чув її віддалену балаканину з самою собою про те, яким недосоленим був суп вчора у її подруги-відьми.

Як кроки стихли, він побігав по хаті і відкопав серед мотлоху великого пухнастого жовтогарячого клубка, пряжа була пухнаста і ніжно гріла лапки, отже він взявся до роботи: бігаючи за ним, кіт нитки позалишав навіть на люстрі. Втомившись, він ліг відпочивати і захропів, звісно за умови, що коти це вміють. Не чув, як Яга через деякий час потому повернулася з лісу і зварила зілля з цвіту й теж вляглась відпочити. Не побачила ні клубка, ні ниток на лампі. Хвилин з п'ять після того, як всі заснули і павук Георгій повечеряв, скрипнула віконна рама і в хатинку пробрався старий друг Яги - гном Івась. Зайшовши до хатки, він не схотів будити Ядвигу і вирішив просто забрати свій обіцяний жовтогарячий клубок.

Коли він побачив, що зробив котяра – він оскаженів з люті. То зрозумів, що якщо не збере ниток з доленосного клубка, йому більше ніколи не щаститиме. Він обурився, але заспокоївшись, не втратив надії. Можливо, Яга просто загубила клубка, а безладом була спроба відновити втрату...

З того дня Івась кожного дня перевіряв кожен будиночок, схожий на хатинку малої чудасійки, навпомацки шукаючи свій клубок. У надії повернути загублене... Йшли тижні, а він не втрачав надію... По всіх усюдах, по всьому світу шукав гном Івась свого клубка, і по сьогодні шукає...

Через те ми й не можемо знайти те, що шукаємо: Івась не марнує часу, намагаючись знайти таку важливу для нього річ...

Було то тепле літо 1967 року, вечір повільно перекидувався в ніч, ніч на Івана Купала...

Осередок. Вибране 2018-19

Електронна антологія. Призначено для поширення в Інтернеті. Не для комерційних цілей.



© Усі авторські права збережено.

2019
Каталог: wp-content -> themes
wp-content -> Рекомендована література
wp-content -> Зарубіжна література
wp-content -> Бібліотека вищашко ла анотований огляд періодичних видань за 011 рік Випуск київ 2012
wp-content -> Спортивна слава україни (довідково-інформаційний матеріал для лекторсько-просвітницьких груп народних домів про спортсменів Героїв України)
wp-content -> Літературна вікторина Т. Г. Шевченко – великий син України Коли І де народився Т. Г. Шевченко?
wp-content -> Плани практичних занять
wp-content -> Тема. Життєвий І творчий шлях французького письменника Альбера Камю; його філософські та естетичні погляди. А. Камю й екзистенціалізм
wp-content -> Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера
themes -> Я буду дуже вдячна всім за найжорсткішу критику, доповнення І запитання


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconУроки з курсу "Християнська етика в українській культурі"
Дорога Добра: Посібник для вчителя / Упоряд. Е. В. Бєлкіна, Ю. В. Беззуб, В. П. Руденко – К.: Видавництво – с
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconКонтрольна робота Творчість М. Вороного, Олександра Олеся І варіант Дорога в Казку з твору О. Олеся це символ
Висловіть судження:«Казка життя людства — вимисел чи реальність?»
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconТ. Г. Шевченко-геніальний поет, мислитель, пророк. Життєва дорога поета
Кобзаря. Вчити працювати з додатковими матеріалами, розвивати вміння працювати з мемуарно-художньою літературою
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconВсеукраїнський день бібліотек ведучий 1: Премудросте земна, бібліотеко!
Ведучий 1: Доброго дня вам, шановні гості. Вітаємо всіх, хто прийшов сьогодні на наше спільне свято – свято бібліотек,- цього вічно...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconГригорій Квітка-Основ’яненко Григорій Квітка-Основ'яненко
Через діатез у п'ятирічному віці хлопчик осліп. Зір повернувся до нього знов після відвідування Озерянського храму. Юний Квітка побачив...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconКонкурс учнівської творчості, присвячений Шевченківським дням
Я народився в Україні, І мені безмежно дорога ця земля. Це І тарасова гора під Каневом, це край дивовижної природи, край, де колись...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconНімецька дорога казок. Маршрут пані Метелиці. Frau Holle Route
Мета: поглибити знання про німецькі народні казки І їх збирачів Якоба І вільгельма Грімм; розвивати інтерес до німецького фольклору...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconПрисвячується 30-річниці аварії на час
Важко знати, що на твоїй з діда- прадіда землі не можна жити. Там дорога, що веде в нікуди…Там спорожнілі будинки з розбитими вікнами...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconІєромонах Роман Василь Шелепко Засновник парафії храму Преображення Господнього в Чорткові Народився: 1969 р. Помер: 2010 р. Біографія ієромонаха Романа Шелепка
Він говорив! Також життя в монастирі було дуже світським І отець Роман страждав через це, що часто монахи довго до ночі дивляться...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconТема уроку. Василь Стус: життя та поезія як дорога болю
Мета уроку: на основі аналізу життєвого та творчого шляху В. Стуса формувати в учнів національну гідність та свідомість, методом...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка