Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму



Сторінка2/12
Дата конвертації30.12.2019
Розмір4,49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Слайд 1

Німці женуть людей до залізничної станції, щоб переправляти до Німеччини.

Це село Ядлівка. Порятунку бути не може. І мати, ризикуючи власним життям, штовхає маленького хлопчика в рівчак і сама падає на нього. А може, вартовий не помітить. Помітив… Та постріл не пролунав. Помітив, але пощадив сміливу жінку, яка одна-єдина з натовпу наважилась на втечу.

Пам’ятаєте: доля сміливих любить. Це про неї. Про мою бабусю.



Слайд 2

На Першу Пречисту німці палили село. А все завдяки партизанам. Толку від них було мало. А то ще й понапиваються від безділля та й стріляють навмання. Ото після такої дурної стрілянини німці і поквиталися з селянами.

27 серпня 1943 року було замордовано 167 людей.

Маленький хлопчик з матір’ю сховався на хуторі в землянці, яку вирили заздалегідь неподалік від хати його Хрещеної.

Ніколи не забував батько пом’янути цей день і загиблих односельців.

А після війни Ядлівку перейменували на Перемогу. Бо у війні перемогли. Але якою ціною…



Слайд 3

До школи, яка була в сусідньому селі Русанів, треба було йти 7 км. Це ж як хотілося тому хлоп’яті вчитися, аби щодня долати 14 км пішки! Восени й навесні по бездоріжжю, а взимку – по снігу!

Одного разу замело-завіяло снігом усі дороги, і вчителька залишила хлопчика ночувати в себе, не пустивши в сніговицю додому. Як там вже та мати натерпілася, бо ж повідомити було ніяк, що дитина в теплі, у добрі, а не збилася з дороги і не замерзла в снігу.

Та чи думало про це хлопченя, коли потрапило в святая святих – до вчительки додому. І смачніших цукерок за ті, що ними пригощала вчителька, вже не буде. І не буде такого щастя більше, як тоді, коли вперше тримав у руках справжнісінькі книжки!



Слайд 4

Щодня хлопчик ліпить з тіста чорнильницю. Мати її запікає в печі, як хліб. Вона стає як сухарик, тільки у вигляді учнівської чорнильниці. Головне – не проґавити, вчасно витягти з печі. А ще підсушувала в печі бурячки, нарізані кубиками. Ото ті бурячки в мішечок, а мішечок на шию, щоб кубики не погубити. А в школі наливається вода в ту хлібну чорнильницю, кидається бурячковий кубик – і чорнило готове! Екологічне чорнило! Писали, як відомо, перами, що насаджувались на дерев’яний стрижень. Якраз на 4 уроки й вистачало тієї чорнильниці. Урешті-решт, вона розмокала. А дорогою додому школярики її просто з’їдали. І була вона смачною-смачною, та чорнильниця, бо, як відомо, голод не тітка!



Слайд 5

Найулюбленішим предметом з усіх в усіх учнів була зоологія. Ніколи нам не здогадатися, чому саме. А все дуже просто. Коли вивчали будову тварин, птахів, вчителька давала найсмачніше домашнє завдання: зварити курку, гуску, качку (хто на що багатий) і дуже відповідально її з’їсти, не загубивши жодної кісточки. У печі страва так гарно упрівала, що кісточки відділялися самі. От з цими кісточками дітки і йшли до школи, аби на уроці вивчити, як яка називається і для чого слугує. Якщо врахувати страшенну бідність, недоїдання, то це був справді Великдень для учнів. Домашнє завдання виконували всі. Хіба ж можна не слухати вчителя? І хоч кури (качки, гуси) несли яйця, та все ж жодна з господинь не сміла не виконати прохання вчительки, хоча й добре розуміла, що не в кісточках справа, а саме в м’ясі…



Слайд 6

Мати купає синочка в любистку: щоб люди любили. (То й справді любили, як малого, так і старого). Біжить хлоп’я до баби. Та тихенько йому троячку на цукерочки дасть та ще й приказує: «Тільки діду не кажи, бо буде лаятись, що балую». Перестріває хлопця дід: «Онучку, на тобі троячку, тільки бабі не кажи, бо буде лаятись, що гроші ховаю». Ласкаве телятко дві матки ссе!

Улюблена батькова приказка!

Вікторія Адаменко

ІСТОРІЇ МОГО РОДОВОДУ // БАТЬКО. ЮНІСТЬ. ПОДІЛ

Батько приїхав завойовувати Київ ще підлітком. Окрім непереборної жаги до знань, була ще й можливість – у Києві, на Подолі, мешкала його рідна тітка. Коли я читала роман Валер’яна Підмогильного «Місто», то розуміла, що стежками головного героя проходив і мій батько. Тільки тридцятьма роками пізніше. У романі просто блискуче змальований Київ початку 20 століття. (За Київ кінця 19 століття завдячуємо Нечуєві-Левицькому: згадайте Мелашку з «Кайдашевої сім’ї», яка втекла від лютої свекрухи до Києва). Так-от, за ті 30 років, у які вмістилась і війна, навряд чи щось змінилось на краще. Тим паче, на Подолі.

Навіть у моїй дитячій пам’яті відбився цей дворик, що був схожий на великий вітрильник. А вітрила його – то випрані простирадла, які сушилися на мотуззі, що, як павутиння, заснувало весь двір. Уся білИзна сяяла білизнОю, бо господині до цього півдня виварювали її у виварках, щоб, боронь боже, не осоромитись перед сусідами.

Ось там, на Верхньому Валу, у тісненькій невеличкій кімнатці і жив батько з родиною тітки. Треба віддати йому належне: до кінця життя він за це їй дякував.

Учився в Політехнічному на вечірньому: треба ж було якось заробляти на життя. Про його студентські роки знаю небагато, а якщо й знаю, то знову завдяки фотографіям. Дивлячись на одну з них, запитала:

– Що це ви копаєте ?

Виявляється, що студенти (добровільно!) допомагали рити київське метро!!! Ви собі уявляєте той шалений ентузіазм, те бажання відбудувати свою країну після війни?

Як би ми сьогодні не хаяли радянську систему, але є певні речі, яких нам сьогодні так бракує. Не скажу, що сьогодні в Україні немає таких, але це меншість (якщо не сказати – одиниці), а тоді так були виховані всі.

Подільський дворик – це окремий світ, це корабель, на палубі якого різні люди вже давно стали рідними, бо круїз триває ціле життя. До самої старості батько пам’ятав історію, яка не давала спокою усім, хто її знав. І, на мою думку, гідна великих екранізацій. Ось вона:

У 1951-1955 роках у Києві, на Подолі, на розі вулиці Волоської та вулиць Верхній Вал та Нижній Вал, стояв «ларьок» з газованою водою:

Проста вода – 1 копійка.

З лимоном – 3 копійки.

З малиною – 4 копійки.

Тримав цей «ларьок» в 1954 році єврей на прізвище Ханоха. Жінка в нього була, а от дітей Бог не дав. Усе життя проходив той Ханоха в старій засмальцьованій «кухвайці», що аж виблискувала, така була засалена.

Отож, самотні, вони вирішили взяти на постій молоденьку медсестру. Грошей з неї не брали, бо прислужувала їм.

Згодом у дівчини почали з’являтися дорогі обновки: то сукня, то пальтечко, то взуття.

От Ханоха із заздрощів (чи несправедливості?) і сказав, кому треба: мовляв, так і так, прибралася медсестра, а заробляє лише 600 рублів (це 60 після реформи 1961 року).

Прийшли блюстителі порядку до цієї дівчини та й стали допитуватись, де взяла гроші.

А вона у відповідь:

– Ходімте покажу!

Гроші були сховані скрізь: і в матраці, куди через дірочку господарі запхали між пружин купу паперових грошей; і в люстрі, трубочки якої були заповнені золотими монетами; і в ніжках великих металевих ліжок, ще така шапочка – закривачка зверху в них.

Отже, квартиру розграбували представники влади. Куди поділись Ханоха з дружиною – ніхто не знає. Більше їх ніхто не бачив.

І (увага!) «героїня»-медсестра оселилася в тій же квартирі!!! Їй квартиру просто віддали. За заслуги «пєрєд отєчєством».

В Україні є така блискуча приказка, яку словами довго пояснювати : «І я не людина, але й Хома не чоловік». У нашому випадку все просто: і Ханоха не янгол, але дівчатко…

Не те, щоб Ханоха чесно заробив ті багатства, але таки ж все життя й заробляв. Але те, що проста злодійка, стукачка за свої «достойні» вчинки ще й була премійована житлом Ханохи, просто приголомшує! Ця дівчина увібрала в себе всю характеристику епохи, у ній вся сутність «совєцькой власті»: КТО БЫЛ НИЧЕМ, ТОТ СТАНЕТ ВСЕМ. Але «нічто» всем стать не может! Воно так і залишиться нічим! (Боже, як же хочеться знати, як прожило життя це «нічто»! Бо що сталося з Ханохою, думаю, всім і так зрозуміло).

До речі, батько ніяк не виказував свого ставлення до героїв цієї справжньої історії. Хоча жили вони поруч, і зараз так хочеться знати про них трохи більше. Але весь час пам’ятав і переказував мені. А я, в свою чергу, переказала одній молодій авторці. І тепер Ханоха ожив на сторінках її «майже історичної» повісті «Подоляночка». І хоч у нього не було дітей, але 70 років потому він відродився. І може, душа його нарешті впокоєна, бо те, що підказував авторці «звідтам», як все було насправді, це точно! Сподіваюсь, що невдовзі повість буде опублікована.

Бо вся ця історія просто зносить дах! Повірте, ви вже ніколи її не забудете! Адже жодна вигадка, жоден вимисел не можуть перевершити реальне життя!

Вікторія Адаменко

БАБУСЯ. ПІВСТОЛІТТЯ САМОТНОСТІ

Бабуся мало що розповідала про себе, настільки далекою була та пам‘ять. Та чи питали про це онуки? Колись я спитала:

- Бабо, а якою ти була молодою?

Виявляється, носила зачіску каре (оце так номер!) і сукні, не такі далекі від наших.

Частіше вона розповідала про рідних братиків Петра й Романа, які, додавши собі років, пішли добровольцями на фронт (щоб стати гарматним м’ясом!) і зникли безвісти в перші ж дні війни. Ці два хлопчики, молоді, усміхнені, завжди дивились на нас з фотознімку, що, збільшений, висів на стіні бабусиної хати. Може й тому розповідала, що ми питали, хто то?

А от як її третій братик Іван опинився перед війною у льотній школі, я вже й не розпитала. Але знаю, що ще до війни вивчився на льотчика і теж зник безвісти в перші роки війни. А ще знаю, як він одружився. Цю історію бабуся часто переповідала мамі, а мама – мені:

Якось з’явився красень Іван на гулянці в сільському клубі. Військова форма, виправка, усі дівки коло нього так і в’ються. А була між ними одна – маленька, негарна, але вертка, гостра на слово, верховодила над усіма. Завзята, весела, одним словом – душа молоді. Таке виробляла, що Іван і каже їй:

- Ой, чиясь доля плаче!

А вона у відповідь:

- А може, й твоя!

І таки запала в душу молодому льотчику веселуха Костуня.

І побралися, і знайшлася в них донечка Віточка, і пішов Іван на війну, і вже не повернувся з тієї війни… І чекала його та Констанція довгих піввіку, по ворожках ходила, аби лише почути, що живий…

І була доля невістки Костуні, як дві краплі води, схожа на бабусину.

І бабусин чоловік Адам (а мій дід) теж десь згинув, коли почалася війна. Бабуся не вірила в його смерть. Вона придумала собі версію, що він живий-живісінький (ну як він міг померти?!) і просто втік від неї. І живе десь собі з іншою жінкою.

Колись якийсь з чиновників району (бабусю перевезли до села, де жили й батькові батьки) допоміг їй вирішити справу з пропискою чи купівлею хати. І вона вирішила, що стороння людина не могла так уважно до неї поставитись. І надумала собі, що то і є її чоловік Адам Васильович. Просто вона його одразу не впізнала, бо 40 років минуло. І потім дуже довго це переживала, згадуючи його обличчя і відшукуючи в ньому вже забуті риси. Це зараз я б точно майнула до того чоловіка, аби переконатись, що то не мій дід. А тоді ми всі завзято відмовлялись вірити в ймовірність такого повороту долі. І бабуся знову лишилась одна, півстоліття проживши сама- самісінька на хуторі в селі Перемога.

Коли бабуся померла, то щоби врятуватись від відчаю й не забути її, написала ось таку присвяту. І, вірите, справді стало легше.

От і сталося. Баби Саньки вже нема. Чомусь здавалося, що вона буде жити вічно. Скільки разів залишали її саменьку біля хвіртки, від’їжджаючи додому й, озирнувшись, бачили її одиноку постать: стояла доти, доки ми не зникали з очей. І, здавалося, що це наш одвічний ангел-хранитель, бо обов’язково хрестила на дорогу.

Не можу до кінця усвідомити, що баби вже немає. Адже я звикла до неї, як до цього світу, цього повітря і цього життя. Я могла довгий час її не бачити, але для мене було досить того, що вона є, що вона існує.

Ось баба в Бовищах – няньчить мене маленьку, ось баба вже тут – няньчить маленького брата, баба зараз – няньчить моїх маленьких діток, своїх правнуків.

Цього чекали, бо це повинно було колись статись. Чекали, бо баба давно приготувала все для смерті. І, як завжди, смерть приходить раптово. В одну мить. Це єдине, чим можна трохи втішитись: добре, що сама баба не встигла усвідомити того, що це вже все, усвідомити і злякатись цього довгочеканного дійства.

Мабуть, є якась сила – БОГ, що розподіляє не тільки блага, життя, долі, але й розподіляє смерть. Добрим, віруючим людям дарує таку смерть, як у моєї баби.

Можна лише здогадуватись, що явилося першопричиною смерті (адже до останньої хвилини – повна голова глузду і досить пристойний фізичний стан). І залишилось тільки гадати, а що якби не той останній мороз – передвесіння конвульсія зими, якби витримало бабине серденько, скільки б ще років бабуся тішила б моїх дітей, даруючи їм літечко, молочко, свою домівку і свою любов.

Вже почали набухати плідні чорноземи, погрожуючи безпуттям доріг, але й тут природа змилостивилась: замело, завіяло за ніч, вкрило останнім снігом останню бабину путь.

Мело, мело по всій землі без кінця-краю.

Свіча палає на столі, свіча палає…

Наче бачу збоку: несуть мою бабу од двору до її останнього пристанища. Тиха верениця людей на білому фоні зими. І неначе чую: он бабу Саньку понесли!

Чомусь дуже боляче вразило вже зараз: на горі стоять дві бабусі – колись добрі сусідки, останнім часом – майже вороги. Але вийшли глянути на Саньку, бо вже більше її не побачать. Мертві все прощають нам, а ми – мертвим.

Люди втішають: у суботу померла – свій вік оджила. Добре, коли так. Вік оджила, одробила. Сама, без чоловіка, підняла матір, сама-саменька переживала кожну зиму. Влітку гості частішали, а оті зими… В який раз задумуюсь над тим, яка була моя баба «моцна». Не втратити розум на самоті, не втратити пам’ять, навіть нітрішечки не розгубити її аж до самої смерті!

І головне: вмерти не на самоті, а дочекавшись усю рідню, вмерти по-королівськи, на доччиних руках. Мабуть, баба закодувала це собі в тіло, в розум, в свою віру: тільки не на самоті!

Сьогодні вечеря, завтра 9 день, як баби немає. Чомусь саме зараз стало не по собі, бо нарешті усвідомила добре: все, баба лишилась жити тільки в моїй душі і в моїй пам’яті. А пам’ять не вічна, час може її стерти, тому й пишу. Так мені легше.

DIXI ET ANIMAM LEVAVI

Леся Зеліско

VITA SIGNIFERA АБО ЖИТТЯ СИМВОЛІЧНЕ

Починаючи вести блог про символи у мистецтві, мені хотілось би сказати, чому я це роблю, які мої внутрішні причини, як виник інтерес до цієї теми. І найголовніше, чому це може бути цікаво читачам.

У кожної людини є у житті знакові книги. Ті, що справили найбільше враження, спонукали вирішити власні проблеми, допомогли відшукати улюблений стиль письма чи й навчили писати власним стилем. А ще є ті, що переконали: є погано написані книги чи ті, що їх не читатимеш вдруге.

Бувають і такі твори, що після їхнього прочитання змінюється все: між уже набутими знаннями з’являються зв’язки, явища, що здавалися віддаленими - стають у один ряд, а пазл, так, може, не весь, але складається!

Особисто для мене таким текстом стало «Символічне життя» Юнга. Це невелика відповідь на два запитання, що озвучуються на початку. Проте для мене це стало відповіддю на багато запитань життєвих, творчих, повсякденних. Я в один момент так багато зрозуміла, що вважаю «Символічне життя» своїм осяянням.

То що ж там такого осяйного? Досить цікаві роздуми про потребу духовного в людському житті, про те, що Бог у кожного свій, але рано чи пізно потреба божественного, духовного, чогось вищого за буденність таки приходить до кожного. І людина знаходить своє символічне життя - закритий ритуал, ряд непересічних дій, що дають людині можливість знайти сенс свого існування, бути гармонійною і цілісною. Таке символічне життя є у кожного, без нього не можна провадити життя буденне, життя звичне. Кожен з нас сам надає речам символічного значення, кожен може сам «винайти» для себе таку опору, вищу за нас самих, значимішу.

І отой момент осяяння особисто для мене значив розуміння, що звичаї, перестороги, прикмети, що я чула з самого дитинства і є тим життям символічним, без якого я не існую.

Різдво, наприклад, завжди було особливим святом у нашій родині. Кожного року ми давали за поману комусь із рідних чи сусідів, і приймали такі помани теж. Це було такою щемкою згадкою про померлих родичів, яких я і не знала за життя. Але я знаю їх у смерті. Завжди уявляла їх, як надсуспільство, якесь село предків, там теж є сусіди, є свята і є ті, що пам’ятають про них. Так, звісно у дитинстві я не аналізувала це, як тяглість роду і традицій, я просто знала, що не можна доїдати страви з мисок, бо після того, як на кухні вимкнуть світло, прийдуть предки, щоб теж поїсти на Святвечір. І ні, я не уявляла їх як привидів, не боялась і не обдумувала їхній вигляд, не ходила дивитися, як вони їдять. Я просто знала, що вони прийдуть і не торкнуть їжі матеріально, але вони долучаться до Святвечора і ми будемо всі разом. Як велика родина.

Проте предки приходили не лише у різдвяну ніч. У дитинстві я звикла до того, що сни - це не просто фантазії. Я знала, що мертві приходять у снах, щоб попередити про лихо, забрати з собою чи нагадати про себе. І як не дивно, теж не вважала це страшним чи лякаючим. Тому, коли сусідка розповідала мамі, що їй наснилась бабуся і застерігала самими очима, піднявши руки до неба, я вірила, що саме вона допомогла врятувати сина сусідки. Вона знала більше, ніж ми тут. Так, хтось скаже, що це збіг обставин, ще хтось навіть не пов’яже ці події чи не надасть снам ніякого значення. Але все ж це відбулося. Чи символ вплинув на людину чи людина на символ - питання відкрите.

Спробуйте знайти у собі відповідь на це запитання. У що вірите ви? Чи помічаєте у своєму житті непересічні події? І чи є у вас життя символічне?

Ірина Жук

ЛЕДІ ЗЕМЛІ ЧЕРКАСЬКОЇ

В ногах у її могили на сільському цвинтарі – паросток винограду сорту Шиллер. Сам виріс. Літнє сонце ніжно дивиться на ці листочки, лише хмарка натякає на прохолоду – ту прохолоду, якою зазвичай сповнені кладовища. Тут немає такого переходу між царством живих та мертвих як в містах. Бо все сплетено в одне, грубе, нерозривне коло.

Це не помпезність пам’ятників Байкового, трьохсотлітній камінний хрест стоїть серед дерев – і йому нічого не треба, написів вже давно не розібрати, він самодостатній, сторожить молодших аналогів – металевих, але трубчастих як кістки, з фарбованими табличками дат, й гранітні плити з фото, що уособлюють новий стогін останньої з мод в житті людини.

Це її рідне село, поколіннями жили тут предки по берегах струмка, обробляли поля, співаючи, ходили яром як проспектом та зрештою лягали тут спочивати.

Євдокію, доньку Семена й Ганни, тутешня земля вже втретє прийняла. То не є помилка – дві їх дочки те саме ймення носили, малятами світ полишивши. Лише третя дожила до дорослого віку.

Дожила, щоб у дівоцтві війну зустріти. Й дивитись, як мати викидає в яр значок – нагороду за влучність при стрільбі, подалі, разом з документами комсомольської активістки. Бо у село німці прийшли.

Ховатись, ховатись й ще раз ховатись. У яру, в стогах та погребі. Щоб не вивезли. Батько сам з полону як дідуган, такий на вигляд старезний, що й не чіпають. А до війни ж такий кремезний, воза підіймав, найосвіченіша людина на селі – два класи школи церковно-приходської, знання чотирьох дій арифметики – й робота на бухгалтером на залізниці. Дуже престижна робота, оплачувана таким пайком, що голод цю родину оминув.

Ганна ж за Семена свого часу з безвиході пішла – в двадцять років на селі така діва стара, що тільки й вдівцеві у пару годиться. Хоча й віку майже одного, та першу дружину через спалах тифу встиг поховати.

Бої ідуть. Снаряди засівають землю металом. Від хати саманної зостається лиш той куток, де ікона.

Нічого, війна таки має кінець. І Шевченковий край знову обробляють. Зерно проростає, хоч і змінилось родинне господарство колгоспним, але люди тривають. Триває їх праця, те, що нині звуть аграрним сектором економіки. Й Євдокія вже вивчитись встигає, й головним агрономом району стати, коли делегація професорів з київської консерваторії приїздить селян прослуховувати.

Хто за хліб змагається, а хто за голоси. Вижили в евакуації викладачі, але студенти ще потрібні. Тест один – стань та співай. Шоу талантів без будь-яких формальностей. Такий шанс, аби дар. Он у того хлопця голос розкішний, але вже дружина й дітей двійко, не почує його театральна сцена, бо як же ж без годувальника.

Євдокія ще незаміжня, й чарівно лунає її мецо-сопрано. До столиці запрошують без вагань. Але куди там, батьківський наказ, таку кар’єру поважну лишати, бозна на що міняти. Шкварчать сварки, але скорилася.

З парашуту одяг весільний, односелець поруч медалями світить – повернувся з війни, хоч і з осколками в тілі сирота, але чоловіків катма. Гарний жених, головне, що живий, й руки-ноги навіть на місці. І з дівчат тих сільських Євдокія наче щастя добилась – одруживсь.

Їде за ним. Він – вчитись, а вона – як дружина. На її вищій освіті ставлять хрест троє дітей й той рік між світлом та тінню, коли ускладнення після грипу та хвороба воєнних років змусила її очі відмовитись від споглядання всього. Рік в сутінках, коли попри лікування ніхто не знав, чи повернуться барви, форми й деталі – все те, що наповнює візуальний світ людини.

Зрештою, тіні відступили. Вдень займалась бібліотекою на підприємстві, яке очолив чоловік (його кар’єра стрімко вгору пішла, колишній партизан та фронтовик отримав і докторський ступінь, і керівну посаду), вечорами ж інколи перетворювалась на Наталку-Полтавку, співаючи у самодіяльності, чи вишивала картини.

А то й обмірковувала чи міряла чергову сукню – завше до колін, ласуючи шоколадними цукерками. Сучасні пані та панянки отут отримають когнитивний дисонанс космічного масштабу, але леді тих часів кілограмами та сантиметрами не переймались. З тим характером підняла б на регіт усі сучасні семінари на тему справжньої жіночності. Бо українська жінка, що вижила крізь справжній голод та епідемії, війну та важку польову роботу мала право й на сало в меню, й на обновки до смаку.

Але доля…точніше, не сліпа випадковість, а світ чоловіків з їх амбіціями та гаслами, змаганнями й самовпевненістю, зруйнував в одну мить нажите й досягнуте. Її чоловік затявся з місцевим партійним керівництвом. То дозволить собі критиканство на адресу їх інтелектуальних здібностей, то зателефонує опальній людині. Самолюбство та репутація вершителів волі комуністичної вимагали відшкодування й моральної помсти. Фінансові перевірки від влади – засіб далеко не новітній.

На фронті все чітко: стріляєш – або ти, або в тебе. Живий – все гаразд, не до умовностей та папірців. А тут нишпорять, порпаються, шукають, допитують…Це не приціл снайпера, не вибух бомби. Це страх, але інакший. Підступний й доброзичливий водночас. Запопадливий посеред миру. Й вдаряє паніка. Паніка здіймає реакції, які придатні в боях на відкритій війні, але не у цивільному житті.

Ланцюг непорозумінь й поведінки, неприйнятної для безгрішної системи призводить до в’язниці. Не за політичні погляди, не за дисидентство, якого не було, а за звинуваченням у фінансових зловживаннях. І Євдокія теж отримує вирок – як співучасниця.

Ті кілька років за гратами перетворять її на тендітну висхлу бабцю, що на волі мерщій сховається в батьківській хаті (але без захисту батька, якого забрав інсульт через нервування під час суду). В селі з домашнім господарством поратиметься така ж жіночка, як і всі. Знову створюватиме світ – світ зібраних власноруч грибів та городу, вгодованих свиней та птиці, халатів і капців.

Повернення. До землі й до струмка, до яру й до неба.

Нова дружина її чоловіка покладе квіти на її могилу ще до того, як там з’явиться пам’ятник. Те нове кохання залицятиметься, коли вона лежатиме хвора, не спроможна піднятись від слабкості, й цілуватиметься, везучи продукти на їх поминки.

Попри її волю, щоб жодних попів та релігій, її відспіває зять. Мине кілька років, й на другому кінці країни той зять покладе у могилу її улюблену дочку, бо не впорався, тримаючи кермо авто. Й продовжить жити далі – з новою дружиною та новою родиною, зрікшись й її онуків.

Вона багато чого не встигла побачила, може, це й було милосердя – не дати їй того, чого б вже не витримала вже остаточно.

Славна земля черкаська жінками чорнявими й запальними, витривалими й справжніми, природними, як та лоза, відданими й жертовними як та ж земля.

Ірина Жук

МАЛИШКОВОГО КРАЮ ДАМА

Десятиріччями чекала на цвинтарі Меланію могила чоловіка. Підступна хвороба надто рано забрала його, скромного водія рейсового автобуса, з життя. Спокійний трудівник, настільки дисциплінований та дбайливий, що без жодної аварії пропрацював, курсуючи щодня між містами.

Ледь не півжиття без нього – і без повторного шлюбу. Лише господарство, та дорослі сини, та сусідки-подруги.

Але й спочивають разом вже давно – з тієї зими, коли інсульт відкрив їй дорогу в небуття.

А у дворі її дому над криницею схилилася калина. Як у піснях – то рясніє білим, то червоним. Як у житті – то біль, то турбота.

Той дім вона побудувала разом з їх синами вже після його смерті. Й тієї криниці, до якої ходитимуть усі сусіди, бо ж вода така смачна, теж цього ще не було, як вона лишилась вдовою. Був пустир і пустка.

Колишній дім місцева влада визнала аварійним – річечка затоплювала землю, умови ставали непридатними, й довелось полишити рідний хутір заради нової хати.

Мати квартиру відмовилась рішуче – як же то, відірватись від землі. Існувати десь під небесами – ні, Малишкового краю дами не витають у високостях.

Ті дами п’ють горілку, як є привід (а привід є, бо рідні й сусідів багато, хтось вмер, хтось народився, хтось в армію пішов, а хтось женився – колообіг ситних наїдок з неодмінним салом після Голодомору та воєнних років безупинний).

Меланія мала два класи школи й вважала, що досить – бо потягу до книжок жодного, гроші рахувати й вивіски читати знань вистачає. Ну що ще місцеву газету почитати. Але радіо краще, весь час гомонить, поки й їжа готується, й кури зі свинями годуються. Зручно.

Як на сьомому десятку з вишні впала, ягоди збираючи, та ногу зламала, то лікар провів інструктаж зі здорового способу життя. Добрячи таки налякав.

Налякав ту, що кілька разів тікала з німецького полону й діставалась домівки. Ту, що після однієї з таких втеч спокійнісінько жила у Києві (а війна ще тривала), і пережила те, як її здали німцям односельці, щойно повернулась додому.

Найстарша з усіх дітей, бачила смерті молодших братів та сестер від голоду. Улюблений брат загинув – і чужа земля стала йому вічним домом.

Сяє сонце влітку, сяє взимку, й знову проріс спориш на подвір’ї, й знову натруджені руки копатимуть картоплю й святкуватимуть. А чиї вони – хіба то так важливо? Земля наша чи ми при тій землі? Тягнуться вгору зелені стебла, ступні відчувають під собою грудки, й одвічні проблеми худоби й зерна, смерті й звичайного людського щастя повторюватимуться.

За життя вона так і не дізналась, що з поетом – кровна рідня, що з одного кореня. Але хіба то мало значення? Ходив як усі цією землею й вулицями, одну з яких його іменем назвали, небезгрішний і не святий, і слова добирав до пісень про звичайних людей, про буденних дам свого краю.

Ірина Жук

НЕНАРОДЖЕНІ

Липневе сонце палахкотить життям, на екваторі літа і я в цей світ прийшла, погостювавши перед цим й на тому. Звичайна халатність буденним безхмарним ранком при патологічних пологах призвела до запізнення лікарів. Щороку оживають спомини, й мені нагадують той ланцюжок подій, внаслідок якого я не дихала надто довго. І те божевільно тривале за медичними нормами неіснування – фактично, смерть перед народженням.

Впертість зусиль з повернення мого тіла до належного йому стану вередливого немовляти, либонь, обумовлювалась почуттям провини за помилку. Бо супроводили це все такими песимістичними прогнозами, що розведені руки ставали безпорадними з візуалізації обсягу передбачень – дарувати суспільству й родині потенційний тягар у вигляді такої новонародженої мало б забракнути совісті.

Тому й не просто ризикую йти по лезу теми вічності, а танцюю на ньому.

Й даю сьогодні голос тим, кого бракує у сімейних хроніках.

Бо ті хроніки пишуть – ні, не завжди переможці. Але ті, що вижили, й прожили досить, щоб зоставити потомство та/або справи в історії.

Тимчасовість. Випадковість.

Ці слова ковзають крізь людські біографії, оті візерунки долі – то їх робота. Ріжуть лід намірів та планів, перековують мрії та перекроюють сподівання.

Відчайдушно скупі архівні документи рутинно фіксують народження дитини у пари. Гортаєш ті записи, і вражає те, що імена батьків знайомі, а от ту дитину вже не пригадає жоден з нині живих родичів.

Плутаються навіть в оповідках, скільки ж саме дітей було у баби Лізи – семеро чи дев’ятеро. Достеменно, що дорослими стали четверо, але війна забрала у сестер брата. Надто юний ще був, щоб створити власну родину – в чужій землі поліг.

Ненароджені. Тіні. От на Спаса та баба не їла яблук, значить були у неї діти померлі. Хто, скільки, за яких обставин? Викидні (бо то міф, що можна все тягати, як віл працювати, прямо в полі народити й нічого не буде – точніше, нікого не буде). Мертвонароджені. Немовляти й старші. Інфекції, голод, недогляд.

Хлопчики й дівчатка.

Вони ставали привидами до народження й після, втрачаючи свій голос в історії, не встигли лишити по собі потомство, справи й пам’ять, загинувши раніше – на війні чи від нещасного випадку, лихої хвороби чи недбальства. Долі чи природному добору тут приписувати нічого – виживали не найрозумніші, найталановитіші чи найміцніші, а ті, кому просто пощастило.

Як описати силуети там, де немає світла?

Нездійснені життя.

Куля оминула одного й поцілила в іншого.

Крихта їжі.

Чи не дали напитись води під час тифозної гарячки.

Є наслідки, а є причини, часто такі дріб’язкові, що не віриться – цього виявилось доволі, щоб комусь жити.

Долоні. Підставляєш їх стиглим плодам, відчуваєш шкірою вітер та промені, пружність, за якою криється смаковита м’якість.

Ця реальність така призвичаєна як хода та розмова з будь-ким вголос.

І можна скаржитись…та що там кому зараз бракує?

От тільки забуваючи, що в цій реальності тебе могло й не бути. Інша постать або порожнеча.

Можна шкодувати про втрачені шанси – але не перед тими, яких цих шансів позбавили задовго до того, як вони змогли б обирати свідомо.

Не перед тінями ненароджених.

У них є заповіт.

Напишіть щось в хроніці життя за них.

Леся Дубовик

РОЗЧАРУВАННЯ…

Розчарування…

Болить… нудить… розриває на частини…

Я – вчитель! Я цим пишаюсь! Але…

Як важливо для вчителя його визнання, повага від учнів, батьків і «начальства». Не кожному щастить з «начальством»! Останнім часом багато думаю над тим: «Навіщо повернулась до школи?» Ні, в професії не розчарована! Я обожнюю те, чим займаюсь! Готова приймати зміни, впроваджувати щось нове в своїй роботи, але крила підрізають…. Дуже прикро, що працюємо «для папірців»… нікому ти не потрібен, як особистість… спостерігаючи за колегами, бачу, як всі працюють під страхом «быть в немилости» у начальства! Люди, схаменіться! Почніть відстоювати себе! Серед багатьох колег є творчі, талановиті, креативні люди. Їх ідеї ріжуть при корені, не даючи розвиватись, і вони з цим згодні.

Я не намагаюсь змінити світ, я весь час намагаюсь пояснити, що треба мати стрижень і повагу до самого себе! Не чують… бояться… опускають голову і працюють сіро, нудно, без «вибуху»… Вир ідей не може бути реалізований, якщо «у руля» совкове начальство! Зміни?! Ви про що?! Треба працювати так «как завещал великий Ленин»!... Всі ідеї помирають у коридорних розмовах… всі особистості, які бояться розгнівити начальство змінами гаснуть, як зірки на небі… але чи особистості вони після цього?... перетворюються на натовп… втомилась роздавати свою енергію…занурююсь у світ своїх першачків, щоб не вмерти з тоски і сірості… сподіваюсь, попустить… головне, не збільшити ряди натовпу…

Цей «спіч» – крик душі! На передодні професійного свята… яке маємо святкувати так, як хоче начальство….

Вікторія Адаменко

ВЧИТЕЛЬКО МОЯ

Вчителько моя, зоре світова,

Звідки виглядати, де тебе знайти ?

Десь чула, що кожна людина має за своє життя придбати трьох справжніх друзів, нажити трьох ворогів і мати трьох учителів. Мабуть, так воно і є. Поверніться думками у минуле, і ви справді відшукаєте трьох учителів, які залишили яскравий слід у вашому житті або навіть визначили ваше майбутнє. Я розповім про свою вчительку української мови і літератури Полякову Альвіну Микитівну.

Її любили всі, але я вважала її своєю. Мені хотілося відібрати у всіх право любити її, бо вона була тільки моєю. От такий собі дитячий егоїзм.

Пам’ятаю, як учні з паралельного класу сказали: «Це наша Альвіна!» І тоді обурився вже цілий клас: «Ні, вона наша, бо нас вона любить більше!»

Зі шкільних років плин часу стер багато спогадів. Але її – ні!

Пам’ятаю, як вела уроки, зачаровуючи усіх неймовірної краси голосом та ще й такою українською (в радянські часи!), що, здається, такої більше ніде й не чула. А потім лунав дзвоник:

- Ой, що це? (ані ми, ані вона не усвідомлювали, що вже минуло 45 хвилин уроку)

- Дзвоник, Альвіно Микитівно, дзвоник!

Але всі сиділи не рухаючись, бо ще не розвіялися її чари і недорозказана була історія якогось письменницького життя.

Пам’ятаю, як заохочувала мене до вступу в театральний, бо надто їй подобалось, як я читаю вірші і граю в драматичному гуртку. І взявши за руку, навіть водила мене на прослуховування до своєї знайомої з Карпенка-Карого. То, мабуть, хотіла в мені втілити свою мрію. Але я стала вчителькою, як вона. І що тут дивного?

Пам’ятаю, як хотіла закохати мене в однокласника, який дуже їй подобався. Він і справді був чудовий, і її жіночий досвід підказував, що той хлопець буде гарним чоловіком. Але то був не мій вибір.

Пам’ятаю, якою чесною була з нами, вже дорослими учнями.

Коли хтось із наших розумників у радянському підручнику вичитав, складаючи хронологічну таблицю життя Остапа Вишні, що на цілих 10 років він кудись зник, і так хитренько, по-дитячому наївно хотів проекзаменувати її, вона відповіла просто:

- От закінчите школу, прийдете до мене в гості - розкажу!

І ми прийшли. І спитали. І саме тоді в нашому ідеальному радянському світогляді з’явилась перша тріщина. Бо зрозуміти, чим завинив радянській владі щирий гуморист і навіщо його на 10 років «в места не столь отдаленные», ми тоді ще не могли.

Пам’ятаю, як розповідала, що ходила в гості до Андрія Малишка.

Бо вона вже вчителька, а Малишко ж тут, поруч, в Києві, всі знають, що живе на Прорізній. То не міг же автор славнозвісної «Вчительки» не зустріти її прихильно? (Чи не тому і я пішла в гості до Ольги Богомолець за касетою з піснями на слова Ліни Костенко? Бо в 90-і Ліну не друкували, а Інтернету теж ще не було. Альвіну ж Малишко не вигнав, то й мене не виженуть!)

Пам’ятаю її бажання відкрити нам світ мистецтва. Усі виставки, спектаклі вона відвідувала спочатку сама, щоб не з чужих слів агітувати й нас ( це також передалося мені).Усі цікавинки, нові книжки, музеї, експозиції – то був її простір. Український простір - у радянській російській школі!

Вона нам читала Олесеві «Айстри»! (хто тоді взагалі щось чув про Олеся? Це ж лише 80-і!) і Лесин білий вірш «Твої листи пахнуть зов’ялими трояндами». І розповідала зовсім не те, що було в підручниках. Бо там – премії, хронологія (виявляється й по роках можна розкривати недописану правду), керівна роль комуністичної партії.

І жодного слова про кохання, про особисте життя тих, чиї твори ми мали штудіювати.

Пам’ятаю, як з перших вуст розповіла нам про Ликеру Полусмак, останнє кохання Шевченка. Бо її могилу знайшла біля підніжжя Чернечої гори Зінаїда Береза, однокурсниця нашої Альвіни і тоді директор Національного музею Т.Г. Шевченка в Каневі.

І згадую, як вона раділа, коли я стала студенткою Університету Шевченка. Адже це і її Alma-mater.

Колись у мене був дуже відповідальний урок. Відкритий урок з великою кількістю запрошених. Чергова атестація. Дуже хвилювалася.

І от напередодні лунає телефонний дзвінок. Беру слухавку і чую:

- Опівночі айстри в саду розцвіли, умились росою, вінки одягли.

І стали рожевого ранку чекать, і в райдугу барвів життя убирать…

Сльози так і забриніли в очах. Ну як вона знає? Питаю, а вона :

- Ти мені наснилася на уроці, в тебе багато гостей. Все буде добре!

Не хвилюйся! Я знаю!

Тепер шкодую, що не запросила хоч раз її до себе на урок. Але й розумію чому. Боялася, що не виправдаю її сподівань. Що не так досконало, як вона, проведу той урок. Усе правильно. Так тоді й мало бути. Але вона й так розуміла, що я – її продовження. І навіть навчаю дітей у тій самій школі, у тому самому кабінеті, де навчала мене вона.

Одного разу мені довелося бути членом журі конкурсу на кращий підручник з мови. Зібралися всі о 9 годині і майже дві години чекали на ті самі підручники. І так сталося, що я чомусь почала розповідати про свою вчительку. Усі слухали аж доти, доки не привезли книжки. Це було в суботу. А в понеділок мені повідомили, що в суботу вранці померла моя вчителька. Саме тоді, коли я так захоплено розповідала усім про неї!

Я заніміла. А потім сльози градом покотились з очей. Вона, помираючи, думала про мене! А я це відчула! І зовсім стороннім людям розповідала про неї!

Коли мої батьки теж полишили цей світ і довелося вшановувати їх пам’ять, дописала в поминальний аркушик і ім’я своєї вчительки.

Тієї ж ночі вона завітала в мої сни. Така ж гарна, радісна й усміхнена!

Зв’язок не розірвався!

Р.S. Хай вашим дітям траплятимуться на шляху такі вчителі, як моя Альвіна Микитівна!

Марія Кальченко

ЖИВІ

Вони насолоджуються світанками і заходами, а вночі роздивляються зорі, мрійники… Вони помічають кожну дрібницю, але не зупиняються на них. Їх справжнє багатство, то почуття і відчуття, їм не потрібен скарб у вигляді золота чи грошей, бо насправді щасливим можна бути лише у гармонії з усім, що довкола нас, а живі люди саме такі.



Живих одразу видно. То наче промінчик яскравого сонця поміж сірих хмар, які ось-ось та й почнуть гриміти. Їх очі блискучі і чисті, вуста усміхнені. Вони красиві з будь-якою зовнішністю, ніякі родимки чи плямки на обличчі не спотворюють їх. Думки немовби прикрашені квітами, які розквітають навесні і радують своєю красою цілий рік, такі добрі і чисті.

Коли зустрічаєш живу людину, то одразу помічаєш це. Від неї лине світло так, що здається, вона може освітити найтемнішу вулицю вночі. Коли зустрінеш її, то теж будеш радіти усілякій дрібниці, бо те чисте сяйво душі передається так швидко, що навіть погана думка не встигає промайнути у голові.

Давайте поглянемо навколо себе. Чи багато живих людей знаєте? Таких що знають для чого вони народилися, таких що люблять себе і все довкола, таких що готові йти до мети, але лише з добрими думками. Ось я не знаю. Ніколи з такими не знайомилася. Ні, я не забула, бо таке неможливо забути. Я бачила живих людей на вулиці, їх видно здалеку.

Напевно, круто було б оточити себе такими живими людьми і дарувати разом щастя іншим. Тільки уявіть, що похмура погода не змусить вас засумувати, зів’яла квітка не засмутить вас, а останній шматочок тістечка так само порадує вас своїм смаком як і попередні.

Я думаю, ми всі народжуємося живими, але у певний момент життя перебільшує зі своїми випробуваннями і наше світло згасає. То немов свічка, запалена останнім сірником. ЇЇ вогонь трішечки ворушиться від легенького вітерцю, але продовжує горіти, а потім вітер стає все сильнішим і той маленький вогник згасає. Свічка все ще залишається стояти, але так бездушно, без тепла і світла. ЇЇ все ще можна запалити, але то буде важко, адже сірник був останнім, прийдеться постаратися. Я думаю, ви зрозуміли, що свічка це - наше життя, таке ж з початком і кінцем; сірник – то наші мрії, бажання і цілі, які змушують нашу душу палати; вітерець – перешкоди життєвого шляху, якісь будуть незначними, а якісь зламають нас і вогник - то наше сяйво, те, що визначає живі ми чи ні.

Спитаєте яка вона, ця жива людина? Вона живе своєю справою, для неї це захоплення усього життя. Вона не порушує спокій інших, а якщо і так, то її це не хвилює, бо в такому короткому житті немає часу на безглузді хвилювання. Вона отримує задоволення від кожної дрібнички, наче це якась найголовніша подія життя, чи найкраща річ. Ні, не подумайте, вона не живе одним днем, ці люди не такі. Для неї важливо піклуватися про майбутнє, але, звичайно, не треба забувати уроки минулого та події сьогодення. Вона збирає навколо себе людей, які з роззявленими ротами захоплено спостерігають за нею і, напевно, заздрять, але вже по-доброму.

Записуючі ці думки на папір, я задумалася, а чи я жива? Складно це визнавати, але, мабуть, ні. Та точно знаю, що я на вірному шляху. Я маю мрію, займаюся справою, що радує мене, навіть коли буває складно. Я щодня пізнаю щось нове. Я вчуся любити себе, свою зовнішність і пишатися своїми гарними якостями характеру. Я запам’ятала собі, що буду посміхатися щодня, незалежно від того, що відбувається навколо мене, а обіцянка самій собі – то велика справа. Я на вірному шляху. А Ви?

Ірина Жук

ПОКОЛІННЯ РОЗЛАМАНОГО ГРАНІТУ

Доки сперечаються, яку ж літеру чи термін придумати, аби позначити покоління після Z, існують ті, котрих важко за календарним часом співвідносити між собою, але напрочуд впізнавано ідентифікуються. Це люди, які дозволили собі бути живими, чуттєвими й вразливими замість того, аби будувати з себе нерукотворні гранітні пам’ятники як їхні генетичні попередники. Паростками незвичайної волі пробивають мур стереотипів, брили уявлень про те, якою має бути правильна людина.

Це нащадки тих, хто плодив немовлят як м’ясо і рахував, чи виросте з тієї когорти підсобна поміч по господарству, чи склянка води буде забезпечена. Тих, хто прожив життя у страху за матеріальні блага. Тих, хто завше боявся людського осуду сторонніх, але не соромився застосовувати дошкульні слова й фізичну силу на дітях за зачиненими дверима.

Треба бути гранітним, щоб витримувати те, що тобі відмовляють у праві на емоції, у праві бути людиною, особистістю. І треба мати силу неабияку аби, розламавши той образ, дозволити собі бути живим. Вразливим. Мати право на помилку й вибір.

Чому вони стали такими, ті предки? Прагнули вижити, не розмінюючись на сантименти? Не знали інакшого ставлення? Стереотипно дозволяли собі компенсувати на молодших необхідність зберігати обличчя та видимість моралі на людях?

Ви можете зустріти ті історії будь-де. Історії, де традиційні родинні цінності стали об’єктом для маніпуляції, й де їх герої за допомогою психологів, комбінації рішучості та втрат ставали на новий шлях. Де економіст йшов вчитися на ветеринара, а домогосподарка відмовлялась від ролі лише люблячої дружини. Усвідомлення мрій та потягів призводило до змін у зовнішності, стилі житті та оточення.

Часом стороннє око зауважує, що наче й не таке вже погане життя було, можна й позаздрити, й незрозуміло, чого б це скаржитись на нещасливість, коли зовні все пристойно. Так, обтесаний граніт більш ніж пристойно виглядає. Лише людина або мертвіє зсередини, або ламає ту брилу правил й оманливої безпеки.

Десь відкривають очі представники цього покоління й спалюють «родову карму» невпевненості, страхів й лицемірства. Десь проростає душевна краса крізь затятість, десь ризикують тягтися до мрій відчайдухи, лишаючи уламки. Придивіться до себе. Може й впізнаєте у дзеркалі нове обличчя – обличчя людини, що вірить в себе.




Каталог: wp-content -> themes
wp-content -> Рекомендована література
wp-content -> Зарубіжна література
wp-content -> Бібліотека вищашко ла анотований огляд періодичних видань за 011 рік Випуск київ 2012
wp-content -> Спортивна слава україни (довідково-інформаційний матеріал для лекторсько-просвітницьких груп народних домів про спортсменів Героїв України)
wp-content -> Літературна вікторина Т. Г. Шевченко – великий син України Коли І де народився Т. Г. Шевченко?
wp-content -> Плани практичних занять
wp-content -> Тема. Життєвий І творчий шлях французького письменника Альбера Камю; його філософські та естетичні погляди. А. Камю й екзистенціалізм
wp-content -> Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера
themes -> Я буду дуже вдячна всім за найжорсткішу критику, доповнення І запитання


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconУроки з курсу "Християнська етика в українській культурі"
Дорога Добра: Посібник для вчителя / Упоряд. Е. В. Бєлкіна, Ю. В. Беззуб, В. П. Руденко – К.: Видавництво – с
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconКонтрольна робота Творчість М. Вороного, Олександра Олеся І варіант Дорога в Казку з твору О. Олеся це символ
Висловіть судження:«Казка життя людства — вимисел чи реальність?»
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconТ. Г. Шевченко-геніальний поет, мислитель, пророк. Життєва дорога поета
Кобзаря. Вчити працювати з додатковими матеріалами, розвивати вміння працювати з мемуарно-художньою літературою
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconВсеукраїнський день бібліотек ведучий 1: Премудросте земна, бібліотеко!
Ведучий 1: Доброго дня вам, шановні гості. Вітаємо всіх, хто прийшов сьогодні на наше спільне свято – свято бібліотек,- цього вічно...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconГригорій Квітка-Основ’яненко Григорій Квітка-Основ'яненко
Через діатез у п'ятирічному віці хлопчик осліп. Зір повернувся до нього знов після відвідування Озерянського храму. Юний Квітка побачив...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconКонкурс учнівської творчості, присвячений Шевченківським дням
Я народився в Україні, І мені безмежно дорога ця земля. Це І тарасова гора під Каневом, це край дивовижної природи, край, де колись...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconНімецька дорога казок. Маршрут пані Метелиці. Frau Holle Route
Мета: поглибити знання про німецькі народні казки І їх збирачів Якоба І вільгельма Грімм; розвивати інтерес до німецького фольклору...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconПрисвячується 30-річниці аварії на час
Важко знати, що на твоїй з діда- прадіда землі не можна жити. Там дорога, що веде в нікуди…Там спорожнілі будинки з розбитими вікнами...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconІєромонах Роман Василь Шелепко Засновник парафії храму Преображення Господнього в Чорткові Народився: 1969 р. Помер: 2010 р. Біографія ієромонаха Романа Шелепка
Він говорив! Також життя в монастирі було дуже світським І отець Роман страждав через це, що часто монахи довго до ночі дивляться...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconТема уроку. Василь Стус: життя та поезія як дорога болю
Мета уроку: на основі аналізу життєвого та творчого шляху В. Стуса формувати в учнів національну гідність та свідомість, методом...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка