Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму



Сторінка4/12
Дата конвертації30.12.2019
Розмір4.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

ЦЕ (мої) АВТОР(-К)И




Марія Шийко

ВИПРАВЛЕННЯ ВЕЛИКОГО ЯНУША

Януш Леон-Вишневський – польський автор, одним із творінь якого є ніжна «Самотність у мережі». За книгою був знятий фільм, і довгий час вона була у всіх «на слуху». На жаль, книга не має гепі-енду, що засмутило мене і всіх моїх знайомих,які мали нагоду читати цю прекрасну книгу.

Я завжди чула одні й ті самі слова: «Шкода, що все так скінчилось…».

Після чергової фрази я написала своє власне закінчення, у якому все добре.

Ті ж, хто не мав можливості прочитати, можуть просто «скуштувати» перероблених героїв. Наче першого разу…

________________________________________________________________

Ст 477:

ВОНА:


Вийшла перед будівлею, де містився гінекологічний кабінет. Сіла на металевій лавці навпроти дитячої пісочниці. Витягнула стільниковий телефон. Набрала номер Асі.

  • Зустрінься зі мною, – сказала вона, навіть не назвавшись. – Негайно!

Вона була розгублена. Звісно, а як інакше?! З тієї кількістю інформації, що їй варто була передати Асьці, інакше і бути не могло. Аби Ася порадила, чи правильно вона вчиняє. Але і впевнена у правильності свого рішення була. Вона вже давно вирішила.

«Я давно вирішила. Ще коли ти, Якубе, так ніжно пальчики мені цілував... Я відчувала себе тоді найщасливішою жінкою на планеті. Не зважаючи на те, що і інших щасливих жінок на планеті вдосталь...»

Ася завжди затримувалась. Ці її хворобливі проблеми з пошуком нової одежі для Домініки в останній час стали просто нестерпними. Її донечка мала вступати до школи, і Ася,пригадуючи свої болючі переживання підліткових років, дуже хвилювалась за неї. Постійно бігала магазинами в пошуках все нових нескінченних зошитів, кулькових і гелевих ручок (хоча останніх в школі не дозволяли, але вона гадала, що її донечка має мати все найкраще), обгорток для книг, пеналів. Вона скупила майже всі найближчі канцелярії, але все не могла зупинитися. Шкільного приладдя в її будинку для Домініки «завжди було мало!»

Вона не засуджувала Асю через це. Враховуючи з якої «діри» вона вибралась, і як ставився до неї чоловік, було зрозуміло, чому вона так несамовито прагне кращого для доньки. Її Домініка була для неї центром Всесвіту. Чоловік – тягарем. Раніш - опорою, на якій Всесвіт її і тримався, але більше ні.

Вона затрималась. Прийшла, схвильована новою покупкою. Хизувалася, що: «Такого наплічника точно ніхто не має».

Вона слухала Асю. Коли та закінчила, розповіла все. Почала неспішно, думала над кожним словом. Аби не вразити словами необережними того, про кого останні півроку, зважуючись, думала.

Все, що так її хвилювало, все, що принесла від гінеколога - все розповіла. Розповідала це вперше комусь. Це були справжні перші емоції, бо вона не встигла ще усвідомити чистоту емоцій, адже щойно дізналася про Неї..

Про ту малу прекрасну істоту, яка жила в ній уже 6 тижнів... 6 тижнів з часу Парижа. 42 дні чистого підтвердження їхнього кохання. Адже вона й кохала Якуба.

Ася спочатку збентежилася! Та й нічого дивного, якби Ася сказала, що вона вагітна від чоловіка, з яким вперше познайомилася в електричці, Єва також обурилася б. Ася відмовляла її.

- Я хочу переїхати до нього... Асю, мовчи, ти не знаєш всього, що відбувалося! Це те, чого я справді сильно жадаю. Єдине, що може мене зупинити, це якщо Якуб сам мені відмовить... Але то Якубик, Аську...

Але Асю, й ти не знаєш Якуба! То найчеснотніший із людей, і я кажу то зовсім не через те, що закохана в нього і чекаю його дитину. Чого б то? Зовсім ні. Ти довго їхала, і я написала йому. Написала своєму любому Якубу!

Почала плакати. Плакала і продовжувала говорити. Ася вже не здивовано, а турботливо дивилась на неї. Тепер Асі здавалось, що і зовсім не знала її.



  • Я все думала, що він відповість, коли побачить мого листа. Адже так довго ми не листувалися.

Продовжувала плакати, тепер вже від радості. Сльози все скрапували в каву, що вона замовила у пробігаючого офіціанта. Вона ще ніколи в житті такими великими сльозами не плакала.

  • Асю, у мене буде дитина! У мене буде дитина від Якуба. І Якуб..

Тепер вона вже не стримувалась і сльози, стікаючи, змочували волосся, що безладно падало на очі.

  • Якуб теж в мене буде, Асю!.. Стільки всього трапилося... Потрібно негайно зателефонувати моєму чоловікові! Дай свій телефон, мій розрядився незадовго після того, як я тобі подзвонила.Ну, Асю, швиденько!

Вона намагалася дотягтися до Асиної сумки. Її довелося заспокоювати. Добре, що в Асі були пігулки, адже після останніх новин Єві алкоголнього заспокійливого не можна. Поуликали Єві офіціанта, замовили води і попрохали принести якнайшвидше. Щойно поставили склянку, змусила її випити дві пігули одразу. Коли Єва заспокоїлась, то Аська вимагала пояснень.

- Він відписав мені...

Єва казала, ще схлипуючи.


  • Відписав мені, Асю! Швидко відписав... Наче чекав мого листа. Сказав:

«Здрастуй. Давно не чув від тебе.

Цілі вічності минають тут, на цьому боці екрану, поки встаю перевірити чи не маю нового листа від тебе. До цього моменту півроку як не мав...

Я кохаю тебе усіма фібрами. Сподіваюсь ти це і без слів голослівних моїх знаєш. Я кохаю тебе і кохатиму вічно, якщо ти дозволиш використання цього брудного слова. «Вічно» – нехай воно буде нашим «завжди». Тепер кохаю тебе вдвічі сильніше, бо б'ються в тобі два серця. І хоч, як біолог стверджую, що друге ще не повністю сформоване, та не заважає це мені зовсім. Бо від щастя, біолога того дурного алкоголем трохи залив. Дякую тобі, що існуєш і що зробила мене таким щасливим. Гадаю у нашої дитини буде така зовнішність, як у її матері. Бо вона найпрекрасніше, що я коли-небудь бачив. А дитина – буде найпрекраснішим, що побачу... Я кохаю тебе. І казав би це кожного разу, за кожної можливості, але тоді ці слова втратять сенс, а я хочу, щоб ти назавжди запам'ятала їх важливість.

Я пропоную тобі жити у моєму домі. В мене багато книжок. Я вже вибрав, котрі з них наше дитя читатиме першими. Хто з нас розповідатиме нашому янголику про статеве дозрівання? Неважливо. Вирішимо, коли прилетиш. Чекаю тебе в понеділок. Купив тобі білети, надіслав їх тобі імейлом.

Зустрінемося в понеділок. Один з наших днів, більше IQC нам не буде потрібне. Ніколи не буде.

P.S. Як біолога голос притишений – тілу твоєму неперевершеному співаю оди. Як чоловік, що до нестями в вас обох закоханий – безмежно й донестями тебе кохаю...»

ВОНА:

Ми з Асею вже плакали обоє. Я – заливаючи слізьми каву, вона – заливаючи слізьми хустинку, якою витирала мені очі. Певно, люди гадали, що ми божевільні. Але в такі хвилини мене не хвилювало те, що хвилювало людей інших. Та й чи когось хвилювало взагалі те, що хвилювало інших людей? Ми ж бо в світі індивідуалістів. Тільки любові хвилі.



Я вирвала накінець телефон, з рук Асі заціпенівших. Набрала номер чоловіка. Гудки... Певно зайнятий. Знову за проектами своїми сидить. Тими, дякуючи яким, все це сталося і є наразі можливим.

Ціла вічність промайнула, поки це сталося: на тому кінці дроту нарешті зняли слухавку.



  • Ало?

От воно. Зараз все стане можливим. В понеділок переїжджаю до Якуба. Навіть, якщо чоловік всі мої речі з вікна після цієї розмови викине. А дитячу кімнати разом у смарагдовий пофарбуємо.. Самі, без малярів, аби прикласти руки до створення світу, в якому дитя наше житиме.. Темно-марагдовий. Це наш загальний улюблений колір.

  • Ало?!

  • Привіт, любий...

«Любий?» Так, тепер я казала це вже з ввічливості. Адже там, літаком в іншому місті на мене чекає людина, якій я ще одне життя подарую.

Після цієї розмови. Все стане можливим. Поруч, підказуючи фрази, сопла і схлипувала Ася. М`яла в руках серветку. Мене ж тверда впевненість огорнула. Тепер знала кожне слово, яке казатиму.

«-Слухай уважно...», – кинула недбало в слухавку. Зараз все закінчиться.

Чекай на мене, Якубику...

Вікторія Адаменко

ПОВЕРНЕННЯ

Здається, з Верберової фантастики лишилась одна цікава думка : рівень культури кожного народу визначається за його ставленням до померлих, до самих поховань, до вшанування пам’яті предків. Саме ця думка переслідує мене, коли вкотре читаю біографії письменників, поетів, справжніх синів України, які волею долі доживали віку за її межами.

Це та частина українського відродження 20 століття, яка не була знищена радянською владою і не отримала статус «розстріляного». Вони вижили, бо проміняли смерть в ріднім краї на життя з вічною тугою за ним. Саме вони написали ті твори, які нам дають можливість зрозуміти, в якому пеклі жили всі українці в «совєцькій» тоталітарній країні. Бо ті, що їх було розстріляно, так і не встигли написати своїх найвизначніших творів, не встигли доспівати своїх «лебединих пісень». Бо їх знищили на самому злеті, молодих, талановитих, непримиренних. А ті, що помирали на чужині, мріяли лише про одне: хоч після смерті повернутись додому. Володимир Винниченко похований у Франції, Іван Багряний – у Німеччині, Володимир Леонтович – у Празі, Улас Самчук – в Канаді, Євген Маланюк і Василь Барка – в США.

Що там вже казати про заокеанських українців, як он Довженка ще й досі не перепоховали в Україні, хоч Москва не за горами. Звісно, зараз можна сперечатись, що це не на часі, що в Україні війна, що це питання філософське. Так і чую обивательське : що, нема про що думати?

І взагалі, чи можна виміряти ступінь патріотизму кожного з них, силу любові до рідної землі, бажання повернутись хоч по смерті на «цей шматок землі, що зветься Україною, що був до нас, що буде після нас»?

І ось на тлі цих філософських міркувань зовсім фантастичною, нереальною, просто містичною видається історія повернення в Україну Олександра Олеся та його дружини.

Отже, 29 січня 2017 року на Лук’янівському цвинтарі з’явилась свіжа могила. В ній було перепоховано подружжя Олесів. Нічого подібного до цього в українській історії не траплялося, та й навряд чи колись станеться. Я б сказала, Україна просто змушена була прийняти свого сина в лоно рідної землі, таке собі вийшло примусове перепоховання. А за декілька тижнів до цього сталося от що :

У Празі помер меценат Михайлишин (Царство йому Небесне!), палкий шанувальник творчості Олександра Олеся, який до того ж опікувався могилою поета(платив за неї ренту) і багатьох інших українських емігрантів на Ольшанському цвинтарі. Його син з-за океану, не дуже піклуючись про етичність зробленого, наказав поховати батька в могилі Олеся. І якнайшвидше. Ніякі вмовляння не подіяли – і вмить останки поета і його дружини були викопані. Про це завдяки небайдужим людям дізналась українська спільнота Праги, і, власне, Україні вже нічого не лишалось, як повернути Олеся додому.

Виникає логічне питання: чому саме Олесь ? Там зовсім поруч похований Володимир Леонтович і ще багато українських діячів, яких прихистила свого часу Прага. Це все пояснити неможливо. Логіці не піддаються ні дії сина Михайлишина, якому просто пропонували поховати батька в одній могилі з Олесем, ні дії тих, хто викопав рештки й ледь не повикидав їх.

От я особисто вважаю, що до цього доклав зусилля сам Олесь, з того світу подбав про себе самого. Бо душа його, мабуть, не мала спокою, маялась, мов у пеклі. І він десь там, зверху, домовився, як це можна організувати тут, на землі. Погодьтесь,надто багато невипадкових випадковостей. Але все одно ризикував. Бо розголосу могло ж і не бути: не зовсім приємний інцидент. Та й не кожен президент виклав би чималеньку суму за гідне повернення Олеся в Україну та перепоховання.

Як там не є, але Олесь удома.

Як там не є, але кожен українець, що пам’ятає з дитинства його «Ялинку», чи «Айстри», чи «Європу, що мовчала», може вклонитись поетові і вшанувати хоча б квітами його пам’ять.

Як там не є, але лише він повернувся. Повернувся першим.

А от чи буде повернення наступне – залежить лише від нас.

Знаю одне: наш славний Довженко давно вже чекає, коли повернеться на береги зачарованої Десни.

Ірина Жук

ЛІЛІЯ БАЛЬЗАКА: ПРЕДТЕЧА ЕВЕЛІНИ ГАНСЬКОЇ

Ті, хто беруть до рук романи Оноре де Бальзака, часто вважають головною (й чи не єдиною) музою його життя пані Евеліну Ганську. Шкільні підручники на вітчизняних теренах виявляли аж радість від того, що через неї геніальний письменник побачив українську землю. Ніскілечки не заперечуючи проти того факту, що наші пейзажі були більш ніж варті уваги романіста, і що той епістолярний роман, який переріс в одруження, помітна сторінка в особистому житті Оноре, розповім я вам сьогодні про жінку, яка сформувала Бальзака як чоловіка і як письменника ще задовго до знайомства з Ганською. І ні, це не його мати.

Ім’я Лори де Берні ніяка не таємниця для серйозних літературознавців та дослідників творчості автора «Людської комедії». Нове воно лише для тих, хто хибно уявляв Оноре святенником, що витрачає час лише на титанічну працю (по вісімдесят рукописних сторінок в день!) і для якого роман в листах – просто лише ще один роман, а одруження з багатою прихильницею – спосіб нарешті налагодити спокійне та сприятливе для творчості життя.

Dilecta. Це означає кохана, обраниця латиною. Так він звертався у своїх листах до неї. Саме ймення Лора вже було дорогоцінним для Бальзака – адже так звали і його матір, і його рідну сестру, дружні стосунки з якою все життя зігрівали серце романіста.

«Пані з околиці» була сусідкою батьків Оноре у Вільпарізі, недалеко від Парижа. Луїза-Антуанетта-Лора виховувалась при королівському дворі, її хрещеним батьком був Людовік XVI, а хрещеною – Марія-Антуанетта, у якої рідна мати Лори служила камеристкою. Батьком дівчинки був музикант. А вітчим – прототип героя романа Дюма-батька «Шевальє де Мезон-Руж». У шістнадцять дівчину видали заміж за графа де Берні, який один час був колегою батька Оноре.

Тут треба сказати, що оця аристократична частинка «де» в родині Бальзаків була ну от трішечки притягнута…настільки трішечки, що ще дід Оноре почував себе селянином. Але то була мрія. Мрія про наближення до світу людей, як здавалось, іншої породи. Людей, відзначених титулами та спорідненістю з королями. Людей, яких оточує багатство та краса, витонченість та естетика.

Завдяки енергійності та вмінню адаптуватись до різких змін політичних обставин Бернар-Франсуа, батько Оноре зробив кар’єру та піднявся до рядів буржуа. Родина жила досить заможно, матір’ю.

Йому було двадцять два, їй – сорок п’ять. Вона майже ровесниця його матері (різниця в один рік), але виглядає чудово й сповнена шарму. Того самого аристократичного шарму, про який юний Бальзак лише мріє. Любов мають оточувати витончені манери й дорогоцінні мережива, любов потребує альковів й розкоші. Бальзаківський ідеал жінки не вимірювався сантиметрами. Його приваблювали дами, що поєднували у собі розум, хорошу обізнаність з літературою та красу, підкреслену шовком й титулом.

Спочатку Лорі смішно мати такого залицяльника. Ну що наївний юнак, голова якого сповнена філософських роздумів, а руки пишуть романи під псевдонімом заради заробітку, робить поруч з нею – колишньою придворною дамою та багатодітною матір’ю? Він ще робив свої перші кроки на цій землі, а вона вже народжувала та ховала власних дітей. Оноре ще був малюком, а у неї був пристрасний роман з іноземцем, дочка від якого дивувала своєю екзотичною зовнішністю місцевих.

Однак впертість перемогла.

Їхні стосунки й листування тривало до самої її смерті – роки, за які Оноре перетворився з письменника-початківця у зрілого майстра. Лора всіляко підтримувала його фінансово та морально. Вона виявилась єдиною з коханок Бальзака, хто взяв на себе місію літредактора, хто відверто вказував на хиби у тексті. Її життєві настанови та характер слугували прототипом для образу героїні «Лілії долини». Тільки в реальності ця жінка вмирає, так і не побачивши перед кінцем того, кому присвятила буквально все.

Були у їх житті моменти неймовірного щастя та задоволеної пристрасті. Але, втрачаючи з віком фізичну красу та здоров’я, в очах письменника Лора втрачала й привабливість, Оноре брехав й шукав заміну своїй Dilecta.

Евеліна Ганська була однією з таких спроб. А за дорученням іншої аристократки (й за сумісництвом теж коханки), пан де Бальзак якраз подорожував у справах юридичних, коли земне тіло Лори відпустило її змучену душу. Вона тяжко хворіла після смерті одного з її синів від туберкульозу, й у своєму усамітненні боялась справити погане враження на Оноре, відтягуючи останню зустріч – аж доки не стало запізно.

За її волею любовні листи автора «Шагреневої шкіри» одразу після її смерті було спалено. Графиня де Берні виявилась єдиною з муз Оноре, хто не спекулював ні на рукописах, ні на причетності до інтимного життя генія.

Без неї «Людської комедії» могло б і не бути. Вона зустріла письменника-ремісника, що писав під псевдонімом попсовенькі романи заради грошей, а полишила у скорботі знаменитого майстра. Її роль, роль Dilecta не змогла зіграти жодна, хоча й були й молодші, і свіжіші фізично, й освічені та розумні, з маєтками та титулами. Бо для неї Оноре був життям, а для них – пригодою.

Ірина Жук

ЛОРА, ЩЕ РАЗ ЛОРА І ЛОРАНСА: ТРИ НАЙРІДНІШІ ЖІНКИ БАЛЬЗАКА

Ото вважають музами генія тих, до кого він залицявся, а про кровних його близьких не так замовчують, як відсувають в тінь. Хоча й сперечатись з впливом дитинства на формування світогляду дурних нема, але й піднімати питання про жіноче оточення романіста часів, коли він й перо тримати у руках ще не вмів, охочих небагато. А між іншим, ці постаті супроводжували Оноре до кінця, і у його творах вони теж є прототипами дам.

Я зараз просто кину кілька штрихів на білий простір, додам знаків, а ви не дивуйтесь, якщо це здається сюжетом «Людської комедії».

Дівчина, яка виходить заміж за набагато старшого чоловіка, ровесника і доброго знайомого її батька по службі, виходить звісно не з раптового захоплення його імпозантністю, а через домовленість старших  –  такий класичний зачин для романів, чи не так? А то була мати Оноре, Лора.

Вихована з дотриманням суворого режиму, який мав виробити у доньки буржуа не лише чесноти господині, але й гарний почерк, спершу й у шлюбному житті вона була слухняною. Перша дитина померла немовлям, й провину поклали на матір  –  адже всупереч звичаям, вона не віддала його годувальниці, не відірвала від своїх грудей. Бачте, материнське молоко заможної дами має бути чимось гірше від професійної постачальниці, у ролі якої зазвичай виступали селянки. Справжня причина тієї ранньої смерті нам невідома, але наслідки її були такі, що вже Оноре потрапив до чужих рук без заперечень, а згодом за ним з дуже невеличкою різницею у віці й його сестра Лора. Холодне ставлення матері й душевна близькість з сестрою  –  ось ті полюси, що формували характер Бальзака на початку життя.

Лора-молодша була йому другом, повірником його задумів та захоплень. Любов Лори-старшої він мріяв завоювати своїми досягненнями. Оноре мав серйозного суперника  –  молодшого брата, народженого від коханця. Так, тривіальний адюльтер мав місце. Всі релігійні настанови й пропаганди добропорядності виявились вельми нестійким заслоном від пристрасті, коли молода, завше модно вбрана жінка піддалась спокусі. Її офіційний чоловік, батько Оноре, поставився до цього прагматично. Понад усе він мріяв розбагатіти, переживши усіх членів такого собі товариства потенційних довгожителів. На основі їх внесків було сформовано капітал, й останній з них, що лишився б в живих, мав отримати дуже кругленьку суму (а решта  –  лише сльози малозабезпечених родичів та посмішки товаришів).

Отож, освічений чоловік пані де Бальзак вже тоді знав, що зіпсовані нерви наближають до могили, тому його спокою з приводу такої банальності як подружня зрада могли б позаздрити філософи. Та й ніколи було перейматися цією дрібницею, змінювались політичні режими, а кар’єру робити треба. То час, коли французи все перебирали, що ж їм до смаку  –  монархія чи республіка, робили з простого корсиканця імператора й проганяли його, повертали королів з родоводом й знову крутили носом, тобто аргументували свою позицію стріляниною й барикадами, після чого хтось героїчно гинув, хтось гнав карети закордон й там сумував, а пан Бальзак був з тих, хто вірність грошенятам зберігав, а не гаслам.

Сліпе обожнювання молодшого сина матір’ю розбестило характер останнього, зробивши невдахою, нездатним боротись та досягати успіху попри труднощі, у той час як нещасливцю Оноре енергійності завжди більш ніж вистачало. Відчуття недоданого тепла стимулювало майбутнього автора «Людської комедії» на пошуки, на нові й нові вперті спроби.

Суперництво було й між сестрами. Лоранса була рідною Лорі, але родина мала певну думку щодо того, хто з них гарніший та розумніший. Це кидало тінь на молодшу з сестер. Звісно, що заміжжя за поняттями тих часів мало стати визначальним у долі дівчат. Чоловіком Лори став інженер, остаточною перевагою якого перед іншими претендентами виявилось аристократичне походження. Лорансі теж підібрали благородного, з отим чарівним додатком до прізвища «де». Й з не менш «благородною» звичкою програвати майно у карти та влаштовувати веселі гулянки.

Життєві фінали усіх трьох різні. Виснажена вагітностями та хвилюваннями через фінансові борги, помирає юною Лоранса. Лора-старша пережила свого чоловіка, однак він помер надто рано, щоб стати переможцем у грі «хто проживе довше всіх», тому значного спадку не отримала. Її фінансове становище покращив спадок від племінника, якого доглядала в наприкінці його боротьби з туберкульозом. Пережила Лора де Бальзак й смерть самого Оноре й ще певний час її утримувала його вдова Евеліна  –  навіть після того як активно почала облаштовувала своє особисте життя з новими чоловіками.

Лора-молодша з віком дедалі більше ставала подібною до матері у звичках, у манерах, у ставленні до релігії. Її чоловік мав свою пристрасть  –  будівництво мостів, однак його кар’єра ніяк не забезпечувала родині заможне життя, попри численні проекти й відрядження. То посаду давали зі скромною зарплатнею, то губились його ідеї у бюрократичних тенетах. Все це не додавало спокою, адже мусила й виховувати дітей, й підтримувати брата, до якого чоловік з його невдачами навіть ревнував. Мала й літературний талант, про що свідчать листи. Деякі літературні спроби Лори Оноре переробив та розвинув, зробивши під своїм авторством шедеври.

Отже, жінки родини Бальзаків часом піддавались примарам й мріям про розкішне й аристократичне життя, інколи економили страшенно на побуті, народжували дітей й потерпали від нещасливих шлюбів, були освіченими й влучно добирали слова. Коли гортатимете сторінки романів Бальзака, згадуйте, що серед героїнь оживають тіні не лише його коханок, але й матері та сестер. Від юної дівчини, що кокетує з женихами, до дами, що стоїть перед вибором  –  зберегти порядність чи сприяти кар’єрі чоловіка, ставши коханкою його боса, й включно з леді, чиї конфлікти з дітьми  –  наслідки нерозважливих захоплень молодості. Хай як любив Оноре де Бальзак гіперболізувати певні риси та почуття в характерах своїх героїв, але прототипами завжди були живі люди. Тож віддамо шану Лорі, ще раз Лорі та Лорансі.

Леся Зеліско

РОБИ ПОЕЗІЮ!

Сучасний світ кидає виклики людям мистецтва, зокрема і поетам. Навіть слово нове з’явилося  – відеопоет. Тепер це не просто натхненний герой, що ловить блискавки з неба і ганяється за образами, він мусить бути інакшим. Яким? Шукаємо відповіді разом.

Відеопоет уже не тільки пише вірші і видає свої збірки поезії (чи не видає). Тепер він мусить «робити поезію», трансформувати її, виводити на екран. Мусить знатися не тільки на віршуванні, а й розуміти, як краще представити свій текст, як його втілити на екрані.

Саме завдяки тому, що способів для втілення може бути багато, відеопоет має шанс створити новий унікальний продукт. Він стає фіглярем, фокусником  – ким завгодно, аби лише бути і художником, і звукорежисером, і поетом, щоб поєднання звуку, тексту та зображення було органічним, легким.

Том Конівес  – дослідник відеопоезії  – одним з перших дав їй визначення і сформулював 5 форм такого жанру, його класифікація заснована на принципі засобів та технік втілення відеопоезії:

Кінетичний текст  – характеризується простою анімацією тексту на нейтральному фоні. Використовуються різні шрифти, розміри, щоб створити візуальну репрезентацію твору.

Візуальний текст  – слова накладаються на відео. Відеопоет повинен інтегрувати три елементи: зображення, звук та текст, щоб створити нову сутність, новий твір мистецтва  – відеопоезію.

Звуковий текст  – поезія коментована відеорядом, тобто текст не накладається на зображення, а виражений голосом поета. Така форма найбільш популярна.

Перформанс  – поет читає вірш на камеру.

Кінопоезія (CIN(E)POETRY)  – відеопоезія, де текст накладений на графічні чи статичні зображення, а також на ті, що створені за допомогою графічних редакторів. Ця форма схожа на одну з попередніх  – візуальний текст  – але різниця в тому, що зображення створені саме за допомогою комп’ютерних програм, а не відзняті на камеру. Термін запроваджено Джорджом Агіляром, що найчастіше працював саме з такою формою.

Але навіть для відеопоета питання авторства, у звичному розумінні, постає гостріше. Адже є випадки, коли автор тексту, режисер, актор та той, чий голос звучить у кадрі є різними людьми, з іншого боку  – якщо відеопоезія створена за допомогою анімації, то її автором можна вважати і художника, і аніматора, адже ця частина роботи не менш важлива, ніж озвучування, до прикладу.

Вперше я подумала про це, коли переглянула відеопоезію під назвою «The Celebration».

Режисером є Хаят Алмадхун, він також є автором вірша та сам озвучував роботу. Проте на екрані, на тлі відео із повоєнною хронікою виникає текст перекладу. Таким чином з’являються два смисли: текст, що ми чуємо  – арабською, текст, що ми бачимо  – англійською. Третій смисл  – відео, що постійно наче «вертається» назад.

Ще одним прикладом можна вважати теж арабомовну поезію  – «The Dice Player», її автором є Махмуд Дарвіш, крім озвучування арабською є субтитри англійською.

Вже маємо два смисли: текст вірша, що ми сприймаємо на слух (мелодика, темп) та текст перекладу внизу екрану. Третій і четвертий смисли: арабські літери, що витворюються із зображень та анімація, що частково тлумачить текст, вириває окремі образи.

Не можна оминути увагою ще одну роботу, що також дасть привід задуматися про авторство відеопоезії. Отже, це проект аніматорів “The Common Room”, що втілений на основі однойменного вірша Талії Рандал.

Над відео працювало 13 аніматорів, кожен із них обирав один шматок поезії та малював, тобто ми маємо 13 різних стилів і технік за одне відео. Всі ці відео із 7 фестивалю відеопоезії Zebra, що проводився у Берліні у 2014 року. Переглянувши відео з цього фестивалю, можна узагальнити, що питання авторства постає і виражається навіть на рівні означування роботи. Я маю на увазі, що найчастіше підпис до відеороботи не містить автора, майже завжди це просто його назва. Що не скажеш про українську нішу відеопоезії. Навіть якщо говорити банально про підписи відео, то конкурсні роботи того ж фестивалю CYCLOP обов’язково містять ім’я автора.

Думаю, що можна говорити про певні тенденції. І хоч теоретичного осмислення української відеопоезії ще нема, та перші відеопоети вже є. Про це свідчить фестиваль CYCLOP, що виявляє нові імена і демонструє український вимір новітнього мистецтва. Мистецтва, що не лишить байдужим. Бо хто може бути байдужим до поезії, що оживає?

Юлія Леонтій

СЕЛІНДЖЕР: ШЛЯХ РУКОПИСІВ ВІД ШУХЛЯДИ ДО ЧИТАЧА І ЗНОВУ В ШУХЛЯДУ

Кожне угрупування митців відшукує свої символи, що ведуть їх у «світле» літературне життя. Молоде покоління бунтарів від бітників і до гіпі, від прихильників критичного мислення і до просто любителів мистецтв, вишкребли із кілька сотень сюжетів героя, що стає символом бунту та прояву бажання стерти всі рамки, яке наклало суспільство. Одним із таких героїв є Ґолден Колфілд із роману «Над прірвою у житі». Саме це творіння робить Джерома Селінджера відомим письменником. Здавалось, вдалий початок пророкує славу в письменницькому світі, але раптом Селінджер заявляє, що залишає літературний простір і вибирає самітницьке життя. Злам у його підсвідомості утворив зворотній процес: рукописи потрапляють не у видавництво, а в шухляду.

Щоб краще зрозуміти письменника, ми використаємо ефект «машини часу» і вернемося ще до періоду створення цього культового роману. Більшість біографічних відомостей ми оминемо і звернемо увагу тільки на найцікавіших. Тому почнемо із того, що в деяких інформаційних статтях є факт про внутрішню боротьбу, яка була спричинена глузуваннями у школі, через те що в ньому текла єврейська кров, яку успадкував від батька. Така сама історія зустрічається в багатьох інших талановитих представників єврейської культури. Творчість саме цього митця почалася із написання коротких історій, які друкувалися у журналах. Крім цього Селінджер відвідував літературні курси при Колумбійському університеті, які читав редактор журналу «Сторі» Віт Барнет. Саме Віт Барнет опублікував його оповідання «Підлітки», яке не було нічим особливим, але саме воно стало відліком літературного життя молодого хлопця. Талановитість майбутнього автора бестселера яскраво виражена у його оповіданні «Добре ловиться рибка-бананка», яке посилає нас до біографічної відомості про захоплення автора дзен-буддизмом. Наступним етапом письменницького розвитку для нього стає написання роману «Над прірвою у житі», нотатки до якого він робив ще під час війни в якій брав участь.

Після виходу у світ роману «Над прірвою у житі», який набув шаленої популярності, Селінджер переїжджає у тихе місце, веде самітницьке життя, практикує буддизм та інші духовні практики. Є відомості, що він не перестає писати, але на публікування своїх творів ставить табу. Його дочка розказувала, що він робив різні позначки для редакторів своїх рукописів, які мали би бути опубліковані після його смерті. Селінджер не дає інтерв’ю і живе тільки у своєму літературному світі, де не місце галасливій публіці.

Явище відчуження поширене серед письменників, але більшість із них все ж таке дають дозвіл на друк своїх рукописів, на відміну від Селінджера, який постає перед нами, як загадкова особистість. Він не бітник, але його герой символ бунту; він письменник, але проти публікації своїх творів; він із дивацтвами, але не божевільний… Він письменник, який залишає відбиток чи то гіркого, чи то солодкого бажання більше зазирнути у його мислення…

Вікторія Адаменко

ДО 85-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛІНИ КОСТЕНКО

«Марудна справа – ювілей,

всі пера вмочені в єлей».



Ліна Костенко

У переддень ювілею нашої Великої Поетеси згадую, як ми відзначали 80-річчя Ліни Василівни Костенко.

На науковій конференції в Інституті українознавства, присвяченій творчості поетеси, дізналась, що в Українському Домі відбудеться презентація перевиданого «Берестечка», на якій має бути присутня і сама Ліна Костенко. Запрошення в мене не було, і я вирішила випробувати долю.

Розуміючи, що не одна я спробую потрапити в Український Дім, приїхала заздалегідь, за три години до початку. Мушу визнати: те, чому я стала свідком, заслуговує на увагу. Величезна маса людей, яка цивілізовано стоїть у черзі, аби хоч оком глянути на людину, яка сьогодні, безперечно, є совістю нашої нації, яка з гідністю пережила таке непросте двадцяте століття і своїми шляхетно-жіночими методами боролась із тоталітарною системою Радянського Союзу. Ви зрозумійте: черга не за дешевою ковбасою, як у 80-і; не за дефіцитом (товари першої необхідності!), як у 90-і, а черга спраглих українців, які прийшли в найгірші для нашої держави часи (до влади щойно прийшов найбільший руйнатор України) почути Слово Поетеси, Слово Величної Українки, яка нарешті «вийшла з підпілля».

Бажаючих потрапити на презентацію було стільки, що організатори заходу вирішили транслювати зустріч назовні. Люди, які не потрапили до зали, більше трьох годин, стоячи, слухали виступи шановних гостей і самої ювілярки. А ті, що сиділи, на клаптиках паперу записували сказане і про неї, і самою Ліною Василівною.

Сузір`я особистостей, які прийшли привітати пані Ліну, вражало. Не було лишень третього президента – великого пошановувача творчості поетеси. І я навіть знала чому, бо, стоячи у тригодинній черзі, почула, що коли він зателефонував привітати Ліну Костенко з ювілеєм, та відмовила йому у спілкуванні. Як завжди мудро, по-жіночому: «Вибачте, у мене в гостях Муза». Із вуст в уста передавалася ця розмова. Так поставити на місце людину, яка щойно «здала» Україну, могла лише Вона. Згадували люди і квіти, кинуті під ноги заарештованому Стусу на Софійській площі, і ляпас чиновникові, що заборонив двом жінкам – Неонілі Крюковій та Ліні Костенко – презентувати історичний роман «Маруся Чурай» у приміщенні Національної філармонії. І те, як вона відмовилась від звання «Герой України». Яка мудрість! Де зараз той, кому вона відмовила? І цитували поетесу, смакуючи кожне слово. У кожного в руках була збірка її поезій. До речі, у мене було в руках піратське видання «Вибраного», придбаного на Петрівці. Але яка я була щаслива, що в мене тепер є свій томик – не позичений (як я його довго не повертала власникові, мотивуючи тим, що він мені, як вчителеві літератури, потрібніший), а власний! Коли продавчиня, хитресенько на мене зирнувши, з-під поли дістала цю збірку і загадала за неї аж 100 гривень (це було в 2009 році), я ладна буда віддати за неї всі гроші, що з собою мала.

Це вже потім я придбаю скарби нетлінні: перевидане «Берестечко» з неперевершеними ілюстраціями Сергія Якутовича та диском із записом роману-монологу у виконанні Петра Бойка; надзвичайно талановите видання «Ґіацинтове сонце», в якому слово Ліни Костенко, музика Ольги Богомолець та картини Івана Марчука стaновлять єдине ціле; «Річку Геракліта» з диском, де свої поезії читає сама авторка; і останню збірку поезій «Мадонна перехресть». Ці книжки видало видавництво «Либідь», за що йому уклінно дякує вся Україна. А ще, безперечно, «Записки українського самашедшого» і «Триста поезій», які подарувала нам «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» Івана Малковича.

Мені завжди хотілося знати, звідки, за яких обставин з`явився той чи інший вірш, які життєві ситуації залишились поза хрестоматійними довідниками. І ці відповіді я знайшла у книжці Івана Дзюби «Поети для епох». Я дуже вдячна Івану Дзюбі – ще одному гідному українцю - і за своєрідну презентацію всіх збірок поетеси, і за те, що передав право розмови з Ліною Василівною Оксані Пахльовській, адже ніхто так проникливо не розповість про маму, як донька. Шість років тому про європейський вибір України Оксана Пахльовська напише у своїй книзі «Аве, Європа!». До Революції Гідності залишатиметься якихось п`ять років!

За гідно пройдене життя Бог подарував Ліні Василівні достойних дітей, якими вона може пишатися, подарував довгий вік, можливість дожити до Революції Гідності, і, сподіваюсь, подарує можливість побачити звільнену, справді незалежну Україну.

Коли в 1999 році я вперше наживо побачила Ліну Костенко (тоді в Будинку вчителя відбулася презентація першого видання «Берестечка» – дуже скромного, але якого бажаного!), була приголомшена її гідністю, красою, розумом. А ще - дотепністю, гострим слівцем. Люди тоді чи не вперше могли запитати і про її експедиції до Чорнобильської зони, і навіть дорікнути їй за те, що не береже себе. «Ви, – лунало з зали, – наше національне надбання і не маєте права ризикувати собою». А вона відповіла, що вже дуже довго живе і за свій вік багато чого зробила, а тепер робить те, чого прагне її душа – рятує пам`ять про українське Полісся для нащадків. Але й тут Бог захистив її, бо багато хто з тих, хто був поруч з нею, вже не живуть на цій землі.

Коли мені до рук потрапив фотоальбом «Під полиновою зорею», що був виданий завдяки цим експедиціям, я опинилась у своєму дитинстві. Моя бабуся і мама народились на Поліссі, там минало моє дитинство. І от на одній із сторінок я побачила і впізнала маленьку дерев`яну церківку у Товстому Лісі. Туди мене, маленьку, бабуся водила на причастя (потай, щоб не дізнались батьки). Ця церква згорить від недбалості тих, хто повертався провідати рідний дім. Але там встигне побувати Ліна Костенко та її експедиція. Тепер ця церквиця не лише в моїй пам`яті, але й у книзі про зруйноване радіацією Полісся.

І згадуються мені мої шкільні роки. Я захоплююсь поезією, переважно російською, бо української тоді просто не друкували. У культовому журналі для молоді «Юность» я натрапила на маленький віршик невідомої поетеси. Єдине, що відзначила: прізвище поетеси українське, бо закінчується на –ко. Це був авторизований переклад поезії «Недумано, негадано» (Ліна Костенко навчалась у Москві в інституті імені Горького, тому й з`явилась ця поезія в «Юності»). Вірш запав мені в душу, але мине з добрий десяток років, коли я почую його ще раз. Але тепер вже піснею у виконанні Ольги Богомолець. Щоб своїх перших випускників пустити в світ з поезією Ліни Костенко(а її поезії можна було почути лише по Національному радіо), я поїхала додому до Олі Богомолець, передбачливо заручившись підтримкою її мами. І от у моїх руках малесенька касета (це був 1997рік, тоді ще не було Інтернету) і записані ввечері тексти з пісень Ольги Богомолець на слова Ліни Костенко. Знаєте, як закінчився мій урок у 10 класі, коли учні вперше слухали озвучені співачкою вірші Ліни Костенко? Мій найкращий учень запросив мене на вальс! Біля дошки! А всі інші – просто аплодували. Це були «Двори стоять у хуртовині айстр».

Я щаслива, що в моєму місті, у моєму часі і сьогодні живе і працює Ліна Костенко. За нею не соромно звіряти своє життя.. Коли в мені болить моя Україна, я уявляю, як боляче їй. Коли я плачу над загиблими нашими героями, я знаю, що є людина, страждання якої помножені в рази. Але ще не минуло 40 років (це я про Мойсея!) і не вимерли ті, хто знав радянське рабство. І дай Боже, щоб ця мужня жінка дожила до часів, коли наша земля обітована буде належати тільки нам, українцям.

До речі, коли будували пам`ятник–стелу на майдані Незалежності, точилися суперечки, на кого має бути схожа українка. Це в нас з часів радянських. Нещодавно дізналася від своєї вчительки, що нашу Батьківщину-Матір ліпили з доньки Брежнєва Галини. Не вірите – порівняйте! Так-от, деякі митці пропонували зробити жіночу постать схожою на Лесю Українку.

Але здоровий глузд переміг: хоч Леся Українка в нас геніальна, але вона була смертельно хворою. Не слід переносити цю ауру на Україну. А от в двадцятому столітті такий символ існує. Це Ліна Костенко. Навіть у своїй старості вона велично-гарна! Але живим пам`ятники не ставлять. Може, й справді історія має примножити славу?

На вищезгаданій конференції в Інституті українознавства запав у душу виступ Любові Іванівни Мацько – відомого науковця, доктора філологічних наук. Вона була запрошена від України до Польщі, бо там номінували на здобуття Нобелівської премії з літератури польську поетесу Віславу Шимборську. Ніяк не применшуючи її гідності і майстерності, пані Мацько, і це зрозуміло, мимоволі порівнювала їх національну поетесу і нашу. І цей докір нам самим, адже ще й досі не презентували світові Ліну Костенко, вчувався у виступі науковця.

А й справді, чому, наприклад, в Італії знають про нашу талановиту поетесу? Бо там її презентує рідна донька, Оксана Пахльовська. Італійці гідно оцінили її талант: це і премія імені Петрарки, і премія імені Омеляна Ковча «За внесок у розвиток діалогу культур, народів, міжрелігійного та міжнаціонального порозуміння, благодійної діяльності, за особистий приклад жертовності і гуманізму». А знаєте, що зробила саме для Італії Ліна Василівна? Вона ще в 1985 році написала геніальну драматичну поему «Сніг у Флоренції» про незаслужено забутого італійця Джованфранческо Рустичі. Геніальні митці епохи Відродження Рафаель, Мікеланджело і Леонардо да Вінчі затьмарили не менш талановитого митця. А наша дуже освічена поетеса відновила справедливість, адже справжнє мистецтво не має національності і не підвладне часу.

А в США ще в 1990 році відбувся всесвітній конгрес «Ліна Костенко – поет і мислитель». І як після цього всього всім нам має бути соромно! Чого ж бракує нам, українцям, аби найгідніша Українка стала відома світові і була удостоєна вищої літературної нагороди? Чи станеться, як завжди: премію просто не буде кому вручати? Як у свій час її не отримали Іван Франко, Тодось Осьмачка, Улас Самчук чи Василь Стус?

Натепер поезії Ліни Василівни перекладені ще англійською, німецькою, французькою, шведською, португальською, румунською, словацькою, іспанською, естонською мовами. У Росії, де власне вчилася наша поетеса, не було жодного видання її поезій. Лише у Франції в 1988 вийшла російськомовна збірочка. Наче не мало, але виявляється цього не досить.

До речі, у Харкові на презентації «Записок українського самашедшого» люди питали і про переклади. І відповідь Ліни Василівни, що перекладати неймовірно важко. І як приклад вона навела Симоненкових «Лебедів материнства» з російськомовною римою: петухи – глухи! Справді, який жах, особливо для поета!

Але в цю саму мить зі мною щось сталося! Мені здалося, що Ліна Василівна кинула виклик саме мені! І я цілу ніч перекладала її поезії. Я розуміла вже тоді (а до війни з нашими «братами» ще було ой як далеко!), що моя праця буде марною. Якою завгодно мовою було б краще, але, на жаль, іншої я досконало не знаю, бо сама є продуктом радянської епохи.

Та згадавши нашу історію, зрозуміла, що це наша карма: Шевченко в Петербурзі пише також російською, блискуче нею володіючи. Гоголь теж мав шукати слави на російських теренах, врешті ставши геніальним російським письменником, що примусив навіть своїх українських героїв так природно заговорити російською, що росіяни й досі впевнені: ніякої української мови просто не існує! А Булгаков, що з Андріївського узвозу потрапив прямо до Сталіна в тенета? Та й Франко – професор якої словесності? Так, російської. Та що там говорити, коли все починалось із Київської Русі, а русини – це українці!

Так-от, повернімося до перекладів. Спочатку мені здавалося, що ауру поезій Ліни Костенко не в змозі передати жожна мова, не те, що російська. Але в мене були російськомовні адресати, які просто не могли відчути геніальність нашої поетеси, бо елементарно не знали української. До того ж, мене надихали її вірші. Вони як чудодійні ліки для душі, вони гоять рани, вони очищають душу, вони дають надію.

У сучасного письменства свої закони: щоб реально відтворити цей світ, треба змальовувати живих людей – з їх проблемами, бідами і, головне, з їх недосконалістю і «брудною» мовою. Ти віриш героям Сергія Жадана, Любка Дереша, Люко Дашвар, але залишається осад від тієї брутальності, яка не прикрита навіть трьома крапками. І чомусь згадується шкільний постулат: класична література – це взірцева література. Чи стануть їхні твори класикою? Навряд чи, хоча й матимуть своїх читачів. Єдине, що їх виправдовує: вони пишуть прозу. А поезія - на те і поезія, щоб залишатись чистою, величною, цнотливою. А якщо інакше, то це вже не поезія, а якесь віршомазтво.

Тільки тепер розумію наших українських письменників і поетів, які перекладали світову класику рідною мовою. Здавалося, переклади забирали час від їхньої творчості. А виявляється, що вони шліфували стиль, шліфували мову, набирались натхнення, досвіду у світових майстрів, врешті, шукали своє, неповторне місце серед інших митців, вкарбовуючи і свої твори у світову класику.

А ще мені хотілось довести, що для справжньої поезії мова не важлива. І дуже хотілось презентувати світові Україну через твори нашої геніальної поетеси, мислителя і найбільшого патріота. А якщо не світові, то багато-мільйонному російському народові, який колись зніме полуду з очей і визнає нашу неповторну мову, культуру, ментальність. Адже ми не стали менше шанувати Пушкіна, Толстого чи Достоєвського через те, що сьогодні одна людина намагається посварити два братні народи.

Моя мрія сьогодні, щоб Україна стала справді вільною. Щоб перестали гинути її найкращі сини. Щоб світ не шкодував, що він підтримав цю країну у скрутну хвилину. Хтось сказав про українців, що народ, який має стільки народних пісень, не може бути поганим. А я хочу, щоб світ визнав нашу поетесу і сказав: «Якщо в цього народу є така поетеса, цей народ найкращий».

І якщо мої переклади для цього згодяться, я буду неймовірно щасливою!

Ірина Жук

ЯК Я ЧИТАЛА «УЛІССА» ДЖОЙСА

Чого я взагалі взялась за цей твір? Певно, з тієї примхи, коли навколо кажуть, що це аж так складно, подолати не можна звичайній людині. Досягнення таке собі – близько двох тижнів (як казала мачуха однієї з героїнь Ольги Кобилянської, читання – то не робота, влаштовуйся собі зручно, руку з книжкою простягла, ото й уся турбота, не те що домашнє господарство). За рекордами швидкості намірів йти не було, відкривався файл у проміжках між справами.

Отже, тепер можу поставити галочку й зарахувати до своїх досягнень, що хоч у перекладі, але прочитала («Мобі Діка» Мелвілла прочитала задовго до цього). І ще цілісінький Всесвіт непрочитаного існує.

Щодо коментарів – перші три епізоди вони мене просто тішили. Історія Ірландії, переклади латини та французької, навіть особисте життя Джойса знайшло собі місце. Як на мене, то головне їх завдання – таки нагадувати, що відбувається в реальному плані сюжету. Сама фабула доволі проста: один, хоча і насичений день в межах міста. Буденні побутові події розростаються згідно волі автора до сцен. Можна було б сказати, що любов і зрада, смерть і народження знайшли своє місце (а ще співвіднесення з античним епосом), якби не іронія Джойса.

Найцікавіше – стилістичні експерименти. Нагромадження неймовірних завдань поєднання різних мистецтв, від музики до потоку свідомості (і у зворотному напрямі), імітації та символи. Можна сперечатись про те, наскільки це все вдало вийшло (й наскільки читабельне), однак зачаровує. Фантасмагорія, створена на рівні найпрозаїчнішому з усіх можливих – це гра. Гра заради гри. Світ персонажів міщанських, яких автор постійно співвідносить з героями визнаних шедеврів літератури. Такі собі кпини з високої трагедії. Це таки захоплює – спостерігати, якими засобами це досягається.

Може тому, що фізичний стан на момент читання аж ніяк не можна було віднести до здорового, то всі викрутаси й нашарування автором посилань, ремінісценцій та алюзій сприймались невимушено і як належне. Картинки в моїй голові змінювали одна одну, дублінці зі своїми проблемами та миттєвостями здавались близькими й знайомими. Детальний світ – від політичної ситуації й «мовного питання» до предметів гардеробу (о, то весело, коли увага приділялась жіночій моді тих часів).

Однозначно, нічого страшного в цьому творі немає. Попри психологічно складні ситуації, домінує візерунок слів, а не сама суть. Можливо, це й збиває з пантелику людей. Сучасникам Джойса пояснень потрібно було, певно, менше, аніж сучасним читачам. Зустрічала таку думку, що треба якось готуватись до цього роману – чи то свідомість доводити до стану сп’яніння, чи то прочитати мегатонни досліджень й літератури.

Насправді, якщо ви не знавець Шекспіра й Гомера, то не так вже й важливо, до якої п’єси стосується речення. Різниця у культурному аспекті може й применшить враження від віртуозності автора, але не завадить оцінити самі образи.

Моя порада: якщо захочете прочитати цей твір, то тримайте під рукою або в голові загальний план епізодів, й не переймайтеся надто усіма підряд посиланнями та роз’ясненнями.

А чи варто читати? Варто – заради майстерності автора, який став предтечею для багато чого цікавого у сучасній літературі (банально, але випередив свій час). Такий собі зв’язок у розвитку літературних прийомів.

Ну і коментарі – це ціла енциклопедія.

Ксенія Єроміна

НОТАТКИ НА БЕРЕГАХ. ПОЧАТОК

Друга частина розповіді про улюблених письменників та книги ніяк не хотіла йти до моїх рук. Чи то шалена спека змучила, чи літній екстремальний режим, та Муза не хотіла працювати у звичному режимі: їй тільки б спати й споглядати морські краєвиди. Звичний формат з перерахуванням моїх літературних фаворитів її не влаштовував. Вона все казала: «Ні. Так н-е х-о-ч-у».

Ми з нею домовилися і вирішили створити текст для #нотатки_на_берегах, який би поєднав усі ідеї в цілісне полотно, де зустрілися два великі кити латиноамериканської літератури. Це текст-фантазія про те, як Хорхе Борхес та Хуліо Кортасар зайшли в одне й те саме кафе у Парижі. Чому саме вони? Ці чоловіки справили на мене неабияке враженням у студентські роки. Що з того могло б вийти? Пофантазуємо...

На годиннику була вже майже восьма година вечора. Хуліо сидів у плетеному кріслі під літнім навісом кафе. Стіл був настільки маленьким, що на ньому ледве вміщалися його речі: книжки, записники, декілька газет, олівці. Офіціантка приносила каву і щоразу голосно, навіть дещо награно, гриміла посудом, щоб показати цьому пану, що їй не дуже зручно так працювати. Кортасар не звертав уваги, він був повністю занурений у свої думки. Лише інколи дивився на протилежний бік вулиці, де мерехтіли перехожі, а малі діти, років восьми, грали у класики. Може то був 1963-1964 рік, але це фантазія, тому час тут не грає значної ролі.

За сусідній стіл присів чоловік, він був поважного віку, з дещо насупленим обличчям, його черевики блищали у промінні сідаючого за будинки сонця. Його звали Хорхе Борхес і він не звик чекати, тому голосно постукав по столику і вигукнув:

– Мені принесуть каву чи ні?! – Борхес трохи нахилився вперед, намагаюсь зазирнути чи то в самі надра приміщення, чи то у втомлені очі дівчини в фартуху.

Цей галас привернув увагу Хуліо, який сидів зовсім поряд. Письменник підняв очі й впізнав знайоме обличчя.

– Вітаю, пане Борхес, – звернувся Хуліо до чоловіка, що сидів у двох столах від нього.

– Добрий вечір, – відповів йому сусід по кафе. Хорхе повільно піднявся і пересів за стіл до Хуліо, хоча останній його не запрошував.

– Що ж, поговоримо? – розуміючи, що бесіди не уникнути, запитав Кортосар.

– Так, матиму за честь, – відповів непроханий гість.

Офіціантка принесла каву для Борхеса і дуже засмутилася, адже за цим проклятим столиком, вже не залишилися вільного місця, навіть для попільнички. Вона обережно поставила горнятко на край стола, а цукор розмістила на сусідньому.

– Ви тут у справах? – запитав Хуліо в чоловіка у блискучих черевиках.

– Конференція ЮНЕСКО, але ж Ви, мабуть, і так знаєте, – з посмішкою відповів той.

– Я теж там буду, так, – нехтуючи питання співрозмовника, зазначив Хуліо.

– Над чим зараз працюєте? – поцікавився Хорхе у молодшого колеги.

– Роман, він буде інакший, але роман, – сказав письменник, дивлячись на дітей, що стрибали у класики по той бік вулиці.

– Зрозуміло, - затягуючи звук «о», з майже батьківським тоном, відповів власник блискучих черевиків. Він сьорбнув каву і подивився у далечінь, ніби його зовсім і не цікавила ця розмова. Можливо, так воно і було. Після паузи він продовжив:

– Жахлива тут кава. Як на вашу думку?

– Кава мені подобається, але ж то справа особистих вподобань. Ви, певно, любите виключну ту, яку готуюсь в Аргентині, чи не так?

– Може й так, – роздивляючись кавову гущу на дні горнятка відповів Борхес. Він дістав з кишені гроші і поклав їх на крам Кортасара, бо іншого місця не було. Піднявся, потиснув руку співрозмовнику:

– До зустрічі, колего.

– На конференції? Так, можливо. На все добре, – відповів Хуліо.

– Можливо, – протягуючи звук «о» відповів йому Хорхе. Він перейшов вулицю й покрокував повз малих, які грали в класики.

Хуліо посунув гроші і порожнє горнятко Борхеса, подивився на силует зникаючого у сутінках письменника, потім на офіціантку, й промовив:

– Будь-ласка, приберіться й принесіть мені свічу, бо я мушу тут затриматися.

Офіціантка забрала гроші й горнятко, і пірнула в глибину кухні.

То був спокійний і теплий вечір, який був схожим на тисячі інших, а може й не був, бо це лише фантазія, яка розчинилася у каві і зникла з останнім промінням сонця, яке сховалося за будинками.

P.S. Хорхе Борхес та Хуліо Кортасар були знайомі у реальному житті, але не товаришували. Вони бачилися декілька разів, зокрема у 1964 році на конференції ЮНЕСКО у Парижі. Відомо, що письменники визнавали талант один одного, але мали різні політичні погляди. Кожен з них мав свою правду і в небагатьох коментарях у пресі, автори були дуже стримані у своїх висловлюваннях стосовно творчості й особистості колеги по літературному цеху.

«Гра в класи» – найвідоміший доробок Хуліо Кортасара, який він написав у 1963 році. Цей твір є одним з яскравих прикладів постмодерністської літератури ХХ сторіччя, а саме – антироманом. Хуліо Кортасар є представником «магічного реалізму».

Хорхе Борхес – видатний аргентинський прозаїк, публіцист, поет. Творець власного літературного світу “знань-лабіринту-загадок”.

Щось історія, щось фантазія.

Приємного знайомства з творчістю обох авторів. Зацікавилися?

Аліна Яковлєва

«СОНЬКА». ІҐНАЦІЙ КАРПОВИЧ // ЛІТО СІМЕЙНИХ ІСТОРІЙ

Не райдужний образ чи сподіваний затишок ховали в собі похилені хатки забутого богами, соціологами та навігаторами села Королеве Стійло, що неподалік Случанки… Польські креси, кінець тридцятих: і місце, і час, і душевна знерухомленість персонажів роману чи не з перших сторінок роману дають змогу зрозуміти – ми в самому серці пограниччя, яких різноманітних конотацій не надавали б зараз цьому поняттю.

Пограниччя, а почасти навіть «неграниччя» – затирання кордонів між добром і злом, правдою і кривдою, вчинком і ницістю – усе це так мало скидається на таємний шифр образів, унесений і невитравний з нашої пам’яті завдяки десяткам у ще школі прочитаних етнографічно-реалістичних романів. Такого села не знайти в описах моралізатора Нечуя-Левицького. Таких сімей (саме сімей як каталізаторів ненависті й злоби в окремих її представників) заледве варто шукати в ностальгійних романах Панаса Мирного. Такому моральному звироднінню не могло й не знайшлося місця в повістях залюбленої в побут українських селян Марка Вовчка. Проте все це – Зло, Ницість, Ненависть, Жорстокість, Обмеженість і Тупа-воля-Випадку – повноправними персонажами виступають у творі польського романіста Іґнація Карповича «Сонька».

Проста історія непростої Соньки, мешканки того самого Королевого Стійла й носійки неповторної сільської мудрості («Так уже влаштовано цей світ: аби їли одні, мусять їсти інші. Бо коли всі перестануть їсти, – казала Соня, – світ змарніє, а коли цілковито змарніє, то не поможуть ні знахарки, ні бобовий жир») розгортається перед нами в ретроспективі. Уже майже столітня Соня завдяки тій самій Тупій-волі-Випадку (а може й ні? може, нарешті її стражденне життя осяває закономірністю логіки?) має за гостя у своїй хаті багатого успішного городянина Іґора Ґрицовського, театрального режисера «покоління молодшого, ніж старше, а також літератора, що спеціалізувався на романах без виразного сюжету». Важко не впізнати в тому Іґорі, хто забув рідну говірку, рідні землі, «рідних рідних» самого автора твору – Іґнація Карповича. Але стовідсотково впевненими, як відносно багатьох сюжетних ліній роману, ми бути не можемо.

І що ж? Що задає ритм оповідній динаміці? Звісно ж, сповідь самої Соньки. Цієї загадкової, місцями цинічної, велемовної баби, що оповідає на суміші польської, білоруської та російської мов із сумішшю відрази, розпачу, непогамованого гніву й шаленого болю всеньке своє життя. Нема в тій гіркій сповіді ані прихованої краси, ані прихованого моралізаторства. Не висуває Сонька жодних претензій, не виносить вироків давноминулим дням, лишаючи це все волі її випадкового слухача, режисера Іґора. А просто оповідає, оповідає, оповідає…

Перед нами тим часом проносяться образи настільки ж жаскі, настільки й гнітючі. Батьків дім, де окрім глави родини живе Сонька та двоє її братів. Що то ховають у собі ці всім світом забуті хати забутих так само сіл? Вересень 39-го. Наступ гітлерівських військ. Вороже ставлення, образа, наруга? Дивно, але порівняно зі звичним укладом, це нове в Соньчиній історії – прихід загарбників – стає єдиним по-справжньому щасливим періодом її життя. Сонька закохується в німецького офіцера...

І далі майже неможливо провести чітку межу між причинами й наслідками поступового занепаду життя дівчини. Зради, зґвалтування, погрози, брехня, падіння, непорозуміння, шлях до непробачення та смерті, смерті, смерті, що червоною ниттю пронизують тканину твору.

«У селі люди дуже легко знаходять одне одного, хочуть вони того чи ні: хіба що гинуть, отоді – як камінь у воду, ніхто нічого не бачив, не чув, не відчув, лише «бульк», і все. Село – то маленький світ, усе – в полі зору і слуху, всі живуть так тісно, нічого не приховаєш, усе буде помічено, а потім – кара, лише зрідка справедлива». Це чи не центральна фраза роману, яку злегка можна застосовувати як до поняття «село», так і до поняття «родина». Суперечливе та неоднозначне сприйняття в похмурому, жорстокому та болючому творі.

Повторюся: у «Соньці» Карповича нема місця райдужним образам і сподіваному затишку. Це НЕ історія про душевну красу, цінність сімейних уз, непорушність відносин між батьками-дітьми, подружжями чи просто закоханими. Утім це ще одна правда життя, ще одне нешаблонне світобачення, ще одна невигадана історія, яка безсумнівно заслуговує на те, аби бути прочитаною.

Ірина Жук

АСТРІД ЛІНДГРЕН: КАЗКАРКА ТА РЕАЛЬНА ГЕРОЇНЯ

Хто не читав її твори чи навіть не чув про Пеппі Довгапанчоха та Карлсона, що живе на даху, той з дитячими казками не мав справи. Ураховуючи, що ці герої вже кілька десятирічь крокують полицями та екранами, то малоймовірно знайти таку людину серед нас.

Але про справжнє, реальне життя казкарки мало хто знає. Можливо, батьки в дитинстві не вважали за потрібне розповідати, а в дорослому віці незручно якось казки читати (окрім як наступним поколінням). А може тому, що біографія Андерсена, наприклад, у цьому плані розчаровує – власних дітей не мав, про взаємність у коханні лише мріяв, жив собі в уявному світі казок.

На перший погляд (і тривалий час це підтримувалось офіційно), особисте життя Астрід видавалось ілюстрацією до «правильна дружина, мати, успішна письменниця». Хоча сама пані Ліндгрен з гумором йшла по життю, але початок її життєвого шляху виглядав так: «талановита дівчина з селянської родини влаштовується журналістом у місцеву газету, згодом їде у столицю вчитись, там зустрічає кохання, одружується, народжує двох дітей, активно працює, втративши чоловіка, береже його пам’ять й цілком присвячує себе книжкам».

Рядки, гідні підручника для школярів. Реальна ж Астрід – надзвичайно жива. З усіма її помилками, які лише змушують її ще більше поважати та захоплюватись нею.

Ще за часів першої роботи у газеті, колишня школярка закохується у свого шефа, власника видання. Ініціатором був він – той, хто за віком годився їй у батьки, з його дітьми від першого шлюбу вона вчилась разом у школі. На момент їхнього роману він якраз перебував у процесі розлучення з вже другою дружиною. І без жодних докорів сумління цей досвідчений чоловік почав романтичні залицяння до юної та наївної дівчини. Активна та весела Астрід знайомилася з однолітками, однак далі спільних танців справа не заходила. Із запамороченою від щастя головою (бо ж повірила, що то справжнє), майбутня казкарка швидко втрапила у халепу. Вагітність. І це при тому, що батько дитини офіційно все ще одружений з іншою.

Засоби контрацепції були доступні, але більшість дівчат її покоління про їхнє існування просто не здогадувалися – така була суспільна мораль, що їхню рекламу заборонили. Абсурд для нас сьогоднішніх. Але те саме суспільство осуджувало й жінок, що народили позашлюбних дітей. Сором чекав на їхні родини.

Син Астрід Ларс з’явився на світ не те що в іншому місті – в іншій державі. Уся конспірація його батьків призвела до того, що перші роки життя він ріс у прийомній родині. Й хоча за ним добре доглядали, але до кінця життя мати Пеппі шкодувала, що розлучилася з сином. Роки, проведені з постійною тугою за дитиною – одні з найгірші у її житті. Хіба що коли ховала його, вже дідусем, так страждала.

Зрештою, тоді ще просто стенографістка забирає сина до своїх батьків. Дуже відважний вчинок, як на той час. Навіть просто поява на людях з позашлюбною дитиною у маленькому містечку, де всі одне одного знають, де батьки шановані і віруючі люди, де добре пам’ятають, як при розлученні місцевого багатія його дружина затягувала процес, доводячи подружню зраду – подвиг.

Ситуація, що змусила Астрід швидко подорослішати, не була унікальною. Майже сто років тому багато дівчат у Швеції вагітніли й народжували таємно позашлюбних дітей, які потрапляли на виховання до чужих людей. Унікальним випадок тоді ще панянки Еріксон став через те, що вона не лише змусила свою родину й оточуючих визнати її право на самостійне виховання дитини, а й відмовилась узаконювати стосунки з батьком малюка. Попри усі його мільйони й власне напівголодне існування, попри всі його листи, сповнені романтичних слів та клятви у коханні при зустрічах, самотня, зневірена у любові жінка відмовила. Не з помсти чи образи, не через іншого чоловіка чи огиду до колишнього коханця – ні, дружню симпатію вона зберегла до кінця життя. Просто не бажала ставати домогосподаркою при вісьмох дітях від першого шлюбу, перетворюватись на слухняний додаток до чоловіка та няньку для всіх.

Шановний пан недовго сумував, знайшов нову дружину, яка народила йому ще чотирьох дітей. Бізнес та гроші все-таки були головними пристрастями у його житті, навіть аліменти згодом Астрід довелося вибивати із залученням юридично аргументованих погроз.

На пані Ліндгрен вона перетворилася внаслідок ще одного службового роману. Але на цей раз її обранець спершу розлучився, у попередньому шлюбі мав лише одну дитину, яка, вочевидь, лишилась з матір’ю. Однак Астрід змушена звільнитися, що не надто її засмучує. Її поглинуло нове сімейне життя – чоловік, який поділяв її любов до читання та інші спільні інтереси, син, що вкотре звикав до змін в оточенні, побут зі зміною квартир, а невдовзі й дочка з’являється на світ…

Цей шлюб тривав аж до смерті пана Стуре, і сама письменниця вважала його щасливим – попри тінь Другої світової війни, яка нависала у ті роки над нейтральною Швецією (а Астрід тривалий час працювала у секретному відділі пошти з перлюстрації закордонної кореспонденції, тож була дуже добра проінформована про людські трагедії, принесені нацизмом), попри зраду чоловіка (деякий час він зустрічався з коханкою, але зрештою повернувся у родину), і попри алкоголізм, який став причиною його передчасної смерті. І це не кажучи вже про проблеми з навчанням сина, пошуки взаєморозуміння з чоловіком та дітьми, балансу між роботою та родиною.

Хоча ще у школі вчитель називав Астрід «новою Сельмою Лагерльоф», а її шкільні твори не лише зачитували перед класом, але й друкували в місцевій газеті, навіть особиста зустріч дівчини з класиком літератури, у будинку якої вона познайомилася з девізом «цей день і є життя» не змусили майбутню казкарку бажати письменницької слави. Пані Ліндгрен почала публікувати свої казки майже у 40 років, до того розповідаючи їх усно власним дітям та підробляючи журналістом-фрілансером, як би ми сказали сьогодні.

Згодом «мама Пеппі» успішно поєднувала роботу редактора дитячої літератури у видавництві та власну творчість. Проблеми самотності дітей, розриву між дітьми та батьками, смерті – все це можна знайти серед її казок. Письменниця всіляко уникала моралізаторства, показуючи світ очима маленьких героїв (що виявилось революційним для такої літератури). Приділяючи багато уваги розвитку власних дітей, Астрід водночас вивчала й праці філософів. Слова Джебрана Халіля про те, що діти належать не батькам, а Життю, і позичені на деякий час, а не віддані під владу дорослих, глибоко запали їй в душу й стали ще одним девізом її світогляду.

Ще пані Ліндгрен підтримував з підліткового віку вислів «Life is not so rotten as it seems» – життя не таке паскудне, як здається.

Дуже широкий діапазон творчості – це не лише книжки з героями-індивідуалістами, з яскравими рисами та характерами, що зачаровують вже котре покоління дітей. Це й п’єси та сценарії для фільмів, вірші для пісеньок. Нині сказали б, що цілий всесвіт героїв Астрід створений нею. Письменниця також мала художній хист, й активно обговорювала ілюстрації та обкладинки до своїх видань.

А ще суспільно-політична діяльність – кампанія проти податкового законодавства, що змусила піти у відставку міністра фінансів та обумовила програш виборів панівною партією соціал-демократів, кампанії за збереження природи та належне поводження з сільськогосподарськими тваринами…

Як вона все встигала? Як боролась з кризами?

Творча манера Астрід Ліндгрен полягала в дуже швидкому конспектуванні своїх думок за допомогою стенографії, якою вона заробляла на життя в молоді роки. Лежачи вранці в ліжку, заповнювала блокноти тими закарлючками, а згодом сама їх розшифровувала та друкувала начисто на машинці. До того часу всі виправлення робила у рукописі. Вранішня тиша та самотність казкарці були потрібні для концентрації.

Після смерті чоловіка («мій малюк», шепоче її голос, тримаючи за руку вмираючого у лікарні та опісля – над могилою) письменниця відмовлялася знову виходити заміж, попри купу шанувальників (і як годиться справжній зірці, серед них й неадекватні фанати траплялись). Одна з її подруг мала нетрадиційну орієнтацію й, закохавшись у Астрід, цілих десять років (до своєї смерті) тримала осаду, закидаючи квітами, романтичними зізнаннями та запрошеннями як на спільний відпочинок, так і на переїзд включно з білетами на літак – залицяння, достойне вигаданих принців, що роз’їжджають на транспортних засобах кольору снігової заметілі та сняться до старості деяким екзальтованим особам. Однак взаємності теж не отримала – незламним муром на шляху подолання цієї френдзони стала відсутність у пані Ліндгрен потягу до одностатевих стосунків.

Струнка, граційна та енергійна (на восьмому десятку ще лазила по деревах), проте завжди елегантна, у костюмах та спідницях, автор образу першої «суперґьорл», дівчачого аналога ніцшеанської «надлюдини» (хто не впізнав панночку, яка носила коняку на руках й розсипала золоті монети?), ставши вдовою цілком присвятила себе творчості, спілкуванню з рідними та друзями (77 років тривала її жіноча дружба з подругою дитинства – до смерті останньої, хто ще в існування дружби між дівчатами не вірить?), вихованню онуків та діяльності на ниві культури та філантропії (свою благодійність не афішувала, розміри витрачених коштів сягають мільйонів лише за офіційними документами з архівів).

Пережити все допомагала їй нескінченна любов до… природи, а надихали – діти та ігри. Певно, якби нині користувалась соцмережами, то ми оті статуси про дитинство в одному місці та єднання з природою вважали б доречними для неї (і як справжній інтроверт, ця пані звично втікала б з міста у відпустку з вимкненим мобільним та подалі від електронної пошти).

Останні роки свого життя, після інсульту (було їй 94, коли залишила по собі невимовний смуток й осиротілих героїв, співгромадян та рідних) провела, живучими тими часами, коли був живий її син. Таке трапилося з її пам’яттю, що свідомість просто викреслила ті роки, роки без найголовнішого чоловіка у її житті. Слабка, але втіха для видатної гуманістки, агностика й люблячої матері.

Матері, яка змінила життя багатьох матерів по всьому світу та їхніх дітей.

Казка в житті є – але коли сам стаєш героєм.

Більш докладно – у книзі Йенса Андерсена «Астрід Ліндгрен. День, який і є життя».

Юлія Леонтій

САМООСВІТА або МАНІФЕСТ ПРО СХОДЖЕННЯ ІЗ ЗАКОНОМІРНОГО ОСВІТНЬОГО ШЛЯХУ

Якби нам із дитинства вкладали в наші голови, що пальців на руці шість, а не п’ять, так воно й було б. Аналогічна ситуація і в антиутопії Джорджа Орвелла «1984», де людей налаштовують, мов роботів, які відповідають, що 2+2=5.

Освіта – річ необхідна, але як не стати обдуреним цією самою освітою? Адже відкриття Коперника, що земля обертається навколо сонця, а не навпаки, теж не входило в плани тодішньої освіти. Все нове створене самоосвітою, а саме пізнанням нового крізь призму базових знань.

Парадоксально, та освіта є картою із можливими хибами і масштабними відхиленнями, але це путівник, який показує нам шлях до самоосвіти. Відхилитися від всього базового, що нас вчили ще з шкільних лав нам не вдасться, а от зазирнути глибше за межі пізнаного таки вдасться, якщо й не кожному, то «нащадкам» Коперніка так точно.

Новизна для нашого мозку завжди, як кістка у горлі. От дивишся собі фільм із категорій арт-хаус, де під анотацією чорно-по білому сказано «не розраховано на широку масу». Дивишся і дивишся, а от інтелектуального адреналіну не отримуєш зовсім. Що ж ти не «вузька маса», а «широка» і то «найширша». Справа в тому, що самоосвіта лякливих не затримує при собі, бо ж ніхто не народжується інтелектуалом із досвідом, а за танталовими муками десь і визріває пізнання. Так от, якщо більшість фільмів подає нашому мозку вже вивчену продукцію, то інтелектуальні фільми задають нашому мозку шаленого ритму, а якщо немає досвіду, то ритм зникає і з’являється тільки «відчуження».

«Відчуження» характерне і при читанні літератури. Візьмемо за приклад французький «шозизм», або ж Кафковий абсурд. Та ж сама ситуація, що й із арт-хаусом… не для «широкої маси». А от, що зробили творці цього ефекту в мистецтві? Відкинули стале мислення при написанні і почали водити читача по сторінках нового, абсурдного, химерного і зовсім не того, що ми читали досі. Це, мов всьому світу сказати, що 2+2=4, коли всі думають, що 5.

Химерна література із елементами абсурду постає не з вирваних клаптиків цитат своїх попередників-письменників, а постає із досвіду, який був впорядкований самоосвітою незалежно від цього досвіду.

Так от… Ми можемо заглядати у термінологічні словники і перечитувати томи книг про самоосвіту і для самоосвіти, але тільки відхилення від звичайних стандартів мислення відкриють нам нові обрії знань. Але й тут має бути межа, адже це, як пляшка алкоголю із надписом на етикетці «надмірне вживання шкідливе для вашого здоров’я».

Минулий досвід важливий, навіть якщо він із хибами, і зректися від всього жоден вчений ще не зміг, а от донести істину, хоч і для самого себе, – усе ж таки річ необхідна для прогресивності своєї особистості.





Каталог: wp-content -> themes
wp-content -> Рекомендована література
wp-content -> Зарубіжна література
wp-content -> Бібліотека вищашко ла анотований огляд періодичних видань за 011 рік Випуск київ 2012
wp-content -> Спортивна слава україни (довідково-інформаційний матеріал для лекторсько-просвітницьких груп народних домів про спортсменів Героїв України)
wp-content -> Літературна вікторина Т. Г. Шевченко – великий син України Коли І де народився Т. Г. Шевченко?
wp-content -> Плани практичних занять
wp-content -> Тема. Життєвий І творчий шлях французького письменника Альбера Камю; його філософські та естетичні погляди. А. Камю й екзистенціалізм
wp-content -> Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера
themes -> Я буду дуже вдячна всім за найжорсткішу критику, доповнення І запитання


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconУроки з курсу "Християнська етика в українській культурі"
Дорога Добра: Посібник для вчителя / Упоряд. Е. В. Бєлкіна, Ю. В. Беззуб, В. П. Руденко – К.: Видавництво – с
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconКонтрольна робота Творчість М. Вороного, Олександра Олеся І варіант Дорога в Казку з твору О. Олеся це символ
Висловіть судження:«Казка життя людства — вимисел чи реальність?»
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconТ. Г. Шевченко-геніальний поет, мислитель, пророк. Життєва дорога поета
Кобзаря. Вчити працювати з додатковими матеріалами, розвивати вміння працювати з мемуарно-художньою літературою
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconВсеукраїнський день бібліотек ведучий 1: Премудросте земна, бібліотеко!
Ведучий 1: Доброго дня вам, шановні гості. Вітаємо всіх, хто прийшов сьогодні на наше спільне свято – свято бібліотек,- цього вічно...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconГригорій Квітка-Основ’яненко Григорій Квітка-Основ'яненко
Через діатез у п'ятирічному віці хлопчик осліп. Зір повернувся до нього знов після відвідування Озерянського храму. Юний Квітка побачив...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconКонкурс учнівської творчості, присвячений Шевченківським дням
Я народився в Україні, І мені безмежно дорога ця земля. Це І тарасова гора під Каневом, це край дивовижної природи, край, де колись...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconНімецька дорога казок. Маршрут пані Метелиці. Frau Holle Route
Мета: поглибити знання про німецькі народні казки І їх збирачів Якоба І вільгельма Грімм; розвивати інтерес до німецького фольклору...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconПрисвячується 30-річниці аварії на час
Важко знати, що на твоїй з діда- прадіда землі не можна жити. Там дорога, що веде в нікуди…Там спорожнілі будинки з розбитими вікнами...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconІєромонах Роман Василь Шелепко Засновник парафії храму Преображення Господнього в Чорткові Народився: 1969 р. Помер: 2010 р. Біографія ієромонаха Романа Шелепка
Він говорив! Також життя в монастирі було дуже світським І отець Роман страждав через це, що часто монахи довго до ночі дивляться...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconТема уроку. Василь Стус: життя та поезія як дорога болю
Мета уроку: на основі аналізу життєвого та творчого шляху В. Стуса формувати в учнів національну гідність та свідомість, методом...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка