Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму



Сторінка6/12
Дата конвертації30.12.2019
Розмір4,49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Частина 3.

На черзі третя й остання частина статті, яка присвячена сильним жінкам та героїням на телебаченні. На жаль, про всі не розкажеш, принаймні, у цій «серії». Можливо, трохи згодом, а зараз три останні серіали, дотичні до історій…

ТВОРЧИХ ЖІНОК, ЩО ПИШУТЬ

#Z:𝙏𝙃𝙀 𝘽𝙀𝙂𝙄𝙉𝙉𝙄𝙉𝙂 𝙊𝙁 𝙀𝙑𝙀𝙍𝙔𝙏𝙃𝙄𝙉𝙂 – «З: початок усього» (2017). Країна – США.

Серіал розповідає про життя майбутньої дружини ще невідомого Френсіса Скотта Фіцджеральда – Зельди Сеєр. Її знайомство, роман і перші роки шлюбу з письменником. Головна роль дісталася Крістіні Річчі, яку багато хто пам’ятає з фільму про дивакувату сімейку Адамс. Дівчинка в чорній сукні з косичками й дуже виразними очима. У цьому телесеріалі Крістіна постає прекрасною леді, яка розбиває серця на кожному своєму кроці. На її гачок потрапляє палкий та амбіційний Фіцджеральд, який пише свою першу книгу. Дівчина підтримує майбутнього автора, незважаючи на невдоволення батька щодо потенційного нареченого. Стосунки пари складаються не одразу. На шляху до щастя цього союзу трапляються перепони. Подальше життя в шлюбі несе в собі емоційні складнощі: слава, вечірки та міцні напої стають невід’ємною частиною життя подружжя. Зельда виконує роль музи письменника, який згодом перестає помічати ту, у яку він колись закохався. У минулому творча й сильна жінка губить себе серед гучної музики, келехів шампанського й чоловіка, що втрачає натхнення й потай звертається до її текстів, щоб утамувати спрагу гарного слова. Серіал був закритий після першого сезону й це дуже прикро. Можливо, лише тимчасово, і незабаром ми побачимо другий сезон. Тож будемо тримати кулаки й чекати на продовження цієї насиченої драматичної історії. Якщо все ж не пощастить і виробництво не відновлять, то можна почитати біографічний роман, за яким створено цей серіал, а саме «З: Роман про Зельду Фіцджеральд» авторки Терези Енн Фаулер.

𝙔𝙊𝙉𝙂𝙀𝙍 – «Молодша/Юна» (2015 – до сьогодні). Країна – США.

По-перше, це неймовірна Саттон Фостер, яка є відомою бродвейською актрисою й має у своєму арсеналі вже дві премії Тоні та Драма Деск. Її комедійний талант та міміка – це щось. По-друге, Хіларі Дафф, яка подорослішала й розкривається глядачам із зовсім іншої сторони. Цей вибуховий дует доповнюють інші нетипові актори касту, кожен із яких заслуговує окремої уваги. У результаті ми отримуємо мікс із почуттів, гумору, корисних ідей зі світу видавничої справи, який приправлений нотками драми.

Серіал дуже динамічний і розповідає історію Лізи, яка після тривалої перерви в кар’єрі влаштовується у видавництво на роботу. Тут є цікава обставина: жінка приховує свій справжній вік для того, щоби її взяли на вакантну посаду. Головна героїня чудово виглядає, тож ніхто й не підозрює про те, що насправді їй не 26, а 40, і вона має 18-річну дочку. Останній вона присвятила багато років свого життя, що і стало причиною настільки довгої відпустки. Чи не тільки? Звичайно, тут не обходиться без кохання, якого, іноді, аж забагато для однієї розгубленої пані. Ліза постійно потрапляє в різні халепи через свою брехню, але саме це допомагає їй розібратися в тому, чого вона дійсно прагне від життя, як в особистому, так і в професійному плані.

Не слід сприймати цей серіал занадто серйозно, тому що це комедія, яка дозволяє відпочити від буденності. Кожна серія – маленьке свято краси й дотепності. Раджу для перегляду с подружками.

𝙏𝙃𝙀 𝙈𝘼𝙍𝙑𝙀𝙇𝙊𝙐𝙎 𝙈𝙍𝙎. 𝙈𝘼𝙄𝙎𝙀𝙇 – «Неймовірна місіс Мейзел» (2017 – до сьогодні). Країна – США.

Місіс Міріям Мейзел у виконанні Рейчел Броснахем – це кохання з першого погляду. Ця диво-жінка нетипова героїня для свого часу. Уявіть собі Нью Йорк, 1958, Мідж – чудова молода дружина й матір двох дітей. Раптово, чоловік йде до іншої і все її життя летить під три чорти, але недовго, тому що Міріям – міцний горішок.

Як усе почалося? Її колишній Джоел мріяв стати коміком і виступав із жартами інших артистів в одному барі. Скажімо відверто, таланту він до цього жанру не мав, навіть із перевіреним поцупленим матеріалом. Одного вечора Мідж, яка перебувала в розпачі, потрапила до цього бару й почала імпровізувати на сцені, чим викликала шалене схвалення публіки. Цей відчайдушний вчинок змінив її життя й головна героїня відкрила в собі жагу до виступів стенд-ап. Її власні думки знаходять відгук у серцях шанувальників цього розважального жанру. Тим більше, у час, коли сценою правлять чоловіки коміки. Новоспечена розведена гумористка починає шукати себе в абсолютно новому амплуа, записувати власні тексти й вивчати «середовище» стендап-комедії. Разом з тим, вона знаходить роботу у відділі декоративної косметики та продовжує бути матусею двом малим дітям.

Шлях до слави екс-місіс Мейзел не прикрашений привітальними листівками, ще й чоловік отямився й намагається повернутися в сім’ю. Проте Міріям уже знає, чого вона варта й залишає минуле позаду. Принаймні, у першому сезоні. Усе це відбувається на фоні прекрасних краєвидів Нью Йорка, що ще треба для гарного настрою?

До речі, цей серіал своєю грою слів та невимушеністю нагадує іншу прекрасну жіночу історію – «Дівчата Гілмор», адже обидва створила одна й та сама авторка Емі Шерман-Паладіно. Якщо вам до душі її стиль, то «Неймовірна місіс Мейзел» має стати для вас серіалом номер один для перегляду. У 2017 році він просто підірвав світ критиків та фанів і був відзначений як найкращий комедійний телесеріал за версією премій Золотий Глобус і Вибір телевізійних критиків. Більше того, Рейчел Броснахем отримала ті самі нагороди, як краща акторка. Пірнайте у світ пригод Мідж Мейзел без будь-яких сумнівів! Можливо, це саме той довгоочікуваний «чарівний пендель дій», який ви так довго чекали у своєму житті.

Анна Каплінська

СВІТ КІНО

Двадцять перше століття. Століття, коли епоха кіно все більше і більше набирає обертів. Неймовірні спецефекти, гарні актори, яскраві персонажі та цікаві сюжети. Все більше людей потрапляють до світу кінематографу й не жалкують про це.

Неймовірно велика кількість жанрів, які кожна людина обирає на свій смак смаку. Хтось надає перевагу мелодрамам та комедіям, а для когось є цікавою фантастика чи жахи.

Але, як мені здається, люди полюбляють дивитися легкі фільми, зі звичайними життєвими труднощами та рутиною. Відносини, побут, підліткове кохання, сварки, поразки та перемоги. Це ті фільми, які є щирими та зрозумілими. І таких фільмів дуже багато у сфері кіно.

«Будка поцілунків» та «Простачка» – романтичні комедії, яким треба поставити десять з десяти.

Два дуже легкі підліткові фільми, які повинна подивитися кожна дівчинка. Звичайна, всім відома історія підліткового кохання. Але ці два фільми не залишать вас байдужими.

«Будка поцілунків» – фільм, який знято компанією Netflix по мотивах роману, написаному п’ятнадцятирічною дівчинкою. Розповідь ведеться від особи головного персонажа Еллі Еванс. Вона та її найкращий друг Лі Флін народилися в один рік, день та час. Вони разом все їх життя. Будучи у шестирічному віку, вони вигадують правила, якими слідують вже багато років. Одне з цих правил №9 «Не закохуватися в рідних свого друга».

Це правило вигадав Лі стосовно його старшого брата, найголовнішого красунчика школи Ноа. Як вже можна було зрозуміти, що Еллі було складно дотримуватися цього правила і вона робила все, щоб позбавитися від кохання до старшого брата Лі. А те, що було далі, ви дізнайтеся, коли побачити це кіно. І я обіцяю, після перегляду, ви будете переглядати його знову і знову.

«Простачка» – фільм про двох дуже різних дівчат. Звичайну, простачку Бьянку, яку ніяк не може залишити в спокої головна красуня й стерва школи Медісон. Головна ідея фільму – це ярлики, які постійно розміщають на людях ті, хто вважають себе найкращими.

У цьому фільмі є сварки, примирення, знущання і головне – кохання, яке зародилося, ще задовго до всіх незгод.

«Три метри над рівнем неба» – напевно, всі чули про цю спекотну іспанську драму. Зі зрозумілою кінцівкою, але з дуже цікавим наповненням. Головний бунтар, палкий та гарний Аче, постійно вплутується в сварки та бійки, а в серці залишається романтиком. Він закохує в себе й сам потрапляє під чари дуже слухняної та правильної Бабі. Він перевертає її життя з ніг до голови і, як і вона йому, причиняє їй багато болю.

Після перегляду цього фільму, ви не замислюючись побіжете дивитися другу частину. А вона буде більш заплутаною та цікавою.

Дві неймовірні комедії «Дівчина без комплексів» та «Красуня на всю голову». Головну героїню обох цих фільмів грає незабутня Емі Шумер. Недосконала дівчина з великою кількістю недоліків. Але вона вірить у свої сили і дає зрозуміти, що всі ми, жінки, гарні у різних аспектах. Нам не треба змінювати себе, а любити такими, якими ми є.

Після цього фільми, ви дуже піднімете свою самооцінку, почнете вірити у себе та зрозумієте, що вам не треба себе змінювати, бо ви вже ідеальні.

Також можу рекомендувати такі фільми, як:

1) Ця безглузде кохання

2) З любов’ю, Розі

3) Щоденник пам’яті

4) Чудо


5) Чорнильне серце

6) Брудні танці

7) Поспішай кохати …

Пам’ятайте, кіноіндустрія – це мистецтво. Прагнення показати нам цікавий світ кіно, надихає режисерів, сценаристів та акторів на ці неймовірні сюжети, які надихають нас на неймовірні речі.

Ксенія Єроміна

ЕКРАНІЗАЦІЇ ТВОРЧИХ БІОГРАФІЙ



Частина 1.

Ця стаття розповідає про відомих письменників та письменниць, їхні творчі та особисті злети і падіння, які втілилися у кінематографі. Запрошуємо приєднатися до цієї дивовижної подорожі долями великих і талановитих людей...



«ГОДИНИ»

В основі цієї дивовижної психологічної картини лежить роман Майкла Каннінгема «Години», який у 1999 році приніс авторові Пулітцерівську премію. У фільмі ми бачимо трьох жінок, які живуть у різні часи. Що між ними спільного й чому саме ці історії? Кожна з героїнь переживає внутрішній конфлікт і самотність, незважаючи на те, що вони зовсім не самі. На перший план виходить бездоганна гра Ніколь Кідман, яка постає перед глядачем в образі Вірджинії Вулф. Хвороба душі не дає їй спокою, жінка не може знайти собі місця, не зважаючи на любов та турботу чоловіка. Погляд Кідман немов пекуче залізо, яке занурюють у холодну воду. Її грим, постава, навіть зачіска, передають складність і неоднозначність характеру письменниці. Дія відбувається у 20-ті роки 20 сторіччя, де Вулф працює над книгою «Місіс Делловей». В іншій сюжетній лінії, яка зображує 50-ті роки 20-го сторіччя, Лора Браун у виконанні Джуліани Мур читає цей роман. Головна героїня під номером 3 – Клариса Воган (Меріл Стріп) живе у 2001-му й піклується про сина Лори Браун, який має отримати премію за свої літературні досягнення. Це тріо пов’язане тривогою й дивним фатальним передчуттям кінця. Навіть Клариса, яка, здавалося б, найщасливіша серед жінок, перебуває у «вимушеній відповідальності» за життя іншої нещасної людини. Вірджинія тікає від реальності єдиним зрозумілим для себе способом, залишаючи лист зі словами: «Завжди роки між нами. Завжди роки. Завжди кохання. Завжди години».



«ГЕНІЙ»

Фільм «Геній» вийшов у 2016 році. Фундаментом цієї кінострічки став роман «Макс Перкінс: Редактор генія» Ендрю Скотта Берга. Роль генія Томаса Вулфа, письменника «втраченого покоління», отримав Джуд Лоу. Роль терплячого й талановитого редактора Максвела Перкінса, який працював з Вулфом, виконує Колін Ферт. Це історія про складні та цікаві відносини між автором та редактором, – людиною, яка намагається вдосконалити текст. Процес надскладний, адже художника так само легко образити, як і письменника. Томас Вулф – це вибуховий згусток енергії, який не під силу контролювати ані досвідченому Перкінсу, ані його дружині Елін. До речі, роль дружини письменника виконує Ніколь Кідман, яка завжди вражає своєю глибиною, емоціями та магічною красою. Глядачі та критики знають, що ролі муз та письменниць личать цій тонкій та граційний австралійці, але про це трохи згодом…

Ця історія показує нам, як важливо, аби поряд із бунтівним генієм із гарячим серцем опинився ще один, але з холодним розумом. Так народжуються книги, які живуть століттями. Так згоряє людина й залишає по собі світло, яке пронизує душі читачів, тому що без повної самовіддачі не створи

«ГЕМІНҐВЕЙ ТА ҐЕЛЛГОРН»

Ця стаття має девіз: «Забагато Ніколь Кідман не буває». І знову вона, і знову глибока й емоційна в образі Марти Ґеллгорн. Роль пристрасного письменника виконує Клайв Овен. Актори пускають бісики одне одному, сперечаються й показують хімію, яка протягом 2,5 годин заповнює кожен куточок на екрані. Цей телефільм розповідає про стосунки двох талановитих і норовливих людей, які живуть словом, війною й коханням.

Режисери полюблять обирати Ніколь на ролі сильних, навіть войовничих жінок. Марта Ґеллгорн – відома воєнна кореспондентка, яка їде туди, де війна, щоби ніхто й ніщо важливе не залишилося поза увагою людей. Гемінґвей – зірка свого часу, який отримує особливу насолоду й натхнення від смертельної небезпеки. Війна міцно поєднує два житті, незважаючи на те, що письменник одружений. Ці стосунки приваблюють як Марту, так і Ернеста – у них люта пристрасть і непередбачуваність. Згодом, цей союз набуває офіційного статусу й подружжя ще якийсь час перебуває в стані ейфорії. Гемінґвей створює “По кому подзвін” для своєї femme fatale. Проте Ґеллгорн має амбіції й не бажає тихенько сидіти в тіні свого відомого чоловіка, чим дратує останнього. Пара розлучається за ініціативи Марти. Вона стає першою жінкою, яка покинула письменника проти його волі. Війна поєднала дві долі й так само розлучила пару, коли закінчилася, залишивши на згадку лише розорені душі. Ще багато років ці люди будуть пов’язані гірким розчаруванням, спільними спогадами й вибором шляху, яким краще піти з життя.

«СИЛЬВІЯ»

Фільм розповідає про вразливу і талановиту поетесу й письменницю Сильвію Плат, яка вважається основоположницею жанру «сповідальної прози». Фільм показує внутрішню боротьбу Сильвії з власними демонами, які спонукають її до депресій та спроб самогубств. Молода і прекрасна Гвінет Пелтроу виконує роль Сильвії, а роль її чоловіка й відомого поета свого часу Теда Г'юза – Деніел Крейґ. Цікаво, що дочка подружжя Фріда відмовилася від співпраці з кінорежисером цього фільму й надрукувала вірш “Моя матір”, який починається словами: «Вони знову вбивають мою матір», тож ставлення Фріди можна зрозуміти й без зайвих коментарів.

Проте не поспішайте відмовлятися від перегляду «Сильвії», тому що це художній доробок, і він має право на існування та інтерпретацію матеріалу. Тим більше, коли йдеться про таку визначну літературну постать. Звичайно, творці картини приділили багато уваги стосункам Плат і Г'юза, чим піднесли гру акторів, що мають «сольні партії». Цей підхід зумовлений тим, що Тед мав великий вплив на творчість Сильвії й навпаки. Режисер показав у фільмі долі двох закоханих людей більше, аніж долі творчих і відомих особистостей. Адже всі ми люди, які прагнуть щастя понад усе. Залишаю Вам простір для власних висновків щодо цієї історії, яка здатна викликати як емоційне піднесення, так і занепокоєння.

«ПОРЯТУНОК МІСТЕРА БЕНКСА»

Добірку з біографічних фільмів на сьогодні закриває драматична комедія «Порятунок містера Бенкса». 1961 рік, авторка «Мері Поппінс» Памела Ліндон Треверс погоджується на екранізацію своєї книги, але все складається не найкращим чином, тому що прискіплива письменниця має мільйон ідей щодо виправлення сценарію. Волт Дісней витратив майже 20 довгих років на те, щоби вмовити авторку перенести всіма обожнювану «міс досконалість» на великий екран. Історія не вигадана, а спирається на реальні події, які мали місце під часу зйомок вищезгаданої кінокартини, що таки вийшла в 1964 році. Сам Дісней мав особисту зацікавленість у цьому творчому проекті, адже він пообіцяв своїм донечкам, що це неодмінно станеться.

Ця історія сповнена теплом, музикою й чарівністю, яку кожна людина відчуває в дитинстві, коли вперше читає улюблену книгу або дивиться фільм. Чи пам’ятаєте ви себе в такий момент, коли захват наповнював легені, очі перетворювалися на справжні біноклі і спокійно всидіти на місці було просто неможливо?! Це саме те почуття.

«Порятунок містера Бенкса» – це сердечна сповідь Треверс про те, звідки все ж таки узялися ті самі Бенкси та їхній янгол-охоронець на ім’я Мері. Емма Томпсон блискавично передає надскладний характер авторки й дає перцю Волту Діснею, якого грає Том Генкс (чи потрібно щось казати про цього пана?). Це сумна і водночас весела історія співпраці, яка здатна зворушити навіть закам’яніле серце. Колись Треверс сказала: «Я ніколи не думала, що вигадала її (Мері). Можливо, це вона вигадала мене. Саме тому мені так складно писати про себе». Декілька сюжетних ліній звиваються в один яскравий візерунок, який не відпустить вас аж до самих титрів.



Частина 2.

На черзі друга добірка біографічних фільмів про літературних бунтарів, як у творчості, так і житті. Вирушаємо разом у цю подорож просто зараз!



«УАЙЛЬД»

«Уайльд» – це провокативна та витончена драматична історія життя Оскара Уайльда, яка побачила світ у 1997 році. Фільм створив режисер Браян Гілберт за книгою Річарда Еллманна «Оскард Уальд». Ця кінокартина просто засліплює сузір’ям уже видатних і тоді ще починаючих акторів. Наприклад, тут зіграв свою першу епізодичну роль красунчик та улюбленець публіки Орландо Блум. У далеких 1996–1997 роках ніхто й уявити не міг, що перед ними майбутній Вілл Тернер або Леголас. Чи міг? Теж саме можна сказати про Джуда Лоу, Майкла Шина та Йоана Ґріффіта, яким дісталися більш значні ролі. Компанію цим молодикам складають досвідчені Ванесса Редґрейв, Том Вілкінсон і Стівен Фрай у ролі самого письменника. Про таке кіно в нас говорять «дуже британське», бо в ньому є атмосфера, свій особливий темп і надзвичайні костюми. Такі фільми та серіали зараз роблять ще крутіше, але інакше.

Біографія Уайльда може бути до вподоби не всім, на відміну від його творів. Можливо, для декого він занадто сміливий і йде поза своїм часом. Ця картина показує нам талановитого чоловіка, який живе творчістю й бажаннями, навіть примхами. Сьогодні він збирає хвалебні відгуки, а завтра – нікому не потрібен. Неважливо, як високо ти піднявся, значення має лише те, чи є поряд люди, які допоможуть піднятися знову.

«ЗА ПРІРВОЮ В ЖИТІ»

Свіженька біографічна драма 2017 року про життєвий і творчий шлях Джерома Девіда Селінджера, роль якого виконав британський актор Ніколас Голт. Ця історія базується на книзі Кеннета Славенскі, яка має назву «Йдучи крізь жито» про молоді роки письменника. Цей фільм не мав особливого комерційного успіху та і критики не співали йому дифірамби, але тут є про що поговорити! Постать письменника настільки визначна, що нехтувати будь-якою біографічною екранізацією – це просто злочин. Тим паче, Голт кожним своїм поглядом грає на струнах душі дівочої аудиторії. Фільм добре передає атмосферу 1940-х років, коли амбіційний хлопець шукає свій шлях до слави. Наставника Селінджера зіграв Кевін Спейсі, який веде його до мети крізь сумніви й постійні відмови видавництв. Фільм вийшов до скандалу, у якому фігурує ім’я цього актора, тож це не вплинуло на сприйняття картини у світовій кіноспільноті.

Автор великої книги 20 сторіччя «Ловця в житі» – непроста людина. Юнак прагне кохання, але несерйозна і вродлива панянка кидає його заради Чарлі Чапліна, чим розбиває його серце, та й ще під час його служби на фронті. Він прагне визнання, але не може нічого вдіяти з раптовою популярністю, яка немов вогонь опікає його внутрішній світ. Через це новоспечена зірка тікає в затишне місце, де його не зможуть знайти шалені фанати. Принаймні, він так думає. Чоловік будує сім’ю, але відчуває себе чужим серед своїх. Його велика книга стає для нього непомірним тягарем. Це фільм про спроби і втрати, які подарували світові справжнього героя на всі часи – Голдена Колфілда, за яким у тіні завжди стоятиме Джером Девід Селінджер.

«ЧАРІВНА КРАЇНА»

«Чарівна країна» – це фільм 2004 року про шотландського письменника Джеймса Баррі, який створив персонажа Пітера Пена. Головні ролі зіграли титуловані голлівудські актори Кейт Вінслет та Джонні Депп. Ця історія торкнулася сердець глядачів, тому що в ній є добро, щирість і світ дитинства. Джеймс Баррі зустрічає прекрасну жінку Сильвію, яка втратила чоловіка й залишилася з 4-ма дітьми. Письменник заводить дружбу зі всією сім’єю, незважаючи на осуд людей. Це спілкування дарує йому натхнення для створення книг про Пітера Пена, який так схожий на третього за віком сина Сильвії. Чи можна назвати поведінку чоловіка адекватною, особливо з огляду на контекст того часу та біографічний виклад матеріалу? Сумнівно. Навіть зараз така грайлива і трохи інфантильна поведінка чоловіка здатна викликати питання. Проте у фільмі він постає відкритою людиною, яка не боїться бути собою. Ким би він не був – він приносив радість.

Жінка занедужує і швидко втрачає сили, проте Джеймса не лякає цей факт. Він проводить для неї власну маленьку виставу, яку Сильвія не змогла відвідати в театрі. Чарівна країна – це загробний світ, не страшний і повний страждань, а місце, де Сильвія спокійно гуляє в чудовій сукні зеленою галявиною…

1,5 години казки вам забезпечені, тож не гайте часу і вирушайте на зустріч із неймовірним світом Джеймса Баррі та Пітера Пена!



«ОПІВНОЧІ В ПАРИЖ»

«Опівночі в Парижі» – це романтична фантазія 2011 року, яка розповідає про американця в Парижі. Кожен літературоман міг би позаздрити тій пригоді, яка сталася з персонажем Овена Вілсона, але ж на те вона й фантазія, щоби залишатися в мріях. Автором цієї історіє є відомий своєю ексцентричністю режисер Вуді Аллен. Сюжет розповідає про вигаданого письменника Гіла, який приїжджає в столицю кохання зі своєю нареченою Інес, щоби відвідати місця, у яких створювали свої шедеври Гемінґвей та Фіцджеральд. За магічних обставин Гіл потрапляє в минуле, де зустрічає своїх кумирів, що просто підриває його сприйняття «реальності», а також інших видатних постатей того часу. Чи може бути щастя більшим від зустрічі з такими геніями? Так, адже герой знаходить Адріану – подругу Пікассо, і, звісно, закохується в неї по самісінькі вуха. Ще б пак, адже цю панянку грає зваблива французька актриса Маріон Котіяр, яку багато хто полюбив ще в “Закохайся в мене, якщо наважишся” в далекому 2003 році, тож глядачі закохуються разом із Гілом. Ця невгамовна пара подорожує виром часу й подій. Нажаль, ця історія кохання не матиме класичного «геппі-енду», бо Гіл вирішує жити теперішнім, а Адріана обирає минуле, у всіх розуміннях цього слова.

Ця картина залишає по собі присмак трішки хмільного Парижу, який манить історіями людей, які творили видатні літературні твори й картини, а ще мрій і дивовижної архітектури. Це символічна подорож у власні почуття, яким довелося «статися» посеред прекрасного міста амурів.

«МІСС ПОТТЕР»

«Місс Поттер» – кінострічка 2006 року, яка присвячена Беатрікс Поттер – англійській письменниці та ілюстраторці, яка трощила стереотипи щодо незалежності та освіченості жінки свого часу. Адже завдяки прибуткам від продажу власних літературних доробків вона змогла самостійно придбати ферму й землі навкруги. Найвідомішою книгою авторки є «Казки про кролика Пітера». Також завдяки своїм дослідженням і малюнкам грибів Поттер стала шанованою експерткою у сфері мікології. Роль талановитої письменниці та художниці виконує Рене Зеллвегер, за що у 2007 році була відзначена Золотим Глобусом.

Чи має вигаданий світ вплив на свою авторку й навпаки? Певно, що має, ще й який! Чарівні тварини оточували Беатрікс із самого дитинства, тому й не дивно, що саме вони грають головні ролі у творах письменниці, яка цінувала й надихалася світом природи більше, аніж світом людей. Її можна зрозуміти, тому що Вікторіанська Англія не викликала в норовливої й самостійної панянки особливого захоплення. З коханням склалося не одразу, бо молодий чоловік помер, і вперше письменниця вийшла заміж у 47 років. Ця історія вчить глядача йти до своєї мрії й не полишати спроб, навіть якщо весь світ згортувався і вважає твою поведінку неприйнятною. Час успіху настане, якщо ти віриш у казку та сили природи.

Ми разом із Беатрікс Поттер, Джеймсом Баррі та іншими літературними винахідниками дякуємо Вам за увагу! На все добре. Бажаємо Вам лише гарних фільмів та книжок, а ще власну ферму й подорож у Париж:)




ЦЕ (моя) МУЗИКА

Анна Каплінська

МУЗИКА – ЦЕ КЛЮЧ ВІД УСЬОГО

Прохолодним вечором, коли ти йдеш вулицею, горять ліхтарі і чути людські голоси, ти просто вмикаєш музику і насолоджуєшся цим моментом. Вулиця в твоїх очах вже не темна, вона яскрава, думки змішуються з мелодіями і словами, і тут відбувається вибух емоцій. Кожна пісня тягне за собою емоції, неповторні в інший момент життя. Спогади змішуються з бажаннями, і ти вже не розумієш, що тобі треба, ти просто чуєш і отримуєш насолоду.

Неймовірна кількість жанрів і кожна людина знаходить в них частинку себе, спогади, пов'язані з тією чи іншою піснею, а головне, вони знаходять в ній відображення їх самих.

Музика – це творчість, і пишеться вона від настрою. У ній втілюються ті емоції, які домінують в тобі саме в цей момент і не важливо, що ти хочеш записати запальний поп або рок, і тим часом на душі туга, а в горлі ком. Ось чому ми перемикаємо пісню за піснею, поки не знайдемо ту, яку хочемо слухати саме в цей момент. Ми це робимо, адже шукаємо пісню, яка втілює наш стан прямо зараз.

Музика – це натхнення. Можна годинами сидіти і думати, але в голову не прийде жодна думка, але як тільки ти залишаєш все в спокої і розслабляєшся, будь-яка мелодія може запалити цю лампочку над твоєю головою. Ти просто починаєш творити, продовжуючи слухати ту саму пісню.

Музика – втілення всього. Знаєте, вираз «Архітектура –це застигла музика»? Кожен архітектор асоціює вид своєї творчості з певним жанром музики. Так і в будь-якій роботі, людина бачить відображення своєї справи в пісні.

І найголовніше те, що музика абсолютно в усьому. Вона не тільки в людях, вона в кожній живій істоті і неживому предметі. Помах крил птахів, дзижчання бджоли, звук кавомашини, зліт літака. Насправді це просто звуки, але ці звуки можна перетворити в найпопулярнішу пісню.

Не важливо любитель ти року або репу, а можливо, поп-музики. У будь-якому жанрі є та пісня, ритм, мелодія і слова, які зачеплять твою душу і відкриють для тебе новий світ.

Музика – втілення нас самих, вона не знає часу і жива лише завдяки тому, що потрібна людям.

Ірина Жук

НЕНАВИСТЬ СИЛЬНІША ЗА СМЕРТЬ. ПАГАНІНІ

Ненависть. Пристрасть, що не вимагає взаємності. Нескінченна, безмежна та послідовна. Любов перемагає смерть? Ненависть не полишає й світ мертвих.

Все життя Ніколо Паганіні відчував на собі її обійми. Творив, ухиляючись від тих дотиків. Сила й віртуозність його творів – то маневри й виживання.

Батько стусанами муштрує сина як мавпочку – може, кілька монет. перепаде в кишеню, доки худорлява істота розважатиме натовп. Невдаха-комерсант дивиться на малу дитину як на ще один проект для спекуляцій – дарма, все дарма. Ніколо не розіб’є інструмент, не втече гуляти.

Ніколо оволодіє скрипкою.

Оволодіє тими шматками дерева з різних порід, на які натягнуті жили тварин. І які тримаються разом лише завдяки клею.

І водитиме по них смичком – ще одним шматком дерева, але там з кінського хвоста насмикано волосин та затиснуті докупи.

І все.


Коли ви дивитесь зі сторони, який то є граційний та витончений витвір, як ті ефектні форми зливаються з тілом, створюючи звук, що змагається у проникливості з найкращими людськими голосами – то там все тримається у буквальному сенсі на кінчиках пальців. Які до того ж знаходяться у постійному неперервному русі на високій швидкості.

Хм, а кому мають належати ті пальці, щоб впоратись з усім цим?

Якщо хтось намагається ухилитись від асоціацій з чарівниками, то даремно – кілька сторічь тому народ цілком серйозно вірив, що музиканти у змові з усілякими тими силами, яких вночі краще й не називати.

Ви просто уявіть, що ваші долоні не знають ні сенсорних екранів, ні навіть клавіатур. А суцільне робоче життя ваших рук – ото як на дачних роботах по підтриманню круговерті картоплі. Або махання важезним залізяччям, яке ще зветься зброєю. Чи іншими знаряддями, де суцільне дерево комбінується в різних пропорціях з суцільним металом.

Хто багатий – за того махають інші.

Й от після такого на ваших очах хтось утримує самим підборіддям на плечі порожнисту конструкцію й змушує повітря повнитись мелодіями, простягаючи одну руку напівзігнуту, наче для милостині (отут я мала б написати «подайте мені на пристойні струни всесвітньо відомої фірми такої-то, але дуже сумніваюсь у позитивному результаті, та й представники її навряд чи за піар продукцію подарують, бо мене не читають, тож просто уявіть жалібно простягнуту руку, яка ще й активно перебирає пальцями), а інша…

Інша врізається у ті самі струни за допомогою того, чим раніше породиста коняка від ґедзів відмахувалась (захисникам тварин зазначу, що спеціально заради жил та волосин нікого не забивають й не вирощують, жили брали як побічний продукт після заготівлі на м’ясо, хвости смикали живим коникам, після чого вони й далі собі підкорялись хазяйській волі).

Диво-дивне.

Дехто з виконавців та композиторів ще й піарив себе, користуючись цією суспільною думкою (цю сонату не я написав, мені вічний суперник Бога наснився, й силоміць змусив, прямо таки диктував у вуха, вірите чи ні, а гроші за прослухування платіть, може я на них свічку в церкві поставлю, а може новий плащ замовлю…).

І Паганіні не оминув цієї слави (отак ми повертаємось до нього, доки я остаточно не перетворила текст про ненависть, що тінню стояла за його життям й поза ним, на чергове зізнання моєї любові до скрипки та усієї її родини).

У цьому місці зазвичай кажуть про його неймовірний талант. Про те, що саме потяг до музики та природжені здібності визначили його шлях.

Ні. Одночасно зі мною до одного й того ж педагога віддали двох хлопчиків на тій же скрипці вчитись грати. У обох були чудові природні здібності. Й обоє досить рано просто покинули навчання, бо бешкетувати здавалось цікавішим, батьківські нерви здались супроти лінощів.

Виконавська майстерність й викладацький талант Паганіні-старшого були, м’яко кажучи такі, що дружина тікала з дому, як брав до рук мандоліну.

І тих, хто здатен творити й виграти життєві битви – інколи роблять це таки завдяки ненависті.

Тут я не можу проминути такого феномену, як пристрасть Шерлока Холмса та Альберта Ейнштейна до гри на скрипці. Геніальність та цей інструмент присусідились та й сплелись у загальній думці. У чому ж секрет?

Чи забезпечує цей інструмент геніальність на замовлення, варто лише навчитись його в руках тримати?

Я тут висловлю лише свою особисту думку.

Коли граєш, то твій мозок водночас і дуже зайнятий, й вивільнений. Зайнятий – бо всі кінцівки задіяні, рухи мають бути швидкими та точними, ще й загалом поза не надто стійка. Якщо маєш суто технічні проблеми, то думаєш про них. Але як від них звільняєшся…Рядові музиканти симфонічного оркестру на стонадцятій репетиції чи виступі встигають одночасно з грою поміркувати на «тему ковбаси» – чи не треба її часом купити, про сімейні проблеми (діти знову неслухняні та погано вчаться), про інтриги та амурні походеньки (ну як і в будь-якому різностатевому досить великому колективі). Тобто поводять себе як звичайні смертні на рутинній роботі (недаремно композитори та диригенти споконвіку вправляються у засобах впливу на свідомість не тільки публіки, але й виконавців, щоб останні не надто псували їх високі задуми).

Видатні ж музиканти відрізняються тим, що здатні в цей час думати про музику зокрема й мистецтво загалом. Напружений мозок, який з одного боку стимулюють звуками музики «власного виробництва», тобто не пасивного прослуховування, а шляхом активної взаємодії власних пальців з інструментом (різниця величезна, скажу вам чесно), з іншого – пошуки вирішення абстрактних проблем. У випадку мистецьких проблем в голову приходять нові ідеї в цій царині, у Шерлока Холмса формувався ланцюжок пояснень щодо мотивів злочину, а Ейнштейн починав бачити під новим кутом фізичні закони (все відносно, панове, все відносно…).

Повернемося ж до постаті самого Паганіні. Те, що в дитячому віці дорослі й досвідчені музиканти розводили руками, бо не мали чому його вчити – цей факт не настільки феноменальний як здається, справа в тому, що за життя Ніколо сама техніка гри не була надто розвинена, інструмент набував класичних форм поступово, та й навіть довжина смичка різко збільшилась. Як виконавець, Паганіні мав потяг до експериментів, як композитор – до реформ. Документально невідомо, чи він отримував якусь освіту, окрім музичної, здається, що його знання з літератури та культурна грамотність – то лише додатки до музики, бо ж міфологія широко використовувалась тоді для сюжетів.

Був у його житті і період таємничого існування в ролі коханця знатної дами, коли у перерві між втіхами ті руки доглядали за садом та грали на гітарі. Зовнішність Паганіні дала підстави про припущення щодо генетичного захворювання, але без відповідних аналізів зробити висновки неможливо. Точно відомо лише те, що богатирського здоров’я не мав, часто витрачався на консультації ескулапів, а що причина того – вроджені вади, дитинство з побоями та поганим харчуванням, подальші митарства з гастролями у ті часи, коли Італія становила собою купку міні-країн (от уявіть митний контроль на межі кожної області України, пересування у поштових екіпажах без зручностей та амортизації, ще й владу церкви, яка править політикою, й чиї агенти на тих-таки кордонах вирішують візові питання), інфекції, виснажлива робота…

Причин може бути багато, але заздрість до таланту (й до грошей, які були його гонорарами) просто таки танцювала поруч. Легенда про гру на одній струні – той випадок, коли правда більша за легенду. Бо для сестри Бонапарта Елізи написав твір для двох струн, а на честь самого Наполеона – для однієї. Про амурну мотивацію до дами, чиїм придворним музикантом був на той час, говорити якось й не надто цікаво на тлі тієї наполегливості, що відзначала пошуки Ніколо у музиці.

Особисте життя згодом підкинуло роман зі співачкою, яка стала дружиною й подарувала сина. Однак ідилії не вийшло – дуже швидко шлюб перетворився на з’ясування, хто кому життя зіпсував. За сина йшла боротьба – дитину Паганіні дуже любив, й сподівався передати свій хист та колекцію скрипок.

Скрипка… Вона й стала справжньою вдовою за ним, вона й тужила за його відданими руками. Його улюблена скрипка (роботи Гварнері) так і зветься – «Вдова Паганіні», й лежала поруч на смерті одрі. Церква довго не давала рідним навіть поховати тіло, гроші пливли з рук у намаганні вирішити те питання – ненависть проти монет чи монети проти ненависті, хтозна.

Правда лише та, що колись темні пристрасті торкнули струни, зачепили руки, й разом вони, наперекір всім, наперекір самій смерті подарували крихкому шматку нечувану доти віртуозність, прийоми, що змусили звучати те, чому і ймення ще не було – бо «а хіба так можна грати?».

Можна. Все можна подолати – і хвороби, й розчарування, силу релігії й міць фінансів, коли змусиш служити музиці й темну сторону душі.

У вічності немає пристрастей, вічність зберігає й натхнене коханням, й спровоковане ненавистю – аби лише долало сіру мряку забуття.

А мелодії Паганіні її шматують блискавками вже котре сторіччя…

Ірина Жук

ФРЕДЕРІК МІЙ, МИЛИЙ ФРЕДЕРІК…

Коли ми вперше зіткнулись, був прозорий аж до сивого смутку осінній вечір, я на жовтуватому папері транспонувала мелодії у перервах між розв’язуванням рівнянь. Ті закарлючки малюються механічно, варто лише тримати в голові правила. І педагоги спонсорували мій час вправами, а я з нахабною легковажністю займалась ними просто у коридорах навчальних закладів.

Його руки, оті довжелезні пальці, здатні на надзвичайну неймовірність щодо фортепіанних клавіш, забрали з моїх думок і тягучу важкість дощових крапель, і безпорадну перед занепадом розкіш осені. Десь кружляло ще те листя, десь ще настирно стукотіли пориви вітру й води, але час зупинився.

Застиг у тиші творінням його рук.

Сполохом серця.

Але мені одразу розповіли про неї – ту, з якою він насправді жив під одним дахом.

Хмара ревнощів аж до бурхливої ненависті.

Хіба можна вибачити їй, що розбивала його серце? Додавала горя й до так нелегкої долі?

Це навіть смішно, але я досі так само сильно обожнюю Шопена й так само оту Аврору Дюдеван терпіти не можу.

На той час мої уявлення про романтичні стосунки були на рівні «люди одружуються, щоб мати дітей». Яким чином ті діти з’являються – про фізіологічну сторону розповісти встигли, але до підліткового віку мені тоді ще було далеко, то й знання те лишалось абстрактним.

Ну декотрі дорослі чогось собі голову усілякими коханнями та почуттями забивають – то є каста митців, вони особливі. А звичайні люди поруч шедеврів не творили, і частіше говорили про гроші, побут, і знову про матеріальне. Нудно, буденно, хтось живе разом, хтось когось забезпечує, хтось комусь чи спільним дітям щось винний, проблеми, сварки, зобов’язання...

Підручник у проміжках між нотами так коротко втискував особисте життя у творчість композитора, наче й самі автори соромились, що між датами написання шедеврів геній ще й якимись жінками міг перейматись, й кудись їздити не заради концертів (от ледацюга!).

Зате з біографіями поетів дивуєшся, як той пан Байрон, наприклад. ще щось встигав писати, бідолашний – одна дама там, друга сям, ще купа суспільно-політичних прагнень…

Лаконічний візерунок нот змітав буденність. Коли здіймаються у повітря стрункі акорди – хіба можна думати про щось інше? Поза тією елегантністю – все суєта. Все сірість. І лише звідти йде світло.

Фредерік Шопен не написав жодної симфонії чи опери – творів, що зазвичай слугують найзначнішим досягненням у доробку композитора. Серед класиків це своєрідний виняток. Почавши кар’єру як піаніст-виконавець, що цілком у дусі того часу, милий Фредерік обмежився одним інструментом – фортепіано. Для оркестру створені найбільші за величиною твори Шопен у жанрах концерту та фантазії (так, це дійсно музичні терміни, музика таке мистецтво, що концерт та фантазія у рівних правах).

Ну взялась людина написати за прикладом Баха цикл прелюдій – 24 (по одну на кожну тональність). Такий собі квест. Чому саме Бах з таким розривом у часі, який розділяє їх? Бо тривалий час Бах був лише частиною архіву, як за життя не мав популярності, то дочекався визнання аж коли його ноти відкопали з пилу допитливі люди, миш прогнали криками своїми криками захоплення від того нововідкритого океану музики, то й мода пішла на шановного Йоганна-Себастьяна Баха.

Прелюдії та етюди замість вправ на технічну майстерність, під пером Фредеріка перетворились на форми, сповнені глибокої драматичності – кільканадцять тактів для всіх емоційних переживань (поети тихцем гризуть олівці в кутку й рвуть на собі патли від заздрощів).

І це не карколомні каскади Ліста, що стали еталоном віртуозності. Шопенові вальси, полонези та мазурки не для танців – вся річ у відтінках ритму, які схильні до невловимої мінливості. Примхливості. Я б сказала, хай вибачать мені теє професори музакадемій, що Шопен – предтеча, провісник джазу. Ота імпровізаційність, що огортає настрій (залізаю під стіл, ухиляючись від товстенних монографій, які вже націлені у бік моєї голови!), так от, у Фредеріка ще до імпресіоністів (у музиці свої були!), до Равеля з його «Грою води», до «Місячного сяйва» Дебюссі, до появи джазу на культурній авансцені вже йде відхилення від канонів ритмічної та інтонаційної краси задля передачі відчуття, емоцій, настрою.

Класична музика розробила і вдосконалила форми гармонії – саме те, що робить мелодію дійсно мелодійною. Ті закони і ті правила, що дозволяють зробити красивий ритмічний малюнок, поєднати ноти у акорди, які будуть приємні для людського вуха. Як вода, налита у вазу з геометричними пропорціями – поєднується досконалість форми та грайливість змісту. Можна налити кольоровий розчин, можна змінити освітлення, додати квітів як деталей – але лишаються чіткі межі, які стримують воду. А Фредерік…У Фредеріка те скло застигає хвилями. Хай виливається воно вже у формі води – краплинами, хай вода згладжує гострі скляні уламки – аби акордами сміялася та плакала душа.

Шопен як романтик жив емоціями. Жив тугою за рідною Польщею – той Париж… та не мріяв він про нього як усілякі екзальтовані дамочки. Просто виїхав на гастролі з рідної домівки, а у його відсутність стались політичні заворушення – і назад дороги не стало. Власне кажучи, у часи його життя й держави такої не існувало як Польща, чи Річ Посполита чи Республіка Польща. Ще до появи на світ Фредеріка вельможне панство, будьмо відвертими, про…ет, спробуємо висловитися ввічливо... пробайдикувало свої політичні обов’язки в якості керманичів «шляхетської республіки», наслідками чого скористались сусіди. І території нинішнього члена Євросоюзу перебували у складі Російської імперії, доки деякі відчайдушні голови піднімали там один за одним повстання, намагаючись виправити колишні помилки, а більш помірковані голови платили податки й плекали мрії мовчки у своїх серцях.

Корекція геополітичної ситуації у бажаний для поляків бік затримувалась, і Париж став осередком емігрантів. Франція теж стабільністю не відзначалася (то виганяємо монархів, то повертаємо, то вклоняємось Бонапарту, то проклинаємо), але, принаймні, незалежність зуміла зберегти. Може, і тягнуло тому поляків туди – відносно недалеко, Європа, а не Америка, революційні настрої й недобитки аристократії, гарна природа й активне спілкування творчих людей з різних країн.

Аврора… Вона ж та, що писала здоровенні як цеглини сентиментальні романи (і з такою ж швидкістю, як ремісник кладе цеглу) під чоловічим псевдонімом Жорж Санд. Навіть за свідченням її ж біографів (а я таки взяла на себе працю якось, вже у більш дорослому віці, ознайомитися й з її творчістю, і з її життєписом – інша сторона конфлікту теж має право голосу) мала вдачу аж ніяк не «тендітної принцеси». Секрет її довгих взаємин як з Шопеном, так і з поетом Альфредом Мюссе, теж геніальним чоловіком-романтиком, криється навіть не у таланті пристрасної коханки чи неймовірній красі, як дехто міг би запідозрити. Аврора була старша за них обох, і відігравала роль такої собі матусі, яка віддає накази як жити, що робити, організовує візити лікарів до недужого, одночасно й дорікає, й клопочеться. На той час у неї вже були власні діти від її законного чоловіка, розрив з яким стався ще до знайомства з Фредеріком та Альфредом. Свого часу, тоді ще майбутня, баронеса Дюдеван закохалась у того, хто здався їй еталоном мужності. І втекла з коханцем, здійснивши мрію Емми Боварі, бо надто вже неромантичним виявився той чоловік – книжок не читає, музику не любить, одне полювання в голові, та з приятелями напитись з приводу трофеїв чи політики. Розчарована аж до нервових розладів, з вірою у філософію та ідеальну любов, тепер вже Жорж Санд, вимальовуватиме героїнь рішучими (аж до фемінізму, як на сучасний погляд), але водночас покірними перед справжнім почуттям. Саме це й обумовило успіх її романів, й те, що ще знаходяться бажаючі їх читати. Бізнес-леді – ця пані й успішно заробляла на життя своїм пером, й маєтком управляла не гірше. Творча обдарованість коханців дарувала їй ілюзію, що «на цей раз то справжня романтика», а вони закохувались у її… сімейність. Хворобливі, з душевними проблемами, вбачали у цій жінці осередок, що стабілізував життя, тепло впорядкованості та надійності, захист від сум’яття.

Щоби краще зрозуміти, чому ці стосунки перетворювались на токсичні й отримували суперечливу оцінку від оточуючих замість ідилії, уявімо пару, де жінка сидить вдома у панталонах та халаті, ще й пишається цим (Бальзак після особистої зустрічі з Жорж Санд прокоментував її жіночність та манери зі своєї чоловічої точки зору не надто схвально). У такому вигляді ця жінка постійно строчить тексти зі швидкістю, від якої сучасні копірайтери позеленіли б (і то нагадую, що пером, навіть до друкарських машинок далеко). Окрім того, вона обговорює контракти з видавцями, влаштовує вечірки з друзями, виховує дітей, слідкує за сільськогосподарськими роботами та політикою, організовує поїздки на відпочинок без туристичних агентств. І впевнена у собі, своїй правоті.

Поруч офіційний коханець, співмешканець так би мовити. У гормональному пориві її привабила його молодість, його зовнішність (отой великий ніс, худорлявість постаті, очі з вогнем). Аврора має слабкість до таких, один і той самий типаж, доки з віком гормони не вщухнуть – отоді одразу втратить цікавість до тих талантів, лишиться лиш пристрасть до політики та письменницької роботи. Ференц Ліст міг би стати одним з них, завадила наявність постійної подруги. Романтичний образ, однак, у побуті потребує постійного нагляду та піклування – то хвороби, то настрій.

Але ж то набридає з часом, вирішувати всі проблеми самій. І філософські роздуми про те, що таке любов, й якою вона має бути, й де межа у дружбі між чоловіком та жінкою. Багато слів, сучасна жінка б потинялась по психологам у такій ситуації. Або ж коротким і прямим текстом (можливо, зі скандалом) сказала б, чого їй не вистачає.

З іншого боку, вся лірична пронизливість музики, що плавила скло гармонії й форми – через те, що часто то був єдиний вихід глибоких емоційних переживань. Фредерік самотній в чужій країні, з чужою культурою та мовою, далеко від справжньої родини. Він сидить та створює своє у тиші, доки вона галасливо та бурхливо розважається, влаштовуючи прийоми для друзів. Це їй потрібна уся ця активність, йому досить замкнутись в кімнатці. Його знову лихоманить, і хто він тут без неї, без її опіки? Але ж було інакше колись. А зараз навіть рухатись важко.

Навіть її дочка, Соланж, переживаючи підлітковий період, кинеться зі своїм бунтарством до нього, а не до рідної матері. Фредерік зрозуміє й підтримає цю вже юну дівчину, а не дитину, у прагненні вирватись від постійних повчань з цитуванням філософів, від регламентованого життя. Але Аврора цього не вибачить. Підірвати її авторитет матері, дозволити дочці жити самостійно й вийти заміж – та хто він такий, щоб вирішувати?

Тепер вже ніхто.

Аврора вважатиме себе нескінченно правою, порвавши зі смертельно хворим Фредеріком. Стільки зусиль на нього, навіть назви його творам підбирала, попри протести Шопена – і така невдячність.

Їхня остання зустріч буде випадковою, дуже короткою й прохолодною. Він просто втече, а вона дійде висновку, що кохання скінчилося.

Смерть забере його невдовзі з рук його рідної сестри.

Заповіт таки виконають – серце Фредеріка нероздільно належатиме Батьківщині – бо то єдина справжня любов у його житті.

Аврора житиме ще довго, разом з Соланж активно впорядковуватиме нотну спадщину Шопена.

Пристрасті вщухають, держави минають.

Акорди залишаються.

Ті руки воскресають знову й знову, під різними іменами, невловимістю духу.

Духу, для якого форма ніщо.

Ірина Жук

ЯК ТЕБЕ НЕ ЛЮБИТИ, ДЖАЗ?

Джаз…Хто не чув цього слова хоча б раз?

Грайлива Мерілін Монро, яка перебирає ніжками – у фільмі, що наші глядачі й досі знають за «феміністичною» назвою щодо ролі дівчат у джазі. Імпозантний Луї Армстронґ – хриплий голос, але потік світла огортає душу. То співають не його зв’язки чи інструмент в руках – то наче усмішка зависла в повітрі, складаючись зі звуків. Чеширський кіт від заздрощів пішов би пакетами шарудіти. Елла Фітцджеральд – річка у променях місяця.

Новий Орлеан, афро-американці та епоха «Великого Гетсбі».

Тендітна Кейко Матсуї у сучасній залі.

Ось що виринає з пересічних думок.

Якщо класична музика – то промені сонця, що пройшли крізь вітражне скло у соборі, то джаз – це блискітки з жіночої сукні у пристрасному танці.

Саме так, на мою особисту думку, краще уявити різницю між ними. Імпровізаційна складова джазу, його примхливий ритм – усе це свого часу зробило джаз явищем неймовірним для музикантів Старого Світу.

Джаз звуть музикою вільних людей. Але він такий, бо коренями своїми пішов з мистецтва… рабів.

Хто не чув про плантації на території нинішніх США та їх темношкірих працівників – той, певно, лише історію України вчив. Це було ще задовго до Силіконової долини, ба навіть й золото Аляски ще не лихоманило людям розум. На той час індіанців вже потіснили з земель – де вогнепальною зброєю, а де «вогняною водою». Але землі потребували рук. Бачили ж, що сталося з долонями Скарлет О’Хара у «Звіяних вітром», коли тій довелося самотужки збирати бавовну? Сільськогосподарські роботи під палючим сонцем вимагають фізичної витривалості. Тож заради цього деякі не надто обтяжені мораллю підприємці здійснювали примусовий імпорт з берегів Африки робочої сили. А оскільки перевезення через океан здійснювали лоу-кост компанії без будь-яких зручностей, то приїжджали до місця призначення не всі.

Зауважимо, що на той час ті темношкірі людьми не вважались – аргументація ділків ґрунтувалась на тлумаченні уривків з Біблії, згідно яких раби хоч і мали зовні подобу людську, але походили від проклятих племен – нащадків Хама, біблійного персонажа. Хам був одним з синів Ноя – так, саме той будівничий ковчега, що не зміг взяти на борт динозаврів. Вже після потопу Хам повів себе з батьком негідно, за що й отримав прокляття.

Нісенітниця для 21 сторіччя – але цілком логічна річ для 17-18 ст.

Отже, на нові береги таким шляхом прибували купки людей з різних племен. З собою ж, крім генетичного матеріалу, у пам’яті везли вони рідну музичну культуру, ритми та наспіви. Щоб вижити, їхні нащадки, які вже народжувались на американському континенті та виховувались як християни, а не «дикуни», пристосували те усне знання до нових звичаїв.

Так виникли спірічуелси та госпели – релігійні наспіви з відчутним впливом того, що нині звуть джазовим ритмом. Однак джаз є музикою світською, й сили своєї набув у 20 сторіччі. Передумовою для його розвитку стало те, що вже вільні афроамериканці потребували розваг. Отримавши доступ до інструментів, вони хотіли танцювати під ті ритми, співати так, як відлунювала душа. Їм було байдуже до європейської культури, дозвілля після праці – тепер вже вільнонайманої – мало звільняти від усіх проблем.

Тривалий час існувала думка, що джаз – то не для білих, білі музиканти не здатні його зрозуміти. Джаз аж ніяк не залежить від кольору шкіри. Просто класична система музичної освіти, прийнята в Європі, формувала такі уявлення про ритм та гармонію, що джаз вимагав значної перебудови. Але саме ті люди доклали зусиль, щоб джаз таки міг бути збережений у нотних та аудіозаписах, синтез знань дозволив згодом розвиватись новим напрямкам у джазі та зростати новим поколінням музикантів.

Джазовий бум, почавшись з Нового Орлеану, охопив увесь світ.

Озирніться на сто років тому. Жінки звільнились від корсетів, їхні сукні та спідниці вкоротились так, що стало видно коліна. Нові танці під супровід оркестрів з неймовірно вільними рухами відповідали настроям – жага життя без колишніх обмежень, життя після Першої Світової війни. Дівчата більше не мали залежати від традиційної ролі «або тебе батько забезпечує, або чоловік». Вони отримали право на професії та право ходити на побачення не винятково з метою пошуку кавалерів для шлюбу, а для того, аби гарно проводити час. Ви можете повірити, що Астрід Ліндгрен, казкарка, свого часу належала до «jazz-girl»? А це так.

Секрет джазу – зробіть свободу своєю пристрастю, своєю любов’ю. Джаз продовжує жити попри усі моди тому, що зсередини йде прагнення вивільнитись. Вивільнитись від усталеності, від скутості.

Але пам’ятайте, що свобода це не хаос. Це те, що ми добровільно беремо на себе. Це те, у чому звітуємо в першу чергу перед собою, своїм серцем.

Вікторія Адаменко

ДОВГА ДОРОГА ДОДОМУ

Ніхто ніколи не робив і не зробить Україні таких неймовірних дарунків, як вона – наша незабутня Квітка ! Ті два альбоми українських пісень, що їх записала Квітка Цісик в Америці, заробивши гроші на рекламі, не мають аналогів у світі. 200 тисяч доларів для найкращої студії, найкращих музикантів заради батьківщини батьків, про яку знала лише по їхніх розповідях!

Ці пісні сьогодні – це тест. Тест на любов до України, тест на патріотизм, коли хочете . Якщо в очах не забринить сльоза , коли ти чуєш «Київський вальс», або не будеш зворушений її виконанням пісні Володимира Івасюка «Я піду в далекі гори», та що там казати, будь-якою українською піснею в її виконанні – ти не українець .

«Сльоза – це твоя прихована людяність», – казав колись наш Іван Миколайчук і мав рацію.

Мабуть, сам Господь не встояв перед цим голосом і забрав Квітку до свого янгольського хору. А натомість – подарував їй Вічність і здійснив найзаповітніше бажання: повернув її голос в Україну.

«Ця збірка пісень – бажання мого українського серця вплести радісні нитки в розшарпане життям полотно, на якому вишита доля нашого народу». Ці рядки присвяти теж вражають. Чи то лише втрачена батьківщина може стати такою зіркою-дороговказом?

Так Квітка ж народилась в Америці! Це ж треба, щоб отой біль розлуки з рідною землею так передався у спадок дитині?

А могла б купатися собі в оскароносних лаврах, знімалась би в рекламі і далі, заробляючи чималі гроші. І … була б однією з безлічі зірок на американських теренах, які дуже швидко зникають з естрадного небосхилу, тільки-но полишають це життя.

Так, була б однією з безлічі, а стала однією – єдиною, найкращою, найнеповторнішою Квіткою в усій Україні!

Як добре, що вона встигла це зрозуміти! Вона тільки мріяла про те, щоб в Україні її почули!

Це зараз ясно, що українська музика, хай і дуже якісно зроблена, не могла надовго полонити американський бомонд.

І можливо, вкрадена у Квітки розбещеною донечкою багатого татка пісня «Ти світло мого життя», за яку Цісик так і не отримала «Ґреммі» (ім’я крадійки вискакує одразу в Інтернеті поруч з назвою пісні), була початком шляху до України. Бо як влучно стверджує наша геніальна поетеса, «блаженний сон душі мистецтву не сприяє». І справді, може, та поразка в американців була компенсацією за шлях до Вічності в українців?

Тільки шкода, що за життя Квітка не побачила сліз українців, які плачуть, чуючи її пісні. Шкода, що не заспівала для тих, кому ці пісні присвячувались. Шкода, що не побувала в ріднім краї, у тій Україні , яка завжди жила в її серці і якій вона заповідала свої пісні, свій голос і свою душу.

Чуєш: кру-кру-кру

В чужині умру,

Заки море перелечу,

Крилоньки зітру…

Це «Журавлі», остання пісня, яку записала Квітка. Символічно, чи не так? На чужині вмерла, як та журавка, але її голос перетнув усі землі, усі кордони, усі залізні завіси і таки повернувся додому !

Геніальність Квітки в тому і полягає, що народившись і живучи в Америці, вона змогла вкласти в свої пісні душу самої України, душі усіх предків, які мріяли повернутись на Батьківщину, і свою невмирущу душу, яка завжди була, є і буде Українською!

Ірина Жук

АЛОЇЗІЯ VS КОНСТАНЦІЯ. Ліліт та Єва Моцарта, або ж Від оперних арій до «Маленької нічної серенади»

Про Вольфганга Амадея Моцарта міг чути навіть той, хто ретельно затуляв вуха від звуків класичної музики – адже ці мелодії линуть постійно з кінофільмів. Ба, та навіть оте «хлопець, що писав дзвінки для мобільних» має свої підстави.

Бо працювати Моцарту доводилось на замовлення багатих осіб. В епоху, коли далеко ще було не лише до YouTube й усіх ресурсів Iнтернету, але й до грамплатівок, люди теж любили музику, але насолоджуватись нею могли лише наживо. То ж або вчись грати та співати сам, або плати іншим.

Ті ж, що мали титули та гроші, так і сприймали музикантів – живий плеєр; ввімкнув на час обіду похизуватись перед гостями, замовив серенаду, щоб вечір з дамою став приємнішим, та ще для багатьох розваг згодиться.

У таких умовах і почав перетворюватись з дитини на юнака Вольфганг. Конкурсів та телешоу про юні таланти ще не вигадали, проте вже були газети та реклама. Батько – Леопольд Моцарт – влаштовував гастролі сина; тендітного блідого хлопчика сприймали як цікаву іграшку. Рукоплескали, дарували коштовні речі. Життєрадісний від природи Амадей насолоджувався популярністю вундеркінда, життя було лише доповненням до гри з музикою.

Підрісши, хлопець не втратив ані пристрасті до музики, ані бажання робити так, аби життя й надалі було святом нескутого натхнення та веселощів. На заваді реалізації його творчих задумів та мрій став тодішній ринок музики. Попитом користувались імпортні речі – італійські співаки, італійські музиканти. Оперні вистави теж велися не рідною німецькою (бо вона вважалась немелодійною), а італійською. Освічена знать розуміла, про що спів і без титрів (а менш освічені…ну що ж, ми ж теж з вами підспівуємо англійським пісням, не надто переймаючись своїм знанням мови, однаково все «про любов»).

Конкуренція між місцевими професійними музикантами йшла жорстка. Профспілок та законодавчо закріплених прав, у тому числі й авторських, не було, страйкувати ніяк. Водночас можливостей мати стабільний дохід мало. Або ти маєш постійне місце роботи у якогось вельможі чи при костьолі з відповідними вимогами (і примхами їхніх високостей та церковників). Або жодної тобі кар’єри, тимчасові підробітки та перекваліфікація.

Моцарт-старший все те чудово знав, сам запекло тримався свого місця, і як менеджер свого сина активно займався його піаром перед потенційними працедавцями.

Знайомство з родиною Вебер трапилося у житті Вольфганга якраз тоді, коли юний Моцарт робив спроби свого «бунту проти системи» та починав відстоювати право на втілення мрій, незалежно від батькових повчань.

Мадам Вебер мала на той час чотирьох дочок, і як типова тогочасна мамця все міркувала, куди б їх спихнути заміж, бо попри їхні сопрано, мали такий страшенний недолік, як відсутність приданого. І куховарити певно вміли, й обличчя та фігурки симпатичні (Інстаграм-профілей для перевірки такої інфи теж ще не вигадали, тож довіримось усіляким іншим історичним свідченням). Батько родини працював у театрі суфлером, ноти ще переписував (ото уявляєте, не лише розшифрувати оті каляки пером в пориві натхнення композиторів, але ще й живим ксероксом підробляти, просто жах!). Посада, як Ви зрозуміли, не надто високооплачувана, а кошти на дочок вкрай потрібні (ну ви розумієте, що придане – то не лише панянкам сукні, запас постільної та нижньої білизни, сковорідок та кастрюль для вдоволення апетитів чоловіка з усіх боків, але й певна сума у «твердій валюті» – такий собі мішечок з реальними срібними та золотими монетами).

Ну що ж, матінка Вебер вирішила піарити найстаршу Алоїзію як потенційну зірку. Поп-сцени ще немає, тож дівчина ходить на прослуховування до тогочасних продюсерів оперних вистав та леліє мрії, щоб її вподобав там якийсь олігарх (ой, вибачте, князь...чи граф).

Панна Алоїзія за сучасними мірками ще підліток, свіжа краса юності, хитрощі косметики від матінки (а помада тоді вже була, ага), дзвінке сопрано. Вольфганг зачарований. Ось він, інструмент для його амбіцій, ось хто співатиме арії в його операх! (І зустрічатиме вдома з гарячими стравами після репетицій). Отже, вона ідеальна. Моцарт у запалі своєї першої серйозної пристрасті вчить її співати (тогочасні співачки як правило погано знали теоретичні основи музики, дозволяли собі фальш, та й з вокальними техніками не всі з них були добре знайомі, тож ситуація, коли композитор спершу чогось намагається навчити діву перед тим, як випустити її на сцену, була в ті часи нормою).

Далі йдуть компліменти її природним даним. Й от чи то завдяки чарівному голосові (кращого за скрипку, на якій батько вперто вчив грати), чи оченятам Алоїзії, закоханий юнак вирішує одружитися з таким скарбом. Його не хвилює придане, адже впевнений, що разом вони підкорятимуть світ своїми талантами. Творчий союз, ідеальне щастя. Натхненно пишуться арії, Вольфганг переймається успіхами коханої та підтримує її.

Однак Леопольд має свою думку. Бачив він уже на своєму тих капризних оперних дів, вірність артисток законними чоловікам – та всі ж знають, яка вона сміховинна. Покровителі з букетами та браслетами зовсім не платонічні залицяльники, та й тогочасних художніх керівників театрів дами улещують не лише високими нотами. Романтичне сприйняття світу та стосунків Моцарта-молодшого зіткнулось з практичним цинізмом та життєвим досвідом Моцарта-старшого. Дружина Леопольда, Анна-Марія не мала особливих талантів, просто весела господиня, любляча дружина та мати – що ще треба для подружнього життя?

Його син усе ще не має стабільних доходів, як він уявляє собі сплату рахунків (ні, не за газ та електрику, але квартирна плата домовласнику все таки є, хоч і без центрального опалення та водопостачання)? А на які кошти купуватимуть їжу (лавки з м’ясом та овочами), чим платитимуть кравцям та лікарям (хай навіть дружина шитиме сама, суцільний хенд-мейд, але парадний камзол їй не довіриш, ще підуть діти по принципу «скільки бог дасть» та почнуть хворіти...)? Та й усі ті витребеньки на зразок нових туфельок, нових капелюшків, стрічок та голок (чи то пак булавок, негоже чоловіку тримати різницю між тими дрібницями в голові)…

Ото зароби собі, синку, спочатку репутацію та влаштуйся на нормальну роботу, а тоді вже про одруження….А поки батьківського свого благословення не дам, так і знай!

Вольфганг згадав дитинство, і повів себе як гарний слухняний хлопчик. Упевнений у своїх талантах та почуттях Алоїзії, поїхав під наглядом матері у Париж. Що таке кілька місяців, коли попереду ціле життя, сповнене кохання та слави!

Те, що сталося потім, біографії Моцарта, усі книги та постановки, присвячені його життю та творчості, не оминають увагою, сперечаючись у барвах. Достеменно лише одне – плани не здійснилися. У Парижі померла мати Моцарта, місцева публіка не виявила бажання спонсорувати його проекти. Останньою краплиною стало те, що Алоїзія знайшла собі за час відсутності іншого кавалера, Йозефа Ланге, актора та художника, й вийшла за нього заміж.

Розбитий вщент, Вольфганг-Амадей знайшов для свого серця прихисток в руках наймолодшої з сестер Вебер, Констанції. Не така талановита, але життєрадісна й любляча. Батько знову був проти. Усю родину Веберів клеймив не надто ввічливими словами, та й мати Констанції з свого боку вдавалась до маніпуляцій на кшталт письмового зобов’язання одружитися з дівчиною, інакше чималий грошовий штраф (ото часи, кавалерами не хизувались в соцмережах з сентиментальними статусами, а так прямо: вештаєшся поруч – дівочу репутацію плямуєш, ганьбиш, нічого даремно розважитись – йди до магістрату, цебто загсу, та церкви).

Але шлюб виявився вдалим. Зійшлись характерами.

Моцарт-молодший багато працював після одруження, й опери ставились, і навіть Алоїзія співала в «Дон-Жуані» в ролі, звісно, донни Анни, й Ланге намалював портрет колишнього свої дружини (той самий класичний портрет Моцарта при перуці, що так прикрашає обкладинки дисків класичної музики). Бізнес є бізнес, а шоу-бізнес таки вже мав місце. І діти з’являлись на світ один за одним. Й друзі гуляли в домі подружжя Моцартів, сміючись і граючись з папугою та собакою, а в перервах обговорюючи музику та театри.

Лише по кількох роках сімейного життя написав Вольфганг твір, відомий нині як «Маленька нічна серенада».

Це струнна музика, тут немає місце сопрано. Але надзвичайно світла. Цю мелодію знають всі, і впізнають, ледь зачувши – й ті, що ніколи не чули опер Моцарта, бо експлуатують чарівність її гармонії нещадно кінофільми й реклами. Попри всю ретельність ставлення Моцарта до переліку своїх творів, не встановлено замовника цієї серенади. І ряд дослідників вважає, що то таки був музичний подарунок для Констанції – подяка за роки щастя.

Ірина Жук

НАВУШНИКОНОСЦІ

Первісна музика постала з хаосу у той момент, коли людина взяла до рук перший інструмент заради звуку. Коли камінцями стукнули, щоб ще раз той ефект почути, коли загорланили, аби відтворити власні емоції. Звуки на Землі існували й до появи людини – шурхотіли океанські хвилі, гриміли грози та вулкани. Щойно з’явилась атмосфера, як згідно фізичних законів вона набула здатності для поширення звукових хвиль у якості середовища.

Для організмів, що почали розвиватись на цій планеті, звуки стали побічним наслідком їх діяльності та впливу оточуючого середовища, і звідси – одним із сигналів про зміни. А оскільки зміни ті часто вимагали швидкої реакції (втекти від катастрофи, якщо еволюція вже надала лапи та крила), то й власне система звуковідтворення почала розвиватись – хоч родичів про хижака попереджу, якщо самого…ой…ой…хрум…хрум…хрум…

Людина ж як завше почала змінювати простір під власні егоїстичні потреби. Замало було дослухатись до звуків природи та здійснювати комунікацію, музичні інструменти знадобились для відтворення гармонії. Так, саме наявність штучної гармонії відрізняє музику від стихійних звуків (ні, не згадуйте тут про деякі музичні напрями, що імітують первісний звуковий хаос – то теж штучна розробка).

Як то кажуть, на потреби ринку музична індустрія розвивалась. Доки музика потребувала лише живого виконання, її частка у повсякденному житті людини була невисокою. Або сам грай та співай, або плентайся туди, де це роблять, та ще й плати – насолода насолодою, але й більш нагальні потреби вимагають уваги та часу. Музика була розкішшю. Так само, як гаптовані сукні знатних дам відрізнялись від витворів печерних кутюр’є, так і музика Баха та Моцарта відійшла від першоджерел. Мозок людини влаштований таким чином, що підсвідомо вловлює й тішиться закономірностями (а інколи навіть обдурює сам себе, знаходячи їх там, де насправді немає). Тож технічні засоби для запису та відтворення музики мали чималий стимул – знову й знову з найменшими витратами відчувати цей кайф.

Зрештою, і звуковий простір навколо людини зазнав значних змін внаслідок індустріалізації. Людські особини у перерахунку на площу земної поверхні зустрічаються частіше (а подекуди виникають місця особливого скупчення), зріс рівень шуму, який самі ж виробляють (робота транспорту, комунікації). Змінилось й значення звуків як сигналів – дзюрчання води то вже не «ура, струмок близько», а «забули закрити кран у ванній/проблеми з сантехнікою, затопимо сусідів/ збанкрутуємо від показів лічильника!». І це повсякденне життя. Але людський організм не встиг настільки змінитися, й у прагненні до комфорту широко користується штучною музичною атмосферою – тими ж навушниками телефоном з функцією плеєра.

У містах музика стала таким же атрибутом реальності як харчування. Портативний заслін від небажаних думок та звуків – ось що таке навушники. Це вже не просто засіб для гамування голоду за звуковою гармонією – ні, це спосіб зміни настрою, відсторонення від проблем та нудьги, коригування емоцій.

У такій ролі музика виступала й раніше, але сучасна людина зробила це залежністю. І як наслідок надмірного вживання – страждають механізми самоконтролю та самозахисту.

Ні, це зовсім не означає, що потрібно відразу кидати прослуховування музики або змінювати всі композиції на «природні» записи, поринаючи у шуми лісу та моря.

Це лише заклик до розуміння того, що фізіологічно людина не адаптована до цілодобового перебування у навушниках. Крім загрози погіршення слуху, про що попереджають медики, є й менш очевидні ризики.

Наприклад, небезпека від втрати обачності. Не дослухаючись до оточення на вулицях, можна втрапити у неприємну ситуацію (або й гірше).

Постійна втеча від проблем у світ музики звісно не зловживання алкоголем, але так само проблеми не вирішує.

Таким чином, якщо ви спостерегли за собою, що стрімко перетворюєтесь на різновид «навушниконосець звичайний» (тобто не можете без дискомфорту перебувати поза отим супроводом), то тримайте рекомендації:

1. Зважайте на те, що джунглі хоч і зроблені нині з бетону, скла та цегли, але сутність не втратили. Там, де потрібна увага, де є ризик зіткнення – змушуйте себе пильнувати, контролюючи реальний звуковий простір.

2. Музичний вечір – річ чудова, але якщо вам складно побути на самоті в тиші, якщо відчуваєте, що інакше лізуть гнітючі думки в голову, спогади або відмежовуєтесь так від реальних людей – то зрозумійте свої проблеми. Почніть їх вирішувати. Поговоріть відверто з тими людьми про свій душевний дискомфорт. Врешті-решт, зі спокійною душею й насолода від музики глибша.

3. Музика не вирішує проблем, чарівні звуки не виконають за вас вашу роботу, не втілюватимуть рішення. Але якщо такий стан, що всі конкретні дії зроблено, але з настроєм все одно не клеїться, сумніви чи ситуація, яку лишається лише пережити – тримайте у пам’яті, що зовсім не обов’язково вмикати собі музику під настрій. Навпаки. Змініть його собі на краще. Або якщо будні здаються надто нудними – перш ніж кидати все, змусьте себе вийти за рамки улюблених смаків в музиці. Нові для вас стилі, незвичне, незнайомі раніше виконавці. Переворот свідомості прочистить від зайвих емоцій голову, що дасть змогу тверезо ще раз все оцінити та зважити.

Ірина Жук

СКАЖЕНИЙ або ЧАКЛУН З ПАЛИЧКОЮ ПЕРЕД ОРКЕСТРОМ

Там, де є оркестр, то й завжди присутня отака неввічлива людина, яка стоїть до слухачів спиною. А що в слухачів є зір, то вони сидять собі, та й бачать, як та людина енергійно жестикулює, відволікаючи усіх – і музиканти замість нот на того дивака озираються, і примадонна співає про кохання тенору, а крадькома (от підступна!) не випускає з поля зору чоловіка з паличкою. А коли й тенор та бас роблять те саме, то не такою вже й дурницею видається анекдот, що то, либонь, сам Бетховен за пультом.

Насправді, композитори можуть виступати (і виступали) як диригенти своїх (та інколи чужих) творів. Але й є професійні диригенти, які не займаються композиторською діяльністю, тобто ці функції не обов’язково збігаються.

Коли бачиш роботу оркестру з точки зору публіки, то він видається злагодженим механізмом. Настільки досконалим, що роль власне диригента або видається зайвою, або містичною – це ж треба, тримати у покорі своєю паличкою всіх цих людей. Гендальфу з його «Ти не пройдеш!» лишається хіба що на сонечку сидіти.

До речі, про паличку. Вона не є абсолютно необхідною, лише символічним засобом. Застосовувати її почали з 19 сторіччя, та й згодом знаходились диригенти, яким без неї якось зручніше (чутки про фізичне насилля з її допомогою над особливо поганими музикантами не є виправданими).

Функції диригента під час виступу полягають у тому, що однією рукою він задає ритм, іншою – вказує на художні нюанси у виконанні (такі як «регуляція гучності»). Показово, що живуть зазвичай диригенти довго, попри таку нервовість, і ставлять своє прізвище з успіхом на записах концертів поруч з композиторським.

Річ у тім, що майже вся робота диригента не є публічною, вона проходить на численних репетиціях.

Її суть – це організація. Оркестровий твір складається з партій – для кожного інструменту. І лише у їхньому поєднанні стає очевидною краса всього полотна. Щоб домогтися цього, потрібно відслідковувати одночасно роботу всіх музикантів, чітко стежачи за синхронністю, виправляючи на ходу як наслідки затягнутого соло, так і порив натхнення. Якою б не була міцною дисципліна, кожне виконання оркестром є унікальним. Вся попередня підготовка додає «зіграності», знижує ймовірність помилок, однак прочитання, акценти розставляються трохи інакше. Це як робота режисера у театрі – кожен спектакль актори в одних й тих самих ролях з текстом класичної п’єси. Але трішки змінивши нюанси й акценти, й зміст сприймається іншим.

Таким чином, вибачте неґречність тому чарівнику, що стоїть спиною до вас – зате він слідкує, щоб кожний з його підлеглих для вас зіграв якнайкраще.


Каталог: wp-content -> themes
wp-content -> Рекомендована література
wp-content -> Зарубіжна література
wp-content -> Бібліотека вищашко ла анотований огляд періодичних видань за 011 рік Випуск київ 2012
wp-content -> Спортивна слава україни (довідково-інформаційний матеріал для лекторсько-просвітницьких груп народних домів про спортсменів Героїв України)
wp-content -> Літературна вікторина Т. Г. Шевченко – великий син України Коли І де народився Т. Г. Шевченко?
wp-content -> Плани практичних занять
wp-content -> Тема. Життєвий І творчий шлях французького письменника Альбера Камю; його філософські та естетичні погляди. А. Камю й екзистенціалізм
wp-content -> Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера
themes -> Я буду дуже вдячна всім за найжорсткішу критику, доповнення І запитання


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconУроки з курсу "Християнська етика в українській культурі"
Дорога Добра: Посібник для вчителя / Упоряд. Е. В. Бєлкіна, Ю. В. Беззуб, В. П. Руденко – К.: Видавництво – с
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconКонтрольна робота Творчість М. Вороного, Олександра Олеся І варіант Дорога в Казку з твору О. Олеся це символ
Висловіть судження:«Казка життя людства — вимисел чи реальність?»
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconТ. Г. Шевченко-геніальний поет, мислитель, пророк. Життєва дорога поета
Кобзаря. Вчити працювати з додатковими матеріалами, розвивати вміння працювати з мемуарно-художньою літературою
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconВсеукраїнський день бібліотек ведучий 1: Премудросте земна, бібліотеко!
Ведучий 1: Доброго дня вам, шановні гості. Вітаємо всіх, хто прийшов сьогодні на наше спільне свято – свято бібліотек,- цього вічно...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconГригорій Квітка-Основ’яненко Григорій Квітка-Основ'яненко
Через діатез у п'ятирічному віці хлопчик осліп. Зір повернувся до нього знов після відвідування Озерянського храму. Юний Квітка побачив...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconКонкурс учнівської творчості, присвячений Шевченківським дням
Я народився в Україні, І мені безмежно дорога ця земля. Це І тарасова гора під Каневом, це край дивовижної природи, край, де колись...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconНімецька дорога казок. Маршрут пані Метелиці. Frau Holle Route
Мета: поглибити знання про німецькі народні казки І їх збирачів Якоба І вільгельма Грімм; розвивати інтерес до німецького фольклору...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconПрисвячується 30-річниці аварії на час
Важко знати, що на твоїй з діда- прадіда землі не можна жити. Там дорога, що веде в нікуди…Там спорожнілі будинки з розбитими вікнами...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconІєромонах Роман Василь Шелепко Засновник парафії храму Преображення Господнього в Чорткові Народився: 1969 р. Помер: 2010 р. Біографія ієромонаха Романа Шелепка
Він говорив! Також життя в монастирі було дуже світським І отець Роман страждав через це, що часто монахи довго до ночі дивляться...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconТема уроку. Василь Стус: життя та поезія як дорога болю
Мета уроку: на основі аналізу життєвого та творчого шляху В. Стуса формувати в учнів національну гідність та свідомість, методом...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка