Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму



Сторінка8/12
Дата конвертації30.12.2019
Розмір4,49 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

ЦЕ (моя) ЛІТЕРАТУРА


Юлія Леонтій

БУНТ СЛОВЕСНОГО МИТЦЯ

Формула геніального чтива зберігається письменником у його власній підсвідомості. Та буває злам, що перетворюється на бунт, який втілюється в поведінці, характері й, урешті-решт, у творчості.

Революціонери, хулігани, бітники, злочинці, наркомани, алкоголіки і всі, хто йдуть проти всіх і всього… Кожна епоха письменників і поетів породжує своїх бунтарів, що захлинаються у правилах і рамках недозволеного.

Якщо людині не дають розвиватися як особистості, бунт починає виходити на поверхню. Здебільшого, це характерно для молодого покоління, яке лиш починає формуватися. Наприклад, Артюр Рембо, відомий як геніальний мерзотник, почав писати поезії ще з раннього віку. Бунтарське «Я» цього поета проявляло себе від бунту у словах до любовних стосунків із поетом П. Верленом.

Найяскравішим прикладом бунтарства є так звані американські бітники або, як їх ще називають, «розбите покоління». Післявоєнні роки породжують молодих митців, що шукають своє місце у цьому світі і прагнуть свободи. Усі їхні дії проявляються крізь призму бунту: алкоголь, наркотики, джаз, «неправильні» любовні стосунки, шалені пригоди і зухвалі слова у своїх творіннях… Серед таких прихильників бунту і свободи були Джек Керуак, Аллен Ґінзберг, Вільям Берроуз, Ґреґорі Корсо та інші. Їхнє життя і творчість – це бунт, який переходить у крик експресіонізму й авангардизму, та утворює те, що жодними правилами не схопити.

Ще одним виявом бунту є бунт внутрішній, який тісно межує із зовнішнім. Якщо зовнішній спрямований на інших, то внутрішній на самого себе. Нахил до творчості породжує надчутливість, який інколи переростає в страждання і депресію. Тому більшість письменників вбивали чутливість у алкоголі і наркотиках. До таких письменників належать Шарль Бодлер, Льюїс Керролл, Ернест Гемінґвей, Гантер Томпсон, Михайло Булгаков.

Ще однією формою внутрішнього бунту є самогубство. Закінчили так життя Сильвія Платт, Вірджинія Вулф, Марина Цвєтаєва…. Серед чоловіків, митцями-самогубцями були Ернест Гемінґвей, Гантер Томпсон, Стефан Цвейг, Пауль Целан… Список можна продовжувати і продовжувати.

Бунт завжди був притаманний творчим людям, але в кожного свій індивідуальний вияв бунту. Найкраще, коли бунт постає у вигляді геніальних творів, у неординарних сюжетах і героях, у якісній манері написання і в мисленні, не скутим традиційною «наукою».

Ірина Жук

ЯК Я ОПОВІДАННЯ ВЧИЛАСЯ (І ВЧУСЯ) ПИСАТИ

Мала проза така капосна штукенція, що хтось з неї починає, а хтось – закінчує. Романи обтесують до лічених сторінок або роздмухують вогник з рядків крихітних. Чи роблять вставки, що як мозаїки мають творити полотно.

Власне моя проза почалась з переробок казок та невдалих віршів. Бо що є стисліше за поезію? Той набір образів може й сюжету не мати, але картинку й ритм – зобов’язаний. Сюжетна поезія вигинається з сонетів у поеми, але як її зовсім ламає, то беруться за прозу.

Але навіть найкоротша проза – то дія, то конфлікт. Рими вже не заколисують сприйняття, і у читача сверблять питання, чому так, а не інакше, що було з героєм до (а чи після), як та таємнича особистість виглядала та яке ймення мала.

Відомі літературні герої мають таку властивість, що їх і розробляти не треба. Вставив собі того готового персонажа, й далі не морочиш голови ні з зовнішністю, ні з характером, ні з передісторією. Ото й фанфіки й тому так популярні, що вхопив героя чи героїню та й зайнявся пригодами.

Але ж мене те не приваблювало. Мала я історії, вигадані, звісно, й як акторів підбирала до них постаті. Малювати з натури, скажу чесно, то річ у випадку з художньої прозою, як і у Мікеланджело, коли тесав з мармурового шмату – зрізав та оббивав зайве. Тож перенести цілком тітоньку чи приятеля не вдасться на свої сторінки, хай як би там вони не казали протилежне, коли прочитають літературний шедевр.

Наступним етапом стало те, що життя почало мені підкидати сюжети. Чужі оповідки, власні ситуації. Вони чіплялись за нерви, й викликали думки, що цьому абсурду місце в кіно, а не в реальному житті. Або принаймні у новелі.

Деякі з тих сюжетів не давали мені спокою доти, доки я не спробувала переносити їх на папір, точніше, у кілобайти файлів. Одразу виявилось, що літературна обробка навіть найдраматичнішого випадку вкрай клопітка справа. Дійові особи отримували імена й зовнішність як актори в театрі вдягають костюми. Однак сцена малювалась й часто застрягала, навіть попри розкішні декорації. Інколи зі мною траплялось таке, що персонажі швиденько рухаючись таки доводили дію до кінця, або ж фінал після тяжких-важких роздумів на тему «чим все це могло б скінчитись» дописувався.

Але ж мені того мало. Такий скрип й так скупенько того тексту. Я почала читати поради отих письменників-класиків, чиє одне ім’я на обкладинці забезпечить тираж. Навіть на онлайн-курс пішла (чого не зробиш заради майстерності).

Висновки та поради для початківців:


  • Не чекайте, що прийде муза та потягне за вуха писати. Робіть себе буденно план по пунктиках з усіма лініями сюжету, сценами, відомостями про героїв й заповнюйте його потихеньку. Пишіть фрагментами, склеюйте їх потім. Одним словом, забувайте усі ті оповідки, де геній впадає ввечері в нестяму, а на ранок лежить рукопис з шедевром (й таблетки від головного болю).

  • Чим докладніше уявлення, тим легше писати. Ота підготовча робота з усіма дрібничками, які може й не ввійдуть в текст, конче необхідна. Не шкодуйте на неї часу, бо матимете ступор вже під час написання і те ой як неприємно – наче стіна відрізає тебе омріяного світу героїв.

  • Імпровізація – наша остання й найнадійніша зброя. Довіряйте їй. Пишіть так, наче востаннє. Неначе відчуваєте підступний подих, а потрібно передати оповідь тим, хто прийде потім, й вже не зможе нічого уточнити у розмові… Міняйте кути зору, стиль, все, що завгодно до того моменту, доки речення не почнуть нанизуватись. Попри план, попри усі попередні роздуми й уявлення про героїв, попри навіть свої смаки.

  • Текст – та площина, де всі психологічні проблеми автора витягуються як вечірні тіні на білій стіні. Часом тексти не йдуть не через ці проблеми. Часом навпаки – божевільна тяга зануритись у вигаданий світ. А часом —то спроба вирішення власних внутрішніх конфліктів. Вчіться відстороненню від героїв, вчіться тому, що це не продовження власної особистості. Це розширює діапазон образів та тем.

  • Редагування. Це процес, який вимагає внутрішнього спокою та прохолодного ставлення до власного тексту. Я б сказала, безжалісного. Допомагає пауза між власне написанням та редагуванням, щоб встигнути прийти до тями. Можна залучати інших людей, але робіть найприскіпливішого критика з себе.

Отже, якщо тягне писати, то виокремлюйте час на планування та редагування, прискіпуйтесь до своїх текстів та оминайте десятою дорогою фанфіки. Й крім вправляння у метафорах, не шкодуйте зусиль на психологію – як самопізнання, так і різних типажів людської спільноти.

Роксолана Жаркова

ПОГОВОРИМО ПРО ПИСЬМО?

День починається з перечитування сторінок соцмереж. Зі склянки теплої води з лимоном. З фейсбучних новин. З кави без цукру. З посту в Instagram. Про те, як усе чудово, коли можна не виходити з дому холодного зимового ранку. З кількох поспішних присідань і ще кількох потягувань долонями до підлоги. З музичного ролика на Youtube. З шоколадного круасана і затишної книжки.

Мій день часто починається з письма. Я або занотовую уривки якогось вірша, або сідаю за ноутбук дописувати шматок оповідання, або добираю гнучкі і влучні слова для якоїсь статті чи книжкового огляду. Пишу коли тільки можу і де тільки можу. Натхнення саме обирає час і місце свого приходу. Натхнення приходить в особливі моменти, посередництвом дуже особливих людей.

Писати можна коли радісно. І сумно, і не уявляєш, де знайти втіху чи підтримку. Писати треба, незалежно від того, що залишиться потім, після тебе, після твоїх слів.

Останні роки з’явилося чимало різноманітних курсів, де одні люди навчають, а інші – вчаться писати красиво. Студії з creative writing – творчого письма – мають на меті розвивати здібності літературного самовираження, знайти свій стиль і свій жанр, своє коло читачів. Активні користувачі соцмереж, створюючи яскраві пости з оригінальними фото і збираючи сотні, а то й тисячі лайків, стверджують про появу нової форми творчої саморепрезентації – «мережеву літературу». Це своєрідна можливість проявити власну обдарованість, отримати читацький фідбек (англ. feedback – зворотня дія) і зрозуміти, в якому руслі продовжувати працювати над собою і своїми текстами.

Писати про все: те, що хвилює, болить, тривожить, радує чи надихає. Як стверджує Діана Раб, «перенесення слів на папір – це форма терапії, яка нічого вам не коштує». Тепер слова з паперу переходять на сторінку віртуального ворд-файлу, а потім у живий простір всесвітньої павутини, де стають доступними для всіх навколо.

Писати – це жити. Це творити власний світ зі своїх думок і почуттів. День починається письмом. І закінчується теж ним. І це ніби внутрішня потреба – як дихати чи їсти. Як відчувати і мріяти…

Мій день починається з письма. Або смакування письма. А ваш?

Ірина Жук

РІК БЕЗ ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ І РІК, КОЛИ КОЖНОГО ДНЯ  –  НОВА КНИГА

Це мій особистий досвід, отож усі висновки не претендують на загальність та всеосяжність. Тішу себе думкою, що може комусь буде цікаво це порівняння  – читаємо ж ми усілякі відверті зізнання в мережі щодо особистого досвіду та різного способу життя.

Рік без художньої літератури випав мені цілком випадково. Це не було заплановою акцією протесту проти величезного обсягу програмної літератури в школі. Я не мала відрази ні до власне художнього слова, ні до авторів, з творчістю яких вимагали знайомитись. Емоційні враження своєю силою й міцністю досі живлять мою голову (хоча зараз смішно, як інколи неправильно розумієш дорослі проблеми героїв та героїнь, коли власного досвіду ще катма).

Отож, після насичення класикою та спробами аналізу творчості геніїв під керівництвом вчителів, які змінювали одне одного як погодні сезони за вікном (й так само відрізнялись за своїми методиками та ставленням), я вступила до вишу, де гуманітарні знання до фахових не входили.

Як студент, який намагається бути хорошим (тобто страшенно боїться викладачів, оцінок та усіх ймовірних негативних наслідків сесії включно з маминим серцевим нападом) я ходила на лекції та читала не лише конспекти, але й підручники. Неадаптований мозок відчув різницю між кількістю інформації швидко. Чесно кажучи, це вже потім я усвідомила, що проіснувала саме без художнього слова рік  – коли на канікулах втрапила до рук паперова книжка.

Спокус у мене особливих не виникало  – вдома книги лежали в шафі, мирно спочиваючи. Інші члени родини ними переймались рідко. Електронних пристроїв з інтернетом, щоб скачати цікавинку, у моїй власності не було з фінансових причин. Та й тоді вони ще були не лише дорогими, але й некомфортними для такого використання.

Чи не нудьгувала я? Аж ніяк. Світ природничих наук, навіть викладений суто академічною мовою, це чудернацька подорож. До того ж, часу банально не вистачало  – з перших тижнів контроль знань у вигляді опитувань та письмових робіт, інколи зовсім неочікуваних. Практичні заняття вимагали постійної підготовки. Тут би втримати в голові чергову класифікацію (й поспати).

Відчуття  – після такого постування перша-ліпша художня книга просто проковтується (незалежно від її рівня). У моєму випадку то був Діккенс, але вибір несвідомий (потрапив і все). Емоційний феєрверк теж є. Це як спрага, про яку не підозрював. Ходиш, чимось переймаєшся, а потім  – раз, і пропадаєш з цього світу. І наче ти інтелектуально ситий, але все одно зачаровують образи, створені лише уявою з тих сторінок.

Рік з сотнями книг  – оце якраз був свідомий експеримент. Не варто лякатися  – під більшістю тих назв ховаються оповідання та новели, частина з них  – аудіокниги. На дозвіллі, у перервах між справами, повсюди. Різноманітні письменники й тематики. Напередодні того року я натрапила в соцмережі на вихваляння якоїсь людини (не пригадую вже імені), що за рік прочитано 200 книжок. На той час я не вчилась, а працювала. І після роботи йшла додому, де атмосфера вганяла в настрій вельми кепський. Бо вже почалась війна, і той етап, коли надію на швидке розв’язання конфлікту втрачено, й страх за майбутнє тримає у полоні. Позиціонувалось те досягнення щодо книг як інтелектуальний подвиг (читати книжки ставало модним), а мені якраз браком ерудиції, стилю та мізків моє оточення докоряло. На рівень генія я не претендувала, вважаючи себе максимум сумлінною посередністю  – але зачіпало за живе. Рутинний вир, особливо поєднаний з тим станом, коли пригнічення сидить у тебе на плечах, не лише саморозвиток блокує, але й робить відкат назад. Сам собі шаблон, якого вганяють в паніку зміни й невдачі. Тому й окрім всього, хотіла відволіктись. Забутись у інших світах, бо контроль над власним вислизав як та казкова зміюка.

Що я можу сказати про враження? Художня література присутня була щоденно, позначка 365 таки досягнута (щоправда, в останні години й за рахунок вже таких коротеньких оповідань, що їх можна зараховувати як пости в соцмережах). Більш серйозні речі розтягувались, інколи кілька творів читались паралельно  – коли один застрягав, поверталась до іншого. Вибір не був цілеспрямований, приваблювали анотація й відгуки інших читачів.

Це загул  – суцільне марево свободи й мандрування думки. Одні герої змінюють інших, зовсім різні стилі й епохи, картини, що яскравіші за повсякденність. Від реальності відволікає  – це точно. Тисяча життів  – це правда.

Однак в цьому є свій мінус. Даючи емоційну розрядку, художня література сама по собі не здатна змінити життя. Для цього потрібні активні дії. До того ж, не все й не завжди корисно. Наприклад, є шедеври літератури, герої яких аж ніяк не можуть бути взірцем для гармонійних взаємин. Сліпе обожнювання та наслідування таких образів нічого не дасть, попри сильний емоційний вплив. Також надто завищені, ідеалістичні очікування від інших людей теж погано впливають на самореалізацію у реальному світі.

Коли я натрапляю на рейтинги та питання щодо впливу книг на моє життя, то почуваю себе розгубленою. Адже те, що стимулювало переворот мого внутрішнього світу, я б не змогла віднести до художньої літератури. Найчастіше це були конкретні живі люди, а не персонажі. Що ж до думок, то мої погляди змінювала більше література навчального та наукового спрямування.

Для тих, кому кортить епілог дізнатись цієї історії. Зараз до художньої літератури я ставлюсь я ставлюсь як до шоколаду  – трохи солодощів час від часу не завадить, але харчуватись лише ним суцільно неможливо. Читаю, хоча й в меншому обсязі  – коли є потреба в новій інформації, то часом доводиться робити вибір між романом з новелами та статтями, монографіями чи підручниками. А ще завела собі власні спроби написання художніх текстів (і це вимагає куди більше зусиль, аніж роль читача).

Висновки такі, що без художньої літератури зовсім довго не протримаєшся, наздожене рано чи пізно, хоч як би скептично не налаштовував себе, яка б не була зайнятість. Увірветься попри все, й кепкуватимеш, що твій привід для недосипу  – недочитаний роман (і куди було поспішати, дочекалися б ті герої, заховані у літери твого повернення, аж ні). Але й одна хороша книга з психології чи історії може змінити уявлення про людей більше, аніж десятки романтичних художніх. Можна любити фантастику й фентезі, але надихають природничі науки. І граматики іноземних мов відкривають нові горизонти не гірше пригодницької літератури.

Одна порада  – не чекайте від книжок, що вони самі по собі перетворять вас. Жодна книга, хоч яка геніальна, доки не почнете діяти, нічого не зробить. Це все одно, що дивитись серіали та фільми й міркувати, що їх герої зійдуть з екрана та вирішать ваші проблеми. Часом сухі, гіркі й жорсткі нехудожні книги змушують тверезо сприймати неприємні речі, болісно й надокучливо вчать, у той час як художні втішають й розраджують.

Усьому свій час  – й свої засоби. І відповідальність за розуміння й застосування виключно особиста.

Ксенія Єроміна

ЩО ВАРТО ЗНАТИ, ПЕРШ НІЖ БРАТИСЯ ЗА ПЕРО?

Чи можна навчитися писати? Питання, яке ставить собі кожна людина, що займається письменництвом, блоґінґом, бізнесом, викладанням, журналістикою... Сьогодні здатність чітко й цікаво викладати думки на папері, в соціальних мережах та під час розмови є однією з важливих передумов успішності. Філігранне володіння письмом – це вміння, що допомагає висловити свою думку, знайти власну аудиторію й тримати фокус уваги.

Чи можна випити чарівну склянку рафінованого натхнення і стати Джоан Роулінґ? Мабуть, що ні. Чи можна і чи потрібно створювати нового, але все ж другого хлопчика, що вижив? Хороша новина полягає у тому, що в цьому немає потреби. Ви не маєте бути кимось іншим, окрім себе. Все це зовсім не означає, що мати взірці – це погано. Навпаки – надихатися і навіть наслідувати шанованих майстрів слова на початку свого письменницького шляху (у широкому розумінні цього слова) – корисно. Це один із способів пошуку власного авторського стилю. Остін Клеон, автор бестселеру «Кради як митець», вважає, що створити абсолютно ідентичну копію неможливо. Ніхто не має того самого життєвого досвіду, як ви. Ніхто не говорить, не усміхається й не відчуває так само, як ви.

Вчитель навчає дітей малюванню, промовляючи одне й те саме, але в кінці уроку отримує не схожі один на один малюнки. Всі отримали одне завдання на всіх: намалювати дерево, але після дзвінка вчитель зібрав справжнісінький ліс, де кожне дерево живе і неповторне. Це відбувається тому, що кожен учень – це унікальна особистість, яка вирішує творчі задачі по-своєму. Ми отримуємо знання, досвід, враження, які пропускаємо через призму власного світосприйняття, навіть якщо ми намагаємося цього не робити. Тож, за Клеоном, «творча крадіжка» – це синтез того, про що ми дізналися з навколишнього світу й того, що є нашим особистим внутрішнім світом. Звичайно, тут не йдеться про відвертий плагіат. Надихатися ідеєю – не те ж саме, що красти й видавати чужу думку за свою власну.

Гарним прикладом є генетика. Далі цитата з книги Клеона:

«У вас є матір і батько і ви несете їх риси в собі, але ви більші, ніж сукупність цих рис. Ви ремікс своїх батьків й усіх ваших предків».

Щось подібне відбувається і з тим, як і що ми пишемо. Досвід і постійне пізнання світу робить наші тексти унікальними доробками.

Тож якщо ви відчули, що щось іде не так, тоді слід вчасно зупинитися і відділити слоненят від ведмежат – зрозуміти, де закінчується наслідування і починається ваше власне авторське «Я». Якщо слоненят (наслідування) занадто багато і воно межує з плагіатом, то слід почати з розширення горизонтів і піти у самостійне плавання. Помахати пані Роулінґ рукою й відпустити трійко культових друзів зі світу чарівників. Залишити поряд з ними на пірсі невпевненості милих й рідних вашому серцю слоненят й поставити собі наступне запитання:

НАВІЩО Я ПИШУ?

Нічого страшного, якщо у вас немає раптової й чіткої відповіді. Її пошук може зайняти певний час. Багато часу, якщо чесно. Тут не існує «правильної» відповіді. Прийміть свою винятковість, почніть використовувати її собі на користь і починайте багато працювати на текстом.

Відповідь на це питання дасть вам орієнтир, покаже, куди слід рухатися далі. Може заважає страх, що це нікому не потрібно? Тоді почніть працювати над виявленням причин цього почуття. Чи ви соромитися показувати свої роботи іншим людям? Можливо, ви вже це робили і отримали негативну реакцію у минулому? Тоді працюйте з самооцінкою. Може недостатньо добре формулюєте речення? Отже згадайте про стилістику, граматику, пунктуацію. Чи може ви хапаєтеся за десяток ідей одразу і не можете обрати про що писати просто зараз? Виділіть для себе найцікавіше та занотуйте. Звісно, це дуже стисла інформація і вона не претендує на істину. Почніть із себе, якщо прагнете розвиватися. Знайдіть підтримку серед інших людей, бо разом завжди легше, у будь-якій справі.

Ваша душа й розум – це творчі полотна, мова – спосіб відобразити ваші думки й почуття на папері. Тобто перенести свою унікальність зі світу духовного/фантазійного/чуттєвого у світ фізичний. То чому б не скористатися цим? Прийміть себе й почніть працювати, бо без дії немає зовсім нічого – ані поганого, ані хорошого матеріалу. Бажання – це добре, а у купі з працею – прекрасно. Шліфуйте майстерність, помиляйтеся, але пам’ятайте про внутрішній світ, в якому народжуються слова. Десь між глиб иною вашої особистості, її неповторністю й годинами наполегливої роботи над собою знаходиться омріяне вміння писати.

Наступного разу поговоримо про текст, його особливості, про повагу до читачів, роботу з формою...

То навіщо я пишу? Перш за все, це робить мене щасливою. А вас?

Ірина Жук

УЧАСТЬ У ЛІТЕРАТУРНИХ КУРСАХ, ФЛЕШМОБАХ ТА

КОНКУРСАХ: ДУШЕВНІ РИЗИКИ ПИСЬМЕННИКА-ПОЧАТКІВЦЯ

Навіть народжений літати має спершу здійняти крила. І, можливо, пережити не раз падіння. І зустріти в повітрі таких, як він. Крилатих.

А приречений писати, приборкуючи різних міфічних істот, теж виходить на арену. Простір, де ти не є винятком. Де всі володіють даром.

Легко демонструвати пір’я перед тими, що сидять у норах. Ловити їхнє захоплення та почуватися інакшим. Зустрічати підтримку тих, хто цінує твою особистість незалежно від твоїх успіхів – коло друзів та близьких.

Усвідомити себе лебедем та махнути домашнім куркам з їхніми поглядами щодо лінії поведінки – одна річ. Інша – тримати темп у польоті, де всі прекрасні. Від курей відлетів – і ти у своєму світі.

Творча істота, яка сама собі світ.

Можна писати у стіл. З показом лише для кола обраних. Ховатись під псевдонімом у мережі та читати відгуки, заклеївши веб-камеру.

І вважати, що ти не маєш вчитися, ти й так майстер. Критиків вважати зміюками. Створити башту – ні, навіть замки з донжонами, де можна перетривати осаду чужих думок. Хай там нащадки розбирають завали та скарби, а митець буде собі перо за пером створювати вічне.

У сучасному світі є спокуса, не виходячи із соцмережі, таки зустрітись з навчанням письменництву. І заявити про свою творчість.

Тож йти на курс чи у флешмоб? А може відразу на конкурс? І що для чого й чи взагалі потрібне письменнику?

Письменницькі флешмоби та марафони, які влаштовують у форматі онлайн, дають змогу показати свої тексти перед закритою аудиторією. Головна нагорода – ти дійшов до кінця. Участь заради участі. Організатор дає завдання, учасники пишуть свої тексти, трактуючи тему. Можуть бути настанови щодо стилю, поради від організатора, але найголовнішим випробуванням стає психологічне. Це і публікація свого тексту, і реагування на коментарі. Зазвичай атмосфера дружня, але теми можуть зачіпати особисте. Крім того, є ще й темп для створення текстів. Періодичність появи текстів одразу встановлюється правилами. Є у тебе натхнення чи ні, але ти мусиш сісти, поміркувати й щось створити. Ефект від флешмобу часто дорівнює психотерапії – прийняття себе як письменника, усвідомлення й переробка свого болю, навички взаємодії у групі з тими, хто також несе свій досвід у слові.

На курсі більша націленість на себе та теорію. Ти можеш не мати взаємин з іншими учасниками й особливо не звертати уваги на їхні твори, відпрацьовуючи свої прийоми. Залежно від позиції викладача, курси дають ту чи іншу базу. Якщо флешмоб дозволяє лише короткі тексти й одразу (технічні обмеження публікацій), то на курсах можна працювати й над структурою значно більших за обсягом творів крок за кроком. Послідовне заглиблення у проблематику та розробку свого твору робить ставлення до інших авторів не таким вже й дружнім. Одразу позначається перепад рівнів – хтось уже має досвід, а для іншого це лише перші кроки, один впевнений у своїй геніальності, другий має постійні сумніви.

Кожен курс та флешмоб мають свою мету, яка виведена у заголовок. Навчитись писати кожний день за будь-яких обставин. Написати оповідання чи роман. Шліфувати стиль та дізнаватись секрети майстерності.

Зворотним зв’язком курсу можуть бути оцінки, флешмобу – емоційні реакції та коментарі. На флешмобах та марафонах немає кращих, усі рівні, на курсі, якщо бали оприлюднюються, ти маєш порівняння.

На відміну від флешмобів та курсів, зворотного зв’язку у літературних конкурсах практично немає. Є обіцянки винагород, але відправив твір – й або тебе відзначили, або ні. А що саме не так чи навпаки, чи тобі вдається – відповіді не дістанеш.

Є стереотип, що конкурси випробовують твій талант. Насправді це відбувається тоді, коли безпосередньо маєш справу з іншими талантами. Коли ти доводиш саме собі, що твій талант вартий зусиль.

Кому потрібні марафони та флешмоби?

Щоб брати участь в таких заходах, потрібно вже мати певний рівень, який дозволяє швидко реагувати текстом на задану тему. І мати пророблені (або хоча б частково закриті) больові точки щодо самоствердження. Бо якщо людина звикла писати раз на півроку й лише за умов натхнення, вважаючи при цьому себе самотнім генієм чи навпаки, соромливою нездарою, то вона просто не дійде до фіналу. У неї трапиться перенапруження й емоційний зрив. Так, там багато чого вивільняється, але психіка влаштована так, що сприймає падіння своїх мурів як загрозу. Тому й реакція втечі, агресії в бік інших учасників – це просто повернення до звичного стану речей. З цієї точки зору курси й конкурси більш безпечні. Можна ж відмежуватись і від суддів, і від викладача. Та навіть від інших учасників.

Це практика для тих, кому потрібно писати короткі тексти. Хто готовий розворушити в собі таємно складене. Для навчання саме основам краще курси та осмислення літератури інших авторів, у тому числі й порад.

Конкурси ж… Головне, що тексти пишуться, а де саме знайдуться для них шанувальники та читачі – річ другорядна. Можна не сягати таких вершин, яке змусить суддів впасти на коліна, цілувати лауреату руки-ноги та благати про порятунок вітчизняної літератури, але мати певну популярність й відгуки. Й навпаки – вишколений до шедевру текст виявляється для загалу не до смаку. Надто складний, тематика не та – давайте знову казки про любов, поплакати, посміятися, погладити отих міфічних істот на сторінках, чекаючи десь у своїх справах.

Брати чи не брати участь – вибір за кожним самостійний. І гарантії, що саме ось цей захід, попри всі обіцянки, вивалить тобі на голову славу, немає. Бо все залежить від особистої сприйнятливості.

Юлія Леонтій

ЛІТЕРАТУРА ЯК ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ ПСИХОЛОГІЇ ЛЮДИНИ

Сучасний період виштовхує мистецтво назовні: від знання барокової архітектури до скульптур, від сюрреалістично художніх творів до інстаграм фотографій, від театральної постановки до пошуку нової кінематографії, від карколомної поезії до прози, що виходять за рамки сприйняття людського мозку. Ми живемо в час, коли читати модно, хоча отрути до нашого літературного коктейлю частенько підсипають думці, що читати це безглузда трата часу. Та Бог з ними! Кожному мозку свій удар.

Якщо розкласти літературне мистецтво на психологічні елементи, то вийде досить пристойне наукове вчення. «Потік свідомості», «розбите покоління», «екзистенційний вакуум» … і т.д. є непросто термінами, або ж мистецькими викрутасами: це крихти психології людини. У реальному житті є свій Форест Гамп (Грум «Форест Гамп), Ґолден Колфілд (Селінджер «Над прірвою у житті»), Замза (Кафка «Перевтілення»), Холлі Голайтлі (Капоте «Сніданок у Тіффанні») і всі інші книжкові герої. Більшість книгоманів, мабуть, неодноразово натрапляли на уривки, у яких знаходили відповідь на питання, які турбували їх майже все життя. А от, хоча взяти би вислів «старі, як діти» і прочитати Скотта Фіцджеральда «Загадкова історія Бенджаміна Баттона». Чи знайдеться відповідь? Хтозна. Тут би нам потрібний ще й досвід від минулих книг.

Література як віддзеркалення психології людини вибудовується в парадигми відображення нашого істинного існування. І якщо ви цікавитеся психологією, то найкращим методом вивчення її це буде читання книг.

Ірина Жук

ЖИТТЯ: ДО І ПІСЛЯ ПОЯВИ ХУДОЖНЬОГО ПЕРА В МОЄМУ АРСЕНАЛІ

Читання і писання – дві навички, що й досі нерівноцінні для мене. Ото зачепили мене коментарями до мого ж тексту, то тепер сиджу і роблю висновки, чого ж я таки пишу.

Бо що читання – кайф, і що я примудряюсь влаштовувати «книжні запої» – то є факт. Читати я ще у дошкільному віці навчилася. Без особливого ентузіазму й не надто рано. Малювати подобалось більше (особливо кольоровими фломастерами, на які у мене була шалена алергія, і головне – стіни та двері). Одначе батьки твердо вирішили, що зелені лінії на світлих дверях у будинку бабусі то не сучасний живопис, а таке саме зло, як і інфекційні хвороби в дитсадку. Тобто пережити треба, все воно з часом мине, й до художньої школи, хоч вона поруч, дитину віддавати не потрібно.

Слави вундеркінда я не мала, читати мене вчили на казках. А далі я вже сама тягла все, що потрапляло до рук.

Результатом недбальства дорослих стало те, що після Андерсена серед моїх улюбленців опинились біографія Марії Склодовської-Кюрі та «Спартак» Джованьолі. Ще були «Будденброки» Томаса Манна і «Первоміст» та «Смерть у Києві» Павла Загребельного.

Майн Рід, Фенімор Купер, Вальтер Скотт та Дюма-старший – ті просто йшли зібраннями, книга за книгою. Відсутність з боку дорослих нагляду пояснюється як їх зайнятістю іншими проблемами, та і тим, що раз вже дітей в школі змушують читати «Декамерон» Боккаччо – то Мор Йокаї та Макіавеллі апріорі не можуть зашкодити психіці.

Розмаїття пояснюється банально вмістом шафи.

Отже, я ще не могла чітко розтлумачити що таке новела – проте зачитувалась О’Генрі. Щодо пера – писати мене вчили на тому ж рівні, як і всіх школярів. Тобто ручка має не вислизати з пальців, каракулі там варто малювати в певних межах лінійок та клітинок. Стандартний набір. Диктанти чергувались з творами.

Твори – то було легко. Набагато простіше, аніж тести, диктанти та перекази. Без страху помилки, без слідуванню чужій логіці, яка визначає, що правильно, а що – ні. Вгадав – не вгадав, правильно – неправильно відтворив. Тоді цілком природньо здавалось писати і про листя, яке вітер кружляє, перш ніж торкнеться воно землі, і про Вишенського, і про маму. Тодішній мій стиль не економив на епітетах й звучав цілком собі книжно.

Може тому, що письменники позиціонувались як каста природжених артистів духу, як людей, що в певному сенсі й не люди, а добряче замасковані поміж звичайними смертними інопланетяни, а може через інший вплив, але власними багатотомними романами я не марила. Писала, не особливо замислюючись над тим, та й тоді, як того вимагали. А як перестали – читання самостійне зосталось, але писання художнє довгенько про себе не нагадувало.

На що схожа потреба писати у художньому стилі? На оповідь історії? На словесні зйомки? На технічний візерунок на задану тему? На шар за шаром фарби створену картину? На це все одразу й нінащо окремо.

Задоволення? Хіба можна назвати задоволенням час, коли тебе не існує. В цей час твої емоції належать образам. Персонажам. Декорації їхньої драми затуляють твоє реальне життя. Це виснажує. Це усамітнює.

Це деформація свідомості.

Ходиш собі вулицями, з думками буденними, аж ніяк не сповненими філософських роздумів про долю Всесвіту. І натовпи шанувальників не сняться, та й взагалі, де та богема, а де ти? Тобі б трішки земного комфорту. Нових кросівок. Книги. Виспатись. Квитки. Відчувати людиною, активною та спраглою до нових вражень. Як і тисячі, сотні тисяч та мільйони інших. Ще одна з натовпу.

Тільки тепер випадкові репліки перехожих потрапляють до запасників, міксуються з особистим, шліфуються літературними враженнями і на виході маєш текст. Ти привозиш ті тексти як сувеніри з гостей, з прогулянок, відбираєш їх у інших людей, з їх бувальщин, а інколи просто додаєш фантазії. Того, що могло би бути – але в іншій реальності. За тих параметрів оті змінні могли б перетворитись на оце, але ступінь свободи в них вже зменшена, тому відкинемо оці деталі й натомість введемо у кадр інші.

Це відбувається автоматично – ріжеться, кадрується, склеюється. Мені якось сказали, що я надто медитую над текстами. Смішно. Насправді мої тексти пишуться практично начисто, вона набираються зі швидкістю листування в соцмережах – але я за них берусь нечасто. Тільки як припече.

Читаю я й досі набагато більше, аніж пишу, у такій пропорції, що самій незручно. І вперто доводжу собі, що то все іграшки, а не робота. Забавки.

Бо не почуваюсь письменником. Не мною сказано, але є дві речі-попередження. Одна – що це робить людину самотньою. Інша – як можете не писати, то не пишіть.

Фантазія не вирішує особистих проблем. І часом важко усвідомлювати, що доки ти створюєш з нічого ряд речень, інші люди просто живуть і радіють. А ти сидиш і відбиваєш свій ритм. І без тебе написано стільки, що годі прочитати.

А ще постійно сумніви. Друзі поводять себе так, наче от-от почнуть давати інтерв’ю на тему «моє знайомство з генієм» (ок, чіпляйте собі той лавр не у суп, а до волосся, але до чого тут я, агов), малюють картини процвітання матеріального (кредит під ненаписаний ще роман якийсь банк дає? Ні? То чого чекаєте багатства?), а про психіку родичів природа подбала, позбавивши їх усіляких артистичних замірів й наділивши світоглядом «сенс життя – миття підлоги, фізична праця – то тобі не клавішами цокотіти». Щасливі люди – писати романи ніхто з них не збирається.

Тому висновки такі:

1. Ну от жила собі людина й почувалась нормальною – книжечки художні читала, але ж їх багацько хто читає. Ненормальне життя почалось, як та людина щось написала та на критику віддала. То будьте обережні з тим, що пишете. Пости то ще нічого, а новели – то є симптом.

2. Не повторюйте моїх помилок. Спершу знайдіть собі комірчину, з якої не виженуть, техніку, що може працювати без скарг та щоб запас їжі за плечима. В ідеалі то має бути власний замок або бункер з автономним функціонуванням та системою відстрілу недоброзичливців сіллю, але то вже фантастика.

3. Почитайте про всілякі літературні засоби. Може й бажання мине. Додайте до цього купку повчань класиків про те, як саме треба писати. Морально відчуйте, наскільки це невдячно – бути Бальзаком чи Джорджем Мартіном. Незліченні правки товстенних романів задля досконалості, доки твоє тіло волає про більш здоровий спосіб життя. Поміркуйте ще раз над своєю долею.

4. Не переймайтеся, як фахівці розкритикують. Ви завжди в ролі читача можете знайти їх твори й відповісти їм тим самим. Зрештою, читач, який ігнорує письменника, має певний смак, а письменник, що без читача?

5. Як нічого не допомагає, то почитайте твори конкурентів. Не зупиняє? Думаєте, що не гірші? Добре, тоді порахуйте, скільки коштує книжку видати (а не купити). Й оформити. А тоді нагадайте собі, що нині на соціальний статус й привабливість для протилежної статі література не впливає. Почитайте ще про складне особисте життя творчих людей (й пошуки фінансування). Потім гляньте ще раз на ту прикрасу, на той гаджет в рекламі чи машину за парканом (або її відсутність). Щось воно жертвою ставати не хочеться? То у вас психіка намагається зберегти рівновагу й цілісність організму.

Ірина Жук

ЧИ МАЄМО МИ СПРОЩУВАТИ ХУДОЖНІЙ ТЕКСТ?

Для новачків оздоба художнього тексту тропами стає синонімічною його призначенню. Орнаментальність та краса зливаються в одне ціле після читання класиків, де справді багато складних елементів вплетені віртуозно. Однак згодом такі новачки потрапляють на сучасні курси або знайомляться з порадами авторів бестселерів, де наголошують, що зайвих прикметників та прислівників треба уникати, що дієслова є сильні та слабкі, пасивний стан викреслювати, а речення – скорочувати.

Цікаво, що така орієнтація може приходити з англомовної традиції й наведені взірці є перекладеними. Дещо з цього не залежить від структури конкретної мови – наприклад, заміна слів на кшталт «думати», «подобатися» цілими візуальними сценами, де є і запах, і дія, і кольори (за Чаком Паланіком). Або утискати готовий текст на 10% (Стівен Кінг).

Але мені завше кортить критично ставитись, коли мова йде про внутрішню структуру речення. Граматика слов’янських мов дозволяє автору поводитись напрочуд вільно – це і зміна місця слова, це і усілякі заміни підмета та присудка або донесення загального змісту навіть без них. У таких поширених романо-германських мовах, як англійська, французька та німецька, складна часова система, що можуть підтвердити всі, хто страждав ними. Проте значно зменшена кількість відмінків, порівняно з латиною. Й зміна порядку слів там суцільно може змінити зміст речення.

Отже, ми маємо тримати у думці, що інструментарій таки різний. Особливо це відчутно, коли порівнюєш художній переклад з оригіналом, або й сам робиш його.

Що саме застосовувати, де і як – то особистий вибір автора. Але якщо обмежувати стиль за іншомовними взірцями, то можна отримати мову твору вкрай негнучку й збіднену. Буває навіть таке, що художній текст, перекладений із зовсім неспорідненої з українською мови, звучить значно краще, аніж оригінальний витвір наших місцевих авторів.

Дяка всім, хто поширює поради відомих письменників, але початківцям варто пам’ятати, що адресати таких порад – в першу чергу ті, хто належить до того ж мовного простору, що й автор.

Інший аспект проблеми – це конкуренція художнього тексту та контенту з мережі. Сторітелінгом у рекламі давно нікого не здивуєш, та й дописи у соцмережах стали постійним атрибутом життя. Неможливо одночасно читати роман та гортати віртуальні сторінки сайтів. Змагання контенту за швидкість, легкість та доступність сприйняття призводить до того, що й у художній мові людина за звичкою чекає теж простоти та зрозумілості. Так, функції статті на 5 хв та роману на триста сторінок зовсім різні, але як годувати мозок постійно інфостилем, то бажання заглиблюватися у витончені світи заслабне.

Читача треба смикати емоційними тригерами ледь не у кожному реченні. Бо інакше увага зникне, або стане така кволе, що він не прочитає ту книжку, навіть якщо її купив. А так підчепили гачком – й тягнемо. Певно, що й раніше література не була позбавлена такого, однак, ковзаючи складними конструкціями, не так вже й страждаєш від гостроти. Ритм існування вносить свої корективи у ставлення до художньої літератури – тепер у неї чимало конкурентів за емоційним впливом та доступністю.

Ті, кого у реальному житті зачепило певне речення, отой натяк на ситуацію в минулому, що спалахнув неоплаканою грозою, знають, як складно потім прийти до тями. Як психіка довго зберігає біль та бурхливо реагує на реінкарнацію споминів. Що ми даруємо читачу, якщо текст – отакі суцільні спалахи?

Атмосферу, вкрай насичену. Але не для думок, а для почуттів. Обмірковувати враження не вистачає часу. Який там аналіз героїв, їхньої поведінки та мотивації – перегорни сторінку, і перед тобою нові кадри драми. Колись у романи вставляли повчання, історії та довідкові матеріали, довжелезні описи, роздуми… Нині зайве все, що не працює на образ.

Чи маємо робити художній текст простим та сильним до знемоги? Чи можемо ризикнути перед читачем старовинними техніками? До чого призведе така гонитва?

Час покаже. Але інколи варто задавати собі творчі питання щодо контексту засобів.




Каталог: wp-content -> themes
wp-content -> Рекомендована література
wp-content -> Зарубіжна література
wp-content -> Бібліотека вищашко ла анотований огляд періодичних видань за 011 рік Випуск київ 2012
wp-content -> Спортивна слава україни (довідково-інформаційний матеріал для лекторсько-просвітницьких груп народних домів про спортсменів Героїв України)
wp-content -> Літературна вікторина Т. Г. Шевченко – великий син України Коли І де народився Т. Г. Шевченко?
wp-content -> Плани практичних занять
wp-content -> Тема. Життєвий І творчий шлях французького письменника Альбера Камю; його філософські та естетичні погляди. А. Камю й екзистенціалізм
wp-content -> Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера
themes -> Я буду дуже вдячна всім за найжорсткішу критику, доповнення І запитання


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconУроки з курсу "Християнська етика в українській культурі"
Дорога Добра: Посібник для вчителя / Упоряд. Е. В. Бєлкіна, Ю. В. Беззуб, В. П. Руденко – К.: Видавництво – с
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconКонтрольна робота Творчість М. Вороного, Олександра Олеся І варіант Дорога в Казку з твору О. Олеся це символ
Висловіть судження:«Казка життя людства — вимисел чи реальність?»
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconТ. Г. Шевченко-геніальний поет, мислитель, пророк. Життєва дорога поета
Кобзаря. Вчити працювати з додатковими матеріалами, розвивати вміння працювати з мемуарно-художньою літературою
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconВсеукраїнський день бібліотек ведучий 1: Премудросте земна, бібліотеко!
Ведучий 1: Доброго дня вам, шановні гості. Вітаємо всіх, хто прийшов сьогодні на наше спільне свято – свято бібліотек,- цього вічно...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconГригорій Квітка-Основ’яненко Григорій Квітка-Основ'яненко
Через діатез у п'ятирічному віці хлопчик осліп. Зір повернувся до нього знов після відвідування Озерянського храму. Юний Квітка побачив...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconКонкурс учнівської творчості, присвячений Шевченківським дням
Я народився в Україні, І мені безмежно дорога ця земля. Це І тарасова гора під Каневом, це край дивовижної природи, край, де колись...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconНімецька дорога казок. Маршрут пані Метелиці. Frau Holle Route
Мета: поглибити знання про німецькі народні казки І їх збирачів Якоба І вільгельма Грімм; розвивати інтерес до німецького фольклору...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconПрисвячується 30-річниці аварії на час
Важко знати, що на твоїй з діда- прадіда землі не можна жити. Там дорога, що веде в нікуди…Там спорожнілі будинки з розбитими вікнами...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconІєромонах Роман Василь Шелепко Засновник парафії храму Преображення Господнього в Чорткові Народився: 1969 р. Помер: 2010 р. Біографія ієромонаха Романа Шелепка
Він говорив! Також життя в монастирі було дуже світським І отець Роман страждав через це, що часто монахи довго до ночі дивляться...
Ходіння босоніж відеопоет дорога до Храму iconТема уроку. Василь Стус: життя та поезія як дорога болю
Мета уроку: на основі аналізу життєвого та творчого шляху В. Стуса формувати в учнів національну гідність та свідомість, методом...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка