Хорол — районний центр Полтавської обла­сті — має багату й цікаву історію. Старовинне місто було свідком визначних історичних подій, бачило на своєму віку багатьох великих людей — І. П. Котляревського, Т



Сторінка1/3
Дата конвертації14.05.2017
Розмір0.74 Mb.
  1   2   3

Хорол — районний центр Полтавської обла­сті — має багату й цікаву історію. Старовинне місто було свідком визначних історичних подій, бачило на своєму віку багатьох великих людей — І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка, В. А. Жу­ковського, Л. І. Глібова, М. А. Цертелєва.

Нарис познайомить читача з чудовим україн­ським містечком над Хорол-рікою, з його мину­лим і щасливим сьогодні, з природними умовами і визначними місцями, з прекрасними людьми і сонячним майбутнім Хорола

Хорол... Багатьом рідне і близьке це українське місто. Воно увійшло у пісенний фольклор. Хто не знає відомих рядків: «Від Києва до Хорола чере­вички попорола...»

Хто і коли заснував це місто? Звідки пішла його назва? Чия нога вперше ступила на його необжиті горби, самою природою підняті як спостереж­ні пункти і водночас як добре укріплений басті­он? Чия рука збудувала тут першу хатину? Все це сховане у темряві віків.

...У тюркських мовах нині є слово «хорол». Озна­чає воно «намет», «табір», «житло». На цій підставі дехто з істориків робив висновок: місто засноване половецькими ханами. На Русі — тюркське місто? Мало в'яжуться кіпці у цієї легенди. Біль­шу рацію мають ті, що твердять: Хорол заснова­ний руськими. Відомий радянський мовознавець і письменник Лев Успенський на прохання юних іс­ториків Хорола так пояснив походження міста: «У праслов'янській мові існувало слово, яке в старосербській мові звучало як «хрьль», а в сучасній сербохорватській перетворилося в «хрл», «хрла». «хрло». Тепер воно значить і, очевидно, значило «швидкий». На перший погляд це теж здається малозрозумілим. Який зв'язок: місто і «швидкий»? Більш глибокі дослідження дають ключ до розгад­ки. Назва міста походить від назви ріки, яка й справді у свій час була швидкою. Відомий історик С. М. Соловйов наголошував на великому значен­ні річок у нашій вітчизняній історії. Як доказ цьо­му він вказував, що ріки, які тепер мілководні, у давнину були придатні до судноплавства. Про це свідчать і рештки великих суден, знайдені в Сулі, Ворсклі та Хоролі.

Те, що зазначене слово зараз має свого нащад­ка тільки в південнослов'янській—сербській мові, не заважає думати, що в свій час воно могло увійти і в східні слов'янські мови, за законами повного­лосся одержати форму «хорол» і старе значення «швидкий». Тим самим ми визнаємо не тільки сло­в'янське походження слова, але й слов'янську, русь­ку, родовідну самого міста.

Перша згадка про Хорол, найбільш імовірно як про поселення, зустрічається у духовній Володи­мира Мономаха (1083 р.), у якій написано: «Томь же лете гонихомь по половьцихь за Хороль, иже Горощинь взявша, и ходимохь за Сулой».

Отже, можна сподіватися, що місто існує близько 900 років. Хорол, напевно, був одним з аванпостів у південно-східній засічній частині Київської Русі.Розміщене на високих горбах, місто найбільш шовідало своєму оборонному призначенню. Тут, на землі хорольській, відбувались криваві гички, які виснажували ворожі сили. Історик і. О. Ключевсьхий свідчить, що «по ріках Трубежу, Супою, Сулі, Хоролу проходили ледве чи не щорічні, а в деякі роки неодноразові зустрічі Русі з по­ловцями; на протязі XII століття ця область посту­пово пустіла». Ламались списи і мечі, свистіли гріли, і сотні хоробрих воїнів, зросивши кров'ю прихорольські луки, навіки залишилися там, де на­стигала їх передчасна смерть. Саме такою була бит­ва 1107 року.

Друга згадка про Хорол відноситься до 1111 ро­ку, коли відбувся похід руських князів у придніп­ровські степи на половців. «Пішли Святополк, Во­лодимир і Давид з синами,— пішли вони в другу неділю великого посту, в п'ятницю дійшли до Сули, в суботу були на Хоролі і досягли Псла». Тоді русь­кі залишили в Хоролі свій гарнізон. У «Повести временных лет» з приводу цього говориться: «Биша Хорола, й ту сани пометаша». Життя гарнізону було сповнене небезпек, але жменька людей хороб­ро і стійко стояла на сторожі землі руської.

1185 року поблизу Хорола руські князі Свято­слав і Рюрик розбили половецького хана Кончака, який сам ледве уник полону. Руські воїни перемог­ли і визволили Хорол.

Половці не могли примиритись з існуванням могутнього Переяславського князівства, до складу якого входив і Хорол з прилеглими землями. Ще не раз половецькі хани проходили по землях хорольських, спустошуючи їх. 1215 року вони дійшли до Переяслава. Володимир Всеволодович з дружиною переслідував ворогів від Переяслава до Хорола, але під час переправи через ріку був розбитий і за­хоплений у полон. На хорольських землях поло­вецькі хани відзначали перемогу. Сп'янілі від кро­ві, вони вимагали жертв. Немов вогненний смерч пронісся над містом. Винищувались всі, хто тільки потрапляв під руку. Саме на цей час, очевидно, при­падає створення ходів у місті, які стали оселею для міських жителів. Вони йдуть від теперішньої Бере­гової вулиці у північному напрямку до Лагодинського провулку.

Тяжкого лиха зазнала земля руська в часи татаро-монгольського нашестя. Тільки в кінці XV сто­ліття Русь знайшла достатньо сил, щоб остаточно скинути з себе татаро-монгольське іго.

Але земля хорольська з її родючим чорноземом і дарами природи привертала й далі увагу зажер­ливих чужоземців. 1362 року Хорол з прилеглими селами підпав під владу Великого князівства Ли­товського, після укладення Люблінської унії (1569 р.) — до Речі Посполитої.

У відповідь на ополячення та окатоличення, на посилення феодального гніту український народ піднявся на боротьбу. Частими стали втечі на низи Дніпра, де вже в першій половині XVI століття склалось ядро Запорізької Січі. Між містами і се­лами Полтавщини, в тому числі Хоролом, з одного боку, і Запорізькою Січчю, з другого, існували тісні зв'язки. Хорольці були «своїми людьми» серед козаків. Січовики нерідко цілими загонами гостю­вали у хорольців, замовляючи у них одяг і взуття.

Решетилівські та хорольські чоботи чи не найбільш цінувались у Січі.

Особливо посилився приплив утікачів з хорольських земель у Запорізьку Січ на початку XVII сто-коли Люблінський трибунал затвердив за магнатами Вишневецькими усе Посулля, в тому числі й Хорол.

Багато хорольських селян влилися в армію Богдана Хмельницького. Інші вели боротьбу по волостях, виганяючи з маєтків панських управителів і панів.

1638 року Хорол, як і інші райони Полтавщини, був охоплений селянсько-козацьким повстанням Проти польських загарбників, яке очолювали Яків Остряннн та Карпо Скидан. Повстанці захопили Кременчук, Хорол, Говтву, Омельник.

Поступово Хорол переростав у значне місто. Про це свідчить хоч би згадка про нього в «Книге большому чертежу», де вказується, що від Дніпра «вверх по Пслу 50 верст, впадає річка Хорол, а від Сули на Хоролі від устя 20 верст град Хорол, на тій же річці на Хоролі Миргородок. А град Хорол від Лубен 20 верст».

З 1648 року Хорол — сотенне містечко Мирго­родського полку. Першим хорольським сотником був Джуна Фесько.

Урочисто відзначила Хорольщина історичний акт возз'єднання України з Росією. На Раді в Переяславі 8 січня 1654 року були і хорольські селяни та козаки. Разом з усім українським наро­дом вони заявили: «Навіки з Москвою, навіки з ро­сійським народом». Возз'єднанням України з Ро­сією здійснювались віковічні мрії і заповітні праг­нення двох братніх народів, що відтоді пліч-о-пліч пішли в єдиному строю назустріч своєму національ­ному і соціальному визволенню.

Славетна битва росіян з шведами відбулась під Полтавою 1709 року. Вона зумовила дальший хід і успішне закінчення всієї Північної війни.

На землях_Хорольщини перебували російські війська, які Петро І готував до цієї генеральної бит­ви. Фельдмаршал Шереметьєв доносив Петру І з Хорола: «Здешний народ при войске обретающимся стал быть благонадежен и к поиску над неприятелем чинят охотно». На хорольських землях збира­лись і перегруповувались численні партизанські за­гони, які не давали спокою шведським військам під час їх перебування на зимових квартирах в сусід­ніх повітах.




Хорольці по праву гордяться тим, що їхня сот­ня, яка діяла у складі Миргородського полку, про­явила мужність і відвагу у Полтавській битві. Хорольські козаки 1711 року ходили аж за Прут, бра­ли участь у війні з Туреччиною.

Герб Хорола 1782 р.

З введенням 1782 року загального для усієї Росії адміністративного поділу Хорол був перейменова­ний у повітове місто. Хорольський повіт увійшов спочатку до Київського, а потім Чернігівського на­місництва, з 1798 року — до новоствореної Малоро­сійської губернії.

На кінець XVIII століття Хорол одержав свій герб: на червоному полі хрестоподібне складені шабля і стріла гострими кінцями вниз. Зображен­ня цього герба і зараз можна бачити на фасаді Полтавського краєзнавчого музею.

На початок XIX століття Хорол уже значне промислове і торгове місто, населення якого досягало 4244 чоловік. Крім того, щороку сюди прибувало 15 тисяч сезонних заробітчан. Місто складалось двох кварталів і мало два передмістя — урочища Зубанівку і Кирстівку.

У місті діяло 9 кустарних виробництв, у тому числі 2 цегельні, 3 солодовні, 4 пивоварні. Було тут і 2 винокурні, 3 водяні млини, 24 вітряки. Щотижня збиралися два базари, а протягом року чотири ямарки. З Полтави, Кременчука, Градизька, Лубен, Лохвиці, Прилук, Ромен, Миргорода, а також і Росії сюди зганяли для продажу багато худоби, яку орловські, калузькі, козельські та інші купці відправляли до Москви, Петербурга. Про об­іг торгівлі можна судити з таких даних: 45 купців мали 52800 карбованців капіталу. За обсягом торгового капіталу Хорол стояв на четвертому місці після Кременчука, Ромен і Золотоноші. Через Хорол проходив торговий шлях з Полтави на Прилуки і Чернігівщину.

Зміцнюється велике землеволодіння. Українському селянству заборонялося відходити від своїх госпо­дарів. Катерина II дарувала землі своїм улюбленцям, її указом за генералом Родзянком закріплювалося на вічне володіння 24 тисячі десятин землі. Хорольці, правда, знали цей зажерливий рід здавна. Родоначальник його Василь Родзянко, солдафон і жорстокий сатрап, помер у Хоролі на посту сотни­ка. І ось тепер «матушка-імператриця» надає цим, як і іншим дворянським сім'ям, «жалувану грамо­ту», якою стверджуються небачені до цього приві­леї:, звільнення від податків, повинностей, тілесних покарань. Родзянкам надавалось право привласню вати заселені землі, засновувати промисли, заводи­ти торги тощо, їм передавалась вся адміністратив­на влада.

Такою ж була «біографія» дворянського роду Базилевських, що вважав себе беззаперечним гос­подарем землі хорольської. Шляхом нелюдської експлуатації своїх підданих Іван та Степан Базилевські, їх сестра Марія (у народі — Мар'януша) нажили небачені багатства. Як протест проти їх експлуатації 1789 року в селі Турбаях, де був головний маєток Базилевських, вибухнуло селянське повстан­ня. Воно охопило сусідні села, знайшло свій відгук і в Хоролі. Це було найбільше повстання цього часу на Лівобережній Україні. Тривало воно чотири роки. Уряд Катерини II жорстоко придушив пов­стання, але пам'ять про нього збереглась в народ­них піснях. В одній з них говориться:

Ой хотіли Базилевські весь світ пережити,

Та не дали турбаївці їм віку дожити.

Великі володіння мали поміщики Шигарки, Ла­годи, Турихи.

Напередодні реформи 1861 року на Хорольщині налічувалось 50 тисяч різних залежних селян. Та не принесла селянам ні землі, ні волі і довгожда­на реформа 1861 року. Проведення її супроводжу­валось «звільненням селян від землі». На Хороль­щині розміри наділів були встановлені по 1,5— 1,7 десятини на ревізьку душу. Це майже наполо­вину менше, ніж у цілому по Росії. Поміщики по­грабували селян. І це зрозуміло: хорольські чорнозе­ми кращі в губернії. Тому пани не хотіли розлуча­тися з дорогою для них землею.

Викуп з кріпацтва проходив надто повільно і відразу багато селян потрапили в нові форми залежності — відробітки, половинщину. Розоряли кабальні умови оренди. На 1865 рік викупні угоди підписали тільки 11 454 селянина. За ними було закріплено 19 154 десятини землі.

Селяни відгадали грабіжницький характер реформи і відповідали на неї масовими виступами протесту. В донесенні Полтавського губернатора Міністру внутрішніх справ про заворушення в Хорльському та багатьох інших повітах говориться, селяни відмовляються відбувати повинності, записані в уставних грамотах. Заворушення жорсто придушувались. Військові команди зганяли Іян на площу і сікли «головних винуватців», а нерідко й усіх жителів села, поки ті не погоджува­тись прийняти уставну грамоту. В архівах збереглася копія засідань хорольського мирового з'їзду від 26 березня 1862 року, в додатку до якого говориться, що більш як з 100 уставних грамот, поданих на підпис у Хорольському повіті, лише три були підписані добровільно (ці селяни і до цього перебували на оброці), «решта без зго­ди, без підпису селян, які чекають чогось іншого і думають про інше».

Населення Хорола, як і всієї країни, було пограбоване і в освіті, і в культурі. Тільки на початку XIX століття з'явилися тут перші навчальні закла­ди. 1813 року засновано приватне училище. Через два роки виникає двокласне чоловіче училище, а ще через двадцять років — приходське. В усіх нав­чальних закладах навчалось 310 дітей.

Хоч повіт займав одну п'ятнадцяту частину губернії, проте тут працювало тільки три лікарні. Профілактичної роботи ніякої не велось. Тому і не випадково, що людей косили тифи, віспа, дизентерія. На початку 90-х років холера забрала тися­чі жителів. Особливо високою була дитяча смерт­ність.

1864 року на весь Хорол приходило 43 газети й. журнали.

Зате в місті було 6 церков. Тримаючи народ у злиднях, убозтві, темряві, міські власті сприяли поширенню горілчаних і пивних лавок, кабачків. На 1862 рік у повіті їх нараховувалось 285, а через два роки ця кількість зросла майже вдвічі—до 568. Один кабак — на 207 чоловік. Щорічне споживання горілки доходило до 152 тисяч відер: по 1,2—1,5 ві­дра на душу населення. Тяжкі були житлові умови. У повіті переважали хати-мазанки, або, як їх нази­вали, «курні хати». З 8594 будинків тільки 239 спо­руджені з дерева, решта навіть не литі, а кладені вальками з глини.

Описуючи життя міста того часу, журналіст Модест Димський у журналі «Основа» за 1861 рік писав: «Живемо ми в Хоролі ні весело, ні скучно,— радощів мало, хоч тепер і дудить кожнісінький ранок і вечір гусарська музика, та все ж якось смут­но: щось дуже туга копійка. Бідному чоловікові прожити нелегко... А від чого це так? Хто його зна. Аж слухати моторошно об цінах, глядя на тії ши­рокі лани, де хліб святий має від краю до краю, глядя на тії тисячні отарки...»

Той же журналіст знайшов барвисті слова, щоб оспівати красу і багатства рідного міста: «З якої сторони не поглянь на наш Хорол,— як город ледаченький, а як сельбище — то прехороше.

Полугір'я на правому березі р. Хорола, де стоїть місто ділиться широким лежбищем течії Лагодівки -на дві частини: Печерівську і Городську, а ся ще ділиться крутими ярами на меншії уклони, і на них - то від Лагодівки і до р. Хорола замітко старовинне кріпосне будування.





Ось вона, оспівана поетами, річка Хорол

Хорол-річка тече в Псьол: повесні заливає всі луки, літом становиться озерами, а під городом -невеличким лиманом і скрізь з берегів заростає високимм та густим очеретом... як глянути з могили, на валу, то далеко-далеко, з восхід сонця до полудня, право,— видко село, хутори, широкії луки, і, озера з очеретами і гори, що геть-геть пішли правим берегом, а що найближче на острову, село Вишняки, уквітчане садочками, окаймлене, як барвінком, синіми озерами, з зеленими очеретами, вербами і тополею.

Сам город усіян і по горам і по низам, то в одиночку, то вкупці, як печерицями, низенькими, біленькими хатинками, критими очеретом і соломою. П'ять церквей на городській стороні і одна на Покровській, а де-де червоніють і зеленіють покрівлі панських будинків, крамарських рядів і казенних постройок. А найбільше насіла негидою на город тюрма...

Три степові шляхи стеляться через город: один в Полтаву, другий в Кременчук, а третій на Лубни, в Київ... здається, тут би й торгам бути. Та щось не так!... Один святий хліб визволяє: в Кременчук хурують його четвертей, може, тисяч на десять, а то-таки й по маєткам панським чимало його заби­рають... грунт у Хоролі для садовини й городини хороший... Що то хороше в Хоролі, що який би дощ не йшов, а години через дві сміло йди гуляти; на вулицях немає тих озер, котрими покійний Гоголь ославив Миргород — нашого сусіда... хоч в Хоролі свині і телята по майдану гуляють».




Біля міської криниці. Початок 20 століття
Багатовіковою історією Хорола та всього краю цікавилися і збирали матеріал про життя і долю народу, його звичаї і традиції письменники і діячі культури.

У ЗО—40-х роках минулого століття Полтавщину, а водночас і Хорольщину, не раз відвідував великий український поет Тарас Григорович Шевченко. У першу свою подорож він їхав через Хорол на Миргород і Полтаву. Поблизу Хорола, в селі Вишняках, поет провів серед кріпаків два дні, читав молоді свої вірші, співав з селянами старовинні народні пісні про волю. Пізніше він згадував про це у по­вісті «Близнецы»: «Село велике, тільки таке вбоге, що жах дивитися. Поміщик, говорять, п'яниця непро­сипна, живе десь, бог його знає де, в Москві, гово­рили, чи в Петербурзі, а управитель що хоче, те й робить». Під час другої подорожі на Україну Шев­ченко знову побував на хорольській землі. У Весе­лому Подолі поміщик Аркадій Родзянко став час­тувати гостя своїми недолугими віршами. Це так вразило Тараса Григоровича, що він ледве доче­кався, коли той закінчить читання. На запитання господаря: «Ну, як мої вірші?» Шевченко відповів: «Ніяк...» При цьому він попросився на свіже повіт­ря, мовляв, у нього з дороги розболілася голова. У Веселому Подолі, Вишняках та Хоролі Т. Г. Шев­ченко зібрав чималий матеріал для своїх творів.

На цей час припадає творча діяльність уроджен­ця Хорола, одного з визначних етнографів-фольклористів, Миколи Андрійовича Цертелєва (1790— 1869). Його ім'я добре відоме в українській літературі. Він був першим видавцем і дослідником ук­раїнських народних дум та історичних пісень. У передмові «О старинных малороссийских песнях» Цертелєв писав, що у старовинних піснях виявля­ється поетичний гнів, дух, звичаї, висока мораль­ність українського народу, що носіями цієї поезії е народні співці — кобзарі, які, подібно до древ­ніх рапсодів, переходячи з одного місця в інше, оспівують подвиги вітчизняних героїв. Він — автор збірника «Опыт собрания старовинних малорос­сийских песен». Цертелєв листувався з Т. Г. Шев­ченком.

У 1891 —1897 роках жив у Полтаві Іван Олексійович Бунін. У цей час письменник багато мандру­вав — ходив і їздив по Україні, бував на сільських ярмарках. Полтавська природа яскраво відбилась у його поезії цього періоду.

Бунін не зрозумів революції, емігрував і довгі роки прожив на чужині, сумуючи за покинутою батьківщиною. За кордоном він писав: «Не можу спокійно чути слів: Чигирин, Черкаси, Хорол, Лубни... Прекрасніше Малоросії нема країни в світі».

Помітний культурний вплив на Хорол і села повіту зробили український поет-романтик, байкар і фольклорист Лев Іванович Боровиковський (1808— 1889), який народився, довгий час жив і похований в Мелюшках, та уродженець Веселого Подола відомий байкар Леонід Іванович Глібов (1827—1892)




ДНІВ ТИХ СЛАВА НЕ ПОМЕРКНЕ

Початок XX століття. У Росії назрівала перша народна революція. Незважаючи на те, що Хорол був невеликим, провінціальним містом, все ж і тут стали частими виступи робітників і селян.

1902 року Хорольщина, як і вся Полтавщина, була охоплена селянськими заворушеннями. Про них писала ленінська «Искра» в 20-му номері від 1 травня 1902 року: «Ознаки бродіння виявлені в Пирятинському, Хорольському, Прилуцькому і Лубенсь­кому повітах».

Ще більшого розмаху набрав революційний рух на початку 1905 року. Звістка про події 9 січня швидко поширилась по країні. Дійшла вона й до Хорола, викликавши хвилю протестів. На Хорольщині розповсюджувались революційні листівки, прокламації, в яких засз'джувалось криваве злоді­яння царизму. Вже 7 лютого 1905 року прокурор Полтавського обласного суду повідомляв, що в при­міському селі Вишняках з'явилися «літографічні прокламації революційного змісту». 24 квітня по­вітовий справник у своєму таємному донесенні писав, що в місті виявлені злочинні прокламації під иі головком «Ответ царю». 29 квітня були розкида­ні по вулиці прокламації під заголовком «Перше травня». 18 червня 1905 року в рапорті пристава . 4 стану сповіщалось, що ведеться справа проти Стрижака, який насмілився виступити «проти священної особи государя-імператора». Стрижак гово­рив, що «цар сучий син, мошенник, не по правді ро­бить». Про прихід козаків у Хорол, як зазначалось, ' Стрижак відгукнувся так: «Цар батогами годувати може, а порядку не дасть. На чортового батька нам здався такий цар». Тут же й висновок пристава:«Вбачаю в цьому характер політичного зло­чину».

Пропаганда соціал-демократів мала успіх. Вес­ною і влітку 1905 року в повіті посилились виступи селян за повернення відрізків, общинних пасовищ і лісів, за підвищення плати сезонним сільськогосподарським робітникам. Стали частими підпали поміщицьких маєтків. «Червоний півень» гуляв у маєтках поміщиків Васенка і Стефановича, Капніста і Гудим-Левковича.

У відповідь на московське грудневе збройне повстання посилилися виступи селян. Недаремно полтавський губернатор Урусов телеграфував міні­стру внутрішніх справ Дурново про загрозливе ста­новище в губернії. Восени 1905 року в маєтку най­більшого землевласника повіту Андрія Родзянка відбулись «аграрні безпорядки». Місцеві селяни зня­ли працюючих у маєтку батраків і поставили на їх місце інших, примусивши при цьому платити «непомірно високу заробітну плату». Міністерство юс­тиції скаржилось, що місцеві власті, тероризовані діями агітаторів, виявляють повну безсилість.

Протягом всього 1905 року у Хоролі відбува­лись мітинги, демонстрації. Хорольські робітники брали участь у жовтневому загальному політично­му страйку, який проходив під лозунгом: «Геть са­модержавство!».

Наприкінці 1905 року в Хорол прибули військові частини, серед яких особливою жорстокістю відзна­чилась сотня терських козаків. На третій день ре­лігійного свята різдва козаки побили на площі міста 20 «бунтарів». На знак протесту наступного дня у місті відбулась стихійна демонстрація, в якій взяли участь до 300 чоловік. Козаки врізались у натовп і розігнали демонстрантів.

Широко розповсюджувалась соціал-демократична література. Як доповідав ротмістр Флоринський від 3 вересня 1906 року, на станцію Хорол прийшов ящик нелегальної літератури. Жандарми перепра­вили його в Москву. Тоді ж у повіті знайдені відоз­ві: «До народу від його представників». А через мі­сяць на вулицях міста розкидано 46 прокламацій, з них 27 під заголовком: «Пролетарии всех стран,соединяйтесь!»

Поширеними були страйки сільськогосподарсь­ких робітників. За роки революції у повіті зареєстровано 12 страйків. Найбільші з них відбулися в селах Крива Руда, Терняки, Радивонівка, Петрівка, Зубань, Іванівка, Остап'є, Наріжжя, на хуторах Горошинських. На придушення страйків часто ви­кликались урядові війська, які вчиняли дикі роз­прави.

Багато хорольців, працюючи на заробітках у Таврії та інших районах півдня Росії, брали участь у страйках і повстаннях робітників. Серед них Іван Ростиславович Кишка з села Хильківка та Яків Радивонович Кологривенко з села Зубані. У роки столипінської реакції процес класової ди­ференціації села ще більш посилюється. Куркулі виходили з общин, створювали хутори та відруби. Уже 1910 року хуторні господарства в повіті ста­новили 12,2 процента до всіх селянських господарств. По кількості хуторів Хорольський повіт займав третє місце в губернії.

Злигодні та утиски гнали найбідніших селян у Сибір, Казахстан, на Далекий Схід.

Великий революціонізуючий вплив на населення повіту мали кадрові робітники, що приїжджали з великих промислових центрів. Так, влітку 1907 року в село Сухорабівку приїхав до родичів робітник Ніколаєв з Катеринослава. Він виступав перед молоддю з революційними промовами, радив сільськогосподарським робітникам економії графа Капніста організувати страйк. Серед селян Новоіванівки революційну агітацію проводив слюсар Катеринославської залізниці Г. Нікітенко. Виступи населення посилилися у роки нового революційного піднесення. Звістка про Ленський .розстріл в Сибіру викликала демонстрацію протесту. Раніше «Искра», а тепер ленінська «Правда», яка нелегально приходила в повіт, теж сприяла пробудженню класової свідомості трудящих.

Перша світова війна принесла страждання і горе трудящим. Проте на ній наживались поміщики і куркулі. Соціальний гніт переплітався з різного роду національними утисками. В місті ширилися антивоєнні виступи трудящих.

Назрівала революційна буря. У лютому — берез­ні відбулася друга російська революція. Робітники і селяни, керовані більшовиками, повалили нена­висне царське самодержавство. За прикладом великих промислових міст у перших числах квітня в Хоролі виникла робітнича Рада. Спочатку до неї увійшло 27 робітників, пізніше вона зросла до 100 чоловік. Більшість у Раді з самого початку посідали меншовики та есери. Вони проводили угодовську антинародну політику. Біль­шовики перебували в Раді в меншості, але їх вплив був значним. За їх ініціативою при Раді було ство­рено ряд комісій: продовольчу, робітничу, слідчу, освітню, які розгорнули широку діяльність. Через них Рада впливала на багатогранне життя міста, контролювала роботу повітового і місцевих громад­ських комітетів. За розпорядженням Ради у квітні на деяких підприємствах почалось скорочення ро­бочого дня, створювалися нові профспілки, коопе­ративи.

Бурхливі події відбулися влітку 1917 року у се­лах повіту. У Єньках, наприклад, під керівництвом Івана Вареника була спроба створити «Єньківську Радянську республіку», але вона не мала ніякої життєвої основи. Єньківський ревком підтримував зв'язки з Семенівським, готуючись спільно йти на Хорол. Комісар Тимчасового уряду Родзянко, захищаючи місцеву буржуазію, намагався послати в Єньки і Семенівку каральну експедицію, щоб при­душити «більшовицький революційний рух».






Тут відбувся 1 з”їзд Рад Хорольщини

Влітку 1917 року відбувся повітовий з'їзд Рад. Більшовицькою меншістю на з'їзді

керував Васильченко, що прибув перед цим з Києва.




Меморіальна дошка на будинку, де проходив 1 з”їзд Рад

Лютнева революція не розв'язала аграрного пи­тання. Селяни розбирали майно і зерно в помі­щицьких маєтках та окремих куркульських господарствах, захоплювали землю, знімали з роботи полонених і поденних робітників. Власті вживали «всіх заходів» аж до посилки каральних загонів, але це не стримувало селян. Про це яскраво свідчить скарга повітового комісара від 12 серпня 1917 року в якій повідомлялось, що “захоплення

земель відбувається за постановою Хорольської Ради селянських депутатів і земельних комітетів, які не рахуються з циркулярами Тимчасового уряду».

З Хорола все частіше надходили звістки про .революційні виступи.

Виступаючи в липні 1917 року на III губернсь­кому з'їзді Рад, представник від Хорола розпові­дав, що в місті виникли серйозні продовольчі труд­нощі, які привели до так званого «бабського бунту”. На придушення його з Кременчука була викликана військова частина, оскільки місцевий гар­нізон, що перебував під впливом більшовиків, виявився «політично неблагонадійним».

Велике обурення трудящих Хорольщини викликали спроби контрреволюційного генерала Корнилова встановити військову диктатуру. Під впливом більшовиків Хорольська Рада спеціальною телеграмою заявила рішучий протест проти корніловської авантюри. Після розгрому корніловщини в Раді ще більший вплив здобули більшовики.

Звістка про перемогу Великого Жовтня у Петрограді швидко донеслась до Хорола. Вона підняла до політичного життя всіх трудівників міста і повіту.

Один з найактивніших учасників боротьби за Радянську владу на Хорольщині комуніст Андрій Васильович Дубовик розповідає про ці незабутні історичні дні: «Йшло засідання Хорольської Ради... На порядку денному — декрети II Всеросійського з'їзду Рад про землю і мир. Лжесоціаліст Малкін у своєму виступі хотів всіляко применшити значення Жовтневої ре­волюції. Він говорив, що в Росії запанувала анар­хія, гине культура. У Раді тепер уже переважали більшовики, тому більшість не згоджується з ним. Одиноке верещання лжесоціаліста потопає у сто­устому голосі істинних соціалістів і революціоне­рів: «Гине буржуазія. Туди їй і дорога!», «Хай живе Жовтнева революція!», «Хай живе Ленін! Давай Радянську владу!». Бурхлива реакція залу закінчується урочистим співом Інтер­націоналу. Хорольська Рада прийняла рішення про підтримку Ради Народних Комісарів на чолі з В. І. Леніним. Тут же виставляється і обґрунтову­ється вимога про встановлення Радянської влади на Хорольщині».

У місті і селах повіту відбувались мітинги, збо­ри, на яких здебільшого приймались більшовицькі резолюції. І тут же від слів переходили до діла. Так, у селі Вишняках у листопаді 1917 року була ліквідована економія поміщика Котляревського. Революційною перебудовою в селі керував більшовик Дмитро Бакай. Київська організація РСДРП(б) направила Д. І. Бакая для роботи у свій рідний край. Навколо нього згуртувалась група сільських активістів — М. І. Кулиненко, М. Г. Троць, М. П. Бібик, А. П. Бібик, Д. С. Матвієнко, К. В. Циба - всього понад 20 чоловік, які і стали ініціаторами створення однієї з перших сільських Рад — Вишняківської. Пізніше Д. І. Бакай працював військовим. комісаром повіту і відзначився у боротьбі з місцевою контрреволюцією.

Селяни виганяли керуючих і прикажчиків з поміщицьких економій і призначали відданих революції людей. Управляючий маєтками графа Капніста у розпачі телеграфував графу: «12 листопада 1917 року. Термінова з Хорола. Судак, дача Байдак Капністу. Рада і товариство управляючим призначили Івана, сина кухаря. Вимагають від мене

негайно передати касу і майно. Я безсилий. Ваш приїзд необхідний. Солод».

Але пустими виявились благання. Вже не тільки колишній управляючий, а й граф Капніст був безсилим. Всесильним і всеправним ставав трудовий народ, який і виділяв з-поміж себе нових керуючих і не приватних, а державних підприємств. Син кухаря Іван Михайлович Солодовниченко і став першим керуючим радянського господарства. Нині це велике багатогалузеве господарство—радгосп імені 9-го Січня. Колишній перший керуючий І.М. Солодовниченко знаходиться на заслуженому відпочинку.

Великим було повстання в селі Єньках. Воно перекинулось у Семенівку, Хвощівку, Хорол. Повстанці роззброювали загони Центральної ради, громили поміщиків. Втекли з своїх маєтків Старицький, Устимович. Що ж до повітового комісара Тим­часового уряду Сергія Родзянка, то він опинився аж у Києві, де разом з своїм братом, колишнім головою IV Державної думи, тимчасово знайшов захист у Центральної ради. Керували повсталими селянами уродженці села Іван Вареник, його ро­дич Микола Вареник, Давид Матвієнко, Василь Бас та інші. Згодом всі вони були заарештовані і ки­нуті до хорольської в'язниці.

В кінці 1917 року на кілька тижнів владу в Хоролі захопили війська Центральної ради. Проте вже в першій половині січня червоні війська звільни­ли від військ Центральної ради Полтаву. Були виз­волені Ромодан, Лубни і Хорол. Червоним військам допомагали хорольські червоногвардійці, а також робітники, які піднялись на боротьбу.

У Хоролі створюється військово-революційний комітет на чолі з більшовиком Васильченком. По­над 150 робітників і селян вступили в ті дні до лав Червоної гвардії, готові боротись, а якщо потрібно, і вмерти за революцію.

На кінець 1917 року припадає організаційне оформ­лення Хорольської партійної організації. У листо­паді 1917 року вона брала участь у губернській партійній нараді, яка обговорювала питання про повалення Центральної ради. Представники хорольської організації на цій нараді розповідали про той вплив, який вони мали серед робітників і селян. Свідченням цього було встановлення «рево­люційної влади» на місцях, зокрема в селах Єньки, Вишняки, Хвощівка, Ялосовецьке, БовбасІвка, 19— 20 квітня 1918 року Хорольська партійна організа­ція у складі Полтавської губернської організації була представлена на Таганрозькій нараді, яка зробила перший рішучий крок до створення КП(б)У.

Велику роботу провела партійна організація по підготовці і проведенню з'їзду селян Хорольщини, який відбувся 25—31 січня 1918 року у приміщенні земства — нині гуртожиток технікуму механізації і електрифікації сільського господарства. На будин­ку в пам'ять про з'їзд встановлена меморіальна дошка. З'їзд проголосив встановлення Радянської влади у місті та повіті і висловив почуття братер­ської солідарності з революційним пролетаріатом і селянством Росії, підкреслив у резолюції, що Ра­да Народних Комісарів відстоює інтереси трудя­щих, затаврував ганьбою каледінщину та націона­лістичну Центральну раду. З'їзд обрав повітовий виконавчий комітет, до якого увійшли представни­ки усіх 18 волостей. Від Хорольської волості уві­йшли Д. Бакай та П. Гребіник. З'їзд зазначив: «Як­що хто-небудь з членів комітету виявиться не на висоті свого покликання, він в будь-який час може бути відкликаний виборцями».

Після повітового з'їзду селян у повіті почали вводитися в життя декрети, прийняті на II Всеро­сійському і І Всеукраїнському з'їздах Рад.




Але провести в життя всі ці заходи не дала навала німецько-кайзерівських військ. У березні 1918 року німці окупували Полтавщину, в тому числі і Хорольський повіт. Проти окупантів виступила рота хорольських червоногвардійців. Однак сили були нерівні. Смертю хоробрих загинули за честь свого краю червоногвардійці Сергій Цівина, Григорій Кращенко, Гаврило Бакай, Павло Стрільчук та інші.

Член виконавчого комітету Хорольської ради

селянських депутатів Д.І.Бакай 1918р.
Українські буржуазні націоналісти, увійшовши в союз з німецькими загарбниками, з перших днів окупації почали створювати так звану хорольську козачу сотню. Нею командував запроданець Некрах. Начальником хорольського гарнізону став Кость Гордієнко-Петров, що відзначався надзвичайною жорстокістю і догідливістю перед німець­кими хазяями. В одному з перших наказів німець­кий комендант у Хоролі лицемірно писав: «Німець­кі армії прийшли за проханням Центральної ради на допомогу Україні, щоб встановити спокій і по­рядок». Але тут же зухвало і безцеремонне заяв­ляв: «Німецькі власті забирають все, що тільки їм треба». На підтвердження цього почались масові реквізиції, грабежі. З станції Хорол безперервно відправлялись до Німеччини залізничні ешелони з хлібом, худобою і іншими вантажами.

Заборонивши діяльність демократичних органі­зацій, окупанти дозволили створити в Хоролі «Ук­раїнську демократичну спілку власників» і дали дозвіл на проведення з'їзду цієї спілки. 652 делегати на чолі з Родзянком, який прибув у обозі ні­мецьких військ, з'їхались на це збіговисько.

Німці і скоропадчики проводили масові облави і саджали в тюрми кожного підозрілого. Вони дов­го полювали на Івана Івановича Вареника. Поби­того, змученого, під посиленим конвоєм привезли в Хорол. На подвір'ї реального училища сталася дика розправа. Карпо Васильович Циба, старий підпільник, розповідає про неї: «Карателі зв'язали Івану Варенику руки і довго били. Потім вивели за місто і примусили копати для себе могилу. Коли яма була вирита, Вареник кинув лопату і запально вигукнув: «Хай живе Радянська влада!» Кат пострілом з гвинтівки обірвав життя полум'яного ре­волюціонера».

Широковідомим на той час було ім'я народно­го месника Кирила Порфировича Киприка, неза­можного селянина з Бовбасівки, який безстрашно боровся з бандитизмом, а в роки будівництва соціа­лізму очолював сільраду і колгосп у своєму селі. В глибокому підпіллі працював у Покровській Ба­гачці революціонер Іван Ростиславович Кишка.

З особливою силою розгорнувся партизанський рух восени 1918 року. У повіті діяло партизанське з'єднання, в якому налічувалось до 3 тисяч бійців. г тому числі 300 кіннотників. На озброєнні були 2 гармати, 50—60 кулеметів і багато гвинтівок. На-одні месники громили поміщицькі маєтки і ворожі гарнізонні війська.

Після вигнання німецьких окупантів, у листо-1913 року, владу захопила петлюрівська Директорія. За завданням Полтавського підпільного обкому, яким керував Ю. М. Коцюбинський, хорольське підпілля вело агітацію серед населення гарнізону, випускало листівки, всіляко викривало авантюризм Петлюри. Місцем партійних зборів стала квартира Григорія Красножона в селі Байрак Зв'язок з кременчуцьким і лубенським підпіллям здійснював Василь Каленикович Пономаренко

Але недовго хазяйнували петлюрівські банди.1919 року війська Червоної Армії при сприянні великих партизанських з'єднань вигнали їх. У Хоролі знову відновлено Радянську владу. Було обрано новий склад повітового виконавчого комітету на чолі з більшовиком Михайлом Станкіним. Приступаючи до соціалістичного будівництва парторганізація повіту ставила підвищені вимоги до кожного свого члена, дбала про чистоту своїх рядів. Організаційна комісія на чолі з Михайлом Станкіним ретельно перевіряла політичні і дійові якості кожного комуніста. На доповідь комісії прийнято рішення: зачислити в дійсні члени партії 20 чоловік, у співчуваючі 40 чоловік.

18 березня 1919 року проходив з'їзд Рад Хорольського повіту, який прийняв важливі рішення, спрямовані на здійснення ленінського плану будівництва соціалізму. У березні 1919 року при по­вітовому відділі праці (зав. Гончаров) відкрилась повітова і міська біржа праці, що проводила реєс­трацію і трудовлаштування безробітних. Почина­лось страхування робітників на випадок хвороби і безробіття. Брались на облік промислові і продо­вольчі товари. Буржуазія залучалась до обов'язкової трудової повинності.

Парторганізація направляла в села інструкторів, щоб на місцях проводити новий землеустрій, вести боротьбу за хліб, зміцнювати владу Рад.

У цей час почалось створення колективних гос­подарств. На кінець травня 1919 року у повіті їх нараховувалось 343 із загальною площею 10082 десятини землі.

Значну роль у вирішенні земельного питання відіграв комітет бідноти, що виник у Хоролі з іні­ціативи парторганізації в квітні 1919 року. Перший повітовий з'їзд комітетів бідноти, що відбувся в травні, розглянув питання про організацію комун на принципі добровільності.

Бойовим помічником партії в боротьбі з контр­революцією у здійсненні перших кроків соціаліс­тичного будівництва стала Комуністична спілка молоді, що виникли у липні 1919 року. Одними з перших її керівників були І. Козаков та Б. Богуславський.

Перші кроки будівництва нового життя давались нелегко. В складних умовах громадянської війни перешкоджали різні партії і угруповання — укра­їнські есери, соціал-демократи, інтернаціоналісти та ін. Не давали спокою банди. Багато комуністів і комсомольців Хорола пішли громити банду Григор'єва. Запеклі бої зав'язались поблизу Семенівки і Глобиного. Тут в бою загинув заступник голо­ви виконкому повітової Ради керівник хорольських чекістів Макар Михасько. З приводу розгрому бан­ди начальник штабу діючих військ Харківського військового округу телеграфував на ім'я голови Рад-наркому РРФСР В. І. Леніна і командуючого фрон­том 20 травня 1919 року: «...Нашими переможними військами очищена залізнична лінія Кременчук -Хорол. Від навального удару наших військ банди Григор'єва кинулись у панічну втечу, кидаючи зброю і спорядження. Настрій наших військ бадьорий...» У зв'язку з цією перемогою хорольці одержали по­здоровлення, в якому говорилось: «ЦК КП (б) У шле свій комуністичний привіт Хорольському повітвиконкому й побажання дальшої успішної роботи на трудовому славному посту. Хай живе Радянська влада!»

З посиленням загрози денікінської навали у Хо­ролі створюється штаб робітничої та селянської оборони на чолі з Петром Радьком. До нього також ввійшли Б. Копирьов, С. Лазарєв, Г. Горбенко, Н. Сливенко. Формувався перший радянський доб­ровільний батальйон. Штаб звернувся до трудящих повіту з словами заклику: «Ще один натиск, ще

одне зусилля, і чорні орди вішателя Денікіна будуть зметені волею революційного народу.. »

На боротьбу з Денікіним направлялись кому­ністи, комсомольці, члени повітвиконкому. Ще в червні, як повідомляла місцева преса, виїхали на фронт Дудник, Коновалов, Залізняк, Ткаченко, Баркан; Худоміс. Разом з батальйоном, командирами і політпрацівниками виїхали Л. Гуляницький, В. Пономаренко, А. Шульга.

З номера в номер бойовий орган хорольських більшовиків газета «Комуніст» зверталась із закли­ками: «Робітники, селяни, до зброї!», «Ставайте на захист свого життя і революції!», «Ганьба зрад­никам, боягузам, дезертирам!».

Керівники хорольського підпілля не раз їздили в Харків за інструкціями і літературою. Під час однієї з таких поїздок провокатор видав Михайла Станкіна і Петра Радька. ЗО жовтня 1919 року денікінці по-звірячому закатували їх у Харкові. Чу­дом вдалося врятуватися Григорію Горбенку, який і далі продовжував підпільну діяльність. Хорольські трудящі свято шанують пам'ять про революціо­нерів. Іменами Станкіна і Радька названі вулиці Хорола. Відзначаючи першу річницю з дня їх тра­гічної смерті, повітова преса писала: «Вічна пам'ять борцям, що полягли за свободу і щастя людства!»

Після вигнання денікінців остаточно утвердилася Радянська влада в місті і повіті. Трудящі приступили до мирного будівництва. Проте ще не раз чорним вихорем налітали на місто і села повіту «синки» Махна, Каліберди, Диньки, Марусі, зни­щуючи народне добро, вбиваючи та грабуючи лю­дей. Для боротьби з бандитизмом створювались частини особливого призначення — ЧОП. Повітовий партком 3 липня 1920 року своїм рішенням призна­чив командиром загону особливого призначення Ковтуна і виділив відповідальних працівників на боротьбу з бандитизмом — С. Лазарєва, Рудича, Я. Кологривенка, А. Шульгу. Велику організатор­ську роботу по боротьбі з бандитизмом проводив голова повітвиконкому Д. Приліпин.

Влітку 1920 року махновці, переодягнувшись у червоноармійську форму, вчинили криваву розпра­ву над селянами між селами Бригадирівкою і Ялосовецьким. Від руки бандитів Каліберди загинули у Хоролі воїни-естонці, колишні жителі Нарви, Кубіяс і Аунер. Перший командував ротою, другий слу­жив рядовим бійцем 8 трудового полку, який після розгрому Денікіна був залишений для допомоги населенню у відбудові господарства. Командир Кубіяс з наганом у руці пробрався до так званих «синків» отамана і багатьох поклав наповал. Щодо Аунера, то він ледве не заарканив самого отамана. З групою таких же сміливців Аунер стримував на­тиск банди на підступах до міста і героїчно заги­нув. Ховав їх весь трудовий Хорол.

Значний вклад у боротьбу з бандитизмом вніс командир спеціального кінного резерву хоролець Г. К. Спичак, який у складі 1-ї Кінної армії гро­мив банди Махна і Каліберди.

Багато хорольців відстоювали Радянську владу на фронтах громадянської війни. Серед них Данило Карпович Пасічев. 1919 року вступив він у партію більшовиків і тоді ж почав свій революційний і бойовий шлях. У січні 1919 року він формує Перший червоногвардійський кавалерійський полк, що від­значився в боях з кайзерівськими, а потім петлюрівськими військами. Вже в січні 1919 року бійці Пасічева вступили у Полтаву, потім звільняли Кременчук. 410-й полк, яким командував Пасічев, бився у рідних місцях, громлячи денікінські банди, грудні 1919 року громив білогвардійські дивізії Маркова. Полк зазнав великих втрат, тяжко пора­нений був і сам командир. Але перемогу було здо­буто. За неї Д. К. Пасічев нагороджений орденом Червоного Прапора. На початку 1920 року полк Пасічева громив десант білогвардійського генера­ла Слащова у Приазов'ї. За успішне виконання опе­рації відважний командир нагороджується другим орденом Червоного Прапора, який вручив йому особисто М. В. Фрунзе. Та чи не найбільше відзна­чився бойовий командир з своїм полком під час розгрому Врангеля. Після взяття Перекопу 410-й полк продовжував наступальні бої аж до повного-визволення Криму від білогвардійців. За ратний подвиг, особисту відвагу і мужність Д. К. Пасічев. був відзначений третім орденом Червоного Прапо­ра та іменним золотим годинником.

Трудящі Хорола гордяться ветеранами револю­ції та громадянської війни. Вони відзначають рево­люційні і бойові заслуги сотень кращих своїх синів і дочок, зокрема таких, як М. П. Каліниченко, Ф. К. Стрільчук, В. Г. Чернов, Д. Я. Птушког К. М. Назаренко, В. М. Кучков, Ф. І. Волинін, І. Я. Дубина, Л. І. Мельниченко, Я. В. Красильний, К. В. Циба та інші.

5 листопада 1920 року Хорол відвідав Голова ВУЦВКу Григорій Іванович Петровський. Висту­паючи на з'їзді комітетів незаможних селян, Все­український староста вітав хорольців із завершен­ням боїв на фронтах громадянської війни. Він по­бажав їм успіхів на фронті мирної праці.

Схвально зустріли трудящі Хорола рішення X з'їзду партії про перехід до нової економічної по­літики. Вже першого року повіт рапортував про успішне проведення хлібозаготівель. Однією з перших виконала продподаток Хорольська волость.

Проте хліба не вистачало. У східних районах країни був недорід. Партійна організація кинула клич: «Комуністи і комсомольці — на продфронт!» Газета «Вісті» 23 жовтня 1921 року повідомляла: «Сьогодні починається тиждень допомоги голоду­ючим». Жителі Хорола надали притулок понад 500 дітям з Поволжя.

Тільки з 11 по 15 червня 1921 року заготовлено 35787 пудів хліба, в тому числі пшениці —6913 пудів, жита — 16 853 пуди.

У відбудову народного господарства міста активно включилися профспілки і комсомол. З 1 по 8 трав­ня 1921 року проведений тиждень профруху. В спе­ціально виданому профспілковим бюро збірнику говорилося: «Вперед під прапором праці з.книгою в одній руці, з молотом у другій. Будуйте свою про­летарську державу без пригноблювачів і пригноб­лених».




Повітовий комсомольський актив 1924р.

За ініціативою і безпосередньою участю комсо­мольців і молоді міста відбудовувались підприєм­ства, подавалась допомога сім'ям загиблих воїнів, велась боротьба з безпритульністю. В Народному будинку, кінотеатрі, гімназії силами комсомольців систематично проводились вечори політосвіти. Справжнім вогнищем культури і відпочинку для молоді став народний університет, відкритий комсомольцями 1920 року, його закінчило 150 юнаків і дівчат. Відкривалися лікнепи, клуби, хати-читальні. Часто проводились суботники, недільники.

У дні, коли партія і народ прощалися з В.І. Леніним, у комсомольську організацію за ленінським призовом влилося близько ста нових членів. Це була краща робітнича і селянська молодь. Піонерська організація, яка виникла в Хоролі 1922 року, нараховувала на цей час до 2 тисяч чле­нів.

На честь п'ятиріччя комсомолу Хорольщини у місті був створений клуб імені М. Станкіна. Завідував ним комсомольський ватажок Іван Потерайло, який пізніше працював секретарем РК ЛКСМУ. Комсомольці після роботи влаштовували нічні фа­кельні походи, карнавали, спортивні змагання. Футбольна команда Хорола була кращою в окрузі. Капітаном її був секретар райкому комсомолу Гри­горій Рибаков. При комсомольському клубі діяв чудовий самодіяльний колектив — «Синя блуза». Комсомольці самовіддано працювали і водночас го-.тувались до оборони країни — був створений бата­льйон робітничої молоді, бійці якого носили спеціальну форму. Комсомольці Хорола здійснювали шефст­во над окремими частинами Чорноморського Флоту. За успішне виконання господарських завдань Президія ВУЦВКу нагородила комсомольську організацію міста перехідним Червоним прапором, який вручав Всеукраїнський староста Г. І. Петровський.

Трудова Хорольщина пишається іменами моло­дих ентузіастів двадцятих років В. Стеценком. Є. Кучменком, Г. Сендеровим, П. Ванжею, М. Фільком, О. Небелюк, П. Майоровим та ін., які всю свою ки­пучу енергію віддавали соціалістичному будівництву

Розвиток економіки Хорола гальмувався відсутністю промислових підприємств. Проте хорольці не залишились осторонь боротьби радянського народу за здійснення соціалістичних перетворень. Уже з 1925—1926 років у місті почали працювати під­приємства місцевої промисловості — млини, олійни­ці, хлібобулочні цехи, чоботарні, пошивочні май­стерні. З'явились нові підприємства, зокрема по пе­реробці сільськогосподарської сировини. Зростав видобуток торфу на торфодільниці. Було налаго­джено виробництво черепиці, комишитових плит, значно збільшилось виробництво цегли.

З початком індустріалізації країни багато хорольців їхало на новобудови п'ятирічок. За путів­кою комсомолу виїхав на шахти Донбасу Йосип Рева, який працював машиністом врубової маши­ни. Разом з ним трудилися Андрій Мальченко, Іван Ніколенко, Тимофій Цівина. Тільки 1930 року виї­хало на будови Донбасу 152 юнаки і дівчата, на будівництво «Азовсталі» — 40, у Краматорськ -100 чоловік.

Знаменним для Хорольщини був 1929 рік. Почина­лась суцільна колективізація сільського господарства. За завданням ЦК КП(б)У і Українського уряду сюди прибув Г. І. Петровський. В селі Шишаки він провів збори селян всього району. Ці збо­ри стали переломними. Всеукраїнський староста за­кликав об'єднуватись у колгоспи. Селянин Короленко у відповідь заявив: «Господарювати індивідуаль­но невигідно. Я вступаю в колгосп і закликаю всіх наслідувати мій приклад».

Велику мобілізуючу роль у розгортанні колек­тивізації відіграв з'їзд Рад Хорольщини, що відбувся у квітні 1929 року. Символічним було вручення подарунків з'їздові. Делегація міської партійної ор­ганізації, комітету незаможних селян піднесла де­легатам з'їзду чересло від плуга, заявивши при цьому: «Нехай воно широко розорює незорані ни­ви». Міські робітники піднесли в подарунок віялку із закликом: «Очищайте не тільки насіння, а й радян­ський апарат від усякого сміття».

Партійна організація направила в села кращі сили. В Хоролі відкрилися курси для підготовки керівних колгоспних кадрів. Чималу роль у підго­товці механізаторських кадрів відіграв сільсько­господарський технікум, у якому на початку 30-х років навчалося до 500 учнів, переважно колгосп­ної молоді.

1930 року колгоспи утворились у селах Вишня­ки, Андріївка, Д. Балха, Новоіванівка, Новоаврамівка, Орликівщина, Мелюшки, Штомпелівка. У Хоролі виникла артіль під назвою «Червона бо­розна».

Опорним пунктом колективізації стала МТС. створена б Хоролі 1931 року. Спочатку тут було всього 2 малопотужні трактори, а вже наступного року МТС одержала 20 тракторів. Хорольська машинно-тракторна станція — одна з кращих на той час у республіці.

Проведення колективізації зустрічало великі труднощі. Куркульство чинило шалений опір, вело ворожу агітацію і пропаганду. В газеті «Колекти­віст Хорольщини» від 12 лютого 1931 року вміще­ний відкритий лист новоаврамівських колгоспників, у якому гсворилося: «Ми дізналися, що куркулі і підкуркульники розпускають чутки, що ми в кол­госпі харчуємось зараз буряками з половою. Це не що інше, як знахабніла брехня. Ми категорично заявляємо: рік нашого колективного господарюван­ня хоч і проходив в умовах труднощів, але приніс і великі досягнення».

Наприкінці 1934 року 92,4 процента селянських господарств були колективізовані і обробляли 96,9 процента орної землі.

Наступні роки характеризуються організаційним зміцненням колгоспів, ростом економіки. Зростала МТС. Якщо 1935 року в районі налічувалось 54 трактори, то 1937-го їх було 115. Відповідно збільшилось число комбайнів з 2 до 10, вантажних авто­машин з ЗО до 108.

Зростала і урожайність колгоспних ланів. 1934 року зібрано з гектара по 9,1 центнера зернових* 1936-го — по 13,1 центнера. У колгоспах створюва­лись ферми великої рогатої худоби, свиней, овець, птиці, велась велика робота по забезпеченню кол­госпників коровами.

Підвищилась продуктивність праці. Це знайшло свій вияв у рості лав п'ятисотенниць. Знатна лан­кова Юхимія Колядинська 1936 року виростила до 500 центнерів цукрових буряків з гектара. 40-цент-нерний урожай кукурудзи зібрали Анастасія Волик і Дарія Чайка з колгоспу імені Косіора. Колгоспник-дослідник М. Шульга одержав на кожному гектарі по 36 центнерів озимої пшениці. Кращого колгоспника М. Волошина було обрано делегатом І Всесоюзного з'їзду колгоспників-ударників.

Комуністи Хорола надавали шефську допомогу колгоспам. Так, члени партійного осередку цегель­ного заводу «П'ятирічка» встановили шефство над колгоспом села Штомпелівка, Місюренко, Демченко, Лисенко, Спичак та інші комуністи допомагали колгоспному осередку організувати підготовку до сівби, налагоджувати організацію праці, зміцню­вати трудову дисципліну. 13 партійних активістів Хорола надіслані секретарями партосередків у кол­госпи району.

Роки довоєнних п'ятирічок були роками дальшого поліпшення благоустрою Хорола, піднесення побутового, культурного і медичного обслуговування трудящих.

1931 року збудовано новий радіотрансляційний вузол.

Незабутньою подією було відкриття народного робітничого театру. Тут працювали драматичний, танцювальний, домровий та художній гуртки. За один лише 1940 рік театр відвідало 127 тисяч чоловік.

Славилася своїми багатими книжковими фонда­ми міська бібліотека, що налічувала понад ЗО ти­сяч томів літератури. У місті працював історико-краєзнавчий музей, численні експонати якого роз­повідали пре історію та економіку краю.

Велика робота проводилася в галузі освіти і культури.

У місті працювали сільськогосподарський техні­кум, 3 середні, неповна середня і початкова школи, вечірня школа робітничої молоді, школа механізації, бухгалтерська і медична школи.

Рік у рік поліпшувалось медичне обслуговування населення. Тут діяла поліклініка з електро- і рентгенкабінетами, лікарня на 100 ліжок. Малята мали чудовий дитячий садок і ясла.

Нові, ще більш грандіозні плани накреслювалися на подальші роки. Районна партійна організація, яку очолювали в довоєнні роки М. І. Романов, П. І. Ільєвська, О. Я. Гришин, Я. В. Красильний, М. А. Борисенко, Г. Я. Ковальов, Ф. Я. Іващенко, скеровувала зусилля трударів району на дальше піднесення урожайності зернових, продуктивності тваринництва, підвищення економічних показників. Став до ладу діючих механічний завод, який випус­кав машини і запасні частини для підприємств по переробці волокон.

Підвищувалась політична активність населення. В обговоренні проекту Конституції СРСР взяло участь понад 44 тисячі жителів Хорольщини. Голо­ва райвиконкому М. А. Козлов від імені всіх хорольців голосував за Конституцію СРСР на Над­звичайному VIII Всесоюзному з'їзді Рад.

Виконати намічене не дала війна. Вона прийшла непрохано, віроломно.



НА СМЕРТНИЙ БІЙ
Вже на початку липня 1941 на мирні оселі хорольців почали падати фашистські бомби. Ф,ронт про­сувався на схід. Стали вивозити промислове устат­кування, машини, хліб, худобу. Але трудящих не покидала віра в перемогу. В перший день війни на загальноміському мітингу хорольці запевнили партію і уряд, що готові, як один, виступити на за­хист Батьківщини. Як клятва звучали слова: «Во­рог буде розбитий!», «Розчавимо фашистську га­дину!».

До Хорольського райвійськкомату надходило багато заяв від радянських патріотів з проханням зарахувати їх у діючу армію.

Районна газета «Соціалістична Хорольщина» вміщувала скупі, але багатозначні повідомлення: «У цехах райпромкомбінату швидше, ніж будь-коли, запрацювали верстати. Денні завдання наба­гато перевиконані». Більшість робітників пром­артілей вдвічі і більше перевиконували норми. Колгоспники заявили: «Дамо стільки хліба, м'яса, молока, скільки потрібно для країни і фронту». У неробочий час вивчали військову справу, готуючись до протиповітряної оборони. Тисячі трудящих пра­цювали на спорудженні оборонних укріплень: рили протитанкові рови, ставили надовбні.

Формувались два евакогоспіталі — № 1775 та № 1776. Вони дійшли з радянськими військами до Познані, рятуючи тисячі поранених радянських во­їнів.

Події розвивались з такою навальністю, що організованої евакуації провести не вдалось. 13 вересня у Хорол вдерлися фашисти. У перший же день оку­панти схопили колишнього командира Радянської Армії В. І. Корнієнка, що потрапив в оточення, і по­вели на розстріл. Корнієнко хотів втекти і збив німецького офіцера. Тоді кати відрубали йому руку і напівживого закопали в землю. Через місяць за містом фашисти розстріляли 460 чоловік. Серед бі­лого дня вони вривалися у квартири, хапали лю­дей і ночами розстрілювали або вішали. Під час однієї з таких облав було розстріляно до 300 ні в чому не винних людей, і серед них активістів міста Семена Зайця, Івана Нора, Петра Нечая, Сте­пана Ковальчука, Івана Дерінга, Степана Мусійка,, Федора Жадана, братів Григорія і Олександра Школів. Жертвами німецьких окупантів стали колишній депутат районної Ради Марія Іванівна Артюшенко, дружина партійного працівника Марія Іванівна Болотна та інші. Близько 3 тисяч переважно молодих хлопців і дівчат фашисти вивезли на каторгу. У Хоролі фашисти створили табір смерті. Сюди зганяли військовополонених з усієї Лівобережної країни. В одній з нот протесту Радянського уря­ду восени 1941 року говорилось про цей табір як про одне з найбільш страхітливих місць знущань над радянськими людьми.

Хорольський табір багато чим нагадував відомі концтабори. Може тільки розмірами та технічним оснащенням дещо поступався. Що ж до витонченості звірств, до яких тут вдавалися гітлерівці, то він змагався з цими страшними фабриками смерті. «Щасливчиків», яким вдалося врятуватись і вийти з нього, небагато. Загинули тут від голоду, холоду, нелюдських катувань 55 тисяч чоловік. Фашисти не випадково обрали для табору територію цегельного заводу. Площа тут — не окинеш оком. До того багато величезних ям — котлованів, з яких бралась глина для виробничих процесів, і серед них одна найбільша, яка одержала назву .Хорольська яма». Це теж була яма, з якої до війни вибирали глину, її огородили колючим дротом і тут тримали під відкритим небом в негоду і стужу тисячі людей.

Як говорилось в акті Державної комісії, день в таборі починався о 4-й годині ранку. Вривались поліцаї і істеричним криком примушували всіх ставати на ноги. Поранених, хворих, які не могли рухатись, піднімали палицями, а якщо ті падали - добивали. Цілими днями не давали нічого їсти, а коли й давали, то кухоль вонючої баланди з гнилої картоплі чи буряків. Хлібина на 100—150 чоловік. Із спостережних башт часто пускались у натовп черги з автоматів і кулеметів. Десятки, сотні трупів вивозили з табору, їх складали у протитанкові ро­ви штабелями, трохи пригортаючи землею чи сні­гом.

Оскільки полонені весь час прибували, а терито­рія цегельні, набита до краю, не могла вмістити всіх, в'язням наказували будувати для себе нові пекельні місця. Один з відділків табору був за елеватором, на залізничній станції. За 4 кілометри від міста носили сюди цеглу і камінь. У сильні морози люди падали на півдорозі, а конвоїри добивали їх.

Полонених командирів німецькі кати тримали у місцях з особливо жорстоким режимом. З них май­же ніхто не виходив живим.

Колишній Будинок культури був перетворений у табірний лазарет. Тут робили над нещасними страхітливі експерименти, як-от: видалення окре­мих органів, прищеплення різних хвороб тощо.

При таборі були так звані земляні карцери — ями, в яких людина не могла навіть випростатись. Сюди кидали за-всякі провини на 5—10 днів, а виймали вже трупи.

Але як не біснувалися фашистські кати, радян­ські люди не здавалися. За колючим дротом, у пе­кельних ямах вони виявляли велику силу опору, як тільки могли, боролися з своїми мучителями і вбивцями.

В'язні табору — радянські лікарі з військовополонених Л. Орловський та О. Векслер — після виз­волення Хорола в «Огоньке» (№ 46—47, 1943 р.) вперше широко розказали правду про Хорольський табір смерті. Допомагаючи Державній комісії по розслідуванню німецько-фашистських злодіянь лікарі проводили розкопки на території табору і виявили два протитанкові рови, до краю заповнені трупами.

Багато нових подробиць про цю «фабрику смерті» відкрили інші колишні в'язні, що чудом врятувалися. Це — художник О. Резниченко. Він написав картину, на якій відобразив, як фашистські кати глумилися над полоненими, нацьковуючи на них собак, б'ючи нагайками. До картини, яку художиик направив в Нюренберг на процес головних військових злочинців, була додана авторська анотація: «Цей малюнок — лише етюд з тієї страхітливої картини, що я її бачив у Хорольському таборі смерті, на території цегельні у 1941 році». Далі художник писав: «Німці винайшли душогубку. Німці дубили людську шкіру. Німці набивали матраси людським волоссям. У Хорольському таборі німці нацьковували на людей голодних і навчених собак, які кидалІися на свої жертви і загризали їх на смерть. Кати реготали. Криваві бестії любувались страшним ви­довищем». Звертаючись до суддів, автор картини запитував: «Чи не Герінг, чи не Розенберг, чи не Кейтель підписали інструкцію, щоб у винищенні радянських людей використовували також і собак. Хто ж?»

Немало страшних сцен відобразив у своїх картинах-етюдах художник Є. С. Кобитєв, що зараз живе і працює у місті Красноярську. Ще будучи в'язнем, потайки на клаптях і обривках паперу він робив перші зарисовки. Пізніше на основі їх він створив дві серії картин під назвами: «До останнього подиху» і «Люди, будьте пильні!». Ці картини 1965 року експонувались у Хорольському і Красноярському Будинках культури, пізніше не раз показувались по телебаченню. 1967 року в Красноярсь­кому книжковому видавництві вийшла книга Є. С. Кобитєва під назвою «Хорольська яма». Свідками страхітливих злочинів у таборі смерті були також учитель М. П. Чувічко з Брянської області, апаратник В. С. Литовченко з Кемерово, геолог М. Самборський з Полтави, реставратор І. В. Лотутов з Києва, архітектор кандидат мистецтвознав­ства А. Ф. Аверчук з Львова, робітник І. І. Голов­ко з Дніпродзержинська та інші.

Але як би не старалися окупанти насадити свій «но­вий порядок», жодної години не почували вони себе господарями міста. Земля горіла у ворога під ногами. Антифашистською діяльністю керував Полтавський підпільний обком партії на чолі з С. Ф. Кондратенком та Г. Ф. Яценком.

Партизанська діяльність у районі утруднюва­лась відсутністю великих лісів та боліт. Однак партизанські з'єднання доходили і до Хорола. Місцеве населення з радістю зустрічало народних месників. У місті з перших днів окупації діяв партизанський загін з 40 чоловік. На чолі його стояв ма­йор Спиров. Було проведено кілька диверсій. Але провокатор видав учасників загону. Гестапо настигло їх на одній з підпільних явок.

Місцеві жителі допомогли багатьом радянським воїнам, які вийшли з оточення, рятували тих, кому вдалося втекти з табору. Багато в цьому від­ношенні зробили Шура Кайда з Андріївки, Горпина Веремієнко з Петрівки, Марина Яцун і Надія Денисова з Хорола. Чиясь добра рука з Нової Аврамівки заховала скульптурну фігуру Володимира Ілліча. Після визволення села скульптуру знову встановили біля місцевої школи. Колгоспник села Пок-ровська Багачка Н. Л. Ткаченко, ризикуючи жит­тям, переховував прапор військової частини і в пер­ші дні визволення передав його за призначенням. За це він був нагороджений орденом Червоного Прапора.

У селі Вишняках одного з військовополонених примусили розписувати іконостас місцевої церкви. Невільник-художник замість слів: «Придите ко мне все нуждающиеся и обремененные» написав: «Смерть німецьким фашистам! Ми перемо­жемо!»

Хорольці називають своєю Лялею Убийвовк Надю Гусаренко з села Клепачі. Опинившись на оку­пованій території, комсомолка встановила радіоприймач і регулярно приймала зведення Радянсь­кого Інформбюро, яке потім переписувала і поширювала серед населення. Кати схопили дівчину. перед стратою вона звернулась до великого натовпу: «Помстіться за мою смерть! Бийте фашистів вдень і вночі!»

На Хорольщині деякий час діяв спеціальний розвідувальний загін під командуванням І. М. Пураса, направлений з Великої землі. За завданням Ставки Верховного Головнокомандування він вивів з Хорольського табору до 70 військовополонених. переважно командного складу і творчої інтелігенції.

Бійці Соболева, загін якого діяв між Хоролом Кременчуком, не дали вивезти до Німеччини 4 тисячі тонн хліба, 4,5 тисячі голів великої рогатої худоби, 2,4 тисячі коней, багато свиней, овець.

19 вересня 1943 року — знаменний день у житті хорольців. Радянська Армія принесла їм радість визволення. З довідки архіву Міністерства оборони дізнаємося: «м. Хорол визволене... військами 47-ї армії Воронезького фронту».

Командуючим 47-ї армії був генерал-лейтенант А. Г. Корзун. Він загинув смертю хоробрих в районі Гадяча, де й споруджено йому пам'ятник. У бо­ях за Хорол брали участь війська 3-го Гвардійсько­го механізованого корпусу під командуванням гене­рал-майора В. Т. Обухова. Тут діяли 7-а Гвардій­ська механізована бригада полковника М. Й. Радіонова, 8-а Гвардійська механізована бригада ге­нерал-майора Д. М. Бєлого і 1831-й самохідний артилерійський полк підполковника А. К. Куликова. Бої за місто вели війська 78-го стрілецького корпусу 52-ї армії під командуванням генерал-ма­йора Г. О. Латишева. Недарма у пісні 52-ї армії (слова І. Молчанова, музика 3. Дунаєвського) співалось:


Ходит ветер по отрогам,

Пушки грянули в закат.

Бродит слава по дорогам

От Хорола до Карпат.


Відзначилась в боях за місто і села району і 373-я Миргородська стрілецька дивізія. Командував нею полковник К. Й. Сазонов. Командуючий арти­лерії цієї дивізії, нині полковник у відставці М. С. Бондаренко, у спогадах називає бойових товаришів, яким хорольці зобов'язані своїм визволенням. Це капітан Некрасов, нагороджений за визволення Хорола орденом Вітчизняної війни І ступеня, воїни артилерійського полку підполковни­ка Яновського, подружжя Микола і Клавдія Клєтченки, командир батареї С. Т. Завало, командир артилерії 1239-го стрілецького полку В. П. Шамота.

Під час боїв за місто відзначився й хоролець П. В. Керекелиця. На хорольській землі смертю хо­робрих загинув сержант Суворов і командир взво­ду Ремізов. Перший з них нагороджений орденом Червоного Прапора, другий — орденом Леніна.

Учасник визволення Хорола нині доцент кафед­ри філософії Харківського політехнічного інститу­ту імені В. І. Леніна Л. Г. Добровольський у своїх спогадах розповідає: «Ніколи я не забуду того теп­лого осіннього дня, коли ми увійшли в м. Хорол. Жителі обнімали нас, цілували, плакали від хвилю­вання і радості, дякували за визволення. Зворуш­ливою була зустріч з військовополоненими... Хорол торжествував. Радістю визволення були сповнені серця жителів».




Трудящі Хорольщини внесли великий вклад у славну перемогу Радянського народу, її земля дала вісім Героїв Радянського Союзу

.Герой Радянського Союзу М.П.Леуцький
Кожний житель міста знає ім'я Миколи Панасовича Леуцького. На фронті його називали «мисливцем за язиками». Високе звання Героя Радян­ського Союзу одержав за участь у форсуванні Дніп­ра. Потім з братом Олексієм визволяв народи Єв­ропи від фашистського ярма. Мати Миколи і Олек­сія Фросина Семенівна Леуцька писала синам на фронт: «Вітаю Вас і ваших бойових друзів. Всі ми в тилу живемо думкою про вас, воїнів славної Черво­ної Армії... Бажаю вам, мої дорогі синочки, і всім вашим боновим друзям здоров'я. Хай щастя буде з вами в бою, щоб не зачепила вас ворожа куля, хан невичерпною буде сила у ваших руках. Допомагайте

один одному, діти мої любі, і пам'ятайте, що вас тут чекає вдень і вночі ваша мати». Але не діждалася Фросина Семенівна свого сокола-героя. Він загинув за два місяці до кінця війни.

Полягли смертю хоробрих на полях війни Іван Павлович Мартиненко з села Вишняки і Павло Якимович Посвіт з села Новачихи. Перший відзначився при захисті Ленінграда, другий — у боях за визволення України. Обом присвоєно високе звання Героїв Радянського Союзу.

Від простих селянських хлопців до генералів Радянської Армії пройшли бойовий шлях Герої Радянського Союзу Іван Мусійович Третяк і Павло Федорович Шевельов

Третяк уже в 16 роках став військовим, а в 22 роки командував полком. Його ім'я знали по всьому німецькому фронту і вимовляли з острахом.

Павло_Федорович Шевельов перше бойове хрещення здобув при обороні міста Леніна" Сміливий ас кинувся на ворожий літак і збив його. Рахунок було відкрито. Далі важкі повітряні бої на Калінінському фронті, участь у битві на Курській дузі. Перший Білоруський фронт. Війну безстрашний льотчик закінчував з солідним рахунком: сімна­дцять ворожих літаків збив він особисто і два — у груповому бою.

Михайла Іларіоновича Гриценка, уродженця Покровської Багачки, війна застла на західному кордоні, де він був начальником артилерії стрілець­кого полку. У складі військ Третього Українського фронту він пройшов славний шлях. Особливо пам'ят­ним для Михайла Іларіоновича був день 7 берез­ня 1945 року. Німецькі війська, оточені у Будапеш­ті, робили відчайдушні спроби вибитися з кільця




Полк під командуванням підполковника Гриценка займав позиції в селищі Дьюла. У вирішальну хвилину командир полку сам став до гармати. Прямим попаданням він знищив 4 ворожі танки. За два дні безперервних боїв полк вивів з ладу 30 броньо­вих потвор противника. Більше десятка бойових нагород одержав за час війни Гриценко. Серед них орден Леніна і Золоту Зірку Героя.

Каталог: files -> docs
docs -> Куп’янська гімназія №1 Куп’янської міської ради Харківської області мій рідний край – моя земля
docs -> Інтернет шлях розвитку української музичної індустрії Інтернет новий інструмент для таланта
docs -> Концепція удосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейськи Х
docs -> Програма факультативного курсу «Літературна мозаїка»
docs -> Тернопільський міськрайонний суд тернопільської області
docs -> Зміст навчального матеріалу Кількість годин
docs -> Ііі всеукраїнська конференція керівників ліцензованих навчальних закладів з підготовки персоналу охорони та суб’єктів охоронної діяльності


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3

Схожі:

Хорол — районний центр Полтавської обла­сті — має багату й цікаву історію. Старовинне місто було свідком визначних історичних подій, бачило на своєму віку багатьох великих людей — І. П. Котляревського, Т icon«Любити свій край це значить все любити у чім його святе ім’я живе»
Село Струсів – це село, яке має давню історію І багато знаменитих уродженців цієї землі. Коли гортаєш сторінки історії, не перестаєш...
Хорол — районний центр Полтавської обла­сті — має багату й цікаву історію. Старовинне місто було свідком визначних історичних подій, бачило на своєму віку багатьох великих людей — І. П. Котляревського, Т iconНапишемо книжку селом
Наше мальовниче село Літки має багату історико-культурну спадщину, є батьківщиною талановитих людей, які відомі не лише в нашому...
Хорол — районний центр Полтавської обла­сті — має багату й цікаву історію. Старовинне місто було свідком визначних історичних подій, бачило на своєму віку багатьох великих людей — І. П. Котляревського, Т iconСуми старовинне місто понад мальовничим Пслом, що несе свої води до Дніпра
Це колоритне місто Слобожанщини з установленими традиціями та великою культурної спадщиною, багатою на визначні імена
Хорол — районний центр Полтавської обла­сті — має багату й цікаву історію. Старовинне місто було свідком визначних історичних подій, бачило на своєму віку багатьох великих людей — І. П. Котляревського, Т iconАналіз роботи дошкільного навчального закладу «Ромашка» м. Молочанськ за 2011-2012н р
У своєму складі має груп, з них: групи – раннього віку, – різновікові, перший клас, – дошкільні групи
Хорол — районний центр Полтавської обла­сті — має багату й цікаву історію. Старовинне місто було свідком визначних історичних подій, бачило на своєму віку багатьох великих людей — І. П. Котляревського, Т iconІ. Ф. Павловський як біограф І. П. Котляревського
З-посеред представників історичного краєзнавства Полтавщини кінця хіх-поч. ХХ стст. І. Ф. Павловський вирізнявся широтою зацікавлень,...
Хорол — районний центр Полтавської обла­сті — має багату й цікаву історію. Старовинне місто було свідком визначних історичних подій, бачило на своєму віку багатьох великих людей — І. П. Котляревського, Т iconВсеукраїнська професійна бухгалтерська газета
Україні. Виходить українською мовою з 1927 року, має багату історію. Саме цей журнал визнав І благословив на творчість Олександра...
Хорол — районний центр Полтавської обла­сті — має багату й цікаву історію. Старовинне місто було свідком визначних історичних подій, бачило на своєму віку багатьох великих людей — І. П. Котляревського, Т iconДо 755-річчя міста Новоград-Волинського) ( Матеріали до загальносистемного Дня краєзнавства) м. Новоград-Волинський 2012 «Возвягель, Звягель, Новоград. Відоме місто на Волині. Із правіків цей новий град Зорить і нині.»
Старовинне місто Новоград-Волинський розквітло на щедрій Житомирській землі на перехресті шляхів, що з’єднують столицю України –...
Хорол — районний центр Полтавської обла­сті — має багату й цікаву історію. Старовинне місто було свідком визначних історичних подій, бачило на своєму віку багатьох великих людей — І. П. Котляревського, Т iconДержавний вищий навчальний заклад
Наше місто має багатовікову історію І є одним з найдавніших міст світу, а Дністровський лиман не так давно ще був перлиною Бессарабського...
Хорол — районний центр Полтавської обла­сті — має багату й цікаву історію. Старовинне місто було свідком визначних історичних подій, бачило на своєму віку багатьох великих людей — І. П. Котляревського, Т iconПерша кімната присвячена нашому земляку М. О. Некрасову, який народився в Немирові, а його мати українка з Брацлава
Невелике містечко Немирів, що знаходиться в чарівному куточку Поділля, має вікодавню хвилюючу І повчальну історію, багату своєю духовністю,...
Хорол — районний центр Полтавської обла­сті — має багату й цікаву історію. Старовинне місто було свідком визначних історичних подій, бачило на своєму віку багатьох великих людей — І. П. Котляревського, Т iconОдеса місто, де народилося кіно І місто створене для кіно
Що ми знаємо про історію виникнення сінематографу? Хто читав загальновизнаного історика кіно Жоржа Садуля І його "Загальну історію...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка