Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко



Сторінка1/8
Дата конвертації12.04.2017
Розмір1.59 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8
    Навігація по даній сторінці:
  • ЗМІСТ



Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) - Оксана Забужко




ЗМІСТ   Слово до читача  

Чому це, — спитає читач, — хроніки? І чому — від Фортінбраса?


Зараз поясню. Точніше, спробую.
Одного вечора ранньої осени 1954-го року "вєчний", за 58-ю статтею, "ссильнопосєлєнєц" містечка Балєй Читинської области, а колись, "в миру", студент Львівського університету Стефко Забужко вертався з роботи до себе на квартиру (натоді він уже жив "вольняшкою", працював електриком і навіть справив собі першого "вільного" костюма, в якому й ходив). Містечко було, що називається, "призонне", замешкане людом то "полублатним", то засланчим, і кожна сезонна амністія стрясала ним, як пробуджений вулкан: випущені з табору вуркагани починали з того, що розживалися "на нове життя" — пороснувши випадкового перехожого лезом по горлу задля піджака або чобіт, і та осінь мала бути власне такою, Стефка попереджали не ходити поночі самому, але щось його в той вечір затримало, — і, щойно він звернув у навпомацки знайомий міжпарканний завулок, як у пітьмі розітнувся пронизливий заливчастий посвист, два тіла безгучно шурхонули водночас зобабоки через паркан, і вдарив у вічі, засліпивши, наче прожектором з "вишки", ліхтарик, — все трапилося так разом і блискавично, що він, як розказував потім, не встиг і злякатися — тільки й почув, як схитнуло повітря потойбіч ліхтарика здушеним, сливе що нажаханим видихом:
— Палітіческій!..
І — щезло, вимкнулось, провалилось назад у ніч — як примарилось (професіонали!..) — Стефко хвильку покліпав, розганяючи сліпі плями в очу, й рушив далі — крок за кроком потроху всвідомлюючи, на якім волоску од леза бритви зависло було оце перед миттю його заледве двадцятип'ятирічне горло.
...До кінця своїх днів мій батько так і зостався в переконанні, і мені цей епізод наводив як доказ, що ГУЛАГівські "блатні" — до "політичних", 58-ої статті, ставились шанобливо і з острахом (за суто кримінальною логікою: "боишься — значит, уважаешь"). I тільки дорослою, прочитавши Солженіцина, я дізналася, що це, м'яко кажучи, не зовсім так — що, цитую "Архіпелаг ГУЛАГ", "всі двадцяті, всі тридцяті, всі сорокові роки" політичні "Укропи Помідоровичі й Фан Фаничі" складали в очах "блатних" не більше ніж комічну своєю легкоприступністю здобич, покірний предмет безкарного (до того ж ревно заохочуваного таборовим начальством) ґвалту й розбою, і щойно в 1953-54-му роках становище різко переломилося — коли в ГУЛАГ влилися, ґрандіозним забуренням, ОУНівські етапи. Солженіцину не бракує ні спостережливости, ні фактографічної безсторонности, щоб визнати рушійну ролю саме цього "поповнення" — незліченного напливу бандерівських партизанів — у розв'язанні таборового руху опору, упродовж "всіх двадцятих, всіх тридцятих, всіх сорокових років" геть-то непомисленного, і етапи цього руху він фіксує вельми чітко — від по-військовому нещадної повсюдної "рубилівки" (винищення стукачів) до "сорока днів Кенґіра", найбільшого повстання в історії ГУЛАГу. — йому бракує тільки знання історії української (що для росіянина, зрештою, не дивина), аби впізнати в методах організації такого руху — пряме продовження ОУНівської партизанської війни, для всякого, бодай з чуток із нею знайомого, яснісіньке як на долоні: акурат така-бо "рубилівка" стрясала була Львовом кінця 1940-х (кажуть, жоден новопризначений шеф обласного НКВД не виживав довше трьох місяців, навіть ходячи виключно в цивільному!), і та "конференція", котрою розпочалось Кенґірське повстання, — коли до блатних "паханів" прийшли представниками від "політичних", цитую за оригіналом, "выдержанные широкоплечие  х л о п ц ы (розрядка моя: Солженіцин не уточнює, що то були за "хлопцы", лише шкодує, що імена їхні "не збереглися в протоколах", та й не вгадати йому в такій "позапротокольній дипломатії" почерку добре вишколених боївкарів. — О.З.)" — і запропонували до вибору: з ними, політичними, а чи з таборовим начальством, але якщо з цим останнім, то начувайтеся, блатні, бо "нас більше", — ця "конференція" звучить теж вельми знайомо, початки її — в 1930-х роках, у польському концтаборі Береза Картузька, що виявився для наших "выдержанных широкоплечих хлопцев" (мали-таки де навчитися витримки!) тільки репетицією ГУЛАГу... Ось ці-то безіменні перед історією "хлопцы" й зробили "58-му статтю" в очах "блатних" — "мужиками", авторитетними й шанованими, а після того, як союз їхній було скріплено кров'ю Кенґіра — ще й абсолютно, під страхом порушення "блатного" закону, недоторканними.
Оскільки можу тепер вирахувати, від 25 червня 1954-го року, коли страйкуючий Кенґірський табір було прицільним артилерійським вогнем стерто з лиця землі і під гусениці танків лягли пліч-о-пліч уже не "блатні" й "політичні", а просто — беззахисні люди, що заявили про своє право зватись людьми, і до того вечора, коли на темній вулиці сибірського містечка двоє озброєних бандюг одсахнули ножі, впізнавши в наскоченій жертві "політіческого" (по чім тільки й визначили так зразу, на око — невже по невитравне ґімназіальній, "нерадянській" манері "хлопчика з доброї родини" носити костюмчик?..), минуло десь місяців зо два (в таборовому світі інформація ширилася, через пересилки, куди швидше, ніж на волі, — мені-от, щоб дібрати глузду в тій пригоді, знадобилось не одне десятиліття...). Себто, на сто котрийсь "день Кенґіру", коли самого табору вже не існувало, коли й їх самих, найпевніш, не було вже на світі, безіменні галичани й волиняки, ініціатори спілки з "блатними", сном-духом не передбачавши таких далекосяжних наслідків своїм діям, — урятували одному львівському студентові життя.
Через шість років потому врятований став моїм батьком. Так що, в певному сенсі, я можу вважати себе — дитям Кенґіру. Так воно виходить.
І ще одна малесенька історична довідка. Наприкінці 1970-х Юрій Шевельов-Шерех, один із найзагарливіших опонентів Донцова з його забісованим ніцшеанством та аристократичним культом індивідуальної волі, аналізуючи книжку Солженіцина, визнав, із притаманною йому об'єктивністю: "ніж у спину таборових стукачів, що його принесли українські в'язні, веде свій родовід кінець-кінцем від Донцова". Мені також не смакує Донцовська публіцистика, і до всякої тоталітарної ідеології, хай навіть спертої не на "масу", а на "еліту", я маю стійку відразу, але факт залишається фактом: без його бурхливих, воістину Drang-und-Sturm-івських інтелектуальних ескапад не було б ОУН — не було б "сорока днів Кенґіру" — не було б мене.
Є над чим подумати...
Принаймні два моральні уроки з цього — не тільки, як бачиться, "особистого" — сюжету є для мене насущно важливими. По-перше, що б там не писали з цього приводу французькі екзистенціалісти (котрі, як-не-як, крім цілком "оксамитної" для французів, порівняно з іншими народами, чотирирічної гітлерівської окупації, більше ніяких історичних драм не пережили), жоден бунт не є абсурдним — бодай тому, що в історичному часі траєкторії наших учинків принципово необлічимі. Про наслідки судити не нам — наша справа, як казала (по-моєму, куди розумніше за Камю, хоч і не так "софістиковано") французька-таки акторка Марі Льоран, "робити добре, хоч би що там говорилося": тільки тоді ми працюємо, в остаточному підсумку (читай, "на довгій дистанції") на врятування життя — байдуже, в якій саме формі. Ну, а по-друге — по-друге, все значуще, чому ми були свідками, має бути зафіксоване: інакше ніколи не дізнаємося — не тільки, кому саме завдячуємо життям, а й що взагалі комусь-то чимось завдячуємо (життя ж без вдячности — таки збіса паскудна штука...). Акурат у цьому пункті й вигулькує постать Фортінбраса — того, кому ми, за Шекспіровим задумом, завдячуємо (саме так!) донесеною до нас трагедією Гамлета (той-бо, розумничка, слушно втямив у передсмертному розпачі: "що за щербате ймення, /Як не розкрити все, лишиться по мені!"). Чимось цей норвежець завжди мене заворожував — якщо для Гамлета я мала розуміння, тобто могла себе з ним без труда ідентифікувати (рефлектуючий інтелектуал, типовий "Фан Фанич і Укроп Помідорович", траплений між жорна "звихнутого часу", тільки так безтолково й здатен був поводитися — невлад тицяючи шпагою навсібіч та виголошуючи красномовні монологи!), то до Фортінбраса живила стійкий пієтет як до недосяжного ідеалу — упродовж однієї сторінки він встигав завоювати Польщу, розпорядитись, аби повиношувано трупи, прийняти данський трон — все не переводячи духу! — і, на додачу, подбати про нащадків — залишивши їм "повість", якою зачитуємося от уже чотири століття: нівроку, нічогенький удався чоловічина!..
Потрібно було пережити українські дев'яності, цей, по всіх "лютих, крив'яних, нелюдських вчинках" 20-го століття нестак уже трагічний, як фарсовий у своїй загумінковості fin de siecle, щоб належне оцінити ґеніальність Шекспірового прийому: Фортінбрас — постать воістину, стовідсотково пост-трагічна: він потрапляє водночас — і діяти (і ще й як насичено!), і артикулювати події, переводячи їх у розряд хронік — майже синхронно з їх перебігом. Власне цим "модусом синхронности" й має відзначатися "пост-трагічна" доба, порівняно до трагічної: трагедія-бо "не вміє" говорити сама за себе, відступаючи це, оптично дистанційоване право наступним поколінням, тоді як Фортінбрасам випадає надскладна місія вже не просто рефлексії, а — рефлексії діяльної: вони, за визначенням, є заразом і хронікери, й учасники. "Позасвітність" — не їхній приділ, і, відтак, за красномовністю (що вона ж і ґеніальність!) Гамлетам вони наперед змушені поступитися (не та-бо доба надворі, що родить ґеніїв...), — але без них, Фортінбрасів, зосталась би — пустка, румовище, заглада й, вінцем усьому, гора нерозпізнаних трупів. Фортінбрас відповідає — за неперервану тяглість королівського маєстату: в перекладі на мову приступніших нам реалій, за тяглість культури, котра ж і є — шляхетство духа, зокрема й те, що його "блатні" з місця розпізнають на око як чужорідне собі: остання ситуація особливо багата несподіваними колізіями там, де "блатні", замість приналежного їм від віку "пера" — того, що входить попід ребра, — починають вимахувати перами справжніми, незалапкованими, а то й самозванцями гуртом лізуть на королівство, — там, де культура обертається на свою протилежність, і від середньовічної Данії ми переходимо до сьогоднішньої України.
Так от, про цю книжку.
Це сумна книжка, читачу, — для мене насамперед тим, що не маю певности, чи вона справді дійде до тебе, котрому адресована: це-бо не поетична збірка, і не роман (те, що пишеться "для себе", "для душі", і відтак завжди приречене зарезонувати в унісон із якоюсь іншою, співгармонійною "душею", навіть якщо автора натоді вже не буде на світі), і не гуманітарна розвідка, звернена до фахівців, хай би тих фахівців була й жменька. Всяка есеїстика — а закорінена в біжучих культурних процесах і поготів! — ab definite має собі за потенційного співрозмовця вільного інтелектуала — породу, в Україні послідовно винищувану впродовж цілого минаючого століття, а в 90-ті його роки просто й нелукаво поставлену поза умовами виживання. То її, цієї породи зацілілим екземплярам я підписую нині свої книжки — по одному примірнику на трьох ("ми скинулись..." — ціна в сім чи вісім гривень виявляється непосильною для однієї "вільноінтелектуальної" кишені); то вона, ця порода, тепер активно шукає (і знаходить!) рятунку своїм здібностям і вмінню поза межами України, ознаменувавши останні роки століття потужним латентним "брейндрейном" — либонь, чи не потужнішим, ніж був свого часу, в 1970-80-ті, широкозвісний "брежнєвський", чи пак "щербицький", — і вже встигла, з невмирущим національним гумором, охрестити процедуру одержання шенґенської візи гаслом "Назустріч виборам!" — сита чи голодна, гола чи вдягнена, ця порода вимирає за браком єдино насущного для неї — о, непорівнянно насущнішого за хліб! — вітаміну запотребованости: "не на Рейні, не на Марні" — у себе вдома, тепер-і-тут. Можна, звісно, заспокоїтися науковим діагнозом: мовляв, типовий колоніальний синдром, онде Ірландія й за сімдесят літ незалежности від нього не прочухалась, — тільки від самого лиш виставленого діагнозу хворому, на жаль, не легше, — надто коли по вивільнених "засіках" національного мислительного простору дедалі наполегливіше заходжуються шурхотіти "блатні духом": "блатні" депутати й "блатні" лауреати, "блатні" зірки й "блатні" професори... Можливо, всупереч Євангелію, тепер до них має належати царство земне?..
Шанси цієї книжки НЕ розминутися з тобою, бідолашний вкраїнський вільний інтелектуале, мій незмінний читачу, співрозмовцю і — заднім планом, спинним мозком, завжди — співавторе (тому що "ми однієї крови, ти і я"), — ці шанси виглядають мізерними. Ну просто до смішного жалюгідними — десь на рівні нуля з довгим дробом.
І все-таки я ризикую пустити цю книжку в світ — виходячи, зокрема, і з тої засади, що "жоден бунт не є абсурдним", див. вище. А трохи применшивши пафосу, скажу простіше: цією книжкою я сплачую свій борг дев'яностим — не важачись, Боже збав, навішувати на цю унікальну, розкішну й злиденну водночас, декаду тектонічного зсуву історії якихось там ґенералізуючих висновків (її висновки, коли міряти далекосяжними наслідками, всі ще попереду), — але розкидані по шкалі часу на дистанції в десять років (найранніший з уміщених тут есеїв датовано ще радянською добою — 1990-м, і друкувався він ще "підцензурованим" редакцією), мої синхронні рефлексії над тими культурними процесами, в Україні й поза Україною, котрих я була безпосередньою учасницею, бувши зібраними докупи, мають, сподіваюся, принаймні один шанс — відбити, хай як суб'єктивно-перекошено, безсистемно-доривчо, в друзках і оскалках, у кубістично посічених "чвертьпрофілях" — який-не-який, а таки інтелектуальний портрет доби. Амбіція ця тим більше важлива, що портретована доба за всяку ціну прагне ствердитися в пам'яті українців як драстично, войовниче антиінтелектуальна — як гнила й вульгарна доба "елітної" продажности та "масової" зневіри (кажучи Гамлетовими передсмертними словами, "що за щербате ймення!"). Мій обов'язок — засвідчити, що було й інше, "хоч би що там говорилося".
Я не голослівна: з друкованих раніше в Україні есеїв (їх тут приблизно половина) до книжки включено тільки ті, котрі мали суспільний резонанс, не раз і доволі гучний (подразнюючи, зокрема, неохололі нервові закінчення наших інтелектуальних трупів, які запекло опираються тому, аби їх повиношувано зі сцени), — тобто, все це читалося, обговорювалося, ставало предметом полемік (якого рівня — то вже інша справа), отримувало свій "індекс цитованости", а значить, хай там як, а все ж функціонувало в приналежному культурному просторі — якраз у тому, котрий мав би в пост-колоніальній, буцімто вибитій з "московського часу" і ще не переведеній на "європейський годинник" Україні в муках скластися, а дедалі більше показує на те, що — в муках розпадається... Власне ця обставина перш за все й "легітимізує", виправдовує для мене повторне, книжкове оприлюднення цих текстів — без ризику вподібнитися радянським (і не тільки) "майстрам" — авторам "збірних цеглин" — коленкорових фоліантів, любовно зліплених із усіх мислимих продуктів авторського пера, з промовами на ювілейних вечорах і газетними статтями включно (нарцисична практика есея, слава Богу, в умовах економічної кризи добряче підупала, і є всі підстави сподіватися, що криза протриває ще досить довго, аби остаточно пустити її в небуття). Поза тим, майже половину книжки складає вибір із есеїстики, адресованої "вільним інтелектуалам" Заходу й розкиданої по тамтешніх, малоприступних в Україні виданнях, зокрема і в перекладах — шведських, польських, німецьких тощо, — в оригіналі цю частину здебільше писано по-англійськи, і для книжки мені довелося зробити авторизований "переклад себе" на рідну мову: заняття, мушу зізнатися, цілком шизофренічне, але коли твоєю рідною є мова, непробійно-тупо утримувана в статусі "загумінковости" навіть у себе вдома, навіть за умов нібито-незалежности, а свій "персональний" психологічний годинник при тому норовиш, під свист, гик і улюлюкання рідного "загумінку", міряти "за Грінвічем", то volens-nolens маєш раз і назавжди змиритися з тим, що різного роду міжмовна еквілібристика забиратиме тобі непропорційно великий відсоток часу й сил, і перестати з цього приводу кигикати зиґзицею, — зрештою, БЕЗ такої еквілібристики й від самої рідної мови, в остаточному підсумку, зостанеться хіба лиш свист, гик і улюлюкання — на превелику втіху "блатних", я ж усе-таки з походження "політіческая", а "походження, — як точно тлумачив Х.Ортеґа-і-Ґасет старофранцузьке гасло, — зобов'язує".
Така "подвійна оптика" погляду на духовну ситуацію дев'яностих —"внутрішньоукраїнська" й "міжнародна" (з неминучим, проте, збереженням "української перспективи") — зумовила, своєю чергою, й "тріадичну" побудову "Хронік...": від загальної, "інтеркультурної" проблематики (перший розділ) через специфічно-українську, тепер-і-тутешню (цей, другий розділ, вийшов відповідно й найбільш публіцистично-заанґажованим) — до намагання, в останньому розділі, синтезувати, накласти на себе навзаєм ці два смислові поля, прочитавши хронічні (перепрошую за мимовільний каламбур!) українські проблеми в раніше, за колоніального режиму, "закритих" для нас інтернаціональних історико-культурних контекстах. Що з того вийшло — судити, річ ясна, не мені. Ці "хроніки" не претендують на повноту — зрештою, сама собою форма "хронік" має ту перевагу, що в принципі не визнає завершення й залишається безнастанно відкритою для подальшого продовження тяглости — також і тоді, коли, як писала автор цих рядків ще двадцятилітнім дівчиськом, "за століттям засунуться ковані брами і брязнуть у воду ключі" (тоді, на початку вісімдесятих, сорокалітній рубіж у 2000-му — останньому році "хворого століття" — справді асоціювався зі скреготом замків; нині, коли до цього рубежу рукою подати, розумієш аж надто добре: брами ніколи не зачиняються, не прищемивши собою живого...).
За жанром у передмові належаться так звані acknowledgements — подячні слова всім, хто в той чи той спосіб спричинився до появи книжки. В цьому, однак, випадку, як уже напевно зрозумів читач, список вийшов би аж надто довгим — мав би охоплювати цілу попередню, "трагічну" династію української інтелігенції, де непримиренні опоненти Шерех (якого люблю) і Донцов (якого не люблю), хоч-не-хоч, сусідили б пліч-о-пліч. Всім їм сукупно завдячую тим, що ця книжка є — така, а не інакша.
Тож звертаю свій acknowledgement у майбутнє — тобі, читачу. Адже, якщо ти все-таки є — значить, попри все, що діється в данському королівстві, — династія триває...
 
Київ, 10 листопада 1999 р.


ЗМІСТ   Входить Фортінбрас  

Ф о р т і н б р а с:   

     
А я з жалем прийму належне щастя;

В цім королівстві є й мої права, 

Судьба мені велить їх ознаймити. 

"Гамлет", 5, 2.*


Якщо в нашому сьогоденні, де все міняється навально й безладно, мерехтячи, мов екран зіпсутого телевізора, ще зберігаються судження, котрих не соромно виголошувати з категоричною певністю, то для мене одним із таких є переконання, що письменницьке заняття вельми подібне до заняття дитини — обом належиться ставити питання, а не відповідати на них. Уже майже неймовірним видається, що ще яких п'ятдесят літ тому мислитель ранґу Камю міг уявляти письменника лікарем в ураженому чумою світі. Досвід минулих п'яти десятиліть мав би зцілити нас од подібної пихи: виявилось-бо, на наше прегірке розчарування, що література не ма:є явного, видимого впливу на перебіг історичних подій. Наявність плеяди першорядних поетів і прозаїків не врятувала ні Грузію — від сповзання в національний безум, ні народи колишньої Югославії — від жахіття громадянської війни. Наприкінці століття мусимо скромно визнати, що час літератури плине паралельно і, в лінійному вимірі, незбіжно з часом історії.


Трохи поясню свою думку. З раннього дитинства я зростала в добрій вірі, що писання віршів — то найважливіше з усіх земних занять. Завдячую цією солодкою злудою не тільки наелектризованій атмосфері українських шістдесятих — хоча, ясна річ, коли маєш шість років, а дорослі круг тебе, щойно зійшовшись до гурту, починають екстатичне декламувати рядки, котрі "в усіх на слуху", — часом пошепки, але з тим палкіше сяючими очима, — то це не може не вбитися в тяму на всеньке життя. Одначе мою віру живили й поважніші підстави. По-перше, я народилася (і майже до тридцяти прожила без права виїзду) в країні, де час, здавалось, зупинився назавжди. (Вельми прикметне, що перша українська драма, проголошена "класикою соціалістичного реалізму" і нагороджена, 1930-го року, Сталінською премією, називалася — "Майстри часу"). В тій країні просто не могло трапитися нічого спонтанного, незапланованого й непередбаченого. Усталена послідовність партійних з'їздів та ленінських річниць, хоч би там що, зоставалася непорушною. Тільки вони визнавалися (і відзначалися) за реальні події, буцімто наділені містичною здатністю зненацька виводити двісті п'ятдесят мільйонів людських істот з летарґійного сну і вкидати у вир незбагненне бурхливої діяльности під назвою "соціалістичне змагання". Все, що не вписувалося в цей сценарій — закордонні й локальні війни, голодомори, бунти, підпільні рухи, не кажучи вже про поодинчі людські долі, — прирікалося на небуття, якщо тільки не було втілене в слові — бажано найекспресивнішому й найлегшому до запам'ятовування, отже, поетичному. Таким чином, у цьому Орвеллівському світі називання на ім'я відновлювалося в своїй первісній, біблійній функції: щойно називання по-справжньому творило назване, викликало його до життя, надавало йому статус реальности. Байдуже, що ця "паралельна реальність" довший час зберігалася ніби "в запасниках": найталановитіші наші поети-"шістдесятники", Василь Стус та Ігор Калинець, провели роки життєвого зеніту в таборах для політв'язнів (Стус там-таки й помер — на сорок сьомому році), але тодішні — датовані 70-ми — їхні твори, оприлюднені щойно зі здобуттям незалежности, потрапили-таки цілковито й докорінно змінити нашу пам'ять про минуле. Тож, якщо владці вважали себе за "майстрів-виробників часу", то письменники андерґраунду виконували ролю "майстрів-направників" — уперто "лагодячи" час, понівечений людською сваволею.
Я не згадала про ще одну важливу обставину: вже дівчинкою я знала, що належу до нації, котра завдячує літературі самим своїм існуванням. В цьому нема нічого спеціально нового, ані надзвичайного: колоніальні народи не мають власної історії. Вся енергія їхнього чину тратиться на достосування до умов, нав'язаних їм іззовні, і чи не єдиною продухвиною для згніченої колективної чуттєвости залишається мова. Якщо не рахувати кількох коротких і невдалих "історичних інтерлюдій", можна сказати, що впродовж двох із гаком віків російської колонізації (із супровідною їй послідовною жорстокою русифікацією), Україна була так званою "лінґвістичною нацією", яка в своєму найбільшому поетові, Тарасові Шевченку, вшановує також і героя-націотворця, подібно як американці — Вашинґтона й Лінкольна. Такий — зрештою, типовий — романтичний націоналізм переважна більшість центральноєвропейських народів пережила в дев'ятнадцятому столітті. В Україні він затримався майже на століття довше, тож, наприклад, у п'ятнадцять років я твердо знала, що мені, яко українському поетові й спасителю нації, вготовано на прийдешнє тортури, розп'яття, а також обов'язкову довічну славу в грядущих поколіннях, — перспектива, од якої в п'ятнадцятилітки просто дух забивало від захвату.
Виходить, отже, що мій особистий письменницький час охоплює відразу два століття — дев'ятнадцяте й двадцяте, або ж, висловлюючись сленґом істориків, вік націоналізму й вік тоталітаризму. Нині, сидячи за своїм хатнім "Макінтошем", перекладаю "Щасливого подорожанина" Дерека Волкота, чудово знаючи, що жоден український видавець сповна розуму не візьметься публікувати такої книжки в осяжному — щонайменше п'ятирічному — відтинку майбутнього. Навіщо тоді, спитати б, перекладаю? Не для грядущих поколінь, звичайно, — почасти для своїх колеґ-поетів, які не читають по-англійському, але головно таки для себе: люблю поезію Волкота, а переклад улюблених поетів — немов переливання крови: таким робом всотуєш у себе невловне й невимовне нові, відмінні від твоїх способи почування, доти приховані під машкарою чужої мови.
Так що, гадаю, я більш-менш готова зустріти й ще одне, двадцять перше століття...
А одначе вже сама вживаність деяких понять недвозначно виказує нашу настійну одержимість минулим. Живеш у країні, що визначає себе аж через три з шерегу префікси "пост-": пост-комуністична, пост-тоталітарна, пост-колоніальна. В літературі панує пост-модернізм: її-бо, літератури, Золотий Вік, як і годиться Золотому Вікові, лишивсь позаду, і тепер, чого не торкнись, усе виявляється цитатою. Популярний український тижневик зветься "Пост-поступ" — інакше, "післяпрогрес". Виразне відчуття "кінця часів", фіналу грандіозної історичної драми, котра начебто перейшла, проте якимось чином все ж не вичерпала себе, зоставшися в душах і умах недовижитим, неперетравленим послідком, чіпко тримає нас, висловлюючись у граматичних термінах, у стані "доконаного теперішнього часу", англійського "Present Perfect Tense". Не можемо навіть, як Гамлет, нарікати, — мовляв, звихнувся час: навпаки, виглядає на те, ніби аж надто багато історичних часів жужмом упхалося в тісний, насилу двадцятилітній проміжок. Не забуваймо, що Україна, на додачу, ще й пост-ядерно-катастрофічна країна, і навряд чи можна уявити собі щось більш "пост-модерністичного", ніж закутушкана хустиною старенька бабця за копанням радіоактивної картоплі в безлюдному селі Чорнобильської зони. Образ сливе Прустівський за структурою: оце ж він і є, віднайдений час! До-індустріальна й пост-індустріальна ери, дитинство й старість цивілізації — злиплись докупи. От тільки результат такої злуки виявився смертоносним...
Забагато подій трапилося на віку одного покоління, щоб дати нам хоч якийсь шанс похопитися ввести їх у внутрішній код людських почувань. Бо ж почування куди вимогливіше за думку, воно потребує куди більше часу, аби сформуватись і визріти. Коли темп ґлобальних перемін прискорюється до навального, а екран вістей із прибутною швидкістю миготить усе новими й новими кадрами, людська психіка переходить до захисту — відгороджуючись від усякого допливу новин, який, не бувши засвоєним емоційно, загрожує їй розладом. Тридцять років тому війна, розв'язана в самому серці Європи, правдоподібно, перевернула б шкереберть цілу західну цивілізацію. Сьогодні ми глипаємо в телевізор, залпом проковтуючи вранішню каву, скрушно хитаємо головою — ай-яй-яй, що робиться, — грюкаємо вхідними дверима й кидаємось наздоганяти автобуса: ми не допускаємо на мить, було, заблислі в нас жаль і гнів увійти в нас глибше, тлумимо й гасимо їх на бігу: на таке нема часу. Замість робитися майстрами часу, ми стали його бранцями. У висліді живемо в стані якихось перманентних почуттєвих викиднів: ані любити близьких нема коли, ані дорогих небіжчиків оплакати, — зате дедалі, то більше оплакуємо власну безмежну самотність.
І письменник, здавалось би, приречений завжди залишатися професіоналом почування, артикулювати для людей, занадто поглинутих самим перебігом життя, діянням у ньому, аби над ним ще й рефлектувати, їхні глибоко укриті душевні стани, їхні сни і страхи, і болісно невиразні, і заледве означені відчуття, — письменник теж виявляється похованим під обвалом подій. Веж із слонової кости більше не існує — нема їх де притулити. Мене завжди приголомшувало, як це в дев'ятнадцятому столітті, де не було навіть друкарських машинок, не те що персональних комп'ютерів, люди примудрялися писати десятки грубезних томів — гусячим пером при свічці! Вже з появою друкарських машинок повні зібрання творів помітно "схудли". Нині, наприкінці століття, життя плідного й успішного автора незрідка увінчує одним-єдиний томисько — гаразд, коли два. Чи не означає це, що ми потроху сходимо зі сцени?
Але ж трагедія таки — була! Бо ж, поза всяким сумнівом, щойно в цьому упливаючому столітті гомо сапіенс сягнув дна пекла як вид (раніше, перед добою Освенціма й ГУЛАГу, досвід подібних падінь ніколи не бував ґлобальним, а відтак окрема, поодинча особистість зберігала за собою цілком правний шанс від нього відсторонитись, — шанс, нині затрачений безповоротно). Тепер, коли трагедію скінчено, і комунізм зазнав краху, і остання тоталітарна імперія розвалилася, ми сторопіло озираємося назад, на поле бою, всіяне трупами й каліками в муках корчів: що ж нам робити? Та чи й потрібні ми в фіналі, коли вже по всьому?
А в фіналі, не забуваймо, якраз і входить Фортінбрас. Це не хто, як він, виявляється літописцем — виносить тіла забитих і реєструє все, що тут скоїлося. Якби не він, ми б зроду не почули про Гамлета. Це він, Фортінбрас, наділяє Гамлета — дарма що посмертно — всією повноважністю земного існування.
Тож провадьмо й далі реєстри — хай би навіть тільки своїх власних почувань. І сподіваймося, що вони таки потраплять витворити окремий, "паралельний" час — той єдиний, який у кінцевому підсумку тільки й важить: час людини — в тому всьому, що так маловрозумливо зветься її життям.
 
----------------------------------------------------------------------------------
* Авторизований переклад з англійської (Oksana Zabuzhko. Enter Fortinbras //A Kingdom of Fallen Statues: Poems and Essays by Oksana Zabuzhko. -Wellspring, Toronto, 1996). В основу есею покладено доповідь на Міжнародному письменницькому Форумі Lahti Writer's Reunion "Письменницький час" (Муккула, Фінляндія, червень 1995 p.).


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconОксана Забужко Сестро, сестро ocr busya «Оксанс Забужко "Сестро, сестро"»
«лялькові», тобто не зняті з живих людей, а якісь нізвідкісні — немов крізь стогін самопливом вигулькнулого імени, що надовго опосідало...
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconОксана Забужко життя та творчість поетеса, письменниця, публіцист…
На таку-то голову — стало ж у Бога міді! — Й опиняюся на твердому — хитаючись, мов водолаз, Який, замість перлів, нагріб по підводдю...
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconНовинки сучасного літературного життя. Оксана Забужко. Огляд творчості
«Казка про калинову сопілку», підготувати аналіз сюжету твору, характеристику образів, особливості мовлення твору
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconОксана Забужко Я, Мілена
Глумливий сюрреалізм у прітчи про Міленене відчуження робом телекартинки. І взагалі урбанне безглуздя. Трагедія, потрапивши на асфальт,...
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconОксана Забужко Я, Мілена
Глумливий сюрреалізм у прітчи про Міленене відчуження робом телекартинки. І взагалі урбанне безглуздя. Трагедія, потрапивши на асфальт,...
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconОксана Забужко Сестро, сестро
«лялькові», тобто не зняті з живих людей, а якісь нізвідкісні — немов крізь стогін самопливом вигулькнулого імени, що надовго опосідало...
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconДжон Голсуорсі ( 1867-1933) представник реалістичного мистецтва. Трилогія «Сага про Форсайтів». Тематика сімейної хроніки
Джон Голсуорсі ( 1867-1933) – представник реалістичного мистецтва. Трилогія «Сага про Форсайтів». Тематика сімейної хроніки
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconОмар Хайям – корифей персько-таджицької літератури Бакумець Оксана Василівна
Бакумець Оксана Василівна, вчитель світової літератури Сушківського навчально-виховного комплексу "Дошкільний навчальний заклад загальноосвітня...
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconІваненко Оксана Дмитрівна— українська письменниця, перекладачка
Народилася майбутня письменниця в інтелігентній родині у Полтаві 31 березня (13 квітня) 1906. Будинок Іваненків знаходився неподалік...
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconДо 110 річниці від дня народження Антуана де Сент-Екзюпері Роботу виконала: Костюкевич Оксана Вікторівна, вчитель світової літератури нвк «зош І-ІІІ ст., гімназія»
Вступ. Характеристика сучасної літературної освіти


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка