Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко



Сторінка5/8
Дата конвертації12.04.2017
Розмір1.59 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
ЗМІСТ   'Психологічна Америка' і азіатський ренесанс  

"ПСИХОЛОГІЧНА АМЕРИКА" І АЗІАТСЬКИЙ РЕНЕСАНС,


АБО ЗНОВУ ПРО КАРФАГЕН*

"Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована.


Або ми знайдемо свій ритм у нашу функційну добу, або нас не стане"
Ю.Шерех. 1948 р.

Відомо, що американці не знають географії: близько 30% випускників середніх шкіл США неспроможні показати на мапі свій власний континент. Коли перший шок, викликаний цією інформацією, пересідається, починаєш міркувати розважливіше, sub specie aeternitatis: справді-бо, пересічну — нормальну! — людину, скільки світ стоїть, обходять насамперед події на її "кутку" (в її окрузі, містечку, кантоні і т.д.) — практика комуністичних держав показала, що ніякими масовими мітинґами протесту проти агресії ізраїльської вояччини та злочинів чілійської хунти, скликаними на фабриці "Червоний панчішник", не привчити робітницю "Червоного панчішника" мислити у всесвітьо-історичних категоріях: і на мітингу її думка ширятиме не вздовж західного берега річки Йордан, не над майданами Сантьяґо, а десь між поблизьким гастрономом, де треба буде купити сосисок на вечерю, та Дитсадком, звідки по праці доведеться забирати дітей (додаймо, що в цьому був єдиний шанс нашої панчішниці зберегти свою психіку здоровою!). Це — людське, це вічне; в свідомості нормального індивіда, якщо тільки він не політик, не бізнесмен-міжнародник і не часто подорожує за кордон, географію успішно заступає топографія, і чому би мало бути інакше?


Раз прийнявши це твердження за відпровідний пункт, убезпечуєш себе від типово українського "неврозу невизнання" — принаймні не ґзишся, як ужалена, щоразу, коли де-небудь на середньоамериканських широтах добродушний Мак з автозаправки, почувши, що ти з України, привітно питає: "А де це?" Зрештою, якщо вдуматися, то й за нашим "неврозом невизнання" часто-густо криється своєрідний "хутірський комплекс" — пригадую, як колись у глухому карпатському селі балакуча літня жіночка цілковито замучила мене нескінченною історією, де фігурував якийсь "Місько з Замаґорова", і яка вона врешті була щиро шокована, виявивши, що я зроду-звіку про того славного Міська не чула... Хутірська свідомість (назвімо її так) не лише топографічна — вона замкнуто-еґоцентрична — і, хоч як парадоксально це може прозвучати, "по-радянському" вперто моністична: навіть визнаючи існування якогось іншого соціуму за межами свого хутора, вона ніяким побитом негодна вмістити думки про його інакшість, а просто моделює собі цілий світ за зразком рідного хутора (кожен мусить міркувати, як я, — кожен мусить знати Міська з Замаґорова).
Цей комплекс наївної гуцулки в'ївся в нас, упродовж тривалого історичного часу заблокованих проблемою власного етнічного й культурного виживання-самозбереження, далеко глибше, ніж видається попервах. Коли поважний віком і становищем український літератор, вітаючи в стінах київської Спілки італійську письменницьку делегацію, автоматично переходить на єдину приступну йому, крім рідної, мову — російську, — попри самоочевидний факт, що гості не знають її так само, як і української, і що цим він тільки додає клопоту перекладачці, змушеній здійснювати подумки подвійний переклад, — він демонструє не що інше, як власне означений комплекс: звикнувши, що в межах радянського "хутора" російська функціонує як мова міжнаціонального спілкування, нічтоже сумняшеся поширює закони хутора й на Апеннінський півострів. Коли американський професор літератури (котрому траплялось інтерв'ювати Борхеса, Мілоша й Вейнтрауба, але ніколи не траплялось мати до діла з чим-небудь радянським) бере — через перекладача — інтерв'ю в української поетеси й, з'ясувавши, що за Радянської влади на Україні існувала Спілка письменників і писати по-українському не заборонялося, допитується, в чому ж полягав утиск української літератури, а у відповідь, крім вияву неартикульованого обурення, дістає тільки: "А ви в нас бували? Ні? Воно й видно!" — після чого тема виявляється закритою, — то це також більш ніж симптоматично. Як і гуцульську селянку, нашого інтелігента глибоко вражає, що хтось може не мати зеленого поняття про речі, які складають зміст його життя, — і так самісінько, як гуцульська селянка, він виявляється абсолютно неспроможним розтлумачити чужинцеві, умовно кажучи, "хто такий Місько з Замаґорова": щоб пояснити сторонньому явище, в межах мого "хутора" самоочевидне, я мушу сам від цього явища відсторонитися, стати на точку зору співрозмовця чи, як писав М.Бахтін, "у позицію позазнаходження", а якраз такою позицією замкнена на собі хутірська свідомість принципово не володіє. Так непролазний монізм робить її безнадійно й трагічно неконтактною — позбавленою артикульованого голосу.
Це — той ментальний спадок, із яким нині незалежна Україна поволеньки, через силу сяк-так видибає на міжнародну арену. Навряд чи є рація збавляти зараз дефіцитний папір, зайвий раз розводячись над доглибними витоками нашої насильницької провінціалізації — вона-бо, хоч і особливо ефективна в умовах радянської тоталітарної імперії, почалася не за Радянської влади й тривала не одне століття. В самому розпалі української "оксамитної революції", в пору кількасоттисячних мітинґів, п'янливих демаршів під жовто-блакитними прапорами й натхненних гуртових співів на нічних майданах — у 1990-му році, — промайнула була непоміченою колосальної історичної ваги ювілейна дата — за 650 літ до того, в 1340-му, в Галичині помер, отруєний своїми-таки боярами, останній легітимний спадкоємець української княжої династії — Юрій-Болеслав з Романовичів. Галицько-Волинське князівство, роль якого в формуванні унікального обличчя української цивілізації нам ще тільки належить оцінити, припинило своє існування. Звідтоді українська державність, попри яскраві звершення козацької доби й героїчні надсади вісімнадцятого року, так і не потрапила сягнути зрілих, уповні розвинених і самодостатніх форм — навпростець би сказати, упродовж шести з половиною віків (!!!) Україна перебувала в статусі східноєвропейської провінції — то польської, то російської (частинне ще й австрійської), але провінції — безперечно. Якщо в цих умовах — ціною колосальних жертв, моторошно марнотратних розкидань безцінним людським матеріалом, а головне, ціною титанічних зваг тих самотніх праведників, котрих ніколи не бракувало во спасеніє українського Содому, — ми на кінець 20-го століття таки примудрилися зберегти свою національну тожсамість, то сталося це всупереч усякій логіці історії — єдино тому, що 650 років українського провінціалізму (страшно здумати, скільком поколінням вони ще дадуться взнаки!) були одночасно й 650-ма роками безупинної й виснажливої для духу боротьби з провінціалізмом, боротьби, в якій здебільшого марнувалися наші генії, змушені, замість писати свої Дев'яті симфонії та "Уллісів", правити газетні коректури й укладати посібники для недільних шкіл, — але внаслідок якої ми все ж здобулися на власну, і то несогіршу, культуру — от тільки біда, що нікому не знану, в тому числі й нам самим...
І все це вже було — такий самий розпач уже переживався українською інтеліґенцією понад 70 років тому, коли Україна вперше в цьому столітті випорснула була на поверхню світової історії. Щоб пересвідчитися в цьому, досить перечитати Тичининське "Замість сонетів і октав":
Тільки що почали ми землю любить, взяли заступа в руки, холоші закачали...
— ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура!
Якісь цибаті чужоземці покурювали крізь пенсне.
А навколо злидні — як гудина, як гич! А навколо земля, столочена, руда...
Тут ходив Сковорода.
"Іспит"

Тут справді ходив Сковорода — і Леся Українка, і Курбас, і Куліш, і той самий Тичина — можна було б додати ще імен, але декорації нашого почування це не змінить — хіба що гудиння, вражене радіацією, вимахало ще вище, та й до заступа щось не вельми тягнуться відучені від замашної праці руки, а так — усе по-старому: тільки столочена земля пам'ятає ходу велетнів, а щодо того, "чи єсть у нас культура", ми й самі ще не дуже впевнені... Надто довго нам було втовкмачувано, що її нестак-то вже й "єсть", тож тепер, по-сковзуючись на власних історично нажитих комплексах, ми квапимося розвернутись на діаметрально протилежну позицію — і, з ґвалтом і криком, гірко осміяними ще у Шевченка, проголошуємо (здебільшого, правда, на украіністичних форумах, тобто самі ж себе й слухаючи!), що в царині культури можемо "дуже багато дати світові". Тут уступає в дію ще одна злуда, точніше, підміна понять: між "маємо що дати" (потенційно) і "можемо дати" (реально) пролягає така страхітлива відстань, аж в очу темніє. Навіть не відстань — неміряне поле, причому заміноване.


Ось його й хотілось би обійняти не скаламученим жодними ілюзіями зором.
Сконструйований тут мною образ "світу" матиме в основі — як уже, певно, здогадався читач — Америку: не тому, що цю країну я, смію вважати, трохи знаю — і, по щирості, таки люблю, а це далеко не остання річ, коли заходить про моральне право будь-що оцінювати чи судити, — і не лише тому, що, викладаючи по американських університетах екзотичний курс під назвою "Ukrainian Culture and Civilization" (у навчальних програмах він значиться в одній рубриці з "Фольклором Чорної Африки" та "Жінками в латиноамерикамських літературах"), співпрацюючи з американськими перекладачами слов'янських літератур та вештаючись "у манжетах" по їхніх численних літературних форумах із виступами на понуро-монотонну тему "Єсть у нас культура!", — потрапила здобути певне уявлення, як і наскільки та культура сприйнятна для американської ментальности. Йдеться про більше. Годі заперечувати, що ціла та міфологема "світу", котра владає нашими умами, є виразно американоцентрична, тож збагнути дійсну Америку, відбитися в цьому дзеркалі — значить насамперед зрозуміти самих себе.
Цікаве, далебі, відчуття — коли де-небудь у Стейт-Коледж, штат Пенсільванія, вмикаєш телевізора й бачиш на екрані рідний Майдан Незалежности! Камера "обмацує оком" ряди, де торгують сувенірним мотлохом, книжками, дитячими лахами; проноза сі-ен-енівець випитує в новітніх Секлит Лимарих, що вони думають про нинішню економічну ситуацію в Україні, — давно не чуті звуки милого серцю київського суржику перекриває синхронний переклад: поки що кепсько, але, може ж, буде ліпше... "Откуда! — з розмаху вганяється в кадр "опозиціонерка" — сердита, трошки вульгарна блондинка в яро-фіолетовій куртці: — Откуда вам лучше возьмьотся, ждіте, і так всю жизнь прождалі!" — синхрон не встигає за нею, але дівуля з тих, що скрізь самі за себе постоять, — переходить на ламану англійську (о де ви, Нечуї й Старицькі нинішніх київських перекупок, непереможних маркітанток "катастройки", обсмалених польсько-турецькими торжищами праправнучок славних подільських бублейниць — уже без мови прабабціної, але ж, хай йому абищо, дух, дух зацілів, отой, що — "цілим базаром на мене напали, то ледве одгризлася"!). Погано в нас, — переконливо сповіщає дівуля з екрана (крупний план) американському глядачеві. Дуже погано. Чи на щось сподівається? Безнадійний змах рукою, — і падає остання, енергійна й вимовна фраза, котрою й кінчається цілий репортаж: "Ай вонт ту гоу ту Амеріка!"
За цим — не лише протяг, сколихнутий в українському суспільстві невгаваючим, від 70-х років, єврейським екзодом до Штатів і відповідною "Брайтон-бічівською" субкультурою. Сьогодні в нас "ту гоу ту Амеріка" (не назавжди, Боже збав, але бажано на чимдовше!) не хочуть, схоже, хіба геть зацьковані життям люди. Дипломовані архітекторки й музикантки, спродавши все на світі, щоб купити квитка на літак, мчать через Атлантику за няньок-помивачок до багацьких родин; україномовні гуманітарії обжили на правах безкоштовного готелю довготерпеливу діаспору (надзвичайно зручно, "і замужем, і вдома" — і в Америці побував, і ніби з хати не виходив, усе між своїми, — тільки замість купонів, спасибі, доляри)... Що ж, багатство завжди притягує до себе злидні, як магніт ошурки, — покійник марксизм явно недовчив нас, що на багатих і бідних поділяються не лише люди, а й країни, а відтак бідак із "багацьким" паспортом стоїть не набагато гірше за багатиря з паспортом "злидняцьким" (може, наприклад, помінявши в Борисполі свою мізероту на купони, сипати на Хрещатику грішми, наче місцевий король рекету), тож у своєму потягові за океан ми аж ніяк не самотні — американським раєм снить ціла "повстала, гнана і голодна", вигулькнула на руїнах Берлінської стіни пост-комуністична Європа, і з криком "Посторонісь!" пролітає через нашу територію (тобто повітряний простір) московська птіца-тройка — а ще й до того, прошу пам'ятати, в довжелезній усесвітній черзі на нью-йоркський рейс усі "пост-коммі" стоять "крайніми": нас давно випередив третій світ! Кажу, певна річ, не про числом неміряні армії латиноамериканців — найдешевшої робочої сили, що запрудила собою американські міста, впроваджуючи в побут іспанську ледь не на правах другої мови, і не про сердешних кубинців чи гаїтян, котрі раз у раз нелеґально перетинають кордон, а потім їх — от же ж невигода! — доводиться відправляти баржами назад додому — телебачення полюбляє такі сюжети, гляньте, ось їх — так і кортить написати — вантажать: похмуpі чорні обличчя — кремезні, на всяку працю згідні молоді мужчини, їхні мовчазні жінки в строкатих бавовняних сукнях, сплакані кучеряві діти, задля яких вони це все й затівали, — куди їм тепер?.. (Подивишся й зітхнеш: ні, ми таки не най-нещасніші на світі!). Але є й інші вектори, що тягнуться до США з Азії: американські університети обсаджені десятками тисяч китайських і корейських студентів, по фізичних та хімічних лабораторіях кує свої докторати дуже-таки помітна індуська еліта — цих уже не голод гнав з місця! Щоразу, знайомлячись із такими людьми, я з професійним кретинізмом, гідним соціолога, наводила балачку на одне й те саме питання: чи збираєтеся повертатись до Індії (Китаю, Південної Кореї...)? Більшість нібито збирається — але тільки з часом, зробивши кар'єру в США. Ось за ким рветься стати в чергу бідна Східна Європа — і ми в тому числі.
Ай вонт ту гоу ту Амеріка! По що — по гроші? За 5 дол. денно на полуничних плантаціях чи, як підрядились були ошукані київські дамочки, за 150 дол. місячно до чужих каструль? Неправда — такі гроші можна тепер робити в Україні, не перетинаючи кордону. Не по те тягнуться українці й поляки, хорвати й румуни, корейці й бенгальці зі своїх — у кого більших, у кого менших — злиднів (Японія, до речі, багатша від Америки, і з Азії до неї їхати ближче...). Вдоволеність життям, як доведено психологією, забезпечується не тільки "гігієнічними" чинниками, як мир і достаток (кому не в пам'ятку улюблена ідеологічна колисанка брежнєвської доби: "Только бы не было войны"!), але й чинниками "мотиваційними" — перспективами професійного зростання, змістом праці (як писав Екзюпері, "каторга не там, де працюють кайлом, вона жахлива не тим, що це важка праця, — каторга там, де удари кайла позбавлені глузду, де праця не єднає людину з людьми"), нарешті — і це чи не головне — простором для вільного вибору, спектром можливостей вибору — кар'єри, роду занять, місця проживання, та навіть і подружжя (коли "Иваново — город невест", то який вже тут вибір!). Для окремо взятої живої людини різниця між провінцією — хутором, з одного боку, і центром — світовим містом — "світом", з другого, вимірюється саме обсягом можливостей, і то на всіх рівнях. Якщо на одному кінці цього спектра — можливість вибрати ресторан для вечері з друзями ("Яку кухню ви волієте?" — питання, що незмінно заганяє в глухий кут новоприбульця "зі Сходу") або телеканал для перегляду (у США їх понад 70, і хоч більшість, звичайно, розважальні, але не брак і спеціалізованих — інформаційних, релігійних, науково-популярних, політичних, інтеліґентсько-культурологічних і т.д.), то на другому кінці — можливість вибирати собі біографію, конструювати собі життя до любої вподоби. Наскільки відносна ця можливість, зараз не говоримо — важливо, що в люмпен-країнах її взагалі зведено до мінімуму. Комуністична система особливо постаралася під цим оглядом: більш кастового, чи радше станового, суспільства за наше навряд чи годні вимислити собі найзагарливіші ісламські фундаменталісти, — кожен громадянин від народження, як кінь у кераті, опинявся в соціальне приналежній йому колії, із якої — ані руш і про яку ніхто не питався в нього, чи вона йому відповідає. Відтак наше, "пост-комівське" "Ай вонт ту гоу ту Амеріка" — це підігріта страхом змарнуватися туга молоденької провінціалки, змушеної щовечора прогулюватися по тій самій "стометрівці" й споглядати ті самі обличчя, — туга за світом, де "щось відбувається", де не ждуть перемін, а творять їх самі, — "Тож дайте мені шанс, о дайте мені шанс!" — як закликає солістка львівського гурту "Пліч-о-пліч", котрий і "видав" нам цей "символ доби": образ провінціалочки, що мріє потрапити на конкурс краси ("Нудне життя залиш — чекатиме мене Нью-Йорк або Париж"). Честь і слава недорослому українському рокові — він справно діагностував те, чого ще не добачили високочолі інтелектуали. І львівську консерваторку, котра роками снидіє в Філадельфії по чужих кутках, і калькуттського математика, прилаштованого родичами до університету в Алабамі, де він, хутко засвідчивши небуденні здібності, здобув пост-докторський "грант", гнала з місця не так потреба в долярах, як надія на отой єдино-неповторний шанс, що його негоден забезпечити своїм громадянам ані третій, ані колишній "другий" (а тепер уже, либонь, четвертий) світ. І коли український художник, український композитор, український скрипаль, усі — зірки першої величини, роками туляться з ласки єдинокровних братів по "апартментах" Нью-Йорка, Вашингтона, Детройта, лічачи кожен цент і з несамовитими труднощами опановуючи англійську, то це може означати тільки одне — що в рідній культурі вони почувалися так само припнутими на ланцюгу двістікротно переміряної "стометрівки", як і бідна галицька лялечка в своєму Самборі чи Дрогобичі.
Так, є "світ" — і є провінція. Багатство можливостей — і відсутність перспектив. Найприкріше, що ці поняття універсальні: провінція — феномен не лише геополітичний, а й духовно-культурний. Прошу зрозуміти мене правильно: це в жодному разі не означає, нібито культурні вартості, творені в Україні чи Болгарії, в арабських країнах чи в Південно-Східній Азії, наперед приречені якісно поступатися тим, що продукує «Нью-Йорк або Париж». Нічого подібного. Але це означає, що вони приречені залишатися на периферії функціонування світової культури (прошу читача запам'ятати цю чергову міфологему — "світова культура": нижче я спробую її трохи прояснити), — що в них, народжених у люмпен-країнах, і сфера обертання, і шанс (ах, знову цей шанс!) на міжнародне визнання не-по-рів-нян-но менші, ніж у "щасливіших" — ближчих до осердя світової цивілізації за "місцем народження" — продуктів культури. Звичайно, це до сліз несправедливо, але хто здоровий на розум наважиться в кінці 20-го століття твердити, ніби ми живемо в справедливому світі?..
Сьогоднішня столиця цього світу — чи, точніше, західної цивілізації, котра все ще цим світом урядує (дарма що врядування її помалу, але невхильно добігає кінця), — то Нью-Йорк, рішуче й однозначно. Точнісінько так сто років тому — та ще й у перших десятиліттях нашого віку, до Другої світової війни включно, — цю місію "столиці світу", або, за Шпенґлером, "світового міста", виконував Париж, випромінюючи навсібіч, у найвіддаленіші закутки цивілізації, концентричними колами владний формотворчий імпульс, що проникав у всі сфери життя, а "на місцях" звичайно "застигав", роблячись каноном ("Париж" української культури того часу, з її неусвідомленим, відруховим, наче в рослини до сонця, потягом "туди" — від "натиральних хранцюзьких маньор", якими марила в Києві на Подолі трагікомічна Проня Прокоповна, і до припізнілого імпресіонізму паризьких полотен О.Мурашка, впливу А.Франса й Мопассана на В.Підмогильного і, в двадцяті-таки, врешті сконципованого М.Рильським тужного зітхання роздвоєної на "тут" і "там", на яв і мрію провінційної душі:
"Ти випив самогону з кварти
І біля діжки в бруді спиш, —
А там десь голуби, мансарди,
Поети, сонце і Париж!"
— то, між іншим, неомильна прикмета не так загумінковости, як усе-таки органічної — хай і на "марґінесі", бочком — включености цієї культури до осяяного "світлом світу", новітньочасним Градом Земним, культурного кола). Шпенґлер, керований інстинктивною, суто німецькою відразою до "світового міста" за те, що воно затлумило собою культуротворчу "провінцію" (мало яка культура, крім німецької, є така суголосна українській своєю любовно плеканою "містечковістю"!), при всіх слушних і безжально-тверезих заввагах на адресу цієї "нової форми історії", недооцінив одну надзвичайно плідну саме під культурним оглядом функцію "світового міста", ту, котра нині набуває для нас першочергової ваги: функцію посередництва в міжкультур-них комунікаціях. Навряд чи в 1920-ті в закапелку Європи, на сторінках київського "Життя й Революції", з'явились би переклади оповідань "американського журналіста Ернеста Гемінґвея", якби тамтой мешкав тоді не в Парижі, а "десь у Мічігані", і те, що "с Тбилисской Казанская Академия переписывалась по-французски", також було виявом цілком адекватного духові часу перебігу наукового процесу. "Світове місто" вмент універсалізує втягнений у його орбіту культурний продукт — в цьому, і тільки в цьому сенсі можна погодитися зі Шпенґлером, що воно "означає космополітизм замість "вітчизни" [1], бо ж сам продукт при тому — нота бене! — зберігає свій "національний паспорт": парижанка Гертруда Стайн продовжувала собі залишатись американською письменницею, як С.Вальєхо — перуанським поетом, і німці Г.Арп та М.Ернст, роками живучи в Парижі, "тусуючись" у гуртку Аполлінера — Жакоба — Делоне й виставляючись у галереї "П'єр" укупі з французькими сюрреалістами, зовсім не зраджували німецькій культурі (одна з причин, чому Москва, при всіх її гарячкових претензіях на роль ідеологічного Центру, на який "з надією дивляться трудящі всього світу" [Сталін], не змогла стати "світовим містом", полягає власне в її органічній "закритості", нездатності до будь-яких форм симбіозу, в жадобі моментально всисати в себе, перетравлювати-"русифікувати" всяку чужорідність: Довженко, перебравшись до Москви, автоматично робився російським режисером [і значиться таким в усіх авторитетних західних довідниках!], а трагічна доля тих європейських комуністів, котрі втікали від гітлеризму до Москви, може бачитись виплодом злої волі Сталіна хіба що з точки зору "світового городянина": як не блюзнірськи це звучить, але ГУЛАГ був на-тоді найлогічнішим і найоптимальнішим способом повної "натуралізації" чужинців, і ті з них, кому пощастило вижити, повертались додому таки "росіянами", хай і ущербними). "Світове місто" з природи своєї не вимагає абсорбції: воно абсолютно відкрите, розчахнуте навстіж, його "форма" (самозрозуміло, не фізична, а внутрішня) є виключно динамічна: рух, обмін — поза цим воно просто не існує, себто як культурний феномен воно є дослівно "місто"-місце, а не "город"-гражда (а позаяк усяке "місце" в нашій свідомості природно стремить до збігання, скупченя в єдиній "точці Тут", то самопроекція "світового міста" на простір — завжди вертикаль: рух, розпочатий у "точці Тут", накреслює вісь, що єднає небо і землю, — аналог міфологічного "світового дерева"; тому не випадково класичний символ "світового міста" — це розігнана вгору вежа: Ейфелева в Парижі, найвищі в світі близнюки-хмарочоси Ворлд Трейд Сентер у Нью-Йорку — паралель із Вавілонською напрошується сама собою, і як же це несхоже на символ Москви Кремль: об-городжений муром, украдений у простору й ув'язнений під замком священний пагорб!). Роячись різномастими колоніями міжнародної мистецької, наукової, а почасти й політичної еліти, витворюючи на своєму теремі інформаційне поле колосальної густини, насичености й притягальної сили, "світове місто" водночас підтримує вельми своєрідний баланс "автохтонної" і, сказати б, "гостьових" культур: у кожному одиничному культурно-комунікативному акті в "гостя" створюється враження, наче йому більше "дається", ніж "одбирається": власне цим "ефектом невичерпности" (отже, знову — багатства, цим разом духовного) "світове місто" й утримує при собі інтелектуальну та артистичну еліту.
Я не знаю психологічно точнішої характеристики "занепаду Європи", себто остаточної, по війні, втрати Парижем значення "світового міста", ніж простосерді, на позір, звіряння Ніни Берберової з того, пощо їй 1950-го року, по трьох десятках літ життя у Франції, в геть-то немолодому віці, знадобилось переїздити до США: "Більшість із нас (інтелектуалів російської еміграції. — О.З.) вдячно й побожно брали від франції що могли (ну, "вдячно й побожно" — це, так би мовити, лірика, а ось "брали" — дуже влучне слівце. — О.З.). Всі ми брали різне, але з однаковою жадобою: одні брали Валері й Жіда, другі — франса й Дюамеля, треті — Марітена, четверті — Моріака й Ґріна, п'яті — Бодлера й Верлена. Межи двома війнами нам було з чого вибирати ("курсив мій"! — 0.3.): Алданову й Ремізову, Бердяєву й Ходасевичу, Поплавському й Набокову було що "клювати", і не лише клювати, а й годувати своїх малят. Почавши від 1945-го року все змінилось: там, де ще недавно добувалась інтелектуальна пожива, її більше не було, і її брак навпростець провадив мене до духовного голоду й обивательщини" [2]. Нехибним змислом "світового" (вигодуваного "світовим містом"!) інтелектуала Н.Берберова вичула те, що сама йменує "анти-всесвітністю", "локальністю" повоєнної французької літератури (література, звісно, ще не вся культура, але й не послі-дущий індикатор інтелектуальної повносилости останньої), її "малою траєкторією" і "урізаним обширом" — все недвозначні симптоми незворотної провінціалізації. Альтернативи тут, мав рацію Шпенґлер, нема — або "світове місто", або провінція (воно, звісно, й провінція буває різна — що Париж, то не Варшава, і вже тим більше не Львів, проте всі ці градації показують лиш різну міру провінційности, а не ставлять її під сумнів як якісну ознаку). На сьогодні, в кожному разі, можна з певністю твердити: ми дійсно "помрем не в Парижі" (Н.Білоцерківець) — тільки не тому, як журиться вкраїнська авторка, що нам буцімто, на відміну від Сесара Вальєхо, до того Парижа зась, а тому, що в культурософському сенсі тепер уже не робить різниці, помирати в Парижі, в Києві чи в Лімі, — сучасний С.Вальєхо (Чеслав Мілош, Йосиф Бродський, Дерек Волкот...) їде до Нью-Йорка — і виявляє, що звідтам, як не дивно, до Нобелівки чи не ближче, ніж зі Стокгольма...


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconОксана Забужко Сестро, сестро ocr busya «Оксанс Забужко "Сестро, сестро"»
«лялькові», тобто не зняті з живих людей, а якісь нізвідкісні — немов крізь стогін самопливом вигулькнулого імени, що надовго опосідало...
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconОксана Забужко життя та творчість поетеса, письменниця, публіцист…
На таку-то голову — стало ж у Бога міді! — Й опиняюся на твердому — хитаючись, мов водолаз, Який, замість перлів, нагріб по підводдю...
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconНовинки сучасного літературного життя. Оксана Забужко. Огляд творчості
«Казка про калинову сопілку», підготувати аналіз сюжету твору, характеристику образів, особливості мовлення твору
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconОксана Забужко Я, Мілена
Глумливий сюрреалізм у прітчи про Міленене відчуження робом телекартинки. І взагалі урбанне безглуздя. Трагедія, потрапивши на асфальт,...
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconОксана Забужко Я, Мілена
Глумливий сюрреалізм у прітчи про Міленене відчуження робом телекартинки. І взагалі урбанне безглуздя. Трагедія, потрапивши на асфальт,...
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconОксана Забужко Сестро, сестро
«лялькові», тобто не зняті з живих людей, а якісь нізвідкісні — немов крізь стогін самопливом вигулькнулого імени, що надовго опосідало...
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconДжон Голсуорсі ( 1867-1933) представник реалістичного мистецтва. Трилогія «Сага про Форсайтів». Тематика сімейної хроніки
Джон Голсуорсі ( 1867-1933) – представник реалістичного мистецтва. Трилогія «Сага про Форсайтів». Тематика сімейної хроніки
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconОмар Хайям – корифей персько-таджицької літератури Бакумець Оксана Василівна
Бакумець Оксана Василівна, вчитель світової літератури Сушківського навчально-виховного комплексу "Дошкільний навчальний заклад загальноосвітня...
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconІваненко Оксана Дмитрівна— українська письменниця, перекладачка
Народилася майбутня письменниця в інтелігентній родині у Полтаві 31 березня (13 квітня) 1906. Будинок Іваненків знаходився неподалік...
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconДо 110 річниці від дня народження Антуана де Сент-Екзюпері Роботу виконала: Костюкевич Оксана Вікторівна, вчитель світової літератури нвк «зош І-ІІІ ст., гімназія»
Вступ. Характеристика сучасної літературної освіти


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка