Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко



Сторінка6/8
Дата конвертації12.04.2017
Розмір1.59 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
Оскільки все це звучить цинічніше, ніж би мені хотілося, то, Zwischenrede, нагадаю-таки читачеві про "лірику" — зокрема і про "вдячність та побожність". "Брати" без "вдячнос-ти й побожности" означає — ґвалтувати: це мова танків, а не культури, і саме такої мови — на жаль, небезуспішно — вчила нас московська імперія. Цим шляхом можна перетворити Кеніґсберг на Калінінґрад, обписавши сороміцькими графіті руїни середньовічного собору й могилу Канта, і мріяти — хай і в анекдотах — подібним же робом "оволодіти" Парижем, а "Оклахомщині та Техащині" вручити перехідного червоного прапора за високі врожаї кукурудзи — при всіх "планетарних масштабах" таких "дерзань" вони однак залишатимуться бунтом провінції, розперезаної й озлобленої, супроти цивілізації, в яку вона, провінція, ніяк не потрапить "вписатися" (горезвісне "низькопоклонство перед Заходом", на яке відвіку хворіла Росія, є всього лиш зворотня сторона тієї самої медалі). Провінціалізм, як бачимо, годен набувати й злоякісних форм. Ю.Шереху-Шевельову належить проникливий здогад — невдовзі по війні зроблений! — щодо глибинної, сутнісної провінційности гітлерівського рейху: удар кулаком по столу — змах руки, яким "на північ, південь, захід, схід" висипаються армії, — і "хай знає проклятий світ, що живе в провінційному місті Петро Іванович Добчинський!" [3]. Цей злоякісний, агресивний ("московський") тип провінціалізму, накладаючись — упродовж останніх шістдесяти років особливо щільно! — на наш традиційний, малоросійсько-хуторянський, в основі своїй безневинно-мазохістський, — геть затулив наші "вікна в Європу" (ті, що ще лишились незамурованими) захисною плівкою такої світловідпихальної моці, що, потерпаю, навчитись "брати" від "світового міста" так, як "беруть" ув акті любовному (а без любови жодні культурні вартості й не виникають — шкода старання!), себто навчитись повноцінно взаємодіяти у світовому процесі культурного обміну (такий, і тільки такий зміст стоїть за поняттям "світова культура") нам судилось іще ой як нескоро... Ми скотились на становище "провінції в квадраті": якщо в "добі Парижа" імпульси Парижа в Україні ще вловлювалися, то в "добі Нью-Йорка" (а це більш-менш від 1960-х років) навіть млявий поштовх "нью-йоркського живчика" в українській культурі промацати вже годі (в Москві — промацувався: вона, в своїх культурно найпродуктивніших об'явах, була "провінція світового міста", тоді як ми — провінція "другого порядку", провінція провінції). Навіть так звані "прямі зв'язки", навіть поїздки представників української культурної еліти "туди", навіть знання мови, отже змога самому і прицінитись, і виставити власний "товар" на тому "ярмарку світового духу", — не зрушили "доксу": не зродили любови ("вдячности й побожности") — а "обличчя ненависті" (В.Коротич), не підштовхнули вчитися — а лицемірно ностальґувати на манхеттенській набережній, благаючи вітер принести "хоч стеблину соломи /З материнського поля на свинцевий Гудзонів причал" (Б.Олійник — так, наче хтось боронив радянському "командировочному" повернутися в солому!); в найкращому разі українська культура збагачувалась просто-таки чаплінівськими сценами з підніманням у підземці п'яного негра — бо, "як вчила нас Вітчизна-мати, /Треба йти і треба підіймати!" (І.Драч) — сценами, комізму яких пересічний, читай "невиїздний", читач однак негоден був оцінити [4]. Таке "відкриття Америки" робить не любов — а страх чужого. Але ж, на пробі, те "чуже" — не тільки смердюча підземка, свинцевий причал" і брудна вода в затоці (де, між іншим, і солома плаває — якщо кому треба...): то ще й нескінченні анфілади музейних залів, завішаних оригіналами картин, приступних бідному гомо совєтікусу хіба в плюгавеньких (і тяжко дефіцитних!) репродукціях; то практично незнаний Старому Світові космос сучасної архітектури з її інопланетянською стереометрією, застиглими донебе-сними водоспадами зі скла, прирученою грою гігантських об'ємів, площин і світляних переливів, а головне, з цілком відмінним від нашого, навальним і жигтєзбудним ритмом організації простору (тро-ошечки-таки вхопив був цього відчуття І.Драч, в "Американському зошиті", та ще І.Марчук, котрий, схоже, таки затявся зробитися "світовим городянином", оповідав мені раз, як, уперше приїхавши до Нью-Йорка, тиждень поспіль проблукав "даунтауном" із піднятою головою — всотуючи в себе заворожливо незвичну естетику); то хребет міста Бродвей із сотнями театрів, театриків і студій, то Сохо з так само числом незлічимими ґалереями й виставковими залами, куди вхід безкоштовний, і кав'ярні Ґрініч-Вілідж, цього Монмартру кінця століття, де тирлується літературна й артистична богема, і — на обсадженій мальовничими панками Шостій вулиці — привітна книгаренька, де можна до пізньої ночі, не сходячи з місця, читати взяту з полиці книжку чи перегортати альбома, і, Боже ж мій! — зустрічі, люди, знайомства, обмін думками, вирування ідей, що "натікають" сюди з усіх кінців планети, рухома географія, представлена строкатістю убрань і кольорів шкіри (типово нью-йоркська вечірка-"парті" —то завше "Інтернаціонал"), словом, "чого тільки нема на тому ярмарку" — була б хіть пізнавати!.. Ні, нам подавай сюди зернину завбільшки з дирижабль, інакше ми сконаємо від ностальгії [5]. В культурі така принципова неспроможність запалюватися любов'ю до плодів ґенетично чужого духа становить надзвичайно загрозливий симптом. Е.Фромм, перу якого належить, либонь, найзмістовніша студія про любов в умовах сучасної цивілізації, переконливо довів, що "любов — одна й та сама установка по відношенню до всіх об'єктів, включаючи мене самого" [6], а відтак любов до іншого (байдуже, людини чи культури) годна розвинутися там, і тільки там, де існує любов до "себе", до свого індивідуального чи гуртового "я": власне такий сенс має біблійна заповідь "полюбити ближнього, як самого себе" (з еґоїзмом це не має нічого спільного — еґоїст, котрий "сприймає зовнішній світ лише під оглядом того, який з нього можна мати пожиток (не плутати з пожиткуванням "вдячного й побожного"! — О.З.), котрого не обходять проблеми інших, котрий не шанує їхньої гідности й цілости", в дійсності якраз себе не любить, "він неминуче нещасний і гарячкове прагне урвати від життя тих благ, що до них сам собі закриває приступ" [7], — це та ж таки "ґвалтівнича" настанова, про котру вже мовилося вище). Тобто в основі нашої неготовности до інтеркультурного діалогу криється наша власна глибока нелюбов — нехіть і відраза — до себе самих — нелюбов, для вичерпного реєстру форм і проявів якої знадобилось би хіба багатотомове дослідження і якої не затлумити жодними, хоч як гучними, бубнами не вбезпечених щирим золотом "власної гідности й цілости" риторичних гасел. Воно й не дуже дивно: адже ми вступаємо нині в незвичні для себе "культурні контексти" з досвідом не просто собі "провінції" (це б іще півбіди — провінція все-таки може обернутись Кулішівським "хутором", Лесиною "Галілеєю" чи "Елладою", протиставленою Римові, і навіть Гессевською "Касталією" — чому ні!), а — колонії, одним же з найтяжчих психологічних наслідків культурного колоніалізму є самовивласнення, відчуження від себе, — те, що Фромм назвав би непродуктивним, руйнівницьким супроти себе наставленням. Оце, в кінцевому підсумку, і є той "рів з гадюками", який відмежовує нас від "світової культури".
Одначе повернімось до "світового міста". Повернімось до обіцяної в заголовку "психологічної Америки" — ясно ж, за аналогією з "психологічною Європою", з тим "класичним типом громадської людини" "в перманентній інтелектуальній, вольовій і т.д. динаміці" [8], що на ньому великий ворохібник українського духу в 20-му стоілітті Микола Хвильовий гадав розбудовувати вкраїнський "азіатський ренесанс". Погодившись із самоочевидним — що традиційно європоцентричну "форму сучасної історії" в другій половині 20-го століття замінила американоцентрична, — є рація трошки ближче приглянутись власне культурософському значенню такої заміни. Бо ж Америка сама по собі — не що інше, як дитя "психологічної Європи" в лабораторне чистому вигляді: переможне свідчення історичної рації того "класичного типу" "людини, що її завжди й до вінців збурено в своїй біологічній основі" [9], що завжди стремить до максималізації зусиль, не вдовольняючись наявним, — типу, котрий етнолог Л.Ґумільов називає "пасіонарним" і котрому західна цивілізація, власне, й завдячує свою провідну роль у Новочасній історії (як був проникливе завважив Д.Донцов, "коли б Вашингтон обмежив свій спір з метрополією до суперечок про висоту мита на тютюн чи чай, чи до справи компетенції англійського губернатора, то замість окремої держави Північної Америки мали б ми там досі другу Канаду" [10]). Америка є предметне втілене "Можу!" старої Європи, так що Х.Ортеґа-і-Ґасет уважав навіть, ніби супроти цієї останньої "Нью-Йорк... не є нічим новим" [11].
І так, і ні. Принаймні наскільки вони різняться на сьогодні, показує хоч би "вялотекущее" посування ідеї Маастріхту — з походження, як на мій зухвалий погляд дилетанта, на жаль, не такої-то й "чистої" перед майбутнім, бо зобов'язаної своїм постанням добі "супердержав" (із розпадом СРСР, хай би які мертві петлі ще виписувала в майбутньому історія, все-таки остаточно й безповоротно скінченій) [12]. Ця "травма народження" ще довго даватиметься взнаки новій Європі, котра, звільнившись ОД тоталітарного "примусу супердержавности", прирекла себе мордуватися тою самою проблемою, що й нагло внезалежнена Україна: подібно як у народних казках мертва вода зрощує й гоїть порубане-посічене тіло героя, але щойно жива вода повертає йому, цілісінькому й бездиханному, життя, — так і адміністративне врядування, кордони, митниці і т.д. надають державному утворенню тіло, котре, проте, без "живої води" спільної ідеї, об'єднавчого духовно-культурного змісту ("скажіть-нам-яку-Україну-ми-будуємо!") ніколи не зіпнеться на ноги. Коли голова Комісії європейських спільнот Жак Делор нарікає на занедбання культурного й морального аспектів "європеїзму", він теж хоче знати, "яку Європу він будує". Наразі такої ідеї нема — і хоч скільки б вовтузилися коло "тіла" юристи з економістами, безперечно одне: що Нью-Йорк, опріч невигаслої "пасіонарности", посідає щось таке, чим Європа вже не володіє, — чи може, й не володіла ніколи?
Щодо цієї самої невигаслої пасіонарности дозволю собі короткий ілюстративний відступ, навівши, у власному перекладі ("с живой картины список бледный"!), витяги з екзаменаційних "есеїв" студентів Пенсільванського університету, які 1992 року слухали в мене "Основи української культури і цивілізації". Це, сказати б, "автохарактеристика персонажа" — те, які уроки виносить для себе "молода Америка" з першого знайомства з нашою культурною історією, дуже промовисто характеризує її саму — з її "перманентною інтелектуальною, вольовою і т.д. динамікою".
"Що є просто неймовірне, то це воля українців показати, що вони нічим не гірші за інших, і прагнення, аби це було визнано... Така любов до своєї країни остаточно мене переконала: ніколи не можна відступатися від діла, в слушність якого віриш".
Ніколь К.
 
"Я радий, що ви тепер незалежні. І не будьте частиною цього СНД — для мого, тепер уже просвіщенного, вуха це звучить щось надто впізнавано. Щоб то мати таку культуру, таку традицію, стільки внутрішньої сили, як має Україна, — і йти на компроміс, зупиняючись на півдорозі?"
Девід Г.
 
"Абсолютно неймовірно, з усіма цими гоніннями, голодами, репресіями супроти найбільших національних учених, інтелектуалів, письменників, митців, поетів, священиків, із неможливістю вчитися й розмовляти своєю мовою, із нищенням най-видатніших книг і творів мистецтва, як, хай йому чорт, спромоглись українці вижити як нація, та ще й витворити таку багату культуру? Мені здається, все це якраз і навчило українців по-справжньому її цінувати! "Не знаєш, що посідаєш, доки не втратиш". Ось тому-то американці й сприймають культуру, історію — спокійно, як щось самозрозуміле. З усіма нашими свободами ми просто не здаємо собі справи, наскільки воно важливе".
Джеймс У.
 
"Що викликає в мене глибоку пошану, то це внутрішнє багатство народу, який, дарма що майже всі історичні події за останні кілька століть випадали не на його користь, все ж потрапив зберегти живими свою гордість і гідність — навіть якщо це робила тільки жменька людей".
Девід Р.

Що ж, скаже читач, у всьому цьому дійсно не видно нічого нового порівняно до Європи — типово протестантський етос, і навіть у наведених цитатах відлунює Лютерове "Ich stehe hier, ich kann nicht anders". Слушно, проте один момент я б таки хотіла наголосити: річ у тому, що, заодно з цілою Європою сприймаючи Америку як переможну імперію ситого тоталітаризму, країну "науково-технічного прогресу й масової культури" (З.Бжезінський), яка вбрала всенький світ в однакові штани й заліпила йому писка однаковою жуйкою, в прямому й переносному значенні (все це правда, все це є, от тільки — не в цьому лежить ключ до тайни "світового міста"!), ми мимоволі приписуємо їй той, за улюбленим висловом Д.Донцова, "гріх матеріалізму", яким уражені самі — і Європа також! Америка ж є глибоко релігійна країна — 80% американців щонеділі відвідують церкву, і виписане на грошах (!) гасло "Ми віримо в Бога" — не така вже й наївність, як нам видається: справді, вірять! Де ж є віра — в широкому сенсі: як наскрізна, всепроймаюча світоглядова установка, як до-віра життю, — там не може бути скніючої пустоти — тої, в якій так різко скорочується засяг людських поривань, а ідеальні прагнення сходять нанівець, і яку нині Європа силкується заповнити виснаженими абстрактами "культурних і моральних аспектів"... Ця атмосфера віри-довіри (життю) — кисень для духа, її не підробиш, і хоча в цілій цивілізації вона тепер страхітливо занечищена безпрецедентним в людській історії страхом глобальної катастрофи, не містичного, а цілком рукотворного, підготовленого технічним поступом "кінця світу", але там, де релігійність незахитана, духові все-таки "є чим дихати" (зостається свідомість "можу", отже "мушу" — чимось зарадити: звідси, а не від самої тільки жаги світового панування, походять розмаїті форми американського, цілком щирого, добротворчого місіонерства, Корпус миру, численні міжнародні обмінні програми тощо) [13]. Без цієї атмосфери в культурі заникає модус майбутнього. Коли американці бадьоро заявляють, що, на відміну від "старих" націй, об'єднаних спільним минулим, вони, мовляв, є нація, об'єднана спільним майбутнім, у європейця це, звісно, викликає поблажливу посмішку — а проте трохи глузду в цьому є. Тут не відмова від історії — радше відмова від остаточно всталеної статики форм, у яких протікає життя: готовність мінятись, оновлюватись, перетворюватись (як сказав би Е.Канетті, перевтілюватись), не страшачись утратити свою тожсамість, — отже, та ж таки відкритість, про котру згадувалося вище, доведена до абсолюту.


На моє переконання, Нью-Йорк по-справжньому ствердився в ролі "світового міста" щойно по тому, як відмовився від культурної політики так званого "плавильного казана" — melting pot: від добре знайомого нам (досі шкура болить!) заміру витворити "нову історичну спільноту людей — американський народ", з усіма приналежними в ортодоксальному марксизмі-ленінізмі константами — єдиною мовою (англійською), єдиною державницько-імперською ідеологією та повною культурною уніфікацією "до самых до окраин", від Атлантичного до Тихоокеанського узбережжя. З тої доби драстичного протистояння "ос" і "свиней" [14] заціліли в пам'яті старшого покоління американців хіба милі "інтернаціоналістські" анекдоти — ті самі, що в нас оповідалися про чукчів або молдаван, лиш із заміною протаґоніста на dumb Polak" [15], та ще спогади народжених невдовзі по війні емігрантських дітей про те, як у школі їх дражнили "за акцент"... Все це, одначе, в минулому. Америці належить честь, можливо, поворотного для долі нашої цивілізації відкриття, котре, здійснись воно раніше, допомогло б заощадити неміряний огром змарнованих у пробиванні муру головою людських сил: відкриття невичерпного вітального потенціалу культурного розмаїття, самоцінности кожного "акценту" як свого роду заказника, де викохується паросток імовірної продуктивної альтернативи ("Від світового панування до світового реґіоналізму" — так, на одному з недавніх форумів, міжнародна інтелектуальна еліта "Нью-Йорка" визначила сенс доби, що в неї нині входимо). Бездарно, по-хижацькому переколошмативши "культурну географію" планети, пустивши прахом, у кожному разі позбавивши майбутнього, сотні й сотні заскочених на ранніх стадіях технічного прогресу і вже тим беззахисних народів і культур, позагачувавши власні русла самовільного органічного розвитку цілим расам і континентам (як, наприклад, Чорній Африці: хто вже вгадає, які там у ній були дрімали непроявлені шанси для людства та які визрівали альтернативні шляхи?), — словом, наброївши в історії, як слон у посудній крамниці, та врешті остовпівши перед примарою ядерного спустошення, ним самим і викликаною, — наш європейський "пасіонарій", "що його завжди й до вінців збурено в його біологічній oснові", "там", по той бік Атлантики, — начебто спохопився i ринувся притьмом підчищати те, що ще може бути врятовано. Не виключено, що за цим прийде кінець пануванню білої раси. Не виключено, що "афро-азіатський ренесанс" уже на порозі. І коли я кажу "ренесанс", то, звичайно ж, цим уже оптимістично передбачаю, що матиме він не обличчя Саддама Хусейна — а, скажімо, Нобелівських лауреатів останніх літ: американського островитянина (уродженця Антільського архіпелагу) Дерека Волкота, чорношкірої американки Тоні Моррісон — блискучих письменників, котрі, володіючи всім спектром традиційно-європейських, "західних" культурних кодів, несуть між тим у собі віками тяжко громаджений, непроговорений, але й не затлумлений, іще поганський духовний потенціал своїх зіпханих з автостради "всесвітньої історії" народів ("Шістдесяти мільйонам і більше" — таку присвяту має роман Тоні Моррісон "Найдорожча" з часів Громадянської війни у США — безстрашне, жіноцьки-фізіологічне, "нутряне" дослідження рабства, — і авторка має право на таку присвяту!). І, скоро вже зайшло за літературу, то—з історико-культурної точки зору — живе єство "психологічної Америки" пульсує, мабуть-таки, не в віртуозно розіграній, шляхетній і артистичній ірландсько-єврейській утомі (Дж.Д.Селінджер, С.Беллов) — а в дивно синкопічному, як пташині інтонації аґлютинативних мов, голосі дебютантки Емі Тан, дівчинки з китайського кварталу, в чиєму романі "Клуб «Щастя-Радість»" (бестселлері 1989 року) чи не вперше в цьому столітті з тьми великого китайського мовчання засвічуються перед очима враженого "світу" кольорові ліхтарики окремішніх людських страждань, досі накритих на географічній мапі суцільною непроглядною плямою...
Ось цим "психологічна Америка" і різниться від "психологічної Європи"; оскільки станівкого балансу "автохтонної" і "гостьових" культур у ній не встигло виробитися, то основний її культурософський зміст становить динаміка розмаїття. Мур, за який у Європі треба було "проникати", поліруючи в Сорбонні свою французьку до ідеального блиску, впав — і в утворений вилом ринув стрімкий "кольоровий" вихор в усій його непричесаності, не загальмований "комплексом акценту". Тобто "Париж" більше "давав" (задавав зразки, вчив на свій штиб) — "Нью-Йорк" же більше "бере": приймає — і вчиться (со-творяється) сам. Жіноче — рецептивне — начало прийшло на зміну чоловічому.
А що ж ми? Ми, прецінь також колишня колонія, білі негри псевдо-Європи (Росії), чий історичний досвід під безліччю оглядів такий безцінно-унікальний? Де ми на цьому велетенському "ярмарку духу"? А ми — матеріалісти: як колись був бовкнув небіжчик Брежнєв: "Буде хліб, буде й пісня", так і ми, затявшись, бубонимо: "Буде держава, буде й культура". Ой лі, як кажуть наші північні сусіди?! Хто сьогодні, на переломі епох, наважиться передбачити, яких форм наберуть державно-політичні утворення в наступному тисячолітті, перепрошую, столітті, — що і як автономізуватиметься, федералізуватиметься, сходитиметься, розходитиметься і т.д.? А от якщо на цьому переломі ми не впишемося в стартуючий зі "світового міста" "афро-азіатський ренесанс" єдиним і неповторним голосом нашої, нами ж таки перетвореної в культуру історії, — негайно! ось зараз! поки ми все-таки, наразі, "на поверхні", і нас "чути"! — то другий такий шанс (О, дайте мені шанс! — підспівують провінціали всіх часів і народів) прорвати нашу блокаду позаісторичного сну навряд чи ще коли трапиться. Або то вже будемо інші "ми" — і історія інша, й культура.
"Ми" взагалі — Країна Змарнованих Шансів. На випадковість тут покликатися не випадає: таким є логічний вислід хронічного провінціалізму. Провінція впізнає свій шанс як шанс лише по тому, як він стане минулим.
Я не замахуюсь у цих нотатках на теорію колоніального провінціалізму — хоча тема, безперечно, того вартує. Феномен провінції взагалі з'явився тільки в 19-му столітті, і ним тоді більше займалась література, ніж філософія, — знак, що для теоретичної концептуалізації він іще не цілком був визрів, — ну а вже в 20-му цю проблему перебили куди страхітливіші, "життєсмертніші" — тоталітаризму, маси і влади, — що пред'явили людському розумові свого роду "категоричний імператив": не розв'язавши їх, не можна було змиритися зі своєю належністю до виду гомо сапієнс. Проблема провінціалізму на цьому тлі змізерніла й зачахла — що, як маємо добру нагоду бачити, аж ніяк не означає, буцімто вона вичерпалась. Мої понижчі міркування — досить-таки піонерська спроба виокремити підставові структурні ознаки провінціалізму як певного культурного типу: спроба приблизно описати симптоматику хвороби українського духу, не вганяючись особливо в її анамнез та етіологію.
Почну з прикладу. От уже рік виходить у Києві газета "Світ про Україну" — дайджест зарубіжної преси, в міру їстівна закришка, де всього потроху — від політичних коментарів та аналітичних статей до легковажних французьких анекдотів і світських пліток з життя "зірок". Географія підзаголовків справляє імпозантне враження: "Фігаро" і "Ле Монд", "Зюд-дойче Цайтунґ" і "Берлінер Цайт", "Таймс" і "Нью-Йорк Таймс", і "Лос-Анджелес Тайме", і "Файненшенел Тайме" — зх, і все то "тайме, тайме, тайме", він же "цайт", він же "тем-ло" — ви уявляєте собі вкраїнську газету, що називалась би "Київський (чи, припустімо, Закарпатський) час"? "Галицька Днина"? "Харківська година"? Врешті — не "самостійна"-"демократична"-"молода"-"нескорена"-і-яка-там-ще, а просто — "Україна сьогодні"? То-то й ба [16]. Але це так собі, як люблять казати старі галицькі панове, "заввага на марґінесі" — найцікавіше ж полягає в тому, що всі публікації з зарубіжних джерел подаються нашим "Світом про Україну" без зазначення дати, — причина, як неважко здогадатися, вельми тривіальна: за інформацію (читай "копірайт") у "світі" треба платити, і то повноцінні гроші, без дати ж вона — що харчовий продукт без терміну чинности: товар для жебраків! — проте мене наразі обходить виключно та обставина, що для української публіки, властиво, не складає жодної різниці, коли саме споживав "Нью-Йорк або Париж" ту чи ту новину — тиждень, чи місяць, чи п'ять місяців, а чи й рік (два?..) тому. "Сделайте милость, Осип Прокопович, не забегайте вперед! — як просив Шпак Опецьковського у безсмертній Квітчиній комедії півтораста років тому. — Я вам сказывал, что еще прошлогодних газет не читал, следовательно, не знаю, что в Европе делается". Як в око вліпив.
Так приходимо до невтішного відкриття: що наш спосіб переживання часу (одна з основоположних, а за Шпенґлером то й визначальна характеристика всякої культури!) за останні півтора століття не зазнав посутніх змін, залишаючись дефінітивне неєвропєйським, а точніше — позасвітовим, локальним, "до-Ґрінвічським". (Між іншим: чому Квітчин Шпак не читає газет синхронно, в міру їх надходження, а терпляче відкладає, аби потім проковтнути підряд цілу річну підшивку? Та тому, розтлумачує він, що так цікавіше: "Читая по прошествии года все номера вместе, я имею полное наслаждение знать, чем какое обстоятельство кончится. Например: кроме военних сражений, я люблю следовать за семейными делами Европы, и вот читаю, что такой-то принц женился; й пока вы, Осип Прокопович, мучитесь девять месяцев неизвестностью, я в тот же вечер узнаю, чем его молодая супруга разрешилася й как зовут новорожденное". Ось він, чітко зафіксований момент переходу свідомости історичної — в філологічну! Будучи, на своєму хуторі, ніяк не включеним діяльно, безпосередньо-житейськи у щільний подієвий потік хронометрованого газетами європейського часу — так що й сама Європа для нього наділена вартістю реальности не більше, ніж яке-небудь тридев'яте царство, — Шпак, по суті, ставиться до неприступного йому, "десь там" протікаючого життя як до літератури — перетворює його на літературу, чекаючи, аж доки його власний іманентний, самоправний перебіг не "вивершить сюжету" сам, представивши себе Шпакові в, сказати б, естетично викінченому, готовому до споглядання вигляді: доки непідвладне сучасне не зробиться минулим).


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconОксана Забужко Сестро, сестро ocr busya «Оксанс Забужко "Сестро, сестро"»
«лялькові», тобто не зняті з живих людей, а якісь нізвідкісні — немов крізь стогін самопливом вигулькнулого імени, що надовго опосідало...
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconОксана Забужко життя та творчість поетеса, письменниця, публіцист…
На таку-то голову — стало ж у Бога міді! — Й опиняюся на твердому — хитаючись, мов водолаз, Який, замість перлів, нагріб по підводдю...
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconНовинки сучасного літературного життя. Оксана Забужко. Огляд творчості
«Казка про калинову сопілку», підготувати аналіз сюжету твору, характеристику образів, особливості мовлення твору
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconОксана Забужко Я, Мілена
Глумливий сюрреалізм у прітчи про Міленене відчуження робом телекартинки. І взагалі урбанне безглуздя. Трагедія, потрапивши на асфальт,...
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconОксана Забужко Я, Мілена
Глумливий сюрреалізм у прітчи про Міленене відчуження робом телекартинки. І взагалі урбанне безглуздя. Трагедія, потрапивши на асфальт,...
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconОксана Забужко Сестро, сестро
«лялькові», тобто не зняті з живих людей, а якісь нізвідкісні — немов крізь стогін самопливом вигулькнулого імени, що надовго опосідало...
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconДжон Голсуорсі ( 1867-1933) представник реалістичного мистецтва. Трилогія «Сага про Форсайтів». Тематика сімейної хроніки
Джон Голсуорсі ( 1867-1933) – представник реалістичного мистецтва. Трилогія «Сага про Форсайтів». Тематика сімейної хроніки
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconОмар Хайям – корифей персько-таджицької літератури Бакумець Оксана Василівна
Бакумець Оксана Василівна, вчитель світової літератури Сушківського навчально-виховного комплексу "Дошкільний навчальний заклад загальноосвітня...
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconІваненко Оксана Дмитрівна— українська письменниця, перекладачка
Народилася майбутня письменниця в інтелігентній родині у Полтаві 31 березня (13 квітня) 1906. Будинок Іваненків знаходився неподалік...
Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко iconДо 110 річниці від дня народження Антуана де Сент-Екзюпері Роботу виконала: Костюкевич Оксана Вікторівна, вчитель світової літератури нвк «зош І-ІІІ ст., гімназія»
Вступ. Характеристика сучасної літературної освіти


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка