Художньо-документальна повість



Сторінка1/13
Дата конвертації19.01.2018
Розмір2.57 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13



Тетяна Байда


ХРЕЩЕНІ

ВОГНЕМ


Художньо-документальна повість



Луцьк

«Волинська обласна друкарня»

2008



Шановні читачі! Прочитавши повість «Хрещені вогнем», ви не зможете залишатися байдужими до подій, які відбувались у 40-50 рр. двадцятого століття на Волині. Невигаданий трагізм людських доль зворушить вас до глибини душі.

Імена, прізвища та псевдоніми усіх дійових осіб - справжні. Дати боїв, кількість убитих і поранених взято з архівів. Дійсність, тут змальована, перевершує найнеймовірнішу фантастику.

***


І мертвим, і живим, і ненародженим

землякам своїм волинянам присвячую

***


Сама про себе
Дотлів і згас гарячий літній день,

Заснуло сонце, вкутавшись у хмарку...

Ввірвалося в село енкаведе,

Схопило восьмикласницю-школярку.

Поклали ницьма дівчину в пісок

І закували руки у кайданки,

Штовхнули потім в «чорний воронок»,

Знущалися на допиті до ранку.

Підвал холодний, довге слідство й суд,

Вязниця, карцер, камера і нари...

Ніхто за злочин не скарав іуд,

Живуть ще й досі підлі яничари.

Вітри холодні віяли з тайги,

І падали на землю мертві зорі,

Коли етапом дівчину везли

В сніги сибірські, в далі неозорі.

Щоб не було в минуле вороття,

Співать учили «Мурку» і «Циганку»,

Зламали юній дівчині життя,

Зробили із школярки каторжанку.

Кайло, сокира, пилка у руках.

Штрафний пайок. Ганебний номер «зечки».

Ім’я забрали. Воля - лиш у снах.

Виконуй план. Працюй без суперечки.

Коли найголовніший кат помер,

Вернулась на Волинь свою Тетянка,

Живе і пише вірші ще й тепер

Бандерівка, оунівка, повстанка.

***


«Ми не мали іншої дороги...»

Степан Бандера

ЧАСТИНА ПЕРША


НОЧІ

В КАМЕРІ

СМЕРТНИКІВ

***
НАЙРІДНІША І НАЙДОРОЖЧА

Тіні минулого з'являлися щоночі. На облупленій стіні в'язничної камери, мовби на кіноекрані, ворушилися людські постаті. Колись вони існували насправді. То були батьки, брати, сусіди, однокласники. А ще - бойові побратими і кохана дівчина...

- Синку, йди до мене!

Це - мати. Ось вона в збляклій терновій хустині та в сірій вовняній камізельці сходить з екрану і простягає до нього руки. Так, це руки його матері. Він добре їх пам'ятає з того часу, як почав усвідомлювати себе живою істотою на цьому світі.

Оті великі натруджені руки селянки з вузлуватими пальцями й мозолястими долонями він бачив щодня. Грубі й некрасиві, порепані від важкої праці, вони були найріднішими, найтеплішими і найніжнішими від усіх рук на білому світі. І зараз він притулився до цих рук, неначе маленький хлопчик, а мати погладила його по обличчю, пригорнула до грудей. Він навіть почув стукіт материнського серця, вловив дихання. Хіба привиди можуть дихати й говорити? Ні і ні! Це справді його рідна ненька пробилася через товсті мури в'язниці, прилетіла з тамтого світу, проникла місячним промінчиком крізь крихітне заґратоване віконечко під стелею, щоб підтримати любого сина в цей неймовірно важкий для нього час.

- Ох, мамо! Ріднесенька моя матусю! Як я вас люблю! Яка мила, яка потрібна мені ваша ласка, ваше щире материнське слово! Чи знаєте ви, мамо, що червоні посіпаки засудили мене до страти? Я доживаю останні дні свого життя. Мені страшно, мамо. Я хочу жити!

- Не бійся смерті, синку. Ти достойно жив і достойно маєш умерти. Я пишаюся тобою. Десять років ти зі зброєю в руках боронив свою землю від ворогів. Тебе пам'ятатимуть люди. Всемилостивий Господь не допустить, щоб даремно пропала хоч одненька крапелиночка людської крові. Велика честь - прийняти смерть за волю України.

- Дякую, мамо. Ваші слова, наче бальзам на спраглу душу. Я прожив не так уже й мало. Через тиждень мені виповниться двадцять дев'ять років, з яких більше десяти я був воїном УПА. Моїх братів і бойових друзів давно нема на цьому світі. Деякі з них пройшли через жорстокі тортури енкаведистських катівень, багато моїх земляків горбатиться в більшовицьких ГУЛАГах. Мене також катували, мамо: взували в «червоні чоботи»... Одягали «чорні рукавиці»... Підвішували вниз головою до стелі і били палицями по пятах. Це страшний біль, мамо! Я втрачав свідомість, з горла і носа пускалася кров. Мене знімали, обливали водою і знову били, били, били!

- Ти не зрадив, синку?

- Ні, мамо. Дев'ята заповідь Декалогу українського націоналіста гласить: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни». На допитах я прикушував язика і молився. Я наказував собі: «Не зрадь! Не зрадь!» Згадував слова якогось поета: «За зраду проклене старенька мати сина. Не подадуть руки ні друзі, ні брати. «За що дали срібняк? - спитає Україна. - Я б вільною була, якби не зрадив ти...»

- Я тішуся, сину, що ти не взяв гріха на душу, не став Іудою Скаріотом. Господь оцінить твою жертву

- О! Якби я зрадив, якби продав своїх побратимів, то зараз був би на волі. Мені чекісти обіцяли золоті гори. Казали, що я матиму право поїхати в будь-яке місто Союзу, і мені там нададуть житло й роботу. Я зможу отримати вищу освіту, здобути добру професію. А ще мене вмовляли вивчати й удосконалювати німецьку мову. Тоді кремлівські головорізи направили б мене за кордон, щоб там я вистежив і вбив нашого Провідника Степана Бандеру.

- Ой, синку! Що ти кажеш? Що ти таке говориш? І думати не смій! Згадай своїх братів. Пам'ятаєш, як Петрик підстеріг німецького солдата, коли той справляв нужду, а свою пухкавку повісив за хлівом на сучку старої груші. Петрик підпер двері нужника дрючком, прихопив німецького автомата і гайнув у ліс до хлопців. «Прийміть мене, - каже, - у повстанці. Я не просто так... Я зброю приніс!» А сам сміється, аж захлинається! «Скільки ж тобі років, кордупленя?» - запитав командир. - «Вісімнадцять минуло!» - збрехав Петрик і навіть оком не моргнув, йому ж тоді ще й сімнадцяти не було... Повірили... Прийняли...

- Ой, мамо... Загинув наш Петрик у бою з німаками в Колках. Я теж там був. Ніс брата на плечах до сільської церкви, щоб поховати. Там він, сердешний, і спочиває... Було йому в ту пору вісімнадцять... Наймолодший, а пішов у вічність першим.

- Ось бачиш, сину, як воно буває. Петрик загинув у бою з німаками, а Іван сам собі пустив кулю у скроню, коли енкаведешники оточили криївку. Я не знала цього, бо вивезли нас совєцькі напасники з рідного села на білі ведмеді.



Знайшли кати для нас тюрму,

Тут будем вікувати.

Чужий тут край, скрізь вороги,

А вітер свище в ґрати...

Там, у селищі Тарта-Сале Ямало-Ненецького округу знайшли ми з твоїм батьком Олексою вічний спочинок. А донечка Оленка виросла в дитбудинку, вийшла заміж за москаля, забула рідну мову, стала яничаркою. Тепер вона вже не Олена Хмелюк, а Альона Шимкова. Охо-хо! Важко й сумно мені лежати в чужинецькій землі, Василечку! Дуже холодна вічна мерзлота Заполяр'я. Далеко літати моїй душі до тебе на побачення, хочеться в Україну... Кортить полежати горілиць у житі, послухати пісню жайворонка...

- А мене, мамо, поховають в одному з підземель Свято-Троїцького собору. Червоні безбожники гріха не бояться. Зберуть десять - дванадцять смертників, заведуть уночі в підвал колишньої духовної семінарії, постріляють, а трупи посиплять хлоркою і привалять бетонною плитою. Щоб не копати й не засипати ями, щоб не трудитися... У ці потаємні схованки звозять вони звідусіль убитих повстанців. Щоб ніхто не бачив і не чув... Щоб усе шито-крито... Ні хреста, ні могили... Кажуть, ніби тіло нашого славного командира Клима Савура чекісти замурували в стіні Рівненської в'язниці. Інших - під асфальт...

- Я знаю про це, Васильку. Скажи мені, чому ця камера якась дивна? Нагадує кам'яний мішок...

- Це ж не камера, мамо. Це чернеча келія. Колись тут жили монахи. В оцих стінах лунало слово Боже, возносились до неба молитви й духовні піснеспіви. Більшовики зробили зі святого місця в'язницю. А ось за цією стіною - військовий трибунал. Тут мене катували на допитах, тут і судили, тут і розстріляють. Щоб не ходити далеко. Щоб усе під рукою...

- Навіщо ти здався їм живим до рук, сину? Адже повстанці давали клятву: «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї».

- Ох, мамо! Не шматуйте мою душу, бо вона й так пошматована каяттям, випалена дотла вогнем гніву та безсилля. З необережності я потрапив у «вовчу яму». Зрадник завів мене у пастку... Отак я опинився у неволі.

- А бодай би усіх зрадників поглинула свята земля! Бодай би вони не мали спокою ні на цім, ні на тім світі!

- Не кляніть, мамо. Краще помоліться за мене, грішного. Хотів би висповідатись, прийняти святе причастя, але про це годі й думати.

- Хіба ти грішний, Василечку? Воював ти на своїй рідній землі. Боронив нашу віру й мову, і батьківську домівку від чужинецьких зайд. Не йшов ти воювати ні під Берлін, ні під Москву, ні під Варшаву. Боровся за волю України...

- Я убивав, мамо!

- Убивав, кажеш? А що мав робити, коли нас убивали чужинці. Тисячами... Мільйонами... Морили голодом, вивозили в Сибір, стріляли без слідства й суду, саджали в тюрми, гнали на каторгу. Лише на Волині німецькі та совєцькі кати вбили тридцять чотири тисячі молодих хлопців та дівчат. Сплять вони вічним сном по лісах, полях, яругах та луках. Сказав Господь, що нема святішої смерті, як умерти за друзів своїх... Царство їм небесне і вічний спокій їхнім душам!

Пропечені горем очі матері дивилися на засудженого до страти сина з ніжнісію та любов'ю, як і тоді, коли вона, ще молода й вродлива, нахилялася над колискою, сплетеною з вербового гілля, тихенько наспівуючи:

Люлі, сину, люлі!

Прилетіли гулі,

Гулі, гулі, голуби

Сірі, білі та рябі.

Ой ти, коте сірий,

Та й замети сіни,

А ти, кошенятко,

Колиши дитятко...

Любо й мило було чути рідний материнський голос. Повіки самі собою наливалися сном. Він таки засне. Люди кажуть, що в камері смертників можна за одну ніч прожити ціле життя. В нього ж у запасі ще декілька таких ночей - ночей передсмертної агонії.

- Простіть, мамо. Простіть за все.

- Хай Бог простить, синку. Прощавай! Зустрінемось на небесах...

***

КЛЯНУСЬ ЧЕСТЮ

ЗАГИБЛИХ ГЕРОЇВ...
Цієї ночі тіней минулого було багато. Привиди рухались, говорили, плакали, сміялись...

«Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю й совістю перед великим Народом Українським, перед святою Землею Українською, перед пролитою кров'ю усіх найкращиx Синів України та перед найвищим Політичним Проводом боротись за повне визволення усіх українських земель від загарбників, здобути Українську Соборну Самостійну Державу. Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і впаде на мене зневага українського народу...»

- Клянусь! Клянусь! Клянусь!

Вимовивши ці слова, Василь затремтів усім тілом. Здавалося, що холодний сніг посипався посеред літа або й сама смерть обдала могильним холодом. О, так! Він вимовив ці слова і зрозумів, що дороги для відступу нема. Здобути або не бути! Але ж він не один, їх тисячі! Он вони стоять у лавах такі молоді, вродливі, сильні. Ці хлопці й дівчата добровільно обрали свою долю, взявши зброю в руки. Всі вони готові на смерть заради волі рідного народу. Як добре, що їх так багато, адже в гурті і смерть не страшна.

Сьогодні Покрова. Під ногами шурхотить опале листя, а сонце світить ясно, мовби на Великдень.

- Клянусь... Клянусь... Клянусь! - видихають сотні грудей.

У лісі поблизу хутора Вовчак українські повстанці приймають присягу. Десятою зліва стоїть юна дівчина. Від неї Василь Хмелюк не може відвести погляду. Тепер цей хлопець уже не Василь Хмелюк, а друг «Хміль», стрілець із сотні «Хоми». Цього вимагає конспірація. Справжніх прізвищ та імен нікому не належить знати. Не можна навіть знати імені коханої дівчини, хіба що підпільне псевдо. «Орися»... Та блакитноока русявка з першого погляду запала йому глибоко в душу.

«Годі мріяти! - відганяє хлопець думки, мов рій настирливих мух. - Повстанець не має права закохуватись. Потрібно воювати! Ось здобудемо волю, тоді й... Все ж таки цікаво знати, звідки ота дівчина родом і як її насправді звати. Я б назвав її Марією або Галиною. Ні, краще таки Марією. Маруся, Марусина, Марусічка, Марічка, Маня... Гарно ж як! Манічка, Манюся, Манюня... О Господи! Далася мені ота довгокоса дівчинина з величезними очима на засмаглому личку. Бач, як хвацько виконала команду: «Кріс на рамено!» А ще ж зовсім юна, майже дитина... Скільки їй років?»

- Позір! На прапор рівняйсь! Замри! - лунає команда.

«Хміль» повертає голову в той бік, де розвівається жовто-блакитний прапор, і краєм ока помічає, як до повстанців на білому коні під'їжджає вершник у стрілецькому однострої, з далекоглядом на грудях, з мапником та пістолем при боці.

- «Остап»! «Остап!» Наш курінний! - хвилею пронісся шепіт лавами.

«Хміль» бачить командира вдруге. Він знає, що це Олекса Брись, родом з Горохівщини, який очолив один із перших куренів на Волині. Саме тут, на хуторі Вовчак Турійського району, хлопець вперше почув гордий вислів: «Українська Повстанська Армія». Це було 14 жовтня 1942 року, на самісіньку Покрову. «Хміль» стояв тоді на чатах біля зброярні, коли верхи на коні примчала запилюжена звязкова «Оксана» з пакетом від Головного Революційного Проводу ОУН. Оголосили збірку. Зачитали наказ про об'єднання окремих повстанських боївок самооборони в армію. Хлопці стояли, мов укопані, витріщивши від здивування очі та випнувши від гордості груди.

- Армія! Яка армія? Хіба може існувати підпільна армія? - дивувалися декотрі.

- Та замовкніть, хлопці. Це ж велика честь... Слухайте! - сердились інші.

Слово взяв провідник:

- Дорогі побратими! Запам'ятайте на все життя цей історичний день - свято нашої покровительки Пресвятої Богородиці. Ми розпочинаємо збройну боротьбу за волю й незалежність неньки України. Раби повстали! Ще за часів царської Росії москалі зневажливо й принизливо називали наш край Малоросією, а українців - малоросами. Буржуазна Польща перелицювала Західну Україну на свій лад, назвавши її Малопольська Сходня. А румуни й угорці називають жителів Закарпаття й Буковини русинами. Цікаво, яку назву дадуть нам гітлерівці? Всі окупанти бояться назви «Україна», мов чорт ладану За нашими підрахунками, у національно - визвольній боротьбі на даний час задіяно приблизно сто тисяч осіб. Це велика сила. Однак ми роз'єднані. Кожна боївка, кожна чота чи сотня має свого командира, який нікому не підзвітний. Пора об'єднатися. Пора навести лад в усьому. Без твердої руки і залізної дисципліни наша боротьба зведеться нанівець. Пам'ятаєте, друзі, казку про батьків віник? Якщо він зв'язаний в одне ціле, то його неможливо зламати. Якщо ж віник розв'язаний, то поодинокі прутики легко ламаються. Так і ми... Правду я кажу чи ні?

- Правду! Правду! - загули звідусіль.

- Отже, запам'ятайте, хлопці, що Українська Повстанська Армія зродилась на півночі Волині поблизу річки Турії, тому групу військ ми назвемо УПА-Північ, а перший військовий округ - «Тури». Нашим курінним призначено друга «Остапа», якого ви бачите перед собою, - і провідник махнув рукою в бік вершника на білому коні.

- Слава! Слава! Слава! - хором пронеслося в повітрі.

- Тихо-о! Закликаю до тиші! Невже вам не кортить знати, хто є Головним командиром новоствореної Повстанської Армії?

- Хто? Хто? - загули всі разом.

- Головнокомандувачем УПА призначено майора «Клима Савура».

«Хміль» відразу здогадався, що «Клим Савур» - це підпільне псевдо командира, а не справжнє його ім'я та прізвище. Проте не слід ні до чого доскіпуватися.

- А хто тепер керує Революційним Проводом ОУН? - прохопилося кілька голосів. - Степан Бандера?

- Ні. Степана Бандеру заарештувало гестапо ще у 1941 році і, на жаль, він знаходиться в гітлерівському концтаборі «Заксенгаузен». Проте його нескорений дух, його революційні ідеї з нами. Бандера нас покликав до зброї. Він сказав: «У нас немає іншої дороги». Справді, друзі, що в нас нема іншої дороги, окрім збройної боротьби.

Потім слово взяв курінний «Остап». Вихором зіскочив він з коня, зняв шапку з голови, широко й душевно посміхнувся:

- Повоюємо, друзі мої? Повоюємо! Добре повоюємо! Я вірю вам, як сам собі. Я надіюся на вас, як на Господа Бога, будемо бити клятих німаків до побідного кінця. Не дамо їм вивозити українську молодь у Німеччину на примусові роботи. Будемо палити німецькі фільварки, перехоплювати награбоване зерно та худобу. Ми будемо пускати під укіс ворожі поїзди зі зброєю та солдатами, що прямують на фронт. Помстимося «фріцам» за те, що вони не дали відновити українську державність тридцятого червня сорок першого року. Гестапо заарештувало Провід ОУН, заборонило вивішувати жовто-блакитні прапори свободи, співати гімн «Ще не вмерла Україна»...

Командир говорив, а кожний повстанець слухав і думав: «Господоньку! Яка ж то мати народила на світ такого орла?» «Остап» і справді вирізнявся серед інших. Не дуже високий, зате стрункий, широкоплечий, з гордо піднятою головою. А пишні кучері, а сині очі, а вишневі уста! Дівчата мліли, коли бачили курінного верхи на білому коні. Хоч і війна, і біда, і смерть чигає за кожним кущем, але дівочому серцю не накажеш мовчати, не накинеш хустку на очі, не заборониш мріяти про кохання.

- Я знаю, - продовжував командир, - що частина з вас уже нюхнула пороху, побувала в боях, зазирнула в очі смерті. Одначе є ще багато необстріляних, а дехто з вас ще й зброї не має. Потрібно новобранцям пройти військовий вишкіл, здобути в боях зброю. Бо хто ж нам її дасть? УПА - це армія без держави. Одна надія - на місцеве населення. Увесь тягар падає на плечі селян. Їх душать подтками, контингентами... А тут ще й доведеться нас нагодувати, одягнути, озброїти, переховати, зігріти, перев'язати наші рани... У Вовчаку розмістимо штаб. Тут незабаром запрацюють млин, хлібопекарня, зброярня, масарня з ковбасним цехом, кравецька та шевська майстерні. Жінки у волинських селах уже шиють нам однострої, білизну, ковдри, а шевці - черевики й чоботи. Дівчата зголошуються бути добровільними розвідницями, зв'язковими, санітарками. Вони заготовляють полотняні бинти, збирають лікарські трави...

«Хміль» знову скоса глипнув на «Орисю». Чи знає та русявка, з якою охотою він взяв у руки зброю і присягнув до останнього подиху боронити рідну землю від ворогів? Майже всі хлопці з їхнього села пішли у повстанці, і він пішов. Ішли без примусу Не було ні воєнкоматів, ані призивних пунктів. Просто прокинулася з душах українців людська гідність, заговорило приспане сумління. Сільський хлопчина Василь Хмелюк ще навесні сорок другого став стрільцем боївки самооборони в рідному селі. Так учинили і його брати Петро та Іван. Молодший з них став «Дзвоном», а старший - «Птахом». Іван ще за Польщі став оунівцем, за це польські жандарми запроторили його на три роки у Луцьку в'язницю, разом з іншими односельцями. У 1939 році Сталін з Гітлером «по-братськи» розділили омріяні ними землі. Гітлер загарбав Польщу, а більшовикам дісталася Західна Україна, у 1940 - Бесарабія та Прибалтика. З приходом «визволителів» почалися жорстокі репресії проти мирного населення, арешти, вивози численних родин у Сибір. А коли 23 червня 1941 року в Луцькій в'язниці без слідства й суду комуністи розстріляли близько чотирьох тисяч волинян, то від такого нечуваного звірства урвався терпець. Де ж таке видано, де таке чувано, щоб за один день в одному місці покласти гори трупів? Очевидці розповідали, що молода комсомолка на прізвище Шпилька не відходила від кулемета доти, доки не завершила свою чорну справу. Стріляла й шпурляла гранати у беззбройну юрбу арештантів.

Так чинити могли тільки комуністи. Їхні попередники якобінці ще в часи Паризької Комуни руйнували Божі храми, прив'язували до ослячих хвостів Біблії, а супротивникам і навіть безвинним людям відрубували голови на гільйотинах. Коли ж гільйотини притупилися і не справлялися зі своїм смертоносним призначенням, то французькі комуністи зв'язували мотузками п’ятдесят - сто чоловік докупи і розстрілювали їх з гармат. Стрільна розривали приречених у центрі на шматки, а на флангах люди нерідко залишалися живими. Одначе і живих, і мертвих скидали в одну яму. Повальні розстріли проводились у червні 1941 р. у всіх тюрмах на Західній Україні. В’язнів виганяли на дворики для прогулянок з камер і з вишок поливали кулеметним вогнем, мертвих і живих скидали в бомбові вирви і засипали землею. Всю тюремну документацію вбивці знищили...

Василеві Хмелюку на ту пору було вісімнадцять, і він на власні очі бачив те жахіття. Не дай, Боже, такого лиха нікому живущому на землі!


------------------------------------------------

Записано зі слів Олекси Брися («Остапа»), колишнього курінного УПА.

***
ХРЕЩЕННЯ ВОГНЕМ


Тепер привиди з’являлися як у ночі, так і вдень. На в'язничному мурі, що служив своєрідним екраном, тіні минулого жили справжнім життям, хвилювали душу, доводили до сліз. А головним героєм тих кіно епізодів неодмінно був Василь Хмелюк, старшина УПА...

...Пізня осінь, проте яскраво світить сонце. Хлопець усім єством відчуває його благодатне тепло. Ех, зняти б із плеча кріса, лягти на перину з опалого листя і заснути. Заганяв стрільців щоденною муштрою сотник «Хома». Не дає і хвилиночки перепочинку. В горлі пересохло, серце гупає так, що не витримують ребра. Хіба що язик ще не вивалився з рота, як у собаки Бровка, котрий уже кілька днів бігає за повстанцями, наче прив'язаний. Важко, але хлопці мовчать, з останніх сил виконують накази командира, адже вони склали присягу воїна Української Повстанської Армії на вірність Україні. Відпрацьовують тактику «наскок - оборонний бій». Одні стрільці грають роль повстанців, інші вдають із себе «фріців». Метрів за двадцять звідси пролягла шосейна дорога. Сотник бачить, що хлопці потомилися, однак підбадьорює їх:

- Рухайтесь, соколики, рухайтесь! Важко в муштрі – легко в бою. Без бойового вишколу не маю права допустити вас до справжнього бою. Бажано, щоб ми завжди мали якнайменше втрат. Ото захопимо цей видолинок, тоді й відпочинемо!

Хлопці стараються з усіх сил. Та враз зі сторони шосейної дороги доноситься гуркіт автомобільних моторів.

- Тривога! Слухай мою команду! Замри! - тихо, але чітко наказує сотник.

Стає так тихо, що чутно, як дихають в потилицю товариші.

- «Чиж» і «Сич», у розвідку! Негайно! Я також піду з вами. Потрібно дізнатись, кого несе нечиста сила цією лісовою дорогою. Всі інші - ш-ш-ша! Нічичирк! - і він приклав палець до уст.

Через хвилину розвідка повернулась.

- Увага! Дві вантажівки з «фріцами» їдуть у цьому напрямку, - схвильовано доповідає командир. - На мисливця і звір біжить. Добра нагода показати, чого я вас навчив. Наказую зайняти позиції у рові вздовж дороги. Не стріляти, аж доки я сам не стрілю з пістоля! Зрозуміли?

Хлопців неначе вітром здуло. Залягли у рівчаках животами в калюжі, бо вночі була гроза. Чекають команди стріляти. А німецькі вантажівки зовсім близько. «Хміль» навіть вибрав собі ціль.

«Бабахну он у того мордастого, - подумки вирішує хлопець. - Цілитимусь просто в пику! Ач, яке рило вигуляв на українських харчах, кнур проклятущий! Та я йому зараз... Чому ж сотник не дає сигнального пострілу? Чому? Втечуть!!»

Хлопець нервує, проте відчуває приплив свіжих сил. Утоми як не було. Все ж руки тремтять. Може, це страх? «Хміль» із зусиллям вгамовує непрохані дрижаки, прицілюється і, не дочекавшись сигналу, стріляє. Приклад боляче штовхає хлопця в праве плече, зате він виразно бачить, що влучив у ціль. Авжеж, уцілив!

І тут почалося! Здійнялась така стрілянина, що аж вуха заклало. Стрільці повибігали на дорогу, стріляючи переважно по кабінах та колесах автомашин. Заскрипіли гальма, посипалося скло, і машини зупинились. Оточені з усіх боків, німаки навіть не намагалися прийняти бій. Спроба прорватися через кільце оточення, щоб врятувати життя, закінчилась невдачею. «Хміль» стріляв у втікачів і стріляв досить влучно. Вбив ще двох солдатів та поранив водія вантажівки.

«Так вам і треба! Чого припхалися на нашу землю? Хто вас просив? - захоплений азартом бою, думав Василь. - Ех, був би у мене той автомат, якого наш Петрик зреквізував у «фріца» в нужнику! Пощастило молодшому братові. Тепер їхня група військ перебуває на постої в цуманських лісах, і повстанець «Дзвін», напевно, хизується перед друзями трофейною зброєю. А кріс... Хіба це зброя?»

Здавалося хлопцеві, що бій тривав кілька хвилин, хоч насправді це було не так. Недобиті «фріци» повтікали в ліс. Бій скінчився, і сотник наказав поскидати німецькі трупи в рів, присипати землею, позбирати зброю та запасні каністри з бензином.

- Увага! Всім у ліс! «Хміль», «Лаврін» і «Плуг», до мене! Вам доручаю спалити авта, після чого прибудете на місце постою. Старшим групи призначаю «Хмеля».

Командир поплескав хлопця по спині, зазирнув йому в очі й грізно спитав:

- Чому порушив мій наказ? Вистрілив першим? За таке - строгач!

Стрілець знітився, почервонів по самі вуха й пробелькотав:

- Простіть, друже командире... Я теє... Перший бій... Нерви не витримали.

- Ну, ну! Нерви в нього не витримали! Може, тебе в шпиталь направити, підлікуватись? Щоб це більше не повторилось! Зрозумів? Та є правило: переможців не судять.

Останні слова командира звучали вже не сердито, а по-батьківськи тепло.

Виявилось, що спалити авта не так уже й легко. Минуло чимало часу, заки хлопці добралися до табору. Їх зустріли вигуками:

- Де ви так довго вешталися? Ми вже пообідали, відпочили, чекаємо на вас. Командир надумав провести збірку сотні. Хоче щось сказати і впевнитись, що ми всі живі-здорові.

«Хміль» ще не встиг напитися води, як пролунала команда:

- Позір! Шикуйсь у лави! Рівняйсь! Рівняйсь! Струнко! По черзі розрахуйсь!

Виявилося, що стрільці всі на місці.

Командир усміхнувся:

- Ось ви вже й прийняли бойове хрещення, соколята мої! Ніхто з вас не злякався, не втік, не заховався в кущі, хоча це був ваш перший бій. Мо-лод-ці! Радію, що мої настанови не пропали даремно. Я переконався, що в нашій сотні боягузів нема. Спасибі вам, друзі! Спочиньте! Маєте вільний час до вечірньої сурми. Ройовим наказую виставити на ніч посилені чати. Німці можуть оговтатись...Проте гадаю, що поночі вони в ліс не полізуть...

Сотник говорив, а Василь пас очима русокосу дівчину, що стояла, як завжди, десятою з лівого флангу Йому здалося, що вона усміхається і також дивиться на нього. Хлопець дуже втомлений, але обов'язково підійде до дівчини і увесь вільний час до відбою вони проведуть разом. Він таки підійшов і заговорив. Вона ж ніби цього чекала.

- Сьогодні наша сотня спробувала «залізної каші»? Еге ж? Страшно було? - запитала не так словами, як очима. – Мені не дозволили...

Хлопець щиро відповів:

- Я спочатку злякався. Трохи... А коли розпочався бій, то страх наче корова язиком злизала. От ніби сп'янів чи вчадів...

- Командир тебе хвалив. Я чула...

- Хвалив? Бо я пустив у розхід трьох «гансиків»! - чванькувато випнув груди хлопець і раптом схаменувся.

О Господи! Чим він хвалиться? Сьогодні він убив трьох людей! Вони вороги, та все ж це чиїсь сини, чиїсь брати. Йому захотілося плакати. Хлопець відчув докори сумління. Він убивця... Вбивця... Ой мамо, мамо, якби ж ви знали!

- Що з тобою, «Хмелику»?

О, цей ніжний дівочий голос, ці кришталево чисті очі! Вона зрозуміла стан його душі, вона назвала його «Хмеликом»!

- Нічого... Я так... Вони самі винні... Прийшли з чужих країв, щоб убивати нас. Ми змушені захищатись. Але давай поговоримо про щось інше... Познайомимось...

Хотів подати дівчині руку і знову затнувся. Сьогодні він уперше вбив людину Ці руки потрібно було б вимити з милом абощо. Все ж він на одну лише мить доторкнувся до теплої вузенької долоньки і смикнувся назад.

- Василь, - промовив ледве чутно.

- «Орися», - відповіла дівчина. - Але що з тобою?

- Та кажу, що нічого особливого. Все гаразд. Одначе «Орися» - це не справжнє твоє ім'я. Це псевдо, еге ж?

- Ти вгадав. Але ж нам не дозволяють... конспірація.

Дивись, яка мала дівчинина, а туди ж: конспірація, конспірація! Подумаєш, великий конспіратор знайшовся! Хіба з такими гарними й правдивими очима, з такими тендітними руками, з таким янгольським голосочком можна йти в повстанці? Хіба може така дівчина спати на голій землі, гризти засохлу скоринку, стріляти зі зброї? Ха-ха! Їй би ще ляльками гратись. Але він щасливий від того, що зустрів її саме тут, у лісі, обвітрену і засмаглу, взуту в кирзові чоботи, з пістолем при боці. Така собі малесенька повстаночка. їй і в санітарки не можна, вона не в силі ні підняти, ні перевернути пораненого...

Даремно хлопець надіявся, що вечір після бою буде справді вільний, і він поромансує з дівчиною. Він розмовляв з «Орисею», коли його покликали до командира.

- Побійтеся Бога! Зранку нічого не їв. Навіть руки не встиг помити! - невдоволено буркнув хлопець.

- Даємо півгодини. Помийся і щось перекуси, - змилосердився посланець.

Вже стемніло, коли «Хміль» заглянув у намет до сотника.

- Добре, що прийшов. Сідай. Ти мені потрібний. Скажи, як у тебе з граматикою?

- З граматикою? З якою граматикою? - не зрозумів хлопець.

- Ну, з нашою... З українською. З тією, що в школі вчать.

- Ага! Та нібито мав п'ятірку. Тільки я починав свою науку ще в польській школі, а при совєтах скінчив десятий клас.

- От і добре. Я теж учився по-польськи. З українською орфографією не все гаразд. А тут потрібно терміново прозвітувати про наслідки нинішнього бою командирові «Залізняку». Допоможеш?

- Спробую.

- Тоді до справи. Я диктуватиму, а ти пиши. Ось папір, а ось ручка. Зверху напиши великими буквами «Звіт». Написав? Підкресли це слово. Далі пиши: «Бій тривав сорок п'ять хвилин...»

- Аж сорок п'ять хвилин? Невже? Мені злалося що хвилин десять, не більше...

- Йому здалося... А ти пиши, не перебивай! Я й сам зіб'юся... «Втрати ворога - 19 убитих. Число поранених - невідоме. Спалено 2 автомашини. Здобуто 3 кулемети, 6 німецьких МП, 6 пістолів, 7 крісів, 16 гранат, понад 9000 штук набоїв, 35 літрів бензину. Власні втрати: вистріляно 600 штук набоїв. Усі повстанці живі й здорові. Мої вишкільники перед двома тижнями перший раз взяли зброю в руки. Це був їхній перший бій з ворогом. Жду дальших наказів. Слава Україні!» Написав?

- Написав.

- Постав дату. Вважай, що твоя місія скінчилася. Підпишуся я сам. А ти, друже, молодець. Чисто написав, і почерк каліграфічний. Люблю розумних людей. Буду просити курінного, щоб дав тобі чоту. Якщо трапиться нагода, то й на старшинський вишкіл пошлемо.

- Невже дасте чоту? - очі в хлопця загорілися зорями. - Та ні! Ви жартуєте! Я ж ройовим не був. Молодий ще... Мені лише дев'ятнадцять.

- Дев'ятнадцять... В самий раз! Приблизно в такі роки наш земляк з Волині вже сотнею командував. Знаєш «Рудого»?

- Якщо це Юрко Стельмащук з Коршева, то знаю. Дуже мудрий хлопець. Кажуть люди, що він п'ять іноземних мов знає. Куди мені до нього?

- Ну, не знає він пять іноземних мов, тільки три. Проте він справді дуже розумна й серйозна людина. Нічого! З тебе також добрий командир вийде.

«Хміль» уже знав, що найменша військова одиниця в УПА - це рій. Три рої - це вже чота. Три чоти - сотня. Три сотні - курінь, тобто чотириста стрільців. А далі що? Здається, полк і ВО - військова округа. Це вже велика сила.

- Поклич мені, хлопче, «Орисю». Знаєш таку дівчину?

- Знаю. А навіщо вона вам?

- Та ж потрібно звіт відіслати. Зараз ніч. До ранку вона добереться до потрібного місця.

- Хіба можна дівчину вночі кудись посилати? Заблудиться... Дозвольте й мені з нею...

- Еге! Та дівчина й сама впорається. Маленька, але спритна й кмітлива. Зв'язкова на те і є, щоб у будь-яку пору й погоду, по будь-якій дорозі носити грипси.* Без зв'язку ми, як без рук. Проте мала впорається. Не хоче бути зв'язковою, каже, що на кулеметницю вивчиться, он як! А ти, друже «Хмелю», піди в свій намет і поспи. На завтра заплановано перемарш в інший ліс. Доброї ночі!

Це відбулося 30 жовтня 1942 року.**

---------------------------------



* Грипси - зашифровані повідомлення, накази.

** Такий бій справді відбувся. Звіт сотника «Хоми» знайдено в архівах УПА.

***



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Схожі:

Художньо-документальна повість iconЛісове озеро документальна повість для середнього шкільного віку київ «веселка» 1983
Документальна повість українського радянського письменника про делегата XXVI з'їзду кпрс, Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної...
Художньо-документальна повість iconРеалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті
Реалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті. Мтодичний посібник для вчителів художньо-естетичних дисциплін....
Художньо-документальна повість iconЛітература: Твори Олеся Гончара
Т – Людина І зброя: Роман. Щоб світився вогник: Повість. Микита Братусь: Повість. Японські етюди.– 468 с
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний цикл
Одне з найважливіших завдань 2010/2011 навчального року впровадження нового змісту освіти в 10 класі старшої школи. Предметом художньо-естетичного...
Художньо-документальна повість iconПовість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60
Повість відомого сучасного румунського письмен­ника В. Коліна “Таємниця підземної галереї” — ці­кавий пригодницький твір про підпільну...
Художньо-документальна повість iconТема: Можливості фотографії. Фотографія І наука. Документальна І репортажна фотографія. Фотокамера І історія. Фотографія в науці та помисливості

Художньо-документальна повість icon. (Творчість Вольтера. Філософська повість «Простак». Ідейний зміст і художня структура твору)
Ттям І творчістю відомого французького просвітителя І письменника Вольтера; засвоїти поняття про філософську повість; з’ясувати ідейний...
Художньо-документальна повість iconДомаський навчально-виховний комплекс
«Історія України» 11 кл., ноутбук, магнітофон, документальна стрічка «Дисиденти»(фільм №7), виставка літератури, портрети дисидентів,...
Художньо-документальна повість iconЗавдання із зарубіжної літератури. Учитель Шевченко І. В. 6-А, б клас Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом»
Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом», написати характеристику Вакули, головного героя твору; знайти в повісті елементи...
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний напрям



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка