Художньо-документальна повість



Сторінка10/13
Дата конвертації19.01.2018
Розмір2.57 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

ДЕ ТИ, «ЦЬОНЮ»?
І приверзеться ж таке! Оті нічні видіння й примарні тіні минулого на тюремному мурі навіть помолитись не дають, не те, щоб заснути...

...Василь бачить садок. Тієї весни рясно цвіли яблуні. Він прибув у село Забороль на зустріч з «Похмурим».

- Чого покликав, друже?

- Важлива справа. Сьогодні на хуторі Підберег у Терпельовому садку будемо приймати в лави ОУН молоде поповнення. Подія урочиста, сам знаєш. От ми й вирішили запросити на присягу когось з проводу.

- Коли це відбудеться?

- Зараз. Мабуть, хлопці й дівчата нас зачекались.

- Ну то ходімо. Дорогою розкажеш про деталі. Скільки осіб маємо прийняти?

- Точно не знаю. Приблизно десять-одинадцять...

- Чи не забагато відразу?

- Ні! Ми їх добре перевірили. Надійні дітлахи. Забороль - патріотичне село.

Хоч ніч була зоряна, проте в садку стояла темінь. Гілля вгиналося від біло-рожевого шумовиння, а пахощі такі, що після затхлої криївки паморочилась голова. Попід деревами, хто на колоді, а хто на траві, розсілися хлопці й дівчата. При появі повстанців - піднялись.

- Слава Україні!

- Героям слава!

Настала така тиша, що чутно було, як на далекій шосейній дорозі сигналять автомашини.

- Знаєте, чого ми до вас прийшли?

- Знаємо!

- Готові?

- Готові!

- Зараз ми будемо викликати вас по іменах та прізвищах, а ви підходьте на розмову. Всі знаєте напам’ять Декалог націоналіста?

- Знаємо!

- Прохання говорити тихо. Ми довкола виставили чати, однак потрібно поводитись обережно. Ворог не дрімає. Зрозуміли?

Першою до повстанців підійшло, якесь босе дівчатко. «Похмурий» присвітив ліхтариком: засмагле личко, блакитні очі, русява коса...

- Як тебе звати?

- Тетяна... Тетяна Дейнега.

- Ага! Ми кілька разів були у вашій хаті. Здається, ти вчишся в Луцькій школі?

- Так. У восьмому класі.

- Скільки ж тобі років?

- П'ятнадцять.

- Правду кажеш? Не обманюєш? На вигляд ще зовсім дитина. Люди казали, що тобі лише чотирнадцять.

- Ні, ні! П'ятнадцять! Правду кажу!

- Віримо. Всьому, що ти кажеш, маємо вірити, бо перевірити нема змоги. Знаємо, що всі метрики і реєстрові книги згоріли в церкві, коли німці з поляками палили ваше село. Важливе інше... Чи ти усвідомлюєш, що віднині назавжди пов'яжеш свою долю з боротьбою за волю України?

- Усвідомлюю.

- Добре подумала?

- Подумала. Мій брат у тюрмі. Хочу мстити.

- Оцього не треба. Ми даватимемо тобі завдання, а ти повинна їх виконувати. Зможеш?

- Зможу.


- Може, забагато буде для вашої сім'ї? Брат у московських застінках, батьки нам помагають...

- Брат був повстанським зв'язковим. Його спіймали...

- Про це треба менше говорити. Що сказано в шостій заповіді Декалогу?

- «Про справу не говори з ким можна, а з ким треба». Я вважаю, що з вами можна й треба говорити.

«Похмурий» переглянувся з «Хмелем». Повстанці засміялись.

- Іспит витримала. Приймаємо в лави юнацької сітки ОУН. Почекай, мала, доки ми з усіма переговоримо. В кінці приймете присягу, і ми дамо кожному з вас підпільне псевдо.

Прийом в Організацію Українських Націоналістів продовжувався майже до ранку.

«Я, Дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарської потопи і поставив на грані двох світів, щоб творити нове життя. Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї. Не дозволиш нікому сплямити ні честі, ні слави української нації. Будь гордий з того, що ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба...»

Цілували синьо-жовтий прапор. Присягали на вірність Україні. Схвильовано шепотіли:

- Клянусь! Клянусь! Клянусь!

- Де ти, Тетяно? Ще не втекла додому спати? Підійди сюди.

Дівчинка знову опинилась у світлі електричного ліхтарика.

Василь відвів її подалі, щоб ніхто не зміг підслухати їхню розмову.

- Районовий провід доручає тобі стати пропагандивним референтом юнацької сітки. Знаєш що це таке?

-Ні.

- Розповсюджуватимеш серед школярів і студентів наші листівки й заборонену літературу. Особливо нас цікавить Луцька педшкола. Там куються кадри вчителів. Вони повинні знати, за що бореться Українська Повстанська Армія. В педшколі ми вже маємо кількох надійних студентів. Згодом повідомимо, як з ними зв'язатися. А зараз візьми оцей пакунок. Тут підпільні журнали «Ідея і чин». Мусиш передати їх в Антонівську школу вчителю математики Камінському. Знаєш такого?



- Знаю.

- Ну, все. Можеш іти.

- А псевдо? Як я віднині маю називатись?

- Га! А справді... Забув! Провід вирішив, що ти будеш «Цьоня».

- «Цьоня»? - на обличчі дівчини промайнула тінь незадоволення. - У моїх подруг гарні псевда: «Ромашка», «Зірка», «Дзвінка»... А я - «Цьоня»?! Не хочу!

- Тихіше! Провід так вирішив. Ти мусиш підкоритися. Нам казали, що ти дуже любиш коней, їздиш верхи не згірше за хлопців. Називаєш батькового коня «Цьоня», цілуєш його в губи...

- То не кінь, а кобила, Гніда називається. Дійсно я її люблю, бо пасу її, запрягаю, навіть орю й бороную. Батько повернувся з німецького полону на милицях. «Цьонею» я називаю лошатко. Цьоня, цьося... На корову я кажу «миня», на свиню «хруня»... Може, ви мене Хрунею назвете?

- Облиш! Не смішно! Ти ж не дитина, а член ОУН! Будеш «Цьонею». Такий наказ.

- Нехай уже буде. Мій брат мав псевдо «Рижик», а я - «Цьоня»… Якось воно не зовсім... У дитинстві три доньки священика Сібіковського мене «білою лілією» називали...

І чого Василеві Хмелюку пригадалася ота «Цьоня»? Може, тому, що тієї ночі вона йому дуже сподобалась. Стояла в яблуневому садку, як біла лілія і мерехтіла синіми очима. Хлопець відчув до неї симпатію з першого погляду. Він кохав «Орисю». А ця юна білявка... Їй тільки п'ятнадцять. Ще й не квітка, лиш пуп'янок...

У подальшому «Хміль» слідкував за діями тієї сільської дівчини. Йому розповідали, як вона потрапила в засідку, коли везла важливе доручення в село Озденіж. Можливо, це був збіг, а можливо, що хтось доніс. «Цьоня» не розгубилась. Вона направила Гніду на якогось недолугого «стрибка», і він упав під кінські копита. Дівчина припала до кінської гриви і стрімголов помчала у ліс. Червонопогонники оговтались і послали погоню. Ага! Шукай вітра в полі! Ніби крізь землю провалилась. Казали, що разом з кобилою заховалась «Цьоня» в клуні знайомого селянина, поки все затихло. Тільки тоді, вже пішки, занесла в призначене місце пакет.

- Ти мала право його знищити, - дорікали повстанці. - Навіщо ризикувала і наражалася на арешт?

У відповідь дівчина сором'язливо усміхалась і мовчала. На батьковій конячці знову вирушала в навколишні села з пакетами листівок і забороненої літератури. Підтримувала зв'язок з учителем Камінським, організаційним референтом оунівської сітки. Бувало, що з однокласницею Раєю Мохнюк пробиралися під огорожу військових казарм на Красному в Луцьку і передавали радянським солдатам листівки з антибільшовицьким змістом.

Так продовжувалось до пори, до часу. Не минула «Цьоню» лиха доля.

Спочатку енкаведисти заарештували вчителя Камінського. А в червні сорок дев'ятого схопили юну дівчину, замкнули на руках кайданки, повезли в Луцьк, запроторили в слідчі підвали НКВД. Три місяці допитів, суд і... ГУЛАГ.

Де ти тепер, юна русявко? Довбеш камінь ломом і киркою в кам'яному кар'єрі, надриваєшся на лісоповалі в глухій тайзі, розвантажуєш баржі на Амурі? Як тобі живеться в неволі, дівчинко? Як спиться на тюремних нарах? Які сни тобі сняться? Кобилку Гніду, твою вірну подругу, червоні посіпаки разом з коровою і реманентом забрали в колгосп. Хлів і клуню розвалили, здерли бляху з хати. З цього матеріалу збудували свинарник на церковному подвір'ї. Провідник «Хміль», який приймав тебе в молоді націоналісти, доживає останні дні в камері смертників Луцької в'язниці...

Згадай його добрим словом, «Цьоню»! Згадай!

------------------------------



Автобіографічне: епізоди з особистого життя авторки.

***
НЕТЛІННІ МОЩІ ПРАВЕДНИКІВ


Бог і Україна. Ці священні слова носив у своєму серці кожен воїн Української Повстанської Армії.

- Бог відвернувся від українців. Інші народи й національності мають свої держави, а ми не маємо. Скільки сліз і крові пролито! Вісім разів проголошували українську державність і ні разу не втримали її в руках. Воля поманить-поманить і вислизає з наших долонь. Але чому? - такі нарікання часто можна було почути серед повстанців.

- Ясна річ... Бог - іудей, обітована земля - Ізраїль, а Його обранці - євреї.

- Ой, не кажіть так! Ніде в Святому Письмі не написано, що Бог - іудей. Можливо, то Ісус Христос, Син Божий, а не Бог Отець...

- І це не факт, Ісус Христос народився в Галілеї, а не в Ізраїлі. Він мав русяве волосся і сині очі, як ми з вами. Євреї, як звісно, чорняві, з карими очима, гачкуватими носами. Якби Ісус був іудеєм, то Його не розіп’яли б. Жид жида ніколи не вб'є.

- Не сміши! Може, ти ще скажеш, що Ісус Христос - українець? А може, Він наш земляк, волиняка? - іронізували декотрі. - Бог - це Бог. Він один для всіх народів світу.

- Тоді чому Він одних має за синів, а нас - за пасинків?

- Ми всі Його діти. Є така догма: кого Він любить, того й карає.

- Нічого собі! Триста літ карає і ніколи не милує.

- А як ти думав? Свого єдинородного Сина покарав, віддав на мученицьку смерть. Над ним знущались, плювали в лице, руки й ноги прибивали цвядами до хреста...

- Але ж Він воскрес!

- І Україна воскресне. Але для того, щоб воскреснути, потрібно спочатку померти.

- Та ж помирали! Сотні разів помирали! Мільйони гинули!

- Цитьте ви, апостоли-пророки! Ось іде повстанський капелан. Нехай розтлумачить, хто з нас каже правду, а хто богохульствує.

Отець Іван був не єдиним капеланом в армії УІІА. Десятки, а то й сотні священиків влилися в лави борців за волю України. Вони і їхні діти ще при Польщі та при «перших совєтах» відбували покарання в польських, німецьких, радянських катівнях, а багатьох розстріляли. Священики-патріоти переслідувались і за віру, і за ідею. Вони дотримувались християнської православної віри, не піддаючись ні ополяченню, ні зросійщенню. Заснували підпільну Українську Автокефальну Церкву і залучали до неї своїх парафіян. Відправляли Літургії, вінчали молодят, хрестили дітей, відспівували покійників рідною українською мовою, ігноруючи всі заборони, свідомо наражаючи себе на небезпеку й переслідування.

Крім вірності Автокефальній Церкві, ці священики були вірні національно-визвольній ідеї, яку також підтримувало греко-католицьке священство. Митрополит Андрей Шептицький був світочем українського патріотизму. Усіх його добрих справ не перерахувати. Разом з тим, він переховував у соборі святого Юра десятки єврейських сімей від нацистських репресій. Волинський митрополит Полікарп освятив сотні стрілецьких могил, був присутній на усіх патріотичних маніфестаціях.

- Господь велів звертатися до Нього в молитвах тією мовою, яку Він нам дав, на якій кожна людина розмовляє зі своїми батьками. Всі народності світу моляться рідною мовою, тільки українці - чужинецькою, - научали автокефальні священики мирян у своїх проповідях.

А ще були священики, котрі кидали свої сім'ї та господарства і йшли в ліс до повстанців. Крім хреста і кропила, вони змушені були носити зброю. Ніхто ніколи не підрахує, скільки загинуло цих праведників від рук убивць-чужоземців. Ніхто не покаже місць, де спочивають у Бозі їхні останки. Українська Автокефальна Православна Церква була єдиносуща і неподільна з Українською Повстанською Армією.

- Ходіть до нас, батюшко! - хором покликали хлопці отця Івана.

Капелан підійшов, сів на пеньочку, посміхнувся.

- Що хотіли ви мені сказали, браття во Христі?

- Ми скажемо... Тільки не гнівайтесь, батюшко, коли щось не так... От моя бабуся Текля завжди говорила, що котові й попові найкраще живеться. Проте ми бачимо, що священики разом з нами кладуть свої голови за Україну, і ніхто не знає, де покояться їхні святі мощі. Ви, батюшко, святий, а ми грішні...

- Не кажіть так. Я не святий. Я звичайний мученик за нашу віру і за наш народ. І ви, брати мої, також мученики. Ні одна краплиночка людської крові не проливається даремно. Прийде час - і Україна буде вільною. Не всі доживуть до того часу, це істина. Але хтось тут присутній побачить, як вітер полоще синьожовтий прапор з тризубом, голосно і вільно заспіває «Ще не вмерла Україна...»

- Але ж, батюшко, ви можете загинути.

- Ну і що? Я не боюся смерті. Господь сказав: «Нема богоугоднішої жертви, ніж віддати життя своє за братів своїх». Я колишній ієромонах Почаївської Лаври, неодружений. Добровільно пішов в УПА. Якщо мене уб'ють, ніхто не заплаче.

- Ми заплачемо, отче!

- Спасибі вам, брати мої. Солодкі й приємні для мене ваші слова. Хто з нас залишиться живим, нехай напише про волинське священство, що прийняло тортури і смерть в ім’я Господа нашого та великої визвольної ідеї.

- Люди кажуть, що ви вельми розумний чоловік. Називають вас ходячою енциклопедією. Поширюються чутки, нібито ви напам'ять знаєте імена всіх душпастирів Волині.

- Та знаю, бо вже давно веду щоденник, який називається «Нотатки і замітки». Записую туди імена й короткі біографії тих священиків, які цього варті. Недостойників і зрадників туди не вписую - шкода часу і паперу.

- Розкажіть нам про достойників, батюшко.

- Гм... Гаразд...

Отець Іван дістав з-за пазухи зошит у твердій обкладинці, розгорнув його, примостив на коліні.

- Оце і є мої нотатки і замітки.

- А ви не боїтесь, що рано чи пізно вони потраплять в руки кадебістів? Це дуже серйозний речовий доказ.

- Вибачте, але я ще з розуму не вижив. Тут записані тільки ті священнослужителі, яких уже нема на світі або які перебувають в ув'язненні. Особисто я за себе не боюсь. Я вже казав... 16 листопада 1943 року червоними партизанами по-звірячому закатована сім'я священика Осницького Олександра з парафії села Пульмо Любомльського району.

А далі про близьке до Луцька село Забороль. Двох священиків з цієї парафії енкаведисти розстріляли в Луцькій тюрмі 23 червня 1941 року, коли відступали на схід під натиском гітлерівських військ. Отець Іван Концевич і його четверо дітей були оунівцями. їхня доля страшна, вся сім'я загинула.

Синів Іларія і Юрія чекісти розстріляли разом з батьком. Син Анатолій пішов в УПА і загинув у бою з червоними партизанами. А дочка Неоніла потонула в річці Буг при переході кордону. На місце отця Івана прислали молодого священика Юрія Скоп'юка. Ще під час навчання в духовній семінарії він очолював підпільну молодіжну організацію ОУН «Юнак».

У своїй Заборольській оселі він переховував провідника-мельниківця Івана Скоп'юка і його побратима Мазурця. Чекісти їх вистежили і на Святвечір 1941 року заарештували, а потім розстріляли. В період німецької окупації настоятелем Заборольської церкви став священик Леонід Сібіковський. Він організував хресний хід до стін Луцької тюрми, де чекісти розстріляли майже чотири тисячі волинян-патріотів. Під його керівництвом була насипана й освячена владикою Полікарпом Стрілецька могила.

Ходили чутки, ніби священик переховує в церкві повстанську зброю. Невідомо, чи це відповідало дійсності, однак німці з поляками спалили і церкву, і маєток батюшки, вкинули живцем у вогонь його старенького батька і тітку. Священик змушений був тікати з села. Коли німці відійшли і повернулася радянська влада, для священнослужителів настало пекло. Закривали церкви, а церковні будівлі використовували під колгоспні комори, склади, клуби і навіть конюшні. Від кожного священика вимагали підписки про співпрацю з енкаведе. Хто відмовлявся від такої пропозиції, тому не давали парафії. Фабрикували справи, віддавали священиків під суд, звинувачуючи їх у крадіжках соціалістичного майна, в антирадянській агітації та у всіх смертних гріхах. Судили і відправляли в табори. Всі, хто належав до Української Автокефальної Православної Церкви, підлягали переслідуванню і знищенню. Їх розстрілювали або кидали за ґрати і судили за статтею 54-1 (а), тобто за «Ізмєну родіни». У січні 1946 року арештували й засудили ще одного заборольського душпастиря - Корнія Сіверського. Невдовзі він помер у таборах.

Отця Сергія Андрощука родом з Горохівщини засудили у 1948 році нібито за крадіжку, а насправді за націоналізм. Він мав парафії в місті Рожище, в селах Стара Гута Любомльського району і Пустомити Локачинського району. За статтею 54-1 (а) військовий трибунал засудив на 10 років ув’язнення священика Василя Борецького з села Козлиничі Маневицького району. 5 липня 1946 року відправили на Колиму отця Гордасевича Леоніда. Івана Брука, справжнього патріота й ерудита, котрий закінчив університет, вінчав повстанські пари, кадебісти заарештували в 1947 році. Отець Йоаким Гаюк, родом з села Романів, теж засуджений на 10 літ таборів у 1946 році...

- А чи знали ви, отче, такого батюшку... Як його? Е-е... Олексія Гловацького? - перервав розповідь капелана хтось із повстанців. - Пам'ятаю, як він одружувався з гарненькою вчителькою. Служив у селах Несвічі та Лаврів. Ходили чутки, ніби його за щось убили бандерівці.

- Олексія Гловацького? Щось знайоме... Може, й знав його, але у моєму щоденнику такого прізвища нема. Ніколи не чув, щоб наші хлопці вбивали священиків, хіба що банда лжебандерівців. Ті можуть...

- А я чув, що батюшку Гловацького замордували поляки, - озвався немолодий повстанець з козацькими вусами.

- Вибачте... Чого не знаю, того не знаю. Тут у мене записаний Семен Говдій родом з Кічкарівки Луцького району. Служив отець у Ківерцях, Боголюбах, Голобах. Я знав його особисто... У Новому Загорові народився Андрій Гоян, священик-патріот. Він і похований на горі біля монастиря. Був настоятелем у селі Конюхи Локачинського району, в селі Топилищі Іваничівського району. Також репресований радянською владою. А далі... Далі отець Григорій Жукович з села Хотишева. Там у Замшанах Ратнівського району була станиця сотника УПА «Соловейка». Священик усіма силами допомагав нашим хлопцям, таємно поховав їх у лісі після трагічного бою з більшовиками. У січні 1946 року священика заарештували енкаведисти, на допитах щось відбили всередині, тож у червні 1947 року він помер.

- А я добре знав батюшку Іону Зінкевича. Він народився в селі Гірка Полонка. Мав парафію в Кульчині, потім у Затурцях. Отець Іона благословив мене, коли я йшов в українську партизанку, - знову вступив у розмову вусатий. - Сам я теж родом із Затурець.

- Ага, ага! І в моїх нотатках є батюшка Іона Зінкевич. Справді, це національно свідомий чоловік. Нічого злого про нього не можу сказати.

- А я добре знаю батюшку Миколу Кравчука з села Жабча, що на Горохівщині. Його три брати пішли в УПА, а він допомагає нам, чим може...

- Наш священик Микола Коцюба, родом з Радомишля, також у тюрмі...

- Не так давно кадебе заарештувало священика Михайла Мазейчука із села Заріччя Володимир-Волинського району. Народився він у 1903 році, вже й не молодий...

- Батюшку Івана Майбороду вивезли з сім'єю в Казахстан...

- А Гната Мартинюка з Ковельщини вбили у Великому Порську Голобського району, Бачили б ви, яка у нього церква! Вся у національних жовто-блакитних кольорах з безліччю вишитих рушників і хоругв. Не церква, а великодня писанка!

Повстанці перебивали один одного, кожен хотів розповісти про того патріота-священика, якого особисто знає.

- Та цитьте ви, не галдіть всі разом! Нехай капелан говорить! - приструнив побратимів вусатий повстанець. - Говоріть, отче!

- Що багато говорити? Скажу тільки, брати мої, що й високе духовенство йде з нами в ногу. Наприклад, Почаївський ігумен Палладій, хоч родом з Полтави, а життя віддасть за самостійну Україну. Це він мене рукоположив на капеланство в УПА. Архієпископ Почаївський Іов, у миру Володимир Кресович, зробив багато добра для Української Автокефальної Православної Церкви. Він постійно перебував під нацистським і більшовицьким пресом. У 1945 році чекісти поділи його невідомо куди. Митрополит Полікарп, в миру Петро Сікорський, народився в Каневі на Черкащині, а вірно служив українцям на Волині. Хто його не знає? Один із стовпів автокефалії! Його переслідували і нацисти, і більшовики. Протоієрей Федір Рафальський був жорстоко замордований енкаведистами. Великий мученик... Йому, ще живому, вирізали на грудях хрест. Ну а благочинний Володимир Кульчицький з Колок, нащадок одного з найвідоміших священичих родів на Волині... Мабуть, дехто з вас пам'ятає, як він дзвонами піднімав людей, як зі зброєю в руках захищав від нацистів Колківську Народну Республіку. Скільки цей священик врятував людей, зокрема поранених повстанців! 8 травня 1945 року його засудили за статтею 54-1 (а) на 15 років каторги і на 5 років позбавлення в правах. За логікою, комуністи повинні були б нагородити отця Володимира, адже він воював з німцями. Я чув, що коли в Луцьку комуняки зносили цвинтар, то в могилах мирян були кістки, а в могилах, де були захоронені священики, збереглися висохлі тіла. Нетлінні мощі праведників... Вшануймо їх, брати мої, хвилиною мовчання і помолимось за їхні душі. Вічний їм спокій і Царство небесне!


-----------------------------------------

Імена і біографії волинських священиків звірено з «Волинським пом'яником» (2004 р.), Рівне.

***
МАНТІЯ І МАГМА


Про ядро і кору землі Василь Хмелюк знав ще з часів навчання в гімназії. Тепер у в'язничній камері він чітко розмежував ці два наукові поняття. І переніс їх значення на людей.

«Мантія, - міркував хлопець, - це наші провідники й командири: Євген Коновалець, Степан Бандера, Роман Шухевич, Дмитро Клячківський і ще багато особистостей із славної когорти людей. А ядро - це простий народ. Ядро, тобто магма, містить в собі вулканічну силу, вогонь людських душ. Час від часу цей вогонь проривається крізь мантію і спалює на попіл всяку скверну, очищає світ від жорстокості і злочинності. Інколи полум'я людської інквізиції спричиняє лихо: разом з винуватцями спалює невинних. Мантії ж потрібно бути твердою і міцною, щоб стримати силу народного гніву, не допустити до всесвітньої пожежі.

На щастя, майже всі керівники національно-визвольного руху мали гарячі серця, холодний розум і тверду руку.

- Подумайте тільки! За статистикою, від початку створення Української Повстанської Армії через її лави пройшло приблизно п'ятсот тисяч вояків. Це люди, які зі зброєю в руках боролися з окупантами різних мастей та ідеологій. Величезна військова сила на теренах Західної України! Яку мудрість потрібно проявити нашому командуванню, щоб підтримувати дисципліну, субординацію, лад в усьому. Ось я, наприклад, не зустрічав жодного повстанця, який би самовільно залишив поле бою або не виконав наказу командира. Адже по суті всі прийшли в УПА безпосередньо від плуга й коси.

Таку розмову завів «Старий», залишившись удвох з Василем у криївці. Тільки що вони з насолодою слухали радіопередачу українською мовою «Голос Америки». Адже всі місцеві передачі велися російською, і це повстанців дратувало.

- Звуки рідної мови з вільного світу бринять для мене чарівною музикою, - зітхнув «Хміль».

- Мені також. Почуєш нашу мову, нашу пісню - і плакати хочеться. Проте досить романтики. Давай відремонтуємо до приходу хлопців циклостилевий розмножувач. На цьому тижні маємо розповсюдити листівки безпосередньо в прикордонній військовій частині, серед солдатів строкової служби.

- Але ж там одні росіяни, узбеки й калмики... Українців нема! Їх направляють служити в російську глибинку, на далекосхідний кордон.

- Нічого. Віддрукуємо листівки і відозви російською мовою. Нехай читають. Нехай знають, що ми не хочемо й не будемо в них стріляти. Наші вороги - це кадебісти й комуністи, а простий радянський солдат - наш друг і брат. Не вони починали війну, а Сталін і Гітлер. Ця війна, ця кривава бійня розпочалася між двома драконами за поділ світу. Через їхні шовіністичні апетити та егоїстичні забаганки загинули мільйони невинних людей. Простий солдат при чому? Дали в руки зброю, поставили на передову лінію вогню - і гайда, Ванюшко, в атаку! Проливай кров за «родіну», за Сталіна! Не захочеш - отримаєш смершівську кулю в спину чи в потилицю. Думаєш, узбеки й калмики не хочуть волі своєму народові? Хочуть! Татар і калмиків большевики назвали «ізмєнніками родіни» і всіх до одного вивезли з батькіщини в Сибір.

- Правду кажеш. Розкажи мені, «Старий», звідки ти взявся? Досі я тебе не зустрічав. Повір, що майже всіх підпільників на Волині я знаю в обличчя.

- Не дивина, що ти мене не бачив. Я ж із групою оунівців не так давно перейшов західний кордон СРСР. Головний Провід направив нас на підкріплення волинського підпілля. Перейшли ми пішки через Карпати і бачили, що там у лісах ще діють цілі бойові угруповання. А тут, на Волині, червоні посіпаки розгромили все дотла, загнали повстанців під землю...

- То правда. Коли на Волині вже в 1941 році створились окремі боївки самооборони, а в жовтні 1942 року вони об'єднались в Українську Повстанську Армію, то Галичина, Прикарпаття, Буковина ще спали. Ми ж воювали на три фронти: з німцями, поляками і червоними партизанами. Галичина пізніше включилася в боротьбу, одначе довше тримається. Десь там, в Галичині, живе і б'ється серце УПА - наш Головний командир «Тарас Чупринка»...

- А хочеш, друже «Хмелю», я розкажу тобі, як ми переходили кордон? Птахами перелетіли небо, рибами перепливли ріки, вужами переповзли поля і луки... Які вже пильні та вишколені радянські прикордонники, а ми їх, мовби дурнів, обвели навколо пальця. Кордон перетнули наприкінці вересня сорок шостого року поблизу села Військо на Перемильщині. Було нас восьмеро. Провела нас через кордон боївка «Сокола». Хлопці казали, що два рази на місяць вони перетинають оте поле смерті. Як тільки стемніло, ми переповзли виорану смугу, обережно переступили дроти з прикріпленими до них ракетами. В дротяній загорожі хлопці прорізали «вікно». Пролазили один за одним. Потім швидко бігли, щоб до світанку найдалі відбігти від кордону. Вже розвиднювалось, коли добрели до якогось села. Розмістились у двох хатах, де жили знайомі «Сокола». Прийняли нас люди гостинно, нагодували, поклали спати. Наступної ночі нас уже вів командир іншої боївки - «Хмара». Вдень заквартирували в лісі. Натрапили на жінок, що збирали гриби. На щастя, «Хмара» їх знав і запевнив, що про цю зустріч вони нікому не скажуть. Далі нас перебрав районовий провідник Самбірщини «Інгул». Усі дії чітко відпрацьовані, наче годинниковий механізм. Недалеко в лісі знаходились на постої сотні «Хріна» і «Мирона», котрі прорвались з Лемківщини на Самбірщину під час горезвісної оперіації «Вісла». Треба сказати, що «Хрін» - дуже яскрава постать в когорті наших воєначальників...

«Старий» говорив, а його руки вміло відкручували гвинтики і шайбочки, протирали ганчіркою запчастини циклостиля.

- А папір для листівок маєте? - запитав у Василя.

- Є один рулон. Трохи мало... Добуваючи цей папір, я ризикував життям. Одначе це окрема історія. Краще розповідай про себе.

- Ет, що розказувати? Після спокійного життя в Західній Німеччині ми відразу ж ковтнули чимало лиха. Життя повстанця - це щоденна хода над прірвою по канату. Дуже страшно і дуже цікаво. Адреналіну повні груди. А скільки несподіваних зустрічей! Заки добрався на Волинь, зустрів прославлених повстанок: районову Українського Червоного Хреста «Марічку»*, розвідницю «Марту»**. Були в мене на спині чиряки, тож ніжні і вправні ручки цих дівчат позбавили мене болю. Загони «Хріна» й «Мирона» тепер підпорядковані тереновому відтинку «Маківка». О-о! «Хрін» справді відважний хлопець! Був поранений у боях в обидві руки. Рани ще не зовсім загоїлись, а він знову пішов у бій. А ще я переховувався в бункері «Полтави»***. Цей бункер захований в лісовому масиві Карпат. Дві затишні кімнати... Вдень і вночі на чатах стояла озброєна охорона. Лише в грудні ми з другом «Остапом» добралися в Луцький район. Серце стискалося від болю, бо ж загинули десятки тисяч волинян, сотні тисяч заарештовані органами НКВД. Їх засудили і запроторили в табори Радянського Союзу. Матір, тітку і сестер я не застав... Їх вивезли в Сибір, а хату розібрали. Прокрався я вночі на батьківське подвір'я - і заридав. Уголос ридав! Я ж тут народився, тут виріс, ходив до школи, зустрів перше кохання, одружився... Моя дружина - рідна сестра «Остапа». Дочекалася мене... Тепер ми разом у підпіллі. Червоні круки сплюндрували моє рідне гніздо, знищили родину. Недовго і нам з Надійкою топтати ряст. Уб'ють і нас...

- Не треба, друже «Старий»! Не треба ятрити душу! І в мене таке ж становище. Давай про інше... Де ти думаєш зимувати?

- Не скажу. Промовчу. Не відкрию таємницю схрону навіть тобі, дорогий друже. Скажу лише, що є такі люди, котрі за українських повстанців готові віддати господарство, волю і навіть життя. Одна вдовиця, чоловік якої загинув на фронті під Берліном, роками переховує групу наших хлопців. Золота людина! Навчилася травами лікувати рани, стріляти в ціль... Інші жінки з того ж села викопали криївку, вхід до якої з криниці...

- Як з криниці? Напевно, вона порожня, еге ж?

- Ні, не порожня. З водою.

- Ціка-аво! Яким чином туди заходять і звідти виходять?

- З допомогою линви і цебра.

- Це ж небезпечно!



- Зате надійно. В тому схроні тепло, сухо, чисто, мовби в хаті.

- Це все наші жінки... Як ти там казав, друже «Хмелю»? Магма... Ядро... Жінка - стержень родини. Жінка - душа дому. Один мудрець сказав: «Якщо на світ народжується хлопчик, з нього виросте воїн. Якщо ж на світ з'являється дівчинка - народжується нація». Отак, брате!

- А я з хлопцями три дні тому ходив на колгоспні збори. Правду кажу! Серед білого дня увірвалися ми до клубу, куди приїхали два агенти зі здачі молока та із сплати податку за бездітне. Були ми в цивільному, з обрізами за пазухами та з пістолетами в кишенях. Стали в куточку, стоїмо... Голова колгоспу верещить: «Якщо ви, сякі-розтакі, зірвете план здачі молока, я власноручно випишу вам путьовку на Сибір!» Ах ти, чортове хам’я! Сибіром лякає, більшовицький дуполиз! Наші хлопці витягли обрізи, підійшли до столу. «Ми українські повстанці. Попереджаємо! Поводьтеся спокійно. В кого є зброя, хай не наважується стріляти. Клуб оточений. Біля кожного вікна стоїть кулемет!» Чиновники зблідли, затрусилися, немов у лихоманці. В залі тиша, хоч маком сій. Я звернувся до селян: «Люди добрі! Вбивати нікого не будемо. Корінь лиха не в оцих п'явках. Вони - знаряддя в руках російсько-більшовицьких окупантів, які наживаються на нашій кривді. Правильно кажу?» Ніхто не озвався. «Не бійтеся! Хоч раз у житті наберіться відваги сказати ворогам правду в очі». Люди мовчать, проте в їхніх поглядах зблисло світло. Вони ніби ожили. Уста мовчать, а очі говорять. Тим часом хлопці зняли зі стін портрети Леніна, Сталіна, подали чиновникам: «Порвіть їх!» Ті забідкались: «Усе заберіть, тільки не наказуйте нищити портретів!» - «Деріть! А то зараз за улюбленого батька Сталіна загинете!» Не мали виходу - порвали. Потім ми примусили чиновників стати навколішки перед селянами, попросити в них пробачення за нахабну брутальну поведінку і пообіцяти віднині ставить до людей по-людськи. «Ми відходимо, а всі присутні в залі не мають права вийти звідси скоріше, ніж через півгодини». Люди кивали говами, з прихованим сміхом поглядали на чиновників. Мовляв, спасибі вам, хлопці, що насипали цим паразитам під хвости перцю. Мабуть, що в них уже й штани мокрі. Ми пішли... А наступного дня селами поповзла чутка, ніби нас було пятнадцятеро, всі одягнуті в американську військову форму, кожен у руках тримав кулемет і бомбу!

«Старий» та «Хміль» розсміялися.

- Отака вам, людоньки, мантія і магма! Кора - корою, а ядро - ядром!

-------------------------------------



Авторка повісті особисто знала «Старого» - Омельчука Володимира Івановича, 1921р. н. Дезертирував з Радянської армії, член ОУН, пішов в УПА. Діяв з дружиною в боївці «Остапа. Загинув у бою в селі Ратнів 28 травня 1948 року.

* «Марічка» - Марія Партикевич.

** «Марта» - Ярослава Філь.

*** «Полтава» ~ Петро Федун, 1919 р.н., родом з села Шнирів на Львівщині. Керівник головного осередку пропаганди Проводу ОУН, редактор багатьох підпільних видань. Нагороджений УГВР Срібним Хрестом Заслуги. Загинув у грудні 1951 року в бою з військами НКВД на Станіславщині.

***



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Схожі:

Художньо-документальна повість iconЛісове озеро документальна повість для середнього шкільного віку київ «веселка» 1983
Документальна повість українського радянського письменника про делегата XXVI з'їзду кпрс, Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної...
Художньо-документальна повість iconРеалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті
Реалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті. Мтодичний посібник для вчителів художньо-естетичних дисциплін....
Художньо-документальна повість iconЛітература: Твори Олеся Гончара
Т – Людина І зброя: Роман. Щоб світився вогник: Повість. Микита Братусь: Повість. Японські етюди.– 468 с
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний цикл
Одне з найважливіших завдань 2010/2011 навчального року впровадження нового змісту освіти в 10 класі старшої школи. Предметом художньо-естетичного...
Художньо-документальна повість iconПовість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60
Повість відомого сучасного румунського письмен­ника В. Коліна “Таємниця підземної галереї” — ці­кавий пригодницький твір про підпільну...
Художньо-документальна повість iconТема: Можливості фотографії. Фотографія І наука. Документальна І репортажна фотографія. Фотокамера І історія. Фотографія в науці та помисливості

Художньо-документальна повість icon. (Творчість Вольтера. Філософська повість «Простак». Ідейний зміст і художня структура твору)
Ттям І творчістю відомого французького просвітителя І письменника Вольтера; засвоїти поняття про філософську повість; з’ясувати ідейний...
Художньо-документальна повість iconДомаський навчально-виховний комплекс
«Історія України» 11 кл., ноутбук, магнітофон, документальна стрічка «Дисиденти»(фільм №7), виставка літератури, портрети дисидентів,...
Художньо-документальна повість iconЗавдання із зарубіжної літератури. Учитель Шевченко І. В. 6-А, б клас Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом»
Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом», написати характеристику Вакули, головного героя твору; знайти в повісті елементи...
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний напрям



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка